...
Конфлікт між козацьким і селянським світоглядом у романі «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» PDF Печать E-mail

Конфлікт між козацьким і селянським світоглядом у романі «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

Роман Панаса Мирного й Івана Білика "Хіба ревуть воли..." найчастіше критику¬ють за недостатню цілісність. Олександр Білецький одного разу, порівняв компози¬цію роману із «будинком з багатьма при¬будовами і надбудовами, зробленими не¬одночасно і не за строгим планом»1. Го¬ворячи про роман Мирного «Повія» він твердив, що в цьому пізнішому творі «не¬має довгих відступів убік, які порушують стрункість композиції, як це було в ро-мані «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»2. Микола Сиваченко, прискіпливий дослідник роману, також зауважує, що «залучення великої кількості життєвих явищ, подій і людей різних епох не могло не позначи¬тися... на його композиції»3. І Микола Глобенко в книзі «Україна: Коротка ен¬циклопедія» робить ці ж зауваження: широкі самостійні екскурси... [позбавля¬ють роман] композиційної єдності»4.
__________________________________________________________________________________
1 Білецький О. І. Панас Мирний // Зібр. праць: У 5 т. – К., 1965. – Т. 2. – С. 395
2 Там же. – С. 393.
3Сиваченко М. Є. Панас Мирний // Історія укр. літ.: У 8 т. – К., 1969. – Т. 4. – Кн. І. – С. 282. Далі сторінку зазначає¬мо в тексті курсивом. Див. також: Сиваченко М. Є. Історія створення роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» / З творчої лабораторії Панаса Мирного та Івана Білика. – К., 1957. – С. 289-290.
4 Ukraine: A Concise Encyclopaedia. – Toronto, 1963. – T. 1. – P. 1025.
__________________________________________________________________________________

Питання про композиційну єдність є, по суті, суперечкою про другу частину рома¬ну. Майже всі критики погоджуються що в самому романі, тобто в розповіді про Чіпку, ця друга частина відіграє лише дотичну роль. Можна помітити, що вона створила багато проблем для самих авто¬рів. Під час видання і переписування роману ця «проклята частина», гово¬рячи словами Івана Білика, була дуже скорочена, оскільки здавалася «надлишко¬вою» і «такою, що руйнує ціле». Автори однак, врешті-решт зберегли її, бо «без [цієї] обстановки, без [цих] декорацій» драма Чіпки "не мала б ніякого значення" (202-283).
Микола Сиваченко більше, ніж інші кри¬тики, намагався відстояти цю злощасну частину, твердячи, що її історична вагомість більш ніж компенсує структурний дисбаланс, нею створений. Водночас він підкреслює, що «автори доклали значних зусиль, щоб ця частина не була в романі чужорідною, голою ретроспекцією, штучним «форгешіхте» (283). друга частина, на його думку, не тільки підтримує «загальну ідею» роману за допомогою змалювання соціальних умов у часи кріпацтва, а й дає значну інформацію про генеалогію основ¬них дійових осіб. Біограф Мирного Віталій Черкаський визнаючи, що «зв'язок» між другою частиною і всім іншим тек¬стом роману «міг би бути краще, міцніше злютований», виправдовує її включення на «соціологічних» підставах. Згідно з його думкою, мета цієї частини полягала в то¬му, аби «викрити панів-землевласників і змалювати деморалізаційний вплив царської армії» 5.
Таким чином, можна твердити, що від¬носно роману «Хіба ревуть воли..» існує консенсус двох точок зору: а) в плані композиційної структури друга частина не найкраща в романі; б) незважаючи на це, вона лишається важливою для загального змісту твору. Стосовно другого пункту можна сказати, що, виправдовуючи наяв¬ність другої частини, дослідники визнають лише її допоміжну роль у романі. Вони твердять, що її основне призначення – «розширити соціальні горизонти»6. Коли так, то чим пояснити те, що автори вважали другу частину центральною в змісті роману?
__________________________________________________________________________________
5 Див.: Черкаський В. М. Панас Мирний. Біографія. – К., 1973. – С. 143; Див. також: Сиваченко М. Є. Історія створення роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». – С. 181-182.
6 Черкаський В. Панас Мирний. – С. 283.
__________________________________________________________________________________

В цій статті пропонуємо альтернативне пояснення, чому ця «проклята частина» таки була збережена. На нашу думку, друга частина не лише надає історичної широти романові, а і є, фактично, тема¬тичним ключем до твору. ця частина ого¬лює, так би мовити, фундаментальну структурну опозицію (або дихотомію), яка керує романом і служить парадигмою того конфлікту, що роздирає його головного героя, Чіпку.
Згадана дихотомія – це колізія між се¬лянським і козацьким світоглядом.
с.52
У другій частині роману вона афористично зма¬льована такими словами: «Минулось ко¬зацьке царство, настало хліборобське господарство...»7. Кожна
__________________________________________________________________________________
7 Панас Мирний. Вибрані твори. – К., 1974. – С. 75. (Далі цитуємо за цим видан¬ням, сторінку зазначаємо в тексті, під¬креслення наші. – О. І.).
__________________________________________________________________________________
половина цієї «ко¬зацько-селянської» діади асоціюється з більшою, когерентною системою ідей і цін¬ностей. «Селянське» (іншими словами – «хліборобське») життя ідентифікується із status quo, із такими поняттями, як нудьга, пасивність і поступливість. Ця система понять до того ж включає любов, сім'ю і шлюб. Хоча в романі є чоловічі персо¬нажі, носії цього світогляду, однак жіночі персонажі являють собою найбільших і найактивніших його носіїв та експонентів. Відповідно, опозиція «козак–селянин» та¬кож передбачає конфронтацію між чоло¬віками і жінками.
«Сітка» тем, які утворюють козацький світогляд, функціонує не лише як антипод усьому тому, що плекає селянський світо¬гляд, вона також символізує звитягу, діє¬вість, боротьбу за справедливість і чоло¬вічу дружбу. Ми можемо краще просте¬жити, як діє ця дихотомія, аналізуючи другу частину.
Як відомо, головні герої цього історич¬ного екскурсу – Мирон Ґудзь і його онук Максим. По суті, їхні «біографії» – це вті¬лення боротьби козацького світогляду з селянським світом. Вперше це виявляється як контраст між Мироном і його дружи¬ною Мариною; вдруге ілюструється висту¬пом Максима проти своїх батька і матері, тобто проти інституції родини.
Спосіб життя і темперамент Мирона відображають його світогляд. Колишній козак (січовик) – неодмінно дієвий, навіть агресивний. Його пошуки справедливості («немає добра... немає». – С. 73) набува¬ють форми конфронтації: зло врешті-решт має бути зруйноване, якщо добро повинно перемогти («То з добрими, то й у миру, а з лихими – коли їх не вкладеш, то вони тебе уложать...».– С. 71). Промовиста де¬таль у розповіді – те, що Мирон живе у селі Піски як мисливець. Це заняття відділяє його від навколишніх селян і під¬силює агресивний і яскравий запорізький характер: «Не кидав свого запорозького звичаю – воювання... Воював з ляшнею, воював з татарвою, а тепер воюватиму – з звіром!» (С. 68). Рівність, свобода і гру¬пова солідарність – це найважливіші етич¬ні й соціальні цінності, типізовані в образі Мирона («Ой, не так колись було у нас на січі – у нашому козацькому краї! Усі рівні, усі вільні...». – С. 72-73). Такі риси промовисто відсутні у «селянсько-господар¬ському» світі: «Кожне про себе дбає... Братове лихо – чуже лихо» (С. 73).
Ідеологічна позиція Марини прямо про¬тилежна чоловіковій. Вона – саме втілен¬ня селянського світогляду. Мир, спокій і любов – лейтмотиви, що асоціюються з нею. Миронове почуття «ворога» різко кон¬трастує з Марининою концепцією універ¬сальної і беззастережної любові ("Мати нашепче дитині про любов до всього жи¬вого..." (С. 71). Поняття помсти, відплати відсутні в її системі цінностей. В цьому плані вона є типовою представницею жі¬ночих образів роману.
Опозиція між Мариною і Мироном на¬буває форми боротьби за розум і серце їхнього сина Івася. Хоча читачеві відомо, що Миронові цінності успадковані Іваном («Кров батьківська, січова, ще змалку обізвалася у жилах малої дитини». – С. 69), і що батько виховує свого сина на козацьких оповідях про доблесть і відвагу («...чуючи від батька страшні приповісті про війну та походи...»), врешті-решт у цьому протистоянні перемагає Марина. Іван повністю піддається впливові матери¬ного характеру: «А ввечорі, як не спиться Івасеві, візьме мати його русяву головонь¬ку в свої руки, цілує, милує і стиха, лю-бим голосом, малює йому картину іншого життя... життя тихого, пахарського побу¬ту...» (С. 70). В міру того, як оповіді Марини заполоняли дитячий розум, Ми¬рон бачить занепад лицарських рис у ха¬рактері свого сина («...замирала в синові лицарська вдача...». – С. 71).
У романі показано, що сімейно-селянське життя і шлюб справляють руйнівний вплив на запорізький характер. Мирон мучиться з-за подвійного тяжіння до землі і сім'ї. Він стає жертвою своєї дружини: «Отак Мирін доки воював, доки бився, рубався, поки й сам не набіг на свого звіра, що й його звоював. І ніхто другий звір той, як Марина Зайцівна – з піщанських-таки хуторів козача дочка» (С. 68)*. Мироно¬ве підкорення символічно представлене у тому, що він
__________________________________________________________________________________
* Іронія полягає в тому, що Мирон по¬мирає на руках зайця (Зайцівна-Заєць).
__________________________________________________________________________________

занедбує знаряддя свого заняття і підкоряє своє життя землі і сім'ї: «З того часу заржавіла січова руш¬ниця, злігся порох, розгубилося креміння. Став Мирін Ґудзь поле орати та хліб пахати, а Марина – сина Івана колихати...» (С. 69). Зверніть увагу, що заняття, зв'я¬зані з землею і сім'єю, змальовуються разом, як речі, що
с.53
йдуть обіруч. Це ха¬рактерно для всього роману (наприклад, «...орали землю,  засівали, жали, косили, ді¬ток плодили – рід ширили...». – С. 83).
Знаменно те, що хоч Мирон і підкорений селянським світоглядом, у ньому не вми¬рає войовничий козацький дух. Таким чи¬ном, незважаючи навіть на те, що він зазнає поразки, ця особлива риса виділяє його серед суспільства, що його затягло: «Все це переживав старий Мирон, за плугом ходячи: все це переболіло його гаряче серце, коло хазяйства нудячись. І син цурався батьківського духу ... люди пониділи: ніхто не хоче прямо мірятись силою. Всюди тихо, хоч умирай. А ще козача вдача гучно одкликалася у старому серці; рука шукала потягатись з воро¬гом...» (С. 72).
В усіх процитованих уривках селянське життя пов'язується з нудьгою, заціпенін¬ням і лінню. Це можна яскраво проілюст¬рувати конфронтацією Мирона з групою самовдоволених хліборобів, їхнє вихвалян¬ня безпечного і спокійного життя («Тепер, спасибі Богові, хоч тихо... У нас і хліб є, й скотинка прибуває, і захист безпеч¬ний... Живемо, як і люди») викликає в'їд¬ливе зауваження Максима: «Живете? Ни¬дієте, а не живете: Цвітете...» (С. 73). В іншому місці ця думка висловлюється ще відвертіше: «змалечку привчають селя¬ни дітей, щоб вона (хліборобська праця. – І. О.) здавалась ні нудною, ні тяжкою» (С. 105). «І знову в поле та в поле... знову торішня робота... знову торішні кло¬поти... та так не один, не два роки: так ціле життя, цілий вік... Робиш, щоб було що їсти; їси, щоб здужав робити. Отака-то весела хліборобська доля» (С. 105)*.
__________________________________________________________________________________
* Почуття, висловлені в романі стосовно провінційного життя і його цінностей, відгукуються в неопублікованому уривку Мирного початку 1870-х pp.: «Нема, здається, у світі сумніших міст, як наші пові¬тові міста. Життя не то щоб громадського, а й трохи похожого на людське, немає. Все те дальше своєї хати, далі свого города, далі свого поля не баче, не знає і знати не хоче; чутно одні тільки господар¬ські та хатні турботи та клопоти, і другого питання не чутно... Нудно живеться!.. Люди, як камінь, холодні та суворі з своїми щоденними турботами, з своїми судами та пересудами...». Цит. за: Білецький О.І. Панас Мирний. – С. 374.
__________________________________________________________________________________

Розділи другої частини «Піски в неволі» та «Пани Польські» зв'язують згадані теми селянського життя ще з однією: втратою свободи. Покірність, домашність і позбавленість громадянської відповідальності то¬рують шлях до кріпацтва. Коли Піски потрапляють до рук панів, деякі «гарячі душі» тікають у пошуках свободи («віль¬ної сторони»), але більшість лишається, будучи бранцями своєї прив'язаності до землі та домашнього вогнища: «А решта – зосталася. Куди його? як його? Во¬но б то й тягу дати, п'ятами накивати, – та як глянуть вони на свої хати, садочками закрашені, на свої засіяні поля... І шкода їм стане рідної сторони; страшно: невідомої, темної як ніч будущини... Та й і зосталися...» (С. 83). Виходячи з тематичної опозиції роману, цілком логічно, що Мирон, символ свободи і повстання, мусить померти саме в той час, як село закріпачується: «Як косою скосила його думка про неволю. Захирів старий... та й умер останній січовик без одного року ста літ» (С. 84).

* * *
Дихотомія, яка наповнила історію Мирона Ґудзя, повторюється у розповіді про його онука Максима.
Представником селянського світогляду тут є не хто інший, як Іван Ґудзь, син Мирона. Вихований Мариною, Іван справ¬ді йде слідом за матір'ю («Зажив Іван Ґудзь з своєю молодою дружиною тихо та мирно, люб'язно – спокійним хліборобським життям...». – С. 75). І хоч Іванові сини також виховані в дусі її характеру («Піднялись трохи хлопці, – треба їх до діла призвичаїти...».– С. 105), один з них, Максим, повстане проти нього. Важливий аспект Максимового бунту – те, що він відмовляється од свого батька на користь дідової козацької «мудрості», "правди" і «добра». В романі Максим виступає як ідеологічний і символічний наступник Мирона. Фактично він є перевтіленням Мирона: «Максим полюбив діда більше бать¬ка, матері; прийшлись йому до вподоби його розкази страшні, полюбились йому дідові вичити – розумні, правдиві, добрі. Уподобав і дід свого цікавого й моторного онука. На крайнім порозі життя оддав старий своє, літами та негодами побите серце малій дитині! Старість побраталась з молодістю, молодість прилипла до ста¬рості... Старий січовик натхнув свою душу в молодесеньку душу онука» (C. 76).
На відміну од селянського світу, що змальовується такими словами, як «тиша», «спокій», «нудьга», Максим змальований словами «цікавий», «моторний», «пристра¬сний» і «енергійний». Ці якості мають і інші видозміни, наприклад: «Максимові хотілось... битись, рубатись, розгардіяшити...» (С. 106); «Йому хотілось гуляти, битися, рубатися...» (С. 106). Найбільш ці¬каво, що доблесть молодика протиставля¬ється нудності батькової господи і землі:
с.54
"Душа його (Максима – О. І.) прохала волі; молоді сили – простору. Сумно бу¬ло Максимові серед широкого, пустого степу, серед поораної ріллі; тісно у тихій батьківській хаті; тяжко між мовчазною скотиною, котру йому як старшому пер¬шому довелось пасти..." (С. 108).
Життя Максима стає не чим іншим, як новим виявом запорозького світогляду. Показові в цьому плані його мрії про Січ («І виплітали його думки у темній темря¬ві страшну картину січі... Гук, крик, бій...». – С. 115) і його відкриття това¬риськості і спільності поза сімейною об¬становкою, в контексті чоловічої громади, тобто в армії: «Привик Максим до такого життя. «Ні, – думав він, – московщина да¬леко краща, ніж рідна сторона! Що там? степ та й степ, плуги та борони, та вітер по степу; а люди – кожен сам собі... А тут – чого душа забажала усе є; а то¬вариші – брати рідні; за ними, як у Бога, за дверима – і поможуть, і виручать... з ними краще, ніж з батьком та ма¬тір'ю!» (С. 121).
Хоча Максимове солдатське і розбійни¬цьке життя, звичайно, нижчого ґатунку, ніж Миронове козацьке існування, в ньому також присутня моральна риса, почуття гніву на навколишню несправедливість. Більше того, джерелом цієї свідомості є запорізьке життя: "Січові оповістки про запорозьку вдачу, про запорозьку волю за¬пали в гаряче серце онукове... Як у гніз¬дечку, так у Максимовій сердечку випло¬дилась воля, про яку дід переказував..." (С. 105); «[Його] пекло ненавистю до всього, що гнітило або перечило, не дава¬ло робити, як нам хочеться, як нам здумається». – С. 106).
Максим, як і його дід Мирон, врешті-решт бере шлюб. Однак у його випадку шлюб не стає ані підставою для одомаш¬нення, ані причиною його падіння. Сім'я, яку він створює з Явдохою (колишньою повією і, таким чином, антитезою типової жінки) – це пародія на мирне життя, яким живуть його батьки. Його дочці Галі доведеться спростувати цю па¬родію; вона спробує відновити для себе і свого чоловіка Чіпки ідеал, який згань¬бив її батько. Зі свого боку, Чіпка заради козацьких ідеалів буде чинити їй опір.

* * *
Конфлікт роману повністю узгоджується зі схемою, за якою побудовано другу ча¬стину. Однак вона ще більш ускладню¬ється тим фактом, що головний герой му¬сить перебороти не лише зовнішню опозицію до козацького світогляду, а й амбі¬валентність у самому собі. Чіпка, на відміну од Мирона або Максима, – це «роз¬двоєний» характер, розірваний між імпе¬ративами любові і бажанням помсти. Йому належить зробити вибір між ними. Цей елемент вибору надає йому трагічного ви¬міру, відсутнього в інших представників козацького світогляду.
В історії Чіпки основна дихотомія, яку ми описали вище, представлена неодно¬значно: головний герой змальований на початку роману і як «селянин», і як «ко¬зак». Читач не лише вперше зустрічає Чіпку серед поля, а й сама назва почат¬кового розділу («Польова царівна») навіює основні елементи селянської «структури»: «землю, жінку і любов». «...На ланах грає сонячна хвиля; під хвилею спіє хлібороб¬ська доля... Недаром в таку годину – або неділя або яке свято – хлібороби виходять на поле хліба обдивлятись! Отакої саме пори... ішов молодий чоловік... Глянув на ниву,– і лице засвітилось од радою: «От де моя праця... не марно потрачена: вона зробила з мене чоловіка, хазяїна!» (С. 6-7). Хоча Чіпка начебто й перебуває в гармонії зі своїм оточенням, він водночас тонко відрізняється від нього типово ко¬зацькими атрибутами («Лице довгобра-зе – козаче...». – С. 7). Прикметники, яки¬ми його змальовано, резонують з якостя¬ми, приписуваними раніше Мирону і Мак¬симу: «Одно тільки в нього неабияке – дуже палкий погляд, бистрий, як блискав¬ка. Ним світилася якась незвичайна смі¬ливість і духовна міць, разом з якоюсь хижою тугою» (С. 7). Роздвоєна особистість Чіпки також підкреслюється його походженням: козак, в ньому починається від батька; материн характер пояснює його прив'язаність до Галі і до землі.
Батько (Іван Вареник, відомий також під іменем Остапа Хруща), змальований як непокірний ексцентрик (розділ II, «Двужон»). Його мандрівне і полігамне життя є знову насмішкою над шлюбом і тради¬ційним сімейним побутом. Смерть Варе¬ника на полі бою не лише посилює воєнну тему в житті Мирона і Максима, а й ви¬значає «запорізький» спосіб життя самого Чіпки. Завершення роману знову досить неоднозначно пов'язує батька і сина. Коли Чіпка йде по етапу в Сибір, його колишні друзі, Грицько і Христя, обмінюються репліками:
– Воно таки правда, що цей Чіпка не¬певний...
– Такий і батько був...
– І вродився так – прости, Господи! (с. 346).
с.55
Мати Чіпки Мотря є антиподом Варе¬ника. Це жінка, що дбає про респектабельність і терпить чоловіка, який прино¬сить їй ганьбу («Сором перед людьми – чим його змити?». – С. 19). Її життя ви¬значається домом («Як уступила Мотря в свою хату, то немов на світ народила¬ся...»), її етичні цінності (наприклад, «Хай їм Господь за те (неправду. – О. І.) од¬дячить, а не люди...».– С. 47) діаметрально протилежні синовій ідеї про праведну помсту. Одне слово, вона повністю втілює селянський світогляд.
Галя, дружина Чіпки, наділена рисами характеру, не відмінними від Мотриних, її ідеали розкриваються в картині домаш¬нього життя, яку вона малює Чіпці перед одруженням: «Та як ми заживемо з то¬бою! які порядки заведемо! Зранку – ти будеш хазяйнувати коло худоби, а я – у господі... Потім пообідаємо, спочинемо... а ввечері я вечерю зварю... І все у нас буде тихо, мирно...» (С. 270-271).
Як ми вже бачили, чоловічі образи, які репрезентують козацький світогляд, не зна¬ходять утіхи в такому типі існування. Для них сімейне щастя дає, в кращому випадку, лише тимчасове задоволення. Це ж можна сказати про Івана Вареника (він же Остап Хрущ): «Остап – спершу був повеселів; такий балакучий, такий щирий, – Мотрю жалує, коло тещі ласка¬вий; а далі все хмурнішав та й хмурні¬шав. Стала нудьга виглядати його очима, журба невимовна гнітити його душу і серце... Ходить, бувало, восени або зимою по двору, опустить на груди голову та за цілий день і слова не промовить ні до кого...» (С. 15). Дії Чіпки повністю на¬слідують дії його батька. Спочатку він гордий життям хлібороба, але зрештою розчаровується: господарство стає джерелом депресії. Чіпка починає прагнути сво¬боди, і його думки звертаються до чоло¬вічого товариства: «Все то хазяйські кло¬поти. Чіпці – байдуже до всього того... Хо¬дить він по двору – нудно; увійде у ха¬ту – хатні померки ще дужче розвертають сумну думку» (С. 317). «У своїй хаті він був, як чужий; вона йому остогидла. Йо¬му було у ній душно, тісно; серце заба¬жало волі, душа – простору. Він почав згадувати старе товариство...» (С. 325).
Грицько (товариш Чіпки) – єдиний чо¬ловічий образ у романі, який однозначно втілює селянський світогляд. У цьому пла¬ні він багато в чому подібний до Івана Ґудзя: «Зажив Грицько тихим пахарським життям... так як і люди. З жінкою Гри¬цько жив мирно, люб'язно... І стали вони між людьми поважними хазяїнами...» (С. 56). Як і слід було чекати, Чіпка уни¬кає способу життя Грицька: «Грицько з своїми завсідними жалобами на втрати, з своїми розмовами про достатки, про худобу, з своєю жінкою – тихою й доб¬рою молодицею, з усім напрямком свого тихого, пахарського життя, – здався йому тепер нудним, сумним» (С. 325).
Тематична структура вимагає, щоб роз¬чарування Чіпки «селянським» світоглядом привело до конфлікту з його дружиною. Саме це й відбувається. Під час їхнього залицяння Галя постійно намагається від¬мовити Чіпку від актів помсти. На її умов¬ляння («Чіпка... голубе мій! кинь! кинь! Не буде щастя, не буде добра...») він відповідає: «...О-ох, Галю! не знаю, що буде. Я – отаман...» (С. 261-262). В ін¬шому випадку Галине прохання наштовху¬ється на вперту мовчанку: «Так ти поки¬неш? Покинеш, мій голубе, таке життя?.. Чіпка мовчав» (С. 270).
У міру того, як Чіпка поступово від¬ходить од сімейно-селянського світу у войовничу громаду чоловіків, Галя намага¬ється нав'язати свій світогляд його товаришам. Звичайно, їй це не вдається: «Во¬на захотіла увійти в те товариство тихим янголом-спасителем, навчити запеклі хар¬цизяцькі душі, п'яні голови любові до лю¬дей, до їх мирних звичаїв, до раз заве¬деного тихого життя. Та ба! Тим запек¬лим душам треба було волю... їх не на¬ведеш на потерту стежку тихого, незамут¬ного життя! Не з її м'якою, до спокою, до тихого щастя похилою натурою, не з її розумом жіночим, тонким та гнучким, руй¬нувати було ту башту кріпкої волі... Тії волі не звоюєш слабою жіночою рукою!» (С. 327).
Те, що конфлікт між Чіпкою і Галею повинен закінчитись трагедією, стає оче¬видним у розділі XXI («Сон у руку»). Цей епізод – кошмар, в якому Чіпка віч-на-віч зіштовхується зі своїми жертва¬ми, – демонструє, що він відторгає Галю (на підсвідомому, символічному рівні) ще задовго до їхнього шлюбу. Роман з цього приводу однозначний. Під час сну Галя вказує на людей, яких Чіпка вбив, і вигукує: «Це все ти наробив... За віщо ж ти чоловіка убив? Що ти наробив, лютий, каторжний?» Реакція Чіпки дивна, але значима: «Як скажений звір, що боїться води, труситься й лютує, зобачивши її, забувши все на світі, несамовито кидається на встрічного і поперічного – так Чіпка кинувся, скочив угору... «Згинь, прокляту¬ща, від мене! хай тебе огонь пожере, ви¬хор рознесе-розвіє! Що ти мені таке?.. Жінка, сестра? мати?? Я тебе всього двічі чи тричі бачив на полі, де ти
с.56
стрибала, як коза. Чого ж ти сюди лізеш? чого ти мішаєшся?.. Геть собі!..» (С. 221). Ні¬що – ні характер Чіпки, ні сюжет, ні його стосунки з Галею – не готує читача до такої злості. Але в перспективі всього ро¬ману і, особливо, тематичної дихотомії, висвітленої у другій частині, поведінка Чіпки стає цілком зрозумілою. Представ¬ляючи сон як втручання жінок у чоловічі справи, автори знову підкреслюють непри¬миренні позиції двох таборів.
Після цього сну жереб кинуто: сюжет буде показувати хитання Чіпки між одним світоглядом і другим, але розв'язка фак¬тично визначена наперед. Шлюбне життя Чіпки, як і шлюбне життя його чоловіків-товаришів, повинно закінчитись повною невдачею. Дійсно, його шлюб стає не більш ніж прикриттям його неортодоксальних дій. Це визначається одразу ж після кошмару, коли Чіпка радиться зі своїм помічником Лушнею: «Станьмо краще та¬кими людьми, як усі – приймемось за ро¬боту, удень будемо працювати... а ніч-матінка – і научить і скаже де наше ле¬жить...» (С. 229). З цими словами Чіпка стає на шлях, пропагований Мироном: пряма конфронтація зі злом.
Конфлікт між чоловіком і дружиною має паралель у взаєминах між сином і ма¬тір'ю. Постійні скарги Мотрі на сина у волость призводять до його арешту.
Хоча падіння Чіпки відбувається з рук його матері, а не дружини, він, як і Мирон, мучиться тим же селянсько-сімейним життям. Зазнавши поразки, він, однак, не кається, а залишається непохитним. Коли Чіпку повинні вести до Сибіру, Грицько підходить до нього, щоб привітатися доб¬рим словом. Однак Чіпка демонстративно одвертається. Якщо інші ув'язнені пла¬чуть, то він "насилав на людей грізний погляд...". Його останні слова, призначені для матері, є саркастичними і погрозли¬вими: «Грицьку! поклонись матері... Ска-жи: хай мене дожидає у гості, коли не сконіє до того часу...» (С. 346)*. Таким чином, роман __________________________________________________________________________________
* Вислів «іти в гості» часто вживався Чіпкою і його товаришами як евфемізм на позначення грабежу і насильства (пор. з с. 194).
__________________________________________________________________________________

закінчується на ноті зневаги. Останні рядки малюють картину Пісків, зексплуатованих і жалюгідних, – закономір¬ний кінець «переможного» селянського світогляду.
Радянські критики люблять відзначати, що «Хіба ревуть воли...» – перший дійсно «соціологічний роман» в українській літе¬ратурі. Не заперечуючи цю точку зору, можна відзначити, що цей роман є, по суті, дуже "міфологічним" твором. Тут я маю на увазі, що йому властива одна з основних характеристик міфа: бінарна опозиція, тенденція, як сказав би К. Леві-Строс, до поляризації дійсності 8. Як по¬казав попередній аналіз, цей роман фак¬тично ґрунтується на
______________________________________________________________________
8 Див.: Levi-Strauss С. Structu¬ral Antropology. – New York, 1963.
______________________________________________________________________

одній розповіді (мі¬фові), розказаній тричі. Уртекст, так би мовити, це історія Мирона; його другий виклад – це оповідь про Максима, a історія Чіпки є, звичайно, його третьою реа¬лізацією. Прикмет міфа романові «Хіба ревуть воли...» надає те, що його смисл розкривається в процесі викладу кожного з варіантів. Тільки завдяки цьому повто¬ренню основна символічна структура стає очевидною і значимою. В цьому плані треба сказати, що друга частина відіграє значну роль у романі. Без двох «варіан¬тів», які вона містить, розповідь про Чіпку була б, як відчували автори, дійсно по¬збавлена смислу.
У світлі цієї дихотомії традиційна ін¬терпретація головних героїв роману викликає серйозні сумніви. В. Черкаський, наприклад, твердить, що Максим є анти¬подом Чіпки: він пов'язує Максима зі «злодійством і розбишацтвом задля влас¬ного збагачення», ідеалізуючи Чіпку за його «протест проти соціальної кривди»9. Інші критики осуджують Грицька як пов¬ністю негативний образ (290),
__________________________________________________________________________________
9 Чepкаський В.M. Панас Мир¬ний... – С. 143.
__________________________________________________________________________________
зневажаючи його за «елементи егоїзму, риси індивідуаліста-власника»10. Водночас мати Чіпки підноситься за її моральність, страждання і тяжку працю; навіть зрада сина витлу¬мачується як її моральне досягнення 11. Подібним же
__________________________________________________________________________________
10 Білецький О.І. Панас Мирний. – С. 58.
11 Там же.
__________________________________________________________________________________

чином Галя уявляється про¬сто як однозначний символ цноти, правед¬ності, чесності й гуманності (291). На мою думку, це досить спрощені й суб'єктивні погляди, оскільки вони віддаляють образи від глибшої символічної структури рома¬ну. В цьому контексті подібність між Максимом і Чіпкою є більш разючою, ніж відмінність між ними. За цією ж міркою Грицько, Мотря і Галя мають так багато спільних рис, що їх просто не можна іг¬норувати. «Соціологічний» підхід до пер¬сонажів не може розкрити цього факту, бо він не здатний встановити центральний конфлікт роману.

 

Яндекс.Метрика >