...
Конспект уроку: Пошуки нових засад і форм зображення світу й відтворення людських почуттів у західній поезії на початку XX ст. PDF Печать E-mail

Конспект уроку: Пошуки нових засад і форм зображення світу й відтворення людських почуттів у західній поезії на початку XX ст. Найвідоміші представники авангардистської й модерністської течій першої половини XX ст.: П. Елюар, Т. С. Еліот, Г. Тракль, Ф. Ґарсіа Лорка, В. Незвал та ін.
Мета: на прикладі творчості найвідоміших представників авангардистської та
модерністської течій у західній поезії проаналізувати характер та зміст цих течій
та їх програми, поглибити знання про модернізм на ліричному ґрунті,
переконувати учнів у тому, що немеметична поезія є не менш поезією, ніж
поезія традиційна, меметична.
Обладнання: портрети П. Елюара, Т. С. Еліота, Г. Тракля, Ф. Ґарсіа Лорки, В. Незвала.

ХІД УРОКУ
І. ОГОЛОШЕННЯ ТЕМИ, МЕТИ ТА ЗАВДАНЬ УРОКУ
ІІ. АКТУАЛІЗАЦІЯ ОПОРНИХ ЗНАНЬ УЧНІВ
Питання до учнів.
1.Що таке модернізм?
2.Причини виникнення модернізму.
3.Які течії та напрями складають естетичну систему модернізму?
ІІІ. ОПРАЦЮВАННЯ ТЕМИ УРОКУ
1. Заслуховування учнівських повідомлень про життя та творчість Л. Елюара, Т. С. Еліота, Г. Тракля, Ф. Ґарсіа Лорки, В. Незвала.
Ми згадали майже усі основні течії та напрями, які складають естетичну систему модернізму. Але ці теоретичні знання майже нічого не варті без прикладів у такій специфічній царині, як література. Тому ми спробуємо наповнити реальним поетичним змістом теоретичні знання, аби вкотре переконатися, що як би письменник чи поет не писав, тільки б не писав погано,— в усьому ж іншому немає і не може бути жодних обмежень. А до того ж, нам необхідно також визначити спільне і відмінне у творчості поетів, про яких ітиметься на уроці.
2. Вибіркове читання поезій даних поетів.
Аби урок не перетворився на пасивне слухання, повідомлення учнів ілюструються виразним читанням віршів на вибір. Відповідно до рівня підготовки класу і наявності текстів це можуть робити або учні, або сам учитель.
ІV. ПІДБИТТЯ ПІДСУМКІВ РОБОТИ
1.Питання до учнів.
1.Яке відображення у поезії модернізму знайшли причини, через які це мистецтво
постало?
2.Що спільного і відмінного можна визначити у творчості таких, здавалося б,
різних поетів?
3.Чи заслуговує їхня поезія на звання такої? Чому?
4.    Заключне слово вчителя.
Ми оглядово окреслили кшталт і характер творчості кількох дуже різних видатних поетів, проте навіть і за таких умов цілком очевидним є той факт, що кожен із них намагався відобразити у своїх поезіях новий світ, який почав божеволіти у них на очах.
Хтось із них віддавав перевагу формі, зміни якої тягнули за собою і відповідний зміст, хтось йшов від змісту, і це призводило до деформації класичної, традиційної форми, а хтось взагалі намагався цілком зруйнувати колишні сталі форми, змісти і ідеї, тому що вважав їх застарілими і такими, що не відповідають новому часу.
Однак за всіма цими естетичними експериментами не можна не помітити щирого бажання засобами мистецтва віднайти і зберегти світ краси і людяності. А наскільки їм

це вдалося, ми будемо з'ясовувати у подальшому, детально розглядаючи творчість ще двох видатних поетів цього періоду — Ґійома Аполлінера і Райнера Марії Рільке.
V. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ
1.    Порівняти будь-яку з почутих на уроці поезій з будь-якою (за вибором учнів) поезією Байрона, Ґете, Пушкіна або Франка.
2.    Написати лист-роздум на тему: «Як заридала моя гітара...»


VІ. ДОДАТКОВІ ВІДОМОСТІ ТА МАТЕРІАЛИ
Матеріали до повідомлень про життя та творчість згаданих поетів
Поль Елюар
Ім'я Поля Елюара пов'язується з літературною течією сюрреалізму, але його творчість виходила за межі цього впливу активністю життєвої позиції автора, його небажанням і невмінням замикатися в рамках суб'єктивних переживань, що суперечило філософській концепції Зіґмунда Фройда, яку сповідували сюрреалісти, проголошуючи справжнім тільки підсвідоме та суб'єктивне!
Поль Елюар народився у передмісті Парижа.. Його справжнє ім'я — Ежен Ґрандель. Батько його — службовець, що став комерсантом. Елюар закінчив Паризьке училище імені Ж. Б. Кольбера. Літературну діяльність розпочав у роки Першої світової війни. Він повернувся з війни із зошитом віршів, у яких знайшли відображення утома від життя в окопах, неприйняття усього, що породило криваву бойню.
Фронтові враження лягли в основу збірки «Обов'язок і тривога», а 1918 р. вийшли «Вірші для мирного часу». Вони складаються із 131 вірша; один із кращих — це вірш «Щасливі жінки знову чоловіків знайшли». У творі — проста й безпосередня розповідь поета про солдата, який повернувся з війни та радіє життю, тому, що він може бути поруч із дружиною і дітьми. Солдат радіє також із того, що він нарешті «повернув собі обличчя», після того як багато днів провів у безликому солдатському натовпі, приречений на страждання. А тому вищий сенс життя для нього — у праці, у любові, у родині.
1919 р. Поль Елюар зблизився з Луї Араґоном, Андре Бретоном та іншими письменниками, що називали себе дадаїстами і бунтували проти академізму і консерватизму у мистецтві. Однак вірші Поля Елюара вирізняла ясність погляду на життя, а це відчутно суперечило ідеям, які стверджували, що тільки підсвідоме відбиває дійсну природу речей.
Вирішальний вплив на світогляд Елюара справили події в Іспанії і особливо боротьба французького народу проти фашизму. Поет пориває із сюрреалізмом, і під його пером народжується лірика високого трагічного звучання. У Парижі, над яким майорів фашистський прапор із чорною свастикою, з'являється книга його віршів «На південних схилах». У ній поет із гнівом говорить про тих, хто свавільничав у Мадриді, знищував Герніку, чий чобіт топче землю його батьківщини. Слово поета йшло пліч-о-пліч із тими, хто боровся проти насильства, смерті, поневолення, знищення духу і плоті.
Вірш Поля Елюара «Воля» з книги «Поезія і правда 1942 року» став поетичним прапором Руху Опору. У ці ж роки виходять збірки його віршів «Відкрита книга І. 1938—1940», «Відкрита книга II», «Обличчям до обличчя з німцями».
Після війни Елюар — активний борець за мир між народами. Не полишає він і поетичної творчості — виходять чергові збірки його віршів: «Зайвий час», «Політичні вірші», «Урок моралі», «Присвяти».
1953 р. поета посмертно було нагороджено Міжнародною премією миру.

Т. С. Еліот
Поет Томас Стернз Еліот народився в Сент-Луїсі (штат Міссурі). Він був меншим із семи дітей у родині. Серед його предків — преподобний Вільям Ґрінліф Еліот, засновник Вашингтонського університету в Сент-Луїсі, а з боку матері — Айзек Стернз, один із перших переселенців Массачусетсу. Батько Томаса, Генрі Вер Еліот, був багатим промисловцем, а мати, Шарлотта Стернз,— жінка освідчена, з літературним талантом.
Закінчивши приватну школу в Сент-Луїсі, Еліот рік провчився у приватному массачусетському коледжі й 1906 р. вступив до Гарвардського університету. Талановитий студент, Еліот закінчив університетський курс за три роки і отримав диплом магістра на четвертому курсі.
Тоді ж Еліот друкує власні вірші в «Гарвард адвокет», де працює редактором (1909—1910). Потім їде до Парижа, відвідує лекції в Сорбонні та вивчає французьку літературу, насамперед творчість поетів-символістів. Ще в Гарварді він зацікавився символізмом, читав вірші поета-символіста Жуля Лафорґа та книгу Артура Саймонса «Рух символізму в літературі», яка справила великий вплив на розвиток поета.
Повернувшись 1911 р. до Гарварда, Еліот пише дисертацію про англійського філософа-ідеаліста Ф. Г. Бредлі, вивчає санскрит та буддизм. Шелдонівська стипендія дала йому змогу поїхати спочатку до Німеччини, а потім до Великої Британії, де в оксфордському Мертон-коледжі, в якому викладав Френсіс Бредлі, він вивчає філософію. Після тривалих вагань та сумнівів Еліот вирішує присвятити себе літературі й не повертатися до Гарварда для захисту дисертації. Він залишається в Лондоні й пише вірші.
Ранні твори поета з'являються в різних періодичних виданнях. Дві нові поетичні збірки «Пруфрок та інші спостереження» і «Вірші» були опубліковані 1917 та 1919 pp. Написані під впливом Лафорґа вірші обох збірок позначені глибоким розчаруванням дійсністю. У «Пісні кохання Дж. Альфреда Пруфрока», першій вагомій поемі Еліота, змальовано героя — запопадливого, шанобливого придворного, з добрими намірами, пишномовного і болісно нерішучого, особливо з жінками. «Пруфрок» став віхою в поезії XX ст., чимало критиків писали про значення цієї поеми, а американський поет Джон Беррімен вважав, що з «Пруфрока» бере початок сучасна поезія.
1922 р. Еліот опублікував поему «Безплідна земля», яку його друг і наставник Езра Паунд назвав «найдовшою поемою з будь-коли написаних англійською мовою». Своєю гіперболою (твір має 434 рядки) Паунд натякає на поетичну концентрацію та численну кількість алюзій у поемі.
«Безплідна земля», кращий, на думку впливових критиків, твір, що позначився на подальшому розвитку поезії, складається з п'яти частин, об'єднаних наскрізними темами безпліддя та розмивання цінностей. У «Безплідній землі» відтворено сумніви та розчарування повоєнного покоління, відображено інтелектуальний настрій усієї епохи.
1927 р. Еліота було хрещено за обрядом англіканської церкви, і того самого року він дістав британське підданство.
Ще будучи американським студентом, Еліот виявляв жвавий інтерес до культури країни своїх предків. І якщо прийняття британського підданства якоюсь мірою відповідало його юнацьким прагненням, то його перехід до англіканської церкви був відходом від сімейних традицій унітаріанства, хоча й задовольняв потребу Еліота, пуританина за походженням, у суворих та чітких моральних установках. У поемі «Сіре середовище» (1930) цілком виразно виявилися душевні страждання, якими супроводжувалося його навернення до англіканської віри.
У 30-ті роки Еліот пише поетичні драми. «Камінь» (1934) та «Убивство в соборі» (1935) призначалися для релігійних вистав. «Убивство в соборі», філософське мораліте про муки св. Томаса Беккета, визнано кращою п'єсою Еліота. Вона з великим успіхом ставилася в театрах Європи та Сполучених Штатів.
Його п'єси про сучасне життя — «Возз'єднання сім'ї» (1939), «Вечірній коктейль» (1950), «Особистий секретар» (1954) і «Літній державний діяч» (1959) — вважаються менш майстерними. Автору багато в чому не вдалася спроба сповнити сучасним змістом теми античної трагедії. «Вечірній коктейль», щоправда, свого часу мав успіх на сценах театрів з обох боків Атлантики.
Поеми 40-х років: «Чотири квартети» (1943), «Бьорн Нортон» (1941), «Іст Кокер» (1940), «Драй Селвейджес» (1941) та «Литтл Гиддінґ» (1942) — вважаються багатьма критиками найбільш зрілими поетичними творами Еліота. Кожна поема — це роздуми, навіяні спогляданням різних пейзажів, у які поет уплітає свої міркування про історію, час, природу мови, а також особисті спогади.
1948 р. Еліотові присуджено Нобелівську премію з літератури «за видатний новаторський внесок у сучасну поезію». Член Шведської академії Андерс Естерлінґ у своїй промові підкреслив, що у віршів Еліота «є особлива властивість — здатність врізатися в свідомість нашого покоління з гостротою алмаза».
Критична і текстологічна література, присвячена творчості Еліота, зростає. На думку американського критика Ірвіна Еренпрайса, «поезія Еліота сягає в глибини моралі та психології. Еліот розумів мінливу, парадоксальну природу наших найприхованіших емоцій та суджень і намагався висловити цей парадокс у своєму стилі». Стиль Еліота, вважає Еренпрайс, відзначається «порушенням синтаксису і змісту, привертаючи таким чином увагу читача, змушуючи його по-новому поглянути на завдання та цінності літературної творчості».
«Подвійне завдання Еліота полягало в тому,— писав англійський критик Моріс Бредбрук,— щоб знайти тлумачення своєї епохи, тримаючи, як навчав найвеличніший із поетів, Дзеркало обличчям до Природи, і водночас наслідувати зразки справжньої довершеності».
Т. С. Еліот сам визначив свою позицію в житті та творчості: «Класицист у літературі, рояліст у політиці й англокатолик у релігії». Він не сприймав тогочасної дійсності, оскільки бачив у ній втрату найважливіших моральних цінностей. Криза духу, яка охопила західну цивілізацію, стала наскрізною темою його творчості. Саме цим і визначився модернізм поета.
Уже ранні твори Еліота («Пісня кохання Дж. Альфреда Пруфрока», «Безплідна земля») позначені пошуком нових поетичних форм, здатних передати соціально-політичні, духовні, інтелектуальні реалії початку століття. Він став палким прихильником образного малюнка вірша. У його поезії наявні різнорідні тематичні прошарки, а переходи від одного до іншого ніяк не відзначені, відсутня і пунктуаційна сигналізація (тире, дві крапки тощо). Досить активно поет застосовує асоціативний метод, своєрідно використовуючи цитати з художнього набутку Верґілія, Данте, Шекспіра, Мідлтона, Вебстера, інших авторів. Його поетичній мові властивий також високий рівень метафоризації, насиченість символами. Усе це певною мірою утруднює сприйняття еліотівської поезії.
Помер поет 1965 р., у віці 76 років, був похований в Іст Кокер, селі в Сомер-сеті, звідки в середині XVII ст. його предок Ендрю Еліот подався до Америки.
Вітезслав Незвал
Чеський поет, один із найвидатніших європейських поетів XX ст. Тема революції втілюється в поемі «Дивний чарівник» (1922), збірці віршів «Пантоміма» (1924), набуваючи дещо ускладненої форми. У поемі «Едісон» (1928) творча праця розглядається як справжнє покликання людини.
Якщо в ранній творчості Незвала відчувається вплив сюрреалістів і ускладненої
поетичної манери Аполлінера (значення якого для поезії порівнювалося з тим значенням, яке «має для життя людини винахід парової машини й електрики»), то
згодом усе привабливішою для Незвала стає поезія Маяковського: «Явище гіганта Маяковського дозволяє нам зрозуміти, у чому сутність приголомшливої сили сучасної соціалістичної поезії».
У своїх пізніх творах Незвал — переконаний реаліст, найважливішою категорією його поетики стає конкретність: «Моїм критерієм є конкретність»; «Чим більший поет, тим конкретніший його вірш»,— стверджував Незвал.
Творчість Незвала дістала найширше визнання. Назим Хікмет ставив його ім'я поруч з іменами Володимира Маяковського, Ґарсіа Лорки, Юліана Тувіма, Пабло Неруди, Луї Араґона, справедливо зазначаючи: «Вітезслав — один із великих поетів сучасності і людина XX століття».
У цьому є показовою творча доля В. Незвала (1900—1958). Якщо його ранні вірші, які з'явилися на початку 20-х років (збірка «Міст», 1922), були написані в традиціях чеської поезії, то у його подальшій творчості знайшло відображення захоплення формалістичними шуканнями.
У 30-ті роки Незвал якийсь час був причетним до чеського сюрреалізму, який виник під французьким впливом. Однак і в ці роки, відчуваючи вплив Л. Араґона,
Ґ. Аполлінера, поезія В. Незвала, попри свою асоціативність і позбавленість конкретності, зберігає суто чеськими її образи, стиль, національну мову.
У другій половині 30-х років, коли загроза фашистської окупації Чехословаччини стає реальною, В. Незвал стає активним членом антифашистського руху, розробляє сатиричні жанри (поема «Прусаки», 1939, надрук. 1945), пише твори, в основі яких лежить реалізм: такою є поема «Історична картина» (1945), спрямована проти окупантів, що відтворює картини антифашистської боротьби.
Після Другої світової війни Незвал бере активну участь у створенні нової, соціалістичної культури. За поему «Пісня світу» (1950), присвячену дружбі народів, він був нагороджений Золотою медаллю Всесвітньої ради миру. Для поеми характерна епічність. Поет проголошує інтернаціоналізм, рішуче виступає на захист миру і дружби народів. Кращі вірші останніх років увійшли до збірок «Крила» (1952), «Волошки і міста» (1955).
Ґеорґ Тракль
Усю поезію Ґеорґа Тракля (1887—1914), дві тоненькі книжечки його віршів — «Вірші» (1913) і «Сни Себастьяна» (1915) — побудовано на коливаннях між чистотою, прозорістю, тишею, світлом (у цьому він вдячний спадкоємець Йоганна Крістіана Фрідріха Гельдерліна) і скам'янінням, спустошеністю, жахом. Кожен із цих станів до краю посилено у віршах і доведено до межі можливого. Що може бути ніжніше, легше, прозоріше рядка: «Тихо звучить сонце в хмарі троянд на пагорбі...» (вірш «Весна душі»)? Що може бути тяжче, жахливіше, апокаліптич- ніше від кам'яних обійм люблячих, мертвих сиріт, які лежать біля стін, ненароджених нащадків, мерця, що малює білою рукою мовчання на стіні?
Кожна з двох контрастних сторін життя намагається утримати свою самостійність. Але головний зміст цих віршів у тім, що перешкоди зруйновано. Так, у вірші «Спокій і мовчання» йдеться не про захід, а про похорон сонця, про світ, у якому сонце ховають. Ховають його там, де все вмерло вже раніше, — у голому лісі. Смерть і загибель насуваються неминуче, тому що відбувалися вже не раз. А ховають сонце ті, хто покликаний пестувати, оберігати життя, — пастухи, пастирі. Метафора у Тракля обіймає весь світ, відтворює його стан; сутність і суть виведені назовні.
Зрозуміло, поезія Тракля вбирала досвід його долі. Дослідники виявляли реалії і вихідні стимули його віршів у його житті у Зальцбурзі, а потім у перебуванні на фронті Першої світової війни. Але під пером Тракля вірші просто розривали вузькі межі реальності, а його поетична реальність була іншого складу — в ній містився образ світової катастрофи. 1913 р. у вірші «Людство» Тракль намалював те, що ще не почалося,— війну як усепоглинаючу загибель у шквалі вогню, як ганьбу і зраду.
Натомість сам Тракль у серпні 1914 р. вирушив на Східний фронт. Війна вразила поета настільки, що, опинившись у лазареті, він вжив надмірну дозу наркотиків і так утік від цього страшного світу.


Федеріко Ґарсіа Лорка
Народився майбутній письменник тоді, коли Іспанія пережила колоніальний крах, позбавившись заокеанських колоній. Цей крах змусив іспанських громадян глянути правді у вічі. Цей самий крах породив злет іспанської літератури. На початку XX століття з'являється плеяда блискучих поетів, серед яких вирізняється Федеріко Ґарсіа Лорка (1898—1936).
Дитинство Лорки пройшло в андалузькому селищі Фуете Вакерос, неподалік від Ґранади. Андалузія стала для нього синонімом усієї Іспанії. Пізніше він говорив: «Моє дитинство — це село і поле, // Пастухи, небо, безлюддя...» Його дитячі спостереження знайшли відображення у світі творів. У його поезії живе своєрідна душа іспанця.
Світосприйняття Ф. Ґ. Лорки відобразилося у його творах. Творчий шлях письменника розпочався 1918 p., коли він вивчав юриспруденцію у Мадридському університеті. Поет, як це не парадоксально, починає з прози — збірки дорожніх нарисів «Враження і пейзажі» (результат подорожі Іспанією). А 1921 р. у Мадриді відбувся його драматичний дебют: його п'єса «Чародійство метелика» провалилася. Але вже в цій ранній, художньо досить незграбній п'єсі прозвучить думка, яка стане характерною для його драматургії: «Під маскою Кохання завжди ховається Смерть».
Того самого року Лорка заявляє про себе як поет: виходить «Книга віршів», у вступі до якої він відзначив, що збірка — це жива пам'ять про дитинство.
У наступних книгах — «Поемі канте гондо» (1921) і «Пісні» (1921—1924) — уже лунає його неповторний голос. Поетичне визначення Лорки прискорила музика. Він був обдарованим музикантом, талановитим композитором. Добре знав і любив європейську класичну і народну іспанську музику. Але найбільше в його душу ввійшов андалузький спів — канте гондо.
Канте гондо — це одноголосий глибокий спів східного характеру з елементами арабської, циганської та індійської мелодики. Канте виконується вдвох: співаком (кантором) і гітаристом (токаором). Слово і мелодія спаяні. Але пісня ніколи не повторюється, скільки б її не співали, у підтексті з'являється завжди щось нове. Такий спів доступний небагатьом. Це короткі, в три-чотири рядки, пісні, в яких обов'язково передбачається імпровізація. Музикальність слова, його звуковий візерунок, гортанність голосових переливів — такі основні особливості канте гондо.
Ґарсіа Лорка був щедрим душею, творчим, духовно багатим, ініціативним на добрі справи. Це він влаштовував вистави для дітей, організував фестиваль андалузької народної пісні — «Канте гондо» («Глибокий спів») в Ґранаді (1922), мандрівний театр «Ла Барка», що в перекладі означає «Балаган» (назва придумана поетом).
1928 р. вийшла книга, вірші якої знали напам'ять,— «Циганське романсеро».
У ній поет вирішував два завдання: по-перше, відновив старовинний іспанський жанр — романс, в якому ефективно сплітаються оповідь і ліризм, про що сучасники говорили: «Здається, що тут є сюжет, але його ж немає»; по-друге, в романсі знайшов втілення міф, про що сам поет говорив: «Я хотів злити циганську міфологію з усією нинішньою буденністю, і вийшло щось незвичайне і, здається, по-новому прекрасне».
У середині 30-х років обставини в Іспанії склалися так, що до влади прийшов фашизм. Лорка не належав до жодної партії, він не писав політичних віршів, але у творах виявлялася його позиція. Це була позиція принципової людини, яка понад усе цінувала волю, незалежність, людську і національну гідність.
1936 р. жандармський полковник подав на Лорку в суд, звинувативши в тому, що збірка поета «Циганське романсеро» зганьбила «образ жандармерії засобами романсу». Ситуація була комедійною, але вона за декілька місяців зловісно відбилася на долі поета.
Коли фашизм запанував у Ґранаді, проти інтелігенції розпочався терор: розстрілювали викладачів, лікарів, юристів, журналістів. Був закатований близький товариш Лорки, редактор місцевої газети. Розстріляли чоловіка його сестри. Лорка завжди намагався втрутитися, допомогти невинним людям. Йому погрожували, але поет і далі не мовчав. Комендант Ґранади заявив, що Лорка завдав новій владі «більше зла пером, ніж інші пістолетом». Проти нього фабрикувалися абсурдні звинувачення, його навіть оголосили «російським шпигуном». Поета було заарештовано і розстріляно разом із двома тореадорами та старим учителем із сусіднього села.
У його смерть повірити було неможливо, з'явилися легенди про те, що Лорка врятувався. Диктатор генерал Франко 1937 p. спробував спростувати трагедію: «Слід зізнатися, що в період установлення влади у Ґранаді цей письменник, причислений до повстанських елементів, помер. Такі випадковості природні під час військових дій». Лорка залишився жити в пам'яті народу, хоча його книги публічно були спалені на ґранадській площі. Його вірші поширювалися в списках, їх знали напам'ять, їх співали. Тільки 1954 р. його твори було видано, про нього з'явилися статті.
Український поет Іван Драч говорив, що Ґ. Лорку можна назвати «циганським баладником», бо в цих творах «все в нетривких, примарних чарах місяця — буденність закутується в романтичне покривало нічного сонця». Головні дійові особи — Ґранада і місяць («Про царівну Місяцівну», «Милоданка і вітер», «Сомнамбулічний романс», «Циганка в черницях» тощо). Сам автор про цю збірку незадовго до смерті говорив: «Книжка та — це, власне, один вірш про Андалузію, я назвав його циганським, бо то найвитонченіше визначення андалузького... Героєм тієї книжки є одна-єдина постать — біль...»
Музичність вірша — найвизначніша риса поезії Лорки. Важко назвати іншого сучасника, твори якого були б схожі на маленькі музичні композиції.
Таким чином, проаналізувавши творчість Ф. Ґ. Лорки, можна дійти висновку, що невичерпним джерелом його творчості була рідна Ґранада. Це проявилося, по-перше, у відчутті рідної землі, природи, по-друге, у використанні музичних форм поезій, близьких до фольклорних джерел.

 

Яндекс.Метрика >