загрузка...
-->
Реферат на тему: Володимир Винниченко (1880-1951) PDF Печать E-mail

Реферат на тему: Володимир Винниченко (1880-1951)

Володимир Винниченко народився 16 липня 1880 р. в селi Веселий Кут Єлисаветградського повiту на Херсонщинi (тепер Кiровоградська область) в родині робітників. У народній школі Володимир звернув на себе увагу неабиякими здібностями, і вчителька переконала батьків віддати хлопця до гімназії. Йому, наймитовi, судилося зазнати того, що й iншим селянам-бiдарям, заробiтчанам, – жорстокої експлуатацiї, приниження людської гiдностi, голоду й вiдчаю, що вибухає слiпою помстою. У старших класах гімназії він був членом революційної організації, писав революційну поему, за яку одержав тиждень «карцеру», і зрештою його виключили з гімназії.
У Златополi В. Винниченко екстерном складає iспити за середню школу i з 1900 року стає студентом юридичного факультету Київського унiверситету, де створив таємну студентську революційну організацію «Студентська громада». Та вже з першого курсу його виключають i ув'язнюють як члена мiсцевої організцiї Революцiйної Української Партiї (РУП). Вiдтодi письменник не припиняє полiтичної дiяльностi. Йому заборонено жити в Києвi, а про поновлення в унiверситетi не могло було й мови. Тому вирушає на Полтавщину, де продовжує революцiйну агiтацiю. Забирають у солдати – а вiн тiкає з вiйська й емiгрує за кордон. Нелегально переходить кiлька разiв кордон iз забороненою революцiйною лiтературою, та потрапляє до рук жандармiв. Пригадали йому тут i дезертирство з армiї – та на пiвтора року ув'язнили в камеру-одиночку Київської Лук'янівської в'язницi та в «дисциплiнарний батальйон».
У 1902 р. Винниченко заявив про себе як літератор: опублікував твір «Сила і краса». Через виключення з університету його позбавлено права на відтермінування служби й забрано в солдати. Але замість того Володимира тримали під арештом в канцелярії, боячись його революційного впливу на товаришів. Вночі, переодягнувшись у цивільне ходив агітувати серед пролетаріату. Про цю діяльність довідалися і Винниченко під загрозою арешту емігрував до Галичини. У Львові він брав участь у виданні партійних газет, писав книги на революційні теми.
У 1903 р. при перевозі нелегальної літератури з Галичини до Києва на кордоні Винниченка знову заарештовано. Як дезертира і революціонера посадили у військову в’язницю і мали засудити до військової каторги. Пробув у в’язниці півтора роки і звідти його звільнила перша російська революція 1905 р. Під час ув’язнення Винниченко написав низку літературних творів. Повість «Голота» навіть отримала першу премію часопису «Київська старовина».   
У 1905 р. Винниченко повернувся під чужим прізвищем в Україну, провадив революційну агітацію серед селян. Наступного року написав низку оповідань: «На пристані», «Раб краси», «Голод», «Малорос-європеєць», «Ланцюг» тощо. З’явилась друком перша збірка оповідань «Краса і сила» - як реакція відгук І. Франка: «І відкіля ти такий узявся? Серед млявої тонко артистичної та малосилої або ординарно шаблонової та безталанної генерації українських сучасних письменників виринуло щось таке дуже, рішуче, мускулисте і повне темпераменту, щось таке, що не лізе в кишеню за словом, а сипле його потоками, що не сіє крізь сито, а валить валом як саме життя, в суміш українське, московське, калічене й чисте, як срібло, що не має меж своїй обсервації і границь своїй пластичній творчості».
«Кого у нас читають? – Винниченка. Про кого скрiзь йдуть розмови, як тiльки iнтереси сходяться на лiтературi? – Винниченка. Кого купують? Знов – Винниченка». Ця загальновiдома оцiнка видатного митця – свiдчення неабиякої слави молодого тодi українського письменника. Слави заслуженої, бо в 1909 р., коли М. Коцюбинський захоплено вiтав талановитого новелiста, драматурга В. Винниченка активно виставлялась на українськiй та росiйськiй сценi.
У 1907 р. Винниченко був знову заарештований і відсидів у в’язниці 8 місяців. Як тільки його випустили він ще раз емігрував. У цей період написав багато творів на соціальні та етичні теми: «Дисгармонія», «Щаблі життя», «Контрасти».
У 1908 р. він перебував у Швейцарії, Італії, Франції. Протягом 1910-1913 рр. письменник проживав у різних країнах Європи.
У 1914 р. Винниченко повернувся в Україну, перебував на нелегальному становищі. У 1917 р. став одним із організаторів і керівників Центральної Ради, згодом головою першого українського уряду – Генерального Секретаріату. Був одним із керівників Директорії – нового уряду Української Народної Республіки.
У 1918 р. був арештований гетьманськими офіцерами. Звільнений від арешту через протест української громадськості.
Болісні роздуми Винниченка про роз’єднаність українців відбились у драмі «Між двох сил» (1919 р.). Він розійшовся в поглядах з більшістю Директорії й уряду, виїхав за кордон.
У 1920 р. Винниченко приїхав в Україну, але незабаром востаннє залишив її 23 вересня 1920 р., відмовившись від співробітництва в уряді радянської Української. I вже на V Всеукраїнському з'їздi Рад у Харковi (25 лютого – 3 березня 1921 р.) його називатимуть запеклим нацiоналiстом i ворогом радянської влади та ще й «узаконять» те спецiальною ухвалою. Зрозумiло, для того щоб поставити популярного письменника й полiтичного дiяча «поза законом» як «ворога народу», потрiбно було мати певнi пiдстави. Ними виявились статтi й заяви митця, якi вiн друкував в органi Закордонної групи Української Комунiстичної партiї «Нова доба». Це передусiм його «Лист до українських робiтникiв i селян», дописи «Не в усьому чеснi з собою», «Справозавдання в подорожi на Україну», а особливо – памфлет «Революцiя в небезпецi».
Основними причинами занепаду революцiї В. Винниченко вважав те, що в Росiї i в Українi майже немає радянської влади, а є диктатура осiб, авторитетiв, невеличкого абсолютного центру: «Всякi спроби творити щось нове, боротись за новi методи хоч би в серединi партiї, бюрократично караються. Нi свободи слова, нi свободи зiбрань в партiї немає».
Звiсно, рiзке, безкомпромiсне осудження диктатури партiї, яка почала «витворювати з себе якусь упривiлейовану касту», її полiтики абсолютного центрiзму, недовiри до українцiв-комунiстiв, прихований курс на творення нової «єдиної i недiлимої», не могло не викликати зливи iдеологiчних «розвiнчань» В. Винниченка-полiтика. Але дискредитувати письменника комунiстична партiя не наважувалася. В Українi вiн найпопулярнiший з усiх письменникiв, як класикiв, так i сучасних, вiн найчитабельнiший. Доводилося миритися. До пори, до часу...
Критика чутливо зреагувала на щире зiзнання, що так емоцiйно й чесно виливалося з душi на папiр, бачила глибоке спiвчуття до гноблених i гнаних сiльських трударiв, безправних, вимуштруваних до механiчної покори солдатiв, здеморалiзованих босякiв i спраглих до свободи й правди пролетарiв. Усе це В. Винниченко вiдтворив у повiстях «Краса i сила», «Бiля машини», «Голота», в оповiданнях «Суд», «Боротьба», «Темна сила», «Мнiмий господiн», «Честь», «Студент», «Солдатики!», «Федько-халамидник»..
Краще визначити образно-стильову особливiсть художнього мислення В. Винниченка-прозаїка важко. Вiн бачив життя в усiй повнотi його суперечностей i неоднозначностей вираження, сам переживав багато драматичних ситуацiй i вiдтворював їх емоцiйно, гостро, правдиво. В українську лiтературу, яка пишалася талантами I. Франка i Лесi Українки, М. Коцюбинського i В. Стефаника, О. Кобилянської i М. Черемшини, яскравим метеором ввiрвався бунтiвливий дух революцiонера. В. Винниченко пише оповiдання й драми, повiстi й комедiї, публiцистiчнi статтi й романи, якi з охотою публiкують росiйською мовою, хоча здебiльшого вiн це робить сам, як, наприклад, роман «Чеснiсть з собою», про нього сперечаються критики, його талантом, «як дорогим скарбом нашого народу», захоплений М. Коцюбинський.
Його п'єси й романи iнтригували, захоплювали й дратували, бо черпав i ситуацiї, i характери з особисто пережитого у в'язницях, на засланнi, в емiграцiї, смiливо «освоюючи» гострi соцiально-полiтичнi та морально-психологiчнi колiзiї своєю епохи. З'являютсья рiзнi, найчастiше полярного змiсту рецензiї – вiд беззастережного прийняття до повного заперечення його творiв, як аморальних, безжально сатиричних щодо свого, рiдного. Емоцiйний i безкомпромiсний, вiн бере з життя такi характери й долi, такi колiзiї та конфлiкти, якi українська лiтература не освоювала. Для В. Винниченка не iснує заборонених, психологiчно «непосильних» тем i проблем. Зрада, компромiси, ренегатство, грубi, неупокоренi прагнення, сексуальнi проблеми, iмпульсивно вибухаючi, темнi, прихованi в глибинах пiдсвiдомостi iнстинкти, добро, «чеснiсть з собою» – все це є об'єктом посиленого зацiкавлення письменника.
Протягом 1924-1932 рр. «Рух» видав «Зібрання творів» В.Винниченка в 23 томах.
У 1930-1932 рр. «Книгоспілка» підготувала до друку «Зібрання творів» письменника в 28 томах, багато оповідань і повістей українською та російською мовою вийшли в Києві, Харкові, Москві, Ленінграді.
У вересні 1933 р. В. Винниченко написав відкритого листа до Політбюро КП (б)У, в якому звинуватив Сталіна в голодоморі й масових репресіях проти українського народу. Цей лист викликав різке заперечення на пленумі ЦК КП(б). З цього року творчість Винниченка була заборонена: книжки вилучені з бібліотек і знищені, літературознавці не досліджували праці, в школі твори не вивчалися. Самого автора назвали «буржуазним націоналістом».
Роки війни підірвали вже ослаблене здоров’я Винниченка. У 1951 р. письменник помер, похований на цвинтарі Мужена поблизу Канн у Франції.
В.Винниченко написав понад сто оповідань, п’єс, сценаріїв, статей і памфлетів, історико-політичний трактат «Відродження нації», двотомну етико-філософську працю «Конкордизм», чотирнадцять романів (один із них незавершений). Одинадцять великих творiв В. Винниченко написав за кордоном. Пiсля смертi письменника в його архiвi залишилися невiдомi читачевi романи «Поклади золота», «Вiчний iмператив», «Лепрозорiй», «Слово за тобою, Сталiне!», низка оповiдань, п'єс та сценарiїв, обсягове листування, збiрка його малярських творiв «Щоденник» за 1911-1915 рр. З-помiж недописаних творiв – роман «Хмельниччина», серед нездiйснених задумiв – «Монографiя визволення», «Роман боротьби», «Хронiка великого зрушення». Це орiєнтовнi назви майбутнього, запланованого ще на початку 20-х рокiв «Роману мого життя» чи мемуарно-iсторичної «Хронiки українського вiдродження» (з доби останнiх 50 рокiв).
В. Винниченко митець – яскрава індивідуальність, у якій поєдналися найсуттєвіші риси перехідної доби – від критичного реалізму до модернізму. У своїй творчостi йому судилося прекинути своєрiдний iдейно-естетичний «мiсток» до нової, стимульованої європейським мистецтвом української лiтератури i створити оригiнальний мистецький свiт. Цей свiт увiбрав i соцiальний критицизм, аналiз iсторичних та соцiально-полiтичних обставин, об'єктивне повiстування, авторську оцiнку дiйсностi, рацiональне використання елементiв поетики iмпресiонiзму та символiзму тощо. Письменник смiливо долав межi психологiчного пiзнання людини, вiдриваючи новi перспективи розвитку реалiзму й неоромантизму. Художнiй досвiд, набутий М. Коцюбинським, Лесею Українкою, О. Кобилянською, естетичнi пошуки українських модернiстiв (що гуртувались навколо журналiв «Свiт» (1906-1907); «Будучнiсть» (1909), молодих львiвських поетiв (об'єднаних «Молодою музою»), київських поетiв (друкувалися в «Українськiй хатi» - 1909-1914) настiйно осмислювалися молодим В. Винниченком. Вiн творив на зламi двох культурно-стильових епох i, головне, не прагнув роз'єднати ланку традицiй, а утвердити своєю творчiстю неминучiсть i необхiднiсть нових форм, прийомiв i засобiв для художнього пiзнання людини в нових реалiях її буття. Митець володiв даром органiчного пiдпорядкування художньої структури твору ефективному емоцiйному «самовираженню» характерiв, якi в процесi сюжетного дiйства розкривають глибиннi психоемоцiйнi – на рiвнi iнтуїтивного, пiдсвiдомого – iмпульси-реакцiї на свої вчинки й на вчинки iнших. Письменник не прийняв народницького етнографiзму й побутового реалiзму своїх попередникiв, а набував необмеженої свободи у твореннi таких сюжетних колiзiй, завершення яких майже неможливо передбачити. Його герої в переважнiй бiльшостi «не чекають» на схвалення чи на осудження своєї поведiнки, бо дiють в екстремальних морально-психологiчних ситуацiях, якi свiдомо витворює письменник.
Цi соцiально-моральнi колiзiї, якi спричиняють складнi етичнi конфлiкти i змушують героїв вступати в боротьбу з фатумом, захищати себе шляхом вибору одного-єдиного рiшення – основний засiб виявлення його героями своїх сил у боротьбi за право бути собою, бути суверенною особистiстю, здолати «дисграмонiю» мiж реальним i бажаним, бути «чесним з собою».
Вони волiють бути незалежними вiд натовпу, юрби, суспiльної моралi, рiзного роду умовностей, приписiв i обов'язковостей тiльки тому, що йдуть за внутрiшнiм покликом бути вiльними, а не рабами.
Майстернiсть художника виявилася передусiм у твореннi конфлiктiв, що героїв випробовують на моральну витривалiсть, збереження, на вiдстоювання свого «я». Складається враження, що його героїв провадить в цю круговерть випробувань якась таємнича сила, що причаїлася в глибинах пiдсвiдомого i пiдштовхує людину зсередини на край прiрви. Чи вистачить сил у неї зупинитися, зазирнути в темнi глибини свого непізнаного «я», своїх iнстинктiв i жадань? Чи може людина бути «чесною з собою» в таких ситуацiях, коли, здається, вiд неї вже нiчого  не залежить? Як розв'язати конфлiкти мiж розумом i серцем, мiж свiдомiстю та iнстинктом, мiж обов'язком i почуттям?
Важливе місце в усьому творчому доробку майстра посідає його драматургія, адже п’єси В. Винниченка зіграли дуже важливу роль у становленні українського театру і в культурному вiдродженнi українського народу. I формою, i змiстом вони творили своєрiдну, нацiонально новаторську драматургiю в рiчищi новiтнiх течiй європейської драми, яку на той час репрезентували Г. Iбсен, А. Чехов, М. Метерлiнк, К. Гауптман, А. Стрiндбер. Талановитий драматург переакцентував тематику своїх п'єс на дослiдження людської особистостi, на морально-психологiчне випробування внутрiшнiх сил людини у боротьбi за утвердження свого «я», своїх принципiв i прагнень.
Винниченко-драматург усвідомлював, що український театр треба європеїзувати – надати йому філософської глибини, гостроти, динамізувати дію. Наскільки це вдалося, свідчить той факт, що його п’єси посіли провідне місце в репертуарах «Молодого театру» Леся Курбаса, українського театру М. Садовського та драматичного театру імені Івана Франка. В останньому протягом 1920-1921 рр. йшли п’єси «Гріх», «Дисгармонія», «Панна Мара», «Співочі товариства». Твори драматурга були популярними не лише в Україні, але й за її межами. З особливим успіхом у країнах західної Європи йшли драми Винниченка «Чорна Пантера і Білий Ведмідь», «Закон», «Брехня». Їхня тематика – дослідження людської особистості, морально-психологічне випробовування внутрішніх сил людини в боротьбі за утвердження свого «я». Але інтерпретація тих тем і морально-етичні проблеми, що поставали з творів Винниченка, були новаторством в українській літературі початку ХХ століття. Герої цих п’єс прагнули незалежності від будь-кого і будь-чого: юрби, моралі, приписів, умовностей. Драми Винниченка – це стихія, бунт, виклик самому життю. Смілива тематика, свідомість та інстинкти, мораль, честь і зрада. Керуючись своїм відомим принципом «чесності з собою», як і знаменитим висловом Шопенгауера: «Філософові, як і поетові, мораль не  повинна закривати правди», автор підіймав завісу, приникав у найпотаємніші схови психології і проводив експерименти на людській душі. Драматургія Винниченка вирізняється гостротою проблем, глибиною психологічних екскурсів, відсутністю шаблонності, образним мисленням, неореалістичними тенденціями, модерном, символізмом, «новими горизонтами», з яких глядач має змогу проникати в глибини світу підсвідомості.
У цi ж роки В. Винниченка виставляють i на росiйськiй сценi. Загалом, перiод 1910-1912 рр. – «зоряний час» для драматурга. У цi роки були написанi, крiм «Базару» й «Брехнi» (1910), п'єси «Спiвочi товариства» (1911), «Чорна пантера i Бiлий Ведмiдь» (1911), «Дочка жандарма» (1912), «Натусь» (1912); у 1913 р. з'явилися «Молода кров», згодом – «Мохноноге», «Мементо», «Грiх», «Кол-Нiдре», «Над», «Великий секрет», «Пророк» (остання була надрукована лише пiсля смертi автора).
На драматургiю В. Винниченка новий театр покладав надiю на осучаснення i проблематики, й стилiстики сценiчного мистецтва, на народження нової театральної культури європейського рiвня.
Творча енергiя В. Винниченка-художника не згасала. Вiн працює натхненно в рiзних жанрах, сповiдуючи моральне кредо: «чеснiсть iз собою». Не шкодує нi омiщаненого, зденацiоналiзованого робiтника, задля соцiального визволення якого прирiкає себе на пiдпiльну боротьбу, нi заслiпленого мiщанським колоритом дрiбнобуржуазної «iнтелiгентностi» заможного селянина, нi хижої юної селянки домашньої робiтницi в мiстi, нi щирого помiщика-«малороса» з його українофiльською патрiархальщиною, нi самовпевненого росiйського чиновника-шовiнiста, нi наляканого, схильного до блискавичної мiмiкрiї єврея-лихваря...
Письменника глибоко вражає хворобливе, патологiчне, егоцентричне в людинi, незважаючи на те, до якого свiту – буржуазного чи пролетарського – вона належить. Вiн iз тривогою спостерiгає наростання таких суспiльних настроїв i переживань, якi сприяють формуванню здеморалiзованих, одержимих iдеєю насильства в здобуттi влади, спраглих до помсти фанатикiв у подобi гордих «надлюдей», якi готовi в iм'я досягнення мети пiдкорити й партiйних i безпартiйних добрих i злих, чесних i моральних (драма «Щаблi життя», романи «Чеснiсть з собою», «Рiвновага», «По-свiй!», «Божки», «Хочу», «Записки Кирпатого Мефiстофеля»).
Незабаром iз мандатом ЦК УСДРП письменник вирушає за кордон, начебто для участi в мiжнароднiй соцiалiстичнiй конференцiї, але зупиняється в Австрiї. Втiшається спокоєм, самотнiстю, намагається взятися до працi, але його думки повсякчасно на Українi.
Пiсля цього Винниченко пориває з УНР. Пiсля закордонної конференцiї УСДРП 14 вересня 1919 р. вiн iз кiлькома колегами виходить з УСДРП i створює у Вiднi Закордонну групу Української Комунiстичної партiї, органiзовує полiтичний, економiчний i науковий тижневик «Нова доба», який починає виходити з березня 1920 р.
На сторiнках «Нової доби» вiн публiкує багато своїх статей, де аналiзує минулi подiї, викладає свої погляди та позицiю щодо розвитку полiтичної ситуацiї в Українi, гостро засуджує полiтику Директорiї i продовжує переговори стосовно виїзду до Москви, наполягаючи на своїх умовах: «Самостiйнiсть державна; цiлком незалежний, чисто нацiональний український уряд; українська мова в усiх iнституцiях, урядах, школах; не тiльки посереднi, але й безпосереднє, активне нацiональне визволення; незалежне вiйсько, вiйськовий i економiчний союз та взаємна найтiснiша допомога. Без вирiшення цих питань їхати не можу».
Звiсно, цi умови, вибудуванi, по сутi, на принципах конфедерацiї, не могли бути прийнятi, тим паче за вiдсутностi В. Винниченка. Тому вiн вирiшує все ж таки повернутися, щоб домагатися поставленої мети. Свiдомо готується «йти на всi труднощi, небезпеки, на кров i вигнання», жертвує затишком, спокоєм, планами улюбленої творчої працi – аби лише була з того якась користь для рiдного народу. На цей крок вiн наважується й тому, щоб своїм прикладом заохотити iнших, переконати в необхiдностi будувати нову Україну.
Переживаючи за Україну, за майбутнє українського народу, В.Винниченко намагається переконати мiжнародну громадськiсть зверненнями до полiтичних дiячiв i до Органiзацiї Об'єднаних Нацiй в необхiдностi згуртування усiх миролюбних сил у боротьбi проти ядерної вiйни, за збереження природи, за утвердження принципiв органiзацiї суспiсльства й свiту на соцiалiстичних засадах, до «свiтового миру без бомб i барикад». Вiн то висуває напередоднi вiйни з фашизмом iдею європейського протекторату над Україною, то проголошує iдею колектократiї – iдею кооперативної форми органiзацiї виробитництва, вiльної творчої працi, вiдсутностi найму та експлуатацiї...
Вже напередоднi смертi, 1950 року, вiн звертається до української емiграцiї, роз'єднаної рiзними течiями, iз запереченням поширеної на Заходi думки щодо iснування української держави тiльки в емiграцiї, тiльки «морально», тiльки пiд прапором державностi, який тримають двi чи три невеличкі групки людей, котрi називають себе «урядами»: «Українська держава i державнiсть на Українi є. Нi вiдмовлати їй, нi творити нема потреби. Тридцять рокiв тому її виборов, вiдновив i створив український народ. За неї вiн тридцять рокiв не преставав i не перестає боротись, за неї вiн нiс i несе там, на Українi, величезнi жертви своїми кращими синами, замученими по тюрмах, таборах, каторгах».
Iз цим спраглим переконанням видатний письменник та полiтичний дiяч В. Винниченко вiдходить iз життя.
Володимир Винниченко займає виняткове місце в українській літературі і, особливо, в історії української драматургії, українського модерного театру. Його твори значною мірою сприяли модернізації українського театру, виведенню його на європейський рівень. Своєю формою і своїм змістом вони відтворювали своєрідну національну новаторську драматургію в дусі новітніх течій європейської драми – драм Ібсена, А. Чехова, М. Метерлінка.

 

Яндекс.Метрика >