...
Конспект уроку: Володимир Маяковський. Віра в перетворювальну силу поетичного мистецтва. Масштабність любовних почуттів ліричного героя. PDF Печать E-mail

Конспект уроку: Володимир Маяковський. Віра в перетворювальну силу поетичного мистецтва. Масштабність любовних почуттів ліричного героя. Новаторство поезії Маяковського: експресивна функція ритму й рими, ораторські прийоми та інтонації, використання уособлень, розгорнутих метафор, гіпербол.
Мета: продовжити аналіз лірики В. Маяковського, поглибити розуміння поезії як
способу життя поета, визначити новаторський характер його творчості, а також
причини трагічної долі В. Маяковського.
Обладнання: портрет В. Маяковського.

ХІД УРОКУ
І. ОГОЛОШЕННЯ ТЕМИ, МЕТИ ТА ЗАВДАНЬ УРОКУ
ІІ. АКТУАЛІЗАЦІЯ ОПОРНИХ ЗНАНЬ УЧНІВ
1.  Питання до учнів.
Що таке футуризм?
2. Заслуховування виразного читання вірша «Послухайте!».

ІІІ. ОПРАЦЮВАННЯ ТЕМИ УРОКУ
1. Слово вчителя.
«Собі, любимому, присвячує ці рядки автор»... Що це? Егоцентризм? Чи це крик туги за людьми?
На жаль, для багатьох Маяковський ще й досі залишається поетом «атакуючого класу» або якимось незрозумілим диваком. Однак навряд чи поет заслуговує на таке однобоке та несправедливе розуміння — вірш, який щойно звучав, здається, усім своїм змістом утверджує цю думку. А ось послухайте це:
Грядущие люди!
Кто вы?
Вот — я,
весь
боль и ушиб.
Вам завещаю я сад фруктовый моей великой души.
Вдумайтеся у ці рядки. Чи це не своєрідний код до розуміння Маяковського, що він нам довірливо залишив?
Із чого починався Маяковський-лірик? Вже у першому надрукованому вірші «Ніч» поет з юнацькою незграбністю і не без юнацької пози визнавав, що до його серця підкрадається кохання:
Я, чувствуя платья зовущие лапы,
в глаза им улыбку протиснул...
Натомість в іншому вірші «А ви змогли б?» виявляється ще одна, дуже суттєва сторона поетичного світогляду Маяковського.

2. Виразне читання учителем вірша «А ви змогли б?».
3. Питання до аналізу.
1. 3 яким віршем за емоційністю назви перегукується назва даного вірша?
(« Послухайте!»)
2. Чи можна визначити спільні мотиви у цих віршах? (Людина у центрі — тільки вже не Всесвіту, а землі і міста,— це по-перше. І по-друге, заклик до пошуків того, що робить нас людьми — творення зірок і музика.)
3. Що відмінного є у змісті цих віршів? (Поєднання найвищих надбань культури людини зі світом грубої прози, якщо поглянути на це з точки зору «ноктюрна». Але можна інтерпретувати це й інакше, тобто з погляду на те, як важко людському почуттю пробитися крізь нашарування неестетичного!)

4.    Продовження слова вчителя.
И вот я — озноенный июльский тротуар,
а женщина поцелуи бросает — окурки.
Це — у вірші «Любов» (1913). А рік по тому у «Хмарі в штанях» — ніжне, схвильоване, очищене від сміття вулиці визнання:
Мария!
Имя твоё я боюсь забыть,
как поэт боится забыть
какое-то
в муках рождённое слово.
Любов і поезія. Вони гідні одне одного. Поезія, освітлена любов'ю, і любов, піднесена поезією до вершин людського духу. А сама людина? Чи готова вона до такої висоти почуттів?
Могутній талант Маяковського вже в ранніх віршах проявився у складних поетичних асоціаціях, які народжували несподівані і тому незабутні образи. Звісно, не все було вдалим. Проте вся творчість Маяковського просякнута ідеєю людини. Відрізняючись надзвичайно гострим сприйняттям дійсності, він із болем писав про страждання людей у світі, де навіть пам'ятник Петрові відчував себе «закутим у власному місті» («Остання петербурзька казка», 1916).
Відсутність у людях людських почуттів, влада грошей і речей, черствість та байдужість, глухота сердець — усе це було причиною трагедії поета і його ліричного героя. Світ у ранніх творах Маяковського здається деформованим. Навіть небесні світила (сонце, місяць), оспівані світовою поезією, представлені як покалічені жертви.
Такі, наприклад, їхні образи в «Адищі міста»: «у пораненого сонця витікало око», «а за сонцем... шкутильгав нікому не потрібний, кволий місяць». Приниження піднесених предметів і явищ до чогось часом навіть потворного чи прирівнювання їх до скривджених природою людей створює художній ефект дискомфорту, тривоги, викликаних загальною невлаштованістю людини (порівн. у «Незнайомій» О. Блока: «А в небе, ко всему приученный, бессмысленно кривится диск».)
Це не означає, що в ранній поезії Маяковського відсутні поетизація краси або
ранньої поезії    поклоніння високому почуттю кохання. Однак виявлялися вони нерідко у характерній для футуристів формі ексцентричного епатажу, коли у центрі — сам поет. Щоправда, у Маяковського його ліричний герой сповнений любові і жаги робити добро, а ексцентричність — це особлива форма заперечення поетом грубої і жорстокої реальності.
З одного боку — «метелик серця поета», з іншого — «озвіріла юрба», «ощетинившая лапки стоглавая вошь» («Нате!»). І все-таки Маяковський відчуває себе поетом юрби, для нього найвищою нагородою може бути тільки визнання людей, покалічених життям:
Но меня не осудят, но меня не облают,
как пророку, цветами устелят мне след. Все эти, провалившиеся носами, знают:
я — ваш поэт.
Про що б не говорив поет — про ненависть чи любов — його почуття активні, форма їх виявлення експресивна, у кожнім почутті він послідовний і постійний. Це виражається, зокрема, у тому, що Маяковський перетворює визначене почуття на соціально-етичний лейтмотив, у кожному новому випадку підсилюючи його емоційне навантаження.
Для Маяковського є характерним сполучення протесту проти потворних форм життя з безмежною любов'ю до знедоленого. При цьому, на початковому етапі, виявляється безсилля поета, нездатність до практичних дій в ім'я полегшення долі страждаючих. Це, зокрема, можна легко помітити у першому великому творі, драматичній поемі «Володимир Маяковський».


Поета (автора і героя твору) охоплює тривога за людину, він бере на себе всі людські страждання, до нього несуть свої біди злиденні, покалічені — люди-маски, згустки усіх нещасть, усіх трагедій.
Поета бентежить безсилля, а краще сказати,— безпорадність («Вам добре, а мені з болем як?»), пасивність людей, які постають у всій своїй духовній слабкості. Вони чекають на щось — у той час, як навіть речі збунтувалися: «Навіть провулки засукали рукави для бійки», «речі кинулися, роздираючи голос, скидати лахміття зношених імен».
І поет, для якого предмети побуту — вороги людини, раптом замислився: «А, можливо, речі треба любити? Можливо, у речей інша душа?» Людськими почуттями наділяється все, що бачить поет: «У мчащихся рек на взмыленных шеях мосты заломили железные руки. Небо плачет безудержно, звонко...» Життя ставить перед поетом дилему: або опустити руки, або «розпинатися» за пасивну юрбу. Обирається друге, і тому у поемі часто звучить мотив жертовності, а завершується твір жестом розпачу і байдужості до всього, крім себе самого: «іноді мені більше за все подобається моє власне прізвище, Володимир Маяковський». Та проте тон поемі задає виражена у пролозі готовність поета, навіть і ціною власного життя, перелити в людей свою любов, наділити їх здатністю та вмінням любити:
Я вам только голову пальцами трону, и у вас
вырастут губы
и язык,
родной всем народам.
Одну з причин трагедії людей поет вбачає у їхній роз'єднаності. Поет дуже
гостро переживає страждання через нерозділене кохання, і це дозволяє порівнювати його з О. Блоком, який беріг «К людям на безлюдьи неразделённую любовь» .
Але якщо у Блока туга за людьми виражається стримано, що, звичайно, не послаблює силу почуття та його глибину, то біль Маяковського виражений у експресивній формі, притаманній для індивідуальної авторської манери:
Нет людей.
Понимаете
Крик тысячедневных мук?.. Брошусь на землю,
камня корою
в кровь лицо изотру, слезами асфальт смывая. Истомившимися по ласке губами
тысячью поцелуев покрою
умную морду трамвая.
(«Надоело», 1916)   

Ніби продовжуючи тему поеми «Володимир Маяковський», поет у вірші «Собі,
любимому...» змальовує образ ліричного героя як істоти, у якій вміщується стільки кохання, що її силу просто неможливо виміряти:
Если б быть мне косноязычным, как Дант
или Петрарка!..
О, если б был я
тусклый, как солнце!
Очень мне надо
сияньем моим поить
земли отощавшее лонце!
Пройду,
любовищу мою волоча...


Перед нами унікальний прийом, характерний тільки для Маяковського. Його можна визначити як ліричний гротеск із ледь відчутним відтінком самоіронії. У контексті творів Маяковського це одна із форм самопізнання і самоутвердження людини у сповненому трагічних суперечностей світі. Тому треба розуміти, що назва вірша — це аж ніяк не ознака егоцентризму. Герой є самотнім, він прагне кохання, однак любити йому немає кого, хоч «морду трамваю» цілуй. Тому-то його любов звернено на нього самого, у цьому і полягає трагедія:
В какой ночи, бредовой, ненужной,
какими Голиафами я зачат — такой большой и такой ненужный?
Отже, сила кохання Маяковського мотивується його гуманізмом, він не може уявити себе без цього почуття — чи йдеться про кохану, чи про все людство.

4. Виразне читання вчителем вірша «Лілічко! Замість листа».
5. Питання до аналізу.
1. Яке враження справив на вас цей вірш?
2. У чому полягає особливість кохання ліричного героя? (Особливість, ця полягає в прийнятті кохання і коханої такими, якими вони є).
3. Чи це не є свідомим приниження власної гідності? (Ні. Любов не може бути
ганьбою, і тому прохання ліричного героя дати йому можливість «в последнем
крике выреветь // горечь обиженных жалоб» позбавлене образи, що й підтверджує фінальна інтерпретація цього мотиву:
Дай хоть
последней нежностью выстелить
твой уходящий шаг.)
4. Чому ж ліричний герой втрачає кохану? (Це — парадокс, але, здається, що саме сила почуттів і відлякує її. Відлякує, певно, ще й тому, що йдеться про нерозділене кохання.)   
5. А відтак, хто з відомих вам літературних героїв міг би також підписатися під цим віршем? (Желтков. Але ліричний герой, на відміну від героя Купріна, і «в пролёт» не кинеться, і «не выпьет яда», і курок не зможе «над виском нажать». Та й завершується вірш «Лілічко!» на найвищій ліричній ноті: «Дай хоть последней нежностью выстелить твой уходящий шаг»,— на найвищій і водночас життєстверджуючій.)
Для цього вірша є характерним те, що почуття героя упродовж твору виражені з найвищою напругою, і якщо навіть визнати його фінал трагічним, то й тоді нас не може не вразити сила кохання героя — того кохання, яке, попри усі драми і трагедії, утверджує непереможність життя і кохання.

6. Продовження слова вчителя.
Тут доречно торкнутися і однієї з найскладніших і фатальних загадок долі Маяковського, бо, здається, пояснення та її розгадку треба шукати у ранній ліриці поета.
Силу почуттів Маяковський підносить до критичного рівня, до краю життя і смерті. То чи не тому з якоюсь трагічною приреченістю звучить у його віршах мотив самоусунення, який завершився в реальності фатальним пострілом?
Якщо пролог до трагедії «Володимир Маяковський» закінчується ідеєю самопожертви в ім'я людей («обнимет мне шею колесо паровоза»), то твори, народжені завдяки суперечливому почуттю до Лілії Брік, просякнуті бажанням піти з життя. Щоправда, у згадуваному вже вірші «Лілічко!» поет запевняє, що «и не выпью яда, и курок не смогу над виском нажать». Однак це, певно, тому, що рік тому у пролозі поеми «Флейта-хребет» він «замислився»: «Всё чаще думаю — не поставить ли лучше точку пулей в своём конце».

І, нарешті, страшне пророцтво у поемі «Людина»: «А сердце рвётся к выстрелу, а горло бредит бритвою...» (гл. «Вознесіння Маяковського»), і потім у фіналі (гл. «Маяковський століттям») у якомусь випадковому діалозі на вулиці — констатація того, що станеться 14 квітня 1930 року:
— Прохожий!
Это улица Жуковского?..
«Она — Маяковского тысячи лет:
он здесь застрелился у двери любимой».
Не можна не сказати і про гуманістичний пафос ідей поеми «Людина», які знайшли своє продовження у поемах «Люблю» і «Про це». Своєю концепцією людини Маяковський по-своєму включився у традицію російської літератури, трактуючи складність боріння пристрастей як взаємосплетіння полярних зарядів: страждання і радість, біль і захват, падіння і злети.
І ніде (жодного разу!) поет не замикається в егоцентризмі. Він страждає за людство. А поняття щастя пов'язане для нього із щастям усіх. Якщо ж включати позицію поета у досвід російської літератури, то, безумовно, простежується вплив на неї «енергетичних полів» Достоєвського і Максима Горького.
Дослідник творчості Маяковського Анатолій Абрамов зауважив, що рядки з поеми «Про це» (1923), в якій зійшлися всі напрями лірики та епосу поета,— «должен стоять, стою за всех, за всех распл//ачусь, за всех расплач//усь»,— необхідно співвідносити з гуманізмом Достоєвського, з «исступлённым стремлением» Дмитра Карамазова: «За всіх піду, тому що потрібно ж комусь і за всіх піти».
Натомість милування людиною, готовність у захваті згоріти за людей — це Максим Горький. Важко встояти перед спокусою згадати з цієї нагоди однойменну з поемою Маяковського романтико-філософську поему Максима Горького «Людина» (1903): зближують, зокрема, двох таких різних художників гімни людині.
У Максима Горького: «Йду, щоб згоріти якомога яскравіше і глибше освітити пітьму життя. І загибель для мене — моя нагорода».
У Маяковського:
И только боль моя острей — стою
огнём обвит на несгорающем костре немыслимой любви.
Видатний російський критик Дмитро Писарев вважав, що «лірика є найвищим і найважчим проявом мистецтва. Ліриками мають право бути тільки першокласні генії, тому що тільки колосальна особистість може давати суспільству користь, звертаючи його увагу на своє власне приватне і психічне життя».
Хіба це не про Маяковського?

ІV. ПІДБИТТЯ ПІДСУМКІВ РОБОТИ
Питання до учнів.
1.Чим є кохання для ліричного героя В. Маяковського?
2.Чому воно посідає чільне місце у його світосприйнятті?
3.3 ким ще з поетів, творчість яких вам відома, можна було б порівняти поезію Маяковського і за якими критеріями?

V. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ
Повторити відомості про напрям футуризму у літературі.

 

Яндекс.Метрика >