...
ДОЗВІЛЛЄВА РОБОТА В СИСТЕМІ СУСПІЛЬНОГО ВИХОВАННЯ PDF Печать E-mail

ДОЗВІЛЛЄВА РОБОТА
В СИСТЕМІ СУСПІЛЬНОГО ВИХОВАННЯ


1. Організація дозвілля дітей та підлітків як вид соціально- педагогічної діяльності й навчальна дисципліна.
2. Принципи організації дозвіллєвої діяльності.
3. Історичні аспекти розвитку дозвіллєвої діяльності дітей та підлітків.
4. Сучасна система соціально-педагогічної роботи у сферах дозвілля.
1.Організація дозвілля дітей та підлітків як вид соціально- педагогічної діяльності й навчальна дисципліна.
Одним із важливих напрямків соціальної педагогіки є розв’язання педагогічно доцільної організації вільного часу дітей та підлітків, забезпечення їх змістовного дозвілля.
Дозвілля – це час, вільний від навчання та праці (вільний час), який люди можуть використовувати за своїм бажанням. В дозвіллі виділяють:

- активну творчу діяльність;

- самоосвіту;

- культурне (духовне) споживання (читання газет, журналів, відвідування кіно, театрів тощо);

- заняття спортом;

- хобі;

- спілкування з іншими людьми тощо.
Дозвіллєва робота покликана створювати повноцінне соціальне середовище для дітей та підлітків, задовольняти їхні індивідуальні запити й потреби, розвивати здібності, а в цілому сприяти соціалізації й самореалізації особистості. За своїм змістом дозвіллєва діяльність є важливою стороною повноцінного духовного й фізичного формування особистості. Реалізація цього виду діяльності передбачає зміну й самозміну спрямованості розвитку дитячого колективу, орієнтує на гармонійний розвиток особистості. Психологічною основою особистісного зростання в дозвіллєвій діяльності виступає створення позитивних емоцій, максимальний прояв своїх творчих здібностей, зняття напруги. В процесі дозвіллєвої діяльності, як правило, інтегрується три аспекти: пізнавальний, виховний і розважальний.
Велике значення має педагогічно доцільна організація дозвілля в плані запобігання негативним проявам у поведінці дітей та підлітків, що мають місце у сучасному суспільстві (алкоголізм, тютюнопаління, наркоманія, проституція та інше). Адже однією з причин породження цих явищ є дитяча бездоглядність, незайнятість дітей та підлітків у вільний час).
З метою розвитку теорії дозвіллєвої діяльності й забезпечення наукового підходу до її організації та здійснення у практиці застосовується комплекс методів наукових досліджень: теоретичні й емпіричні, аналіз практики передового й власного досвіду, опитувальні методи й педагогічний експеримент; статистичні методи.
Як навчальна дисципліна курс “Соціальна робота у сферах дозвілля” пов’язаний із педагогічними й психологічними дисциплінами, соціальною роботою, педагогічною практикою, іншими гуманітарними дисциплінами.
Мета курсу – ознайомити майбутніх соціальних педагогів з багатогалузевими напрямками, формами й методами організації дозвіллєвої діяльності дітей та підлітків.
Завдання курсу: - усвідомлення теоретичних основ педагогіки вільного часу; ознайомлення з історією її розвитку; оволодіння загальною та галузевою методикою організації дозвілля, методикою масомих, гурткових та індивідуальних форм роботи тощо.
2. Принципи організації дозвіллєвої діяльності
Дозвіллєва робота з дітьми та підлітками є важливою складовою суспільного виховання підростаючого покоління. Вона підпорядкована загальним принципам виховання, таким як: суспільна спрямованість виховання, здійснення комплексного підходу у вихованні, зв’язок виховання з життям і досвідом дітей, виховання особистості в колективі, єдність вимогливості і поваги до вихованця, врахування вікових та індивідуальних особливостей та іншим.
Специфічними принципами організації дозвіллєвої діяльності є принцип доступності, спонтанності, невимущеності, природності та зацікавленості. Ці принципи відповідають природі дозвілля, розкривають сутність його соціального призначення.
Принцип доступності свідчить про відсутність обмежень у праві людини на творче самовираження у вільний час, забезпечене державою право на користування певними культурними цінностями, спроможність за рахунок державних дотацій отримувати певні культурні послуги тощо. Цей принцип передбачає визначення базового культурного рівня, обов’язкового для всіх громадян України, та поширення його на різні верстви населення, незалежно від соціального статусу, матеріального становища і місця проживання.
Принцип спонтанності – це добровільне включення особи у культурно-дозвіллєву діяльність; можливість у будь-який час розширити або звузити самостійно визначене коло дозвіллєвих занять або вийти за його межі чи взагалі відмовитись від участі в них без будь-яких адміністративних рішень чи формальних висновків з боку органів культури, що створюють умови для обраної особистістю творчої діяльності.
Принцип невимушеності утверджує право людини на вільний вибір культурно-дозвіллєвої діяльності з точки зору її ціннісно-орієнтаційних навантажень, відповідно до самостійно обраної програми саморозвитку.
Принцип природності свідчить про відповідність обраних видів дозвілля суб’єктивним властивостям особистості, узгодженість дозвіллєвої діяльності з психологічними, та фізіологічними потребами людини на рівні свідомості та підсвідомості.
Принцип зацікавленості розкриває творче спрямування дозвіллєвих інтересів людини, природний потяг до всього нового, незвичайного, захоплюючого, до участі у творчо-перетворювальній діяльності.
3. Історичні аспекти організації дозвілля дітей та підлітків
Самобутня культурно-дозвіллєва діяльність становить одну з головних природно-історичних сфер життя української нації. Виплекана на світоглядних ідеях національного єднання, гуманізму, товариської взаємодопомоги та милосердя, вона увібрала в себе багатовіковий досвід народної мудрості, виступає як прояв духовного життя, потяг до пізнання та творчості, до емоційного самовираження у звичаях, традиціях, святах та обрядах в умовах вільного часу, у площині громадської та родинно-побутової діяльності.
Дозвіллєва діяльність є суттєвим важелем соціалізації особистості. Кожен етап історичного розвитку збагачував її рисами національної самобутності та здобутками світової духовної культури. Вона повинна основуватись на національних та загальнолюдських цінностях, таких як добро, любов, краса, справедливість, милосердя тощо.
Теоретичною основою організації дозвіллєвої роботи у дореволюційний час були ідеї “вільного виховання”. “Вільне виховання” – це течія у педагогіці другої половини ХІХ – початку ХХ століття, в основу якої покладено твердження, що розвиток дитини не повинен нічим обмежуватись, що природа, заклавши в дитині певні задатки і здібності, протистоїть їх обмеженню. В європейських країнах ця течія з’явилась ще ХVІІ столітті і була пов’язана з вченням Ж.-Ж. Руссо – прибічника природного виховання.
У ХІХ столітті цю теорію розвивали шведський педагог Е. Кей, у Франції – С.Фора, яка заснувала притулок “Вулик”, де не було покарань і заохочень, релігійного, морального виховання, велику увагу приділяли добровільній праці дітей та підлітків. Італійський педагог М. Мантессорі вважала, що дорослі не мають права втручатися в духовний розвиток дітей, а лише повинні створити всі необхідні умови для їх життя. Ці ідеї М. Монтессорі втілила у створеному нею “Домі дитини”. В Росії - Л. Толстой, працюючи у школі для сільської бідноти в Ясній Поляні, дійшов до висновку, що у процесі виховання досконала природа дитини калічиться фальшивою культурою дорослих.
На початку ХХ століття ідеями “вільного виховання” захоплювались такі прогресивні педагоги як Костянтин Миколайович Вентцель (1857 – 1947), Станіслав Теофілович Шацький (1878 – 1934) та інші, які хотіли змінити існуюче суспільство шляхом нового виховання.
К.М. Вентцель створив у Москві “Будинок вільної дитини”, що був своєрідним експериментом із втілення ідей “вільного виховання”. Виховний процес було побудовано так, щоб діти отримували різнобічний гармонійний розвиток відповідно до своїх задатків та здібностей. За участі й керівництва К.М. Вентцеля були сворені “Товариство друзів вільного виховання”, “Батьківський клуб”, “Музей зразкових дитячих іграшок” та інші заклади.
С.Т. Шацький свою діяльність підпорядкував педагогічній концепції: “створити дітям умови для розвитку їх задатків та їх культурного задоволення”. За його участі були організовані клуби для дітей за інтересами, що стали прообразами створених у радянські часи Будинків та Палаців піонерів. Під керівництвом С.Т. Шацького було організовано літню трудову колонію “Бадьоре життя”. Самообслуговування, самоуправління, робота в саду, на городі, в майстернях і на кухні – основи соціальної педагогіки С.Т. Шацького, що були впроваджені в цій колонії. Основні ідеї та підсумки педагогічного досвіду викладені педагогом у статтях “Завдання товариства “Дитяча праця й відпочинок” та “Що таке клуб?”.
Початок ХХ століття – час бурхливого економічного, політичного і культурного піднесення й загострення соціальних проблем. Досить гострою соціальною проблемою стало питання зайнятості дітей та підлітків поза школою, постала потреба у створенні відповідних виховних установ. В цей період почали створюватись дитячі літні колонії – заклади, де діти жили на правах гостей, а головними заняттями були працю по самообслуговуванню, походи, навчання, спостереження за природою тощо. Стосунки у колонії намагались наблизити до сімейних. Така колонія була організована у м. Харкові (колонія сімейного типу, де жили 10 дівчаток).
З’являються перші дитячі об’єднання скаутів. У Києві організацію скаутів “Дружина юних розвідників” було створено у 1914 році. Скаути допомагали в роботі добродійних організацій Червоного Хреста, приймали поранених з фронту, несли службу при штабі Київської фортеці. В 1917 – 1918 рр. Скаутські загони знаходились у підпіллі. Пізніше були створені дружини скаутів. Дослідники скаутського руху як позитивне відзначали в ньому: опору на ініціативу дітей, яскравість і барвистість церемоній та ритуалів, конкретність правил поведінки, цілей, завдань і лозунгів; оволодіння уміннями й навичками, що необхідні кожному в майбутньому, використання прагнення дітей до подорожей, пригод, героїчних вчинків; застосування живих форм роботи та ігор.
Організація дитячого дозвілля, особливо в перші роки після революції, була однією з соціальних проблем. В цей час у великих містах були створені дитячі й підліткові позашкільні клуби, зокрема, клуби піонерів.
У 30-ті роки при профспілкових клубах і Будинках культури створювались дитячі сектори, де проводилась робота з дітьми у вільний від навчання час в різних гуртках і секціях. Тоді ж почали створювати дитячі парки, Будинки піонерів, дитячі будинки культури, піонерські табори, станції юних техніків, юних натуралістів, туристів, дитячі залізниці й пароплавства.
Під час війни і протягом двадцяти років повоєнного періоду мережа позашкільних дитячих закладів скоротилася. Причини були не тільки фінансові, а й дискусії вчених-педагогів, в результаті яких праця і гра були витіснені зі школи, що позначилось і на позашкільних організаціях та закладах.
Суспільно-педагогічний рух, спрямований на організацію дозвілля дітей та підлітків, мав окремі напрямки:
20-і роки – організація дитячих клубів;
40-ові роки – тимурівський рух;
50 – 60-і роки – комунарський рух;
70-і роки – створення педагогічних загонів;
80-і роки – виникнення батьківських сімейних клубів.
Кожен рух та напрямок мав свої особливості.
Особливостями тимурівського руху були “підпільність”, добрі справи “по секрету”, самостійність, збір та передача інформації “по ланцюжку”. Тимурівці допомагалисімям фронтовиків, брали шефство над пораненими, працювали у госпіталях, захищали слабких. Тимурівський рух мав дуже великий розмах. Він описаний у книзі А.Гайдара “Тимур і його команда”.
Комунарський рух – це своєрідне відображення досвіду педагогів   С.Т. Шацького та А.С. Макаренка. Головне у ньому – створення дитячого чи підліткового самостійного колективу, організація самоврядування, вільної творчості особистості. Підлітків захоплювали пошукові експедиції, творчі справи, “трудові десанти” та інше.
Одночасно з цим рухом в 70 – 80-і роки підлітки й молодь створюють неформальні антисоціальні об’єднання. Ці угрупування захоплюють вулицю, багато які з них мають кримінальний характер. Вони займаються рекетом, фарцовкою, торгівлею дівчат, організовують групові бійки, втягують дівчат-підлітків у дворові команди, захоплюються нацистською ідеологією, сатанізмом.
Сімейно-педагогічні клуби функціонували переважно влітку: сім’ї з дітьми виїзджали в села, займалися городом, ходили у ліс, відпочивали біля водоймищ, а ввечері збиралися біля вогнища, співали пісні, ділились враженнями.
Всі ці клуби, об’єднання, загони були окремими паростками соціального виховання дітей і підлітків. Діяльність піонерської та комсомольської організацій набувала дедалі більш формального характеру. Тому головним фактором соціалізації особистості ставало середовище.
4. Сучасна система соціально- педагогічної роботи у сферах дозвілля
У сучасних умовах соціально- педагогічна робота у сферах дозвілля є розгалудженою системою, до якої входять:

- позакласна робота у школі;

- діяльність будинків та центрів дитячої творчості;

- парки, бібліотеки, музеї, виставки, театри, кінотеатри;

- ігротеки, комп’ютерні клуби;

- дитячі сектори профспілкових клубних установ та клубів при жеках;

- культурно-мистецькі та спортивно-оздоровчі заклади (художні, танцювальні студії, гуртки, спортивні секції);

- установи альтернативної освіти;

- гуртки та самодіяльні дитячі колективи;

- дитячі та юнацькі організації;

- дитячо-юнацькі центри міжнародного співробітництва тощо.

 

Яндекс.Метрика >