загрузка...
-->
Реферат на тему:Постмодерністський карнавал Юрія Андруховича PDF Печать E-mail

Реферат на тему:Постмодерністський  карнавал Юрія Андруховича

Ще одна містифікація в романі «Перверзія» (1996). Цього разу мова йде про загадкове зникнення «добре знаного у Львові українського поета і культуролога молодшої генерації» Станіслава Перфецького. Подорожуючи по Європі, той потрапляє до Венеції на міжнародний семінар «Посткарнавальне безглуздя світу: що на обрії?», закохується у свою перекладачку Аду Цитрину, розважається неймовірними пригодами, але, відчуваючи переслідування таємними силами, врешті-решт зникає з «поверхні світу», інсценізуючи самогубство. Про венеційські авантюри Стаха ми довідуємося з пакета, переданого Ю. Андруховичу, і він, як видавець цієї «напівсенсаційної книги», розміщує «лавину текстів», які є в «пакеті» у певній послідовності, нумеруючи кожен із поданих документів (допускається також інше розташування «шматків» - іронічний натяк на «Гру в класики» Кортасара). У передмові та післямові видавця коментується версія загадкового зникнення Стаха Перфецького.
«Перверзію» творять характерні сюжетні мотиви фантастичного, ґотичного, авантюрного, пригодницького, любовного, а в цілому – карнавального роману. Яскрава любовна історія роману (пережите в минулому трагічне кохання і новий «роман» із заміжньою жінкою) переплітається з детективною лінією постійного переслідування Перфецького з боку загадкової організації та приватного розслідувача, сюди додається блукання по білому світу з містичним підтекстом «темного» світу. Трагічне кохання Стаха разом з його фанатичною пристрастю до музики переграє античний сюжет про Орфея та Евридіку. Сукупність любовних, детективних, авантюрних мотивів, пов’язаних з постаттю головного героя, несподівано продовжується на театральній сцені у новітній постмодерній опері «Орфей у Венеції»: Перфецький занурюється у театральне дійство, входить в роль Орфея «як до себе додому», перетворивши життя в суцільний театр. 
Центральне місце в «Перверзії» посідає міжнародний науковий семінар з виходу із ситуації посткарнавальної (постмодерністської) кризи, кожна із доповідей, красномовно виписана в романі, пародіює різні способи сучасного розв’язання проблеми: феміністичного, езотеричного, постмодерністського, міфологічного... Сама конференція постає своєрідною мовною авантюрою, що не розв’язує жодних проблем, а забавляється сама з собою.
«Перверзія» –  завершальний твір карнавальної трилогії (після романів «Рекреації» (1991) та «Московіада» (1992). Простеживши очевидні зв’язки також поетичною творчістю, розумієш суть останньої «акції» Ю. Андруховича. Головний герой Станіслав Перфецький – «уродженець міста Чортополя», тобто означеного «Рекреаціями» простору, де панує карнавал і демонізм. На карнавальну само актуалізацію героя вказують численні мотиви роману: Стах ховається за нескінченними масками, маючи «безліч облич і безліч імен». Кожна його нова авантюра розпочинається з нового імені. Герой нагадує «молодого чорта», котрий вічно змінює зовнішність, не абсолютизуючи нічого в собі, стверджуючи відносність усіх виявів. А тому про нього нічого певного сказати не можна («Ми знали його лагідним і сумовитим, відкритим у всьому найповерховішому і в той же час наглухо замкнутим у найсуттєвішому»).
Стах Перфецький є втіленням карнавального духу святкової свободи з веселою плутаниною рольових форм, неймовірно напруженою емоційністю. Пристрасна натура героя гіперболізується: він – фантастичний музика, що грав майже на всіх музичних інструментах світу, грав з найвідомішими рок-гуртами, симфонічними квартетами, вуличними джазистами...; він – незупинний поет-імпровізатор, що «кайфує» від слово промовляння, тому поетичні книжки, «немов камені, вилітали з його душевної пащі»; він – неперевершений коханець: дванадцять найкращих коханок голосять по ньому, коли він вирушає зі Львова; найдотепніший мандрівник, він проводить найгучніші подорожні акції у «впертому, невпинному і непомильному» просуванні на Захід; він – геніальний поліглот, котрий знає безліч мов, точніше безліч слів у кожній мові; він може декламувати вірші, грати, співати, може бути ким завгодно: аґентом на конспіративній квартирі, танцюристом у стриптиз-клубі, гробарем, містиком, жінкою... Стах Перфецький представлений «акулою» в океані життя, що пожадливо хапає кожний його порух, кожну присутність. Його еротичне почуття скероване на весь світ, його предметність, тілесність («Але я, напевне, не витримаю до Венеції. Всього забагато – цих гір, зеленої трави, не баченої ще з вересня, цих арій … цієї Ади, напівповернутої, ось її вухо, вушко, просвічене наскрізь, воно наливається соком музики, спермою музики, італійськими голосами, ось лінія шиї переходить у плече, ось волосся, здається фарбоване, ясно-каштанове, а тепер руки, долоні...»). Свідомість героя скрізь і всюди демонструє першість почуттєвості і пасивність раціональної настанови («Мені тяжко вигадувати якісь пояснення. Мені легше просто споглядати і пошепки перелічувати: кермо, дорога, трава, шия, плече, напівоберт, напіввигин, напівсон, напівпотяг, напівлюбов»).
Ю. Андрухович народився 13 березня 1960 року, за гороскопом – рік Щура і зодіакальний знак Риб. Ці біографічно-гороскопні знаки присвоюються героям двох останніх романів. Деякою мірою «Московіада» відбулася під знаком Щура. Підземна історія з «кагебістами» («щуроловами-інтернаціоналістами») пояснювалася там буквально: «Але якщо зважити на факт, що за японським літочисленням ти, фон Ф., – самий що не є Щур, то відразу вимальовується абсолютний сенс усього. Щуролови піймали щура. Слава щуроловам, щурові ганьба!» Роман завершується тим, що Отто фон Ф. везе до Києва загорнутого в газету мовчазного доісторичного сома. Ця мертва риба – своєрідний символ, оживлений у «Перверзії». Останній роман широко розгортає гороскопне пророцтво, накладаючи його цілком на карнавальну поведінку героя-риби. Стах Перфецький має численні «риб’ячі» псевдоніми. Він же – Сом Рахманський, Карп Любанський, Йона Риб… «Риб’яча» вдача виявляється у вмінні вислизати з усіх небезпечних авантюр («відчайдушно працюючи плавниками», Карп Любанський безслідно зникає з-за ґрат краківської поліції; Сом Рахманський несподівано «виринає з дунайських вод на береги Братислави»...). Вся подорож Європою Стаха Перфецького – це весела забава риби в океані життя; постійні таємні зникнення («якогось дня він пропадає з поверхні світу і занурюється в неясні і каламутні товщі») завершуються фінальним стрибком у Венеційський канал. Рибна реінкарнація естетизує самогубний акт («Зараз перечекаю барку – і вперед». Додому. До води. Риба хоче плавати. Мене чекає океан»).
Пост карнавальний час як «безглуздя світу» має зв’язок також із авторською інсинуацією на перевтілення героя в рибу. Першого дня після карнавалу, в так звану великопісну попільну середу, Перфецький потрапляє у «смертельний» хронотоп («Попіл, смуток, меланхолія, риба. Так починається піст»), тобто в апокаліптичний час містичних оргій, на яких приносять рибу в жертву. Згодом любовна романтична історія Стаха із Адою постає також у контексті цього посткарнавального безглуздя: Стаха «принесе в жертву» чоловік Ади – Різенбок. Тут знову «спрацьовує» гороскопна символіка. Ада і Стах – риби. Пристрасна меломанка, замкнута у потаємнішому, мінлива і невловна Ада постійно «вислизала, ніби вкрита лускою», манячи за собою закоханого Стаха. Її шлюб закономірно що не влаштовує Аду, бо чоловік – «Козеріг» – повна душевна протилежність. Андрухович навмисне вводить гороскопну «ущербність» Козерога як прихованого женоненависника, сексуального збоченця, внутрішньо спустошеного самця. Фатальне місце в характері Різенбокка відводиться патологічній пристрасті «іхтіолога». Його колекціонування риб передбачає садистську забаву: на одній з вечірок він демонструє захопливе видовище – поетапне пожирання більшими хижаками-рибами менших, після якого залишається одна рибна пара, до якої виноситься могутній Риб і з’їдає її. Різенбокк згодом продемонструє себе в ролі могутнього хижака, коли з’явиться до закоханих Ади і Стаха як спокуса статевого збочення, знищивши їх романтичне кохання. Назва роману втілює і цей смисл любовного безглуздя, тобто статевого збочення, принесеного Різенбокком.
«Рибам», потенційним художникам, музикантам і письменникам, бажано проживати у «морських країнах». Уже, починаючи з епіграфа «Перверзій» («Італія, благословенна Італія, лежала переді мною») передбачається таке екзотичне місце для «Риб». «Казкове місто над водами» Венеція – «притулок для митців і самітників», згори скидається на величезну рибу, що, до речі, «пожирає» Стаха Перфецького. Українське географічне положення також ототожнюється з італійським, венеційським. Стах Перфецький іноземним слухачам характеризує Україну як край, химерніший за Індію й Китай, оточений зусібіч водою: чотирма великими ріками Доном, Дністром, Дніпром і Дунаєм (кожна з назв походить від слова «вода»). Крім географічної схожості акцентується особлива увага на психічній, тобто ментальній («Для кожного італійця Україна могла б стати рідною ненею»). Українсько-італійський «міф» постає на культурологічному ґрунті: талановиті італійці, не знайшовши збуту своєї «продукції» на інших, західних землях, прийшли в Україну – «начинені вщерть архітектурними, малярськими, музичними, еротичними та філософськими ідеями». Українсько-італійське «безглуздя» виявляється в іменах, культурних алюзіях, культурних алюзіях, химерному історизмі тощо. Автор-поганин схиляється перед популярним в Італії язичницьким богом Сатурном, на честь котрого влаштовувалися веселі бенкети й забави. «Перверзія» – невипадково переграє і відомого італійського постмодерніста Умберто Еко, його роман «Ім’я троянди»: міжнародний семінар відбувається у бібліотечних стінах монастиря, а його пристрасті нагадують гріховний текст про сміх; символічної забарвленості в монастирських коридорах і залах набуває розкотистий гучний регіт бісівського героя Мавропуле; детективна історія про таємне вбивство перед монастирським вікном, звідки має пролунати постріл, вказує на популярну в сучасній літературі тему «парадизму», представлену в романах пост модерністів; Андрухович програє центральний символ У. Еко – заборонену містичну книгу (у майстерні друга Перфецького захована така книга-спокуса, яку слід читати лише справа наліво, перегортаючи сторінки кінчиком свяченого ножа, проказуючи за кожною дев’ять молитов) тощо.
Україна з її архетипним авантюрно-козацьким життєвим стилем, з визначальним емоційно-почуттєвим характером, так званою «кордоцентричністю», а також Італія з притаманною їй інтенсивністю і глибиною почуттєвих переживань, сильно розвиненою вітаїстичністю та мистецьким покликом стають вагомими символами в поясненні внутрішньої сутності головного героя, як і роману в цілому: почуттєвість українська і афективність італійська виражають сутність карнавалу як вічного свята життя – наскрізного образу «Перверзій».
Ідея карнавалу – центральна у поетично-прозовій творчості бубабіста Андруховича. Навколо неї розігрується постмодерна «Драма». Незважаючи на те, що читач у «Перверзії» відразу потрапляє у нуртуючу атмосферу особливого часопростору з всеохопною радістю буття і легкістю самих форм існування, карнавал має амбівалентний характер: він існує як ідеальне поняття (безчасся Золотого віку) і як реальне, що відбувається через своєрідне виродження справжнього Карнавалу. У першому романі («Рекреації») – карнавал внутрішньо надломлений, уражений спадком тоталітаризму. У другому («Московіада») карнавал – кінцесвітній. Тому суть доповіді Перфецького на міжнародному семінарі – дошукатися глибинної, вічної сутності карнавального змісту («Якщо під карнавалом розуміти граничне напруження сил життя у всій повноті та невичерпності чи так само вищий вияв битви любові зі смертю (смертю як порожнечею, як анти буттям, як нічим), то він і справді не повинен закінчитися ніколи»).
Карнавал усвідомлюється як архетип первісної, не враженої цивілізацією чуттєвості. Цивілізаційний поступ – наступ на емоційний світ людини. А пост карнавальне безглуздя – це власне занепад чуттєвості, сповільнення живої крові в «сонних артеріях», мертвотність. Венеційський «радісно-гіркий» карнавал, цей здавалося карнавал над усіма карнавалами, також глибоко вражений корозією розпаду. Присутність карнавалу нагадує Його відсутність, тобто того справжнього Карнавалу. Як пояснює головний «опікун» свята, доктор танатології, учений- карнаваліст Леонардо ді Казаллегра: «Ми у Венеції схильні думати, що сталося втрачення Карнавалу. Нам видно це. Цього не видно майже нікому – адже карнавал є, відбувається з року в рік, по декілька разів, з різних приводів, з вогнем і масками, з вином і танцями!... Карнавалу робиться чим раз більше, він повсюдний і неперервний, скажуть вам ще інші, які від лукавого
Але чи так насправді?... А якщо то вже тільки гола механіка, машинерія, холодна індустрія, суцільна консумпція, перманентне паразитування? А якщо це пастка?»
Всякий зіграний у сучасності карнавал – це завше «втрата Карнавалу». Він нагадує застигле у віках мистецтво, Венецію з антикварною пліснявою і накопиченням розкоші, це найпотворніше місто, як скаже один з героїв роману. Звідси, від застиглого мистецького світу народжується в Андруховича романтична туга за справжністю, за тим живим «емоційним тисненням», від якого митець, або просто людина прагнуть звільнитися у художньому творі, або на карнавальній площі. І герой-самітник з його індивідуальний святом на тлі загального святкового виродження (мертвого міста-мистецтва).
Божественна Венеція несподівано виступає як продовження апокаліптичного міста Москви («Московіада»). Тут і навмисна подібність: найпрекрасніше місто Європи гине так само, поступово поглинаючись водою («Ми можемо стати свідками того, як з того міста евакуюють все живе, бо жити в ньому буде просто неможливо. Я побачив у цьому страшну метафору людського безсилля культурою порятувати світ»). Казкова, богемна Венеція не менше вражена розпадом, ніж потворна, «малокультурна» Москва. Недаремно і міжнародний семінар під дивною назвою «Посткарнавальне безумство світу: що на обрії?» організований фундацією «La morte di Venezia». Дошукуючись істинних причин смерті Венеції, що власне виступає тут символом світу, старий карнаваліст Казаллегра запевняє, що «правдива смерть Венеції настане не від поглинання морем чи пісками, не від потопів чи громів небесних»: «Усе це тільки зовнішнє, себто позірне, несуттєве». Символом безумства як розпаду світу постане розкол між чоловіком і жінкою, між Адамом і Стахом: пост карнавальний – як постлюбоний час.
Ідея карнавалу тісно пов’язана із наскрізною ідеєю творчості Андруховича – «поясненням» України. І в «Рекреації», і в «Московіаді», і в «Перверзії» він створює її екзотичний емоційно-почуттєвий «краєвид». У першому романі письменник представив Україну з самої її реальної даності, у другому – через протилежність (Москву), в останньому – генетично спорідненою Італією. «Проти кожного пригнічення – психічного, фізичного, морального, себто чужоземного, проти обставин і  завойовників, проти венеричних хвороб і сказу, проти Сходу і проти Заходу, проти всього на світі і проти всього світу ми мали Свято...»; «...Ми явили собою прекрасне збочення...» – такі підсумкові ідеї «України» як химерного життя, народженого із тотальної смерті, як карнавального бенкету під час чуми, як веселого «опору безглуздю» і як «безглуздя» такого опору. Україна – незбагненне свято життя, свято на тлі похмурого (багато мудрості – багато печалі) європейського світу. Одне слово, карнавал, збочення (звідси полісемантичність назви роману).
«Перверзія» – це також про український літературний карнавал – бубабізм. Постановка поезо-опери «Крайслер Імперіал» за творами бубабістів 1-4 жовтня 1992 року у Львові стане частиною «карнавального» історизму. Режисер опери «Орфей у Венеції» Метью Кулікофф (львівський режисер його прототип) – alter ego письменника-бубабіста-постмодерніста, його «божевільного наміру» «створити оперу над операми, оперу опер, де сама стихія оперовості, її внутрішня даність, її субстанція пародіюється, переосмислюється...» Суть цього божевільного наміру втілює метафора «pasticcio» – «коли нові опери створювалися на підставі деконструювання та перекомбінування елементів з опер уже існуючих». «Я чудував, як ніколи», – скаже герой-режисер, але ці слова, безсумнівно, авторські. У своєму підсумково-карнавальному творі Андрухович досягає тотального штукарства, підсиленого прощальним настроєм. У «Крайслері Імперіалі», цій бубабістській осанні поезо-оперній акції львівського режисера, Андрухович напише, що тоді, під час вистави, прийшло розуміння завершення («І ось раптом усі зрозуміли, що це кінець. Щось завершилося, щось вичерпало себе. Поезо-опера підвела риску»). «Перверзія» – як прощання з карнавалом в українській літературі повторила те, що Андрухович написав 1993 року в «Аве, Крайслері»: «Але хіба може померти те, що не має початку й кінця? Хіба може померти Бу-Ба-Бу, ця Триєдність і Три відмінність, і Шестирукість, а отже і Шестикрилість? Але по-іншому спитаюся: чи може душа з її кров’ю та реготом, поезія, лихослів’я, вино, музика, балаган, любов, зухвальство, буфонада, ритуал, магія, театр, сміх, плач, кайф, смак, джаз, рок, джаз-рок? Чи можуть ці речі померти?»
Проте Ю. Андрухович розуміє, що як стиль, як текст, як література – завершилося. «Перверзія» – це також фінальне догравання «Рекреацій» та «Московіади», прощальний бенкет. Тому прізвище героя Перфецький (від перфект) означає й завершення, остаточну бенефісну подію. «Моє самогубство прошу розцінювати як естетичний акт», – ці слова запише у своєму заповіті Стах Перфецький. Так азартний гравець сходить зі сцени. Власне й Андрухович прощається зі своєю письменницькою роллю фанатичного карнаваліста. У післяслові до сенсаційної книги про Перфецького автор бадьоро переконує читача, що він живий, що життя не закінчилося, естетичне самогубство – його книга, від якої він утікає до нового життя. З чого почне цього разу Андрухович – невідомо. Але з його останнього роману зрозуміло, що має бути щось цілковито інше: карнавальний час безглуздого світу завершився.

 

Яндекс.Метрика >