...
Реферат на тему:Василь Стефаник (1871-1936) PDF Печать E-mail

Реферат на тему:Василь Стефаник (1871-1936)

Народився Василь Семенович Стефаник 14 травня 1871 року в прикарпатському селi Русовi Снятинського повiту (нинi – Снятинського району Iвано-Франкiвської областi). Дитинство його минуло в рiдному селi, пiд опiкою батькiв, братiв i сестер, в атмосферi прадавнiх традицiй та звичаїв. Вiд матерi, як годиться, перейняв любов до пiснi; вiд наймитiв, якi працювали в батьковому господарствi, пiзнавав таємницi народної демонологiї. На все життя зберiг Стефаник найтеплiшi спогади з дитячих лiт, не раз вони зринали в його творах.
1878 року малого Василя вiддали до початкової школи в Русовi. Через три роки батько вiдправив здiбного хлопця на подальшу науку в сусiднє мiстечко Снятин – у початкову школу. Там Стефаник уперше зiткнувся з «нацiональним питанням». Прикарпаття тодi входило до складу Австо-Угорської iмперiї, навчання у школах проводилося виключно нiмецькою та польською мовами, а всi бiльш-менш впливовi посади, у тiм числi й учительськi, обiймали здебiльшого поляки. Чимало з них нещадно знущалися з нечисленних українських школярiв. Лише поодинокi батьки могли фiнансувати начання своїх, як правило, старших синiв, - це коштувало дуже дорого i було привiлеєм панства, майже виключно польського. Закiнчивши школу в Снятинi, Стефаник вступив до чоловічої польської (українськi були забороненi) гiмназiї в Коломиї, де почалися його найтяжчі поневіряння. На все життя зберігся в пам’яті випадок, який чудом не завершився фатально. Через малий зріст хлопчик не зміг досягнути рукою дошки, що висіла на стіні. Вчитель так бив його по руці, що вона спухла, підняв сорочку і усі побачили голе тіло. Усі учні почали сміятися, а малий Василь знепритомнів і впав на підлогу. Коли ж прийшов зі школи на квартиру, вирішив покінчити з собою.
Пiсля «школи нацiонального виховання» гiмназисти-українцi швидко мужнiли i не лише давали собi раду з чужинецькими науками, а шукали й знаходили змогу займатися самоосвiтою, вчитися свого. Вже на першому курсi Стефаник знайомиться з вiдомою революцiонеркою Ганною Павлик, брат якої Михайло Павлик був переслiдуваним полiцією українським журналiстом, письменником i громадським дiячем, на той час соратником Iвана Франка. Вiд неї юний гiмназист чимало довiдався про українську лiтературу i боротьбу українцiв за свої полiтичнi права. 1885 року Стефаник iз друзями таємно (адже нi про якi легальнi заходи не могло бути й мови) вшановує пам'ять Тараса Шевченка, якимось дивом дiставши «Кобзаря». Iз четвертого гiмназiйного курсу Василь Стефаник належить до таємного гуртка студентiв-українцiв, якi «збиралися по предмiстях, щоби разом читати реферати та складати грошi на новi книжки та часописи». Бiблiотека цього гуртка складалася з 400 томiв, в бiльшостi українських, а то були i польскi, i росiйськi. Також студенти працювали агiтаторами пiд час виборчих кампанiй до австрiйського парламенту, закликаючи селян голосувати за кандидатiв-українцiв. Їхня полiтична заангажованiсть украй не подобалася керiвництву навчального закладу, навiть привертала увагу полiцiї, тож 1889 року було виключено з гiмназiї «заводiя» Леся Мартовича, а через рiк – ще два десятки полiтично активних українцiв, з-помiж яких i Василя Стефаника.
1892 рік багатий знаковими подіями в житті Стефаника: успiшно закiнчив Дрогобиську гiмназiю; вступає на медичний факультет Кракiвського унiверситету. Стефаника насправдi переймають зовсiм iншi речi – полiтика та лiтература. Незадовго перед тим, 6 жовтня 1890 року, у Львовi було утворено Русько-українську радикальну партiю, i Стефаник навiть у Краковi, де була доволi численна i свiдома українська «дiаспора», залишався її активiстом. Вiн нерiдко приїжджав на батькiвщину, виступав як агiтатор перед селянами, організовував партійні з’їзди, виступав із публіцистичними статтями в журналах і газетах. У 1895 році Стефаник пiд час передвиборчої кампанiї агiтував за Iвана Франка його заарештовували на тринадцять днів. Депресивний настрій посилився звісткою про хворобу матері і Стефаник, не вагаючись, їде до рідного Русова.
Роки навчання в Краковi – з 1892 по 1900 – були часом становлення Стефаника як письменника. На той час Кракiв був потужним європейським культурним центром. Стефаник одразу активно включився в культурне життя, вiдвiдував вистави театру й концерти, художнi виставки й музеї, брав участь у створеннi й розгортаннi роботи гуртка «Академiчна громада», багато читав. Своїй неабиякiй обiзнаностi з новiтнiми європейськими мистецькими течiями та явищами вiн значною мiрою завдячував знайомству й багаторiчнiй дружбi з польським ученим Вацлавом Морачевським i його дружиною, українкою Софiєю Окуневською, котра була чи не першою жiнкою в Австрiї, що здобула вищу медичну освiту. Володiючи європейськими мовами, подружжя виявляло великий iнтерес до лiтератури, цiкавилося модернiстськими тенденцiями у мистецтвi, й спiлкування з ними значно розширило свiтогляд Василя Стефаника. Власне, Кракiв на той час був центром польського модернiзму. Iз творiв улюбленого модернiстами жанру – поезiй у прозi – розпочав свiй творчий шлях i Василь Стефаник. Iз 1897 по 1900 рiк, навчаючись у Краковi, Василь Стефаник пише низку новел, якi справили надзвичайне враження на сучасникiв, були одразу ж перекладенi iноземними мовами й засвiдчили прихiд у свiтову лiтературу надзвичайного таланту. Навеснi 1899 року в Чернiвцях виходить перша збiрка його новел пiд назвою «Синя книжечка». Новели (1897-1898) принесли Стефанику популярність за межами України. Редактор найпрестижнішого журналу в Польщі «Życie» C. Пшибишевський був у захопленні від прочитаних новел і був здивований відкриттям, яке зробив. Ольга Кобилянська писала про Стефаника в одному зі своїх листів: «Пише з життя, а яка сила поезії пробивається з тих дрібненьких праць. Оскільки я на таких речах розуміюся, він правдивий талант». Л. Якубовський, редактор журналу «Cesellschaft», прочитавши новелу «Лист» В.Стефаника в німецькому перекладі Ольги Кобилянської, сказав: «Коли література має такі таланти, то може розраховувати на одне з перших місць поміж світовими літературами». «Синя книжечка» Стефаника, як оригінальне явище, вразила читачів своєю правдою, а критиків – новаторством. Довершену зрілість літературного дебюту Стефаника визнали всі критики. Виступаючи на засіданні Київського літературно-артистичного гуртка 1899 року Леся Українка визнала у Стефаника вроджений талант, якому «… не довелося боротись за своє літературне існування, як О.Кобилянській». Іван Франко захоплено відгукнувся про Стефаника: «Може, найбільший артист, який з’явився у нас від часу Шевченка… Стефаник – абсолютний пан форми… Його нариси, як найкращі народні пісні, в котрих немає жодної риторики, ані сентиментальності, тільки … дійсність сумна, але скупана в золоті найчистішої поезії». Одинадцять поезій було надруковано вже після смерті Стефаника: «Амбіції», «Ользі присвячую», «Вночі», «Раненько чесала волосся», «Черівник», «Вітер гне всі дерева», «Вечір», «Старий жебрак стоїть» тощо.
1900 року помирає мати і життя для Стефаника втрачає сенс, він працює до знемоги, до втрати свідомості. Звістка з Русова про намір батька одружитися з дівчиною, молодшою від синів, важко вразила Стефаника. Минуло лише чотири місяці після смерті матері, одруження батька – це наруга над пам’яттю матері. Спроба відмовити батька від такого кроку закінчилася розривом стосунків із батьком. Без матеріальної підтримки продовжувати навчання і жити в Кракові Стефаник не може. Друзі радять перейти на філософський факультет Львівського університету зразу, щоб не втрачати рік. Отримавши грошову допомогу від Наукового товариства ім. Т. Шевченка, Стефаник їде на Тернопільщину і у 1900 році готує до видання дві збірки: «Дорога. Новели» (збірка вийшла в грудні 1900 р., але, за тодішньою традицією, датована наступним, 1901 роком) і «Поезії в прозі», яка не була видана через хворобу. Мотиви цих творiв рiзноманiтнi, але водночас усi новели розкривають рiзнi аспекти душi українського прикарпатського селянина, вiками гнобленого i доведеного врештi-решт до крайнiх меж вiдчаю, поза якими розгортаються не лише драми, а й справдешнi трагедiї («Лесева фамiлiя», «Побожна»). Здебiльшого ж трагедiї Стефаникових героїв спричиненi не лише iндивiдуальними особливостями їхньої психiки («Басараби»), чи характеру («Побожна»), а перш за все суспiльними i соцiальними обставинами. Тут i традицiйна для лiтератури Захiдної України жовнiрська тема («Виводили з села», «Стратився»), i чи не першi рефлексiї на тему полiтичних арештiв («Лист»), але найчастiше – безпросвiтна бiднiсть, нелюдськi злиднi, якi перетворюють колишнiх селян-господарiв на пролетарiв.
Стефаник отримав нервовий напад, сильну депресію і пролежав, втративши свідомість кілька годин. Які саме поезії мали скласти збірку «Поезії в прозі» – невідомо. Його листи з цього періоду просякнуті трагізмом, безнадійністю, передчуттям смерті. Більшість із них мають жанрові ознаки поезій у прозі. Можливо, саме вони мали скласти збірку «Поезій в прозі», але залишилися нездійсненними. Нервові напади повторювалися і не давали працювати.
У 1902 році смертельно захворіла сестра, неврастенія мучила самого письменника. «Забагато смерті, забагато скошеної молодості, аби була сила витримати. Я вже ховаюся від смерті, бо боюся її. Боюся, аби не пожерла сонця, аби не змазала всіх моїх доріг, не поруйнувала моїх приятелів, аби не лишила мене самого на світі». Стефаник замовкає на 15 років. Чому? Надмірна зайнятість, розчарування, відсутність оточення, яке він мав у Коломиї, Дрогобичі, Львові, Кракові? Драма нещасливого кохання, трагедія, пов’язана зі смертю матері? Хвороба? Чи, може, все разом?
Зміну в його життя внесла поїздка у вереснi 1903 р. – в складi делегацiї Стефаник прибув у Схiдну Україну для участi у знаменному для всiєї української культури вiдкриттi пам'ятника Iвановi Котляревському в Полтавi. Вiдвiдав також Київ, Житомир, зустрiчався з багатьма українськими письменниками i культурними дiячами. Тут він познайомився з М. Коцюбинським, М. Старицьким, Б. Грінченком, Г. Хоткевичем, Оленою Пчілкою і виступив з вітальним словом. Кілька днів перебуває в Києві, велике враження на нього справили вiдвiдини могили Тараса Шевченка в Каневi.
Мандрівне життя втомило письменника і в сiчнi 1904 р. Василь Семенович одружився з Ольгою Гаморак, дочкою свого старшого приятеля Кирила Гаморака. Жив у тестя в селi Стецевiй неподалiк вiд Снятина. В 1905 видав четверту збірку новел «Моє слово», куди ввійшли твори, написані раніше.
У 1907 р. в Галичині – чергова передвиборна кампанія. Стефаник став душею мітингового руху, агітатором.
1908 р. Стефаника обрали послом до австрiйського парламенту від радикальної партії. Він відновлює активну громадсько-політичну діяльність. Його новели передруковуються в часописах Галичини і Східної України, перекладаються російською, польською, чеською, болгарською, німецькою, французькою та іншими мовами. Про нього пишуть, його запрошують співпрацювати редакції журналів, газет, видавництва. Від нього чекають нових творів. Та Стефаник мовчить. «Не може бути, щоб Стефаник – наш, а особисто мій, улюблений письменник, краса наншої анемічної літератури, щаслива оаза – замовк назавжди», – з тривогою писав М.Коцюбинський автору «Новини» у 1909 р. Стефаник продовжував мовчати.
У 1910 р. Стефаник з дружиною і синами повертається до Русова, згодом будує хату в рiдному селi Русовi й займається господарством. Чимало часу й сил вiддавав захистовi iнтересiв селян в урядових установах та судi, навiть запросив до Снятина на посаду адвоката свого давнього приятеля, юриста за освiтою Iвана Семанюка (Марка Черемшину). Кожного року газета «Громадський голос» публікує звіти Стефаника перед виборцями, виступає на народних віче. Стефаник будив свій народ. Він тужив над його долею, хотів бачити селянство вільним і освіченим, а відтак бачив його не масою невільних хліборобів, а народом: «А я вже тільки бив  головою об мур мужицької впертості до просвіти і злуки… - мур стоїть, як стояв, а я ходжу з розбитою головою і закривавленим серцем. І нам, що вас любимо і для вас працюємо, залишається одне: або зробимо з вас, мужиків, народ, або упадемо… подумайте, яке завдання – з мужиків народ». Стефаник – громадянин, громадський діяч, демократ, патріот. I весь цей час... нiчого не писав. Не мiг писати!
У 1914 р. письменника спіткало велике горе – померла його дружина Ольга. Особиста біда Стефаника збіглася із всенародною: почалася Перша світова війна. Стефаник стає членом Головної Української Ради – міжпартійної організації всіх партій Галичини, утвореної на початку війни (1914) для ведення справ української національної політики у воєнний час. Мета ГУР – консолідація народу в боротьбі за визволення окупованої Росією Східної України й утворення української держави.
У березні 1915 р. за фальшивим доносом Стефаника заарештовують. Статус посла і клопотання друга допомогли через кілька днів вийти з в’язниці. Певний час він живе у Відні (1916), де після п’ятнадцятирічної паузи знову повертається до художньої творчості.
Радісно зустрів Стефаник проголошення 1918 р. Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) – вияв прагнення Галичини до свободи й незалежності, до створення своєї державності і злуки з усім українським народом. Пошана з боку української влади до нього була неабиякою, йому навiть пропонували обiйняти посаду мiнiстра господарчих справ, але вiн вiдмовився, скромно вважаючи себе невдатним господарем на своєму обiйстi, а що вже казати про державнi обшири.
У січні 1919 р. у складі делегації від ЗУНР Стефаник здійснює другу поїздку на Україну з нагоди великого свята соборності (22 січня 1919 р.). По той бік кордону відбувалося національне відродження, яке супроводжувалося активізацією літературних організацій і течій. Почалося взаємне наближення ритму життя і духу Великої України і Галичини. Соборність стає не тільки географічним і державно-політичним поняттям, а й психологічним. Стефаник встановлює зв’язки з діячами науки і культури, дбає про видання своїх творів для читачів Надніпрянщини. З 1919 р. його книжки постійно видаються в Харкові і Києві.
Лише Перша свiтова вiйна повернула письменника до творчостi. Захiдна Україна одразу ж стала ареною кривавих боїв. У новелах цього перiоду («Вона-земля», «Пiстунка», «Грiх», «Сини») виразно звучать антивоєннi мотиви, змальованi родиннi драми, породженi вiйною. Разом iз цим письменник гаряче пiдтримує боротьбу за державну незалежнiсть України, глибоко осмилює трагедiю родин загиблих за волю українських воякiв.
У 1926 р. вийшла збірка післявоєнних новел під назвою «Земля». У цьому ж році громадськість України відзначила 55-річчя від дня народження письменника, відбувся урочистий вечір у Львові. Стефаник ненавидів ювілеї. Пiсля поразки нацiонально-визвольних змагань Прикарпаття було окуповане Польщею.
У кінці 20-х років у пресі частіше з’являються відомості про насильну колективізацію в Східній Україні, голод, репресії. Переслідування й знищення української національної культури, політичні репресії, розстріли та заслання найкращих її діячів стали ознакою доби. Від бурхливого літературного життя з дискусіями, боротьбою різних течій та естетичних програм не лишилося й сліду. Стефаник тяжко хворiв, але в мiру сил i можливостей писав новi новели, знову разом iз Семнюком-Черемшиною обороняв у судах та рiзноманiтних польских установах пригноблених селян. У нього склалися надзвичайно теплi стосунки з низкою молодих письменникiв на Великiй Українi, що теж перебувала пiд своєрiдною окупацiєю.
1929 р. Стефаник відкликає свою кандидатуру в академіки, хоча освіта трьох синів, переслідуваних польською владою, коштувала дуже дорого.
У сiчнi 1930 р. Стефаника прикував до лiжка паралiч правої частини тiла. Останнi свої твори письменник продиктував 1933 р, готувалося до видання зібрання творів Стефаника. Книжка під назвою «Твори» вийшла у Львові в 1933 р. У знак протесту проти штучного голодомору Стефаник відмовляється від пенсії.
Здоров’я письменника з кожним днем погіршується. Він усамітнюється, не хоче нікого бачити. 7 грудня 1936 року Стефаник помер. Тисячі людей з навколишніх сіл і міст, численні делегації з видавництв, установ проводжали великого письменника в останню дорогу. Часописи відгукнулися некрологами.
Василь Стефаник започаткував своєю експресивною манерою цікаву тенденцiю. Оригiнальнiсть її полягала у передачi максимальної смислової напруженостi життя колективного пiдвiдомого, народної «душi», виявленої в образах, характерах, ситуацiях, в iндивiдуальнiй психологiї, iсторiї та культурi «мужицтва», як цiлiсного соцiокультурного типу. Гранична змiстова мiсткiсть самопiзнання i боротьба з небуттям, з дематерiалiзацiєю традицiйного селянського свiту поєднуються в новелiстицi В. Стефаника iз словесним озвученням людських, духовних голосiв цього свiту. Майже спонтанне словесне називання виявляється в формах монологiчних, молитвах, «психограмах» душi. Переплетенiсть фiзичного й iдеального життя творить особливу симовлiчну основу художньої спадщини В. Стефаника. Так руйнувалась описова, «заокруглена» традицiя українського письменства, популярна ще навiть на початку XX ст. Водночас за всiєї iдентичностi з символiстською стилiстикою (особливо в поезiях у прозi) Стефаникова манера закрiплювала в українськiй лiтературi ескiзнiсть i фрагментарнiсть, дискретнiсть народнорозмовного стилю, вибудовуючи на цiй основi модерну образнiсть, яка розгортається завдяки зближенню метафоричних ключiв-символiв (у Стефаника – «дорога», «камiнь», «вiкна», «хлопчик», «руки по лiктi») та буденної мови. Експресiонiстська образнiсть i ексзистенцiальна проблематика новел В. Стефаника вiдлунюють у творах наступних поколiнь українських письменникiв.
Критики пiзнiшого перiоду вважали цiнним надбанням «нової школи її синтетизм, що поставав як наслiдок аналiзу людської «душi», сфери духовної, емоцiйної. Це протистояло «деструктивному» принципу образотворення, який намагалися виробити футуризм i конструктивiзм. Однак навiть в межах «нової» школи вирiзняються рiзнi форми нового зображення, якi обiцяли багатство пiдходiв i художнiх рiшень, що й пiдтвердила практика 20-х рокiв.
Творчi пошуки письменника були органiчно суголосними тенденцiям розвитку європейського лiтературного процесу кiнця XIX – початку XX столiття. Стильова домiнанта його новел – синтез художнiх напрямiв реалiзму та модернiзму. Зокрема, його iндивiдуальний авторський стиль сформувався пiд упливом психологiзму, натуралiзму, а найпосутнiше – експресiонiзму як течiї в руслi модернiстьскої лiтератури. Фактично Василь Стефаник був реалiстом у доборi тем для своїх новел i експресiонiстом у художньому опрацюваннi цих тем. Його твори проймає напрочуд болiсне навiть не просто вiдчуття чи «вираження», а переживання глибинної трагiчностi свiту. Прикметно, що бiльшiсть своїх сюжетiв вiн брав безпосередньо з життя, котре виявлялося настiльки деформованим, що жодним чином не потребувало спецiального нагнiтаючого деформування, характерного для «чистих» експресiонiстiв. Модернiстськими, експресiонiстичними художнiми засобами вiн «усього лише» тонко пiдкреслював глибину реалiстичного жаху, водночас кожним словом чи кожним нервом у своїх новелах «виражаючи» нестерпну тугу за свiтовою гармонiєю. Власне, вже навiть не тугу, а туск – це слово у Стефаника означає тугу, доведену до крайньої межi людського терпiння, вiд якої «пукає» (розвивається) серце.

ПОЕЗIЯ

У картину становлення українського символiзму (його раннiх стадiй) вписувалася поезiя М. Фiлянського (збiрка «Лiрика», 1906; «Calendarium», 1911), який, принципово ухиляючись вiд декларування громадянських почуттiв та взагалi усталених душевних станiв, шукав семантичних «знакiв» для вираження невловимих iндивiдуальних переживань.
Ще однiєю значною постаттю раннього українського символiзму (чи «протосимволiзму») був Г. Чупринка. У передреволюцiйнi та першi революцiйнi роки вiн здобув велику популярнiсть, вважався одним iз найяскравiших поетiв нацiонального вiдродження. Його вiрш вражав версифiкацiйною винахiдливiстю, дивовижною мiнливiстю ритмiки, багатством звукового iнструментування й водночас спонтанною емоцiйнiстю. Його формальнi досягнення недовго зберiгали значення новаторських вiдкриттiв, i вже наступне поколiння поетiв не завжди зберiгало шанобливе ставлення до нього. З-помiж раннiх символiстiв Г. Чупринка, мабуть, найбiльш полiтично ангажований поет, спiвець «народу Храму» та «великих мук борцiв народних» (вiн – учасник революцiї 1905 р., причетний i до подiй громадянської вiйни в Українi).
Пiд дiєю революцiї модернiзм i символiзм як її вiдгалуження якiсно змiнювалися, а молодше поколiння символiстiв та поетiв, якi зазнали його впливу, засвоїли окремi елементи його поетики (а таких була бiльшiсть), швидко еволюцiонувала в бiк «лiвого» й експериментального мистецтва (загалом кажучи – червоно-революцiйного авангардизму).
Серед лiтераторiв багато хто з перших рук знав європейськi лiтератури, оскiльки володiння мовами було в цих колах рiччю звичайною. Особливо  безпосереднiм був зв'язок з центральноєвропейськими осередками – Вiднем, Прагою, Варшавою, Краковом, завдяки якому виникла на Галичинi «Молода муза». Стильовою течiєю, яка переважала в тодiшнiй поезiї, а почасти виявилася i в прозi, був символiзм. Символiсти вбачали своє естетичне завдання у подоланнi натуралiзму й побутовiзму, у заглибленнi в таємнi першооснови буття, недоступнiй логiцi, – звiдси потяг до асоцiативних значень слова-образу, постiйно повторюваних симоволiв i мiстифiкацiї змiсту. Якщо до цього додати те, що сприймалося тодi як певна ущербнiсть свiтогляду, брак глибоко усвiдомленої суспiльної позицiї, вiдірванiсть вiд пекучих потреб народного життя (хоч це далеко не завжди було так), – то, здавалося б, символiзм якнайменше мiг дати тiй новiй лiтературi, яка прагнула виразити революцiйний дух доби. Але насправдi вiн дуже широко вiдгукнувся в нiй. I майже всi талановитi поети тiєї доби – Дмитро Загул, Василь Чумак, Василь Блакитний, Максим Рильський, Павло Тичина, Володимир Сосюра, Якiв Савченко та iн. – так чи iнакше зазнали впливу символiзму, бiльше або менше причетнi до нього, принаймнi у своїй раннiй творчостi. Є пiдстави говорити про деяку вiдмiннiсть українського символiзму вiд європейського й росiйського. Вiн у цiлому поступався їм фiлософською концептуальнiстю та естетичною визначенiстю; водночас у ньому менше езотеризму, окультизму й мiстицизму, бiльше вiдгукiв на життя; вiн небайдужий до iдеї нацiонального мiстицизму», або «мiстики нацiональної iдеї», за квалiфiкацiєю соцiологiзуючої критики 20-х рокiв (свого роду компенсацiя за послабленiсть фiлософського мiстицизму). Не можна недобачити зв'язку українського символiзму з неоромантизмом та з новими (зокрема, iмпресiонiстськими) пошуками в прозi (М. Коцюбинський, О. Кобилянська, В. Стефаник, М. Яцкiв).
Певно, i в самiй позначеностi, безмежностi, трансцедентностi символiстського настрою i образностi, зокрема, вбачалося щось здатне вiдтворити «космiчний» розмах революцiї, її «фатальне» i часом навiть для її ентузiастiв незбагненне обличчя.
Та невдовзi стало очевидним, що для осмислення величних суспiльно-iсторичних зрушень, якi принесла доба революцiї, потрiбна цiлiсна свiтоглядна концепцiя (на її роль претендував тодi i в цiй ролi насаджувався тiльки марксизм-ленiнiзм), а для естетичної iнтерпретацiї цiєї доби потрiбна iнша психо-емоцiйна та образно-лексична структура, нiж та, з якої виростав символiзм. На змiну споглядальностi, iндивiдуалiзмовi, мiстицi, витонченiй химерностi як панiвне свiтопочування i панiвний тонус виступали цiлеспрямований (або iнспiрований) соцiальний активiзм, колективiстичний ентузiазм, динамiка масових почувань i мова мiтингуючої вулицi. Таким тодi уявлялося нове, революцiйне мистецтво. Його головнi постулати першими проголосили тi, хто й ранiше вiдчував його необхiднiсть, iшов вiд символiзму до революцiйної романтики – В. Чумак, В. Блакитний, Г. Михайличенко – i в своїх манiфестах, i в своїй творчостi.
Мiсце символiзму в iсторiї української лiтератури, зокрема поезiї, трансформацiя його принципiв та прийомiв i «спiвучасть» їх у формуваннi iнших творчих напрямiв та естетичних платформ – усе це не можна ще вважати достатньо вивченим i об'єктивно оцiненим. Те ж саме можна сказати i про український футуризм.
Найдошкульнiших ударiв символiзмовi у перiод його розкладу завдав не хто iнший, як Михайль Семенко, який очолив невелику, але дуже дiяльну групу панфутуристiв i перетягнув на свiй бiк не одного з колишнiх символiстiв. Свiй кверофутуристичний гурток М. Семенко вперше органiзував у Києвi 1913 р. та особливо активiзувався вiн, починаючи з 1918 р., а 1919 р. створює вiн групу лiвого мистецтва «Фламiнго», бере участь у виданнi найреспектабельнiшого на той час журналу «Мистецтво». Свiй панфутуризм М. Семенко проголошував «ленiнізмом у мистецтвi», закликав до «комунiстичної деструкцiї» всiх минулих мистецьких форм i запевняв, що комунiзм замiсть «мистецтва як емоцiонального культу» поставить «конструктивнi i математичнi» «методи органiзацiї», зрештою просто «наукову органiзацiю працi й побуту», що i є «програмою-максимум мистецтва». У «Аспанфутi» (Асоцiацiї панфутуристiв), а потiм «Комункультi» (Асоцiацiї комунiстичної культури) брали участь поети Я. Савченко, О. Слiсаренко, Г. Шкурупiй, В. Ярошенко, М. Терещенко та iн.
Треба зважити на те, що творча практика багатьох панфутуристiв i комункультiвцiв, як i членiв iнших лiтературних угруповань, особливо «лiвих», фактично не завжди узгоджувалася з їхнiми декларацiями. Уже в тi роки уважнi критики вказували i на парадоксальнiсть, очевидну суперечливiсть навiть програмових положень «Аспанфуту» й «Комункульту», якi пропонували подолання або знищення мистецтва.
Звичайно, саме М. Семенко – найяскравiший, найдiяльнiший i найневгомоннiший з футуристiв; саме завдяки його енергiї та органiзацийним та iдеологiчним хитромудрощам ця течiя пiд рiзними назвами та в рiзних формах змогла проiснувати аж до 1930 р. (останнiй семенкiвський журнал – «Нова генерацiя» – був лiквiдований 1930 р.) – за умов жорстокої внутрiшньолiтературної i полiтичної боротьби. Можливо, на цьому етапi футуристам ще сприяло те, що вони виступали як войовничi проповiдники соцiалiстичного мистецтва i люто нападали на «неокласикiв» i «ваплiтян», проти яких i був спрямований головний удар офiцiозу.
Простiр для розмаїття оцiнок загрозливо звузився пiсля того, як виступи М. Хвильового поклали початок вiдомiй лiтературнiй дискусiї 1925-1928 рр., що переросла в полiтичну. В її перебiгу виявилися моменти порозумiння й симпатизування мiж «буржуазною» неокласикою i «пролетарським» «Ваплiте», а М. Хвильовий в особi М. Зерова знайшов собi начебто несподiваного, а по сутi закономiрного й iнтелектуально потужного спiльника в боротьбi проти просвiтянства, кон'юнктурщини «червоної» халтури, за високу культуру письменства. На жаль, це зле прислужилося i М. Хвильовому, i М. Зерову – противники використали їхнє зближення для компрометацiї обох: мовляв, зiйшлися на ґрунтi ворожостi до полiтики партiї. До того ж за бурхливою самодiяльнiстю добровiльних полiтичних ярликувальникiв дедалi виразнiше вимальовувалася й недвозначна полiтична пiдтримка високих офiцiйних достойникiв, якi нерiдко й самi забирали голос публiчно.
Якiв Савченко в другiй половинi 20-х рр. стає одним iз провiдних вуспiвських критикiв, запекло атакує неокласикiв i ваплiтян, усiляко демонструє свою ортодоксальнiсть i в поезiї, галасливо «викриваючи» буржуазну Європу i накликаючи на неї пролетарський «страшний суд». А починав вiн перед революцiєю та пiсля неї як типовий символiст (зокрема, редагував виданий 1918 р. в Києвi «Лiтературно-критичний альманах» симовлiстiв), видав двi збiрки – «Поезiї» (Житомир, 1918) та «Земля» (Житомир, 1921), позначенi мiстичними й фаталiстичними мотивами, в яких вiдбилося i суб'єктивне переживання трагiзму вiйни та революцiї.
Долю свого батька М. Вороного, який через деякий час пiсля поверенення в Радянську Україну був висланий у пiвнiчнi табори, роздiлив його син Марко, який друкувався то пiд власним iменем, то пiд псевдонiмом Антiох. Його багатообiцяючий талант не встиг розквiтнути. Поезiя Марка Вороного позначена експресiєю i багатою уявою, трагiзмом свiтопочування, що виявляється то в апокалiптичних вiзiях, то в непозбутньо-предметних спогадах лихолiття революцiї та громадянської вiйни.
Зовсiм iнакше розвивалася лiтературна ситуацiя в 20-тi – 30-тi роки в Захiднiй Українi, хоча на неї вiдчутно впливали подiї та змiни в Українi Надднiпрянськiй. Мистецьке життя тут вiдзначалося плюралiзмом завдяки певнiй полiтичнiй та iнтелектуальнiй свободi. Але й на ньому лежала печать гострої класової, полiтичної та iдеологiчної боротьби, значною мiрою iнспiрованої, а ще бiльше спотвореної тим, що йшло з Радянської України й що там вiдбувалося. Полiтика нищення українського народу, а потiм i голодомор 1933 р. створили парадоксальну ситуацiю, коли прорадянські налаштовані лiтератори, намагаючись виправдати те, що дiялося в СРСР (на який покладали свої соцiальнi, полiтичнi й нацiональнi надiї), змушенi були iгнорувати очевиднi факти або просто обдурювати себе i iнших. А тих, хто говорив сумну правду, «прогресисти» й прорадянцi називали, слiдом за офiцiйною радянською пропагандою, пiдлими наклепниками, платними пiдспівувачами iмперiалiзму. I вийшло ось що: писання «лiвої» i «прогресистської» преси та лiтерату про Радянський Союз i Радянську Україну 30-х рокiв багато в чому сприймаються сьогоднi як тяжкий фальш, що кидає прикру тiнь на весь «прогресивний» лiтературний рух у Захiднiй Українi тих рокiв, – тим паче, що «прогресисти» були надто вже нетерпимi до iнакодумцiв, не тiльки до полiтичних опонентiв з таборiв ОУН чи УНДО, а й навiть до всiх, хто не погоджувався брати на вiру їхнiй просталiнський ентузiазм або просто тримався  осторонь полiтичних пристрастей, як-от Богдан-Iгор Антонич. У подальшому майже всi письменники-комунiсти, якi емiгрували з Галичини до Радянської України, були розстрiлянi або загинули в концтаборах, а їхня творчiсть надовго потрапила пiд заборону. Нелегко довелося й тим, хто залишався в Захiднiй Українi, – вони опинилися в полiтичнiй iзоляцiї та були дезорiєнтованi, особливо пiсля того, як Комiнтерн пiд тиском Сталiна розпустив Компартiю Польщi та КПЗУ.
Антиподи прорадянської групи – лiтератори  полiтичної емiграцiї, насамперед поети «празької» та «варшавської» шкiл (усi вони були тiсно пов'язанi з лiтературним життям у Галичинi, зокрема, бiльшiсть спiвпрацювала з «Вiсником» Дмитра Донцова).
Найбiльша колонiя українських iнтелiгентiв-емiгрантiв, зокрема лiтераторiв, перебувала у Празi. Тут працював видатний український поет О. Олесь. З молодшого поколiння «пражан» слiд вiдзначити насамперед Ю. Драгана (1894-1926), автора єдиної збiрки «Сагайдак» (1925). Як учень Г. Чупринки та О. Олеся, Ю. Драган, одначе, виробив власний стиль iсторiософської лiрики, позначений екпресiєю, артистичним лаконiзмом, природнiстю настрою, немовби перейнятого з «Слова о полку Iгоревiм» та українських iсторичних пiсень i дум.
У варшавськiй лiтературнiй групi вирiзняютсья три найталановитiшi поети: Н. Лiвицька-Холодна (1902), автор камерної, iнтимної лiрики, Є. Маланюк (1897-1968), який починав ще в Подєбрадах, i Ю. Липа (1900-1944).
Є. Маланюк – один iз найвизначнiших українських поетiв XX ст. З трагiчною силою висловив любов до «степової Еллади», бiль вигнанства. Вiн – iз тих поетiв, творча енергiя яких сконцентрована в iмперативнiй iдеї. Це – виковування героїчного нацiонального духу в передчуттi нових битв за iсторичне майбуття України з деяким домiшком «донцовської» агресивностi й нетерпимостi, з образами «залiза» й «крові», з лексикою ненавистi, що часом створює враження «дзеркальної» антитетичностi жорстокiй «класовiй» риторицi П. Тичини чи М. Бажана 30-х рокiв. Водночас з великою силою звучать у Є. Маланюка загальнолюдськi iсторiософськi, фiлософськi та екзистенцiальнi мотиви. Вiн – майстер строгої i врiвноваженої форми, але за цим свiдомим самообмеженням (що почасти йде i вiд культури форми неокласичної школи) вiдчувається сильний темперамент; метафорика його водночас разюча й проста; думка в нього стає емоцiєю i народжує образ. Маланюк активно виступав як глибокий, хоч нерiдко i нетенденцiйний критик лiтератури, особливо сучасної йому; вiн гостро i дошкульно полемiзував iз своїми сучасникими – радянськими українськими письменниками, як i вони з ним.
Ю. Липа, син вiдомого одеського лiкаря й лiтератора, за освiтою також медик, вiдзначався рiзнобiчнiстю захоплень: у полi його зору були iсторiя, археологiя, етнографiя й етнологiя, антропологiя, психологiя, фiлософiя, соцiологiя, економiка, полiтика. Йому належить ряд книжок i багато статей з рiзних питань, так чи iнакше пов'язаних з українською тематикою. Писав вiн ще прозу, есе, критичнi статтi, займався перекладами. Його творчiсть не позбавлена патрiотичної дидактики, однак тексти настiльки емоцiйнi, стиль їх настiльки iндивiдуальний, що звичайно ж, це художня лiтература, а не полiтична публiцистика. Не чужi йому були й iнтимна лiрика, i лiрика релiгiйна. Бурхливе й невгомонне життя Ю. Липи урвалося восени 1944 р. в Яворовi, де вiн служив лiкарем у загонах УПА.
Трохи осібно в лiтературному життї Захiдної України та емiграцiї (обидвi цi ланки були пов'язанi, зокрема, i рядом спiльних видань, не кажучи вже про циркуляцiю iдей та особистi контакти) стояла творчiсть поета з Лемкiвщини Богдана-Iгоря Антонича (1909-1937). Проживши коротке життя, вiн залишив невитравний слiд в українськiй поезiї. Бувши на рiвнi сучасних йому європейських естетичних уявлень i водночас дiстаючи наснажливi iмпульси вiд бурхливо зростаючої української радянської лiтератури (насамперед вiд поезiї раннього П. Тичини), вiн створив власний самобутнiй i широкий художнiй свiт. Його панiвний пафос – благоговiйне осягання вселенського буття, включеностi в нього людської долi та людської iндивiдуальностi. У раннiй творчостi Б.-I. Антонич iшов до цього через розкриття – в невичерпнiй i спонтаннiй iмажинiстськiй образностi – глибинних зв'язкiв людини i природи. Потiм вiн еволюцiонував до потужно одухотвореного урбанiзму, а структура його поетичної мови збагачувалася стихiйною асоцiативнiстю й сюрреалiстичними виплесками пiдсвiдомостi. Складний свiт iнтелiгентської самосвiдомостi в нього, з одного боку, «пiдключений» до якогось вселенського пантеїстичного дiйства, метаморфоз самоодухотворливої матерiї, а з iншого – має на собi печать конкретних нацiонально-iсторичних трагедiй i болiв. Б-I Антонич об'єктивно виявився предтечею багатьох пошукiв сучасної української поезiї.
У «генеральному наступi» на всiх фронтах «будiвництва соцiалiзму», в тому числi й на фронтi iдеологiчному, важливе мiсце вiдводилося викорiненню, по-перше, загальнолюдських моральних цiнностей; по-друге, цiнностей нацiональної культури та духовностi, нацiональної самосвiдомостi взагалi, – оскiльки й тi, й тi були перешкодою на шляху до дегуманiзацiї й унiфiкацiї, загального духовного рабства, що звалося цiлковитою iдейно-полiтичною єднiстю суспiльства. Наступ вiвся пiд прапорами класової боротьби, класового свiтогляду, класової полiтики, класової моралi, класової культури тощо. Поняття класовостi мiстифiкувалося й знелюднювалося. Лiтературу змушували брати найактивнiшу участь у перекроюваннi загальнолюдських та нацiональних цiнностей, – i вона це робила. Найбiльше запопадливостi доводилося виявляти в цьому багатьом iз тих, хто вiдчував за собою «вину». Вони воювали з власними гуманiстичними iдеалами i з самими собою – нерiдко у формi викриття нiбито ненависного класового ворога.
З трьох велиих українських поетiв радянської доби – П. Тичина, М. Рильський, М. Бажан – мабуть, найбiльше був зламаний перший. Саме тому, що вiн був емоцiйно найвитонченiшим i психологiчно найтендiтнiшим, найбеззахиснiшим у своїй душевнiй делiкатностi: генiєм був... М. Рильського почасти рятувала класична урiвноваженiсть натури, самовладання, деяка «олiмпiйська» вiдстороненiсть вiд щоденностi, i його переорiєнтацiя не супроводжувалася такими лютими самокартаннями, виведеними назовнi, на адресу карикатурного ворога... М. Бажан – поет волi й рацiо, поет щонайглибше керованої думки, i йому легше було засвоїти державний тон...

 

Яндекс.Метрика >