загрузка...
-->
Надзвичайні ситуації воєнного часу PDF Печать E-mail


Спеціальна література дає таку характеристику небезпеки во-єнного часу:
- небезпека планується, готується й реалізується людиною, його розумом і тому має складніший і витонченіший характер, ніж природні й техногенні небезпеки;
- у реалізації небезпек воєнного часу менше стихійного й ви-падкового; зброя застосовується зазвичай у несподівану для жертв агресії мить і в найуразливішому для неї місці;
- розвиток засобів завдання удару завжди випереджає розви-ток адекватних засобів захисту; упродовж певного проміжку часу є перевага засобів нападу над засобами захисту;
- для створення засобів нападу завжди використовують останні наукові досягнення, залучають найкращі наукові сили та нау-ково-виробничу базу; тому від деяких засобів нападу майже не-можливо знайти методи захисту, зокрема це стосується ракетно-ядерної зброї;
- сучасні війни все частіше мають терористичний, антигу-манний характер; мирне населення країн, що воюють, перетво-рюється на один з об’єктів збройного впливу, аби підірвати волю й позбавити ворога можливості чинити опір.
У табл. 3.10 наведено характерні особливості сучасних війн.
Таблиця 3.10
ХАРАКТЕРНІ ОСОБЛИВОСТІ СУЧАСНИХ ВІЙН
1. Застосування різних форм і методів бойових дій, зокрема й нетрадиційних
2. Поєднання воєнних дій (проведених згідно з правилами воєнної науки)
з партизанськими й терористичними діями
3. Широке використання кримінальних та інших іррегулярних формувань
4. Швидкоплинність воєнних дій
5. Вибірковість ураження об’єктів
6. Поєднання потужного вогневого ураження з економічним, політичним, дипломатичним та інформаційно-психологічним впливом
7. Підвищення ролі високоточних керованих засобів
8. Завдання окремих ударів по ключових об’єктах
Згідно з даними про розвиток сучасних озброєнь, до засобів знищення, які ґрунтуються на нових фізичних принципах, нале-жить така зброя: лазерна, інфразвукова, біотехнічна, високоточна зброя нового покоління, метеорологічна, геофізична, біологічна нового покоління з використанням психотропних засобів, хімічна нового покоління, психотропна, НВЧ-зброя, зброя електромагнітного імпульсу, засоби радіоактивної та інформаційної боротьби тощо.
До катастрофічних наслідків для цивілізації може призвести застосування зброї масового ураження. Ухвалені останніми ро-ками рішення про скорочення ядерних потенціалів, заборону й знищення хімічної та біологічної зброї зменшують ймовірність її застосування, але цілком не виключають існуючу загрозу.
Найпотужнішою із зазначених засобів масового ураження є ядерна зброя.
Ядерна зброя (застаріле — атомна) — це зброя масового ура-ження вибухової дії, в основі якої лежить використання внутріш-ньоядерної енергії, що виділяється під час ланцюгових реакцій ділення важких ядер деяких ізотопів урану   і плутонію   та термоядерних реакцій синтезу легких ядер — ізотопів водню — дейтерію   і тритію  в більш важкі, наприклад, ядра ізотопів гелію . Для цих реакцій характерне над-звичайно велике виділення енергії на одиницю маси реагуючої речовини — у 20—80 млн разів більше, ніж під час вибуху тро-тилу — звичайної вибухівки. У результаті дуже швидкого виді-лення величезної кількості енергії в обмеженому обсязі відбува-ється ядерний вибух, який суттєво відрізняється від вибуху звичайних боєприпасів як за масштабами, так і характером утворення уражаючих факторів.
Серед сучасних засобів збройної боротьби ядерна зброя по-сідає особливе місце — вона є найефективнішим засобом ура-ження ворога. Вона здатна завдати великих втрат у живій силі й бойовій техніці, руйнувати споруди та інші об’єкти, заражати місцевість радіоактивними речовинами, а також здійснювати на людей сильний морально-психологічний вплив і тим самим створювати нападаючій стороні вигідні умови для досягнення пере-моги у війні.
Пристрій, призначений для здійснення вибухового процесу звільнення внутрішньоядерної енергії, називають ядерним заря-дом. Потужність ядерних зарядів характеризують тротиловим ек-вівалентом, тобто такою кількістю тротилу в тоннах (кт, Мт),
у разі вибуху якого виділяється така сама кількість енергії, що й за вибуху цього ядерного заряду.
Ядерні заряди за потужністю умовно поділяють на надзвичай-но малі (до 1,0 кт), малі (1,0—10 кт), середні (10—100 кт), великі (100 кт—1,0 Мт) і надзвичайно потужні (понад 1,0 Мт).
До засобів застосування ядерної зброї належать: ракети тактичного, оперативно-тактичного й стратегічного призначення; літа-ки — носії ядерної зброї; крилаті ракети; підводні човни; артиле-рія; ядерні міни.
Під час ядерного вибуху можуть утворюватися такі уражаючі фактори: повітряна ударна хвиля, світлове випромінювання, про-никаюча радіація, радіоактивне зараження, електромагнітний ім-пульс та ін.
Повітряна ударна хвиля ядерного вибуху виникає в результаті розширення розпеченої маси газів у центрі вибуху. Вона є ділян-кою різкого стискання повітря, що поширюється від центру ви-буху з надзвуковою швидкістю. Дія її триває кілька секунд. Від-стань в один кілометр повітряна ударна хвиля долає за 2 с., 2 км — за 5 с., 3 км — за 8 с.
Вона уражає як дією надлишкового тиску, так і швидкісним натиском (метальна дія), зумовленим рухом повітря в хвилі. Лю-ди, техніка, розташовані на відкритій місцевості, уражаються пе-реважно в результаті метальної дії повітряної ударної хвилі, а об’єкти великих розмірів, наприклад, будинки, — дією надлиш-кового тиску.
Ураження можна отримати також у результаті непрямого впливу повітряної ударної хвилі (уламки будинків, дерев тощо). По-части тяжкість ураження від непрямого впливу може бути біль-шою, ніж від безпосередньої дії ударної хвилі, а кількість уражених — доволі значною.
Параметри повітряної ударної хвилі в процесі її поширення помітний вплив чинять рельєф місцевості, лісові масиви і рос-линність. На схилах, звернених до вибуху з крутістю більш як 10?, тиск збільшується: що крутіший схил, то більший тиск. На зворотних схилах височин спостерігається протилежне явище. У виярках, траншеях та інших земляних укріпленнях, розташова-них перпендикулярно до напрямку поширення повітряної ударної хвилі, її метальна дія значно менша, ніж на відкритій місцевості. Тиск повітря у хвилі в середині лісового масиву вищий, а мета-льна дія менша, ніж на відкритій місцевості. Це пояснюється опором дерев повітряним масам, що рухаються з великою швид-кістю за фронтом повітряної ударної хвилі.
Укриття людей за пагорбами й насипами, у ярах, улоговинах і молодих лісах, використання фортифікаційних укріплень знижує ступінь їх ураження ударною хвилею. Так, людина у відкритій траншеї уражається повітряною ударною хвилею на відстанях у 1,5 раза менших, ніж на відкритій місцевості.
Світлове випромінювання ядерного вибуху — це видиме, уль-трафіолетове й інфрачервоне випромінювання, що діє упродовж декількох секунд. У людей воно може викликати опіки шкіри, ураження очей і тимчасове осліплення. Опіки виникають від без-посереднього впливу світлового випромінювання на відкриті ді-лянки шкіри (первинні опіки), а також від палаючого одягу в осе-редках пожеж (вторинні опіки). Залежно від тяжкості ураження опіки поділяють на чотири ступені: перший — почервоніння, припухлість і болючість шкіри; другий — утворення пухирів; третій — омертвіння шкірних покривів і тканин; четвертий — обвуглення шкіри.
Опіки очного дна (якщо людина безпосередньо дивилася на вибух) можливі на відстанях, що перевищують радіуси зон опіків шкіри. Тимчасове осліплення виникає зазвичай уночі та у сутін-ках. Воно не залежить від того, куди дивилася людина у мить ви-буху, й не носить масового характеру. Удень осліплення виникає лише у разі спостереження за вибухом, воно тимчасове й прохо-дить швидко, не залишаючи наслідків, і медична допомога зазви-чай не потрібна.
Під дією світлового випромінювання ядерного вибуху заго-раються й обвуглюються різні дерев’яні частини будинків, дере-ва, трава тощо.
Проникаюча радіація ядерного вибуху — це поєднання гамма-випромінювання й нейтронного потоку. Гамма-кванти та нейтро-ни, поширюючись у будь-якому середовищі, викликають його іо-нізацію. Крім того, під дією нейтронів нерадіоактивні атоми се-редовища перетворюються на радіоактивні, тобто утворюється так звана наведена активність.
У результаті іонізації атомів, що входять до складу живого ор-ганізму, порушуються процеси життєдіяльності клітин та органів, що призводить до захворювання променевою хворобою. Прони-каюча радіація викликає потемніння оптики, засвічування світло-чутливих фотоматеріалів і виводить з ладу радіоелектронну апара-туру, що містить напівпровідникові елементи.
Уражаюча дія проникаючої радіації характеризується величи-ною дози опромінювання, тобто кількістю енергії іонізуючого випромінювання, яка поглинена одиницею маси середовища, що опромінюється. Розрізняють експозиційну, поглинену та еквіва-лентну дози, їх характеристики надались у розділі ІІ.
Ураження людей проникаючою радіацією визначають сумар-ною дозою, отриманою організмом, характером опромінення та його тривалістю. Залежно від тривалості опромінення прийняті такі сумарні дози гамма-випромінювання, що не призводять до зниження працездатності людини у воєнний час: одноразове опромінення (імпульсне чи впродовж перших чотирьох діб) — 50 рад; багаторазове опромінення (безупинне чи періодичне) впродовж перших 30 діб — 100 рад, опромінення впродовж трьох місяців — 200 рад, одного року — 300 рад.
Захиститися від проникаючої радіації зазвичай можна у фор-тифікаційних укріпленнях (сховищах, протирадіаційних укрит-тях), а також будинках, метро та інших об’єктах.
Радіоактивне зараження місцевості, приземного шару атмос-фери, повітряного простору, води й інших об’єктів виникає в ре-зультаті випадання радіоактивних речовин з хмари ядерного ви-буху під час її руху. Поступово осідаючи на поверхню землі, радіоактивні речовини створюють ділянку радіоактивного зараження, яку називають радіоактивним слідом.
Основними джерелами радіоактивного зараження є уламки ділення ядер атомів ядерного заряду й наведена активність ґрунту. Розпад цих радіоактивних речовин супроводжується альфа-, бета- і гамма-випромінюванням. Радіоактивне зара-ження місцевості характеризується рівнем радіації (потужніс-тю дози), вимірюваним у рентгенах або радах за годину (Р/год, рад/год).
За ступенем небезпеки для людини радіоактивний слід умовно поділяють на чотири зони: А — помірного зараження; Б — силь-ного зараження; В — небезпечного зараження; Г — надзвичайно небезпечного зараження. Рівні радіації (потужності експозицій-ної дози) на зовнішніх границях цих зон дорівнюють 8; 80; 240 і 800 Р/год через одну годину після вибуху і 0,5; 5; 15 і 50 Р/год через 10 годин відповідно.
Про ступінь забруднення радіоактивними речовинами повер-хонь різних об’єктів, одягу людини та її шкірних покривів заве-дено судити за величиною потужності дози гамма-випромінювання над їх зараженими поверхнями, що визначається в мілірентгенах (мілірадах) за годину (мР/год, мрад/год).
Ядерні вибухи зумовлюють виникнення потужних електромагнітних полів, які через їх короткочасне існування називають електромагнітним імпульсом (ЕМІ).
ЕМІ впливає насамперед на радіоелектронну й електротехніч-ну апаратуру. Під дією ЕМІ в зазначених пристроях наводяться електричні струми й напруги, що може призвести до пробою ізо-ляції, ушкодження трансформаторів, загорання розрядників, ви-ведення з ладу напівпровідникових приладів, перегорання плав-ких вставок та інших елементів. Найбільш вразливі до впливу ЕМІ лінії зв’язку та електропередач.
Якщо ядерний вибух стався поблизу ліній енергопостачання, зв’язку, які мають велику протяжність, то наведені в них напруги можуть поширюватися проводами на багато кілометрів і викли-кати ушкодження апаратури та ураження людей, які знаходяться на безпечній відстані щодо інших уражаючих факторів ядерного вибуху.
Другою складовою зброї масового ураження є хімічна зброя.
Хімічна зброя (ХЗ) — це отруйні речовини й засоби їх засто-сування. Отруйними речовинами (ОР) називають токсичні хіміч-ні сполуки, призначені для того, щоб завдати масових уражень людям під час їх бойового застосування. Основу хімічної зброї становлять отруйні речовини.
За характером впливу на організм людини ОР поділяють на нервово-паралітичні, шкірнонаривні, загальноотрутні, задушливі, психохімічні й дратівні. За швидкістю уражаючої дії ОР поділя-ють на смертельні та такі, що тимчасово та короткочасно спри-чиняють непрацездатність людей.
Під час бойового застосування смертельні ОР викликають тяжкі (смертельні) ураження людей. До цієї групи входять ОР нерво-во-паралітичної, шкірнонаривної, загальноотруйної та задушли-вої дії, ботулінічний токсин (речовина ХR).
До тимчасової втрати працездатності призводять (від декіль-кох годин до кількох діб) ОР психохімічної дії та стафілококовий токсин РG. Уражаюча дія ОР дратівної дії виявляється під час контакту з ними й триває декілька годин.
Під час бойового застосування ОР можуть перебувати в паро-подібному, аерозольному й крапельно-рідкому стані. У пароподібний і дрібнодисперсний аерозольний стан (дим, туман) перехо-дять ОР, що призначені для зараження приземного шару повітря. Хмару пари й аерозолів, утворену в мить застосування хімічних боєприпасів, називають первинною хмарою зараженого повітря (ЗП). Хмару пари, що утворюється за рахунок випару або вто-ринного пилоутворення ОР, що випали на ґрунт, називають вто-ринною. ОР у вигляді пари й дрібнодисперсних аерозолів пере-носяться вітром та уражають людей не тільки в районі застосування, а й на значній відстані. Глибина поширення ЗП над пе-ресіченою й лісистою місцевістю порівняно з відкритою менша в 1,5—3 рази. Виярки, яри, лісові й чагарникові масиви можуть бу-ти причиною застою ОР й зміни напрямку їх поширення.
Для зараження місцевості, поверхонь різних об’єктів, одягу й шкірних покривів людей застосовуються ОР у вигляді грубо дис-персних аерозолів і крапель.
Заражена місцевість, техніка й інші об’єкти є джерелом ура-ження людей. З огляду на це, необхідно тривалий час, обумовле-ний стійкістю ОР, перебувати в захисних укриттях. Стійкість ОР на місцевості — це час від їх застосування до миті, коли людина може перетинати заражену ділянку чи знаходитися на ній без за-собів захисту.
ОР можуть проникати в організм через органи дихання (інга-ляційно), поранені поверхні (мікстово), слизові оболонки й шкірні покриви (шкірнорезорбційно), а також під час споживання зара-женої їжі та пиття води (перорально). Більшість ОР має кумуля-тивну здатність, тобто нагромаджує токсичний ефект.
Велика різноманітність ОР за класами хімічних сполук, влас-тивостями та бойовим призначенням, звичайно, викликає необ-хідність їх класифікації. Створити єдину, універсальну систему класифікації ОР майже неможливо. Фахівці різного профілю в основу класифікації кладуть найхарактерніші, з погляду їхнього профілю, властивості й особливості ОР, тому класифікація, скла-дена, наприклад, фахівцями медичної служби, є неприйнятною для тих, хто розробляє засоби й способи знищення ОР чи основи застосування хімічної зброї.
За порівняно недовгу історію існування хімічної зброї з’явився й досі існує поділ ОР за різноманітними ознаках. Відомі спро-би класифікувати всі ОР за стійкістю й леткістю, згідно з табель-ністю засобів застосування й токсичністю, за методами дегазації та лікування уражених, за патологічними реакціями організму. Сьогодні найбільшого поширення набули так звані фізіологічна й тактична класифікації ОР.
Фізіологічна класифікація, як, зрештою, й усі інші, дуже умовна. З одного боку, вона дає змогу об’єднати в єдину для кожної групи систему заходів щодо дегазації й захисту, санітарної обробки й першої медичної допомоги. З іншого, — вона не враховує побічної дії деяких речовин, що іноді є дуже небезпечною для людини. Наприклад, речовини дратівної дії СS і СN можуть призвести до тяжких уражень легенів, аж до смертельних випадків, а DМ викликає загальне отруєння організму миш’яком. Хоча й приймають, що нестерпна концентрація дратівних речовин має бути щонайменше в 10 разів нижчою за смертельну, однак у реа-льних умовах застосування ОР цієї вимоги майже не дотриму-ються, про що свідчать численні факти тяжких наслідків застосу-вання поліцейських газів. Деякі ОР за дією на організм можуть бути одночасно віднесені до двох чи кількох груп. Зокрема, речо-вини VХ, GВ, GD, НD, Н мають, безумовно, загальноотруйну, а речовини СS, СN — задушливу дію. Крім того, в арсеналі хіміч-ної зброї іноземних держав час від часу з’являються нові ОР, які взагалі важко віднести до будь-якої з названих груп.
У тактичній класифікації ОР поділяють на групи за бойовим призначенням. Наприклад, в армії США всі ОР згруповано таким чином: смертельні — речовини, призначені для знищення людей (ОР нервово-паралітичної, шкірнонаривної, загальноотруйної та задушливої дії) й такі, що спричиняють тимчасову непрацездат-ність (шкідливі агенти — речовини, що дають змогу вирішувати тактичні завдання щодо позбавлення на певний час (від декількох хвилин до кількох діб) боєздатності живої сили. До них належать так звані інкапаситанти та іританти. Іноді групу іритантів як ре-човин, що паралізують діяльність людей на час, який не набагато перевищує період безпосереднього впливу ОР і вимірюється хви-линами або десятками хвилин, виділяють в окрему групу полі-цейських речовин. Очевидно, тут переслідується мета вилучити їх зі складу бойових ОР у разі заборони хімічної зброї. У деяких випадках до окремої групи відносять навчальні ОР та рецептури.
Тактична класифікація ОР також умовна. Так, група смертельних ОР об’єднує найрізноманітніші за фізіологічною дією сполу-ки, до того ж всі вони є лише потенційно смертельними, бо кінцевий результат дії ОР залежить від її токсичності, токсодози, що надійшла в організм, та умов застосування.
Нерідко в літературі наводять тактичні класифікації ОР, що ґрунтуються на врахуванні швидкості й тривалості їх уражаючої дії, здатності вирішувати певні бойові завдання.
Розрізняють, наприклад, швидко діючі і повільно діючі ОР за-лежно від наявності періоду прихованої дії. До швидко діючих належать нервово-паралітичні, загальноотруйні, дратівні та деякі психотропні речовини, тобто ті, які за кілька хвилин призводять до летального кінця або втрати працездатності. До повільно дію-чих речовин відносять шкірнонаривні, задушливі та окремі пси-хотропні речовини, здатні знищити або тимчасово уразити людей і тварин тільки після періоду прихованої дії, що триває від однієї до декількох годин. Такий поділ ОР також умовний, бо деякі по-вільно діючі речовини, потрапляючи в атмосферу в дуже високих концентраціях, швидко викликають ураження майже без періоду прихованої дії.
Залежно від тривалості збереження уражаючої дії ОР поділя-ють на короткочасно діючі (нестійкі чи леткі) і тривало діючі (стійкі). Вражаюча дія перших обчислюється ліченими хвилина-ми (АС, СG), дія других може тривати від кількох годин до кіль-кох тижнів після їх застосування, залежно від метеорологічних умов і характеру місцевості (VХ, GD, НD). Такий поділ ОР також умовний, оскільки короткочасно діючі ОР холодної пори року нерідко стають тривало діючими.
ОР як засоби ураження характеризуються бойовими властивостями. Під ними розуміють токсичність, що визначається бойови-ми концентраціями й токсичними дозами, щільністю та стійкістю зараження, глибиною поширення хмари зараженого повітря. Бо-йові властивості ОР цілком залежать від сукупності їх фізичних, фізико-хімічних, хімічних характеристик та особливостей фізіо-логічної дії на організм.
Токсичність (грец. toxikon — отрута) є найважливішою харак-теристикою ОР, що визначає їх здатність викликати патологічні зміни в організмі, які призводять до втрати працездатності чи за-гибелі людини.
Кількісно токсичність ОР оцінюють дозою. Дозу речовини, що викликає певний токсичний ефект із заданою ймовірністю, називають токсичною дозою, чи токсодозою.
Токсичні дози, або що викликають різні ступені ураження, за-лежать від властивостей ОР або отрути, шляху їх проникнення в організм, виду організму та умов застосування хімічної зброї.
Для речовин, що надходять до організму у рідкому чи аерозольному стані через шкіру, шлунково-кишковий тракт або через ра-ни, ефект ураження для кожного конкретного виду організму в стаціонарних умовах залежить тільки від кількості ОР або отру-ти, що може виражатися в будь-яких масових одиницях. У хімії ОР токсодозу зазвичай виражають у міліграмах.
Токсичні властивості ОР та отрут виявляють експерименталь-ним шляхом на різних тваринах, тому найчастіше використову-ють поняття питомої токсодози — дози, віднесеної до одиниці живої маси тварини, її виражають у міліграмах на кілограм маси організму (мг/кг).
Токсичність тієї самої ОР навіть у разі проникнення в орга-нізм одним шляхом неоднакова для різних видів тварин, а для конкретної тварини помітно відрізняється залежно від способу надходження в організм. Тому після числового значення токсодо-зи в дужках вказують вид тварини, для якої цю дозу визначено, й спосіб введення ОР. Наприклад, запис: «GВ, Dсмерт = 0,017 мг/кг (кролі, внутрівенно)» означає, що доза речовини GВ 0,017 мг/кг, уведена кролю у вену, призводить до його смерті.
Розрізняють смертельні, й граничні токсодози.
Смертельна, або летальна токсодоза LD (L від лат. letalis — смертельний) — це кількість ОР, що у разі потрапляння в орга-нізм з певною ймовірністю призводить до смерті. Зазвичай кори-стуються поняттями абсолютно смертельних токсодоз, таких, що викликають загибель організму з імовірністю 100 % (чи загибель 100 % уражених) — LD100 і середньосмертельних, чи умовно сме-ртельних, токсодоз, летальний кінець від введення яких настає у 50 % уражених — LD50.
Токсодоза, що виводить зі строю, діяльність людини ID (I — від англ. incapacitate — позбавляти працездатності) — це кіль-кість ОР, що, потрапляючи в організм, може тимчасово паралізу-вати діяльність людини або призвести до її смерті. Цю токсодозу позначають ID100,чи ID50.
Вираз Т = Сt — добуток концентрації на час називають коефі-цієнтом токсичності, це постійна величина Цей добуток, хоча й не є токсодозою у точному значенні цього слова, але дає змогу порівнювати різні ОР за інгаляційною токсичністю. Якщо, на-приклад, Сt для іприту 1,5 мг•хв/л, а для фосгену 3,2 мг•хв/л, то зрозуміло, що, потрапляючи в організм через органи дихання, іп-рит приблизно вдвічі токсичніший за фосген.
За такого підходу зазвичай не враховують, що частина ОР, яка потрапила в організм з вдихуваним повітрям, видихається й зне-шкоджується організмом. Не враховують і деякі інші фактори, що впливають на токсичність. Проте добутком Сt і досі послуго-вуються для оцінювання інгаляційної токсичності ОР. Часто його неправильно називають токсодозою. Доцільнішою є назва «від-носна інгаляційна токсичність».
Для характеристики смертельної та граничної токсичності ОР, що уражають організм через органи дихання у вигляді пари чи аерозолів, використовують ті самі букви й цифрові індекси, що й за токсодоз ОР шкірнорезорбційної дії. Їх позначають відповідно LCt100 і LCt50, IСt100 і IСt50.
Відносна токсичність ОР у разі інгаляції залежить від фізич-ного навантаження на людину. Для людей, зайнятих важкою фі-зичною працею, вона буде значно меншою, ніж тих хто не несе навантажень. Зі збільшенням інтенсивності дихання зростає й швидкість дії ОР. Наприклад, для GВ за легеневої вентиляції 10 л/хв і 40 л/хв значення LCt50 становитиме відповідно близько 0,07 мг?хв/л і 0,025 мг?хв/л. Якщо для речовини CG добуток Сt — 3,2 мг?хв/л за інтенсивності дихання 10 л/хв є середньо смертель-ним, то за легеневої вентиляції 40 л/хв — абсолютно смертель-ним.
Зауважимо, що табличні значення константи Сt справедливі для коротких експозицій, які значно відрізняються. Для АС це значення справедливе за часу t, що виміряється декількома хви-линами, для CG — уже в межах однієї години. У разі вдихання впродовж тривалого часу зараженого повітря з невисокими кон-центраціями в ньому ОР значення Сt збільшується внаслідок часткового розкладання отруйної речовини в організмі й неповного поглинання її легенями. Наприклад, для АС відносна токсичність за інгаляції LСt50 коливається від 1 мг?хв/л для високих концент-рацій її в повітрі до 4 мг?хв/л, коли концентрації ОР невеликі.
Гранична токсодоза РD (Р від англ. рrіmаrу — початковий) — кількість ОР, що викликає початкові ознаки ураження організму з певною ймовірністю або, що те саме, початкові ознаки ураження у певного відсотка людей або тварин. Граничні токсодози позна-чають РD100 і РD50.
Цифрові індекси, що характеризують відсоток уражених (чи ймовірність ураження), загалом можуть мати будь-яке задане значення. У разі оцінювання ефективності отруйних речовин зазвичай використовують значення LD50 (або відповідно ID50, PD50).
У дозах, менших за LD50, ОР викликають ураження різного ступеня тяжкості: важкі — за 0,3—0,5 LD50, середні — за 0,2 LD50 і легкі — приблизно за 0,1LD50.
Тривалість дії ОР на місцевості називають стійкістю заражен-ня, під якою розуміють час збереження ОР уражаючої дії.
Стійкість ОР на місцевості залежить від їх хімічної активності та сукупності фізико-хімічних властивостей (температури кипін-ня, тиску насиченої пари, легкості й певною мірою в’язкості й температури плавлення).
Стійкість ОР у незмінних лабораторних умовах можна приблизно оцінити за так званою відносною стійкістю Q. Це безрозмірна величина, що показує, наскільки конкретна ОР за визначеної температури повітря випаровується швидше чи повільніше, ніж вода за температури повітря 15?С.
Зі зниженням температури стійкість ОР збільшується.
Варто пам’ятати, що відносна стійкість не характеризує три-валість уражаючої дії отруйної речовини, оскільки вона визнача-ється не тільки леткістю та стійкістю ОР на місцевості, але й її токсичністю.
Реальна стійкість ОР на місцевості залежить від кліматич-них і метеорологічних умов, що сприяють прискоренню або уповільненню випаровування речовини. При цьому найбільше значення мають температура повітря й ґрунту, вертикальна стійкість приземного шару атмосфери та швидкість вітру. Природно, що взимку за інверсії та у безвітряну погоду стій-кість ОР буде щонайбільшою, а влітку за конвекції та сильного вітру — щонайменшою.
Зауважимо, що стійкість ОР за тривалістю її перебування на зараженій поверхні не завжди збігається із здатністю заражати атмосферу. Так, за низьких температур речовина НD випарову-ється так повільно, що зараження повітря незначне. За середньої щільності зараження 25 г/м2 і середньої швидкості вітру стійкість НD улітку (25?С) становить 1—1,5 доби, за 10?С — кілька діб, а в деяких випадках і тижнів.
Леткі ОР, що мають низьку температуру кипіння, на зразок AC і СG, майже не заражають поверхні об’єктів, вони нестійкі й час їх уражаючої дії відповідає часу отруєння атмосфери. У стій-ких ОР з максимальними концентраціями, що значно перевищу-ють бойові, час уражаючої дії залежить від тривалості зараження поверхні. Тому часто й стійкість ОР на місцевості дорівнює часу їх уражаючого дії в атмосфері.
Отруйні речовини у вигляді грубо дисперсних аерозолів і кра-пель заражають місцевість і розташовані на ній об’єкти, одяг, за-соби захисту й воду. Вони здатні завдавати шкоди людям і тва-ринам, як у разі осідання, так і після зараження певних ділянок місцевості. В останньому випадку ураження може бути отримане інгаляційним шляхом унаслідок випару ОР із заражених повер-хонь, у результаті шкірно-резорбційної дії під час контакту лю-дей і тварин з цими поверхнями чи перорально під час вживання заражених продуктів харчування та води.
Кількісною характеристикою ступеня зараження різних поверхонь, зокрема й незахищених шкірних покривів, є щільність за-раження, під якою розуміють масу ОР, що припадає на одиницю площі зараженої поверхні; D = M/S, де D — щільність зараження, мг/см2 (г/м2, кг/га, т/км2); М — кількість ОР, мг (г, кг, т); S — площа зараженої поверхні, см2 (м2, га, км2); 1 мг/см2 = 10 г/м2 = 100 кг/га = = 10 т/км2.
Кожна ОР характеризується діапазоном бойових щільностей зараження місцевості разом з розташованими на ній людьми, тваринами й різними об’єктами, значення яких залежать від ток-сичності ОР і завдань, що розв’язуються. Так, згідно із зарубіж-ними даними, бойові щільності зараження місцевості речовиною VХ під час виконання завдання знищення людей, захищених протигазами, становить 0,002—0,01 мг/см2 (0,02—0,1 т/км2). Від-повідно бойові щільності зараження для НD дорівнюють 0,2—
5 мг/см2 (2—5 т/км2).
Залежно від способів застосування хімічної зброї та властивостей отруйних речовин ними можуть бути заражені атмосфера, мі-сцевість або й те, й інше (комбіноване зараження).
Хмару пари (туману, диму, мряки) ОР, що утворюється безпо-середньо у мить застосування хімічної зброї, наприклад, у разі спрацювання хімічних боєприпасів, називають первинною хма-рою. Вона є причиною безпосереднього ураження незахищених людей і тварин.
Хмару пари ОР, що утворюється під час випаровування от-руйної речовини із зараженої місцевості, техніки й споруд, нази-вають вторинною хмарою.
Як первинна, так і вторинна хмари ОР поширюються в напрямку вітру на значні відстані від місця утворення. Відстань від під-вітряного краю ділянки застосування хімічної зброї (ділянки за-раження) до зовнішньої межі зараженої місцевості, на якій зберігається бойова концентрація ОР, називають глибиною по-ширення хмари зараженого повітря.
Глибина поширення первинної хмари зараженого повітря за-лежить від багатьох факторів, з яких основними є первинна кон-центрація ОР, ступінь вертикальної стійкості приземного шару атмосфери, швидкість вітру, топографія місцевості.
Глибина поширення хмари ОР майже прямо пропорційна по-чатковій концентрації отруйної речовини. За конвекції глибина поширення первинної хмари буде втричі менша, а за інверсії — утричі більша, ніж за ізотермії. Якщо на шляху хмари зараженої атмосфери зустрічається лісовий масив або височина, то глибина її поширення зменшується.
Відстань, на яку поширюється первинна хмара зараженого повітря на відкритій місцевості за ізотермії, становить 2—5 і 15—25 км відповідно для нервово-паралітичних та шкірнонаривних ОР.
Глибина поширення вторинної хмари зараженого повітря та-кож зумовлена кількома факторами. Що більша ділянка й щіль-ність зараження, то далі за напрямком вітру поширюється вто-ринна хмара. Вплив швидкості вітру, вертикальної стійкості повітря та топографічних особливостей місцевості на глибину поширення вторинної хмари подібний до впливу цих чинників на пересування первинної хмари.
Початкова мить уражаючої дії хмари зараженої атмосфери пе-редусім залежить від швидкості вітру й віддалення від підвітря-ної межі району застосування хімічної зброї. Середня тривалість уражаючої дії первинної хмари відносно невелика й не переви-щує 20—30 хвилин. Середню тривалість уражаючої дії вторинної хмари визначають часом повного випаровування ОР із заражених поверхонь і вимірюють годинами або навіть кількома добами.
Таким чином, глибина поширення первинної та вторинної хмар зараженої атмосфери й тривалість їх уражаючої дії визначаються масштабом застосування, фізико-хімічними та токсичними влас-тивостями ОР.
Наведемо характеристику отруйним речовинам нервово-паралітичної дії.
Потрапляючи в організм, ОР нервово-паралітичної дії уража-ють нервову систему. Характерним симптомом ураження є зву-ження зіниць очей (міоз). Основними представниками цієї групи ОР є зарин (GВ) і ві-ікс (VХ).
Зарин (GВ) — безбарвна чи жовтувата летка рідина, майже без запаху, узимку не замерзає. Змішується з водою й органічними розчинниками в будь-яких пропорціях, добре розчиняється в жи-рах. Стійкий до дії води, що зумовлює тривале зараження непро-точних водойм (до двох місяців). Зарин застосовують для ура-ження людей шляхом зараження приземного шару повітря (у вигляді коротких вогневих ударів артилерією, ракетами й тактичною авіацією). Основний бойовий стан — пара. За серед-ніх метеорологічних умов пара зарину може поширюватися за ві-тром до 20 км від місця застосування. Стійкість зарину влітку — кілька годин, узимку — до двох діб.
Пара зарину здатна поглинатись одягом і після виходу із за-раженої атмосфери десорбуватися, заражаючи повітря. Тому протигази слід знімати тільки після проведення спеціальної обробки й контролю повітря.
Ві-ікс (VХ) — мало летка безбарвна рідина, що не має запаху й не замерзає взимку. У воді розчиняється помірно (5 %), в органіч-них розчинниках і жирах — добре. Заражає відкриті водойми на дуже тривалий час — до шести місяців. Основний бойовий стан — грубо дисперсні аерозолі. Аерозолі VХ заражають приземні шари повітря й поширюються у напрямку вітру вглиб на 5—20 км, ура-жають людей через органи дихання, відкриті ділянки шкіри та одяг, заражають місцевість, техніку й відкриті водойми. VХ засто-совується за допомогою артилерії, авіації, а також хімічних фуга-сів. Поверхні техніки та інших об’єктів, заражені краплями VХ, небезпечні влітку впродовж 1—3 діб, узимку — 30 діб.
Стійкість VХ на місцевості (шкірнорезорбцій дія): улітку — від 7 до 15 діб, узимку — на весь період аж до настання тепла.
До отруйних речовин нервово-паралітичної дії належить та-кож зоман (GD), що за своїми властивостями посідає проміжне місце між зарином і VХ.
Нервово-паралітичні ОР здатні уражати людину за будь-якого способу надходження в організм. У разі потрапляння в організм че-рез органи дихання за легкого ступеня ураження спостерігаються погіршення зору, звуження зіниць очей (міоз), утруднення дихання, почуття тяжкості в грудях (загрудинний ефект), посилюється виді-лення слини та слизу з носа. Ці явища супроводжуються сильними головними болями й можуть тривати 2—3 доби. У разі впливу на організм смертельних концентрацій ОР виникають сильний міоз, ядуха, рясне слино- і потовиділення, з’являються почуття страху, блювота, пронос і судоми, що можуть тривати кілька годин. Смерть настає від паралічу дихальних м’язів і зупинки серця.
За дії ОР через шкіру картина ураження подібна до інгаляцій-ної. Відмінність лише у тому, що симптоми виявляються через деякий час (від декількох хвилин до кількох годин). При цьому з’являються скорочення м’язів в місці потрапляння ОР, потім су-доми, м’язова слабкість і параліч.
Перша допомога. Ураженому необхідно надягти протигаз
(у разі потрапляння аерозолів або крапель ОР на шкіру обличчя протигаз надягають тільки після обробки обличчя рідиною з ін-дивідуального протихімічного пакета (ІПП). Потім слід за допо-могою шприц-тюбика з червоним ковпачком з аптечки індивіду-альної ввести антидот й вивезти ураженого із зараженої території. Якщо впродовж 10 хвилин судоми не припиняться, необхідно повторно ввести антидот. Коли є потреба, зробити штучне дихання. У разі зараження ОР шкіри, потрібно якнай-швидше обробити заражені ділянки за допомогою ІПП, а ураже-ного негайно доставити в медичну установу.
Наявність нервово-паралітичних ОР у повітрі, на місцевості й техніці виявляють за допомогою приладів хімічної розвідки.
Охарактеризуємо отруйні речовини загальноотруйної дії. От-руйні речовини загальноотруйної дії, потрапляючи в організм, порушують передачу кисню з крові до тканин. Вони є найбільш швидкодіючими ОР. До них належать синильна кислота (АС) і хлорціан (СК).
Синильна кислота — безбарвна рідина, що швидко випарову-ється і має запах гіркого мигдалю. Не заражає місцевість і техні-ку. Дегазацію приміщень, закритих машин здійснюють шляхом провітрювання. На відкритому повітрі можливе значне сорбуван-ня синильної кислоти одягом.
Температура кристалізації синильної кислоти становить 14?С, тому холодної пори її змішують з хлорціаном чи іншими ОР. Си-нильну кислоту застосовують за допомогою хімічних авіабомб великого калібру. Ураження настає під час вдихання зараженого повітря.
У разі потрапляння в організм синильної кислоти з’являються такі симптоми: неприємний присмак металу й печіння в роті, оніміння кінчика язика, поколювання в очах, шкрябання в горлі, занепокоєння, слабкість і запаморочення. Потім виникає почуття страху, розширюються зіниці, пульс стає рідким, а дихання нерівномірним. Уражений непритомніє, м’язи починають скорочува-тися, розвивається параліч. Смерть настає від респіраторного шоку (зупинки дихання). Дуже високі концентрації викликають так звану блискавичну форму ураження: потерпілий відразу ж непритомніє, його дихання стає частим і поверхневим, потім з’являються судоми, розвивається параліч і настає смерть. Під час ураження синильною кислотою обличчя й слизові оболонки рожевіють. Синильна кислота не має кумулятивної дії.
Перша допомога. На ураженого слід надягнути протигаз, роздавити ампулу з антидотом від синильної кислоти і ввести йо-го у підмасочний простір шолом-маски протигаза. У разі необ-хідності зробити штучне дихання.
Наявність виявляється синильної кислоти за допомогою при-ладів хімічної розвідки.
Наступним компонентом хімічної зброї є отруйні речовини психохімічної дії. Зараз на озброєнні деяких армій є психохімічна ОР Бі-Зет (ВZ).
ВZ — біла кристалічна речовина без запаху, погано розчиня-ється у воді й добре — у хлороформі, діхлоретані й підкисленій воді. Основний бойовий стан — аерозолі. Застосовується за до-помогою авіаційних боєприпасів.
ВZ уражає організм, потрапляючи в дихальні шляхи із зара-женим повітрям і зараженими їжею й водою. Дія цієї ОР виявля-ється через 0,5—3 години. За малих концентрацій виникають сонливість, знижується працездатність. За великих концентрацій спершу впродовж кількох годин спостерігаються прискорене серцебиття, сухість шкіри й сухість у роті, розширення зіниць і зни-ження м’язової активності. У наступні вісім годин настають заці-пеніння та загальмованість мови. Потім розвивається період дії ОР, який продовжується до чотирьох діб. Через 2—3 доби після ураження ОР починається поступове повернення людини до но-рмального стану.
Перша допомога. На потерпілого слід надягти протигаз і виве-сти його із зони ураження. Вийшовши на незаражену місцевість, зробити санітарну обробку відкритих ділянок тіла за допомогою ІПП, очі й носоглотку промити чистою водою, витрусити одяг.
Наявність ВZ в атмосфері виявляють за допомогою військових приладів хімічної розвідки.
З воєнною метою можуть застосовувати також отруйні речо-вини дратівної дії.
Отруйними речовинами дратівної дії є хімічні сполуки, що викликають подразнення очей та органів дихання. Основними представниками ОР цього класу є СS і СR.
До отруйних речовин цієї групи належать також хлорацетофе-нон (СN). Він діє на організм подібно до СS і СR, але є менш ток-сичним.
СS — біла, тверда, мало летка кристалічна речовина із запа-хом перцю. Погано розчиняється у воді, спирті, ацетоні, хлоро-формі. Бойовий стан — аерозолі. Застосовують за допомогою хі-мічних авіаційних бомб, артилерійських снарядів, генераторів аерозолів і димових гранат. Можливе використання у вигляді тривало діючих рецептур СS-1 і СS-2.
У малих концентраціях СS має дратівну дію на очі та верхні дихальні шляхи, а у великих — викликає опіки відкритих ділянок шкіри, у деяких випадках — параліч дихання, зупинку серця й навіть смерть. Ознаки ураження: сильне печіння й біль в очах і грудях, сльозотеча, мимовільне закривання повік, чхання, нежить (іноді з кров’ю), хворобливе печіння в роті, носоглотці, у верхніх дихальних шляхах, кашель і біль у грудях. Якщо вийти із зараже-ної зони чи надягти протигаз, симптоми продовжуватимуть наростати впродовж 15—20 хвилин, а потім поступово, через 1—3 го-дини, припиняться.
СR — кристалічна речовина жовтого кольору. У воді розчиня-ється погано, а в органічних розчинниках — добре. Бойове засто-сування аналогічне СS. Токсична дія СR подібна до дії СS, але справляє сильніший дратівний вплив на очі та верхні дихальні шляхи.
У разі впливу дратівних ОР необхідно надягти протигаз. За сильного подразнення верхніх дихальних шляхів (кашель, печін-ня, біль у носоглотці) слід роздавити ампулу з протидимною су-мішшю і ввести її під шолом-маску протигаза. Після виходу із зараженої атмосфери необхідно прополоскати рот, носоглотку, промити очі 2 %-вим розчином питної соди або чистою водою. Видалити ОР с одягу, витрусивши його.
Окрему групу становлять отруйні речовини задушливої дії. До них належить фосген (СG).
За звичайних умов фосген (СG) — це безбарвний газ, в 3,5 ра-за важчий за повітря, з характерним запахом прілого сіна чи гни-лих фруктів. У воді розчиняється погано й легко нею розклада-ється. Бойовий стан — пара. Стійкість на місцевості 30—50 хвилин, можливий застій пари у траншеях, ярах від двох до трьох годин. Поширюється вглиб території на 2—3 км.
Фосген уражає організм тільки під час вдихання його пари, при цьому спостерігаються слабке подразнення слизової оболон-ки очей, сльозотеча, неприємний солодкуватий смак у роті, запа-морочення, загальна слабкість, кашель, важкість у грудях, нудота (блювота). Після виходу із зараженої території ці явища прохо-дять і впродовж 4—5 годин стан ураженого не викликає занепо-коєння. Потім унаслідок набряку легенів настає різке погіршення самопочуття: частішає дихання, з’являються сильний кашель з рясним виділенням пінистого мокротиння, головний біль, ядуха, посиніння губ, прискорюється пульс, виникає біль у ділянці сер-ця, слабкість. Температура тіла підвищується до 38—39?С. На-бряк легенів триває кілька діб і зазвичай настає летальний кінець.
Перша допомога. На ураженого слід надягти протигаз, вивес-ти із зараженої зони, дати повний спокій, полегшити дихання (зняти пасок, розстібнути ґудзика), укрити від холоду, дати гаря-че питво та якнайшвидше доставити в медичний заклад.
Наявність фосгену в атмосфері виявляють приладами хімічної розвідки.
Найстарішими представниками отруйних речовин, що вико-ристовуються в збройній боротьбі, є ОР шкірнонаривні дії.
Основною ОР шкірнонаривної дії є іприт. На озброєнні може бути як технічний (Н) так і очищений іприт (НD).
Іприт — це жовтувата чи темно-бура рідина із запахом часнику чи гірчиці, добре розчинна в органічних розчинниках і погано — у воді. Іприт важчий за воду, замерзає за температури близько 14?С, легко всмоктується в різні лакофарбові покриття, гумотехнічні й пористі матеріали, що призводить до їх глибокого зараження. На повітрі іприт випаровується повільно. Основний бойовий стан іприту крапельно-рідкий чи аерозольний. Однак іприт може ство-рювати небезпечні концентрації своєю парою за рахунок природ-ного випару із зараженої місцевості. У бойових умовах іприт мо-же бути застосований артилерією (мінометами), авіацією, а також фугасами. Ураження людей досягається шляхом зараження при-земного шару повітря парою та аерозолями іприту, а також зара-ження аерозолями й краплями відкритих ділянок шкіри, одягу, техніки та місцевості.
Глибина поширення пари іприту становить від 1 до 20 км для відкритих ділянок місцевості. Іприт може заражати місцевість улітку до двох діб, узимку — до двох-трьох тижнів. Техніка, за-ражена іпритом, є небезпечною для людей і підлягає дегазації. Іприт на 2—3 місяці заражає непротічні водойми.
Зауважимо, що іприт уражає будь-яких шляхів проникнення в організм. Ураження слизових оболонок очей, носоглотки й верх-ніх дихальних шляхів відбувається навіть за незначних його кон-центрацій. За більш високих концентрацій поряд з місцевим ура-женням настає загальне отруєння організму. Іприт має прихований період дії (2—8 годин) і кумулятивну здатність. У момент контакту з іпритом подразнень шкіри й болючих ефектів немає. Уражені іпритом місця зазвичай інфікуються. Передусім спосте-рігається почервоніння шкіри, що виявляється через 2—6 годин після зараження. Через добу на місці почервоніння утворюються дрібні пухирці, наповнені жовтою прозорою рідиною. Згодом пу-хирці зливаються. За два-три дні вони лопаються й утворюють незагойну впродовж 20—30 діб виразку. Якщо у виразку потрап-ляє інфекція, то загоєння настає лише через два-три місяці. Під час вдихання пари чи аерозолів іприту перші ознаки ураження вияв-ляються через кілька годин у вигляді сухості й печіння в носогло-тці, потім настає сильний набряк слизової оболонки носоглотки, що супроводжується гнійними виділеннями. У тяжких випадках розвивається запалення легенів, смерть настає на третій-четвертий день від ядухи. Особливо чутливі до пари іприту очі, у них з’являються відчуття печіння, сльозотеча, світлобоязнь, потім почер-воніння та набряк слизової оболонки. Такий стан супроводжується сильним виділенням гною. Потрапляння до очей крапельно-рідкого іприту може призвести до втрати зору.
Перша допомога. Краплі іприту на шкірі необхідно негайно дегазувати за допомогою ІПП, очі й ніс добре промити, а рот і горло прополоскати 2 %-вим розчином питної соди або чистою водою. У разі отруєння водою чи їжею, заражених іпритом, слід викликати блювоту, а потім дати ураженому кашку, приготовле-ну з розрахунку 25 мг активованого вугілля на 100 мл води.
Наявність пари іприту визначають за допомогою приладів хі-мічної розвідки.
Для захисту від іприту використовують протигаз і загально-військовий захисний комплект, а також сховища, обладнані філь-тровентиляційними установками.
Третім видом зброї масового ураження є бактеріологічна (біо-логічна) зброя.
Бактеріологічна (біологічна) зброя — це спеціальні боєприпа-си та бойові прилади, споряджені бактеріальними (біологічними) засобами.
Як бактеріальні (біологічні) засоби можуть бути використані:
- для ураження людей — збудники бактеріальних захворю-вань, таких як: чума, туляремія, бруцельоз, сибірка, холера; збуд-ники вірусних захворювань — натуральної віспи, жовтої лихоманки, венесуельського енцефаломіеліту коней; збудники рикетсіозів — сипного тифу, плямистої лихоманки Скелястих гір, Ку-лихоманки; збудники грибкових захворювань — кокциді-одомікозу, покардіозу, гістоплазмозу;
- для ураження тварин — збудники ящура, чуми великої ро-гатої худоби, чуми свиней, сибірки, сапу, африканської лихоман-ки свиней, несправжнього сказу та інших захворювань;
- для знищення рослин — збудники іржі хлібних злаків, фі-тофторозу картоплі, пізнього зів’янення кукурудзи та інших культур; комахи-шкідники сільськогосподарських рослин; фіто-токсиканти, дефоліанти, гербіциди та інші хімічні речовини.
Суттєвою особливістю бактеріологічної (біологічної) зброї є наявність прихованого періоду дії, упродовж якого уражені залишаються працездатними й виконують свої обов’язки, а по-тім раптово занедужують. Прихований період може бути різ-ним, наприклад, у разі зараження чумою та холерою він може тривати від декількох годин до 3—6 діб, сипним тифом — до 14 діб.
Для доставки бактеріальних (біологічних) засобів використо-вують ті самі носії, що й для ядерної та хімічної зброї (авіаційні бомби, снаряди, міни, ракети, генератори аерозолів та інші пристрої). Крім того, бактеріальні (біологічні) рецептури можуть по-ширюватися диверсійним шляхом.
Основним способом застосування бактеріальних (біологічних) засобів є зараження приземного шару повітря. Під час вибуху боєприпасів або спрацьовування генераторів утворюється аеро-зольна хмара, яка, рухаючись, поширює частинки рецептури, які заражують місцевість. Можливе застосування бактеріальних (біологічних) засобів за допомогою заражених хвороботворними мікробами комах, кліщів, гризунів тощо.
Застосування ворогом бактеріологічної (біологічної) зброї може бути виявлене за такими зовнішніми ознаками:
- утворення аерозольної хмари після вибуху боєприпасів або спрацьовування генераторів;
- виявлення залишків спеціальних контейнерів, боєприпасів та інших видів озброєння;
- наявність великої кількості комах, кліщів, гризунів, невідо-мих у цій місцевості, тощо.
Хвороботворні мікроби не можуть бути виявлені органами чуттів людини. Це можна зробити тільки за допомогою технічних засобів неспецифічної та специфічної бактеріологічної (біологіч-ної) розвідки.
Наведемо описи деяких хвороб, збудники яких можуть бути використані як біологічні засоби.
Сибірка (синоніми: злоякісний карбункул; англ. — anthrax; німец. — Milzbrand; франц. — charbon, anthrax carbon) — гостра інфекційна хвороба, що протікає переважно у вигляді шкірної форми, зрідка спостерігаються легенева й кишкова форми. Нале-жать до зоонозів.
Збудник хвороби Bacillus anthracis — це доволі велика па-личка, завдовжки 6—10 мкм і завширшки 1—2 мкм. Вона неру-хома, утворює спори й капсули. Добре росте у різних пожив-них середовищах. Вегетативні форми швидко гинуть без доступу повітря, під час прогрівання та під впливом різних дезинфікуючих засобів. Спори сибірки дуже стійкі, можуть зберігатися в ґрунті близько 10 років і більше. Спори утворю-ються поза організмом під час доступу вільного кисню. Віруле-нтність збудника зумовлена наявністю капсули й екзотоксину. Крім пеніциліну, збудник сибірки чутливий також до антибіо-тиків тетрациклінової групи, левоміцетину, стрептоміцину, неоміцину.
Джерело інфекції — домашні тварини (велика рогата худоба, вівці, кози, верблюди, свині). Заразитися можна під час догляду за хворими тваринами, забою худоби, обробки м’яса, а також контакту з продуктами тваринництва (шкіра, хутряні вироби, вовна, щетина), із засіяними спорами мікробу сибірки, з ґрунтом, у яко-му спори цього збудника зберігаються впродовж багатьох років. Якщо спори потрапляють в організм через мікротравми шкіри або за аліментарного інфікування (уживання заражених продук-тів), виникає кишкова форма хвороби.
Передача збудника може здійснюватися аерогенним шляхом (вдихання інфікованого пилу, кісткового борошна). У цьому разі виникають легеневі й генералізовані форми сибірки. У країнах Африки можлива передача інфекції за допомогою укусів кровоссальних комах. Зараження людини від людини зазвичай не спо-стерігається. Сибірка поширена в багатьох країнах Азії, Африки й Південної Америки. У США та країнах Європи трапляються поодинокі випадки захворювань цією хворобою.
Воротами інфекції найчастіше є шкіра. Зазвичай збудник по-трапляє в шкірні покриви верхніх кінцівок (близько половини всіх випадків) і голови (20—30 %), рідше тулуба (3—8 %) і ніг (1—2 %). Переважно уражаються відкриті ділянки шкіри. Уже через кілька годин після зараження в місці воріт інфекції (у шкі-рі) починається розмноження збудника. При цьому збудники утворюють капсули й виділяють екзотоксин, що викликає щільний набряк і некроз. З місць первинного розмноження збудники по лімфатичних судинах просуваються до регіонарних лімфатичних вузлів, а далі можливе гематогенне поширення мікробів у різних органах. За шкірної форми хвороби в місці первинного запально-некротичного осередка вторинна бактеріальна інфекція особливої ролі не відіграє.
За аерогенного зараження спори фагоцитуються альвеолярни-ми макрофагами, потім потрапляють у медіастенальні лімфатичні вузли. Там збудник розмножується, що спричиняє некротиз лім-фатичних вузлів средостенія й призводить до геморагічного ме-диастеніту та бактеріємії. У результаті бактеріємії виникає вто-ринна геморагічна пневмонія.
Під час вживання інфікованого (погано термічно обробленого) м’яса спори проникають у слизові оболонки й регіонарні лімфа-тичні вузли. Розвивається кишкова форма сибірки, за якої збуд-ники також потрапляють у кров, і захворювання переходить у септичну форму. Таким чином, септичний перебіг хвороби може виникнути за будь-якої форми сибірки. У патогенезі сибірки не-абияке значення має вплив токсинів, утворених збудником. Пе-ренесене захворювання залишає по собі стійкий імунітет, хоча й зустрічаються описи повторних захворювань через 10—20 років після першого.
Симптоми й перебіг. Інкубаційний період коливається від кі-лькох годин до 8 діб (частіше 2—3 доби). Виділяють шкірну, ле-геневу (інгаляційну) й кишкову форми сибірки, останні дві характеризуються гематогенною дисемінацією мікроорганізмів й іноді об’єднуються під назвою генералізованої (септичної) форми, хо-ча за змінами в ділянці воріт інфекції ці дві форми розрізняються. Найчастіше зустрічається шкірна форма (у 95 % випадків), рідше — легенева й дуже рідко (менше 1 %) — кишкова.
Шкірну форму поділяють на такі клінічні різновиди: карбун-кульозна, едематозна, буллезна та еризипелоїдна. Найчастіше трапляється карбункульозний різновид. Шкірна форма характе-ризується місцевими змінами в ділянці воріт інфекції. Спершу в місці зараження виникає червона пляма, що здіймається над шкі-рою, утворюючи папулу, потім на її місці розвивається везикула, яка згодом перетворюється на пустулу, а вже потім — на вираз-ку. Процес протікає швидко, із часу появи плями до утворення пустули проходить кілька годин. Місце ураження свербить і пече. Уміст пустули часто темного кольору з домішками крові. Якщо цілісність пустули порушена, утворюється виразка, що покрива-ється темною кіркою. Навколо центрального струпа у вигляді намиста утворюються вторинні пустули, у разі руйнування яких виразка збільшується. Навколо виразки з’являються набряк і гі-перемія шкіри, що особливо помітно, якщо вона локалізується на обличчі. Характерні зниження чи повна відсутність чутливості в ділянці виразки.
Найчастіше виразка локалізується на верхніх кінцівках: паль-ці, кисті, передпліччя, плече (500 випадків з 1300), далі на чолі, скроні, тімені, вилицях, щоках, повіках, нижніх щелепах, підбо-рідді (480 випадків), шиї та потилиці (200), грудях, ключиці, грудних залозах, спині, животі (70). На нижніх кінцівках виразки з’являлися лише у 30 випадках. Локалізації в інших місцях були поодинокими.
Ознаки загальної інтоксикації (лихоманка до 40?С, загальна слабкість, головний біль, адінамія, тахікардія) виникають під кі-нець першої доби або на другий день хвороби. Лихоманка трима-ється впродовж 5—7 днів, температура тіла знижується критич-но. Місцеві зміни в ділянці виразки поступово гояться, й до кінця другою-третього тижня струп відривається. Зазвичай виразка бу-ває одиничною, хоча іноді можуть бути й множинні (2—5 і навіть 36). Збільшення кількості виразок помітного впливу на перебіг захворювання не має, важливу роль тут відіграє вік хворого. До введення в практику антибіотиків серед хворих, вік яких переви-щував 50 років, летальність була в п’ять разів вища (54 %), ніж у осіб молодшого віку (8—11 %).
У людей, яким зробили щеплення проти сибірки, зміни на шкірі можуть бути дуже незначними й нагадувати, радше, зви-чайні фурункули, а загальних ознак інтоксикації може й не бути.
Едематозний різновид шкірної форми сибірки зустрічається зрідка й характеризується розвитком набряку без видимого кар-бункула на початку хвороби. Захворювання протікає важче, з ви-раженими проявами загальної інтоксикації. Перегодом на місці щільного безболісного набряку з’являється некроз шкіри, що покривається струпом.
Буллезний різновид шкірної форми сибірки також є поодино-ким явищем. За цього різновиду на місці типового карбункула у дільниці воріт інфекції утворюються пухирі, наповнені геморагічною рідиною. Вони досягають великих розмірів і розкриваються лише на 5—10 день хвороби. На їх місці утворюється велика некротична (виразкова) поверхня. Для цього різновиду сибірки хара-ктерні лихоманка й виражені симптоми загальної інтоксикації.
Еризипелоїдний різновид шкірної форми сибірки є явищем спорадичним. Його особливістю є утворення великої кількості білуватих пухирів, наповнених прозорою рідиною, розташованих на припухлій, почервонілій, але безболісній шкірі. Після розкриття пухирів залишаються множинні виразки, що швидко підсиха-ють. Цей різновид характеризується більш легким перебігом і ус-пішним результатом лікування.
Легенева форма сибірки починається гостро, протікає важко й навіть за сучасних методів лікування може закінчитися летально. Раптово з’являється сильна остуда, температура тіла швидко до-сягає високих показників (40?С і вище), відзначаються кон’юнктиви (сльозотеча, світлобоязнь, гіперемія), катаральні явища з боку верхніх дихальних шляхів (чихання, нежить, хриплий голос, кашель). Стан хворого з перших годин хвороби стає важким, ви-никають сильні колючі болі у грудях, задишка, ціаноз, тахікардія (до 120—140 уд/хв). У мокротинні з’являється кров. Над легенями визначаються ділянки притуплення перкуторного звуку, сухі й во-логі хрипи, іноді шум тертя плеври. Смерть настає за два-три дні.
Кишкова форма сибірки характеризується загальною інтокси-кацією, підвищенням температури тіла, болем в епігастрії, рідки-ми випорожненнями і блювотою. У блювотних масах і випорож-неннях може бути кров. Живіт роздутий, різко болючий під час пальпації, є ознаки подразнень очеревини. Стан хворого швидко погіршується й у разі інфекційно-токсичного шоку він вмирає.
За кожної з описаних форм сибірки можуть розвитися сепсис з бактеріємією, виникати вторинні осередки (менінгіт, ураження печінки, селезінки тощо).
Діагноз і диференційний діагноз. Розпізнавання сибірки ґрунтується на даних епідеміологічного анамнезу (професія хворого, характер матеріалу, що оброблявся, місце надходження сирови-ни, контакт з хворими тваринами тощо). Враховують також характерні зміни шкіри біля воріт інфекції (розташування на відкритих ділянках шкіри, наявність темного струпа, оточеного вторинними пустулами, набряк і гіперемія, анестезія виразки). Слід пам’ятати, що у людей, які отримали щеплення, всі зміни шкіри можуть бу-ти слабо виражені й нагадувати стафілококові захворювання (фу-рункули тощо). Лабораторним підтвердженням діагнозу можуть бути виділення культури палички сибірки та її ідентифікація. Для дослідження беруть вміст пустули, везикули, тихорєцький випіт зі струпа. Якщо є підозра на легеневу форму сибірки, беруть ана-ліз крові, мокротиння, випорожнення. У разі шкірних форм гемо-культуру виділяють рідко.
Взяття й пересилання матеріалу проводять з дотриманням усіх правил роботи з особливо небезпечними інфекціями. Для дослідження матеріалу (шкіри, вовни) застосовують реакцію термопре-ципітації (реакція Асколи). Для виявлення збудника використо-вують також імунофлуоресцентний метод. Як допоміжний метод можна взяти шкірно-алергійну пробу зі специфічним алергеном — антраксином. Препарат вводять внутрішньошкірно (0,1 мл). Ре-зультат враховують через 24 і 48 годин. Позитивною вважають реакцію за наявності гіперемії та інфільтрату понад 10 мм у діа-метрі за умови, що реакція не зникла через 48 годин. Необхідно диференціювати від фурункула, карбункула, пики, зокрема й від буллезної форми. Легеневу (інгаляційну) форму сибірки дифере-нціюють від легеневої форми чуми, туляремії, меліоідозу, легіо-неллезу й важких пневмоній інших етиологій.
Ще однією не менш небезпечною хворобою є холера. Її від-носять до особливо небезпечних і карантинних інфекцій.
Збудник холери — холерний вібріон. Інкубаційний період хвороби — 1—5 діб. Джерелом інфекції є хвора людина й бактеріоно-сій. Хворі в гострій стадії виділяють збудника не тільки з випорож-неннями, а й з блювотними масами. Вібріони добре зберігаються в зовнішньому середовищі, особливо у воді холодних водойм.
Ознаки захворювання. Хвороба починається гостро з проно-су, який частішає до 10 і більше разів на добу, випорожнення мають вигляд білуватої водянистої рідини з плаваючим вкрап-ленням слизу й нагадують рисовий відвар. До проносу приєдну-ється сильна блювота. Стан хворого погіршується, з’являються ознаки зневоднення (риси обличчя загострюються, очні яблука западають, знижується пружність шкіри). Пульс стає частим і слабким, з’являються судоми.
Останнім часом усе частіше зустрічається холера Ель-Тор зі стертими й легкими формами захворювання, але більш частим вібріоносійством. Хворих зазвичай госпіталізують до інфекційної лікарні. Їх транспортування здійснюють на спеціально виділено-му транспорті в супроводі медичного працівника. На транспорті треба мати ємкості для збирання виділень хворого, дезінфікуючі розчини й необхідні медикаменти для надання невідкладної до-помоги.
Лікування. Слід поповнювати втрачену воду й солі шляхом введення спеціальних сольових розчинів, давати хворому питво й антибіотики. Виписують хворого з лікарні тільки тоді, коли отримано три негативних результати бактеріологічних досліджень випорожнень. За особами, які перенесли холеру, встановлюють диспансерне спостереження впродовж трьох місяців.
Профілактика. Попередження замету холери на територію країни здійснюється комплексом санітарно-карантинних заходів. З появою навіть одиничних випадків холери встановлюють каран-тин на п’ять діб.
За вказівкою лікаря необхідно обстежитися на вібріоносійст-во. Під керівництвом медперсоналу проводять екстрену профілактику антибіотиками, повну санітарну обробку й дезинфекційні заходи.
Режим роботи в ізоляторі. Робота в ізоляторі спрямована на забезпечення персоналом особистої та загальної профілактики проти зараження інфекційними захворюваннями. Дотримання режиму обов’язкове для всього медичного й обслуговуючого пер-соналу. Усі без винятку повинні знати режим роботи й обсяг сво-їх функціональних обов’язків. Персоналу має бути проведена імунізація, а у разі необхідності йому призначають специфічну екстрену профілактику. В ізоляторі слід працювати в захисному одязі, забороняється виходити в ньому за межі ізолятора, а також їсти в ньому, пити воду й курити.
Медичному та іншому обслуговуючому персоналу слід щодня робити дворазову термометрію тіла. Медичний персонал і пра-цівники харчоблоку один раз на 10 днів мають обстежуватися на вібріоносійство. У кожному приміщенні й на робочих місцях по-винен бути дезінфікуючий розчин для обробки рук. Після закін-чення роботи виходити з ізолятора дозволяється тільки через санпропускник.
Прибирання приміщень має проводитися тільки вологим спо-собом і щонайменше двічі на день. Інвентар зволожують 5 %-вим розчином лізолу (3 %-вим розчином хлораміну, 1 %-вим розчи-ном хлорного вапна). Після закінчення прибирання весь інвентар має бути продезінфікований.
Ще однією гострою інфекційною хворобою є чума. Її збуд-ником є паличка. Захворювання належить до групи особливо не-безпечних і карантинних інфекцій.
Інкубаційний період — 1—8 діб, у середньому 2—4 доби. Ос-новними носіями інфекції є гризуни (бабаки, ховрашки, піщанки, пацюки). Переносниками її збудника є блохи, в організмі яких розмножуються бактерії. Можливе також інфікування людини через ушкоджену шкіру під час контакту з гризунами й іншими хворими тваринами. У разі зараження людини в природних осе-редках розвивається бубонна чи септична чума, повітряно-краплинної передачі збудника від хворих людей — її легенева форма.
Ознаки захворювання. Швидке підвищення температури до 39—40?, лихоманка, сильний головний біль, запаморочення, хит-ка хода, невиразна мова, можливі психомоторні порушення. За бубонної форми спершу виникає біль в місці майбутнього бубо-ну, збільшуються лімфатичні вузли, потім з’являється хворобли-вий бубон. За легеневої форми інтоксикація найтяжча: задишка, кашель з виділенням рідкого мокротиння з кров’ю, швидке наро-стання гострої дихальної недостатності та зниження серцево-судинної діяльності. Якщо легенева форма переходить у септич-ну, то бурхливо зростає інтоксикація, спостерігаються кровови-лив у шкіру й слизові оболонки, кривава блювота, кровотечі.
Лікування. Необхідне щонайшвидше введення антибіотиків. Хворого на чуму на спеціально виділеному транспорті слід до-ставити у лікарню для особливо небезпечних інфікованих, яку за-звичай відкривають в осередку ураження.
Лікарня має працювати в суворо протиепідемічному режимі. Хворих слід розміщувати індивідуально. У відділенні, де знаходять-ся хворі на чуму, весь медичний персонал має працювати в повному протичумному костюмі, який щодня необхідно піддавати дворазо-вій термометрії, а після закінчення роботи медпрацівниками дозво-ляється виходити тільки через спеціальний санітарний пропускник. Обов’язкова поточна (тричі на добу) й заключна дезінфекція.
У районі, де виявлено захворювання на чуму, встановлюють карантин на шість діб від дня ізоляції останнього хворого.
Профілактика. Охорона території країни від завезення чуми, як і інших карантинних інфекцій, здійснюється згідно зі спеціа-льними правилами.
У природних осередках чуми організовують постійне спостереження, вилов і лабораторне дослідження гризунів та ектопара-зитів (гниди та ін.). Проводяться заходи щодо знищення носіїв збудника хвороби. Населенню, яке живе у природних осередках чуми, роблять щеплення.
Останніми десятиліттями економічно розвинуті країни почали озброювати свої армії засобами ураження, що діють на нових фі-зичних принципах, до таких засобів належить радіологічна зброя.
Ураження радіологічною зброєю ґрунтується на використан-ні радіоактивних речовин. Це можуть бути заздалегідь приготов-лені порошкоподібні суміші чи рідкі розчини речовин, що міс-тять у своєму складі радіоактивні ізотопи хімічних елементів зі спеціально підібраними інтенсивністю випромінювання й періодом напіврозпаду. Основним джерелом одержання радіоактивних речовин можуть бути відходи, що утворюються в процесі роботи ядерних реакторів. Вони можуть бути також напрацьовані шля-хом опромінення в ядерних реакторах речовин зі стабільних хі-мічних елементів. Однак експлуатація такої зброї ускладнюється значним радіоактивним фоном, що створює небезпеку опромі-нення обслуговуючого персоналу. Іншим ймовірним варіантом радіоактивної зброї є використання радіоактивних речовин, що утворяться безпосередньо у мить вибуху термоядерного заряду. На цьому принципі ґрунтувався проект «кобальтової бомби». Пе-редбачалося створити навколо термоядерного заряду оболонку з природного кобальту. У результаті опромінення його швидкими нейтронами утворюється ізотоп кобальт-60, що має високу інтен-сивність ?-випромінювання з періодом напіврозпаду 5,7 року. Випадаючи після вибуху на місцевості, він викликає сильне ра-діоактивне зараження.
В основі уражаючої дії радіочастотної зброї лежить опромі-нення людського організму електромагнітним випромінюванням. Дослідження показали, що навіть за впливу випромінювання низкої інтенсивності в організмі відбуваються різні розлади й зміни, зокрема й порушення ритму роботи серця, аж до його зупинки. При цьому відзначають два види впливу: тепловий і нетепловий. Тепловий вплив викликає перегрівання тканин та органів і за до-волі тривалого опромінення ініціює в них необоротні патологічні зміни, наприклад, пов’язані зі згортанням білка. Нетепловий вплив, призводить переважно до функціональних порушень у різних органах людського організму, особливо в серцево-судинній і нервовій системах.
Лазерна зброя — це джерело потужних потоків електромаг-нітної енергії оптичного діапазону — квантові генератори. Дія лазерного променя досягається шляхом нагрівання до високих температур матеріалів об’єкта, у результаті чого відбувається їх розплавлювання або навіть випаровування. Ураження об’єктів досягається внаслідок механічного їх руйнування, а що стосуєть-ся людей, то це можуть бути порушення органів зору і термічні опіки шкіри тощо. Лазерне випромінювання діє раптово, прихо-вано, з високою точністю та прямолінійністю поширення. Мож-ливе створення лазерних бойових комплексів різного призначен-ня наземного, морського, повітряного й космічного базування з різною потужністю, дальністю дії, швидкострільністю.
Інфразвукова зброя ґрунтується на використанні звукових хвиль з частотою у кілька герц. Інфразвукові коливання нижче рівня сприйняття людського вуха здатні викликати у людей стан тривоги, розпачу й навіть жаху. За оцінками фахівців, інфразву-кові випромінювання викликають епілепсію, а велика їх потуж-ність може призвести до летальності. Смерть може настати в ре-зультаті різкого порушення функцій організму, ураження серцево-судинної системи, деструкції кровоносних судин і внутрішніх органів. Добираючи певну частоту випромінювання, можна, на-приклад, спровокувати масові прояви інфаркту міокарда. Варто враховувати здатність інфразвукових коливань проникати через бетонні та металеві перешкоди, що, безумовно, підвищує інтерес військових фахівців до цієї зброї.
Бурхливий розвиток засобів масової інформації, особливо електронних, створює об’єктивні передумови використання їх у воєн-них цілях як інформаційно-психологічної зброї. Ймовірно, у майбутньому поле бою буде все більше переміщуватись у бік ін-телектуального впливу на свідомість і почуття мільйонів людей. Розмістивши на навколоземних орбітах космічні ретранслятори, країна-агресор може розробити й за певних умов здійснити сце-нарій інформаційної війни проти тієї чи тієї держави, намагаю-чись підірвати її зсередини. Провокаційні передачі будуть розра-ховані не на розум, а насамперед на емоції людей, на їх почуття, що значно ефективніше, особливо за невисокої політичної куль-тури населення, недостатньої поінформованості та непідготовле-ності до такої війни. Дозована подача ідеологічно та психологіч-но обробленого провокаційного матеріалу, чергування правдивої («кредит довіри») й хибної інформації, вмілий монтаж подробиць різних вигаданих «вибухонебезпечних» ситуацій можуть перетвори-тися на могутній засіб психологічного тиску. Особливо дієвим це може бути проти країни, у якій існують соціальна напруженість, міжнаціональні, релігійні чи класові конфлікти. Ретельно підібрана інформація, потрапляючи на такий сприятливий ґрунт, може за ко-роткий час викликати паніку, масові безладдя, погроми, дестабілізу-вати політичну ситуацію в країні. У такий спосіб можна змусити во-рога капітулювати без застосування традиційних видів зброї.
Розвиток молекулярної генетики зумовив останніми десятиліт-тями можливість створення генетичної зброї на основі рекомбінації ДНК (дезоксирибонуклеїнової кислоти) — носія генетичної інфор-мації про живий організм. За допомогою методів генної інженерії стали можливими поділ генів та їх рекомбінація з утворенням моле-кул рекомбінантної ДНК. На основі цих методів можна здійснювати перенесення генів за допомогою мікроорганізмів, забезпечити утво-рення сильнодіючих токсинів людського, тваринного чи рослинного походження. Шляхом комбінування бактеріологічних й інших аген-тів можна створювати біологічні засоби, основу біологічної зброї, зі зміненим генетичним апаратом. Упроваджуючи генетичний матері-ал з яскраво вираженими токсичними властивостями у вірулентні бактерії чи віруси людини, можна одержати біологічну зброю, здат-ну за короткий час викликати її смерть. Учені припускають, що до 2010 року генна інженерія досягне значних результатів у галузі мо-лекулярної біології, що дасть змогу розкрити механізм дії токсинів, забезпечити виробництво токсичних продуктів, які можна буде за-стосовувати як зброю.
Вивчення природного та генетичного розходження між людь-ми, їх тонкої біохімічної структури показало можливість ство-рення так званої етнічної зброї. На думку вчених, така зброя вже в недалекому майбутньому може уражати спеціальними агентами одні етнічні групи населення й бути індиферентною щодо інших. В основі такої вибірковості лежать розходження в групах крові, пігментації шкіри, генетичній структурі й інші чинники. Дослі-дження в галузі етнічної зброї можуть бути спрямовані на вияв-лення генетичної вразливості окремих етнічних груп і розробку спеціальних агентів, розрахованих на ефективне використання цієї здатності. Згідно з висновками американського медика Р. Хамершлага, етнічною зброєю можна завдати удару 25—30 % насе-лення країни, на яку спрямована ця зброя. Нагадаймо, що в ядер-ній війні такі втрати населення вважаються «неприйнятними».
Уражаючим фактором пучкової зброї є гостроспрямований потік заряджених або нейтральних частинок високих енергій — електронів, протонів, атомів водню. Енергія цих частинок може спричинити виникнення інтенсивного теплового поля й завдати ударних механічних навантажень на структуру органів і організм людини загалом, ініціюювати рентгенівське випромінювання. За-стосування пучкової зброї характеризується миттєвістю й рапто-вістю уражаючої дії. Обмежуючим фактором щодо дальності дії цієї зброї є газове середовище — атмосфера, з атомами якої взає-модіють прискорені частинки. Найімовірнішими об’єктами ура-ження цією зброєю можуть бути люди, електронне устаткування, різна техніка, ракети, космічні апарати.
Теоретичні дослідження в галузі ядерної фізики показали принципову можливість існування антиматерії, а отже, й створення зброї на основі анігіляції частинок та античастинок. Згодом існу-вання античастинок (наприклад, позитронів) було доведено екс-периментально. Взаємодіючи між собою, частинки та античастинки зникають, виділяючи величезну енергію у вигляді фотонів. Згідно з розрахунками, під час взаємодії 1 міліграма античасти-нок з матерією утворюється енергія, еквівалентна вибуху кількох десятків тонн тринітротолуолу. Процес одержання й збереження античастинок поки що дуже складний. Відомо, що у Швейцарії, у Європейському центрі ядерних досліджень, робляться спроби утримати античастинки у бульбашках рідкого гелію. Зазначені труднощі роблять вельми проблематичним створення в найближ-чому майбутньому зброї масового ураження на основі антимате-рії, хоча загалом ідея є доволі привабливою для військових.
Менш відомою є акустична й електромагнітна зброя. Акустична зброя уражає живу силу ворога, випромінюючи звукові коливан-ня певної частоти, що викликають широкий спектр порушень функ-ціонування організму — від миттєвої діареї до розриву середнього вуха. Крім того, ефект може бути й психологічним, аж до повної деморалізації. Електромагнітна зброя розрахована передусім на придушення класичних радіоелектронних засобів, що працюють на принципах приймання й перетворення електромагнітних хвиль. Ін-шими словами, усі електроприлади в зоні дії електромагнітної бом-би або згорять, або «неправильно функціонуватимуть». Крім того, за певної потужності електромагнітне випромінювання здатне шкідливо впливати й на людину, руйнуючи клітини і порушуючи біоло-гічні та фізіологічні функції органів та організму загалом.
Зрозуміло, перелічені вище види зброї не вичерпують можли-вості їх появи в майбутньому, оскільки майже всі вони ґрунтува-тимуться на технологіях подвійного призначення. Це ускладнює їх ідентифікацію, контроль над розробкою й виробництвом, а та-кож утрудняє досягнення угод щодо їх заборони. Про таку небез-печну перспективу вперше на офіційному рівні було заявлено де-легацією СРСР у 1975 р. на ХХХ сесії Генеральної асамблеї ООН. Тоді СРСР надав проект «Угоди про заборону розробки й вироб-ництва нових видів зброї масового ураження і нових систем такої зброї». Однак світове співтовариство як тоді, так і зараз головну погрозу вбачає, вже існуючих видах ЗМУ, що, на його думку, є більш реальною небезпекою.

 

Яндекс.Метрика >