...
Українська календарна обрядовість літнього циклу у системі національного виховання сучасної початкової школи PDF Печать E-mail

Українська календарна обрядовість літнього циклу у системі національного виховання сучасної початкової школи

(Дипломна робота)


План

Вступ ................................................................................................................... 4
Розділ І.
Тенденції розвитку національної школи й проблеми національного
виховання.
1.1. Завдання і складові частини національного виховання........................... 9
1.2. Проблеми національного виховання в творчій спадщині
вітчизняних педагогів. .................................................................................... 40
Розділ II.
Специфіка використання української календарної обрядовості літнього циклу у педагогічному процесі школи І ступеня.
II. 1. Українознавство в педагогічному процесі сучасної
початкової школи.................................................................................... 45
II. 2. Календарна обрядовість українців - важливий змістовний
фактор національного виховання учнів молодшого шкільного віку. 53
Висновки. ........................................................................................................  60
Список використаної літератури. .................................................................. 62
Додатки. ..........................................................................................................  66





Об'єкт. Виховний процес початкового циклу.
Предмет. Українська   календарна   обрядовість   літного   циклу   як   засіб національного виховання учнів молодшого шкільного віку.
Мета. Дослідити календарну обрядовість українців    літного циклу та розкрити   її   місце   у   системі   національного   виховання   учнів молодшого шкільного віку.
Завдання. Розкрити самобутність української календарної обрядовості літного циклу визначити її місце та роль у системі національного виховання учнів молодшого шкільного віку, опрацювати наявну науково-методичну літературу з даного питання.

Вступ
Світовий досвід розвитку педагогічної теорії і практики переконливо свідчить про те, що в кожного народу, етносу історично склалася своя власна національна система виховання і освіти.
В епоху державного й духовного відродження України пріоритетна роль належить розвитку національної системи освіти і виховання, яка має забезпечити вихід молодої незалежної Української держави на світовий рівень.
Національні концепції вітчизняної освіти і виховання, враховуючи культурно-історичний досвід свого та інших народів, головними завданнями ставлять не лише вивести справу навчання і виховання з тієї глибокої кризи, в якій вона нині перебуває, а й докорінно реформувати її, піднести до вищих світових стандартів. Концептуальне осмислення провідних проблем національної освіти і виховання переконує в тому, що демократизація, гуманізація і гуманітаризація їх неможливі без відродження вітчизняних культурно-історичних, народне педагогічних, народознавчих виховних традицій.
Одна з найважливіших педагогічних закономірностей е та, що, в процесі формування особистості, а отже і підростаючих поколінь, найефективніші шляхи пізнання — від рідного до чужого, від близького до далекого, від національного до планетарного, світового. Національна система виховання, яка ґрунтується на міцних підвалинах культури рідного народу минулих епох і сучасності, найбільшою мірою сприяє соціальному престижу інтелектуальності, освіченості та інтелігентності як складників духовності людини.
Національна система виховання постійно відтворює і поглиблює емоційно-естетичний, художньо-творчий, моральний та інтелектуальний компоненти свідомості рідного народу, створює умови для розвитку і розквіту природних задатків і талантів кожного громадянина України, формування духовного потенціалу — найвищої цінності нації, держави. Національне виховання реалізує глибоке і всебічне пізнання рідного народу, його історії, культури, духовності і на цій основі — пізнання кожним учнем, вихованцем самого себе як індивідуальності і як частки своєї нації, а через неї всього людства, організацію самонавчання і самовиховання, найефективніших шляхів розвитку і са¬мовдосконалення особистості.
Визначенню принципів, підходів, форм і методів виховної роботи в сучасній національній школі сприяє глибоке вивчення педагогічних явищ, типів навчально-виховних закладів, виховних традицій в епоху великого Українського Відродження (XVI—перша половина XVIII ст.). У період Ренесансу в Україні утверджувалися пріоритетність етнопедагогіки і народознавства, родинного виховання і сімейних духовних цінностей, формування національної свідомості і духовності, усталювалася рівноправна основа різноманітних і альтернативних освітньо-виховних структур, багатоваріантних підходів у навчанні і вихованні, не допускалися одноманітність і уніфікація в системі навчально-виховних закладів. Густа мережа різнотипних шкіл створювала умови для розвитку природних задатків, нахилів, здібностей кожної дитини, для підготовки інтелектуальної, творчої еліти суспільства в галузі державного будівництва, політики, культури, науки, мистецтва, економічної діяльності.
Творчою групою науковців і педагогів-практиків, яка кілька років працювала при Міністерстві освіти України, розроблено кілька концепцій з основ національного виховання. Науковий керівник групи і співавтор Ю.Д.Руденко, завідувач лабораторією народної педагогіки Київського педагогічного університету імені П. М. Драгоманова, наголошує, що положення концепції розкривають українську національну систему виховання як самобутнє культурно-історичне явище, складову частину світового і загальноєвропейського процесу. Особливу увагу приділяється концепції "Педагогіка народного календаря".
"Народний календар"— це система історично обумовлених дат, подій, спостережень за навколишньою дійсністю, народних свят, інших урочистостей, які в певній послідовності відзначаються протягом року. Народні традиції і звичаї адекватно відображають сутність, зміст і характер подій та явиш, у природі, житті, зокрема у трудовій діяльності, побуті і дозвіллі людей.[33; 20]  
Український народ споконвіку хліборобський. Протягом століть він виробив велику хліборобську культуру, яка позначилася на його психології, характері, світогляді. В основі народного календаря лежить землеробський (аграрний) календар. Крім цього, розрізняють також церковний календар, календар погоди, родинний календар (у розумінні дат, урочистостей сімейного життя, побуту тощо).
Народний календар місяць за місяцем, тиждень за тижнем, нерідко день за днем передбачає відповідно до конкретних умов даного регіону всі сторони і види  хліборобської  праці,  особливості  життя,  зміни   в  природі  (це  функція календаря як прогностика).
Народний календар — це енциклопедія знань про життя людей праці, їх побут, спосіб життя, виховну мудрість, природні явища.
За віки свого функціонування народний і церковний календарі настільки злилися воєдино, що нині укладають фактично єдиний народний календар. Дати, свята церковного календаря протягом століть органічно "вплелися" в народний календар, національну духовність. Нехтування церковним календарем, штучне вилучення його в народного життя з боку войовничого атеїзму — справа безперспективна, нічого це, крім збіднення народної культури, духовності, не принесло.
Учні (як віруючі, так і невіруючі) мають глибоко знати зміст, духовний потенціал народного календаря. Учитель, вихователь так повинен будувати свою роботу, щоб учням не нав'язувати ні релігійних, ні атеїстичних поглядів, переконань.
У християнській релігії, її звичаях і обрядах, передбачених, церковним календарем, є багато загальнолюдських цінностей. Учитель повинен володіти глибокими знаннями історії релігії, церкви, що дасть змогу всебічно використати виховний потенціал народного календаря.
Традиції, звичаї і обряди річного циклу багатогранні і складні. Наповнені великим ідейно-моральним, емоційно-естетичним змістом. Вони відображають етнічне, суспільно-політичне, культурно-історичне життя народу на різних ступенях розвитку, його багатогранну духовність, якості, які формувалися протягом віків (національний характер, психологію, світогляд тощо). [20; 39]
Українські календарні традиції, звичаї і обряди є тим цементуючим матеріалом, який у віках зберігав нашу національну ментальність. Календарні традиції і звичаї (своєю міццю, ідейно-моральним і емоційно-естетичним багатством перемогли чужі ідеї, впливи сил, які протягом століть прагнули зруйнувати єдність нашого народу, його самобутній національний дух. Пізнавально-виховний потенціал календарних традицій і звичаїв —це той найдорожчий скарб, який допоміг вижити нашій нації, зберегтися у віках і нині розвиватися в колі народів світової співдружності.
Вивчення народного календаря, практична реалізація в повсякденному житті його традицій, звичаїв і обрядів дає учням змогу збагачуватися народним світосприйманням і світорозумінням та простежити, як відбувалися в історії зародження, становлення і розвиток світогляду рідного народу.
З часу виникнення народний календар ґрунтується на стійких традиціях матеріального і духовного буття людей праці. Разом із національним розвитком народу відповідно збагачується і календар, його традиції і звичаї. В нові часи виникають і нові потреби у вихованні підростаючих поколінь, в поглибленні духовної культури народу.
Так, в роки Відродження в життя і побут народу входять такі знаменні, ідейно і морально наснажені свята, урочистості, як День Незалежності України (24 серпня), День соборності України (22 січня), Свято Козацької Слави (3—5 серпня) та ін. Широке відзначення сім'ями, навчально-виховними закладами цих дат, урочистостей, в основі яких доленосні події для українського народу, сприя¬тиме тому, що вони стануть національними святами.
Національна школа, яка розвивається, народний календар поповнить такими загальнонаціональними святами як День Знань, свято Квітів, День Матері, День Батька, День Родини, які сьогодні, на жаль, ще не стали всенародними.
Народний календар передбачає і такі дати, урочистості, які мають регіональний характер у зв'язку з певними природними умовами, історичними подіями в минулому, специфічними видами .трудової-діяльності. Так, у регіоні українських Карпат широко, всенародне відзначається свято — проводи на полонину, коли на весь весняно-літній сезон худоба виганяється на пасовиська в гори.
Вся багатогранна система традицій і звичаїв народного календаря переконує учнів у тому, що її провідна ідея - Людина зі своєю любов'ю до всього живого на землі.
Традиції, звичаї та обряди, які супроводжують дати, свята та інші урочистості народного календаря, передбачають різні види діяльності, зокрема трудової, стиль поведінки, способи харчування (в певні строки календаря), що відповідають біоритмам природи і людини. Це першооснова забезпечення гармонійності між природою та людиною, об'єктивними обставинами та її діяльністю, поведінкою, відчуттям нею комфортності самопочуття, настрою.
Звичаї і обрядність народного календаря найтіснішим чином пов'язані з природою території, на якій історично живуть українці. Виховний потенціал народного календаря виникав і шліфувався у суворій відповідності з фундаментальним    принципом    природовідповідності    виховання    що    є основоположним у науковій педагогіці.

Розділ І. Тенденції розвитку національної школи й проблеми національного виховання.
1.1. Завдання і складові частини національного виховання.
Дослідження, особливо останніх років, свідчать, що пращури українців в епоху глибокої античності, часів трипільської культури, мали власну писемність, агрокалендар, самобутню міфологію, багатий фольклор, виховні традиції і звичаї. Протягом тисячоліть народна система виховання зароджувалася, розвивалась, захищаючись від руйнівного впливу як прямих чужоземних загарбників, так і замаскованих реакційних, шовіністичних політичних сил.
Невичерпним джерелом, з якого народжувалася і поступово набувала сталості, узагальненості системи виховання, була життєдіяльність наших пращурів ще в дохристиянські часи. Передача життєвого досвіду, набутих знань, умінь від покоління до покоління складало сутність історичного буття народу. Трудова, насамперед хліборобська діяльність наших предків набувала пріоритетного напрямку в житті і вихованні підростаючих поколінь.
З глибин віків розвивалась сповнена чарівної краси, високої моралі розмаїта народна творчість: пісенна, музична, танцювальна, декоративно-прикладна та ін. Багатогранна за змістом і формою народна творчість була могутнім джерелом поповнення ідей, засобів, методів і прийомів самобутнього виховання.
В епоху Київської Русі система виховання набуває чітко окреслених національних ознак. Функціонували такі її головні ланки: родинне виховання початкові училища, середня і вища школа. Для потреб держави, розвитку культури готувалися літописці, філософи, оратори, письменники, церковні та державні діячі тощо. Ще з домонгольську добу лише в Києві, відомо, діяло більше 400 церков і монастирів, при них були і школи. У часи Київської Русі при зустрічі діти низько били чолом і торкалися руками землі, бажаючи цим самим зустрічній людині здоров'я, сили і щедрості Землі-Матері,


Дану роботу можна придбати по замовленню!

 

Яндекс.Метрика >