...
Реферат на тему: Богдан-Ігор Антонич (1909-1937) PDF Печать E-mail

Реферат на тему:  Богдан-Ігор Антонич (1909-1937)

Це один із українських поетичних геніїв ХХ ст. Народився на Лемківщині 1909 року в родині заможного священика. Його рідне село тепер на території Польщі. У 1914 р. родина Антоничів переїхала на чотири роки до Відня. У 1919 р. заарештовують батька за домагання прав для галицької Лемківщини.
Україна в цей час переживала історичний момент. На початку 1919 р. об’єдналися дві молоді держави: УНР та ЗУНР. Відбувся акт об’єднання українських земель: галичан, які були від Польщею, східняків у складі УРСР. На період такого національного ентузіазму припали шкільні роки Богдана-Ігоря.
Через слабке здоров’я хлопець до 11 років вчився удома з приватною вчителькою, згодом 8 років вчився у гімназії. Ще під час навчання в гімназії почав писати твори, захоплювався музикою, грав на скрипці. Виступав на шкільних концертах і навіть компонував мелодії. Малював і серйозно цікавився образотворчим мистецтвом.
1928 р. Б-І. Антонич закінчив гімназію і вступив на філософський факультет Львівського університету (спеціальність – слов’янська філологія, болгарська мова).
З 1931 р. почав друкуватися в періодиці, з’являється його перша збірка «Привітання життя».
У 1933 р. закінчує студії в університеті з дипломом магістра філософії і стає вільним літератором. Музичне обдарування – ось звідки починається помітна схожість окремих віршів Антонича і Павла Тичини.
Від 1934 р. Б.-І. Антонич активно друкується в західноукраїнських часописах, видає збірку «Три перстені», за яку отримав літературну премію Товариства українських письменників і журналістів ім. Івана Франка. За неповних чотири роки поет готує до друку чотири книги поезій, працює над малою прозою, пише лібрето до опери «Довбуш», працює над романом «На тому березі», який не закінчив, пробує себе у ролі мистецтвознавця. У 1936 р. виходить найбільша прижиттєва збірка Б.-І. Антонича «Книга Лева».
У 1937 р. Антонич помер. Захворів на апендицит і після вдалої операції вже мав намір виписуватися з лікарні додому. Але друга важка недуга – запалення легенів – підкосила його навіки. Похований на Янівському цвинтарі у Львові.
Збірки «Зелена Євангелія» та «Ротації» вийшли у 1938 р. посмертно.
«Зелена євангелія» – це книга природи, «Ротації» – книга міста й цивілізації, а «Велика гармонія» – книга віри. Антонич цікавиться колективною пам’яттю й уявою праслов’ян. Префікс пра- багато значить у його світогляді. Поета манить глибина віків і далекі покоління. Тут час розгортається у дві фігури – лінії і кола. Коловий час – це час вічних повернень і перевтілень. Добрий приклад такого розуміння часу дає календарна обрядовість у фольклорі, що ніби повертає нас певного дня до тих самих, щороку повторюваних ритуалів: щедрувань, колядувань, накликання весни. Ідея про безсмертя як безконечну мандрівку душі захоплювала поета. Тому не варто думати, що написавши:
Антонич був хрущем і жив колись на вишнях,
На вишнях тих, що їх оспівував Шевченко – («Вишні»)
він пожартував або впав в якусь хворобливу уяву. Для Антонича – це досить серйозна світоглядна заява. Так він визначає власне духовне походження й обирає свою традицію, пам’ятаючи, що навіть найоригінальніший митець може породити лише частину самого себе, решту він свідомо успадковує від попередників. Поет применшує власні амбіції (всього лиш хрущ на шевченкових вишнях), а разом з тим захоплюється землею, яка дає йому натхнення.
Творчість Антонича споріднена з фольклором, він посилався у власних віршах на християнську міфологію, пов’язану зі старозавітними переказами, канонічними євангеліями і навіть апокрифами. Особливо прикметною тут виглядає «Книга Лева», де поет вдається до міфів про походження стихій, світил, землі тощо. В останніх двох збірках – «Зелена євангелія» та «Ротації» – Антонич дає ліричні переспіви початків існування: «Перша глава Біблії», «Міф», а також картини апокаліпсису: «Кінець світу», «Сурми останнього дня».
Крім того, Богдан-Ігор Антонич використовував мотиви античності (єгипетської, індійської, грецької) й поганської міфології слов’ян про великий колообіг життя у Всесвіті. Він понад усе цікавився так званими дописемними культурами. Його цікавила думка про творення новітніх міфів, що народжуються на наших очах. Писати вірші – це вже означало для нього займатися міфотворенням. Поет міряє час не місяцями чи роками, а століттями. Шукаючи затерті сліди минулих народів і завмерлих культур, він бачить себе доісторичною людиною, з правіку пов’язаною зі своїм місцем під сонцем, зі своєю землею.
В Антонича не знайдете зверхнього погляду людини як царя природи, навпаки, він підкреслює, наскільки рівними і схожими є живі істоти, люди та рослини. Основним образом його поезії став образ землі як стихії. Антонич був переконаний, що джерело всіх слов’янських вірувань треба шукати саме тут. Із землі народжується життя. Земля і небо – фундамент і дах світового дому:
Стіл ясеновий, на столі
Слов’янський дзбан, у дзбані сонце.
Ти поклоняйся лиш землі,
Землі стобарвній, наче сон цей! («Зелена Євангелія»)
У «Привітанні життя» він починав як романтичний бунтівник, тоді звернувся до мрій і спогадів дитинства у «Трьох перстенях» і, врешті, наново відкрив себе у ролі міфотворця, чию манеру письма можна описати як щось на межі символізму й авангарду. Він намагався відтворити суперечності притаманні земному світові в часі і просторі. У центрі Антоничевої естетики перебуває позасвітня краса, з якою споріднена краса земна, і яка, в його розумінні, творить «велику гармонію» – абсолютну істину. Поет вважав, що лише мистецтво може надати досконалість жахливому досвідові життя. Антонич поділяв символістську тугу за вищим світом, особливості уяви й специфічну музичність вірша; з авангардом його пов’язували позиція нерухомого спостерігача, парафраз і ретельна робота зі словом. У такий спосіб він досягнув у поезії співпраці раціонального та ірраціонального начал.
Велика цінність спадщини Антонича в тому, що йому вдалося поєднати ідеї авангарду і міфопоетики, що робить його центральною постаттю в українській поезії ХХ ст.

«Празька школа»

«Празьку школу» створили у 20-х роках представники української інтелігенції, які з політичних міркувань емігрували з України до Чехословаччини. Центром еміграції стають Прага і Подєбради. Громадське, літературне, культурне життя українського осередку в  Чехословаччині було активним: діяли видавництва, функціонували вищі навчальні заклади, на сторінках журналів виступали письменники-емігранти й автори з України, традиційними були літературно-мистецькі вечори та зустрічі. У таких умовах виникає літературне явище, назване «Празькою школою», до якої належали Євген Маланюк, Наталя Лівицька-Холодна, Олена Теліга, Оксана Лятуринська, Олег Ольжич.
«Празьку школу» репрезентують поети, чия творчiсть почалася в емiграцiї, переважно в Празi та Подєбрадях, хоча деякi з них згодом виїхали з Чехо-словаччини: Євген Маланюк, Наталя Лiвицька-Холодна й Олена Телiга до Варшави; Василь Хмелюк – до Парижа; Олекса Стефанович, Оксана Лятуринська, Галя Мазуренко та Олег Ольжич залишалися тут до кiнця другої свiтової вiйни...
Термiн «празька школа» здебiльшого умовний – в тому розумiннi, що це не була група, об'єднана органiзацiйно, яка б мала свiй статут, чи принаймнi якусь чiтку iдеологiчну та естетичну платформу. Тому ставлення до цього термiна було неоднозначне. Примiром, Є. Маланюк взагалi заперечував iснування якоїсь «празької групи», а Н. Лiвицька-Холодна, окреслюючи цю групу, включала до неї поетiв, якi жили у Варшавi, й не включала членiв групи «Жовтневе коло» радянської орiєнтацiї.
Ю. Дараган (1894-1926) – перший поет, в якого виразно окреслився комплекс iдей i почувань, характерний для «пражан»; прожив мало, всього тридцять два роки. У таборах iнтернованих, куди вiн потрапив пiсля поразки вiйськ УНР, захворiв на туберкульоз, який звiв його в могилу у 1926 р. Поетеса О. Лятуринська, яка надзвичайно високо оцiнювала поезiю Ю. Дарагана, написала зворушливий спогад: одна з її приятельок мала збiрочку його вiршiв «Сагайдак» (єдину, яку поет встиг видати за рiк до смертi) з дарчим написом «Милiй панночцi з фiалками». Потiм ця «панночка» в роковини смертi ходила на його могилу в Олшанах, щоб на неї покласти букетик свiжих квiтiв. Її наступниця – вже сама О. Лятуринська – одного разу не знайшла могили: рiв зрiвняли, бо минув десятирiчний термiн її найняття.
О. Лятуринська (1902-1970) народилася в 1902 р. на Волинi, померла в 1970 р. у м. Мiнеаполiсi (США). Особиста доля поетеси склалася драматично. Дитинство її минуло серед щедрої волинської природи коло хутора Вишневця недалеко вiд м. Кременця. В її батькiв (далекий предок батька був француз Лятур) було восьмеро дiтей, Оксана серед них наймолодша. Видана силомiць батьком у сiмнадцятирiчному вiцi замiж, вона втекла вiд нелюбого чоловiка й з пригодами дiсталася до Чехословаччини. Завершивши середню освiту в Українськiй гiмназiї, вчилася в Карловому унiверситетi, Українськiй мистецькiй студiї та Чеськiй вищiй промисловiй школi у Празi. Була талановитим скульптором, брала участь у ходожнiх виставках, та в 1945 р. пiд час воєнних подiй твори її пропали, а саму авторку спiткало лиха – вона майже зовсiм втратила слух. По вiйнi переселилася до США, де жила самотньо до смертi. Поетична творчiсть О. Лятуринської мiжвоєнного перiоду обмежується двома її збiрками: «Гусла» (1938) та «Княжа емаль» (1941), якi, проте, поставили її iм'я серед найталановитiших представникiв «празької школи».
О. Лятуринська назвала свою першу збiрку «Княжа емаль», i ця назва найкраще, найточнiше передає характер її свiтосприймання. Авторка добре обiзнана з княжою епохою, де пущi й нетрi, де «зуб, ратище, копито, пазур» постiйно чатують на людину, де «муж iшов на силу вражу», де i «гучнi, меткi на гони, Перуна стрiли, конi», але – «упали вежi, впали стiни, i зрiвняно вали». Ця язичницько-ранньохристиянська атмосфера – не архаїка, а спосiб оживити iсторiю. Спресованiсть зображення обумовлює лаконiчнiсть вислову, де немає нi розлогої метафори, нi навiть емоцiйно забарвленого епiтета, а сам вiрш стиснений, мов пружина. Смисловий простiр поезiї О. Лятуринської створює те, що за кожною деталлю проступають нитi зв'язку особистостi їз свiтом пущ, з оживленою природою, з великим свiтом, що простягся перед очима i вiдбився у душi, закарбувався в пам'ятi. За спостереженням Ю. Шевельова, поезiю О. Лятуринської пронизує традицiйна обрядовiсть, завдяки якiй здiйснюється живий зв'язок особистостi не тiльки з людським гуртом, а iз всесвiтом.
Поезiя Н. Лiвицької-Холодної (1902 р. н.) постає в еротичному виявi, через витончену, внутрiшньо складну, але зовнi прозору образну структуру. В її вiршах не знайдемо нi традицiйних персонажiв слов'янської мiфологiї, як у О. Лятуринської, нi героїки походiв княжої дружини, нi насичення пейзажу язичницькою символiкою. Лiрична героїня Н. Лiвицької-Холодної вiдчуває в собi темний голос кровi й уявляє себе то «поганкою з монгольських степiв» то бранкою татарина, яка надiлена вiдьомським хистом любовного привороту, що несе з собою смерть, вона мовби посестра гоголiвської сотникiвни. Однак грань мiж реальним людським переживанням i художньою мiстифiкацiєю настiльки тонка, що вiдкривається не кожному навiть досвiдченому оку. Тим-то збiрка поетеси «Вогонь i попiл», де цi мотиви яскраво втiленi, викликала дуже неоднозначну оцiнку.
Н. Лiвицька-Холодна i своєю бiографiєю, i поглядами була подiбна до iнших своїх ровесникiв з «празької школи». Дочка визначного полiтичного дiяча Української Народної Республiки Андрiя Лiвицького (деякий час був мiнiстром УНР), вона виїхала на Захiд, не встигнувши навiть закiнчити гiмназiю, i середню освiту здобула вже в Подєбрадах, вiдтак вивчала романiстику в Карловому унiверситетi в Празi, а пiсля переїзду до Варшави там закiнчувала унiверситетськi студiї. (Пiсля другої свiтової вiйни переїхала до США, де мешкає досi поблизу Нью-Йорка).
Як митець вона не пiддавалася спокусi прямолiнiйної полiтичної риторики, прагнула зберегти право на творчу й людську iндивiдуальнiсть, право на повноту емоцiй з погляду жiнки. Це не завжди знаходило прихильнiсть i розумiння у цей складний, до краю заiдеологiзований час.
Тож не дивно, що тiльки значно пiзнiше збiрка «Вогонь i попiл» була оцiнена як неординарне художнє явище, що виникло на перехрестi лiтературних впливiв i взаємозв'язкiв. Збiрка «Сiм лiтер» цiлком iнша за темою й за тональнiстю. Назва прочитується як «Україна», основний мотив – емiгрантська доля, трагедiя степового перекотиполя на бруках європейський мiст, туга за рiдною землею. Натомiсть мотивів туги за батькiвщиною – сповнений глибокого болю, iнодi тут вловлюється i вiдоме Лесине «без надiї сподiваюсь», але частiше це прощання з рiдною землею назавжди, «чорний льох чужини», здається, вже нiколи не розвiє свого мороку. Батькiвщина стає вже спомином, казкою але казкову iдилiю порушує голос реальностi – через кордони доноситься «зойк голодного села».
У вiршах Н. Лiвицької-Холодної вiднаходять i слiди прихованої полемiки з iншими представниками «празької школи» – Є. Маланюком, Ю. Липою, О. Ольжичем. Ця полемiка спричинена не браком нацiонально-патрiотичних почуттiв поетеси, а остоюванням права залишатися жiнкою, просто людиною, права не тiльки на високий злет, а й на сумнiв, на увесь спектр настроїв i переживань, надто в такий складний i тривожний для батькiвщини час, надто в таких складних i важких умовах емiграцiйного життя.
Олекса Стефанович (1899-1970) – уже першi, надрукованi на початку 20-х рокiв XX ст., вiршi О. Стефановича привернули увагу лiтературних кiл української емiграцiї у тогочаснiй Чехословаччинi. Згодом вiн зажив слави одного з найталановитiших поетiв «празької школи», але його замкнутiсть, самоiзольованiсть i, очевидно, особлива вимогливiсть, не дали змоги помножити її, самоутвердитись уже в новiй, другiй емiграцiї, де вiн жив бiльш нiж скромно, опинившись фактично поза лiтературним життям української громади. На Україну оригiнальна поезiя О. Стефановича не дiйшла, не мала тут жодного вiдгуку й визнання.
Стефанович народився 5 жовтня 1899 р. в селi Милятинi Острозького повiту на Волинi в сiм'ї православного священика. У 1919 р. закiнчив Волинську духовну семiнарiю у Житомирi, та духовну стезю не обрав. 1922 р. виїхав до Чехословаччини, там закiнчив фiлософський факультет Празького Карлового унiверситету (1928), вiдвiдував також заняття в Українському вiльному унiверситетi, захистив докторську дисертацiю на тему «А. Метлинський – поет» (1932). У Празi постiйного заробiтку не мав, терпiв велику матерiальну скруту, пiдробляв домашнiм учителем, рiзноробом. 1944 р. його силомiць вивезли в робiтничi табори до Нiмеччини, де вiн прожив до 1949 р. Цього ж року прибув до США, працював робiтником на фабрицi в м. Буффало, навчав дiтей в українськiй православнiй суботнiй школi, жив самотньо, убого. Помер 4 сiчня 1970 р.
За цими, зовнi скупими фактами життя О. Стефановича приховане велике й напружене iнтелектуальне життя поета, яке реалiзувалося у його натхненнiй поетичній спадщинi. Друкуватися О. Стефанович почав 1923 р. в українськiй емiгрантськiй пресi – журналах «Нова Україна», «Веселка», «Український студент», «Студентський вiсник», згодом у львiвському «Лiтературно-науковому вiснику». Перша його книжка «Поезiї. Збiрка I. (1923-1926)» вийшла у Празi в 1927 р. «коштом «Українського Союзу студентської емiграцiї з пiвнiчно-захiдних земель України»; друга збiрка поезiй з'явилася теж у Празi в 1939 р. Живучи в США, О. Стефанович пiдготував до друку збiрку «Кiнцесвiтне», яка за життя поета надрукована не була. Вони увiйшли до «Зiбраних творiв» О. Стефановича (Торонто, 1975), упорядкованих Б. Бойчуком, зi вступною статтею I. Фiзера.
Значне мiсце в його поезiї посiдає бiблiйна, релiгiйна тема, опрацьована на рiзних рiвнях – вiд свiтлих рiздвяних вiршiв до глибоких фiлософсько-мiстичних роздумiв про суть християнства i його трактування кiнця свiту. Висвiтлюється вона не в ортодоксально-догматичнiй, а в морально-побутовiй i фiлософськiй площинах iз залуженням народного розумiння важливiших подiй всесвiтньої iсторiї. Улюбленi його теми – Рiздво Христове, Великдень, яскравi євангельськiї iсторiї, молитви. Особливо вражаючi є змальованi апокалiптичнi картини, написанi 1942 р., в розпал другої свiтової вiйни. Бiблiйна тема у поезiї О. Стефановича спiвiснує з язичницькою, дохристиянською українською мiфологiєю, складає своєрiдне поетичне двовiр'я, суголосне двовiр'ю в народнiй пезiї. Його образи Перуна, Ярила, Либедi, Дива, русалок, водяникiв, лiсунiв, полiсунiв, Лади живуть у тих же часових i просторових вимiрах, що в бiблiйнi образи. Паралельно опрацьовував О. Стефанович й античнi мотиви. Апокалiптичними вiзiями пройнята остання збiрка поезiй О. Стефановича «Кiнцесвiтне», над якою поет працював в останнi роки життя, хоч задум виник ще у Празi.
Порiвняння поезiї О. Стефановича з творчiстю тогочасних поетiв в Українi тягне нитку до раннього П. Тичини, неокласикiв i С. Плужника. Мiж ними багато спiльного як у тематицi, так i в поетицi, вибагливiй простотi й безпосередньостi вислову. Як поети йому найбiльше iмпонували О. Влизько i О. Ольжич.

 

Яндекс.Метрика >