...
Шляхи Шевченка та України – єдині. PDF Печать E-mail

Шляхи Шевченка та України – єдині.

Любітеся, брати мої,
Вкраїну любіте.
Т. Шевченко

В історії світової культури є титани, духовний внесок яких до вселюдського
поступу – загальновизнаний і ні в кого не викликає сумніву. Таким світочем для людства
воїстину став Тарас Шевченко.
Лише недруги нашого народу в усі часи намагалися і навіть тепер намагаються
знеславити генія, адже добре розуміли і розуміють зараз, що Шевченко – це не Малоросія,
а Україна з мільйонами українців, яких народжувало і народжує нині слово поета:
От де, люде, наша слава,
Слава України!..
А голосна та правдива,
Як Господа слово.
В доносі на Тараса Шевченка цареві Миколі І є застереження, що “з улюбленими
віршами Шевченка в Малоросії могли посіятися і з часом укріпитися думки... про
можливість Україні існувати у вигляді окремої держави.” Тому і недаремно десять років
томився Т. Шевченко у тюрмах, у важкій неволі.
У свій час у становленні молодого художника відіграла не абияку роль
Петербурзька Академія мистецтв, де він здобув освіту, став відомим художником,
познайомився із знаменитими людьми. З того часу Шевченко – художник і Шевченко –
поет йшли поруч тернистими стежками життя.
Мрії Шевченка про майбутнє України, про “волю святую”, що “оживе добра слава
України” – збулися. Нарешті маємо окрему державу – Україну. Та не всі примирилися із
цією реальністю, адже для декого наша державність до цього часу є сумнівною.
Не випадково найбільше Тараса Шевченка турбувала відсутність національної
школи в Україні. Ще півтора століття тому він писав: “У школі нас всьому, абсолютно
всьому навчать, крім розуміння свого минулого, рідного слова. О школо, школо! Як би
тебе швидше перешколити!”
Колонізатори в усі часи боялися українських шкіл, і навіть після смерті поета
імперія не дозволила його друзям на зібрані ними самими кошти відкрити єдину на всю
Україну, Тарасову школу в околицях Шевченкової могили.
І якщо сьогодні справді розбудовується українська держава, то вперше за століття
освіта повинна бути в Україні національною, як мріяли про це віками наші свідомі
українці і не уявляли навіть, як це по-іншому можна виховувати молоде покоління, своїх
дітей, як не в дусі любові до рідного.
Усім серцем ми розуміємо це тут, живучи в Америці, тому і в своїх дітей
виховуємо любов до рідного, щоб вони і чужого научались і, головне, свого не цурались.
З цього приводу сказані теплі слова в адресу організаторів Шевченківського свята –
Голови Товариства Збереження Української Спадщини п. Юрія Олійника та п. Олі
Герасименко-Олійник, яка щорічно з такою любов’ю і терпінням прилучає наших дітей,
дорослих до участі в ньому та в проведенні інших заходів для нашої української громади.

В тоталітарній державі представляли, в основному, Шевченка простакувато –
шароварним, безбожним – таким, як хотіли б бачити в оригіналі. Бо ніколи не забували,
що мають справу зі своїм найзатятішим, найнебезпечнішим ворогом – будителем України.
Видатний український письменник Богдан Лепкий писав: “Шевченко від молодих
літ знав і до смерті возив з собою Св’яте Письмо, а на вигнанні було це майже єдине його
чтиво. Тим то і називають його поетом-біблійцем. Існує гіпотеза, що Т. Шевченко та
П. Куліш збиралися разом перекласти Святе Письмо українською мовою. І це не
безпідставно. Адже Шевченко – автор геніальних переспівів Давидових псалмів, ніколи
не розлучався з “Біблією”, міг читати напам’ять цілі її розділи. Десятирічна солдатчина та
смерть не дозволили Великому Кобзареві завершити задумане.
Однак, “Біблія” була перекладена українською мовою Пантелеймоном Кулішем ,
якому належала провідна роль після смерті Тараса Шевченка. Разом з Іваном Пулюєм,
нині відомим цілому світові українським вченим-фізиком та українським письменником
іваном Нечуєм-Левицьким. Ця “Біблія” побачила світ у Відні 1903 року і тричі
перевидавалася: у Відні (1912 р.), Берліні (1921 р.) та Нью-Йорку (1947 р.).
Лише в незалежній Україні стало можливим перевидати цю “Біблію”, презентація
якої відбулася 27 квітня 2001 року в Києві. “Святом духу і духовності нашої” назвав
відомий український письменник Юрій Мушкетик вихід у світ цього Святого письма.
А наші попередники глибоко збагнули, що відродження України слід починати з
глибокого пізнання Шевченкового слова. Саме тому в березні 1918 року в Українській
Нарадній Республіці було вперше започатковане Всенародне державне свято (вільне від
праці). Але у тоталітарній державі виявилося таке свято не потрібним і без будь-яких
постанов було ліквідоване. І не дивно, бо керували Україною чужинці.
Сьогодні в незалежній Україні стоїть питання повернути народові Шевченківське
свято, бо це наше національне всеукраїнське свято – свято нашого відродження.
Як бачимо, доля, прагнучи виправити кривду, заподіяну живому Шевченкові,
чимраз більше піклується ним покійним.
З подякою і пошаною великою кланяються сьогодні українці зі всього світу світлій
пам’яті Кобзаря біля його могили. Їх думки і зітхання зливаються з шумом старого
Дніпра – тим голосом України, яка пробуджується від сну, встає, випростує кайданами
втомлені руки.
Дивовижно, але ці почуття мені відомі. Будучи такою, як мій син сьогодні, мені
довелося бути в Каневі, покласти квіти на могилу Шевченка. Хоч я була ще дитиною, але
була вже обізнана з творчістю Шевченка. Там, на Тарасовій горі глибоко відчуваєш
Вкраїну милу, бачиш широкий степ, лани широкополі, Дніпро, і кручі. Видно і чути як
реве ревучий.
На цьому місці поневолі поринаєш думками в минуле, роздумуєш про сучасне,
звідки не хочеться йти, а хочеться торкнутися своєю душею до Шевченка, бо це має бути
могутній очищувальний вплив.
Звісно, маючи такого генія, український народ не може бути приреченим. Якщо
він виніс багатовікове поневолення, страхіття війн, голодомори, сталінські табори за
вільнолюбиві думки, за віру в Бога, фашистські катівні – і лишився живим, то,
безсумнівно, у нього вистачить сил розбудувати врешті-решт власну державу. І поки буде
йти український народ Шевченковою дорогою, доти буде жити Україна. А в це твердо
вірили однодумці Шевченка. П. Куліш в своїй прощальній промові говорив: “Будь,Тарасе, певний, що ми твій заповіт соблюдимо і ніколи не звернемо з дороги, що ти нам
проложив”.
Важкий шлях України до своєї волі, розбудови її незалежності. Необхідне єднання
українців цілого світу, їх любов, братерство, взаємодопомога.
На предивне щастя, українське відродження, хоч і дуже поволі, але вперше все-
таки йде шляхом, що його проторував Шевченко. Бо український народ щораз більше
пробуджується Шевченком, усвідомлює, що шляхи Шевченка та України – єдині. І цим
сплітає йому найпрекрасніший вінок і найвеличніший пам’ятник.

 

Яндекс.Метрика >