...
Інфекція та імунітет PDF Печать E-mail


Під інфекцією (лат. infectio – зараження) розуміють складні біологічні процеси, які викликають в живому організмі в результаті проникнення та розмноження в ньому патогенних мікроорганізмів – збудників хвороб.
Інфекційний процес – історично сформована взаємодія сприйнятливого живого організму і патогенного мікроба за певних умов середовища.
Динаміка розвитку інфекційного процесу складається із ряду періодів:
-    інкубаційного (від кількох годин до кількох днів і навіть тижнів);
-    провісників (характеризується наявністю деяких загальних ознак хвороб);
-    розпалу хвороби (інфекційний процес досягає високої інтенсивністю і триває деякий час);
-    реконвалесценції (одужання – спадання температури, поліпшення загального самопочуття).
Форми інфекції:
Гострий – характеризується раптовим початком та порівняно короткочасним перебігом.
Хронічні – характеризується тривалим перебігом.
Мішана – коли одночасно спостерігається зараження кількома збудниками.
Вторинна – зумовлена ослабленням організму, який стає схильним до інших хвороб.
Епідемія – інфекційні процеси пов’язані між собою спільними шляхами поширення.

Інфекційні хвороби людини, рослин та тварин.
Хвороби людини.

Туберкульоз – збудник – туберкульозна паличка (відкрив у 1882р. Р.Кох). хвороба має хронічний перебіг у людини, свійських та диких тварин, птахів. Це пряма або дещо зігнута “паличка” з заокругленими кінцями завдовжки 1-4мнм. Туберкульозні палички не рухомі, іноді мають здуття на кінцях; спор і капсулу не утворюють, грампозитивні, досить стійкі проти високої температури, висушування, кислот.
Холера – одна з найдавніших відомих інфекційних хвороб людини. Збудники її – бактерії, що за формою нагадують кому або зігнуту паличку. Відкрив Р.Кох у 1883р. Холерний вібріон належить до грамнегативних бактерій, джгутики в нього розміщені полярно (монотрих); не утворює капсул і спор; є одним із найрухливіших серед бактерій. Збудник холери при зниженій температурі може зберігатись в грунті до два місяців, у випорожненнях до 5 місяців, а в морській та річковій воді до 4 тижнів. На харчових продуктах вони можуть зберігатись до 10 днів.
Епідемії холери не припиняється і тепер. Головним у профілактиці холери є проведення загального протиепідемічних заходів.
Стафілококові захворювання. Стафілококи були виявленні Р.Кохом в 1878р., виділені Л.Пастером 1880р. і докладно вивчено С.Розембахом в 1884р. Відомо що стафілокок може уражувати будь-які органи і тканини макроорганізму. Він може призвести до запалення легень, плевриту, менінгіту, енцефаліту, абсцесу мозку та ін. Основним критерієм патогенності стафілококів є їхня здатність коагулювати плазму крові.
У травному каналі стафілококи спричиняють виникнення токсичних диспенсій у дітей, ентероколітів, тяжких холероподібних гастроенигеритів. Різні захворювання печінки і жовчного міхура спричиняються стафілококовою інфекцією.


Хвороби тварин.
До найпоширеніших інфекційних хвороб, які уражують більшість видів тварин, належать: туберкульоз, бруцельоз, пасперельоз, сибірка, паратиф, емфізематозний карбункул та ін. Збудниками цих заразних захворювань є патогенні бактерії.
Великої шкоди завдають тваринництву також інфекційні захворювання, які спричиняються вірусами (ящур, чума свиней, сказ, вірусний аборт, інфекційний ринотрахеїт, інфекційний енцефаломієлід та ін.); грибами (оравус, кандиломікоз, актиномікоз) і паразитичними найпростішими (піроплазмози, триманозомози та ін.).
Хвороби рослин.
Наука – фітонтологія. Розрізняють неінфекційні та інфекційні хвороби тварин.
Неінфекційні – виникають під впливом не сприятливих факторів зовнішнього середовища.
Інфекційні – спричиняється фітопатогенними матеріями, грибами, вірусами, мікоплазмами, рікетсіями, активноміцитами.
Бактеріози. Нині відомо понад триста видів бактерій, які уражують рослини.
Фітопатогенні бактерії мають переважно паличкоподібну форму, грамнегативні, більшість з них неспороносні аероби, оптимальна температура для їхнього розвитку становить 20-25 0С. зараження рослин відбувається через насіння, бульби й цибулини, вітром, комахами, птахами, при пораненні рослин та іншими шляхами. Найчастіше бактеріози проявляються у вигляді розростання тканин, в’янення, плямистой. Найбільш поширені бактеріози:
-    бактеріальний рак виноградної лози;
-    чорна плямистість томатів;
-    судинний бактеріоз капусти;
-    кільцева гниль картоплі;
-    бактеріоз кукурудзи та ін.
Мікози. Близько 10 тисяч грибів є збудниками хвороб рослин. Серед них такі: сажкові, іржові, переноспорози, бораннисті роси, аскохітози, актракнози, фузаріози, гниль, рак картоплі, кила капусти, фітофтора картоплі, гниль дерев і багато інших зумовлює грибами. Які можуть проникати крізь непошкоджену зовнішню покривну тканину, природні отвори (продихи, сочевички), найчастіше різні поранення на тілі рослин. Після проникнення в середину тканини збудник вступає в безпосередні взаємини організму рослини і спричиняє в ньому патологічні процеси, порушуючи нормальне функціонування життєво важливих центрів клітини (білоксинтезуючі системи), а також генетично зв’язані з ними системи регуляторів енергетичного обміну.
За середніми підрахунками щорічні втрати зерна пшениці тільки від іржастих грибів становлять близько 10% загальної продукції зерна. Тому проблема дослідження ролі грибів в захворюваннях рослин є дуже важливою, від цього залежить доля врожаю.

Види в механізми імунітету.
Ще в глибоку давнину було відомо, що людський або тваринний організм, який переніс ту чи іншу хворобу, в друге на неї не хворіє. З розвитком мікробіології стало також відомо, що не завжди проникнення в організм збудника інфекції веде до захворювання. Це залежить від багатьох причин і насамперед від стану організму. В нормальному стані організм набуває активної специфічної стійкості проти того чи іншого виду інфекції.
Стан організму, за якого він протистоїть шкідливій дії патогенних мікробів, їхніх токсинів або будь-яких інших сторонніх тіл, назвали імунітетом (immunitans – звільнення). Видатний вітчизняний І.І.Мечников головну роль у природженій і набутій несприйнятливість до інфекції відводив організмові і його специфічним клітинам – фагоцитом.  “Під несприйнятливістю до заразних захворювань – писав він, – потрібно розуміти загальну систему явищ, завдяки яким організм може витримувати напад хвороботворних мікробів”.
До 1885р. у вивченні імунітету визначилися два конкуруючі напрямки. Перший очолював І.І.Мечников. Він розвив теорію клітинного імунітету і розглядав фагоцетоз як основний фактор захисту організму від інфекції. Представником другого напрямку був П.Ерліх, який вважав, що основним захисним механізмом від інфекції є гуморальні фактори сироватки крові. Інтенсивні дослідження цієї важливої проблеми показали, що ці дві точки зору не є протилежними,  а доповнюють одна одну. В 1909р. І.І.Мечников і П.Ерліх за розробку вчення про імунітет були удостоєні Нобелівської премії.
Наука яка вивчає питання імунітету називається імунологією. Сучасна імунологія вивчає:
-    механізми захисту від інфекцій;
-    встановлення генетичних зв’язків між тваринами і рослинами;
-    питання імуногенетики; імуногематології, імуногісенології,  імунодіагностики, імунотерапії, імунопрофілактики та ін.
Головне завдання імунітету – знищення клітин, що генетично відрізняються від власних.

Види імунітету
Природжений (видовий або спадковий) імунітет – стійкість організму до певних патогенних агентів, яка властива даному виді і передається спадково. Вважають, що цей вид імунітету пов’язаний з особливостями генотипу даного конкретного виду макроорганізму. Наприклад: несприйнятливість людини до чуми ВРХ, курячої холери, а тварин – до скарлатини, кору.
В основі механізмів природженого імунітету до інфекцій лежить відсутність у клітинах макроорганізму рецепторів і субстратів, які необхідні для адсорбції і розмноження збудника інфекції, наявність речовин, що блокують його репродукцію, здатність організму – хазяїна синтезувати різний інгібітори у відповідь на проникнення патогенних мікроорганізмів.
Набутий імунітет – специфічний захист проти генетично чужорідних субстанцій (антигенів), який здійснюється імунною системою організму у вигляді вироблення антитіл або нагромадження сенсибілізованих лімфоцитів. Набутий імунітет виробляється в результаті перенесеного захворювання або вакцинації здорового організму.
Набутий імунітет поділяють на природний і штучний.
Природний у свою чергу – на активний і пасивний.
Природний активний імунітет може виникати після перенесення інфекції і тривати місяцями, роками або все життя. Природний пасивний імунітет має новонароджений організм, набуваючи його від матері в період внутрішньоутробного розвитку.
Набутий штучний імунітет виробляється в результаті активної або пасивної імунізації організму. Штучний активний імунітет формується під впливом вакцин і може тривати від кількох місяців до кількох років. Імунітет, зумовлений введенням в організм готових захисних речовин (антитіл) у вигляді сироваток, дістав назву набутого пасивного імунітету, набутий імунітет не успадковується. Він формується по відношенню до конкретного виду патогенного мікроба в результаті контакту з ним, тобто є суворо специфічним. Цей вид імунітету дуже стійкий; наприклад, після віспи він зберігається все життя, а після кору і висипного тифу – довгі роки.
Неспецифічна резистентність. Під нею розуміють відносний рівень природженої стійкості організму незалежно від виду факторів: механічних, фізичних, хімічних, біологічних, в тому числі до мікробів, їхніх токсинів та ін. вона може бути властива всьому організму, його окремим системам, органам, тканинам. Вона пов’язана з анатомо-фізіологічними і генетичними особливостями організму, з його механічними гуморальними і клітинними не специфічними факторами захисту та ін.
Імунологічні реакції організму на проникнення до нього генетично чужорідних речовин здійснює його лімфоїдна система. Завдяки виробленню специфічних молекул – антитіл.


Вакцини. Вакцинопрофілактика і вакцинотерапія.
Вакцинами називають препарати, що складаються з особливих вбитих збудників хвороб чи продуктів їхньої життєдіяльності, а метод щеплень – вакцинацією, або імунізацією.
Сучасні вакцини поділяються на чотири групи:
1.    Вакцини, які виготовляються із живих збудників з ослабленою вірулентністю (проти, віспи, туберкульозу, чуми, сибірки, сказу, грипу, поліомієліту та ін.).
2.    Вакцини з убитих патогенних мікробів (холера, черевноспифозна, коклюсина, полімієлітна, лептоспірозна та ін.).
3.    Анатоксини (виготовляються з екзалоксинів відповідних збудників обробкою 0,4%-им розчином формаліну – орефрерійний, стафілококовий та інші анатоксини).
4.    Хімічні вакцини (їх виготовляють з продуктів розпаду деяких бактерій).
Вважають, що найбільш перспективними є комбіновані полівакцини, які складаються із різних антигенів. З допомогою них можна буде виробляти антибактеріальний, антитоксичний і противірусний імунітет.
Вакцинотерапія. Вакцини застосовують не тільки для профілактики, а й для лікування хронічних процесів туберкульозу, фурункульозу, хронічної дизентерії і гонореї. Вакцинація проводиться різними способами: нашкірна, підшкірно, через рот, у сльозову оболонку носа та ін.
Крім вакцин для профілактики і лікування багатьох хвороб використовують також сироватки (вони містять антитіла, які згубно діють на мікроби, або нейтралізують їхні токсичні продукти). Виробляють сироватки із крові тварин, яких імунізують певним антигеном.
Лікувальні і профілактичні сироватки випускають в очищеному вигляді. Вони поділяються на:
Антитоксичні – протиботулічна, протидифтерійна та ін.
Антимікробні – використовують проти деяких хвороб у вигляді глобулінів і імуноглобулінів.
Сироватки застосовують із діагностичною метою, зокрема щоб визначити природу збудника та ін.
Хіміотерапія – застосування хімічних препаратів для лікування інфекційних хвороб (акредин, вісмут, алкалоїди, сульфаніламідні, ортівазит, антибіориски, синтетичні та ін.), які мають здатність в малих дозах знешкоджувати патогенні мікроорганізми.

 

Яндекс.Метрика >