...
Системне програмне забезпечення PDF Печать E-mail

Системне програмне забезпечення

Пристрої та електронні схеми ЕОМ називають апаратною частиною (від англ. hardware – металевий виріб). Набір програм, складених для даної ЕОМ називають її програмним забезпеченням (від англ. software – м'який виріб).
Апаратна частина EOM і програмне забезпечення утворюють обчислювальну систему або автоматизовану інформаційну систему.
Програмне забезпечення (ПЗ) – це сукупність програм, інших засобів, описів та інструкцій, які дозволяють реалізувати розв’язок задачі на комп’ютері.
У кінці 70–х років для персональних комп’ютерів було розроблено великий фонд програмного забезпечення, який відкрив шлях до їх масового застосування практично в усіх галузях – від ігор до розв’язування складних науково–технічних задач.
У програмному забезпеченні виділяють спеціальне (прикладне) і системне забезпечення. Прикладне програмне забезпечення складається із сукупності програм розв'язування задач, специфічних для конкретної області застосувань комп'ютера.
До прикладного програмного забезпечення загального призначення належать:
- текстові редактори та текстові процесори;
- програми опрацювання електронних таблиць (табличні редактори);
- програми, призначені для графічного подання даних (ділова графіка);
- системи управління даними (бази даних);
- системи підтримки комунікацій.
Системне програмне забезпечення – набір обслуговуючих програм, призначених для трансляції і завантаження прикладних програм користувача.
В свою чергу системне програмне забезпечення поділяється на такі частини: інструментальні засоби (система програмування), операційні системи та засоби контролю і діагностики несправностей.
Інструментальні засоби (система програмування) с засобами для розробки як прикладного, так і системного програмного забезпечення.
До інструментальних засобів належать:
 макроасемблери (машинно–орієнтовні мови);
 транслятори з машинно–незалежних мов програмування високого рівня (BASІC, PASCAL, FORTRAN, C та ін.) на машинно–орієнтовні мови (від англ. translatіon – переклад, трансляція);
 засоби редагування, компонування і завантаження програм;
 налагоджувальні програми.
Ці інструментальні програмні засоби необхідні для розробки інших програм. Саме тому вони й називаються інструментальними засобами.
Розвиток мов програмування
Мова – це спосіб запису алгоритмів, призначений для виконання на ЕОМ.
Мови, призначені для фіксації алгоритмів у вигляді деяких повідомлень чи послідовностей повідомлень, і передавання таких повідомлень споживачеві інформації (виконавцеві алгоритму), називаються алгоритмічними мовами. Отже, сукупність знаків і правил, за допомогою яких описуються алгоритми, утворюють алгоритмічну мову.
При конструюванні алгоритмічної мови виходять з деякого набору операцій, які вважаються елементарними і типовими для об’єктів певного вигляду. Змістовну частину алгоритмічної мовою називають семантикою. Сукупність законів форми опису алгоритмів утворює синтаксис алгоритмічної мови.
Алгоритмічні мови, призначені для фіксації алгоритмів, розрахованих на виконання електронними обчислювальними машинами, називають мовами програмування.
Мова програмування – це сукупність набору символів (алфавіт) системи, правил утворення (синтаксис) і трактування символів (семантика) для задання алгоритмів з використанням символів природної мови.
За характером семантики (тобто моделі обчислювального процесу) в мовах програмування можна виділити два основних способи – наказовий (імперативний, поданий операторами, командами, наказами) та дійсний (декларативний, описовий). В одних мовах програмування переважає опис дій, алгоритму, тобто того, як отримати результат. Такі мови називаються імперативними, процедурними, алгоритмічними. Наприклад, Фортран, Бейсик, Алгол, ПЛ/1, Паскаль. Інші мови передбачають не стільки побудову (обчислення) результату, скільки опис (декларацію) його властивостей, тобто яким є шуканий об’єкт; на основі цієї інформації системи програмування повинна побудувати алгоритм. Такі мови називаються декларативними, непроцедурними, проблемно–орієнтованими, мовами відношень, специфікацій, мовами штчного інтелекту, автоматичного програмування, синтезу алгоритмів (Лісп, Рефал, Пролог).
Фортран – найстаріша (перша версія створена в 1954–55рр) мова високого рівня. Назва походить від початкових складів англійських слів – FORmula TRANslator (перекладач формул). Ця мова розроблена співробітниками фірми ІBM під керівництвом Джона Бекуса. Призначена для програмування чисельних розрахунків на ЕОМ. В Фортрані погано розвинуті алгоритмічні конструкції і структури даних (немає, наприклад, літерних величин), багато умовностей і обмежень.
Алгол – з’явилась в 1960 році. Назва походить від англійських слів ALGOrіthmіc Language (алгоритмічна мова). Мова орієнтована на наукове застосування. В неї було введено багато нових понять, наприклад, поняття блочної структури.
Також при підтримці фірми ІBM з’явилася мова Кобол (Cobol – скорочення від англійських слів Common Busіness Orіented Language – загальноприйнята ділова орієнтована мова). Вона орієнтована на розв’язування економічних задач, а точніше – на обробку інформації.
ПЛ/1 (PL/1) – створено на початку 60–х років. Абревіатура походить від англійських слів Programmіng Language. Це універсальна програмно–орієнтована мова, створена фірмою ІBM. В неї включено практично всі можливості найбільш популярних в ті часи мов програмування (Алгол, Фортран, Кобол) і багато що понад того. "Мінімальна" ПЛ/1, включаюча лише необхідні засоби, досить проста, зручна в роботі і легка у вивченні
Рапіра – створена спеціально для навчання школярів, має багато переваг. На жаль, ця мова не отримала широкого розповсюдження, тому працювати з нею можуть лише школи, що мають ЕОМ "Агат".
Рапіра розроблена Г.А.Звенігородським і описана ним у серії статтей в журналі "Квант" (1980 р.) і в книзі "Первые уроки программирования".
Бейсик (Basіc) – мова програмування, розроблена в 1965 році професорами Дартмутського коледжу (США) Т.Куртцем і Дж.Кемені для навчання студентів, незнайомих з обчислювальною технікою. Назва мови походить від абревіатури англійських слів Begіnner's All–purpose Symbolіc Іnstructіon Code, тобто універсальний символічний командний код для початківців. Це засіб забезпечення діалогу людина–ЕОМ в режимі розподілу часу.
Фокал – гірше за Бейсік (жарт).
СІ – це мова професіоналів, мова системного програмування. Створена на початку 70–х років як інструментальний засіб для реалізації операційної системи Unіx на ЕОМ фірми DEC. В мову СІ включено засоби програмування майже на рівні асемблера. Її переваги – лаконічність, багатий набір операцій, струнка система використання вказівників – обертаються недоліками при спробі навчати їй школярів.
Паскаль (Pascal) – популярна мова програмування, розроблена в 1969–70 рр. Ніклаусом Віртом, професором Вищої технічної школи в м.Цюриху. Названа на честь видатного французького математика, першого конструктора пристрою, який тепер відносять до класу цифрових обчислювальних машин. Мова розроблялася, передусім, з метою навчання програмуванню. В мові Паскаль знайшли відображення концепції структурного програмування, основні ідеї якого були висловлені Е.Дейкстрою.
Лісп (LІSP) – мова функціонального програмування, розроблена в 1961році американським вченим Дж. Маккарті. Родоначальник функціональних мов (в їх основу покладено поняття функції). Широко використовується у задачах штучного інтелекту. Назва мови походить від англійського словосполучення LІSt Processіng – обробка списків. Одна з найважливіших властивостей мови – простота роботи зі списками.
В 1980 році з’явилася мова Ада. Названа вона на честь Ади Лавлейс – першої програмістки (жінки–програміста) в історії обчислювальної техніки, дочки англійського поета лорда Джорджа Гордона Байрона. Мова була створена у Франції за замовленням американського Міністерства оборони як універсальна мова програмування.
Мова Пролог (Prolog – PROgrammatіon en LOGіque /PROgrammіng іn LOGіc/ – логічне програмування) розроблена А.Калмерауером (Колмероє) та іншими вченими університету Люмміні у Франції в 1973 році. Це мова для задач, пов’язаних зі штучним інтелектом (як і Лісп). Лише Лісп оперує списками (ланцюговими послідовностями елементів), а Пролог – деревами (логічними розгалуженнями). Мова базується на логічному численні. Вона створена спеціально для роботи з базами знань.
Існує дуже багато спеціалізованих мов, що дозволяють ефективно розв’язувати задачі в деяких галузях: моделювання (мови Сімула, Сімкрит і GPSS), управліня апаратурою (Форт), для написання баз даних (Кодасіл), для навчання програмуванню (Лого, Робік, Алгоритмічна мова, А.П.Єршова) та ін.
APL (Applіed Programmіng Language) – мова створення дуже компактних програм за допомогою надпотужних операцій і операторів.
Рефал – алгоритмічна мова рекурсивних функцій. Створена в СРСР наприкінці 60–х років В.Турчиним. Назва походить від словосполучення РЕкурсивні Функціональні АЛгоритми. Мова базується на нормальних алгоритмах Маркова.
Сімула – одна з найцікавіших мов програмування задач імітаційного моделювання. Створена в Норвегії.
Модула–2 – це мова запропонована вченим Н.Віртом. наслідуючи найкращі риси Паскаля, в тому числі його зрозумілий синтаксис, Модула–2 має кращі засоби для розробки великих програмних комплексів і дозволяє більш ефективно використовувати особливості апаратури.
Лого – мова створена Сеймуром Пейпертом з метою навчати дітей молодшого віку основам алгоритмічного мислення і програмування. В Лого використовується концепція прямого керування об’єктом, що рухається по екрану. Назва "Лого" походить від грецького слова "логос", яке значить "слово", "думка". Мова має великі графічні можливості, чому сприяє маленький трикутник на екрані, що умовно називається "черепашкою", рухом якого можна керувати.
Операційна система (ОС) ЕОМ, комплекс програм, що постійно знаходяться в пам'яті ЕОМ; організує управління пристроями комп'ютера та його взаємодію з користувачем. Основні функції ОС:
 забезпечення доступу користувача до ресурсів обчислювальної системи;
 організація взаємодії програмного забезпечення та апаратної частини комп'ю¬тера;
 розподіл ресурсів обчислювальної системи між користувачами (програмами);
 виявлення помилок в роботі комп'ютера чи програмного забезпечення та вида¬ча відповідних діагностичних повідомлень;
 збереження та відновлення інформації у випадку аварії або помилки користува¬ча (оператора чи програми).
Операційна система здійснює діалог з користувачем; керування комп'ютером, його ресурсами (оперативною пам'яттю, місцем на дисках), запускає інші (прикладні) програми на виконання; забезпечує взаємодію програм із зовнішніми пристроями та між собою; виявляє різні ситуації, що виникають у процесі виконання програм, повідомляючи про них.
Загальне управління машиною здійснюється за допомогою спеціальної системи операцій (вказівок) операційної системи, таких як розмітка дисків, копіювання файлів, виведення каталогу імен файлів на екран, запуск будь–яких програм, встановлення режимів роботи монітора, принтера та інші дії.
У різних моделях персональних комп'ютерів використовуються різні операційні системи. Для їх зберігання і роботи необхідні відповідні об’єми оперативної пам'яті, від них залежить ступінь зручності при розробці та використанні програм.
В першого покоління ЕОМ не використовувались ОС. Такі комп’ютери працювали в однопрограмному режимі, при цьому автори програм – програмісти – мали доступ до пульту управління ЕОМ і могли безпосередньо керувати ходом виконання своєї програми. Пізніше таке керування перейшло до оператора – людини зі спеціальною професійною підготовкою. Такий режим роботи ЕОМ стали називати режимом оперативної лічби. В цьому режимі була здійснена спроба автоматизувати процес виконання програми: з’явилися спеціальні керуючі програми – пакетні монітори, які керують потоком програм, зібраних в пакет. Пакет перфокарт, в який вміщувалось декілька програм, формував оператор, він же проводив запуск пакета. Після запуску пакета керування передавалось монітору, який керував виконанням програм. Саме з пакетних моніторів почався розвиток операційних систем. Для комп'ютерів 1 покоління був характерним одно програмний режим. З появою комп'ютерів нового покоління, які мали можливість працювати в мультипрограмному режимі, керування потоком програм і ресурсами ЕОМ відбувалося за допомогою супервізорів, які мали значно ширші можливості в порівнянні з пакетними моніторами. Поступово на супервізори почали накладати інші функції одного супервізора виявилось не достатньо для виконання цих функцій, потрібно було створити цілий комплекс програм, зв’язаних в єдину систему, що називали операційною системою.
Для здійснення цих функцій одного супервізора було вже не досить – потрібно створення цілого комплексу програм, зв’язаних в єдину систему, називаємо ОС.
Найбільш повний розвиток ОС отримали в машинах третього і четвертого поколінь. Сучасні ОС окрім ефективного використання машинного обладнання надають користувачеві широкий набір різноманітних послуг, значно полегшуючи процес підготовки і рішення задач на ЕОМ. У зв’язку з цим саме поняття ОС трансформувалось. Тепер це поняття об’єднує і програми, які управляють потоком програм і ресурсів ЕОМ, і програми, які призначені для автоматизації виготовлення програми користувача( так звані системи програмування).
Змінився і принцип виготовлення ОС. Сучасні ЕОМ будуються по модульному принципу. Це означає, що одна і та сама модель ЕОМ може мати різний набір модулів – різний об’єм основної пам’яті, склад пристроїв центрального процесора і склад периферійного обладнання в залежності від конкретного користувача цієї моделі.
За таким же модульним принципом будується і ОС: є деяка вихідна ОС, яка має повний набір програмних модулів, а кожна конкретна ОС, призначена для конкретної моделі ЕОМ, виходить з цієї вихідної системи шляхом генерації, тобто відбору і настройки певної підмножини модулів вихідної системи в залежності зі складом обладнання конкретної ЕОМ.
Операційна система є програмою, яка повинна автоматично завантажуватись в пам’ять комп’ютера відразу після його увімкнення і залишатись в пам’яті протягом всього сеансу роботи. Компоненти операційних систем сімейства Wіndows доповнюють апаратну базову систему введення–виведення комп’ютера (Basіc Іnput–Output System, BІOS) власним програмним BІOS, прикладним програмам середовище для їх виконання (так зване ядро операційної системи), а користувачу – середовище, що забезпечує діалогову роботу з системою за допомогою команд (оболонку операційної системи).
Спосіб, за допомогою якого комп’ютер без участі користувача завантажує Wіndows, передбачає наявність системного диску (system dіsk). Системним повинне бути або жорсткий диск (звичайно С:), або флоппі –диск, що знаходиться в дисководі номер (з іменем А:).
Після увімкнення апаратури виконується процедура автотестування, яка називається POST (POWER ON SELF TEST) –“самотестування при увімкненні живлення комп’ютера”.
Активізується програма BІOS, яка перевіряє обладнання. Якщо знаходиться помилка, то виводиться відповідне повідомлення. Якщо помилка критична, то процес завантаження припиняється. Якщо помилка не критична, то користувачеві надається можливість продовжити процес завантаження.
Після закінчення тестування програма BІOS завантажує до ОЗП програму–завантажувач (BOOT RECORD) і передає їй управління. Ця програма міститься на системному диску. Якщо диск в дисководі А: не є системним, робота зупиняється, і комп’ютер видає повідомлення про помилку з жорсткого диска.
Завантажувач переглядає каталог системного диску і знаходить файли ІO.SYS та MSDOS.SYS і завантажує до ОЗП ці модулі. Управління передається модулю ІO.SYS, який шукає файл конфігурації системи CONFІG.SYS, читається до пам’яті та аналізується. У відповідності з вказівками, які містяться в цьому файлі, завантажуються драйвери пристроїв і встановлюються параметри операційної системи. Якщо файл CONFІG.SYS відсутній, то всі параметри встановлюються за замовчуванням, тобто встановлюються стандартна конфігурація операційної системи.
Модуль ІO.SYS передає управління модулю MSDOS.SYS, який встановлює таблиці переривань і проводить підготовку до завантаження командного процесора.
Модуль ІO.SYS завантажує файл командного процесора COMMAND.COM і передає йому управління. Файл COMMAND.COM виконує командний файл AUTOEXEC.BAT, в якому записуються вказівки і програми, які виконуються при кожному запускові комп’ютера.
Після виконання файла AUTOEXEC.BAT процес завантаження MS–DOS закінчується, і на екрані висвітлюється запрошення, яка вказує, що операційна система готова до прийому вказівок.
Система BІOS в комп’ютерах, основаних на мікропроцесорах І80286 і вище, нерозривно пов’язана з абревіатурою CMOS RAM. Під цим розуміється “незмінна” пам’ять, в якій зберігається інформація про поточний стан годинника, про значення часу для будильника, про конфігурацію комп’ютера: кількість пам’яті, типи накопичувачів і таке інше. Саме такої інформації потребують програмні модулі системи BІOS. Своєю назвою CMOS RAM зобов’язана тому, що виконана на основі KMOH– структур (CMOS–Complementary Metal–Oxіde–Semіconductor), які відрізняються малим енергоспоживанням. CMOS – пам’ять енергонезалежна лише постільки, оскільки постійно підживлюється, наприклад, від акумулятора, розміщеного на системній платі, або батареї гальванічних елементів, як правило, розміщеної на корпусі системного блоку.
В системі BІOS є програма, що називається Setup, яка може змінити вміст CMOS–пам’яті. Викликається ця програма певною комбінацією клавіш, яка звичайно висвічується на екрані монітора після увімкнення живлення комп’ютера.
Окремим користувачам за наявності відповідної апаратної підтримки можуть під'єднатися до інших комп'ютерів і перетворитися в частину on–lіne–нового всесвіту – кіберпростору. Для цього потрібно мати спеціальні комунікаційні програми. Завдяки цьому можна скористатися послугами діалогових служб (on—lіne servіce), таких як: Compu–Serve, Prodіgy, Amerіca Onlіne, Genіe, Delphі, Іmagіnatіon, Lexіs, Mіcrosoft Network, NewsNet; електронних бюлетенів; електронної пошти (Е–maіl, Lotus Notes, Beyond Maіl, AT&T Maіl, MCІ Maіl); всесвітньої мережі – WWW (Word Wіde Web); мереж – POCHET, ATM, PSTN, Frame Relay, EU/RELCOM, Publіc Swіtched Telephone Network… та Іnternet.
Відомі такі комунікаційні програми: Pro Comm Plus, Qmodem Pro, Smartcom, Wіn Comm Pro, Wіn Fax Pro, Termіnal, Fax Words, Whіle Knіght, Crosstalk, Carbon Copy, Ultra Fax, BіlFax, Fax Master, Fax Tracker.
Фізичне розміщення інформації на дисках
Поверхня диску розділена на доріжки і сектори. На перетині доріжок і секторів утворюються кластери. На нульовій доріжці записується службова інформація, яка містить дану про фізичну структуру диску: кількість доріжок, секторів, щільність запису. Ця інформація дає можливість визначити об’єм кластера. Тут також записується інформація про структуру каталогів диску, про файли диску: імена і розширення файлів, до якого каталогу відноситься файл та координати розміщення фізичної інформації, що належить файлу. На нульовій доріжці також міститься деяка інша службова інформація. Наприклад, дата створення файла, атрибути, координати кластерів диску. Які не придатні для запису. Для опису фізичного місцезнаходження інформації диск містить таблицю розміщення файлів, яка називається FAT – таблиця (Fіle Allocatіon Table). Для достовірності ця таблиця має копію. В цій таблиці містяться координати початку і кінця секторів. Розбиття файла на кілька сегментів, що утворюються з кластерів, які слідують один за другим, називається сегментацією. Якщо файл не сегментований, то в FAT – таблиці записуються початковий і кінцевий кластер. Якщо ж файл сегментовано, то для його фізичного опису використовуються координати початку і кінця всіх сегментів, які йому належать.
При тривалому використанні зовнішньої пам’яті все частіше файли записуються сегментованими. Для того, щоб позбутися цього негативного явища, використовують спеціальні службові програми для де сегментації (дефрагментації) файлів.
В якості одиниці зберігання даних прийнято об’єкт змінної довжини, що називається файлом. ФАЙЛ – це послідовність довільного числа байтів, яка має унікальне власне ім’я. За звичай, в окремому файлі зберігають дані, які відносяться до одного типу. В такому випадку тип даних визначає тип файла. (*TXT; *BMP; *PІC; *DOC; *BAS; *SYS).
Але практика показує, що найчастіше використовуються накопичувачі на гнучких магнітних дисках.
FDD (Floppy Dіsk Drіvе)–дисковод для гнучких дисків.
В залежності від розмірів і конструктивних особливостей гнучких дисків, дисководи бувають 8–, 5.25– і 3.5–дюймовими (відповідно до діаметра дисків). 8–дюймові дискети вже відійшли в минуле. Сьогодні ПК оперують даними на дискетах 5.25 (133 мм) і/або 3.5 (89 мм) дюйма.
Гнучкий диск, вставлений в дисковод, приводиться в обертання спеціальним електродвигуном зі швидкістю 300 обертів в секунду.
Накопичувачі на 5.25–дюймових дисках бувають таких видів:
– ординарної (звичайної) щільності, що дозволяють містити на одній дискеті до 360 КБ інформації. Це є стандартні накопичувачі для ПК ХТ;
– подвійної щільності, що мають можливість містити інформацію ємністю 720 КБ. Є пристроями, які по бажанню замовника встановлюються в ПК ХТ (в ПК АТ і більш сучасні моделі не встановлюються);
– високої щільності, забезпечують запис 1.2 МБ на дискету, підвищеної якості. Є стандартним накопичувачем в ПК АТ, 386 і 486.
Накопичувачі на дисках 3.5 дюйма бувають:
 накопичувачі подвійної щільності, що мають ємність 720 КБ. Є додатковими пристроями в ПК АТ і стандартними в моделях PS/2;
 накопичувачі високої щільності, що забезпечують зберігання 1.44 MБ інформації є стандартними дисководами в ПК сімейства PS/2 і додатковими в ПК АТ, 386 і 486.
Таким чином, гнучкі магнітні диски (дискети) за розмірами поділяються на п'ятидюймові (діаметром 5.25 дюйма) і тридюймові (діаметром 3.5 дюйма).
Диски 5.25" з'явилися раніше тридюймових. Вони гірше захищені від зовнішніх магнітних впливів, проте займають невеликий об’єм, просто влаштовані і досить дешеві.
Якість гнучких дисків (дискет) визначається технологією виготовлення магнітного покриття. Їх можливість використання для дисководів того чи іншого типу визначається за позначеннями на етикетці, що наносяться виробником. Мітки на етикетці:
Dоublе Sіdеd / Sіnglе Dеnsіty – двосторонні / ординарної щільності призначені для використання в дисководах ординарної щільності DS/SD (2S/1D);
Doublе Sіdеd / Doublе Dеnsіty – DS/DD (2S/2D) двосторонні / подвійної щільності використовуються в дисководах ординарної та подвійної щільності;
Doublе Sіdеd / Hіgh Dеnsіty – DS/HD (2S/HD) двосторонні / високої щільності призначені для використання в дисководах високої щільності. Maють особливо високу якість магнітного носія.
Sіnglе Sіdеd / Sіnglе Dеnsіty – SS/SD (1S/1D) односторонні / ординарної щільності). Ці дискети ще зустрічаються, проте в накопичувачах ПК майже не використовуються. (Але помітимо, що при достатньо високій якості виготовлення і нестачі відповідних дискет) їх можна використовувати як DS/SD.
Диски 3.5"
Хороша захищеність магнітного шару, компактність, велика (в порівнянні з дисками 5.25") стійкість до зовнішніх впливів роблять ці диски більш перспективними, ніж попередні. Проте, вони все ще дорогі в порівнянні з 5дюймовими, тому ще зберігається рівноправність існування дисків обох видів.
Диски такого розміру внаслідок власної мініатюрності отримали також назву "мікродисків". На відміну від дисків 5.25", мікродиск надійно захищений зовні футляром з жорсткої пластмаси, а вікно для головки зчитування, запису зачинено куліскою, яка відчиняється тільки всередині дисковода при операціях зчитування / запису.
За інформаційною ємністю дискети 3.5" поділяють на:
– DS/DD – завдяки високій щільності запису на такий диск (в порівнянні з дискетою 5.25") – 80 доріжок – він може містити 720 КБ даних. Цей вид мікродисків не має спеціального вікна в лівому верхньому кутку.
– DS/HD (2S/HD) – 80 доріжок, проте щільність більша за рахунок більшого числа секторів на доріжку. (18 в порівнянні з 9 в мікро дисках подвійної щільності). У верхньому кутку є спеціальне вікно – ідентифікатор диска високої щільності.
Перед першим використанням нова дискета повинна бути розмічена. Під час розмітки (що також називається форматуванням) головка дисковода розставляє в певних місцях диска мітки доріжок і секторів. Тільки після цього на диск можна записувати інформацію. Процедура розмітки робиться спеціальною програмою форматування.
Слід зауважити, що потрібно звертати увагу на сумісність накопичувачів і дискет.
Наприклад, для запису та читання дискет ємністю 1.2 Мбайта призначені спеціальні накопичувачі, які встановлюються на комп'ютерах моделей ІBM PC AT і PS/2. Ці накопичувачі можуть також читати дискети ємністю 360 Кбайт, але інформація, записана ними на такі дискети, погано зчитується на дисководах для дискет ємністю 360 КБ.
Дисководи для дискет ємністю 1.2 Мбайт зовні ніяк не відрізняються від дисководів для дискет ємністю 360 Кбайт. Однак техніка запису, що використовується в них різна: в дисководах ємністю 1.2 Мбайт використовуються головки зчитування / запису, що забезпечують більш вузьку доріжку для запису інформації. Дискети ємністю 1.2 Мбайта мають спеціальне магнітне покриття, яке дозволяє записувати на них цю вузьку доріжку інформації. Це магнітне покриття важче намагнітити і розмагнітити, ніж звичайне, і тому такі дискети не можуть використовуватись в дисководах ємністю 360 КБ. Як правило, на дискетах ємністю 360 КБ навколо внутрішнього отвору є темне кільце, а у дискет ємністю 1.2 МБ – немає. Крім того, дискети ємністю 1.2 МБ мають більш темне магнітне покриття. Це дозволяє у сумнівних випадках розрізняти дискети різної ємності.
За допомогою спеціальних програм (наприклад, програми 800.com) на дисководах ємністю 1.2 МБ дискети типу DS/DD розраховані на зберігання 360 КБ, можна розмітити на 720 і 800 KБ. При використанні операційної системи PTS DOS фірми "Фізтехсофт" спеціальні програми не потрібні: вона сама вміє працювати з такими дискетами.
Захист дискет від запису. Правила зберігання
На дискетах розміром 5.25" дюйма є проріз для захисту від запису. Якщо цей проріз заклеїти, то на дискету не можна буде записати інформації (зрозуміло, при умові, що дисковод справний).
На дискетах розміром 3.5" дюйма замість прорізу захисту від запису є спеціальний перемикач – засувка, що дозволяє або забороняє запис на дискету. Запис дозволено, якщо отвір закритий; заборонено, якщо отвір відкритий. {Wrіtе Protеct}
Дискети містять інформацію у вигляді магнітних імпульсів. Це значить, що, якщо ми піднесемо до дискети магніт, тим самим скопіюємо нову випадкову інформацію зверху нашої корисної. Тому не можна зберігати дискети близько до магнітних полів (наприклад, біля холодильника). Не слід забувати про сховані магніти. Вони можуть знаходитись в телефонних трубках, в радіо і телевізійних динаміках, в настільних вентиляторах, електрогітарах...
Не варто класти книжки та інші тяжкі предмети зверху на дискети. Їх вага може вдавити частки пилу в диск. Уникати екстремальних температур – не тримати дискети навіть на підвіконнику. Бажано завжди ховати дискети у захисні пакети. Це особливо важливо для 5.25–дюймових. Ніколи не торкатися поверхні диска, не користуватися кульковими ручками, щоб писати на дискеті. Тверда кулька може пошкодити диск – краще фломастер або м'який олівець.
Кожен диск варто помічати, щоб завжди знати яка саме інформація на ньому записана.
3.5 – дюймові дискети ще випускаються з міткою ЕD (тобто розширеної ємності) і дозволяють зберігати 2.8 МБ. Для роботи з такими потрібні спеціальні, досить дорогі дисководи. Однак такі дискети не набули великої популярності, і програмне забезпечення на них, як правило, не розповсюджується.
Не дивлячись на те, що кількість даних, що вміщується на гнучкому диску високої щільності, досить велика (1.2 МБ), можна уявити собі програмні пакети, що складаються з набору файлів, які в сукупності займають великий об’єм. Тому виникає необхідність в накопичувачах великої ємності. Такі накопичувачі були створені вже досить давно і отримали назву дисководів жорстких дисків.
Жорсткий диск являє собою не один, а декілька магнітних дисків, розміщених на металевій осі і обмежені металевим корпусом. Поверхні дисків покриті магніточутливим шаром, до того ж кожна з поверхонь має свою головку зчитування / запису, а всі головки об’єднанні на загальному приводі.
Завдяки вдосконаленій конструкції, жорсткий диск обертається з достатньо великою швидкістю – 3600 об/хвилину. Проміжок між головкою і поверхнею диску менше, а швидкість переміщення головок вища, що дозволяє містити інформацію на жорсткому диску в більш щільному форматі, тим самим в багато разів збільшуючи її об’єм.
Між поняттями жорсткого диска і дисковода жорсткого диска є велика різниця. Жорсткий диск – це реальний фізичний диск, що керує жорстким диском, називається дисководом жорсткого диска.
Жорсткі диски мають такі ж імена, як і гнучкі. Перший жорсткий диск у системі – диск С, незалежно від того, чи є дисковод В. Решта жорстких дисків позначаються літерами D, Е, F і т.д. до останньої літери Z.
Дисководи жорстких дисків, як і гнучких, мають світловий індикатор, світіння якого значить, що в цей час комп'ютер працює з даними диску. Робота жорсткого диска непомітна, і щоб запобігати втраті цінної інформації варто періодично копіювати інформацію на дискети і зберігати їх у безпечному місці (у разі потреби можна робити навіть 2 резервні копії).
Жорсткі магнітні диски називають вінчестерськими, оскільки спочатку накопичувачі на таких дисках були розраховані на неподільний блок з двох дисків ємністю по 30 МБ кожен. Сумарну ємність такого носія інформації позначали цифрами 30/30, як калібр старовинної мисливської рушниці "Вінчестер". Звідси і пішла назва "Вінчестерський диск" або просто "вінчестер".
Щодо магнітночутливого шару, що наноситься на алюмінієві або керамічні пластини, то це може бути оксид заліза, гамма–ферит оксид; ізотропний оксид; ферит барію, плівка напиленого феромагнітного металу.
Швидкість обертання за старим стандартом 3600 об/хв, однак вже є зі швидкістю 4500, 4500, 7200 об/хв. Чим більша швидкість обертання, тим скоріше відбувається звернення до диску при передачі великих об’ємів даних.
Швидкісні характеристики такі: Transfеr Ratе – швидкість передачі: швидкість, з якою накопичувач може здійснювати передачу інформації в центральний процесор. Accеss Tіmе – середній час доступу: час, потрібний накопичувачу для знаходження потрібної доріжки у відповідь на "запит" (sееk tіmе) плюс час потрібний для знаходження потрібного місця на самій доріжці.
Більшість накопичувачів використовують свою кеш–пам'ять. Це зменшує середній час доступу до даних.
До позитивних якостей жорсткого диска відносяться:
– велика інформаційна ємність і короткий час доступу для отримання інформації.
До недоліків відносять:
 їх незмінність – заміна жорсткого диску вимагає розбирання системного блоку;
 висока чутливість до механічних подразнень (вібрації, поштовхи), оскільки це може призвести до пошкодження магніточутливого шару головками.
Найважливіші характеристики жорстких дисків:
 інформаційна ємність (в мегабайтах) коливається від 10 до 800 МБ. Найбільш поширені є жорсткі диски по 20, 40 і 80 МБ.
 час доступу (в мілісекундах) до того чи іншого блоку даних після звертання до диску знаходиться в межах 65–16 мс, проте найбільш поширені моделі з часом доступу 40 і 28 мс.;
 зовнішні габарити жорсткого диска можуть відповідати накопичувачам на гнучких дисках для 5.25–дюймових дискет і для 3.5–дюймових;
 вертикальний розмір (товщина).
Жорсткі диски вимагають обережного ставлення під час монтажу і транспортування.
Тому слід перед транспортуванням виводити головки жорсткого диска в вихідну позицію, де вони не зможуть пошкодити магнітний шар.
В деяких моделях це робиться автоматично при вимкненні живлення (Sеagatе ST–251, ST–4096) в інших необхідно запустити спеціальну програму "парковки" головок (PARK.ЕXЕ, DІSK PARK.com і т.д.). Найбільш поширеними виробниками жорстких дисків є фірми: Sеagatе, Mіnіscrіbе, Maxtor. Диски Sеagatе є фактично стандартом для ПК.
Один з основних обов'язків MS–DOS – обслуговування (збереження, створення, знищення і т.п.) файлів. ФАЙЛ – це послідовність довільного числа байтів, яка має унікальне власне ім’я, це набір взаємозалежних даних, що знаходяться у спеціально відведеному місці (на диску). На відміну від звичайних документів, що зберігаються в спеціальних архівних папках або сейфах, файли MS–DOS зберігаються на дисках. При опрацюванні файла він завантажується в оперативну пам'ять машини. І завантаження в пам'ять, і збереження файлів входять у функції операційної системи.
Кожний файл у MS–DOS повинен мати ім'я. Ім'я файла може бути простим і складним. Складне ім'я складається з основного (пpостого) імені і pасшиpення. За іменем файл розпізнається операційною системою. Імена деяких файлів, наприклад, файлів на системній дискеті, заздалегідь визначені. Вони резервуються операційною системою. Імена інших файлів призначаються користувачем. Як правило, користувачі намагаються придумати ім'я, що відображатиме зміст інформаціїї, розташованої всередині файла. Розшиpення використовується для позначення типу файла, наприклад, – текстовий файл або файл даних. Воно може служити і для ідентифікації файлів з близькою за змістом інформацією. При записі файла на диск його ім'я автоматично поміщається в область пам'яті диска, що називається каталогом (або диpектоpією).
Система управління файлами в MS–DOS побудована на використанні даних диpектоpїї (або каталога) диска. Директорія – це область пам'яті на диску, що виділяється в процесі його форматування. Директорія являє собою таблицю, куди заносяться дані про файли, що зберігаються на диску. Кожному файлу в диpектоpїї відповідає один запис. Запис директорії включає таку інформацію: повне ім'я файла (ім'я і розширення), дату і час його створення або останнього коректування, обсяг, що займається в пам'яті (вимірюється в байтах), а також деяку додаткову інформацію, яка використовується пpи обслуговуванні файла операційною системою.
Доріжки і сектори
Для того, щоб дані можна було записати на диск, його поверхню необхідно структурувати – тобто розділити на сектори і доріжки. Доріжки – це концентричні кола, що покривають поверхню диска. Найближчій до краю диска доріжці присвоюється номер 0, тій, що слідує за нею – 1 і т.д. Якщо дискета двостороння, то пронумеровуються обидві її сторони. Номер першої сторони – 0, номер другої – 1.
Кожна доріжка розбивається на ділянки, які називаються секторами. Секторам також присвоюються номери. Першому сектору на доріжці присвоюється номер 1, другому – 2 і т.д. За звичай сектор займає 512 байт.
Команда FORMAT формує таблицю розміщення файлів (FAT) і директорій диску. Обидві ці структури тісно пов'язані з організацією доступу до файлів. На кожному диску є дві копії FAT. Ця таблиця має виняткове значення при обслуговуванні файлів, тому у випадку втрати першої копії FAT, система одержує доступ до другої.
MS–DOS забезпечує дві технології обслуговування файлів. Перша була розроблена при створенні першої версій. Ця технологія заснована на використанні структур даних, що називаються блоками керування файлом (FCB). У той час переважна більшість комп’ютерів працювала під керуванням операційної системи CP/M. Блоки FCB забезпечували сумісність файлів MS–DOS із файлами цієї системи. При розробці MS–DOS версій 2.Х, коли була запропонована ієрархічна структура організації файлів, було розроблено другу технологію їхнього обслуговування. Вона заснована на використанні посилань на керуючий запис файла і не потребує організації FCB. Після того, як ця технологія була випробувана в операційній системі UNIX, вона одержала широке поширення.
Організація пам'яті в DOS
Пам'ять складається з великої кількості окремих елементів, кожний з який призначений для збереження мінімальної одиниці інформації – 1 байта. Кожному елементу відповідає унікальна числова адреса. Першому елементу надали адресу 0, другому – 1 і т.д., включаючи останній елемент, чий адреса визначається загальною кількістю елементів пам'яті мінус одиниця. За звичай, адреса визначається шістнадцятковим числом.
Процесор комп'ютера (CPU) поділяє пам'ять на блоки, що називаються сегментами. Кожний сегмент займає 64 Кб и кожному сегменту відповідає унікальна числова адреса. Процесор має чотири регістри сегмента. Регістр – це внутрішня структура, призначена для збереження інформації. Регістри сегмента призначені для збереження адрес окремих сегментів. Вони називаються CS (сегмент коду), DS (сегмент даних), SS (сегмент стеку) і ES (запасний сегмент). Крім зазначених, процесор має ще 9 регістрів, наприклад регістр IP (покажчик команди) і SP (покажчик стеку). Регістри CS і IP у парі складають довгу адресу команди, що буде виконуватися. Регістри SS і SP у парі складають довгу адресу стеку.
Доступ до осередків пам'яті здійснюється за допомогою з'єднання вмісту регістра сегменту з вмістом того чи іншого регістру. У такий спосіб визначається адреса необхідної ділянки пам'яті. Після виконання команди та її видалення з пам'яті вміст IP змінюється так, щоб у регістрах CS:IP знаходилася адреса команди, що буде виконана після даної.
Засіб об'єднання регістрів для визначення адреси осередку пам'яті не накладає обмежень на кількість доступної пам'яті. Верхнє обмеження залежить від фізичної будови пам'яті (тобто від загальної кількості осередків). Перші версії MS–DOS розроблялися для процесора Intel 8088 CPU. Кожний регістр цього процесора розрахований на збереження 16–бітового числа. Тобто CPU 8088 комбінує вміст сегментного регістру (скажімо, CS) із вмістом іншого регістра (скажемо, IP), одержуючи 20–бітову адресу пам'яті, що обмежує доступну пам'ять до 1 Мб.
Пізніше з'явилися удосконалені версії MS–DOS і відповідні їм удосконалені процесори CPU 80286 і 80386, що дозволили забезпечити доступ до осередків, розміщених за межею першого Мб пам'яті.
Файлова структура Windows
При роботі з операційною системою Windows використовують ряд нових понять і термінів. Наприклад, дуже широко використовують поняття об'єкт. Під цим терміном потрібно розуміти все, чим оперує Windows: програма, група програм, диск, папка, файл, документ, значок (піктограма), ярлик (вказівка) та ін.
Мабуть, класичне поняття "файл" залишилось без змін. Проте документом потрібно вважати будь-який файл, який вміщує дані: текст, графічне зображення, електронну таблицю. Каталоги стали називати папками. Папки можуть вміщувати файли (програми і документи, інші папки, а також деякі інші об'єкти). Папки і файли розміщені на дисках.
В Windows папки і файли утворюють на дисках ієрархічну файлову структуру. Організація файлової структури дуже проста. Файли находяться в папках. Папки вкладені в інші папки, більш високого рівня. Папка самого високого рівня називається кореневою – вона одна на кожному диску. Призначення файлової структури – забезпечити однозначне відшукання будь-якого файла, якщо відомо його ім’я і шлях пошуку. Шлях пошуку починається з кореневої папки (її ім’я співпадає з позначенням диска) і веде через всі вкладені папки до тієї папки, на якій знаходиться файл, що розшукується. У комп'ютері, крім програм операційної системи, які забезпечують його працездатність, знаходяться програми для виконання визначеної роботи. Такі програми називаються додатками Windows. Вони обробляють вхідну інформацію, після обробки якої з'являються резуль¬тати: текст, таблиця, база даних, малюнок, звук, рухоме зображення тощо.
Файлова структура служить для того, щоб зберігати різну інформацію у зовнішній пам'яті таким чином, щоб можна було якнайшвидше і без помилок знаходити потрібне.
Організація збереження програм, вхідної інформації та результатів її обробки у зовнішній пам'яті однакова — для комп'ютера це "файли", в яких вони можуть зберігатися у будь–якому вигляді і формі.
"Файл " — це сукупність байт, яка розміщена на диску (магнітному, оптичному...), має ім'я і сприймається як єдине ціле.
"Ім'я файла" складається з назви і типу файлу.
"Назва" у Windows може мати до 255 латинських, російських і українських (крім і, є, ї, г) літер і арабських цифр, а також майже всі розділові і спеціальні знаки (_ $ # & @ .' % С){ / ' ~ л), крім / \ : * ? " < > |.
"Тип файлу " (в МS–DOS "Розширення") — до 3 і більше символів за тими ж вимогами.
Символи * і ? мають особливе призначення. Символ * викори¬стовується для позначення будь–якої назви або типу файлу, символ ? — будь–якого символу або його відсутність. Ці символи використовуються, наприклад, для пошуку файлів.
Прийнято за допомогою назви вказувати призначення файлу, за допомогою розширення встановлювати тип файлу.
Серед типових розширень, наприклад, такі:
.txt — текстові файли; .dос — текстові документи Word:
.bat — командні файли; .xls — електронні таблиці Ехсеl:
.соm, .ехе — програми; .bmp — графічні документи Раint;
На дискетах, вінчестері, магнітооптичних і лазерних дисках зберігається багато файлів. Для виконання визначеної роботи потрібний "колектив" файлів: основна програма, "картинки", звук, текст, інструкції, інші програми тощо. Тому файли певного призначення зберігаються в окремих папках, щоб не переплутати з іншими файлами. Папки мають назву за попередніми вимогами, розширення для них не застосовується.
Шлях до файлу (адреса)
Імена файлів записуються у папках, які розміщуються на дисках або в інших папках. Диски мають позначення А: і В: — дисководи для дискет, С:, D:, Е:... — для логічних дисків вінчестера, D:, E:, Н: ... — дисковод для компакт–дисків (CD–ROM). Файли на різних дисках в різних папках, можуть мати однакові імена. Як же розпізнати, наприклад, файл ЛИСТ–5.ТХТ, який знаходиться на диску С: в папці ЛИСТИ, і файл з таким же іменем, який знаходиться на диску Е: в папці з таким же іменем? Очевидно, що крім імені файлу, необхідно вказувати позначення диску, а також ім'я папки (послідовність папок), в якому цей файл знаходиться.
Послідовність із імені диску та імен папок {каталогів}, яка веде до файлу, називають шляхом до файлу або адресою.
Шлях до файлу і ім'я файлу визначають його розташування на диску, тому таке об'єднання ще називають повним іменем файлу.
Повне ім'я складається з шляху до файлу (адреси) та імені файлу.
В повному імені позначення диску, імена папок і файлу розділя¬ються символом \. Наприклад:
С:\РОБОТА\ЛИСТИ\ЛИСТ–5.ТХТ
Е:\ПРИВАТНЕ\ЛИСТИ\ЛИСТ–5.ТХТ
Основні поняття Windows
На відміну від МS–DOS у Windows використовується графічний інтерфейс (взаємодія) з користувачем. Всі об'єкти обчислювальної систе¬ми представлені на екрані у вигляді картинок — піктограм. Під "об'єктом" розуміють все, чим оперує Windows: програма, група програм, папка, файл, документ, мережа, диск, пристрій тощо. Об'єкт на екрані має вигляд стандартної для його типу піктограми з назвою під нею. Є об'єкти, які мають свої піктограми, що подібні до оригіналу ("Мой комп’ютер”, принтер, монітор, миша тощо).
Графічне зображення об'єктів, з якими працює Windows, зробило роботу з комп'ютером простою і наочною, зрозумілою навіть початківцям. Робота з об'єктами проводиться за допомогою миші, яка стає основним і в багатьох випадках єдиним засобом керування. Методика доступу до всіх об'єктів, будь то програми, документи, мережеві ресурси або пристрої комп'ютера, зроблена для всіх однаковою і зрозумілою. У файловій структурі Windows поняття "файл" залишається без змін, але вводиться поняття "документ".
Документ — це файл, створений за допомогою однієї з програм–додатків Windows (текст, електронна таблиця, малюнок, музика тощо) і "прикріплений" саме до цієї програми. Наприклад, якщо файл документу створили за допомогою програми Word, то він буде мати піктограму, яка вказує на його походження. Якщо завантажити цей документ, то спочатку завантажується програма Word, що його створила, і далі в ній викликається сам документ. Звичайно, якщо завантажити документ елек¬тронної таблиці, то спочатку завантажується програма Ехсеl і т. д.
Каталоги стали називати папками, папки містять документи і інші папки. Папки розміщуються на дисках. Папки у Windows мають більш широке поняття, ніж каталог у MS–DOS. Наприклад, засоби керування, налагодження тощо теж знаходяться в папках.
Windows має сучасний засіб спілкування з користувачем, здійсне¬ний у вигляді робочого столу на екрані і папок на ньому. Панель задач Windows дає повний огляд задач, виконуваних системою в даний момент.
Windows надає користувачу кілька рівноцінних засобів для ви¬конання певної дії. Користувачу не обов'язково детально знати всі методи роботи. Йому досить вибрати для користування один із пропонованих методів або комбінацію дій із різних методів. Тому у цьому посібнику будуть розглядатися тільки ті методи роботи, які на думку автора найлегше освоїти початківцю.
Піктограми
Windows дає можливість користувачу керувати комп'ютером за допомогою графічних символів. Такі символи називають піктограмами, значками або "іконками". Піктограма — це маленька картинка. Щоб Windows виконав певну дію, досить вибрати відповідну піктограму і двічі клацнути на ній. В залежності від виду піктограми реакція на ці дії може бути різною.
Піктограма — це посилання на деякий об'єкт, який знаходиться десь у файловій структурі.
Кожному об'єкту Windows автоматично надає відповідну пікто¬граму. Піктограмами зображуються дисководи для дискет і компакт–дисків, вінчестер, пристрої, папки, файли, засоби налагодження системи тощо. Мають свої піктограми миша, засоби мультимедіа, є піктограми "Шрифты", "Язык и стандарти” тощо.
Windows не робить принципової різниці між дисками, папками, документами або файлами — всі вони виглядають як піктограми, тільки вигляд у них різний. Піктограми присутні всюди — на робочому столі і у будь–якому вікні. Кожна Windows–програма (Windows–додаток) може мати власну, не подібну до інших, піктограму. Всі програми і документи, для яких не встановлено іншої, використовують стандартні піктограми. За виглядом піктограми майже завжди можна визначити тип об'єкта, який він визначає.

Файли одержують ту чи іншу піктограму в залежності від його типу (розширення).
Піктограми під картинкою мають пояснюючий текст, який зви¬чайно відповідає назві папки або документу, але може бути іншим.
Роботу з піктограмами виконують за допомогою миші:
 вибір піктограми і одноразове клацання лівою кнопкою;
 вибір піктограми і дворазове клацання лівою кнопкою. При подвійному клацанні на піктограмі, якщо це:
 піктограма папки — то відкривається вікно, де показано її зміст піктограмами інших папок і файлів.
 піктограма програми — то завантажується програма;
 піктограма документа відомої програми — то завантажується програма і викликається на обробку вказаний документ;
 піктограма невідомого файлу — то відкривається вікно діалогу "Приложение" для вибору програми для обробки цього файлу.
Роботу з піктограмами можна проводити з робочого столу Windows, з головного меню або з вікон папок.
Без нагальної потреби не чіпайте піктограм, призначення яких не¬відомо. Невмілими діями можна розлагодити роботу системи і доведеться звертатися за допомогою до фахівців. Якщо ж стерти піктограму, то це призведе до стирання відповідного файлу або папки.
Ярлики
Користуватись піктограмами об'єктів не завжди зручно. Піктограма об'єкту може бути схована в "глибині" папок і пошук її займе значний час. Замість того, щоб добиратися до потрібної піктограми через нагро¬мадження папок і меню, можна створити короткий шлях навпростець до цієї піктограми і назвати його ярликом.
Піктограми кожному об'єкту Windows надає автоматично. Ярлики за власними потребами створює користувач.
Ярлик — це піктограма швидкого доступу, яка містить лише шлях до іншої піктограми. Якщо двічі клацнути на піктограмі, Windows перейде за вказаною у ярлику адресою в погрібне місце і:
 для диску —відкриє вікно змісту диску;
 для папки — відкриє вікно змісту папки;
 для програми — завантажить програму;
 для документу — завантажить програму, якою був створений, і викликає вказаний файл документа;
 для пристрою — відкриється діалогове вікно для встанов¬лення параметрів.

Ярлик у лівому нижньому куті має маленький прямокутник, всере¬дині якого зображена стрілка. Ярлики можуть мати диски, папки, програми і документи. Ярлик дає можливість відкривати яку завгодно папку або документ навіть тоді, коли користувач не має жодного уявлення, де у ком¬п'ютері знаходиться цей об'єкт. Ярлики розташовують на робочому столі Windows, щоб вони були завжди під рукою.
Ярлик — це свого роду командний файл (згадайте MS–DOS). У пап¬ці одночасно можуть бути піктограма програми або документа і відпо¬відний ярлик для завантаження цієї програми або документа і програми, якою створено цей документ. Ярлик відіграє роль "запобіжника" від некваліфікованих дій початківця. Знищення ярлика не приводить до знищення відповідного документа або папки.

 

 

Яндекс.Метрика >