загрузка...
-->
Мікроклімат і комфортні умови життєдіяльності PDF Печать E-mail


Людина живе в найнижчому, розташованому біля Землі шарі атмосфери, який називається тропосферою. Повітря безпосеред-ньо оточує нас і цим визначається його первинність з погляду процесів життєдіяльності.
Тісно стикаючись з газовою сумішшю повітряного океану, ор-ганізм людини зазнає впливу його фізичних і хімічних факторів: складу повітря, температури, вологості, швидкості вітру, тиску й інших. Особливу увагу варто приділити параметрам мікрокліма-ту приміщень — аудиторій, виробничих приміщень, помешкання. Мікроклімат, що безпосередньо впливає на один з найважливі-ших фізіологічних процесів — терморегуляцію — має величезне значення у підтримці комфортного стану організму.
Терморегуляція — це сукупність процесів, що забезпечують рівновагу між теплопродукцією та тепловіддачею, завдяки яким температура тіла людини залишається постійною.
Теплопродукція організму (вироблене тепло) у стані спокою становить для «стандартної людини» (маса 70 кг, зріст 170 см, поверхня тіла 1,8 м2) до 283 кДж за годину. За незначного фізич-ного навантаження вона у два-три рази більша, за середнього — доходить до 1256 кДж за годину й за значного — становить 1256 кДж за годину й навіть більше. Зайве металоболічне тепло має віддаватися організмом.
Нормальна життєдіяльність людини здійснюється тоді, коли теплова рівновага, тобто відповідність між теплопродукцією ра-зом з теплом, одержаним з навколишнього середовища, й тепло-віддачею досягається без напруження процесів терморегуляції. Кількість тепла, що віддається організмом, залежить від умов мі-кроклімату, які визначаються комплексом факторів, що вплива-ють на теплообмін: температурою, вологістю, швидкістю руху повітря та радіаційною температурою оточуючих предметів.
Щоб зрозуміти вплив того чи того показника мікроклімату на теплообмін, потрібно знати основні шляхи віддачі тепла організ-мом. За нормальних умов організм людини втрачає приблизно 85 % тепла на підтримку температури шкіри й 15 % — на нагрі-вання їжі, повітря, яке людина вдихає, й випар води з легенів. Тепло, що віддається шкірі, розподіляється таким чином: 45 % припадає на випромінювання, 30 % — на конвекцію та 10 % — на випар вологи. Ці співвідношення можуть змінюватися залежно від умов мікроклімату.
Втрату тепла тілом шляхом випромінювання орієнтовно оціню-ють за законом Стефана-Больцмана й розраховують за формулою:

де Е — енергія електромагнітного випромінювання з одиниці по-верхні шкіри за одиницю часу;
К — коефіцієнт вимірювання (ступінь засмаглості шкіри);
Т1 — абсолютна температура шкіри людини;
Т2 — абсолютна температура оточуючого середовища.
З рівняння видно, що за Т1 > Т2 радіаційний баланс негатив-ний, людина втрачає тепло, за Т1 < Т2 — радіаційний баланс по-зитивний, людина отримує тепло. Електромагнітна енергія ви-промінюється будь-якими нагрітими тілами. За температури тіла людини її променева енергія припадає на ділянку інфрачервоних (теплових) хвиль.
Втрата тепла за рахунок конвекції здійснюється в результаті зітк-нення тіла людини з повітрям або оточуючими предметами (кондук-ція). Основна кількість тепла втрачається конвекцією. Ця втрата прямо пропорційна різниці між температурою тіла й температурою оточуючого людину повітря: що більша різниця, то більша тепловід-дача. Якщо температура повітря зростає, втрата тепла конвекцією зменшується й за температури 35—360 ?С припиняється. Віддача тепла конвекцією зростає у разі збільшення швидкості руху повітря. Отже, вона не повинна перевищувати 2—3 м/с, бо це може призвес-ти до переохолодження організму. Прискорює тепловіддачу підви-щення вологості повітря, адже воно є більш теплоємким.
Втрата тепла випаром залежить від кількості вологи (поту), що випаровується з поверхні тіла. У разі випару одного грама во-логи організм втрачає 2,43 кДж тепла. За нормальних умов з по-верхні шкіри людини випаровується близько 0,5 л вологи за добу, що призводить до втрати близько 1200 кДж енергії.
З підвищенням температури повітря й оточуючих поверхонь втрата тепла за рахунок випромінювання і конвекції зменшується й різко збільшується тепловіддача за рахунок випаровування. Якщо температура зовнішнього середовища вища, ніж темпера-тура тіла, то єдиним шляхом тепловіддачі є лише випаровування. Кількість поту може досягати 5—10 л на день. Цей вид тепловід-дачі дуже ефективний, якщо є умови для випаровування поту, а саме: невелика вологість і значна швидкість руху повітря. Таким чином, за високої температури оточуючого середовища збіль-шення швидкості руху повітря є сприятливим чинником. За низь-ких температур повітря й зростання його рухливості збільшуєть-ся тепловіддача конвекцією, що може призвести до переохо¬лодження організму, застуди й обмороження. Значна вологість повітря (понад 70 %) негативно позначається на теплообміні як за високих, так і низьких температур. Якщо температура повітря вища за 30 ?С, то велика вологість, утруднюючи виділення поту, призводить до перегрівання. За низької температури висока воло-гість зумовлює сильне охолодження, бо у вологому повітрі поси-люється віддача тепла конвекцією. Таким чином, комфортна во-логість становить 40—60 %.
Відповідно до діючих нині санітарних норм встановлено гігіє-нічні вимоги до мікроклімату виробничих приміщень з ураху-ванням категорії робіт з рівня енерговитрат (табл. 1.4—1.6).
Таблиця 1.4
ХАРАКТЕРИСТИКА ОКРЕМИХ КАТЕГОРІЙ РОБІТ
Категорії
робіт відпо¬відно до рівня енерговитрат    Інтенсивність енерговитрат    Приклади професійної діяльності
ккал/годину    Вт   
Iа    > 120    > 139    Професії у швейному виробниц-тві й сфері управління
Iб    121—150    140—174    Ряд професій в поліграфії, зв’яз¬ку, а також професії контролерів, майстрів різних виробництв
ІІа    151—200    175—232    Професії, пов’язані з постійним на¬вантаженням на руховий апарат (механоскладальні цехи, прядиль¬но-ткацькі виробництва)
ІІб    201—250    233—290    Роботи, пов’язані з перенесенням ваги від 1 до 10 кг (ливарне, прокат¬не, ковальське виробництво тощо)
III    > 250    > 290    Постійне перенесення ваги більш як 10 кг, професії в ковальських цехах з ручним куванням тощо
Допустимі норми параметрів мікроклімату у промислових приміщеннях для постійних робочих місць показано в табл. 1.6. За комфортного мікроклімату фізіологічні процеси терморегуля-ції протікають не напружено, тепловіддача хороша, функціона-льний стан нервової системи оптимальний, фізична та розумова діяльність і працездатність високі, організм стійкий до впливу негативних факторів середовища.
Дискомфортний мікроклімат викликає напруження процесів терморегуляції, погіршуються умовні рефлекси і функції аналіза-торів, знижуються працездатність та якість праці, стійкість орга-нізму до впливу несприятливих факторів.
Дискомфортний мікроклімат характеризується перегрівом (гі-пертермія) або переохолодженням (гіпотермія). Наслідки впливу дискомфортного мікроклімату на організм показані в табл. 1.7.
Мікроклімат виробничих приміщень характеризується вели-кою різноманітністю поєднань температур, вологості, швидкості руху повітря, інтенсивності та складу тепла, що випромінюється в оптичному діапазоні, є динамічним і залежить від коливання зовнішніх метеоумов, часу й пори року, характеру виробничого процесу, умов повітрообміну з атмосферою. Якщо говорити про характер виробничого процесу, то існують, наприклад, виробниц¬тва, де температура повітря доволі висока, вони належить до ка-тегорії «гарячих цехів», де надлишок тепла становить 23 Дж/м3?с з підвищенням температури до 35—40 ?С та інтенсивністю ви-промінювання до 0,7 Дж/см2?с.
Висока вологість (понад 70 %) спостерігається на виробницт-вах з великими поверхнями випаровування: шахти, фарбувальні, шкіряні, цукрові заводи, водо- і грязелікарні.
Підвищений рух повітря виникає там, де є поверхні з різними температурами. За таких умов виникають конвективні струми повітря, аж до утворення протягів.
Залежно від виробничих умов у приміщеннях переважають або окремі елементи мікроклімату, або їх комплекс.

У разі змін мікроклімату, що виходять за межі пристосуваль-них фізіологічних коливань, дискомфорт призводить до погір-шення самопочуття людини. Виникають апатія, шум у вухах, ме-рехтіння перед очима, нудота, запаморочення, підвищується тем¬пература тіла, з’являються судоми та інші симптоми.
З метою захисту працюючих від можливого перегрівання чи охолодження, коли температура повітря вища або нижча допу-стимих величин, встановлюється термін перебування на робо-чих місцях.
У практиці санітарно-гігієнічного контролю для оцінювання сумарного впливу параметрів мікроклімату й розробки заходів захисту працюючих від можливого перегрівання використову-ють інтегральний показник теплового навантаження середо-вища.
Індекс теплового навантаження середовища (ТНС-індекс) є емпіричним показником, що характеризує дії на організм людини параметрів мікроклімату (температури, вологості, швидкості ру-ху повітря) й теплового випромінювання.
ТНС-індекс рекомендується використовувати для інтеграль-ного оцінювання теплового навантаження на робочих місцях, на яких швидкість руху повітря не перевищує 0,6 м/с, а інтенсив-ність теплового випромінювання — 1200 Вт/м2.
Параметри мікроклімату, дозволені нормами, повинні забез-печити в процесі терморегуляції таке співвідношення фізіологіч-них і фізико-хімічних процесів, за якого упродовж тривалого ча-су й без зниження працездатності людини підтримувався б стій¬кий тепловий стан. Важливою умовою забезпечення комфортних параметрів мікроклімату є раціональне опалення, правильна вен-тиляція, кондиціонування повітря, теплоізоляція.
Найдієвішим і найпростішим способом забезпечення парамет-рів мікроклімату у приміщеннях є подача або регенерація повіт-ря, що відповідає вимогам гігієни праці, тобто вентиляція.
Вентиляція — організований і регульований повітрообмін, що забезпечує видалення з приміщення відпрацьованого повітря й подачу свіжого.
Природна неорганізована вентиляція здійснюється за рахунок різниці тиску зовні й усередині приміщення. Для помешкань змі-на повітря (інфільтрація) може досягати 0,5—0,75, а для промис-лових об’єктів — 1,0—1,5 їх об’єму за годину.
Природна організована канальна вентиляція проектується для житлових і громадських приміщень. Під час обтікання віт-ром виходу витяжної шахти, що має насадку-дефлектор, змен-шується тиск у вентиляційнй системі, що сприяє виникненню потоку повітря.
Аерація — організована природна вентиляція приміщень че-рез фрамуги, кватирки, вікна.
Механічна вентиляція — це вентиляція, за якої повітря пода-ється за допомогою спеціальних пристроїв — компресорів, насо-сів та іншого устаткування. Розрізняють вентиляцію загального обміну (для всього приміщення) й місцеву (для окремих робочих місць). За механічної вентиляції повітря може попередньо прохо-дити через систему фільтрів, очищатись, а з повітря, що видаля-ється, можуть вловлюватися шкідливі домішки. Недоліком меха-нічної вентиляції є створюваний нею шум. Найдосконаліший вид промислової вентиляції — кондиціонування повітря.
Кондиціонування — це штучна автоматична обробка повітря з метою підтримання оптимальних мікрокліматичних умов неза-лежно від характеру технологічного процесу й умов зовнішнього середовища. У деяких випадках за кондиціонування повітря про-ходить додаткову спеціальну обробку — очищення від пилу, зво-ложення, озонування тощо. Кондиціонування повітря сприяє як безпеці життєдіяльності, так і досягненню параметрів технологі-чних процесів, де не допускаються коливання температури й во-логості середовища.
Значно зменшує вплив тепла на організм екранування. Екрани можуть бути тепловідбиваючими (алюмінієва фольга, алюмінієва фарба, аркушевий алюміній, біла жерсть), теплопоглинальними (безбарвні й пофарбовані склоблоки, шибки з повітряним або во-дяним прошарком), теплопровідними (порожні сталеві плити з водою чи повітрям, металеві сітки). Широко застосовують інди-відуальні засоби захисту: спецодяг з бавовни, льону, каски, шо-ломи, окуляри, маски з екраном тощо.
Важливе значення для здоров’я людини має атмосферний тиск. Атмосферний (барометричний) тиск створюється повітрям під впливом гравітації. Зміна тиску відбувається в результаті не-рівномірного нагрівання повітряних мас, розташованих над су-шею й водою в різних географічних широтах. Зазвичай незначні зміни барометричного тиску в межах 10—30 мм рт. ст. не впли-вають на здорових людей. Однак більш значні зміни атмосферно-го тиску у бік підвищення чи зниження можуть позначатися на функціональному стані здоров’я деяких людей.
Оптимальна дифузія кисню у кров з газової суміші в легенях здійснюється за атмосферного тиску 760 мм рт. ст.
Вплив підвищеного атмосферного тиску пов’язаний з механіч¬ною (компресійною) та фізико-хімічною (проникаючою) дією га-зового середовища.
За дуже високого барометричного тиску спостерігаються: за-гальний підвищений рівномірний механічний тиск на органи та тканини; розвиток механонаркозу; місцевий нерівномірний тиск на тканини, які обмежують повітря, утримуючи порожнини (нап¬риклад, придаткові порожнини носа, середнє вухо), що може призвести до баротравми; збільшення щільності газової суміші й збудження зовнішнього дихання.
За підвищеного барометричного тиску проникаючий ефект виявляється в токсичній дії кисню й індиферентних газів, що по-трапляють у кров у значній кількості й викликають наркотичну реакцію. Із збільшенням парціального тиску кисню в легенях більш як на 0,8—1,0 атмосфер виявляється його токсична дія, уражаєть-ся легенева тканина, з’являються судоми, виникає гостра судинна недостатність. Як приклад — порушення стану здоров’я в осіб, які працюють на глибині моря, за їх швидкого піднімання на по-верхню. Виникають декомпресійні розлади, так звана кесонна хвороба (захворювання, виявлене у робітників, які працювали під водою в спеціальних пристосуваннях — кесонах).
Зниження атмосферного тиску зазвичай відбувається у разі під-німання на значну висоту (умови високогір’я, літальні апарати, ба-рокамери тощо). При цьому має місце розрідження атмосфери й зменшення вмісту кисню у повітрі. Залежно від індивідуальних особливостей організму, швидкості й величини зниження тиску та інших факторів виявляють значні зміни у функціональному стані людей — від адаптаційно-пристосувальних реакцій до патологіч-них станів (гірська хвороба) аж до смертельних випадків.
Залежно від реакції організму на брак кисню за зниженого баро-метричного тиску висотні умови перебування людей поділяють на:
?    індиферентну зону на висоті від 0 до 1500—2000 м над рів-нем моря. У осіб, які тривалий час перебувають у цій зоні, не спостерігається будь-яких помітних функціональних змін;
?    зону повної компенсації на висоті 2000—4000 м. Вона ха-рактеризується тим, що працездатність людей в ній зберігається доволі довго, але фізична робота виконується з деякими утруд-неннями;
?    зону неповної компенсації на висоті від 4000—5500 м. Тут спостерігається зниження працездатності людей, можлива поява у них ейфорії та неадекватної поведінки;
?    критичну зону на висоті 5500—8000 м, де відчувається по-гіршення стану здоров’я людей, їхня працездатність різко знижу-ється, є велика ймовірність висотної непритомності;
?    нестерпну зону на висоті понад 8000 м, перебування люди-ни у цій зоні без вживання необхідних заходів закінчується за-звичай летально.
У процесі своєї діяльності людина може зазнавати впливу зниженого барометричного тиску (наприклад, в умовах розгерме-тизації кабіни літака на висоті понад 5000 м або під час високогір¬них сходжень) і хронічного впливу (тривале перебування в горах). У результаті постійного впливу високогір’я (до певної висоти) в організмі відбувається адаптаційна перебудова з формуванням стану акліматизації, що використовується у практиці профілак¬тичної роботи серед людей, які зазнають кисневої недостатності.
Зауважимо, що знижений тиск (декомпресія) на висотах (на-віть за достатньої кількості кисню) викликає в організмі людини певні розлади, які мають загальну назву декомпресійних: висот-ний метеоризм (збільшення газів у шлунково-кишковому тракті); висотні болі (у розв’язку з переходом газів, передусім азоту, що містяться в розчиненому стані в рідкому і напіврідкому середо-вищі у газоподібний стан й утворення бульбашок) і висотна тка-нинна емфізема («закипання» тканинної та міжклітинної рідини внаслідок появи в них бульбашок). Бульбашки газів викликають емболію кровоносних судин. Такі розлади виникають у людини на висоті більш як 7000 м.
Декомпресія може бути плавною й підривною. Проявів деком¬пресійних розладів можна уникнути або зменшити їх, якщо дотри-муватися правил поступового зниження тиску, застосовувати висо-тнокомпенсуючі костюми, кисневі маски, герметизувати кабіни літальних апаратів, здійснювати спеціальні тренування тощо.
Зауважимо, що найбільше інформації про оточуючий світ дає людині зоровий аналізатор. Саме тому раціональне природне й штучне освітлення в житлових приміщеннях і громадських устано-вах, на робочих місцях має важливе значення для забезпечення но-рмальної життєдіяльності й працездатності людини. Крім того, світ-ло визначає життєвий тонус людини та її ритм життя. Сила біологіч¬ного впливу світла на організм залежить від спектра довжин хвиль, інтенсивності й часу впливу випромінювання. Ту частину спектра електромагнітних випромінювань, що знаходиться в межах довжин хвиль від 10 до 100 000 нм, називають оптичною ділянкою спектра. Середня частина оптичної ділянки (400—760 нм) припадає на ви-диме випромінювання, яке сприймається оком як світло. Такі функ-ції організму, як дихання, кровообіг, робота ендокринної та фермен-тної системи чітко змінюють інтенсивність діяльності під впливом світла. Тривале світлове голодування призводить до зниження іму-нітету, функціональних зрушень у діяльності ЦНС. Світло є могут-нім емоційним чинником, який впливає на психіку людини. Не-сприятливі умови освітлення призводять до зниження працездат¬ності й можуть зумовити так звану професійну короткозорість.
Наведемо основні характеристики освітлення під час оцінюван¬ня його якості.
Світловий потік — це потужність енергії випромінювання, яка оцінюється за світловим відчуттям. Одиниця виміру — лю¬мен (лм) (від лат. lumen — світло). Один люмен — це кількість світлової енергії в один джоуль, що проходить через одиницю площі.
Сила світла — це просторова щільність випромінюваного по-току, яку визначають відношенням світлового потока до величи-ни тілесного кута, у якому він поширюється. Одиницею виміру сили світла є кандела (кд) ( від лат. candela — свічка).
Освітленість (Е) — це світловий потік, що припадає на одини-цю площі освітлюваної поверхні. Одиниця виміру — люкс (лк). Один лк — це освітленість поверхні в 1м2, на яку падає світловий потік у 1 лм.
Яскравість (В) — це рівень світлового відчуття, величина, яку безпосередньо сприймає людське око. Виміряється яскравість у кд/м2 або нитах (нт) (від лат. niteo — блискати). Один нит дорів-нює силі світла в одну канделу з площі в 1 м2 у напрямку, перпе-ндикулярному площині, що опромінюється. Так, яскравість свіч-ки й блакитного неба дорівнює приблизно 1 кд/м2. Яскравість сонця опівдні становить 150 000 кд/м2. За яскравості більше як 0,75 кд/м2 зіниця ока звужується.
Яскравість освітлюваного об’єкта пов’язана з його освітленіс-тю, що виражається залежністю: B = КвідЕ / 3,14, де Квід — коефі-цієнт відображення поверхні. Наприклад, для стін Квід = 0,6, для стелі Квід = 0,7.
Основними фізіологічними функціями ока є контрастна чут-ливість, зорова адаптація, гострота зору, швидкість розрізнення й стійкість яскравого бачення предмета.
Контрастна чутливість свідчить, у скільки разів яскравість тла (Втла) вища за граничну яскравість (Вгр) об’єкта й тла: К= Втла /Вгр. Гранична різниця яскравості Вгр — це найменша помітна для ока відмінність яскравості об’єкта й тла.
Гострота зору — це здатність зорового аналізатора розрізняти дрібні деталі предметів. Нормальною гостротою зору вважають таку, за якої людина може розрізняти об’єкт з кутовими розміра-ми 1? (це відповідає умовам розпізнання чорного об’єкта розмі-ром 1,45 мм на білому тлі з відстані 5 м за освітленості не менш як 80 лк). За меншого кута зору дві точки об’єкта зображуються на одному чуттєвому елементі сітківки ока й не розрізняються, тому кут зору в 1? називається фізіологічним граничним кутом.
Максимальна гострота зору спостерігається за яскравості
500 кд/м2 і більше. Зниження яскравості призводить до зменшен-ня зорової працездатності. Оптимальною яскравістю є яскравість у діапазоні 50—1500 кд/м2.
Наближаючи предмет до ока, ми збільшуємо кут зору й одно-часно розміри зображення на сітківці. Це дає змогу спостерігати дрібніші деталі. Однак за максимально можливого наближення сильно напружуються м’язи, що призводить до зміни форми кришталика. Око втомлюється. Напруженість м’язів за постійної роботи з дрібними об’єктами (дрібним шрифтом, мікросхемами тощо) викликає спазм акомодації й так звану удавану короткозо-рість. Після припинення роботи здатність кришталика змінювати свою кривизну відновлюється.
Постійна робота за низького освітлення призводить до розвит¬ку короткозорості (міопії), зменшення гостроти зору.
Чітке зображення предмета досягається тоді, коли промені світла від предмета після їх переломлення в середовищах ока збираються у фокус ока на сітківці. За короткозорості фокус ле-жить перед сітківкою, на яку потрапляють розбіжні промені, при цьому зображення виходить розпливчастим.
У разі далекозорості промені предмета сходяться за сітківкою й на ній також виходить нечітке, розпливчасте зображення. Дале-козорість виникає майже в усіх людей, вік яких становить 40—45 і більше років через ослаблення м’язового апарата ока.
Око людини має здатність пристосовуватися до зміни освітле-ності в межах від 10–6 лк у темряві до 105 лк за сонячного світла. Процес пристосування до певного рівня яскравості називається адаптацією. У разі підвищення яскравості спостерігається адап-тація до світла, а у разі її зниження — до темряви.
Швидкість розрізнення — здатність ока розрізняти деталі предметів за мінімальний час спостереження.
Стійкість чіткого бачення — це здатність зорового аналізатора чітко розрізняти об’єкт упродовж заданого часу. Що довше три-ває чітке бачення, то вища продуктивність зорового аналізатора.
Сприятливі умови роботи зорового аналізатора забезпечують-ся як рівнем освітлення, так і його якістю. Якість освітлення — це відсутність блиску або тіней, стробоскопічного ефекту (від-чуття подвоєння предметів), рівномірний розподіл яскравості на робочій поверхні.
Найкращі умови для роботи зорового аналізатора дає природ-не, потім штучне, що наближається до спектра природного світ-ла, й змішане освітлення. Добираючи відповідне штучне джерело світла, можна створити оптимальні умови роботи.
Природна освітленість залежить від багатьох чинників: гео-графічної широти місцевості, розташування будинку й приміщен¬ня, розміру вікон, кольору стін тощо.
Проектовану (прогнозовану) освітленість приміщення можна оцінити, визначивши світлотехнічний показник — КПО (коефіці-єнт природної освітленості) й геометричний показник СК (світ-ловий коефіцієнт). Відповідно до нормативних вимог, природна освітленість залежить від точності зорової роботи, яка викону-ється, й призначення приміщення.
КПО визначають як відношення абсолютної освітленості в люксах, обмірюваної на робочому місці (?) до зовнішньої освіт-леності в горизонтальній площині, захищеній від прямих соняч-них промінів (Е), виражене у відсотках:
КПО = (?/Е)•100 %.
Нескладним, але досить точним методом оцінювання природ-ного освітлення є геометричний, за якого визначають відношення заскленої площі вікон до площі підлоги (СК). Так, світловий ко-ефіцієнт для навчальних та адміністративних приміщень має ста-новити 1/6—1/8.
Проектоване штучне освітлення оцінюються за багатьма показ¬никами, що характеризують тип і кількість освітлювальних ламп, їх розміщення й висоту, на якій вони висять, види арматури. Най¬частіше можуть бути використані загальна й комбінована систе-ми освітлення: тобто місцева в сполученні з загальною. За загаль¬ної системи світильники розташовують у горизонтальній площи¬ні стелі чи зосереджують локально. Умови освітленості залежать від співвідношення відстані між світильниками в горизонтальній площині й висотою їх підвішування. На оптимум цього співвід¬ношення впливає тип світильників.
Як джерела штучного освітлення використовують лампи роз-жарювання й люмінесцентні. Лампи розжарювання дають суціль-ний спектр випромінювання, близький до природного, однак вони неекономічні — на світлове випромінювання йде лише 5—18 % споживаної енергії. Газорозрядні, люмінесцентні лампи економіч¬ніші, але почасти не забезпечують правильної передачі кольору, особливо синтетичних матеріалів. На практиці використовують такі типи люмінесцентних ламп: ЛД — лампи денного світла, які мають блакитний відтінок світіння; ПХБ — лампи холодного бі-лого кольору з жовтуватим відтінком світіння та ЛТБ — лампи бі-лого кольору з рожевим відтінком світіння.
Під час вибору ламп потрібно враховувати таке: що вище рі-вень освітленості, то приємніше холодне світло ламп ЛД; за ма-лих рівнів освітленості використовуються Лампи ЛТБ; за одночас¬ного використання ламп розжарювання й люмінесцентних краще застосовувати лампи ЛТБ; колір освітлюваних поверхонь має по-єднуватися з кольором застосовуваних ламп. Наприклад, блакит-нувате світіння ламп ЛД добре поєднується з блакитним і салато-вим кольором парт, столів; світло ламп ЛД і ЛТБ — з ясно-коричневим кольором меблів.
Користуючись штучним освітленням, необхідно виключити можливість прямого й відбитого блиску, джерела, що дають світ-ла, досягається відповідною арматурою світильників. Найкращи-ми вважаються світильники розсіяного світла.
Конструкція світильника має надійно захищати джерело світ-ла від пилу, вологи, забезпечувати електро- вибухо- та пожежо-безпеку.
Оцінювання освітленості в житлових приміщеннях і на робочих місцях здійснюють прямим і непрямим методами. Прямий метод полягає у визначенні освітленості за допомогою люксметра. Люк-сметр — це мікроамперметр, підключений до фотоелемента (заз¬вичай селенового) й градуйований в одиницях освітленості.
Непрямий метод оцінювання освітлення полягає у визначенні КПО та СК. Після цього отримані показники порівнюють зі стан-дартами.

 

Яндекс.Метрика >