загрузка...
-->
Реферат на тему: Лірика Миколи Вороного та Олександра Олеся PDF Печать E-mail

Реферат на тему: Лірика Миколи Вороного та Олександра Олеся

На рубежі XIX-XX ст. очевидною стає криза реалізму, насамперед його натуралiстичних модифiкацiй, в європейському мистецтві, обґрунтовуваних естетичними теоріями, суть яких знайшла оптимальне  вираження у формулі «відображення життя у формах самого життя», i пов'язаних iз статичним рацiоналiзмом у фiлософiї. Їх дедалі успiшнiше витiсняють активнiшi способи оформлення, зумовлені переважанням динамiчного волюнтаризму (ідеалістичний напрям у філософії, представники якого вважають людську волю першоосновою і творцем дійсності) в свiтопочуваннi й фiлософуваннi. Це позначилося на європейській поезії кінця XIX – початку XX ст. не менше, нiж на живописi й музиці.
Ситуацiя в українськiй поезiї цiєї доби складалася дуже своєрідно. Очевидним було її вiдставання вiд європейської у формальних пошуках та й за ступенем суб'єктивацiї свiту. Потiм була затримка розвитку, викликана вiйною, а далi – вибухове пiднесення в революцiйнi роки. Все це зумовило дивне й повторене явище: спiвiснування цiлого «вiяла» поетичних напрямiв та естетичних теорiй, якi в росiйськiй та європейськiй поезiях розвивалиса тривалiше, послiдовнiше, виростаючи один з одного, або одне одного заперечуючи. Бiльше того, вiдбувалася контамiнацiя елементiв рiзних напрямiв i концепцiй. Окремi ж поети або поєднували риси цих напрямiв, або набували нової субстанцiї. Часом це була органiчна еволюцiя, i тодi поет переходив скорочений курс кiлькох етапiв iсторiї поезiї. Iнколи ж маємо принциповий (чи безпринциповий?) еклектизм або ж переорiєнтацiю.
Елементи такого розвитку зароджувалися ранiше. Друга половина XIX ст. в українськiй поезiї не була добою самих лиш епiгонiв Т. Шевченка, попри їхню очевидну перевагу. Естетична опозицiя цьому епiгонству формувалася в рiзних напрямках. Якщо М. Старицький намагався вдихнути нову енергiю в соцiальну та патрiотичну лiрику, в пiзнiй поезiї Лесi Українки поряд з неоромантичним пафосом з'являються елементи сюрреалiзму, ускладнюєтъся асоцiативнiсть; поетеса вдається не лише до бiлого вiрша, а й до верлібру. Уважно відгукується на естетичнi новацiї у свiтi лiтератури «синтезувальний» I. Франка.
Початок нового столiття ознаменований в українськiй поезiї появою модернiзму або, принаймнi, модернiстських манiфестiв. Український модернiзм був доволi аморфним явищем, переходовим мiж раннiм неоромантизмом i символiзмом, можна сказати, що не був свого роду протосимволiзм.

Микола Вороний (1871-1942)

Творча практика Миколи Вороного розширювала сферу естетично-фiлософської поезiї. Вводячи до української лiтератури новi жанровi, ритмiко-метричнi форми, оновлюючи вiршову технiку, М. Вороний тяжiв до символiстсько-iмпресiонiстичної образностi, тематика панкосмiчного, урбанiстичного, гедонiстичного плану. Його поетичнi цикли («Разок намиста», «За брамою раю», «Гротески», «Фата-моргана» та iн.) вирiзнялись емоцiйнiстю й драматизмом розвитку художньої дiї, яка проривала конкретику буденного життя фiлософськими тонами, сентиментальною романсовiстю, грайливiстю iмпровiзацiй. Патрiотична лiрика М. Вороного, а також його переклади вливалися в традицiю маршової, пiсенної, баладної поезiї, яка iнтенсивно розвиватиметсья в XX ст.
Микола Вороний – поет, перекладач, театрознавець, режисер та публіцист, один із першорядних майстрів українського новітнього письменства. Амбасадор європейської культури в Україні, він був у цьому сенсі першопрохідцем, свідомим власного новаторства, «першим піонером вільної молодої естетичної поезії». Поет-модерніст, представник українського символізму ще до першої світової війни, він був речником естетизму.
Вороний Микола Кiндратович (псевдонiм i криптонiм – Арлекiн, Вiщий Олег, Homo, Sirisus, Кiндратович, Микольчик, М. В., К-ич, М., М-У-ко та iншi) – майбутній літератор народився у теперішній Дніпропетровській області 7 грудня 1871 р. в сім’ї підприємливого міщанина. По матері походив із давнього роду Колачинських. Він дав свого часу Україні ректора Києво-Могилянської академії Прокопа Колачинського. Після навчання в початковій школі вчився в Харківському, потім Ростовському реальному училищах. Подавав до учнівських часописів вірші та статті. З училища його виключили після арешту за зв’язки з народовольцями та участь у таємних гуртках. Колишній в’язень потрапив під нагляд поліції втратив право вчитись у Російській імперії в університетах, жити в столицях і в університетських містах. Національну свідомість Вороного формував український театр корифеїв. 1893 р. прилучився до таємного антисамодержавного «Братства тарасівців».
Учителем, старшим товаришем для Вороного був Іван Франко. Попри неоднакові політичні погляди між радикалом і національним демократом Франком і «ніби марксистом» тодішнім Вороним, перший не міг не вплинути на нього. Франко залучив Вороного до співпраці з редколегією журналу «Житє і слово».
Вищу освіту Вороний почав здобувати у 1890-х роках у Віденському, а закінчив у Львівському університеті на філософському факультеті. Осівши до 1901 р. в Галичині, Вороний був неофіційним редактором журналу «Зоря», редагував газету «Громадський голос». За рекомендацією Франка недовгий час Микола Вороний працював режисером професійного театру Товариства «Руська бесіда», що започаткувало в творчій діяльності Вороного новий – театрально-режисерський і мистецтвознавчий – напрямок. Оскільки обставини цієї роботи були складними, то він відгукнувся на запрошення М. Кропивницького. Так почалося мандрівне життя імперією актора українських труп театральних колективів.
Вірші писав у «період боротьби двох покликань: чи до літератури, чи до театру» небагато й мимохіть. Не мав змоги шліфувати їх, до того ж засади модернізму передбачали поетизацію мінливих динамічно змінних переживань і хвилинних вражень. Входження початківця в літературу відбулося 1893-го  року, коли львівська «Зоря» вмістила його присвяту «Дівчині» («Не журись, дівчино…»), написану на громадську тему в народнопісенному дусі.
Публiкувався в перiодичних виданнях «Зоря», «Лiтературно-науковий вiстник», «Засiв», «Дзвiн», «Сяйво», «Рада», в антологiях, збiрниках, декламаторах початку XX ст.: «Акорди», «Українська муза», в альманах «Складка», «За красою», «Дубове листя», «На вiчну пам'ять Котляревському», «Багаття» та iнших.
Поезiя Вороного дедалi глибшає змiстом, порушує загальносвiтовi теми, фiлософськi питання («Мандрiвнi елегiї»). Вiн одним з перших вводить у лiрику тему мiста, переймає ряд традицiйних мотивiв європейської поезiї, де протиставляється поетична одухотворенiсть i буденнiсть, утведжує нестримне прагнення людини до краси, свiтла, осягнення космосу («Iкар», «Сонячнi хвилини»), розкриває трагiзм духовної самотностi (цикл «Осокорi»). Творчiсть Вороного знаменує розрив з народницькою традицiєю, їй притаманна рiзноманiтнiсть метричних форм i строфiчних побудов. Тяжiння до модернiзму не перешкоджало Вороному писати твори, пройнятi щирою любов'ю до народу, шаною до його кращих синiв («Краю мiй рiдний», «Горами, горами», «Привид», вiршi, присвяченi Т. Шевченковi, I. Франковi, М. Лисенковi). Водночас створює поезiї, в яких висмiює нацiональну обмеженiсть, псевдопатрiотизм, його антигуманiстичну, аморальну сутнiсть («Мерцi», «Молодий патрiот», «Старим патрiотам»).
Переважно романтичнi мотиви (туга за казковим i прекрасним свiтом у якому особа, нацiя, народ були б не вiдчуженими, тонка чутлiвiсть до всiх життєвих дисонансiв, активнiсть творчого навiть фантастичного перетворення реальностi, злиття символiв i алегорiй, натхненних довколишнiм свiтом, з плином душевних настроїв, мрiй тощо) поруч з особливою предметнiстю й конкретнiстю реалiй оточення i символiчних образiв становлять особливу прибавливiсть поезiї
Приєднавшись до РУП, автор був під час переїздів кимсь на зразок політичного емісара, транспортував українську революційну літературу. Належав також до Української соціал-демократичної робітничої партії, де з Лесею Українкою та М.Коцюбинським вони становили «літературну секцію». Акторський побут, Шопенгауер і захоплення французьким символізмом (насамперед Бодлер, Верлен), ненормований спосіб життя розладнали нерви. Вороний упав у чорний песимізм. У 1904 році розпався його шлюб, син залишився з дружиною. Відгуки цих переживань оформилися в поетичні цикли «За брамою раю» і «Разок намиста» – ліричну драму, споріднену з «Зів’ялим листям» Франка.
Вороний працював службовцем у Харкові, Одесі, Чернігові. З 1910 р. він урешті осів у Києві. Був конторником, діловодом. Ще до війни опублікував збірки «Ліричні поезії» (1911) та «В сяйві мрій» (1913). Їх захоплено привітали критики за високу художню культуру вірша, довершену форму, «європеїзм» і музичність, мовне багатство. Недовго працював у театрі Миколи Садовського, викладав у театральному училищі. Один із перших українських мистецтвознавців, Вороний 1913 р. видав книжкою під назвою «Театр і драма» свої театрознавчі праці.
Поет був активним учасником революції 1917 року. Його захопила атмосфера національного визволення і державного відродження. Вороний сприяв організації Центральної ради. Став директором-режисером першого державного Національного театру. В 1919 р. відбулося ціле національне свято – відзначався чвертьвіковий ювілей творчої праці Вороного. Його вітали на урочистій Академії лідери Директорії Володимир Винниченко і Симон Петлюра, який назвав ювіляра «отаманом духу». Йому було призначено пенсію, з якої ні копійки не одержав: наступали більшовики. Їхній переворот режисер Вороний не сприйняв, виїхав із українською владою, військом Генерального отамана С. Петлюри і його польськими союзниками. Працював аташе посольства УНР, секретарем і співредактором «Української трибуни».
Впродовж 1920-1926 років М. Вороний жив не тільки у Варшаві, а й на Волині та у Львові. Був у місті Лева директором Драматичної школи при консерваторії, викладав риторику на правничому факультеті Українського таємного університету. Видав збірку «За Україну» у 1921 р., книжку «Пензлем і пером», нарис «Драматична примадонна» та підручник «Режисер». У 1926 р. завідував літературною частиною при Харківській опері, викладав у Музично-драматичному інституті. У 1929 р. у видавництві «Рух» видати останній і найповніший свій збірник творів під назвою «Поезії». В цей час почалися сталінські репресії. Навесні 1934 р. за стандартним звинуваченням у «контрреволюційній діяльності» його заарештували. Не допомогло Вороному й те, що він був українським перекладачем партійного гімну «Інтернаціонал». Його вислали на три роки в Росію. Повернувшись, він не міг знайти роботи. Сина Марка було вислано у Сибір.
У 1938 р. Миколу Вороного заарештували, провели обшук і конфіскували частину книжок. 67-літнього письменника зачислили до міфічної «контрреволюційної української військово-націоналістиної організації». На жаль, не заступилася за відомого літератора Спілка письменників України.
Того ж року було виконано вирок про розстріл М. Вороного. Розстрiляний 7 червня 1938 р. Архiв Вороного зберiгається в Iнститутi лiтертури iменi Т. Г. Шевченка АН України.
Микола Вороний 1901 р. звертається до українських письменникiв з вiдкритим листом, що набув значення своєрiдного манiфесту українського модернiзму. В ньому вiн закликав до «європеїзму», пошукiв нових шляхiв у поезiї, до написання творiв, «де було б хоч трошки фiлософiї, де хоч клаптик яснiв би того далекого блакитного неба, що вiд вiкiв манить нас своєю недосяжною красою, своєю незглибною таємничiстю». Він хотів принести в українську літературу «блакитне небо», що його треба розуміти як символ краси, свободи й фантазії, містики, емоції, або, іншими словами, спробу побудови антипозитивістської естетики, однак не цілісної, а «клаптикової». Компромісність, бажання з’єднати екстреми й будувати нове, не руйнуючи старого, а майбутньому ставило «нове», тобто модернізм, під серйозну загрозу недовершеності. Все це дало відповідний результат: повстання проти традицій на цьому етапі не вийшло передовсім тому, що воно не передбачалося. 1903 р. вiн видав альманах «З-над хмар i з долин», покликаний «хоч почасти» наблизити українське лiтературне видання «до новiтнiх течiй у напрямi європейської лiтератури». Альманах виявився еклектичним, а нове народилося кволим. Модернізм лишився в дискурсі, не перейшовши в художню практику. Модернiзм М. Вороного був вiдносним, сказати б, помiркованим. У цьому невеликому тексті не просто відлунюють інші (переважно народницькі) тексти, він є своєрідною мозаїкою, зразком інтертекстуальності, де «сильний» народницький дискурс домінує над «слабшим», модерним. Вправна імітація народницького стилю з усіма його солодкими зворотами дає підстави припустити, що ця мова була для Вороного певною грою, правила якої він прекрасно знав. Але він мав і власний голос, який виявився в листах до Єфремова, Коцюбинського та інших. У них Вороний був відвертішим, прямішим і, найголовніше, чіткіше прояснював свої принципові ідеї. Зокрема він акцентував тему європейських зразків і орієнтацій. Йшлося про вiдмову вiд народницького шаблону, грубої тенденцiйностi, про подолання естетичної глухоти. I несправедливими були звинувачення в «декадентствi», хворобливому iндивiдуалiзмi, втечi у свiт iлюзiй, якi переслiдували М. Вороного вiд самого початку. Насправдi ж вiн, придiляючи велику увагу естетичному оновленню поезiї та її тематичному «розкрiпаченою», аж нiяк не був позбавлений громадянськостi й навiть публiцистичного темпераменту. Загалом його творчiсть, що тривала понад три десятилiття (до арешту 1934 р.), рiзноманiтна, змiстом i стилiстикою неоднорiдна, вона збагатила українську літературу i свого часу дала немалий імпульс новаторськiй енергiї молодi, – хоча ця молодь дуже швидко переросла помiркованi «дерзання» М. Вороного i почасти зробила його мішенню своїх (футуристи i конструктивiсти) поглумок як немовбито символу рутинного традицiоналiзму та претендуючої на «європеїзм» провiнцiйностi. В порівнянні з Лесею Українкою та Ольгою Кобилянською, які у своїх теоретизуваннях на теми мистецтва висловлювали цікаві та принципові погляди, Вороний – постать значно меншого масштабу. Однак саме він зробив спробу структурувати новий напрям. Це був заклик у м’якій формі орієнтуватися на європейську літературу, молоде покоління письменників, сучасність і свободу творчості. З одного боку, вперше відкрито прозвучала вимога творити сучасну, не закомплексовану ізоляціонізмом, минулою традицією чи будь-яким політичним покликанням літературу. З іншого – страшне іноземне слово «модернізм» не називалося, хоча в листі до літературного критика Сергія Єфремова Вороний більш відверто окреслював свою мету як спробу «дати щось modern`e». Modern`e (сам правопис уже досить красномовний), звичайно, означає щось a la західне, європейське. Головна особливість офіційного дискурсу Вороного – обережність. У кожному пункті своєї програми він застерігається від надмірностей. Він проповідує свободу творчості в цілому, а також свободу, яка б виключала натуралізм, «брутальність» зображення, а також і надмірний естетизм.
Естетизм – осердя платформи Вороного та його «модернізму». У нього звучить заклик відкинути «заспівані тенденції та вимушені моралі» на користь краси, естетики. Він проголосив себе першим українським митцем-естетом, артист. «Артист» став критичним псевдонімом Вороного ще в 90-х роках, а естетизм, або артистизм – «найприкметнішою тенденцією культурної свідомості новонародженої епохи модернізму в українській літературі». Якщо повернутися до закликів Вороного 1901 р. та його альманаху 1903 р., то вони, звичайно, розширили естетичні рамки культури, але не дали достатнього простору для її глибинної модернізації.
Як поетичне явище «модернізм» не мав серйозного критичного дискурсу. До появи журналу «Світ» у 1906 р., а пізніше видавництва «Молода муза», а ще пізніше львівської «Будучності» чи київської «Української хати» «модерністи» взагалі не мали трибуни. Крім того, вони не хотіли чи не вміли прямо маніфестувати свої наміри, теоретизувати на теми мистецтва на рівні статті, есе, естетичного трактату, художнього маніфесту. Однак усе те, що мало виявитися в теоретичних текстах, статтях, виявилося в поезії. Поезія певною мірою замінила дискурс. Першим і найприкметнішим виявом поетичної декларативності був відомий поетичний діалог між Іваном Франком і Миколою Вороним. Відповідь Миколи Вороного на Франкове послання мала епіграф з Бодлера: «Предметом поезії є тільки вона сама, а не дійсність». У тексті відображена двоїстість Вороного (не заперечуючи старе, запровадити нове). З одного боку, «Рубаюсь з ворогом, співаю, в піснях до бою закликаю», а з іншого – відчуваю, що одного бою замало і тому душа оголошує про свої права:
Душа бажає скинуть пута, що в їх здавен вона закута,
Бажає ширшого простору – схопитись і злетіти вгору,
Життя брудне, життя нікчемне забути і пізнать надземне,
Все неосяжне – охопити, незрозуміле зрозуміти!
В дусі таких досить спрощених декларацій написаний цей хрестоматійний вірш, який задав тон поезії, що дістала назву «модерної». У Миколи Вороного нібито присутній увесь комплекс європейських, західних модерністичних тем. Він пише про місто, а не про село, Красу, а не Батьківщину, нудьгу, а не радість. Він перебуває під впливом Верлена та Бодлера. Нарешті, пробує писати про почуття, передовсім про любов. Любовний вірш, як і любовний дискурс, належав до найбільш нерозвинутих в українській традиції. До «Зів’ялого листя» Івана Франка любов не мала своєї мови, за винятком народницьких кліше. Любов у Вороного платонічна («Любов – це талісман, Урочий подарунок, Любов – кип’ячий трунок З ілюзій та оман…»; або по-народницьки: «Та коли ти Вкраїни не кохаєш, – Ти не моя!»)
Під впливом французьких символістів Вороний іноді експериментує з ритмами й формами. Водночас він почувається дуже комфортно, застосовуючи народницькі кліше в різного роду творів до дати («На свято відкриття пам’ятника Іванові Котляревському» або в посвятах Франкові, Лесі Українці та ін). Його «Балада моря» – одна з кращих літературних епітафій Лесі Українці.
Вершина риторики Вороного – знаменитий вірш «Краса!» (1912), який завершується строфою:
Її я славлю, і хвалю, І кожну їй хвилину Готов оддати без жалю.
Мій друже, я Красу люблю… Як рідну Україну!
«Модернізм» цього роду виник із бажання протиставити нові ідеї естетизму інтелектуального західництва старому народництву. Народництво як філософія вичерпувалося, в культурі з’явилося відчуття необхідності заміни старих ідеалів новими. Для поетів нові ідеї починалися й закінчувалися головним чином ідеєю краси. Краса була символом пріоритету естетики над усім іншим. На жаль, вона так і залишилася символом, знаком, риторичною фігурою. Крім того, у формулі «люблю Красу, як Україну» або в її іншому парафразі: «Яка краса – відродження країни!» – виявилася амбівалентність «модернізму», поверховість його естетизму й небажання емансипуватися від народництва. Мова була найслабшим місцем Вороного. Для нових ідей треба було виробити нову мову, що в цілому йому не вдалося. У його віршах багато кліше («Тужить зелена діброва, Плаче травиця шовкова, Хилиться квітка чудова…») і просто банальностей: «Людський вік – недовгий вік». І так далі весь вірш «Епіталама»:
Доки в серці є чуття, Щоб кохатись і кохати,
Поспішайте від життя Взяти все і все віддати!
Схожі імперативні конструкції полюбляв і Олександр Олесь, якого теж часом зараховували до «модерністів». Його найуславленіші рядки:
Сміються, плачуть солов’ї І б’ють піснями в груди:
«Цілуй її, цілуй її, – Знов молодість не буде!»
Власне, і Вороний, і Олесь декларують свій гедонізм (ідеалістичний напрям в етиці, за яким насолода, приємність є найвищим благом, метою життя). Тобто у вірші йдеться не про поетичне переживання почуття, а лише про заклик до нього.
Значну літературну історію має «Євшан-зілля» – патріотичне майстерне опрацювання легенди з Іпатіївського літопису (1899 р.). У Вороного сюжет про полоняника князя Володимира Мономаха половецького ханенка (він зріс у розлуці з рідним краєм, збайдужів до нього, і лише запах степової трави, а не рідне слово й пісня, повернув йому патріотичну пам’ять, а його самого – батьківщині) став матеріалом ідейно-естетичної трансформації. Чарівне Євшан-зілля набуло в поемі сили патріотичної пам’яті, духу народу. Це поетична версія епіграфа з Іпатіївського літопису, тож Вороний надав літописному мотиву нового мистецького життя. Поет уміщував поему в усіх своїх збірниках та альманахах. Після цензурної конфіскації – «за націоналізм» – у 1929 р. поема в Радянському Союзі не видавалася.

Олександр Олесь (1878-1944)

У 1903 р. розпочався творчий шлях О. Олеся, з чиїм іменем пов’язана ціла доба української поезiї. Завдяки творам першого періоду поет увiйшов в українську літературу як витончений лiрик, поет любовi й «пораненого серця». Академiк С. Єфремов писав, що в цiй своїй улюбленiй сферi iнтимної лірики Олесь «дає зразки справжньої високої поезiї» – то лагiдної, почасти – гейнiвської, то впалої в розпач.
Олександр Iванович Кандиба народився у Сумській області 1878 р. В 11 років помирає батько і його виховує лише мати. У цьому віці знав напам’ять і співав «Кобзаря». Навчався в початковій школі, двокласному училищі, був вільним слухачем на агрономічному відділенні Київської політехніки. Олесь прожив свої дитячi i молодечi роки на межi старої Гетьманщини i Слобожанщини, на горiшнiй Сулi, недалеко м. Бiлополя, в тодiшнiм Лебединськiм повiтi Харкiвщини. Його дiд по матерi орендував велиий панський маєток в селi Верхосулi, на пiвнiчнiм краю українського степу, i тут прожив свої молодечi лiта. З 1903 р. він – студент Харківського ветеринарного інституту. 1903 р. Олесь відвідав Полтаву під час свята на честь відкриття пам’ятника Іванові Котляревському, познайомився з чільними діячами українського письменства. Це надихнуло його, допомогло визначити літературний шлях.
Модернiстська основа свiтовiдчування, з характерним апокалiптичним протиставленням тлiнного, минущого i безкiнечного, вiчного, стає в його поезiях i драматичних творах («По дорозi в Казку», «Трагедiя серця», «Танець життя», «Художники») джерелом для розгортання настроїв, що вiдбивають драматизм переживання можливого розриву духовних, сiмейних, родових, космiчних зв'язкiв та застерiгають вiд цього. Передчуття Апокалiпсису XX вiку, хворобливi й кривавi примари народження нового свiту вiдбилися в тонкiй духовно-дисгармонiйнiй i водночас рухливо-змiннiй архiтектонiцi поезiй («Щороку») О. Олеся, в петеїстичному унiверсумi голосiв природи, людини та iсторiї. Лiрика поета складалася як поезiя контрастiв, драм i водночас туги та меланхолiї.
В поезiї серця, що нерозлучно спливається з поезiєю природи i займає таке велике мiсце в перших збiрках Олеся, вiн являється майстром пiвтонiв. Сердечнi вiдчування лежать в однiй площинi з вiдчуваннями природи. В них дуже мало еротизму, дуже рiдко виступає пожадливе почуття, зовсiм чуже задоволене раюваннє.
Революцiя 1905-1907 рр. стала переломним етапом у творчому розвитку О. Олеся: громадянськi й патрiотичнi мотиви опановують його поезiю. Він дебютує публікацією диптиху «З пісень молодості» в одеському збірнику «Багаття», переклав «Марсельєзу» й інші революційні пісні. Іван Франко незаслужено звів зміст його лірики лише до щебетання пташок і поцілунків. Незважаючи на це, Олесь, таки випускав одну за одною наступні книжки віршів. Спершу другу – «Будь мечем моїм!» (1909), а за нею – «Поезія. Книга ІІІ» (1911). Автор зазвичай нумерував збірки, далеко не завжди даючи оригінальну назву.
«Журба i радiсть», навiянi ними, однаково яснi й блаженнi. В дальших роках (1911-3) вiн постарався поблигити мотиви i настрої, якi його займали, в рядi коротких драматичних поем «Над Днiпром», «Трагедiя серця», «Тихого вечера», «Осiнь», «При свiтi ватри». Характеристичне й тут тiсне об'єднання поезiї природи з поезiєю серця. Виступаючи в передреволюцiйнiй атмосферi в лавах молодi i разом з нею вiдчуваючи всiм своїм єством приливи i вiдливи революцiйної енергiї, поет свiдомо хотiв вiддати своє слово в службу революцiйному вiдродженню свого народу. Слова «Будь мечем моїм» Олесь хотiв поставити й заголовком своєї другої книги, що мiстила поезiї 1907 i 1908 р., в котрих особливо сильно вiдбивались цi громадськi настрої. Але в тодiшнiх цензурних умовах такий заголовок був неможливий. Його «Три менти» пролунали як бойовий наказ серед напруженої тишi. Незрiвнянний вiрш «Яка краса – вiдродження країни!» проспiваний був з поетом всiм громадянством, як пiсня перемоги. Трагедiю революцiйного проводиря i маси-юрби з її iнерцією i вульгарним скептицизмом або так званим «здоровим розумом», глибоко вiдчувши її в тодiшнiх вiдносинах, поет висвітлив у найбiльшому i, мабуть, чи не найкращому своєму творi, написаному в 1912 р. Один із найкращих витворiв поета – навiяний смертю українського композитора Миколи Лисенка «Злотна Нитка» в високопоетичнiй, витриманiй формi малює iншу трагедiю творчого духа: урвання творчостi смертю творця в її розгарi серед невтiлених помислiв i невиспiваних пiсень.
В Києві Олесь – один із організаторів і провідний автор журналу «Українська хата», співредактор «Літературно-наукового вісника». Нові обсяги майстерності Олесь здобув внаслідок мандрів Середземним морем і Карпатами. Під час перебування в Італії написав низку марин із неповторними тропами. Захопився самобутнім гуцульським краєм, тут митця застала перша світова війна. Біль від його руйнування вилився у поетичному циклі «На зелених горах».
У 1914 р. в Києві вийшов томик «Драматичних етюдів» Олеся – доказ його можливостей у новому літературному роді, помітне явище символізму. В роки боротьби УНР був політичним діячем, працював культурним аташе УНР в Будапешті. Після більшовицької окупації України, збагнувши, що боротьба за національну державу програна, Олесь був змушений емігрувати. Це були часи штучного голодомору 1933 р., репресій над українською інтелігенцією. Олесь організував Комітет допомоги голодуючим в Україні, був ініціатором створення «Союзу українських журналістів і письменників», підтримав ідею створення у Відні Українського Вільного університету (і був обраний його першим почесним доктором), заснував журнали «На переломі» й «Сміх». Видав збірку «Чужиною» (1919 р.).
У 1923 р. Олесь із родиною змінив Відень на Прагу – осередок українського емігрантського життя. В останнє десятиліття життя розкрив свій талант дитячого письменника. Остання ж його поетична збірка «Цвіте трояндами» вийшла друком у 1939 р. через півроку після урочистого відзначення сорокаліття його літературної діяльності він поліг у чеську землю, похований у Празі. В еміграції Олександр Олесь був чільним ліриком. Його кращі вірші покладено на музику понад вісімдесятьма композиторами. Олесь-лірик зміг осягнути дух музики, що сягає глибин людської і народної душі.
Творчість Олеся не стала декларативною, процеси iсторичнi, суспiльно-полiтичнi, народний рух вiн сприймав не як «утилiтарист», а як «естет». Власне, категорiя «краси» – одна з головних у творчостi Олеся (як i у Миколи Вороного) – набуває в нього соцiального та етичного наповнення, спiввiдноситъся з народними iдеалами правди й справедливостi, iз законним правом народу на самостiйне буття. Ось чому спiвець «краси» стає i спiвцем нацiонального визволення. В Українськiй Народнiй Республiцi вiн бачить здiйснення споконвiчних надiй свого народу – i своїх власних – на вiльне життя у власнiй державi. Цiй своїй мрiї вiн залишається вiрним i в емiграцiї в Празi, хоча часом вона вже уявляється йому iлюзорною i вбирається у барви трагiчної безнадiї. О. Олесь реформував українську поезiю, вiн не тiльки розвинув її неоромантичнi та символiстичнi тенденцiї, не тiльки знайшов «спорiднення» модернiстичному художньому мисленню – в народно-поетичному, не лише збагатив мелос українського вiрша та його тропiку, – вiн, головне, вдихнув в українську поезiю дух невичерпної iндивiдуалiзацiї внутрiшнього життя, внiс до неї щонайтонший лiричний психологiзм i спонтанну задушевнiсть, – i за допомогою цiєї граничної iнтимiзацiї (що емоцiоналiзувала i його нацiонально-полiтичний iдеал). Парадоксальним чином причастився до загальнолюдської духовної проблематики, спрямував українську поезiю в рiчище сучасної йому європейської, або принаймнi, дав новий стимул руховi в цьому напрямi. I хоча молодшi його сподвижники, спийнявши цей стимул, пiшли далi (найталантовитiшi з них), часом його i заперечуючи, естетично долаючи (втiм, чимало було й наслiдувальникiв-профанаторiв), – все ж «олесiвський» посил, iмпульс був одним iз найпомiтнiших i найплiднiших в українськiй поезiї першої чвертi XX ст. Об'єктивне ж художнє значення його творчостi, певна рiч, виходить далеко за цi часовi межi зберiгатиметься тривалий час.
В амплуа лірика Олесь буквально за один день прославився. Як перший український лірик, він зайняв своє місце в літературній історії. Однак і його лірика ще не вміла по-справжньому говорити про любов. Його любов, як і його самотність або нудьга, були поверховими, непереконливими, декларативними. З віршів Олеся неможливо збагнути, чому, власне, ліричний герой самотній. Ряд кліше – хмари, квіти, віти, птахи, хвилі й нескінченні айстри-лілеї – переходять із вірша у вірш. Брак слова, яке б точно втілило його почуття, відчуває сам Олесь, адже в одному з ранніх віршів пише:
Ах, скільки струн в душі дзвенить! Ах, скільки срібних мрій літає!
В які слова людські їх влить?!
Ні слів людських для їх немає…
Вони ж так прагнуть в слові жить…
Олесь підсвідомо відчув і сформулював свою головну артистичну проблему, яка була також і проблемою цілого покоління українських поетів: для того, що він прагнув зробити, бракувало слів. Ішлося про зміну поетичної мови, потребу в якій Олесь тонко відчував на підсвідомому рівні. Певною мірою його поезія була такою спробою. Однак модернізувати мову Олесю не вдалося. Він просто розвинув у ній свою, досить вузьку стильову манеру. Крім того, Олесь залишається доволі обмеженим у репертуарі своїх форм, метрики, ритму. Він виробив певні кліше й постійно їх використовував. Головною риторичною моделлю залишався вже знайомий імператив. Олеся визначали як «індивідуаліста-романтика з народницьким відтінком».


 

Яндекс.Метрика >