...
Анатомо-фізіологічні механізми безпеки й захисту людини від впливів негативно діючих факторів PDF Печать E-mail


У процесі еволюції в організмі людини сформувалися механіз¬ми, що забезпечують його пристосування до різних умов життя, а також стабілізацію активності органів і систем у певних функці-ональних діапазонах. Можливості організму реагувати на зовні-шні та внутрішні подразники доволі обмежені, але комбінація рі-зних реакцій розширяє можливості організму під час його взаємодії з довкіллям.
На організм людини негативно впливають різні фактори зов-нішнього середовища — фізичні, хімічні, біологічні й психофізіо¬логічні. Ступінь їх шкідливості відносний і залежить від супутніх умов і стану зовнішнього та внутрішнього середовища організму. Вплив усіх цих факторів здійснюється в конкретних соціальних умовах існування, що нерідко мають вирішальне значення в за-безпеченні нормальних умов життєдіяльності.
Здатність організму реагувати на вплив факторів оточуючого середовища називають реактивністю.
Реактивність забезпечується захисно-компенсаторними сис-темами й механізмами, у функціонуванні яких вирішальна роль належить нервовій системі. У процесі становлення людини нер-вова система стала провідною, вона підтримує цілісність організ¬му, його єдність з довкіллям, забезпечує збереження сталості внутрішнього середовища, будови, функцій.
Нервова система виконує такі найважливіші функції:
-    здійснює взаємодію організму з навколишнім середовищем, забезпечуючи його пристосування до мінливих умов існування, що постійно змінюються;
-    поєднує органи й системи тіла в єдине ціле та погоджує їх діяльність;
-    на вищому етапі розвитку нервова система сприяє здійс-ненню психічної діяльності на основі фізіологічних процесів від-чуття, сприйняття й мислення.
Нервову систему умовно поділяють на: соматичну, що керує мускулатурою кістяка й деяких внутрішніх органів (гортань, глот¬ка), й вегетативну — іннервуючу (що за допомогою нервів здійс-нює зв’язок органів і тканин з центральною нервовою системою) м’язи, шкіру, судини.
Цей поділ доволі умовний, адже вегетативна нервова система іннервує всі органи, а також визначає тонус мускулатури кістяка.
Нервову систему за топографічним принципом поділяють на центральний і периферичний відділи. Під центральною нервовою системою розуміють спинний і головний мозок, під периферич-ною — нервові корінці, вузли, сплетення, нерви та нервові пери-феричні закінчення. Як у центральній, так і в периферичних від-ділах нервової системи є елементи соматичної та вегетативної частин, завдяки чому досягається її єдність.
Спинний і головний мозок — це скупчення нервових клітин разом з найближчими розгалуженнями їх відростків. Нервові клі-тини існують також у вигляді вузлів і поза центральною части-ною нервової системи (спинномозкові вузли, вузли черепно-мозкових нервів, численні вузли вегетативної нервової системи). Нерви — це скупчення нервових волокон (відростків), які йдуть від вузлів нервових кліток спинного та головного мозку. Вони здійснюють зв’язок між центральною нервовою системою та окремими органами й клітинами організму. Нерви, що передають імпульси збудження з центральної нервової системи до робочих органів, називають спадними, відцентровими, чи руховими. Нерви, що передають імпульси збудження від різних органів і ділянок тіла до головного та спинного мозку, називають висхідними, або доцен¬тровими, чи чутливими. Найчастіше нерви бувають змішаними, у їх складі є як чуттєві, так і рухові волокна. Рухові нерви закінчу-ються руховими закінченнями — ефекторами, чутливі нерви — чутливими закінченнями — рецепторами.
Рецептори — нервові клітин, що мають вибіркову чутливість до впливу зазначених факторів. Рецептори бувають у вигляді про-стих нервових закінчень, мають форму волосків, пластинок, кол-бочок, паличок, кульок, спіралей, шайбочок. Частина рецепторів сприймає фактори навколишнього середовища. Це — екстероре-цептори. Решта — сприймає зміни внутрішнього середовища ор-ганізму. Їх називають інтерорецепторами. Наприклад, фоторецеп-тори, розташовані в сітківці ока, сприймають електромагнітні хвилі видимого діапазону. Фонорецептори вуха реагують на меха-нічні коливання повітря опосередковано через системи внутріш-нього вуха. Тактильні рецептори — це рецептори дотику. Баро- й осморецептори судин відчувають зміни гідростатичного й осмотич¬ного тиску крові. Рецептори вестибулярного апарата сприймають зміни положення голови й тіла щодо вектора гравітації. Проприо-рецептори м’язів і сухожиль реагують на зміну напруження м’язів і положення частин тіла відносно один одного. Хеморецептори чут¬ливі до впливу хімічних речовин, глюкорецептори сприймають зміни рівня цукру в крові. Терморецептори реагують на коливання температури. Больові рецептори реагують на дію, що травмує — механічну, хімічну, температурну тощо.
Основними властивостями нервових волокон є збудливість і провідність, тобто можливість проводити збудження. Подразнення рецепторів трансформується в них у нервові імпульси — хвилі збудження. Збудження супроводжується виникненням біострумів.
Передача імпульсів збудження по волокнах можлива тільки у разі анатомічної цілісності й нормального фізіологічного стану нерва. Наприклад, розрив (унаслідок поранення) рухового нерва, що йде до м’язів, призводить до паралічу м’язів або втрати чут-ливості, якщо пошкоджено чуттєвий нерв. Імпульс збудження та-кож не передається у разі здавлювання, припинення кровопоста-чання, сильного охолодження, отруєння хімічними елементами. До порушення провідності у нервах можуть призвести й деякі медичні препарати, наприклад анестезуючі, що використовують-ся в медичній практиці для місцевого знеболювання.
Проведення збудження здійснюється ізольовано через одне не-рвове волокно й не переходить на інші (сусідні). Швидкість прове-дення збудження нервовим волокном у людини коливатиметься від десятків до сотень метрів за секунду. Імпульс збудження може поширюватися в двох напрямках — доцентровому й відцентрово-му (двостороння провідність), на відміну від нейронів, через які нервове збудження проводиться тільки в одному напрямку.
Функції нервової системи здійснюються завдяки такому меха-нізму, як рефлексі.
Рефлекс — це реакція організму на подразнення, що надходить із зовнішнього чи внутрішнього середовища, здійснювана за посе-редництвом центральної нервової системи. В основі будь-якого рефлексу лежить діяльність системи з’єднаних один з одним ней-ронів, що утворюють так звану рефлекторну дугу (на рис. 1.1).
Найпростіша рефлекторна дуга складається з двох нейронів: один з них зв’язаний з будь-якою чутливою поверхнею, напри-клад, зі шкірою, а другий — з м’язами чи залозами. У разі подра-знення чутливої поверхні збудження рухається зв’язаним з нею нейроном до рефлекторного центру, де знаходиться з’єднання, — синапс обох нейронів. Тут збудження переходить на інший ней-рон і йде вже відцентрово до м’язів або залози.

Незрідка до складу рефлекторної дуги входить третій, встав-ний нейрон, що є місцем передачі збудження з чуттєвого нерва на руховий. Крім простих тринейронних рефлекторних дуг є й бага-тонейронні, що проходять через різні рівні головного мозку, зок-рема й кору. Рефлекторна дуга має складну будову. Виокремлю-ють три її головних елементи:
-    рецептор, що трансформує енергію подразнення в нервовий процес, зв’язаний з аферентним нейроном;
-    центральна нервова система (різні її рівні від спинного до головного мозку), де збудження перетворюється на відповідну реакцію й переключається з доцентрових на відцентрові волокна;
-    аферентний нейрон, що відповідає на подразнення.
Обов’язковою умовою реакції рефлексу є цілісність усіх еле-ментів рефлекторної дуги.
Відкриття закономірностей системної організації цілеспрямо-ваних поведінкових актів організму дало змогу встановити, що поведінковий акт здійснюється не тільки за принципом рефлексу, а й саморегуляції, що забезпечується функціональними системами.
Функціональні системи — це одиниці цілісної діяльності ор-ганізму, що є динамічними саморегулюючими організаціями, які формуються на метаболічній (від слова метаболізм — обмін) ос-нові під впливом чинників навколишнього, а у людини — переду¬сім соціального середовища.
На відміну від рефлексу, що є реакцією організму на той чи той подразник, функціональні системи не тільки реагують на зовнішні стимули, а й за принципом зворотного зв’язку відповідають на різні зрушення контрольованого ними кінцевого результату; у функціо-нальних системах формуються випереджальні реакції, у них звіря-ється досягнутий результат з поточними потребами організму.
Кожна функціональна система за допомогою нервової й гумо-ральної регуляції вибірково поєднує різні органи й тканини для забезпечення необхідних організму результатів.
Різні функціональні системи для отримання специфічних ре-зультатів діяльності поєднують ті самі органи й тканини, що при-зводить до витрат традиційного органічного принципу побудови фізіологічних функцій.
Згідно з теорією професора П. К. Анохіна, будь-яка функціо-нальна система має єдину типову організацію й містить такі зага-льні універсальні периферичні й центральні вузлові механізми:
-    корисний пристосувальний результат як провідна ланка функціональної системи;
-    рецептори результату;
-    зворотна аферентація, що йде від рецептора результату до центральних утворень функціональних систем;
-    центральна архітектура — це вибіркове об’єднання функціо¬нальних систем нервових елементів різних рівнів;
-    виконавчі соматичні, вегетативні й ендокринні компоненти, що включають організовану цілеспрямовану поведінку.
Взаємодія різних функціональних систем у цілісному організмі здійснюється на основі принципів їх ієрархії й мультипараметричної взаємодії результатів діяльності окремих функціональних систем.
Сутність принципу ієрархії полягає в тому, що в кожну конк-ретну мить діяльність організму забезпечується домінуючою що-до виживання адаптації функціональної системи до оточуючого середовища.
Подібні функціональні системи вибудовуються в ієрархічному порядку стосовно домінуючого в певний момент, й кожна з них буде посідати місце домінуючої функціональної системи відповід¬но до їх соціальної й біологічної значущості для людини. Зміна домінуючої функціональної системи й ієрархічний порядок їх вибудовування — це невпинний процес, що відбиває сутність безперервного обміну речовин і постійної взаємодії організму з оточуючим його середовищем.
Принцип мультипараметричної взаємодії різних функціональ-них систем полягає в їх спільному функціонуванні. Зміна одного показника як результату діяльності певної функціональної систе-ми негайно позначається на показниках діяльності інших функці-ональних систем. Так, фізичне навантаження зумовлює зміну у функціональних системах підтримки оптимальних величин показ¬ників кровообігу, дихання, терморегуляції тощо.
Цілісний організм — це злагоджена взаємодія різних функці-ональних систем і збудження, а «розбалансування» цієї взаємодії призводить до хвороби й загибелі організму.
Функціональні системи, на відміну від рефлексу (рефлектор-ної дуги), що є складовою частиною системної організації, мають замкнуту саморегулюючу динамічну організацію й їх діяльність спрямована на забезпечення необхідних організмові пристосува-льних реакцій.
Розглянемо функціонування центральної нервової системи.
Спинний мозок розташований у спинномозковому каналі. Це довгий тяж майже циліндричної форми, який угорі закінчується на рівні великого потиличного отвору, унизу — на рівні другого по-перекового хребця. На місці розгалуження нервів до верхніх і ни-жніх кінцівок є два потовщення — шийне її поперекове. Середня довжина спинного мозку у чоловіків становить 45 см, у жінок — 41—42 см; маса його досягає 34—38 г.
Рефлекси, що здійснюються спинним мозком, протікають по тринейронній рефлекторній дузі. Нервові волокна групуються у висхідні та спадні шляхи, що з’єднують різні ділянки спинного мозку один з одним, а також спинний мозок з головним.
Спинний мозок виконує рефлекторну й провідникову функції. Рефлекторна діяльність спинного мозку різноманітна й здійсню-ється кожним її сегментом. У шийних сегментах розташовані центри рефлекторних рухів діафрагми, шийних м’язів, м’язів пле-чового пояса та верхніх кінцівок; у грудних сегментах — центри м’язів тулуба; у поперекових і крижових — центри м’язів стегно-вої області та нижніх кінцівок.
У грудному й поперековому відділах спеціальні нейрони утворюють центри потовиділення й судинно-рухомі системи; у крижовому відділі — центри сечовипускання, дефекації, діяльно-сті статевих органів.
У разі ушкодження спинного мозку внаслідок поранення, здав¬лювання чи розриву виникають збудження зазначених вище функ¬цій відповідно до іннервуючих ділянок тіла — паралічі, випадін-ня рефлексів, згасання провідності тощо. Сильне ушкодження спинного мозку може призвести до смерті через так званий рес-піраторний шок. Рефлекторна діяльність спинного мозку контро-люється корою великих півкуль та інших відділів головного моз-ку, унаслідок чого стає можливим довільне регулювання деяких функцій організму (сечовипускання, дефекація тощо.)
Крім рефлекторної, спинний мозок виконує провідникову функ¬цію. Імпульси надходять до спинного мозку з периферії й висхід-ними шляхами передаються до головного мозку. Спадними шля-хами імпульси від головного мозку йдуть до кінцевих аферентних нейронів спинного мозку.
Головний мозок розташований у черепній коробці, маса мозку дорослої людини становить 1400—1450 г.
У головному мозку є п’ять відділів: кінцевий мозок, або вели-кі півкулі; проміжний мозок (гіпоталамус), що складається із зо-рових бугрів, колінчастих тіл і підбугрової ділянки; середній мо-зок, що складається з чотиригорбкового тіла і ніжок мозку; задній мозок, до якого належать мозочок і міст мозку; довгастий мозок.
У довгастому мозку знаходяться центри багатьох рефлексів. Через висхідні шляхи спинного мозку довгастий мозок одержує імпульси від усіх рецепторів тулуба і кінцівок. У ньому знахо-дяться життєво важливі центри, що здійснюють рефлекторну дію: автоматично працюючий дихальний центр, центр серцевої діяльності, судинно-рухомий центр, центр регуляції обміну речо-вин. Через довгастий мозок здійснюються також захисні рефлек-си (кліпання, сльозовиділення, кашель тощо), рефлекси ковтання, виділення шлункового соку. Крім рефлекторної функції, довгас-тий мозок виконує важливу провідникову функцію, через нього проходять так звані шляхи, що з’єднують центри великих пів-куль, мозочка й проміжного мозку зі спинним.
Таким чином, довгастий мозок відіграє величезну роль у житті організму. Навіть незначне його ушкодження часто призводить до смерті внаслідок припинення дихання й зупинки серця.
Функції мозочка складні: до нього надходять імпульси з рецеп-торів м’язів, сухожиль, зв’язкового та вестибулярного апаратів, від кори великих півкуль; він бере участь у регуляції рухової діяльно-сті організму та вегетативних функцій.
Середній мозок складається з двох ніжок мозку й пластинки чотиригорбкового тіла середнього мозку. До чотиригорбкового тіла надходять сигнали від сітківки очей, тут здійснюється орієн-товний рефлекс на звук. У середньому мозку відбувається регу-ляція м’язового тонусу й рефлексів, що забезпечують правильне положення тіла в просторі. Між проміжним мозком і корою ве-ликих півкуль існують зв’язки, які лежать в основі виникнення умовних рефлексів. У проміжному мозку здійснюються реакції емоційного забарвлення поведінки людини.
Через гіпофіз проміжний мозок впливає на діяльність залоз внутрішньої секреції.
Кінцевий мозок складається з великих півкуль. До складу кож¬ної півкулі входять: кора, підкірка, нюховий мозок, розташова-ний в основі лобної частки.
Кора великих півкуль — це вищий відділ центральної нерво-вої системи, що з’явився в процесі еволюції пізніше за інші відді-ли мозку й пізніше формується в процесі індивідуального розвит¬ку людини. Кора складається із шару сірої речовини завтовшки 2—3 мм і містить близько 14 млрд нервових клітин. Завдяки чис-ленним борознам і звивинам поверхня кори має площу у 2 м2. Для кори головного мозку характерна велика швидкість обміну речовин і високий рівень окисних процесів. За відносно невели-кої ваги (2 % усієї ваги тіла) кора споживає близько 18 % кисню, що надходить до організму. Коркові клітини чутливі до зміни сталості внутрішнього середовища, особливо до вмісту кисню у крові, тому навіть короткочасне припинення кровообігу (на кіль-ка секунд) призводить до втрати свідомості, а через 5—6 хв після знекровлювання мозок гине.
Однією з найважливіших функцій кори великих півкуль є ана-літична. Вона розглядається як складна система коркових закін-чень аналізаторів, у яких здійснюється аналіз сигналів від усіх рецепторів тіла й синтез відповідних реакцій у біологічно доці-льний акт. У зв’язку з цим кора великих півкуль є вищим орга-ном координації рефлекторної діяльності.
Завдяки здатності виробляти тимчасові зв’язки, кора великих півкуль є органом набуття та нагромадження індивідуального життєвого досвіду. Процеси, що протікають у корі, є фізіологіч-ною основою свідомості, сприйняття, пам’яті, мислення, волі. У зв’язку з цим кора великих півкуль є органом свідомості й дові-льних дій людини.
Аналізатори — це функціональні системи, що забезпечують аналіз (розрізнення) подразників, що діють на організм. Аналіза-тори — дуже складні системи, проте в їх структурі можна виді-лити такі ланки:
?    периферичний відділ — рецептори, що сприймають подраз¬нення. Вони розташовані переважно в органах чуттів;
?    провідниковий відділ — нервові шляхи, якими імпульс збуд¬ження передається до кори великих півкуль головного мозку;
?    центральний відділ — ділянка кори головного мозку, що перетворює отримане подразнення на певне відчуття.
Діяльність кори великих півкуль, як і інших відділів нервової системи, має рефлекторний характер.
Безумовні рефлекси — це успадковані від предків, уроджені рефлекторні реакції, набуті в процесі еволюційного розвитку. Їх називають інстинктами й вони протікають по рефлекторній дузі. Основними безумовними рефлексами є смоктальний, харчовий, оборонний, статевий. Безумовні рефлекси, що виникають під час дії подразників зовнішнього та внутрішнього середовища, мають величезне значення в регуляції таких функцій, як кровообіг, ди-хання, травлення, обмін речовин, виділення, терморегуляція тощо, але їх недостатньо для того, щоб забезпечити пристосування орга-нізму до умов оточуючого середовища, що постійно змінюється.
Умовні рефлекси — це індивідуально набуті в процесі життє-діяльності реакції, що сприяють і забезпечують пристосування організму до оточуючого середовища. Умовні рефлекси мають тимчасовий характер, вони можуть зникати у разі непідкріплення й знову з’являтись у відповідь на нові подразники.
Поняття про умовні рефлекси лежать в основі теорії про пер-шу й другу сигнальні системи. Сигналами називають усі подраз-ники (звук, світло, тиск, хімічні речовини тощо), що впливають на рецептори й викликають ті чи ті рефлекси. Діяльність кори, зв’язану зі сприйняттям безпосередніх подразників або сигналів із зовнішнього світу, називають першою сигнальною системою. Ця система є як у тварин, так і у людей.
Але пусковим механізмом рефлексів у людини можуть бути не лише предмети та явища, а й їх мовні позначення, символи явищ. Діяльність кори, пов’язану з мовою, називають другою сиг¬нальною системою.
Сигнали першої сигнальної системи є конкретними, стосу-ються тільки певного подразника, що безпосередньо впливає на конкретні органи чуттів. Особливістю другої сигнальної системи є відволікання й узагальнення подразників першої сигнальної си-стеми. Друга сигнальна система є всеосяжною, здатною узагаль-нити й замінити всі подразники першої сигнальної системи, вона є фізіологічною основою мови та мислення людини.
Важливу роль у пристосуванні організму до умов середовища відіграє вегетативна нервова система. Це відділ нервової систе-ми, що регулює функції всіх органів, серцево-судинної системи, обмін речовин. Вегетативна нервова система поділяється на функ¬ціонально різні відділи: симпатичну та парасимпатичну.
Симпатична нервова система — це частина вегетативної нер-вової системи, у якій другий, проміжний нейрон, лежить у нерво-вих вузлах, розташованих уздовж хребта.
Парасимпатична нервова система — це частина вегетативної нервової системи, у якій другий проміжний нейрон розташова-ний безпосередньо в органі, що інтервується.
Залежно від змін зовнішніх умов у центральній нервовій сис-темі виникають гальмівні чи збуджуючі імпульси, які через веге-тативну нервову систему пристосовують до цих змін роботу внут¬рішніх органів.
Симпатична нервова система мобілізує роботу організму. Дія-льність парасимпатичної нервової системи спрямована головним чином на налаштування механізмів організму на процеси харчу-вання, нагромадження енергетичних ресурсів.
В основі діяльності центральної нервової системи лежать про-цеси збудження й гальмування. Збудження й гальмування — це дві стадії єдиного нервового процесу, що відбувається в централь¬ній нервовій системі.
Існує кілька видів гальмування. Зовнішнє гальмування зв’яза¬не з появою в корі головного мозку нового виду діяльності. Воно виникає в результаті індукційного впливу ділянки центральної нервової системи, що подразнює, на ту, що перебуває в стані збуд¬ження. Зовнішнє гальмування сприяє переходу організму на но-вий вид діяльності.
Позамежне гальмування, на відміну від зовнішнього, є пря-мим. Воно виникає в тих ділянках центральної нервової системи, які безпосередньо зазнають зовнішніх подразнень. Таке гальму-вання виникає у відповідь на дію сильних, тривалих або частих подразників; позамежне гальмування є для організму захисним, охоронним.
Внутрішнє гальмування можливе лише у разі умовно-рефлек¬торної діяльності кори великих півкуль. Воно виявляється в роз-риві умовно-рефлекторного зв’язку, якщо дії умовного подразни-ка не підкріплені безумовним.
Однією з найважливіших форм гальмування є сон, що дає змогу нервовим клітинам запобігти перевтомі й виснаженню. Під час сну гальмування поширюється не тільки на кору головного мозку, а й на деякі підкіркові відділи. Іноді під час сну в корі мо-жуть залишатися окремі ділянки збудження — «сторожові пунк-ти». Нормальний сон дорослої людини триває 7—8, немовляти — 20 годин.
Безпека життєдіяльності спрямована на захист людини від впливу небезпечних, шкідливих й уражаючих факторів. Для під-тримки системи «людина—середовище» у безпечному стані не-обхідно погодити дії людини з елементами довкілля. Людина здійснює безпосередній зв’язок з навколишнім середовищем за допомогою органів чуттів. Як зазначалось, органи чуттів є пери-феричними відділами аналізаторів.
Основною характеристикою аналізатора є чутливість, що ви-являється в здатності живого організму сприймати дію подразни-ків, які находяться із зовнішнього чи внутрішнього середовища. Вона характеризується величиною порога чутливості — чим ни-жчий поріг, тим вища чутливості. Розрізняють абсолютний і ди-ференціальний пороги чутливості. Абсолютний поріг чутливості — це мінімальна сила подразнення, здатна викликати відповідну ре-акцію. Диференціальний поріг чутливості — це мінімальна вели-чина, на яку потрібно змінити подразнення, щоб виявити зміну відповідної реакції. Час, що проходить від початку впливу подраз¬ника до появи чутливості, називають латентним періодом.
Зоровий аналізатор дає понад 80 % інформації про зовнішній світ. Він має важливе значення в забезпеченні безпеки життєдія-льності й характеризується такими показниками:
?    гостротою зору — здатністю роздільного сприйняття
об’єктів;
?    полем зору, що є ділянкою бінокулярного зору, який забез-печує стереоскопічність сприйняття реальності. Поле зору охоп-лює близько 240? за горизонталлю й 150? за вертикаллю при умо-ві нормального природного освітлення. Зменшення освітлення, деякі захворювання (глаукома), дефекти кровоносних судин, брак кисню призводять до різкого зменшення цього параметра;
?    яскравий контраст — чутливість до нього є важливим показ¬ником зорового аналізатора; його поріг (найменша різниця яск-равості, що сприймається) залежить від рівня яскравості в полі зору та її рівномірності; оптимальний поріг реєструється за при-родного освітлення;
?    сприяття кольору — здатність розрізняти кольори предме-тів. Колірний зір — це одночасно фізичне, фізіологічне та психо-логічне явище, яке полягає в здатності ока реагувати на випромі-нювання різної довжини хвиль та у специфічному їх сприйнятті. На сприйняття кольору впливають довжина хвилі випроміню-вання, яскравість джерела світла, коефіцієнт відбиття чи пропу-щення світла об’єктом, якість та інтенсивність освітлення. Колір-на сліпота (дальтонізм) — генетична аномалія. Але колірний зір може змінюватися під впливом деяких лікарських препаратів і внаслідок дії окремих хімічних речовин. Наприклад, прийом бар-битуратів (снотворних і седативних засобів) викликає тимчасові дефекти в жовто-зеленій зоні; вживання кокаїну підсилює чутли¬вість до синього кольору й послабляє чутливість до червоного; кофеїн, кава, какао, кока-кола послабляють сприйняття синього, але підсилюють — червоного; тютюн викликає дефекти в черво-но-зеленій зоні і особливо в червоній. Ці порушення можуть бути дуже тривалими й навіть постійними.
Слуховий аналізатор сприймає звуки, що є акустичними коли-ваннями діапазону 16—20 000 Гц.
Важливою характеристикою слуху є його гострота, чи слухова чутливість. Її визначають щонайменшою величиною звукового подразника, що викликає слухове відчуття. Гострота слуху зале-жить від частоти звукового сигналу, що сприймається. Абсолют-ний поріг чутності — якнайменша інтенсивність звукового тиску, що викликає слухове відчуття — становить 2?10-5 Н/м2.
У разі збільшення інтенсивності звуку можлива поява непри-ємного відчуття, а потім й болю у вухах. Найменшу величину звукового тиску, за якого виникають больові симптоми, назива-ють порогом слухового дискомфорту. Він дорівнює в середньому 80—100 дБ щодо абсолютного порога чутливості. Інтенсивність звукового впливу визначає голосність, а частота — його висоту. Істотною характеристикою слуху є здатність диференціювати звуки різної інтенсивності завдяки сприйняттю їх голосності. Мі-німальна величина розходження звуків, що сприймається за їх ін-тенсивністю, називається диференціальним порогом сприйняття сили звуку. У нормі для середньої частини частотного діапазону звукових хвиль ця величина становить близько 0,7—1,0 дБ. Оскі-льки слух є засобом спілкування людей, особливе значення в йо-го оцінюванні має здатність сприйняття мови, або мовний слух. Особливо важливо в оцінюванні слуху порівняння показників мовного й тонального слуху, що дає уявлення про стан різних відділів слухового аналізатора (аудіометрія). Неабияке значення має функція просторового слуху, що полягає у визначенні поло-ження й переміщення джерела звуку в просторі.
Вид чутливості, спрямований на сприйняття різних запахів за допомогою нюхового аналізатора, називають нюхом. Нюх має для людей важливе значення, адже у них з порушенням нюху ча-стіше виникає ризик отруєння. Для багатьох запахів визначений поріг сприйняття — величина їх концентрації, що здатна викли-кати реакцію органа нюху.
Основними характеристиками органа нюху є:
-    абсолютний поріг сприйняття — концентрація речовини, за якої людина відчуває запах, але не ідентифікує його (навіть для знайомих запахів);
-    пиріг у розпізнанні — щонайменша концентрація речовини, за якої запах не тільки відчувається, а й ідентифікується.
Різниця між порогом сприйняття та порогом розпізнання для більшості речовин становить 10—100 мг/м3.
Якісну характеристику запаху зазвичай визначають як аромат¬ний, ефірний, спиртовий, фенольний, їдкий, тухлий, горілий, ми-гдальний, мускатний, лимонний, запах фіалок, троянд, гвоздик тощо. За характером запахи називають приємними, неприємни-ми, невизначеними, відразливими, задушливими тощо; за інтен-сивністю їх поділяють на слабкі, помірні, виражені, сильні й ду-же сильні; за дратівливою дією — на недратівні, слабо дратівли¬ві, терпимі, сильно дратівні, нестерпні. Можуть бути такі зміни органа нюху:
-    гіпосмія — зниження гостроти нюху, при цьому поріг сприй¬няття запаху зростає;
-    аносмія — втрата сприйняття запахів;
-    гіперосмію й оксиосмію — загострення нюху, при цьому поріг сприйняття запаху знижується.
Гіпосмія може бути повною або частковою. Професійну гіпо-смію поділяють на функціональну (адаптація до запаху, стомлен-ня органів нюху), токсичну (яка виникла після вдихання свинцю, ртуті, хлору та інших речовин), респіраторну (після вдихання пи-лу), запальну, постінфекційну й посттравматичну. Зміни нюху можуть бути як периферичного, так і центрального походження, залежно від того, яку ланку нюхового аналізатора ушкоджено.
Однією з найважливіших функцій шкіри є рецепторна. У шкі-рі закладено величезну кількість рецепторів, які сприймають різ-ні зовнішні подразнення: біль, тепло, холод, дотик. На 1 см2 шкі-ри розташовано приблизно 200 больових рецепторів, 20 холо¬дових, 5 теплових і 25 рецепторів, які сприймають тиск.
Больові відчуття викликають захисні рефлекси, зокрема реф-лекс віддалення від подразника. Чутливість до болю є сигналом, який мобілізує організм на боротьбу за самозбереження, під впли¬вом больового сигналу перебудовується робота всіх систем орга-нізму й підвищується його реактивність.
Небольові механічні впливи на шкірні покриви (тиск) сприй-маються тактильним аналізатором. Тактильна чутливість є скла-довою частиною дотику. Чутливість різних ділянок тіла до дії так¬тильних подразників різна, тобто мають не однакові пороги тактильної чутливості, наприклад, щонайменший поріг відчуття для кінчиків пальців кистей рук становить 3 мг/мм2, зворотного боку кисті — 12 мг/мм2, для шкіри п’яти — 250 мг/мм2.
Тактильна чутливість разом з іншими видами чутливості шкі-ри може певною мірою компенсувати відсутність або недостат-ність функцій інших органів чуття.
Чутливість до зміни температури забезпечується холодовими терморецепторами з якнайбільшим сприйняттям температури — 25—30 ?С й тепловими — 40 ?С. Найбільша щільність терморецеп¬торів у шкірі обличчя, менше їх у шкірі тулуба, ще менше —
в шкірі кінцівок. Передаючи інформацію про зміни температури оточуючого середовища, терморецептори відіграють важливу роль у процесах терморегуляції.
Руховий, чи кінестетичний аналізатор, це фізіологічна сис-тема, яка передає й обробляє інформацію від рецепторів скеле-тно-м’язового апарата й бере участь в організації та здійсненні координованих рухів. Рухова активність сприяє адаптації ор-ганізму людини до змін навколишнього середовища (клімату, умов виробництва тощо). Різні види рухів характеризуються динамікою фізіологічних процесів, що за їх оптимізації забез-печує якнайкраще збереження життєдіяльності організму. Над¬мірну мобілізацію функціональної активності, не забезпечену необхідним рівнем координації й активності відбудовних про-цесів під час роботи й тривалий час після її закінчення, нази-вають гіпердинамією. Цей стан виникає у разі надмірного за-няття спортом або важкою фізичною працею, а також тривалих емоційних стресів. Гіпердинамія розвивається в результаті не-адекватної для функціонального стану організму мобілізації функцій нервово-м’язової, серцево-судинної, дихальної й інших систем і може супроводжуватися низкою хворобливих симп¬томів.
Протилежним гіпердинамії станом є гіподинамія. Вона хара-ктеризується зниженням діяльності всіх органів, систем і розла-дом їх взаємозв’язку в організмі. Глибоких змін зазнає обмін речовин, знижується стійкість організму людини у разі значних функціональних навантажень і дії несприятливих факторів се-редовища.
Отже, можна зробити висновок, що рухова активність людини значною мірою сприяє збереженню її здоров’я й трудовій діяль-ності. Досягнення ж фізичної досконалості — важлива єдність усього різномаїття й взаємозв’язку різних за характером рухів на всіх рівнях психофізіологічної регуляції цілісного організму.
Імунітет — це несприйнятливість організму до інфекційних захворювань, а також до агентів і речовин, які мають чужорідні для організму антигенні властивості.
Імунні реакції мають захисний, пристосувальний характер і спрямовані на звільнення організму від чужорідних антигенів, що надходять до нього зовні й порушують сталість його внутрішньо-го середовища. Захисні за своєю природою реакції імунітету че-рез ті чи ті причин можуть бути створені й спрямовані на деякі власні, нормальні, незмінені компоненти клітин і тканин, що при-зводить до виникнення аутоімунних захворювань. Імунні реакції можуть бути причиною підвищеної чутливості організму до де-яких антигенів — алергія, анафілаксія.
Розрізняють такі види імунітету: уроджений та набутий.
Уроджений, видовий, спадкоємний, чи природний імунітет, — це несприйнятливість одного виду тварин чи людей до захворю-вань іншого виду. Наприклад, люди несприйнятливі до чуми со-бак і великої рогатої худоби; у багатьох тварин не вдається ви-кликати захворювання на кір тощо. Існує різний ступінь стійкості видового імунітету. Іноді несприятливі фактори (наприклад, вплив низьких температур) можуть знизити природний імунітет до конкретного виду мікробів.
Набутий імунітет може бути природним і штучним. Своєю чергою, розрізняють активно й пасивно набутий природний і штучний імунітет.
Активно набутий природний імунітет виникає після перене-сеного інфекційного захворювання. Це найміцніший, найтри-валіший імунітет, який іноді залишається на все життя. Актив-но набутий штучний імунітет виникає в результаті вакцинації живими ослабленими чи вбитими вакцинами (мікробними пре-паратами). Такий імунітет виникає через 1—2 тижні після вак-цинації й утримується доволі довго — роками й навіть десят-ками років.
Пасивно набутий природний імунітет — це імунітет плоду чи немовляти, який отримує антитіла від матері через плаценту або з грудним молоком. Через це немовлята впродовж певного часу залишаються несприйнятливими до деяких інфекцій, нап¬риклад, кору.
Пасивно набутий штучний імунітет створюють шляхом вве-дення в організм імуноглобулінів, отриманих від активно іму-нізованих людей чи тварин. Такий імунітет встановлюється швидко — через кілька годин після введення імунної сироват-ки або імуноглобуліну й зберігається нетривалий час — упро-довж 3—4 тижнів, бо організм намагається звільнитися від чу-жорідної сироватки.
Усі види імунітету, зв’язані з утворенням антитіл, називають специфічними, бо антитіла діють тільки проти певного виду мік-роорганізмів або токсинів.
До неспецифічних захисних механізмів належать шкіра й сли-зові оболонки, які майже непроникні для мікробів; лізоцим — бактерицидна речовина шкіри й слизових оболонок; реакція за-палення, бактерицидна здатність крові й тканинної рідини, реак-ції фагоцитозу.
Як бачимо, природа наділила живі організми надзвичайно ефективним і раціональним захисним механізмом від впливу не-гативних факторів будь-якого походження.

 

Яндекс.Метрика >