...
Дипломна робота: Воєнна проза Олександра Петровича Довженка PDF Печать E-mail


ЗМІСТ

Вступ ……………………………………………………………….….…. 3
Розділ І. Узагальнення об’єктивних картин війни в малій прозі
О. Довженка …………………………………………………………………… 8
Розділ ІІ. Проблема історичної пам’яті крізь призму духовного буття народу в кіноповістях «Україна в огні», «Повість полум’яних літ» .……… 34
Висновки ………………………………………………………………… 58
Список  використаних джерел ……..…………………………………. 63

ВСТУП
На шляху до нової повноцінної історії української літератури, ретельного переосмислення, неупередженого об’єктивного аналізу з урахуванням глибоких суперечностей епохи потребує й багатогранна творчість одного з найвидатніших митців ХХ століття, українського письменника і кінорежисера Олександра Петровича Довженка (1894-1956).
Його життєвий і мистецький шлях відбиває всю складність творчої долі талановитих художників пореволюційних часів. Видатний класик новітньої української культури, увінчаний урядовими нагородами та почестями, він, проте, прожив многотрудне і трагічне життя. Навколо самобутнього творчого доробку Довженка, який мав велике значення для відродження, національного мистецтва, становлення української кінематографії, справивши значний вплив на розвиток вітчизняної літератури, ще за життя автора точилися гострі суперечки та дискусії. Оригінальний мистецький почерк, самобутня «міфопоетика», в якій своєрідно переплелися національна ідея, гуманістичний пафос і більшовицько-радянські гасла, новаторські художні вирішення, глибока філософія життя, виразний національний характер кінофільмів та художньої прози Довженка неодноразово викликали нерозуміння, неприйняття, звинувачення в різних «гріхах» — біологізмі, пантеїзмі, буржуазному націоналізмі. А гостра і несправедлива критика в роки війни кіноповісті «Україна в огні» зумовила у творчій долі митця трагічні зміни. У повоєнні часи, окрім «Мічуріна», Довженкові не дозволили зняти жодної картини. Не публікувалися і його художні твори.
Тим не менше, вже по смерті Довженка офіційне кінознавство, як і літературознавство, контрольоване партійними інстанціями, оцінили його творчість надзвичайно щедро і високо. В академічних курсах історії вітчизняного кіномистецтва та літератури, енциклопедіях, фахових підручниках Довженко постав визначним класиком української культури, гідним представником соціалістичного реалізму, в творчості якого відбилися етапи будівництва нового комуністичного суспільства. При цьому художня спадщина Довженка представлялася однобічно, у вигідному для тогочасної влади світлі: життєві факти перекручені, фільми значно скорочені, літературний доробок — перекраяний. Значна частина творчого доробку, в якому Довженко порушував болючі суспільні проблеми, національне питання, замовчувалась.
Втім і в ті складні часи про Довженка писали багато. Численні рецензії, статті, спогади, ґрунтовні монографії вітчизняних та зарубіжних авторів складають окремий розділ в історії кіномистецтва — довженкознавство.
Як зазначав М. Рильський, «творчу спадщину Довженка треба брати у всій її чудовій сукупності. І при цьому слід пам’ятати, що весь вік ця людина шукала і ніколи не заспокоювалася на знайденому що був Довженко органічним новатором, відкривачем нових обріїв у мистецтві і житті. А мистецтво і життя були для нього нероздільними». [43, с. 21-22]
Про непересічну особистість Довженка, який поєднував у собі і кінорежисера, і письменника, і художника, і філософа, і громадського діяча, про його оригінальну творчу манеру писали у своїх статтях у різні часи
П. Тичина, М. Бажан, Л. Новиченко, О. Гончар, І. Дзюба, М. Рильський,
С. Плачинда, С. Герасимов та інші.
Цілісному оглядові життєвого та творчого шляху Довженка, аналізові окремих художніх та документальних кінофільмів, публіцистичних статей, виступів, художньої прози, розглядові світоглядних позицій митця, його ідейно-естетичних принципів, «ціннісних орієнтирів» присвячені книги
І. Рачука, «О. Довженко» (К., 1964), І. Корнієнка «О. Довженко» (К., 1978),
С. Коби «О. Довженко. Літературний портрет» (К., 1979), І. Кошелівця
«О. Довженко. Спроба творчої біографії» (Б.М., 1980).
Окремі аспекти творчої спадщини митця розглядаються в монографіях О. Поляруша «О. Довженко і фольклор» (К., 1988), О. Бабишкіна «Довженко — публіцист» (К., 1989).
Однак, досліджуючи художній доробок митця, кіно- та літературознавці акцентували свою увагу в силу відомих причин лише на певній його частині. Предметом аналізу, як правило, були кінофільми «Звенигора», «Земля», «Арсенал», «Щорс», «Іван», «Мічурін», деякі виступи, оповідання, щоденникові записи воєнних та повоєнних років, кіноповісті — «Зачарована Десна», «Повість полум’яних літ», «Поема про море». Значно менше поціновані напівзнята картина «Прощай, Америко», епістолярна спадщина митця, багатогранний літературний доробок, зокрема — періоду війни, коли на повну силу виявився талант Довженка-письменника. Війна для митця стала часом, коли його велика потреба психофізичного катарсису [7, с. 320]
дала несподівані результати, відкривши нові грані таланту художника.
Творчість воєнної пори стала для нього порятунком, виходом із того зачарованого стану «роздвоєння душі», в якому він, як і вся українська творча інтелігенція, перебував у 30-х роках. Сосюрині слова: «Рвали душу мою — комунар і націоналіст» — могли б стати епіграфом до творчості більшості українських письменників.
З-поміж величезного різножанрового письменницького доробку часів війни Довженкова творчість вирізняється незвичайними масштабами мистецького зору, контрастним сприйманням навколишнього світу, гостротою осмислення подій війни і явищ, породжених або виявлених нею, глибинним аналізом життя країни, сміливою і несподіваною постановкою гостро актуальних проблем, до я ких література прийде набагато пізніше, лише в 60-х роках.
Про Довженка як майстра слова, «Письменника неповторно яскравого хисту, мужності і великої душі» [35, с. 2] заговорили лише в роки війни. Вже перші його літературні твори були високо оцінені «Оповідання О. Довженка можна віднести до кращих творів усієї радянської літератури періоду Вітчизняної війни. Вони визначаються силою і глибиною художнього пафосу, єдністю і своєрідністю стилю», [36, с. 3] — писала газета «Література і мистецтво» 1943 року.
Але згодом, після заборони кіноповісті «Україна в огні» 1944 року ситуація змінилася на гірше. Тепер про Довженка якщо і згадували, то частіше як про «буржуазного націоналіста». Навіть після його смерті велика частина творчого доробку воєнного періоду довго замовчувалася. Свого часу були опубліковані лише деякі виступи, статті Довженка, «Повість полум’яних літ», оповідання, які, проте, мали суттєві зміни в текстах значно скорочені «Україна в огні» та «Щоденник». Це стало однією з причин однобічності та неповноти досліджень цієї сторінки творчої біографії митця.
До того ж у більшості цих праць домінує соціологічних підхід. Осмислюючи художній набуток Довженка воєнного періоду в цілому чи окремі його аспекти, підкреслюючи найхарактерніші прикмети творчої манери письменника довженківці водночас відзначали відповідно до вимог свого складного часу та канонів соціалістичного реалізму ідеологічну спрямованість його творів, наголошували на агітаційній силі, мобілізуючому характері, виховній ролі пристрасного слова митця. Тому в полі зору дослідників найчастіше — публіцистичні нариси та статті, оповідання «Ніч перед боєм», «Відступник», «Мати», «На колючому дроті», «Тризна», «Стій, смерть, зупинись!», «Воля до життя» та кіноповість «Повість полум’яних літ».
Художній доробок Довженка треба осмислювати в контексті часу, враховуючи тогочасну соціально-політичну обстановку і культурну ситуацію. Варто простежити складний шлях його мистецьких пошуків, його входження в літературу, бо кінорежисерська діяльність для нього була невіддільна від письменницької. Їхнє взаємодоповнення, взаємопоєднання значною мірою зумовило самобутню творчу манеру митця. Дана робота є спробою цілісного огляду творчої спадщини Довженка воєнних років.
Мета дипломної роботи полягає в тому, щоб з’ясувати:
1)    своєрідність воєнного періоду творчості Довженка, його значення у процесі творчої еволюції митця;
2)    внесок Довженка в українську літературу воєнної пори, «проекції» його художніх ідей у літературі 60-х років;
3)    особливості художнього трактування О. Довженком проблем історичної пам’яті, гуманізму.
Матеріалом дослідження є художня проза Олександра Довженка воєнного періоду: кіноповісті «Україна в огні» та «Повість полум’яних літ», новели та оповідання, написані протягом воєнних та перших повоєнних років.
Теоретичну основу роботи складають літературно-критичні праці
Ю. Барабаша, Л. Новиченка, В. Фащенка, М. Наєнка, І. Дзюби, дослідження з історії українського літературного процесу 20-х, 30-х років, періоду Великої Вітчизняної війни.
Структура роботи зумовлена логікою дослідження, поставленими завданнями і включає вступ, два розділи, висновки та список використаної літератури.

РОЗДІЛ І
Узагальнення об’єктивних картин війни в малій прозі Олександра Довженка.
Війна покликала Довженка (досі — художника, кінорежисера і лише частково письменника) до літературної праці. У творчості митця почався новий етап, зумовлений насамперед усвідомленням великої народної трагедії, яку Довженко сприйняв загострено і болісно. Можливо, війна лише прискорила події, бо в невгамовних пошуках свого творчого «Я» Довженко рано чи пізно дійшов би до цього етапу.
Але залишається питання, чи зміг би митець вивільнити свій творчий дух від всеохоплюючого контролю, чи зміг би відтворити свою складну епоху так яскраво і гостро, як зробив це в роки великого горя.
З перших днів війни Довженко розпочав свою боротьбу з ворогом. Його зброя — «слово і екран», як визначив сам художник у листі до Всеволода Вишневського.
У цей час Довженко невтомно працює як агітатор, журналіст, письменник. Виступи на мітингах, по українському радіо відзначалися ясним аналізом ситуації, гірким болем за рідну землю, вірою в перемогу.
1942 рік став визначальним, переломним у житті і творчості Довженка. Він виїхав на фронт, бо потребу бути в центрі подій мав дуже велику.
Мабуть письменник відчував, що лише на фронті зможе осягнути грізні події, що розгорнулися на рідній землі, по-справжньому відчути весь тягар, який ліг на плечі рідного народу і, отже, писати лише правду, а саме її письменник вважав найвищим критерієм будь-якого твору мистецтва.
Справді, жорстока дійсність вимагала негайної реакції на події. Фронту, тилові було потрібне гаряче слово підтримки, тому з’являлися з-під пера Довженка саме невеликі оповідання, статті, нариси. Їх друкували у фронтовій газеті «Красная армия», а також у центральній пресі: газетах «Правда», «Известие», «Красная Звезда», «Література і мистецтво», журналах «Октябрь», «Новый мир», «Большевик». А оповідання — «Відступник», «Ніч перед боєм» видавалися окремими книжечками — «метеликами». Тема Довженкових творів — страждання, горе і мужність українського народу в грізній війні. Читачі і критики схвально зустріли твори митця. У пресі того періоду відзначалась публіцистична гострота творів Довженка, їх своєчасність, далекоглядність письменника. Довженко працював з винятковою напругою, зроблено було багато. Виступаючи на творчій нараді Спілки письменників СРСР 27 березня 1943 року, письменник підводить підсумки своєї діяльності на фронті за один рік: «Усього написав… 18 статей, десять оповідань, п’єсу і дві третіх сценарію. Все це я виконав двома мовами».
Дійсно, це був час великої духовної інтенсивності. Творчість письменника відкривається в цей час новими гранями і небувалою повнотою. Народна трагедія увиразнила його талант, замовлення трагічного часу відкрили нові його можливості і якості. Довженкові твори цього періоду відзначаються самобутністю, яка прикметна не лише небувалим епічним розмахом у зображенні людини на війні з фашизмом, [31, с. 218] не тільки значним внеском письменника в розвиток нового виду художньої літературної —кінодраматургії, — і не лише особливою манерою творити: від щоденникових записів — до нарисів та оповідань, а далі — до широких полотен. Творчість Довженка періоду війни позначена суворим осмисленням цього драматичного часу, яке вело до глибоких узагальнень.
Війна виявила не тільки масовий героїзм, а й приховані досі найстрашніші хвороби суспільства: байдужість, злість, безкультур’я, відсутність дисципліни духу і національної гідності.
Але література не реагувала на болючі симптоми духовної деградації народів. Все, що було написано про війну на той час, здавалося Довженкові «в’ялим», дріб’язковим, слабким. Як художника його турбувала небезпека перетворення прози в опис, у просту фіксацію фактів, подій, у центрі який поставав образ воїна. На думку Довженка це була не та література, якої потребувала дійсність. У ній не було великих слів, які б конденсували велич історії.
Довженко був справді людиною незвичайної душі, коли насмілився виступити проти усталених канонів і догм, наважився зізнатися і перед собою і перед іншим в тій принизливій ролі, яку досі доводилось грати  літературі, затиснутій в лещата тоталітарного режиму. За такий крок можна було гірко поплатитися. Лише нечувана трагедія рідного народу змусила забути про обережність, про особисту безпеку.
Основним критерієм будь-якого твору мистецтва, вважав Довженко, був виховний потенціал людини. «Письменник сьогодні повинен бути педагогом у найвищій мірі», таке завдання поставив митець перед літераторами і насамперед перед собою. Саме письменники повинні виявляти помилки виховання і допомагати державі проводити величезну роботу не тільки по перебудові його, а й по перебудові вчителя, «тому що багато учителів є самі продуктом цілого ряду недосконалості виховання». Тому література повинна дати героїчний і величний образ радянського визволителя, творця нової історії. «Дайте бійцю подивитися на себе, іноді перед смертю полюбуватися собою. Дайте горді рухи, гарні дії і слова, яких, може бути, він не казав у повсякденності, але слова, які є в його душі. Давайте передамо усьому світу ці надзвичайні слова і це почуття, що він виріс на незвичайну висоту».
Незважаючи на всі перешкоди і труднощі, які випали на долю письменника в цей час, він усе ж зумів зробити більше, «ніж будь-хто інший з його літературних колег», зобразивши так яскраво… свою добу, зокрема останню війну з її наслідками, що майбутні покоління без знайомства з його щоденником і записними книжками не могли б зрозуміти моторошню безодню, в яку кинула Україну ця війна і наступний за нею більшовицький терор». [26, с. 241-243]
У час війни Довженко одним із перших передбачаючи страшну катастрофу фізичного та духовного знищення цілих націй і народів, підійшов до найголовнішої, як він сам писав, мети своєї творчості: «написати одну
велику книгу» про життя українського народу. В цьому він вбачав свою творчу місію.
Війна відкрила Довженкові нові можливості для реалізації його основного творчого завдання. Вся діяльність письменника цього періоду підпорядкована задуму створення «настільної книги» для свого народу. Проте власне велико книги (це, як свідчить «щоденник», мав бути роман «Золоті ворота», куди б увійшло все, що досі письменник створив про народ) Довженко не писав.
І все ж «настільною книгою, яку так жадав створити митець, можна було назвати його пізнішу «Зачаровану Десну», над якою письменник почав працювати ще в 1942 році. Ця книга також згадується в його «Україна в огні», «Повісті полум’яних літ», «Щоденнику» — речах, в яких митець під час війни зумів сказати складну правду про трагічну долю українського народу, але тим самим, кажучи словами Ю. Шереха, подавиш «тільки обіцянку своїх можливостей». [53, с. 330]
Але вже і в цій «обіцянці» Довженко постав як «митець і мислитель великих категорій і незмірних масштабів». [43, с. 24]
Довженка, як і інших письменників, у роки війни найчастіше приваблювали форми так званої «малої» прози — оповідання, нариси, новели. До цього спонукали воєнні обставини, які вимагали негайної письменницької реакції. Тому в цей час «малі» жанри, які, як зазначав
М. Пархоменко у 30-х роках були витіснені з літературного процесу, бурхливим розвитком роману, знову посіли перше місце, ще раз підтвердивши свої «унікальні можливості».
В основу оповідання «Відступник» Довженко поклав дійсний факт, в чому переконує його щоденниковий запис: «У «Відступнику» викинув прізвище відступника Пілішко (реальне). Вийшло краще. Крім того, дуже не хотілося українське прізвище фіксувати в такому жахливому плані. Страждає і так український народ більше від усіх. А зрадники є скрізь, кому буде радість од дурного Пілішка?».
Осмислюючи складні реалії життя, Довженко, таким чином, першим в українській літературі воєнної пори порушив тему відступництва. Вже той факт, що оповідання «Відступник» під час війни видавалося в  серії «Библиотека красноармейца» 25 разів дванадцятьма мовами, свідчить про те, що вищі керівні сили цінували його особливо, вбачаючи в оповіданні таку необхідну на початку війни виховну та мобілізуючу силу.
Проте ці факти, яким досі вперто підкреслювався насамперед ідеологічний зміст твору, не можуть бути визначальними в його поцінуванні. Попри політичну декларативність, яка, безумовно, виявилася в час війни, оповідання «Відступник» має глибокий підтекст, у котрому і полягає, на нашу думку, його художня вартість.
У центрі цього романтичного твору лежить уже традиційне на той час у літературі питання зради і кари. Безперечно, воно, навіяне насамперед мотивами повісті «Тарас Бульба» Миколи Гоголя, творчість якого, як зазначають дослідники, мала значний вплив на художнє мислення Довженка.
В основі чітко вираженого сюжету оповідання, як уже зазначалось, лежить конкретна подія воєнної дійсності, — зокрема вчинок бійця Мефодія і покарання, якого він зазнав. Проте Довженко показав подію із сучасного йому життя на історичному фоні, акцентуючи увагу насамперед на народній моралі, законами якої українці послуговувалися протягом довгих віків. Саме на таке узагальнено-історичне сприйняття спрямовував митець свого читача, розпочинаючи оповідання, яке є своєрідним сплавом різних літературних форм і родових ознак, ліричним вступом: «є в житті кожного народу часи, коли нікому ніщо не прощається, коли усяке добро, або зло, зроблене людиною, падає на незримі чаші найтонших терезів історії. Це важкі часи випробувань, коли народу загрожують розорення, рабство і смерть…»
[15, с. 240].
У цьому зачині ключ до розуміння основної думки твору. Фабула оповідання цілком підпорядкована цій всупній моралізуючій частині. Без неї твір втрачає свій глибинний зміст, бо зачин, окрім ліричного струменю, вносить насамперед певний заряд філософічності, необхідний для осмислення безпосередніх сюжетних подій. Тому над епічним началом у творі перевалює романтичний узагальнено-філософський зміст.
Вже символічний образ терезів історії, виведений тут, підкреслює прагнення Довженка-романтика до масштабного, узагальненого осмислення подій, зображених у творі. Цю авторську мету підтверд¬жують і оцінка дій відступника, і персоніфікований образ «гнівної Вітчизни», яка виступає в оповіданні найбільшим суддею людських вчинків.
Образи батька, матері, Мефодія в оповіданні романтично узагаль¬нені. Центральний персонаж — Мефодій — навіть не має прізвища, натомість письменник наділяє його прізвиськом Відступник, яке ви¬конує подвійну функцію: лаконічно характеризує цей образ і, разом з тим, підводить його до широкого узагальнення.
Довженко свідомо відмовляється від мотивації поведінки, вчинків Мефодія. Цей образ, як і більшість образів творчості митця, — ста¬тичний, показаний лише у переломний момент його життя. Боєць Мефодій, спокусившись обіцянками ворогів, кидає на полі бою свою гвинтівку і бойових товаришів, а потім здається фашистам, сподіваю¬чись таким чином вижити. Проте шлях зрадництва не рятує, а губить людину. Короткими, але емоційно напруженими штрихами автор окреслює шлях морального падіння Мефодія. Відступник зраджує по¬лонених, з якими сидів у холодному карцері, а далі, рятуючись від на¬родного суду, піднімає руку і на рідного батька. Відступник, якому не вірять навіть вороги, якого не зупинили ні розпачливі крики понево¬лених дружини і сестри, ні смерть молодшого брата, в дусі народної моралі приречений на прокляття і забуття: «Відвернеться від нього гнівна Вітчизна і забуде його і отрясне його, як жалюгідний прах, від своїх ніг. І загине відступник, оплакуючи день і час свого ганебного падіння.
Забуде його мати, забуде батько. Перемінять прізвище його брати й діти. І пропала людина, пропала безслідно й ганебно для всього і всіх на віки вічні».
Довженко особливо наполегливо наголошує на цій думці, що є однією з центральних ідей твору. Висловлена спочатку в ліричному вступі як авторський вирок відступництву взагалі, вона повторюється далі в тексті декілька разів.
Прокляття прочитується і в «невимовному докорі» «нещасної ха¬зяйки хати» — свідка морального падіння Мефодія. А потім його пов¬торюють рідні батько й мати, засудивши перед людьми свого сина — «запроданця і зрадника батьківщини» до смертної кари. І «нещасна хазяйка хати», і батьки відступника репрезентують тут вивірену часом народну мораль, за законами якої зрада вітчизни вважалася найтяж¬чим гріхом і тому засуджувалася до найсуворішої кари — смерті і, що ще страшніше, — довічного забуття.
Узагальнюючи моральне надбання народу, утверджене і перевіре¬не досвідом поколінь, Довженко намагається застерегти сучасну йому «загублену людину» від помилок.
Як застереження звучать сцени суду над Мефодієм і виконання вироку рідним батьком. Ці картини, незважаючи на певну схематич¬ність і узагальненість, вносять в оповідання заряд високого драматич¬ного напруження. Цього автор досягає і монументально виписаним образом матері (вона від горя окам'яніла), і образом батька, і лаконіч¬ними діалогами, і стилізацією народних проклять та голосінь.
Проте над трагічною тональністю в оповіданні превалює роман¬тичний пафос «хвали життю». Останній акорд твору — образ сонця символізує якраз віру в торжество справедливості і нескінченності життя на землі.
Таким чином, звернувшись до духовної спадщини народу, Дов¬женко першим в українській літературі воєнного періоду ставить гло¬бальне питання зради своїй вітчизні, на високому філософському рівні осмислюючи насамперед причини цього явища і вбачаючи їх у відсутності історичної пам'яті, яка вбирає в себе найкраще духовне надбання народу. Проте письменники, наслідуючи Довженка, «вплив якого, в тім числі художній, надзвичайно посилився в час війни...» [33, с. 16], саме до теми відступництва підходили, в силу відомих причин, дуже обережно. О. Толстой, наприклад, у своїх «Рассказах Ивана Сударева» лише мимохідь згадує «легкодухих» бійців, які втрачали віру в пере¬могу. Щоправда, Л. Смілянський у повісті «Софія» вивів образ зрад¬ника Ореста Гнатенка. Однак у перші повоєнні роки, коли віднови¬лися гоніння режиму на літературу, цей твір був підданий різкій кри¬тиці. Враховуючи це, стає зрозумілим, чому тема відступництва, лег¬кої асиміляції як наслідку відсутності історичної пам'яті на довгі роки ввійшла в коло заборонених тем.
Довженкове осмислення проблеми історичної пам'яті визначало¬ся, проте, не лише увагою митця до питання співвідношення минуло¬го з сучасним. Воно було підпорядковане більшій і ширшій темі твор¬чості письменника: народ у прийдешньому.
Основну письменницьку місію в роки війни він вбачав у «про¬довженні історії». Література, в розумінні Довженка, повинна не тіль¬ки поглиблювати національну пам'ять, закорінюючи соціально-духов¬ний спадок минулих поколінь, а й дбати про віддзеркалення в ній своєї епохи, трансформуючи у прийдешні віки ідею увічнення, «непе¬реможної, незламної сили нашого народу, його непохитного духу», повною мірою виявлені в грізні роки світової війни. В літерату¬рознавстві, правда, існує думка, що письменники підійшли до питан¬ня про увічнення народного подвигу лише в кінці 40-их — на початку 50-х років. Зокрема дослідники вказують на повісті Олеся Гончара «Земля гуде» (1949) та «Партизанська іскра» (1955) [47, с. 41]. Проте, оглядаю¬чи творчість Довженка воєнного періоду, можна з певністю твердити, що до цього питання митець підійшов впритул ще в часи лихоліття.
Так, мотив пам'яті знаходимо вже в оповіданні «Тризна», написа¬ному в 1942 році, де автор, зображуючи картину поминок у щойно визволеному селі, підносить ідею нескінченності життя.
Зовсім іншого звучання набирає цей мотив в етюдах «Федорченко» та «Невідомий», написаних 1943 року, а надрукованих лише у 1963-му. Ці твори досі не привертали особливої уваги критики. Аналі¬зуючи творчість Довженка періоду війни, дослідники частіше зверта¬лись до оповідань з чітким сюжетом і яскраво вираженою ідеєю на¬родного героїзму — «Ніч перед боєм», «Стій, смерть, зупинись!», «На колючому дроті» та інших. А так звані безсюжетні твори, близькі до потоку свідомості, залишалися поза полем зору літературознавців. Ви¬нятком є хіба-що медитації «Сон», «Хата», деякою мірою — «Сіятель». Про мініатюри ж «Федорченко» та «Невідомий» згадувалося у досліджених лише принагідно.
В етюдах «Федорченко» та «Невідомий», що, окрім структурної подібності, мають ще й однакову проблематику, Довженко апелює до совісті майбутніх поколінь, які зобов'язані зберегти пам'ять про на¬родний подвиг. Письменник робить це особливо ефектно, викладаю¬чи матеріал і в новелі «Федорченко», і у «Невідомому» від імені геро¬їв, яких уже немає серед живих. Така умовність увиразнює проблеми, поставлені автором у цих творах.
Продовжуючи традиції М. Коцюбинського, Довженко творить «безсюжетні» новели, структуру цих психологічних творів визначає внутрішній плин думок центральних героїв. У новелі «Федорченко» — це образ полеглого в боях за Україну капітана Івана Федорченка. Власне, вже не самої людини, а її душі. З цього боку твір виступає як матеріалізація свідомості центрального героя, його внутрішнього ду¬ховного світу. Із надзвичайно короткої і лаконічної сповіді душі воїна перед читачем постає величний образ героя війни: «був гордий» і не зміг відступити, скрізь перемагав ворога, бо «храбріший був і воював я краще», безмежно любив свою землю, тому «не зміг... далі брести по Вкраїні на схід і під Каховкою, кулемета в руки взявши й чимало гранат, пішов один по смерть назад у поле, аби не бачила безталанна вдова Україна потилиці моєї...»
Окреслюючи героїчний шлях Федорченка дорогами війни, Дов¬женко порушує ряд глобальних питань, виявляючи своє масштабне мислення навіть у формі мініатюри. Трагедія відступу, доля поневоле¬ної фашистами України, народний героїзм — ось ті проблеми, яких торкається письменник у цій новелі. Основну ж думку твору підкрес¬лює рефрен «Федорченком звали мене, товариші, Федорченком», яким розпочато і закінчено мініатюру. Ці слова-нагадування впліта¬ються і в сам монолог мертвого героя, утверджуючи ідею глибокої відповідальності живих за увіковічнення пам'яті полеглих у світовій війні.
У мініатюрі «Невідомий», спорідненій, як уже сказано, з новелою «Федорченко» і за структурними ознаками, і за проблематикою, мо¬тив пам'яті набирає глибоко трагічного звучання. Умовний внутріш¬ній монолог душі невідомого бійця, що лежить в основі цього твору, сповнений гіркого нерозрадного болю. Герой — «гарячий і любезний чоловік» — загинув у бою, врятувавши цілий батальйон. Проте не смертю зумовлені страждання його душі. Героєві болить насамперед те, що для живих він залишився назавжди невідомим: «Отут на березі, якраз коло дороги, було ж написано моє ім'я, таке просте українське ім'я, на диктовій драничці олівцем, на стовпчику прибите. Так хтось зламав і кинув на дорогу. Як жаль мені, що вже тепер ніхто мене і не згадає, ніхто не знатиме, що оце ж я тут урятував батальйон». Пам'ять про полеглого стерто байдужою рукою назавжди, і навіть сам воїн уже не може пригадати свого імені. Рефрен «Як же це мене звали?» поглиблює трагічне звучання твору, гранично узагальнюючи образ безіменного бійця, і підкреслює головну думку мініатюри. Байдужість і черствість породжують безпам'ятство — наголошує автор. А могло ж бути інакше — печалиться душа невідомого, і свідомість сповнюється мріями: «Може б, нового моста назвали плотники моїм ім'ям. Може, веселі дівчатка, проходячи мостом з піснями, якусь би пісню склали і про мене».    Від імені полеглого безіменного героя Довженко висловлює власне розуміння проблеми. Народ має продовжувати історію, закодовуючи пам'ять про героїв своєї доби в пісні, думі, географічних назвах і трансформуючи її в майбутнє.
Оповідання «Хата» датоване автором І.ІХ.1945 року. До цього твору, слушно заува¬жує І. Кошелівець, «Довженко дійшов тим самим шляхом, що й два роки перед тим до материних пісень», коли після розгрому «України в огні» письменник рятувався від «інтелектуальної загибелі.., запи¬суючи народні пісні і колядки від матері, повернувся наче для від¬живлення цілющою водою в далекий поетичний світ Сосниці» [26, с. 281]. Те¬пер же, в час душевної самотності, письменник створив «два маленькі шедеври, вільні від пристосуванства» [26, с. 281], — новели «Хата» та «Сон».
Образ хати у Довженковому мистецтві став одним із ключових образів. Акумулюючи в собі національне світовідчуття митця, він пройшов складну і цікаву трансформацію в художньому мисленні письменника. Відомо, що до цього образу Довженко звертався вже в одній із ранніх своїх кінематографічних робіт — фільмі «Земля», де образ хати несе велике смислове навантаження. «Сюжет — земля, на цій землі хата, в цій хаті — життя людей» [39, с. 112], — так визначав сам автор тему фільму, підкреслюючи її глобальність. У полярній на часовій дистанції кіноповісті «Зачарована Десна» знаходимо дуже конкретний реальний образ «мальованої хати» — кореня роду мікрокосму малень¬кої людини, звідки вона починає пізнавати світ. В оповіданні «Триз¬на» персоніфікований образ праху хати — «зблідлої», «побілілої», «здивованої й ображеної» великої печі з розбитою трубою стає ембле¬мою, що ліризує художню пластику трагедії війни. У «Повісті по¬лум'яних літ» хата символізує пам'ять людини, джерело її духовних сил, мужності та героїзму. А вже в новелі «Хата» цей конкретний образ набирає глибшого і ширшого звучання. Продовжуючи розпоча¬тий у кіноповісті мотив, автор підносить образ хати до символічного узагальнення.
Новела «Хата» не має звичних, загальноприйнятих жанрових ознак. Цей твір, як і всі Довженкові твори малого жанру, за влучним визначенням
В. Фащенка, — це вища форма новели-медитації, зрідка знаної у творчості його попередників [49, с. 250]. В її основі лежать не події, а філософські роздуми автора, де образ хати став призмою, крізь яку Довженко осмислює складну і суперечливу національну долю рідного народу «за тисячу верст і за тисячу літ від далеченних сивих давен аж до великого... часу всесвітньо-атомної бомби».    Романтично опоетизований образ «пристанища людського» постає у цій «інтелектуально-гіперболічній» (В. Фащенко) новелі як вияв національного світовідчуття, характеру українського народу — простого, щирого і працьовитого, його поглядів на добро і зло, щастя і горе, красу і потворність, вірність і зраду. Проте ця метафора не однопланова, а багатоваріантна. Хата — це і сама природа, вічне життя, бо «здається, щезни вона, і спустіє земля, заросте бур'яном, споганіє, і світ стане чорний від голоду й злоби»    Водночас це і символ життєвої дороги рідного народу в історії, це закодована пам'ять про його ми¬нуле, сучасне та майбутнє.
Оповідання «Ніч перед боєм» відноситься до ряду тих нечислен¬них Довженкових творів періоду війни, творча доля яких склалася щасливо. Розпочате у квітні 1942-го, завершене вже через місяць, во¬но було вперше надруковане російською мовою в газеті «Красная звезда» за 1-ше серпня цього ж року і мало, як й інші шість опубліко¬ваних у воєнні часи творів митця, неабиякий успіх. Відомо, що опові¬дання протягом 1942 року неодноразово передруковувалося, звучало в ефірі і було видане окремою брошурою.
Таке визнання забезпечувалося високою емоційною напругою тексту, його дієвістю, мобілізуючим впливом на читача. Виявилось: головна думка твору «Ні кроку назад!» була співзвучна, як уже зазна¬чалося, із наказом Сталіна № 227. (Хоча в часі оповідання Довженка випереджувало наказ вождя). Цей факт підкреслював глибоку акту¬альність змісту оповідання і політичну далекоглядність автора.
Але пропагандистський заряд «Ночі перед боєм» був зумовлений насамперед Довженковим глибоким усвідомленням трагічної ситуації і прагненням письменника передати суворі настрої народу, його від¬верті погляди на відступ та поразки радянської армії.
Оповідання, проте, не має звичних для Довженкової манери письма ліричних монологів, публіцистичних відступів чи безпосеред¬ніх авторських коментарів. Народну мораль тут репрезентують традиційні у творчості митця образи дідів. Вони, як і їхні попередники — столітні, з божественними рисами Семен та Григорій у «Землі», уособлюють глибоку народну мудрість, совість і справедливість, по¬стають символом «могуття духу народного, людської величавості» (О. Гончар), виступають, як і невмирущий дід із «Звенигори», носіями духовного багатства нації. Проте образи «воєнних» дідів Довженко збагачує новими гранями, виводячи їх на загальнолюдські орбіти. «Діди-перевізники — це образ епохи. Діди-перевізники через ріки. Харони. Їх багато. Вони сміливі, не бояться смерті і ніби зговорились», — записав митець до «Щоденника», окреслюючи в загальних рисах дану тему.
В оповіданні «Ніч перед боєм» цей задум конкретизується. Пись¬менник виводить колоритні, любовно виписані постаті дідів-перевізників через Десну — Платона та Савки, зберігаючи, однак, первісний, міфологічний, акцент. Ці діди — не просто перевізники, а духовні по¬водирі, а переправа через річку — чистилище душ та сердець для роз¬гублених бійців, що відступають на схід, залишаючи ворогові рідну землю.
Не жалісливими, а гнівними словами зустрічає Платон Півторак відступаючих: «Тікаєте, бісові сини? Багато я вже вас перевіз. Ой ба¬гато, та здорові все, та молоді, та все — перевези та перевези». «Щось ви, хлопці, не той, не як його, не туди неначе йдете... Одежка ось нова, і торбочки, і ремні, еге, і самі ось молоді, а звертає те неначе не туди, га?!», — іронічно додає Платонів сімдесятилітній, схожий на Миколу-угодника сусід Савка. Під час недовгої переправи почули бійці із уст мудрих дідів, які розмовляли поміж собою, ніби в човні, окрім них, не було більш нікого, «гірку та солону» народну правду про «отаке паскудство». «Не вміли битися, от тобі і відступ», — категорично заявляє Платон Півторак.
І гнів, й іронія, і зверхність та зневага дідів-перевізників викли¬кані, проте, глибоким батьківським болем. Ці почуття, як і нагадуван¬ня про власних синів, які б стояли на смерть, а не відступили, і згад¬ка про народного героя Морозенка спрямовані на те, щоб викресати в душах бійців «живий вогонь ненависті», без якого, за глибоким пе¬реконанням дідів, ворога не здолати: «Не з тієї пляшки наливаєте. П'єте ви, як бачу, жаль і скорботи. Марно п'єте. Це, хлопці, не ваші напої. Це напої бабські. А воїну треба напитися зараз кріпкої нена¬висті до ворога та презирства до смерті. Ото ваше вино. А жаль — це не ваше занятіє. Жаль підточує людину, мов шашіль. Перемагають горді, а не жалісливі! — сказав Платон і примовк. Він висловив, на¬решті, свою думку. Це була його правда. Він стояв на кормі з веслом, суворий і красивий, і дивився вперед поверх нас».
У цих словах діда Платона виражена основна думка твору. В та¬кий спосіб Довженко виявив своє бачення ситуації, пропагуючи таку необхідну на той час «науку ненависті». її своєчасність та актуаль¬ність стверджує в оповіданні командир Петро Колодуб, від імені яко¬го ведеться розповідь. Для нього, як і для багатьох відступаючих бій¬ців, переправа через Десну стала справжнім духовним очищенням. Тоді, як сам про те розповідає, його охопив сором і розпач, зникли жаль і туга, натомість «нестерпний вогонь пропік наскрізь». Завдяки цьому вогню, що викресав дід Платон, тепер він, капітан Колодуб, «у бою сторукий, помножений стократ на гнів і ненависть».
Проте найвищої емоційної напруги сповнений в оповіданні епі¬зод незвичайної смерті мужніх дідів. Платон і Савка гинуть, потопив¬ши посеред Десни свій човен, вщерть наповнений фашистами. Ця драматична сцена теж працює на основну ідею твору. Адже героїчний вчинок дідів — це приклад мужності та відваги для відступаючих бій¬ців, це переконливе підтвердження істинності та щирості їхньої науки. Але, окрім цього, тут спостерігаємо прагнення Довженка-гуманіста відкрити для читача велич звичайної людини, підняти факт її само¬пожертви до широкого узагальнення.
Цей епізод, як свідчать щоденникові нотатки, Довженко окреслював поступово, шукаючи саме такого, героїчного, фіналу. В першому начерку оповідання діда-перевізника (спочатку він був один) фашисти розстріляли. У наступній нотатці німці в присутності всіх людей повішали дідів посеред села. Проте сміливі і мудрі, такі дорогі Довженковому серцю діди (недаремно письменник у творі змінив і місце дії: у записних нотатках — це Дніпро, в оповіданні — рідна Десна), не могли помирати буденно і просто. Тому митець знайшов третій варіант цього епізоду, де мужній вчинок Платона і Савки символізує невмирущий героїчний дух рідного народу. Невипадково для цієї ситуації письменник-романтик обрав саме « крайню» вікову категорію — старість. Вона якраз увиразнює кращі народні риси: глибоку мудрість, зневагу до смерті, сміливість, здатність до самопожертви в боротьбі з ворогом. Пізніше Довженко продовжить цей мотив у кіноповісті «Україна в огні», де сцена смерті старого пасічника Демида Запорожця несе таке ж глибоке смислове навантаження. Цікаво, що в тогочасній літературі не лише Довженко звертався до образу діда, узагальнюючи народний подвиг. Такою ж символічною постає і смерть діда Данила в романтичній новелі Юрія Яновського «Дід Данило з «Соціалізму».
Оповідання «Ніч перед боєм» — це перший твір у воєнній твор¬чості
О. Довженка та й у тогочасній літературі, в якому митець праг¬нув художньо узагальнити об'єктивні картини війни початкового пе¬ріоду, передати тривожні народні настрої. Істинність та правдивість описаного Довженком епізоду підтверджує той факт, що пізніше, у 1946 році, Віктор Некрасов у своїй повісті «В окопах Сталинграда», названій В. Кондратьєвим «еталоном чесності та щирості», із якої вийшла «вся... воєнна проза» [20, с. 5], згадує подібний випадок. Старий дід, напуваючи водою відступаючих бійців, теж каже їм, як і Довженкові Платон та Савка, болючі, правдиві слова: «Воювати не хочете. Здоро¬ві, а не хочете» [32, с. 190].
Проте, попри новаторський кут зору, попри висловлені з усією прямотою «образливі та гіркі слова» про причини відступу, попри згадки про ницих людей із порожніми душами, Довженків твір ви¬йшов таки згладженим. У ньому не відбилося повною мірою трагедій¬не бачення війни, яке зустрічаємо в щоденникових записах митця цих же часів.
Свою концепцію дійсності, розуміння причин численних поразок радянських військ Довженко прагне висловити і в оповіданні «Пере¬мога», окремі мотиви якого пізніше ляжуть в основу кіноповісті «Україна в огні». Тут вже в прямих авторських репліках, публіцистич¬них відступах, діалозі-суперечці лейтенанта Андрія Орлюка із суворим генералом Макаром Нечипоруком письменник розгортає занотовану раніше у «Щоденнику» глибинну тезу: «Не було в нас культури побу¬ту, нема й культури війни».
Описуючи трагічний відступ з поля бою полку комісара Луки Гетьмана, коли перемога, яка була вже так близько, раптом «вирва¬лась, мов жар-птиця, з самих майже рук, полетіла...», Довженко шу¬кає причини такої ганебної поразки в недоліках суспільного життя. «Та клятий страх уже скрутив йому лице назад, і тікав боєць по рідній землі, тікав шукати одстрочки у смерті, тікав, щоб битися знову через півста кілометрів і, може, ще в страшніших боях, аби тільки не сьогодні.
Що тягло його назад? Що гнало його? Яка таємна сила? Які гемони прокидалися в ньому? Звідки?
Своєволя, нелюбов до слухняності і самозбереження? Звичка до безвідповідальності і балаканини там, де треба просто мовчки діяти? Чи вихована з дитинства неповага до старшого, чи в'яла невибагли¬вість старшого до молодшого? Звідки? Від простуватого генерала чи безвладного батька? Від нешанованого, неавторитетного народного учителя чи неодвертого, холодного письменника, а чи просто од не¬стерпно довгої відсутності зміни біля тяжкого бойового верстата? Хто його знає».
Окреслюючи трагедію рідного народу, Олександр Довженко особ¬ливий наголос робить на темі жінки і війни. Мотив жіночої долі, до якої митець уважно придивляється, фіксуючи в записних книжках промовисті факти знущань фашистів над людьми, став одним із ви¬значальних у Довженковій самобутній концепції воєнного лихоліття. Письменник, прагнучи найпереконливіше донести до свого читача і глядача життєву трагедію жінки, намічає для майбутньої роботи широке коло проблем. Він мріє створити, як переконливо свідчить «Що¬денник», глибинну епопею про українську жінку — «господиню України»: «Про нашу Ярославну, що плаче рано на зорі за нами... Про війну, про її шалений тягар, тяжку роботу, голод, образи, судьби дітей і навалу ворога. Хто виміряє твої знущання, хто виміряє глиби¬ну твоїх сліз і відчаю! А насильства, а хвороби венеричні, а боязнь проклятого плоду ворога. Партизанко, хранительнице батьківського вогнища, хранительнице нації!..
Про жінку, про дівчину в шинелі, про сестру милосердя, сестру-жалібницю, про партизанку, про зв'язківця».
Проте окреслене широке коло проблематики реалізувалося у творчості митця, за цікавим спостереженням В.Фащенка, у двох конкретних темах: «подвиг матері та подвиг дівчини в ім'я захисту свого роду на землі».
Перший аспект творчого задуму Довженка найповніше зреалізо¬ваний в оповіданні «Мати» (1942), в основу якого письменник поклав дійсний факт із життя старої української жінки, яка загинула від рук ворогів, рятуючи двох російських льотчиків. Образ матері Марії Стоянихи, «висока смерть» якої піднесена до широкого узагальнення, як зазначає сам автор у ліричному зачині, «не ради сліз, і розпачу, скор¬бот, і не в ознаку гіркого прокляття.., а задля слави нашого роду...», сповнений високої драматичної напруги. Чітко й достовірно окреслений, виписаний високими, патетичними словами, він увираз¬нює велику народну трагедію.
Проте не менш трагічними постають у Довженковій воєнній творчості й інші, переважно епізодичні, проте цілісні та завершені, постаті матерів.  І образ Тетяни Запорожчихи — матері українського козацького роду, що стає на двобій з фашистами, і піднятий до висо¬кого символу образ старої Левчихи («На колючому дроті»), і роман¬тично узагальнений образ матері зрадника Мефодія («Відступник»), і постать божевільної Мотрі Хутірної — «німецької тещі» — («Тризна») відкривають нові грані великої теми «жінка і війна», своєрідно укруп¬нюючи зображення картин народного горя.
Надзвичайно уважний до постаті жінки, її страдницького шляху в складному життєвому вирі війни, Довженко особливу увагу приділяв осмисленню долі української дівчини. Цей аспект глобальної теми набирає в його творчості самобутнього, вельми цікавого змісту, від¬криваючи глибинні проблеми, пов'язані із буттям рідного народу. Письменник, якого всяка почута чи підмічена у страшному воєнному житті подія спонукала до глибоких роздумів, викликаючи великий ре¬зонанс у його чутливій душі, особливо емоційно реагував на факти, в яких відбивалася трагічна доля численних молодих українок. «Коли я прочитав, що німці вивезли до Німеччини 50 000 українських дівчат і жінок, я плакав», — писав митець у «Щоденнику» в травні 1942 року. Не менше турбували Довженка і факти одруження наших дівчат із ворогами. Він відчув велику катастрофу загибелі свого наро¬ду: «Німці вибирають кращих дівчат. Кращих, розумніших, привітні¬ших. Не горбатих же й не репаних. Сотні тисяч кращих продовжувательок нашого роду зникне з нашої землі і загине спаскуджене, заби¬те, заслане в безповоротну даль. Буде лунати українська пісня недолі по всіх горах, по долинах, по всіх суворих і непривітних Українах».
Тривога за свою націю зумовила задум написання романтичної новели «Незабутнє», в основі якої лежить схвильована розповідь авто¬ра про надзвичайний вчинок молодої української дівчини Олесі, кот¬ра, рятуючи свою молодість, «рішилася на крок нечуваний, не баче¬ний ні в її селі ніколи, ні в усім її народі».
«Незабутнє» — це своєрідне протистояння Довженка складній реальності, це величний гімн всеперемагаючій любові, «що сіє дітей на нашій родючій землі».
У новелі два головних героя — Олеся та Василь Нечай. Проте більш виразною є постать дівчини. Автор малює її широкими, яскра¬вими та по-батьківськи ніжними мазками. «Вона не була звичайною дівчиною. Вона була красива і чепурна. Олесею пишався весь куток. Бувало, по роботі вона щовечора, мов птиця, ну так співала коло хати на цілий куток, що, мо, й не снилось ні одній артистці з орденами. А вишивки її висіли по стінах під шклом у європейських музеях — у Лондоні, в Альберт-Вікторія музеї, в Парижі, в Мюнхені, у Нью-Йор¬ку, хоча вона про це й не знала. Учила її покійна мати всьому. Була Олеся тонка, обдарована, артистична натура, тактовна, роботяща і бездоганно вихована хорошим чесним родом. Легковажні хлопці трохи соромилися її, вважаючи чудною і неприступною».
Війна розірвала звичний сільський лад життя, принесла горе, страждання, невизначеність. Матір і двох сестер Олесі вбито, через село, відступаючи, проходять останні бійці... Численні важкі питання постали перед дівчиною. Як бути? Що чекає на неї? Що чекає її кра¬су? Що буде з рідним народом? Шукаючи виходу із складного стано¬вища, Олеся пішла на крок незвичайний, підказаний їй «глибиною інстинкту роду», «підсвідомою мудрістю, що з'являється людині в грізні часи». Вона просить одного із відступаючих молодих бійців пе¬реночувати з нею.
Довженко творить легенду, оповідаючи «найдорожчими словами» про цей дивовижний епізод у житті молодих людей, повінчаних вій¬ною «серед нічного людського плачу, і реву худоби, і віщування псів». Автор вписує цю подію в широкий контекст життя народу, нагадуючи про його глибинні, закорінені в сиву давнину духовні цінності. Проте незабутні одвічні морально-етичні закони та традиції письменник на вимогу суворого часу сповнює новим змістом.
Ніч простої й ніжної любові Олесі та Василя постає великим протистоянням злу і насильству. Ця картина вибудована за традицій¬ним для Довженкової творчості принципом художнього контрасту, який увиразнює основну думку твору. Урочисту тишу і високий лад гарних сором'язливих слів раз по раз порушують страшні звуки війни. Вона вривається в цей окремішний, світлий і чистий, світ кохання ревом гармат і літаків, кулеметними чергами, людським плачем, на¬гадуючи про жорстоку реальність. Зіставляючи діаметрально проти¬лежні поняття життя і смерті, любові і ненависті, щастя і горя, пись¬менник стверджує життєдайне начало.
Для Олесі та Василя кохання стало виходом на нові, несподівані для них самих духовні орбіти. Ще вчора розгублені, безпорадні, при¬гнічені великим горем, що впало на людей, «вони ніби виросли обоє за цю ніч, і душі їхні піднеслися вперше до високих вершин проник¬ливості і розуміння». Зникли розпач та невизначеність, натомість з'явилося чітке і ясне усвідомлення своєї подальшої місії. Всупереч жорстоким обставинам, Олеся та Василь мають захистити своє щастя, продовжити свій рід, відстояти, таким чином, у боротьбі з ворогом рідний народ.
У кінці новели Довженко підводить зображену ним ситуацію до своєрідного широкого узагальнення. Провівши до схід сонця Василя на війну, вже не Олеся, а «Олеся-Ярославна виплакала на перелазі свою многосотлітню пісню... і стала... кам'яною». Піднесений таким чином до виразного історико-філософського символу образ героїні викликає асоціації не лише із страдницьким шляхом української жін¬ки у віках, а й з долею України взагалі.
У новелі «Незабутнє» Довженко, окрім основної ідеї життєствердження, пунктирно окреслює й інші проблеми, продиктовані воєнною дійсністю. Коментуючи Олесине рішення залишитися в окупованому селі, письменник наголошує на безглуздості війни і підкреслює пат¬ріотичну ідею. «Не побігла Олеся за Василем у далекі краї. Не було в неї ні фібрового ширпотребу, ні компаса, — нічого для дороги. У неї була хата, земля, квіти і дорогі могили батьків». А в словах бійця, звернених до молодої дружини, звучать гуманні авторські ідеї добра і всепрощення. Вони, проте, будуть глибоко зреалізовані вже в кіноповісті «Україна в огні», в основу якої майже без змін увійде цей романтичний твір. Тут же знайдуть своє цікаве продовження й образи головних героїв новели — Василя та Олесі.
Ідея милосердя, добра і справедливості звучить в новелі «Тризна». Позицію письменника тут репрезентує Демид Бесараб. У відповідь на категоричну заяву од¬ного з бійців перестріляти «всіх до ноги», хто оступився в неволі, ста¬рий Бесараб каже: «Дуже легкий ти став на стрільбу, я бачу... Треба було зразу дужче стріляти по ворогу, коли війна починалася, та не кидати народ напризволяще. А зараз треба думати не про стрільбу, бо смерті й розореній німці й так посіяли у нас не мало... Будемо ми те¬пер довго бідні й нужденні... Тепер особливо треба шануватися і три¬матись колективу, бо інакше пропадем...».
Цікаво, що в цій багатоплановій новелі простежується ще й ін¬ший, цілком протилежний християнським ідеям милосердя і доброти мотив ненависті та помсти. «Раз уже тебе вдарено, бий його десять раз. Спалять тобі хату, а ти їм вулицю, куток спали, щоб знали, як палить!» — навчає Бесараб малого онука Михайлика. Хоча ці слова спрямовані проти ворога і вмотивовані в новелі страшним горем ма¬лої дитини (німці убили матір, а батько щойно загинув у бою), все ж вони звучать різким дисонансом домінуючій у новелі ідеї всепрощен¬ня і доброти.
Такі контрастні зіткнення мотивів знайдемо і в інших воєнних творах Довженка. Проте виголошені письменником на початку війни в публіцистичних нарисах та статтях «До зброї!», «Україна в огні», «Душа народна неподоланна!», оповіданні «Ніч перед боєм» заклики до ненависті та помсти, які легко пояснюються трагічною ситуацією, що склалася в цей час на Україні, чимдалі звучали все рідше. «Люті і ненависті» Довженко протиставляв «висоту розуму».
Ця світоглядна позиція чітко відбиває внутрішні протиріччя воєнної творчості письменника, які позначилися не лише на художній реалізації окремих мотивів, ідей чи на показі деяких героїв, а й на зображенні війни в цілому. Митець-романтик, який прагнув всебічності у створенні загальної воєнної картини, часом «полемізував» зі своїми ж поглядами на сувору дійсність. «Книги і фільми про нашу правду, про наш народ мусять тріщати од жаху, страждань, гніву і нечуваної сили людського духу»,    — писав Довженко у «Щоденнику» 15 березня 1942 року, визначаючи напрям свого осмислення реалій війни. А згодом, уже в квітні цього ж року, вражений «зливою» газетних статей та нарисів, переповнених «жахом людських страж¬дань», жорстокими фактами «нелюдських вчинків ворогів», письмен¬ник вніс корективи у висловлену раніше тезу: «Народ не хотітиме чтива про війну побутово-описового... Народ треба возвеличити, й за¬спокоїти, і виховувати в добрі, бо зла випало на його долю стільки на одне покоління, що вистачило б і на десять колін. А вже в записних книжках Довженка за 1946 рік зустрічаємо ще й такі, за висловом самого письменника, «аморальні міркування», які виража¬ють його безперервні мистецькі пошуки: «Війну в мистецтві треба по¬казувати через красоту, маючи на увазі великість і красоту людських вчинків персональних на війні. Всякий інший показ війни позбавле¬ний всякого смислу».
Такі відмінні погляди митця на війну легко простежуються і в оповіданнях, і в новелах, і в панорамних кіноповістях. Вони, однак, не заперечують один одного, а взаємодоповнюють, яскраво увираз¬нюючи Довженкову оригінальну концепцію воєнної дійсності.
Довженко в дусі антропоцентризму стверджує високу цінність ду¬ховної суті людини. Заперечуючи теорію людини-«гвинтика», він зоб¬ражує особливі постаті, акцентуючи увагу не лише на їх фізичній, а насамперед духовній красі. Його герої — прості люди від землі. Проте вони, захищаючи свою Вітчизну, піднімаються на небувалу висоту ду¬ху. І Віктор Гусаров («Стій, смерть, зупинись!»), і Петро Чабан («На колючому дроті»), і Іван Карналюк («Воля до життя»),  і капітан Кравчина («Перемога»), і Лаврін Запорожець («Україна в огні»), і Іван Орлюк («Повість полум'яних літ»), і мудрі діди («Ніч перед бо¬єм») — це натури величні, яскраві, люди «благородної волі». «Людина на землі — це воля. Є воля — є людина! Нема волі — нема людини! Скільки волі — стільки й людини...»). Ці слова військового хі¬рурга Миколи Дудка із оповідання «Воля до життя» яскраво характеризують не лише Івана Карналюка — центрального героя твору, який виявив могутню духовну силу і переміг смерть. Вони однаковою мі¬рою стосуються кожного із дивовижних Довженкових героїв — «зви¬чайних переможців у світовій війні».
Титаном духу зображений і Віктор Гусаров — «прекрасний росій¬ський юнак, капітан повітряних морів», «що поніс труд бою і піднісся до безсмертя в смертному нерівному бою» («Стій, смерть, зупи¬нись!»).
У незвичайному світлі поданий і Григорій Загнибіда — централь¬ний герой оповідання «Слава». Він — один із двадцяти восьми без¬смертних бронзових героїв, що постали посеред казахстанського сте¬пу, знаменуючи величну епоху, повернувся додому живим. І лише те¬пер, побачивши свою долю в «ідеальній її завершеності», воїн очис¬тився від бруду війни. Його охопили «незвичайні, яких не пережити нікому ні в боях, ні в подвигах, ні в любові, ні в чім на світі», почут¬тя. Розтерзана душа «піднеслася до найвищих висот розуміння, страждання», і Григорій відступився перед своєю славою.
Довженко відкрито захоплюється своїми героями, знаходить ви¬сокі, натхненні слова і для капітана Кравчини — практика війни, «виконавця ненависті», який «помер, стоячи в обіймах її величності Перемоги» («Перемога»), і для капітана Василя Уса, возвеличеного в ранг святих через його дитячий вчинок, в якому люди побачили «бо¬жественний знак повороту судьби народу на Добро» («Китайський святий (Капітан Ус)»).
Письменник вдається до патетики, схвильованих коментарів, високоемоційних інтонацій навіть тоді, коли йдеться про не зовсім ге¬роїчні вчинки та дії його персонажів. Описуючи ганебний відступ полку з поля бою в оповіданні «Перемога», митець з гірким болем і в той же час із щирим захопленням виголошує: «Які тікали люди! Які люди бігли!»
Підхоплений натовпом прагнучих відстрочки у смерті, біг переяславський капітан Суховій Кирило з двома орденами бойового Червоного Прапора.
Біг лейтенант Вовк Микита. Двісті п'ятдесят німецьких, румун¬ських, італійських, угорських і інших голів закарбовано на бойовому рахунку Вовка. Біг.
Біг, проклинаючи геть-чисто все на світі, славетний винищувач танків, рушничник Левко Глевкий з-під Кам'янця-Подільського.
Бігли, мов розлютовані леви серед потоку буйволів, грізні куле¬метники Гаркавенко Петро з Полтавщини, Британ Лука і Вовкотру-бенки Роман, Устим і Андрій, Хуторний Олександр, Труханов Дани¬ло, Тарас Губа.
Які були люди! Цілу Вкраїну пройшли в найтяжчих боях, у труді, з гнівом, з незабутніми розлуками, — професори боїв, засад, і нападів страшенних. Які були люди! Бігли».
Ідея безсмертя рідного народу, яка стала визначальною у всій багато¬гранній творчості митця, Довженко, нехтуючи правдоподібністю, по¬казує в новелі «Тризна» (1942) картину поминок у щойно визволено¬му від ворога селі.
У Хомину неділю на свіжих могилках за добрим старим звичаєм зібралися селяни разом з радянськими бійцями сповнити поминаль¬ний обряд. Проте ця тризна на «окривавленій землі», за глибоким за¬думом автора, була незвичайною, було в ній «щось величне», тут від¬чувався «біг часу і урочистий спокій». Умовна картина поминок, як і символічний образ безкінечного Чумацького Шляху, що з'являється в сцені смерті Тетяни та Демида Орлюків («Повість полум'яних літ»), покликана підкреслити перемогу життя над смертю, одвічний опти¬мізм народу, його глибоку віру в торжество добра і нескінченність людського буття. «Безсмертя народу почувалося тут на могилках в оцій давній зміні людських поколінь. Тут сиділа й лежала сама наче історія».
Ця глибока авторська ідея увиразнена в новелі і самим вибором цієї незвичайної, як на той час, зображуваної події, і окресленими в творі окремими ситуаціями. На поминках, як і годиться, виголошува¬лися промови, велася скорботна бесіда. Проте скоро люди почали го¬ворити про веселе, «зворушливо жартувати», згадувати особливі, смішні випадки із життя небіжчиків, бо «людям хотілося сміятися чи хоч би посміхатися, — так довго не сміялись». Довженко особливо наголошує на цій дивовижній силі життєдіяльності, що оживала в їх¬ніх душах після пережитих довгих страждань та великого горя: «Лю¬дям хотілося жити. Хотілося забути про страшне по великому все¬сильному закону життя і по незламній силі свого характеру хліборо¬бів, що звикли тисячоліттями до насіння, до життєствердження у всьому, що може жити й рости».
Така ж високогуманна ідея, що підкреслює багатогранний образ народу — воїна, мученика, а водночас, — великого оптиміста і твор¬ця, звучить і в новелі «Сіятель», написаній вже по війні — 1947 року.
Вже сама назва твору підкреслює його визначальний мотив жит¬тєствердження. Проте оптимістична тональність тут міцно сплітається з трагічною. У цій невеликій ліричній новелі, написаній у формі монологу-сповіді сіятеля, образ якого доведено до широкого узагальнен¬ня, Довженко, повторюючи мотиви своїх воєнних оповідань та кіно¬повістей, окреслює складну долю свого народу, позбавленого духов¬ного коріння, відлученого від одвічних життєдайних основ, гнаного, гнобленого, наполовину знищеного в роки війни, але здатного до самовідродження в любові, добрих діяннях, творчій праці.
У кожній місткій і глибокозмістовній фразі твору, побудованій за принципом художньої антитези, вчувається епічний розмах письмен¬ника, який майстерно розгортає перед читачем широку панораму на¬родного життя, сповненого драматичних колізій. Втім, над трагічною нотою в творі превалює «хвала життю». Попри горе й страждання, що випали на долю сіятеля, він — «родоначальник нового», творець — «не покладає рук».
Епіфора «не покладаю рук», що використовується автором у кож¬ній окремій фразі новели, щоб підкреслити разючі контрасти життя народу, увиразнює глибоку віру Довженка в людину, в добро, в непроминальність буття на землі.
Високий гуманістичний ідеал безсмертя своєї нації, якому підпорядкована творчість Довженка, зумовив, окрім щирого захоплення одвічним оптимізмом, силою духу свого народу, і критичні думки та гіркі роздуми про його національні вади та слабини. Тому в оповідан¬нях, кіноповістях, записних книжках мотив героїзму, духовної величі людей нерідко переплітається з мотивами трагічної долі безталанної, спаплюженої України — «вічної удовиці», приреченої «нещасними і безголовими» «недобитками невдалої історії» на загибель.
Окреслюючи цю глибоку драму народу, Довженко неодноразово наголошував на його одвічних бідах: відсутності національної самосвідомості і гордості, «почуття гідності і почуття особистої свободи», втраті самобутності, духовного коріння, історичної пам'яті. У творах воєнного часу знайдено чимало болючих роздумів письменника про «боягузництво наше, зрадництво, і пілатство, і грубість, і дурість».
Особливо хвилювали Довженка роз'єднаність українців, їхнє вражаюче невміння бути монолітною нацією, непошана один до одного, вікова ворожнеча, що нерідко переходила у «смертельну ненависть». «В чомусь найдорожчому і найважливішому ми, українці, безумовно, є народ другорядний, поганий і нікчемний. Ми дурний народ і невеликий, ми народ безцвітний, наша немов один до одного непошана, наша відсутність солідарності і взаємопідтримки, наше наплювательство на свою долю і долю своєї культури абсолютно разючі і об'єктивно абсолютно не викликаючі до себе ні в кого добрих почуттів, бо ми їх не заслуговуємо», — писав Довженко у «Щоденнику».
Проте такі болючі та образливі оцінки були обумовлені великою любов'ю «ніжного сина» до свого рідного народу та щирими вболі¬ваннями за його майбутнє. «Тільки надмірна любов і виснажлива праця на користь рідного народу може дати право на прикрі й болючі слова», — пише В.Панченко про «шмагання» свого «проклятого краю» Євгеном Маланюком. З великої любові до рідних людей наро¬джувалися критичні мотиви і в Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Павла Грабовського.
«...Я люблю батьківщину, люблю народ свій, люблю палко і ніж¬но, як син може любити, як дитя, як поет і громадянин», — такі записи в Довженковому «Щоденнику» зустрічаються нерідко. Са¬ме цими щирими і глибокими почуттями визначалась творчість пись¬менника, який жив і творив во ім'я безсмертя свого народу.

РОЗДІЛ ІІ
Проблема історичної пам’яті крізь призму духовного буття народу в кіноповістях «Україна в огні», «Повість полум’яних літ».
З перших днів війни Довженко виношував задум створення вели¬кого «найстрашнішого твору про народ у війні». «Дійсність стала багато страшнішою за уяву», — занотовує письменник до записної книжки 1942 року. Треба було негайно говорити, писати про причини поразок, відступів. Потрібно створити широке полотно, де можна показати дійсність у всій повноті, не прикрашаючи, проду¬мавши і проаналізувавши все до дрібниць, віссю якого був би образ многостраждального українського народу. «Народу треба показати йо¬го з середини, в його стражданнях, в його сумнівах, в його боротьбі, оновленні, і показати йому шлях і перспективу. Народ треба возвели¬чити, й заспокоїти, і виховувати в добрі, бо зла випало на його долю стільки, що вистачило б і на десять колін». Таким було першозавдання. Задум втілювався в життя дуже швидко.
У кіносценарії об'єдналися сюжети оповідань «Незабутнє», «На колючому дроті», «Перемога», окремі мотиви «Тризни». Кіноповість охоплює найтяжчий період війни — її початок, чорні дні окупації, відступ Червоної Армії.
Довженко ще працював над сценарієм, а редакції (за свідченням самого автора) буквально виривали матеріал у нього із рук. Окремі уривки з кіноповісті друкувала газета «Литература и искусство» під назвою «Возвращение». Є згадки Довженка про публікацію в журналі «Знамя». Повний твір бачили небагато людей. Сценарій читали (як дізнаємося про те із «Щоденника») Хрущов і Маленков — члени Політбюро, секретар ЦК ВКП(б) Андреєв, начальник Управління агіта¬ції і пропаганди ЦК ВКП(б) Александров і, звичайно, сам Сталін. Із письменників, здається, Бажан, Кобилецький, Рильський. Реакція на твір була різною. Маленков і Хрущов спочатку похвалили кінопо¬вість, рекомендували негайно опублікувати її, а трохи пізніше, під впливом верхів, змінили свою думку. Побратими по перу радили не спішити із друком, обдумати все і працювати над повістю далі. Ляка¬ли їх гіркота і трагічність звучання «України в огні».
У листопаді 1943 року вирок кіноповісті, а отже, і її автору, було винесено: «Сьогодні узнав од Большакова тяжку новину, моя повість «Україна в огні» не сподобалася Сталіну, і він її заборонив для друку і для постановки»". Це був лише початок, бо Довженко добре знав, як у цій системі вміють розправлятися з єретиками. Передба¬чаючи свою долю, записав 26 листопада 1943 року до «Щоденника»: «... возрадуються вразі і дрібні чиновники, перелякаються мене і ста¬нуть зневажати». І через день: «Я знаю: мене обвинувачувати¬муть в націоналізмі, в християнстві і всепрощенстві, будуть судити за нехтування класової боротьби і ревізію виховання молоді, яка зараз героїчно б'ється на всіх грізних й історичних фронтах».
Так і сталось.
Спочатку була важка розмова по телефону з Хрущовим, який звинуватив письменника в націоналізмі. Пізніше редакції почнуть відмовлятися друкувати твори Довженка і рецензії на них. Звузиться коло його спілкування. Митець, як сам зазначав у «Щоденнику», по¬чував себе «ізольованим і самотнім».
31 січня 1944 року його викликали на засідання Політбюро, де в присутності кількох письменників з промовою виступив сам Сталін, показавши «недосяжний взірець більшовицької критики». Довженку було висунуто тяжкі звинувачення. Йому приписувалися безідейність, «ненависть до ідеї класів», «оббріхування партії», «знущання над від¬ступаючими радянськими військами», «буржуазно-націоналістичне трактування дійсності». А вже 9 лютого 1944 року ім'я Довженка бу¬ло віддано на масову розправу. В цей день відбулося вечірнє закрите засідання ІХ пленуму Правління Спілки письменників СРСР, на яко¬му Александров проінформував присутніх про «останні безідейні тво¬ри» Довженка, детально зупинившись на партійному аналізі «України в огні». Його виступ був сприйнятий більшістю як керівництво до дії, чого і бажали високі партійні чини. їм більше не було потреби втручатися в цю справу: треба було лише стежити, як і з Довженком розправлялися «землячки». Своїм сценарієм письменник пробудив пильність режиму, після чого верховна влада з новими силами почала «керувати» літературою.
12 лютого 1944 року Політбюро ЦК КП(б) приймає рішення про виведення Довженка із складу Всеслов'янського комітету, Комітету по Сталінських преміях при Раднаркомі СРСР, із складу редакції журналу «Україна», а також про звільнення його із посади художнього керівника Київської кіностудії.
Такою гіркою була розплата за те, що Довженко відважився стати на захист нещасного свого народу, що в центрі своєї кіноповісті по¬ставив образ палаючої України і героїв-українців.
Правда, були й ті, хто намагався хоч якось захистити письменни¬ка, як, наприклад, робив це М.Рильський. Його критика Довженка зводилася лише до кількох загальних фраз. Цим Рильський, звісно, викликав невдоволення партійних наглядачів. Один із них у своїй інформації Хрущову про письменницький пленум писав, що Риль¬ський, говорячи про Довженка, «намагався пом'якшити його помил¬ки», і що в «приватних розмовах висловлював думку про те, що це лише епізод, що Довженко помилки виправить і буде з нами».
Проте в Довженковій історії це були лише епізоди, атака ж переслідування була послідовною та наполегливою, і, на жаль, велася са¬мими мистецькими силами України, звичайно, не без керівної участі партійних «наставників». Редакціям журналів, газет настійно реко¬мендували «давати більш широку критику довженківських поглядів», «змиваючи чорну пляму» в історії літератури.
Випадок з Довженком навіть «надихнув» літераторів на осмислен¬ня нового мотиву — викриття буржуазного націоналіста, який проник у соціалістичне життя.
Все це спричинило те, що «Україна в огні» лише в 1966 році, уже після смерті письменника, була вперше надрукована спочатку росій¬ською, а вже потім — українською мовами, і то з великими купюра¬ми.
Роздумуючи над долею рідної України, охопленої нищівним по¬лум'ям війни, та її народу, Довженко першим у ті складні, часи пока¬зує воєнні колізії у всій складності і суперечностях.
Те¬ма трагічної поразки радянської армії набирає в кіноповісті «Україна в огні» глибокого соціального, філософського і естетичного забарв¬лення. Письменник чесно, чітко і гостро відтворює воєнну реаль¬ність, укрупнюючи окремі яскраві життєві факти та події і окреслюю¬чи складну об'єктивну картину початкового періоду війни.
Митець прагнув до створення панорамної картини життя україн¬ського народу в тяжкі окупаційні роки. Він, кажучи словами В. Фащенка, «з найвищого польоту охоплює єдиним поглядом» широке ко¬ло подій, явищ, життєвих колізій і майстерно сплітає їх у міцну канву правдивої, хвилюючої розповіді про долю рідних людей.
Розпочинається кіноповість своєрідним ліричним вступом. Напе¬редодні війни злітаються з «широкого світу» в полтавське село Тополівку діти до Лавріна Запорожця, щоб «вшанувати материну старість». Автор, присутність якого виразно відчутна у творі, не жаліє яскравих фарб та величних фраз, захоплено представляючи читачеві та глядаче¬ві молодших Запорожців. Це п'ятеро синів: Роман — «молодший лей¬тенант прикордонних військ», «артилерист Іван з прикордону», «слав¬ний чорноморець» Савка, агроном Григорій — «майстер урожаю» та багатодітний Трохим. А шоста — «дочка Олеся — всьому роду втіха».
Проте, навряд чи вслід за І. Кошелівцем варто називати такий за¬чин «звичайним соцреалістичним штампом» [26, с. 259], акцентуючи увагу на виразно підкресленому колгоспному статусі Запорожця, на високих регаліях, якими письменник, віддаючи данину часові, обдаровує Лаврінових синів, на мотиві, за словами Кошелівця, «ідилічного колгосп¬ного раю». Останнє, до речі, письменник сам неодноразово спросто¬вує в кіноповісті. Глибинна суть цієї умовної картини, зображеної в дусі народної традиції, полягає, на нашу думку, в іншому.
Простий український рід з невипадково підібраним славним пріз¬вищем Запорожців, що підсилює його древнє козацьке коріння, по¬стає в кіноповісті символом народу. Автор проведе цю родину крізь усі тяжкі випробування і страхіття війни, стверджуючи ідею народно¬го безсмертя. Тому в ліричному зачині вчувається ще й глибока на¬ціональна традиція, увиразнена материною піснею «Ой піду я до роду гуляти». Родина, що міцно тримається купи, — незнищенна.
Та почалася війна. На славний рід Запорожців, а, отже, і на на¬род, вчинено замах. Різкий контраст, який досягається миттєвим пе¬реключенням епізодів-кадрів («мирну» картину змінює «воєнна»), вносить у кіноповість високу драматичну напругу. Смерть одного із Запорожців — Савки — символізує початок великої народної трагедії: «величезне, значно більше, ніж може вмістити людська душа, горе упало на народ, придушило його, погнало» [15, с. 68].
На трагічні події, що розгорнулися по всій Україні, тополівські жителі мають свій особливий погляд. Довженко в кіноповісті продов¬жує мотив, розпочатий в оповіданні «Ніч перед боєм». Його мудрі ге¬рої, обурені ганебним відступом військ, різко і відверто висловлюють свої критичні думки.
Старий Демид Запорожець навіть на шибениці (німці вішають пасічника за те, що його бджоли закусали на смерть чотирьох німець¬ких солдат) встигає вилаяти за погану війну групу військовополоне¬них оточенців. Не стримує «гнів своєї пристрасної натури» і Христя Хутірна, яку вороги везуть до Німеччини: «...нащо вони тікали... Нащо вони кинули нас так легко на знущання ворогу? Чому вони не вмерли в боях, щоб я плакала й молилася на них?.. Де їхня гордість? Де їхня мужність? Хто їм це простить?.. Я ненавиджу їх за погану війну...»    І в перегуках Мотрі та Тетяни Запорожчихи, які, незважаючи на кулеметний обстріл села, сапають на городі картоплю, звучить на адресу відступаючих різкий осуд, перемішаний з люттю.
У словах та репліках героїв кіноповісті виразно виявляється пози¬ція Довженка, сила і гострота його суб'єктивного бачення цього дра¬матичного етапу в житті свого народу. Саме тому в словах Лавріна За¬порожця, звернених до портрета Сталіна, прочитується глибоке ав¬торське узагальнення трагічної ситуації, що склалася на Україні на початку війни: «Прощайте, товаришу. Не думали ми з вами, що так вийде, та сталося — не малою, великою кров'ю на (своїй) території... Що буде з народом нашим? Виживе він чи загине, що й сліду не стане ніякого? Розженуть його по каторгах та по лісах, байраках та гни¬лих болотах, як вовків-сіромах, та натруять одне на одного, так що й живі завидуватимуть мертвим. Горе нам... Народ безсмертний, ви ка¬зали... Ой, важке наше безсмертя! Важка доля народна... чую смерть» [15, с. 85].
Осмислюючи поразки та відступ радянських військ з України, Довженко відкриває читачеві трагічну правду складної реальності, зміщуючи звичні смислові наголоси. В яскраво виразних картинах, публіцистичних коментарях, ліричних відступах письменник акцентує увагу насамперед на негативних явищах. Дошукуючись причин тра¬гічної невдачі, митець вбачає їх у недоліках та прорахунках суспільно¬го життя.
На підтвердження своїх гострих думок Довженко виводить у кі¬ноповісті цілий ряд образів оточенців, дезертирів, зрадників, які від¬чули на собі «тонку броню» суспільного виховання. «Тонку броню» відчувають також і відступаючі «в тяжкому смутку» бійці. Вони про¬клинають свої недоліки, в яких вбачали справжню причину свого відступу на схід. Довженкові герої на противагу персонажам Ю. Смолича («Вони не пройшли»), Л. Смілянського («Золоті ворота»), окрім надії на повернення та впевненості в перемозі, несуть у своїх серцях «тяжкий сором і гнів», бо вони почуваються винними перед людьми.
Тему відступу поглиблюють та увиразнюють у кіноповісті образи людей з «дірявими» душами. Вони репрезентують Довженків новатор¬ський кут зору в осмисленні трагічного часу. Митець, який прагнув відтворити насамперед його духовну атмосферу, морально-психоло¬гічний клімат, окреслює у творі цілу галерею персонажів, які, на дум¬ку письменника, сіяли в суспільстві, охопленому горем та відчаєм, аморальність, байдужість та зло. Новаторство та надзвичайна сміли¬вість Довженка полягали в тому, що він відважився показати у критичному ракурсі не тільки звичайних рядових втікачів, дезертирів, оточенців, а й високих посадових осіб, тодішніх партійних керівників. Письменник зображує окремі сюжетні ситуації, в яких діють люди з «маленькими, кишеньковими, портативними» душами, «зовсім не пристосованими до великого горя», супроводжуючи їх власними коментарями та критичними міркуваннями.
Відтворюючи в кіноповісті подібні ситуації, Довженко прагнув не лише правдиво показати воєнну дійсність, а й акцентувати увагу чи¬тача на моральних проблемах тогочасного життя народу. Саме тому письменник із загальної групи «малих» людей вирізняє образ голови міському Лиманчука, окреслюючи сюжетну лінію цього персонажа найповніше та найчіткіше. Цей образ покликаний конкретизувати роздуми автора про «найжахливіші хвороби часу» — аморальність, байдужість, зло, які підсилювали народну трагедію.
Лиманчук, байдужий і жорстокий, позбавлений почуття милосердя і добра, в цей важкий для народу час дбає лише про «велику таємницю» відступу радянських військ. Це такі, як він, вважає письменник, великою мірою винні у стражданнях простих людей, що залишилися на окупованій фашистами території. Окрім цього, наголошує митець, випереджаючи час, ці люди «великої кришталевої чесності», що «не втрачали лінії ні за яких обставин», після визволення прибудуть із тихих місць на українську землю «з високою місією чинити... справедливий суд над підлими відступниками, запроданцями, націоналістами-душугубами та іншим пропащим людом». Саме у такій ролі прокурора показує Довженко Лиманчука у другій половині кіноповісті, окрес¬люючи вже іншу глобальну тему — тему визволення.
Його самобутня концепція війни значною мірою позначилася не лише на ретроспективному погляді на воєнне лихоліття. Ще в суворі роки творчість митця визначала нові кути зору на воєнні реалії, сприяючи повнішому та глибшому осмисленню дійсності.
У багатоплановій кіноповісті «Україна в огні» Довженко підніс складну долю жінки до рівня високої романтичної епопеї. Найбільш виразно окреслені тут образи Олесі Запорожець та Христі Хутірної не лише репрезентують новаторські погляди письменника на питання «жінка і війна», а й відбивають його розуміння багатьох соціальних, моральних, етичних проблем, порушених у цьому творі.
Повторюючи в кіноповісті мотив, розроблений у новелі «Неза¬бутнє», Довженко чіткіше відтворює образ Олесі, доповнюючи його новими гранями. Вже невеликі корективи в авторській характеристиці героїні, зроблені в кіноповісті (епітет «чудна» замінено епітетом «гор¬да»), надають образу дівчини іншого смислового відтінку.
Повніше і глибше, порівняно з новелою, розроблено і сюжетну лінію Олесі Запорожець. Письменник простежує трагічний шлях ге¬роїні від початку окупації її рідного села Тополівки до його визволен¬ня. Образ Олесі, гідної представниці козацького роду, несе ідею без¬смертя свого народу, його величі та незламності.
Нелегкі випробування випали на долю молодої дружини Василя Кравчини (у новелі - Василя Нечая). Вивезена до Німеччини, продана в рабство, бита, погвалтована, покалічена, але горда і незламна, вона вірила, що «ця жахлива дійсність не може тривати довго, бо тоді світ згасне». Письменник лаконічно, проте надзвичайно змістовно і яскраво передає фізичні та моральні страждання своєї героїні: «Багато лихих надзвичайних вітрів носило її, мов піщинку у пустелі. Багато горя і бруду з трудних кривавих шляхів і переплутаних стежок при¬липло до її молодого тіла і душі. Не раз і не два кричало, розтинало¬ся, горіло огнем у грудях дівоче її сумління під тиском мерзоти і не¬вблаганного насильства на широкому терені аморальності і занепаду.
Нестерпні довгі поневіряння на чужих дорогах доводили її не раз до каламутного відчаю, провалювали в болото отупілої байдужості і бажання вмерти» [15, с. 127-128].
Велика віра у свій народ, яку Олесі в тяжку хвилину заповідала мати, і «мудра невмируща воля до життя роду» допомогли молодій жінці витримати всі випробування долі, повернутися на рідну землю хоча й фізично спотвореною, проте духовно незламною, чистою і благородною.
Голос Довженка, який коментує долю своєї героїні, звучить схви¬льовано і піднесено. У ліричному відступі яскраво виявляються мо¬рально-етичні погляди письменника, орієнтовані на людинолюбність. Він прагне захистити свою героїню і в її особі тисячі знедолених вій¬ною жінок від душевно-холодних стражів моральних кодексів. «Не питайте, якою ціною добралася вона додому. Бо тоді ви розстріляєте її за аморальність. Думайте, що вона жалібними брех¬нями прикриває легковажність свою і розпусту, якщо ви самі брехун. І тоді стане одною жінкою менше.
Чи впадете перед нею на коліна і гарячим своїм співчуттям роз¬палите трутизну її спогадів. Ніщо не зміниться. Все було. І, може, найбільша мудрість в таких гірких ділах — слідувати за природою, що послала людині щастя забуття лихого в доброму часі».
Образ Олесі Запорожець — один із найкращих жіночих образів у воєнній творчості Довженка. Він репрезентує прагнення автора під¬нести долю окремої людини, жінки зокрема, до національних та за¬гальнолюдських масштабів. Виразно символічний, про що переконли¬во свідчить уже своєрідне, виконане в уснопоетичному ключі обрам¬лення сюжетної лінії цієї героїні, образ Олесі, проте, постає життєво достовірним і переконливим. Такий ракурс зображення забезпечуєть¬ся підкресленою увагою автора до природного начала в жінці, її пер¬винної ролі матері і продовжувательки роду. А саме такий акцент до¬мінує в показі постаті Олесі Запорожець.
Багатопланові жіночі образи у воєнних творах Довженка, в яких здебільшого реальність переплітається з монументальною символі¬кою, несуть на собі, таким чином, високу ідею християнського мило¬сердя і всепрощення. І Марія-полонянка («Бронза»), і Олеся Запоро¬жець та Христя Хутірна («Україна в огні»), і «зрадниці Вітчизни» Мотря і Христя Хутірні («Тризна») репрезентують моральний макси¬малізм письменника. Його гуманні погляди на людину, в яких синте¬зовані національні, загальнолюдські, християнські життєстверджуючі принципи, були підпорядковані високому гуманістичному ідеалу без¬смертя свого рідного народу.
Ідеями милосердя, добра пронизана сцена партизанського суду над Христею Хутірною, яка на противагу своїй подрузі Олесі Запоро¬жець «онімечилась» («Україна в огні»). У цій поліфонічній, як і сама кіноповість, картині Довженко, окреслюючи тему звільнення України від ворогів, порушує ряд глобальних соціальних, морально-етичних проблем, спрямованих на осмислення долі окремої людини на війні. Тут, зокрема, знайшли своє художнє втілення критичні думки пись¬менника, занотовані в «Щоденнику», про «стиль» визволення: «... про наших армійських дурнів, у яких нема; любові і співчуття до народу, про тупих районщиків, про підозру, арешти та інше непотрібне і шкідливе».
Саме в такому ракурсі зображений у картині суду «чистий», «кришталево чесний» прокурор Лиманчук, який «діє на підставі зако¬ну». Дізнавшись, що партизани захопили в полон дружину фашист¬ського капітана Пальми, він «страшенно зрадів і зараз же заочно при¬судив її до розстрілу як підлу зрадницю вітчизни». Христя Хутірна для нього лише «аморальна потвора, позбавлена найелементарніших людських ознак».
Позиції Лиманчука Довженко протиставляє мудрі слова команди¬ра партизанського загону, який в особі Христі побачив знедолену, вже покарану життям жінку: «Все проходить, і це пройде. Знищимо ворога, забудеться і ненависть, і горе, і знову розцвіте земля наша в добрі і згоді, і будемо добрими, як були — ще добрішими станемо».  У цих словах, як і в репліці старої Бесарабихи «прощати треба один одному більше та співчувати», зверненій до Сіроштана, який нахваляється покарати свою, поневолену ворогом дружину, закладена глибока авторська ідея милосердя, добра і справедливості.
У своїх персонажах Довженко підкреслює багатство їхнього внутрішнього світу, наголошує на їх моральній і фізичній довершеності, благородстві, незвичайній силі духу. Ці люди наділені високорозвиненим почуттям відповідальності за свій час, почуттям причетності до загальнонародного життя. Вони вбирають в себе кращі народні риси, репрезентують світоглядні позиції свого народу, акумулюють націо¬нальний дух, передаючи його не лише сучасникам, а й майбутнім по¬колінням.
Саме таким зображений у кіноповісті «Україна в огні» Лаврін Запорожець. Це чи не найяскравіший чоловічий образ у творчості Дов¬женка періоду війни. Багатопланову постать батька українського роду, змальовану в піднесено-романтичному ключі, письменник доводить до широкого історико-філософського узагальнення. Образ Запорожця символізує невмирущий дух народу, його моральну силу, віковічні прагнення до волі, до єднання, до щастя, злагоди й добра.
Сюжетна лінія цього героя, як й інших персонажів кіноповісті, вибудувана із окремих епізодів, кожен з яких — цілісна, завершена картина, сповнена глибокого змісту. В окремих сценах: чи то в епізо¬ді розмови Лавріна з Ернстом фон Краузом, чи то в картині парти¬занського суду над тополівським старостою, чи у фрагментах визво¬лення села від окупантів, — Лаврін Запорожець постає незвичайною натурою, виявляючи глибоку житейську мудрість і дивовижну духовну велич.
Найбільшої кульмінаційної напруги сповнена сцена смертельного змагання Лавріна з його антиподом Максимом Забродою. Тут у сю¬жет кіноповісті вплетено дещо змінену новелу «На колючому дроті», яка була опублікована 1942 року і мала великий успіх.
Максим Заброда з'явився в Тополівці разом з німцями. Він, за його ж словами, «повз гадюкою, ліз, котився бубоном» з Північного Сибіру, щоб помститися за кривди, заподіяні його сім'ї радянською владою. І от на колючому дроті концентраційного табору в смертель¬ному двобої зійшлися два непримиренні вороги: знесилений катуван¬нями Запорожець та начальник поліції Заброда.
Ця сцена має суто умовний характер. Довженко вже вкотре в кі¬ноповісті «розмикає» рамки відображуваної епохи, переносячи події із реальної площини в символічну. Обидва персонажі підносяться над історичною конкретністю. Їх криваве змагання уособлює трагічну до¬лю свого народу, який приречений на самознищення через ідеологіч¬ну роз'єднаність, втрату монолітності, поділ на ворогуючі класи. «Довго говорили вони на колючому дроті. Говорили про владу, про землю, про соціалізм. Говорили про куркулів, про заслання, про страждання на чужині, про голод, про смерть, про зради.
Вони плювали один одному в очі Сибіром і стражданням, голо¬дом і смертю. Вони плювали один одному в лице Гітлером, німецьки¬ми погромами і пожежами, шибеницями, рабством і шаленою нена¬вистю до Гітлера усього світу. Ненависть розбушувалася в їхніх полу¬м'яних душах і виривалася з них страшними вибухами одна проти од¬ної.
Вони били один одного важкими іржавими уламками своєї важ¬кої історії і стогнали обидва від ударів» [15, с. 107].
Довженко проектує цю картину на широкий екран історії, уви¬разнюючи трагедію народу символічним образом мертвої Левчихи та давньою народною піснею про горе чайки-небоги, що вивела чаєнят при битій дорозі: «Розносився з ями над табором тихий чумацький реквієм. Невмирущий голос сивих століть лунав у темряві над терно¬вими дротами» [15, с. 107].
Давній мотив одвічної біди розщепленої української нації, що осмислювався в свій час на життєвому матеріалі революції та громадян¬ської війни Павлом Тичиною («Три сини», «Скорбна мати»), Мико¬лою Хвильовим («Мати»), Григорієм Косинкою («Постріл») та інши¬ми письменниками зазвучав у воєнній творчості Довженка з новою силою.
Ідеологічній роз'єднаності людей, народоруйнівній класовій бо¬ротьбі митець протиставляє національне єднання, всепрощення зара¬ди життя народу. У смертельному двобої Максим Заброда, який праг¬нув у цей складний для свого народу час звести особисті рахунки з владою, загинув, бо він — «жертва класової боротьби» — втратив «вічні істини». Він не знає, що «часом в'язні й судді повинні битись поруч, коли Батьківщина гине».
Лаврін же постає мужнім переможцем, уособлюючи глибоку ав¬торську ідею народного безсмертя. Довженко підносить цей образ до високого рівня філософського осмислення історичного буття народу. «Що смерть моя і смерть моїх дітей?.. І що мої мізерні муки, коли зникають в небуття тисячі наших людей. Гинуть родини, гинуть роди без числа і краю...», — роздумує перед стратою Лаврін, заспо¬коєний відчуттям вічності і безмежності світу.
Осягнення вічних істин породило незвичайну фізичну і духовну силу Запорожця. У смертельному двобої він нездоланний. Тут у його постаті легко вгадується фольклорне начало. У Лаврінові оживає ди¬вовижна сила, репрезентована в українських піснях, легендах, думах величними народними героями. Одвічна «нелюдська жадоба життя», «пристрасть боротьби і помсти, вся воля, весь розум» возвели Запо¬рожця в «надзвичайний ступінь, близький до вибуху». Вмить перемігши Заброду, смертельно ранений Лаврін одним ударом кулака вбиває Людвіга Крауза, розриває колючий дріт і, знищивши половину воро¬жих автоматників, виводить полонених із табору на волю.
Така гіперболізація сили героя, проте, не стає на перешкоді його достовірності та життєвій переконливості. Навпаки, постать Запорож¬ця, наділеного особливою прозірливістю, далекоглядністю та розваж¬ливою мудрістю, поглиблює гостроту звучання кіноповісті. Цим обра¬зом Довженко порушує болючі суспільні колізії — між класовим і на¬ціональним, класовим і загальнолюдським. Поставши перед партиза¬нами як тополівський староста — «йуда», Лаврін Запорожець гово¬рить про тяжкі протиріччя та суперечності духовної атмосфери сус¬пільства, які обертаються для народу глибокою трагедією: «А по-моє¬му, ви показилися. Позвикали до класової боротьби, як п'яниця до самогону! Ой, приведе вона нас до загибелі. Вбивайте, прошу вас... Доставте радість полковнику Краузу. Соблюдіть чистоту лінії... На¬родні месники! Хіба те, що сталося зі мною, з селом, не тяжче смерті у сто крат?.. Перехитрюємо один одного, та все залізною мітлою, та кальоним залізом, та викорчовуєм все один одного на сміх і глум во¬рогам. Аби лінія була чиста, хоч земля й порожня. Ну, потіште нім¬ців! Перевиконуйте їх програму нашого самознищення... Я не знаю сьогодні класової боротьби і знати не хочу. Я знаю — Батьківщина, народ гине!.. Стріляй, класова чистьоха!»
[15, с. 121-122].
Зрозуміло, що цих Лаврінових реплік до недавнього часу в усіх опублікованих текстах «України в огні» не було. У них виразно від¬бився сміливий соціально-аналітичний погляд автора на життя соціа¬лістичного суспільства, на його фальшиві ідеологічні та моральні ос¬нови. Заперечуючи класову ворожнечу, що спричинила глибоку тра¬гедію розколотої нації, Довженко зухвало відкриває своїм героям но¬вий вихід із того зачарованого «подвійного кола класу і роду» (а, от¬же, — і народу), в якому опинилась, подібно героям роману Юрія Яновського «Вершники», свідомість кожної радянської людини. Про¬те, на противагу позиції Яновського, висловленій загальновідомою реплікою Івана Половця «Рід гине, а клас стоїть», Довженко відстоює народну мудрість: «Тому роду не буде переводу, в якому браття милу¬ють згоду». Письменник веде своїх героїв до усвідомлення глибинно¬го змісту первинних понять «нації», «рідної землі», «батьківщини», «національної гордості», до осягнення вічних закономірностей буття, стверджуючи ідею безсмертя рідного народу.
Складною, драматичною була також і доля «Повісті полум'яних літ», вона теж є підтвердженням того, як сірість і безкультур'я знищу¬вали таланти в Україні.
Відомо, що писалася кіноповість у час неймовірних духовних страждань письменника, викликаних несправедливою критикою кіно сценарію «Україна в огні» як твору нібито ворожого для народу. Втра¬тивши надію на реабілітацію сценарію (а разом і свого імені), — Дов¬женко шукає заспокоєння своєму хворому серцю у новій роботі: «Розпочну я краще писати новий сценарій про народ. І не буду я йо¬го писати ні про... дважди героїв, ні про трижди зрадників, ні про вождів.., а напишу я сценарій про людей простих, звичайних.., що звуться у нас широкими масами, що понесли найтяжчі втрати на вій¬ні, не маючи ні чинів, ні орденів», — занотовує письменник до щоденника 5 грудня 1943 року. Проте новий твір задумувався не як виправдання перед урядом, Сталіним за «помилки» в «Україні в огні», які нібито мали там місце, а як органічна потреба талановитого художника осмислити питання життя і смерті, краси й істини, добра і зла.
У травні 1944-го року письменник взявся до роботи над «Повістю полум'яних літ», у липні 1945 року — завершив її у першій редакції і прочитав на засіданні сценарної студії. «Повість...», як справді тала¬новитий твір, вразила присутніх, однак оцінки були дуже обережни¬ми, бо на Довженкові ще лежала тінь «ворога народу», яка, власне, не зникне до кінця його життя. Цілком зрозумілим, отже, є те, що кіно¬повість згодом було розкритиковано як твір «важкий для розуміння». «Що ви написали півтораста сторінок? Цілу літературу роз¬вели... Хто це буде читати?» — ось так було оцінено художню вартість повісті. Тому кіносценарій за життя автора не публікувався. Лише через рік після його смерті, у 1967-му році, твір був надрукова¬ний, а у 1960-му за сценарієм був поставлений однойменний фільм Ю.І. Солнцевою.
До кінця свого життя Довженко не зможе вивільнитися від пиль¬ного контролю та нагляду. Не написано сценарії, не створено фільми, не реалізовано велику мрію — повернутися на Україну. Такою була плата за те, що в роки війни письменник насмілився викрити «дер¬жавну» таємницю недосконалості, сірості, безкультур'я та моральної деградації соціалістичного суспільства.
«Повість полум'яних літ» була своєрідним підсумком другої поло¬вини воєнної творчості письменника. Вона якраз дає змогу простежи¬ти процес осмислення митцем проблеми історичної пам'яті в цей пе¬ріод.
Відомо, що «Повість...» писалася в час неймовірних душевних страждань Довженка, викликаних несправедливою критикою кіносце¬нарію «Україна в огні» як твору, ворожого народові. Проте новий твір задумувався не як виправдання перед керівними силами за «помилки» в попередньому творі, а як органічна потреба талановитого художника осмислити глобальні філософські, моральні, етичні питання. У «Повісті...» знаходимо те ж коло проблем, хоча й поставлених менш гостро, що й в кіноповісті «Україна в огні». Власне, «Повість...», як влучно підмітив І.Кошелівець, — це другий, на його думку, «куди слабший», варіант «України в огні» [26, с. 277]. І хоча «...в новій повісті автор оминув усе те, що в «Україні в огні» було поціноване як український націоналізм» [26, с. 277], її шлях до читача був довгим і складним.
Кіноповість написана на основі подій війни. Проте в полі зору автора — не лише реалії воєнної дійсності. Горизонти Довженка-романтика значно ширші. Він «кидає погляд у минуле, заглядає у майбутнє...» [19, с. 142], — осмислюючи сучасне йому життя народу на історич¬ному фоні. У кіноповісті, кажучи словами самого автора, зійшлися докупи «ланки часів минулих  і літа прийдешні», сплітаючи історію в «химерний клубок».
Довженкове прагнення до панорамного осмислення зображува¬них подій вгадується вже в назві кіноповісті, яка «прямо асоціюється з назвою давньоруського твору «Повість временних літ» [31, с. 221]. І в саму кіноповість у різноманітних і цікавих художніх вирішеннях вмонтовано образ древньої історії, що, розсуваючи рамки зображуваної доби, під¬креслює ідею зв'язку епох і поглиблює морально-етичну основу кіно¬повісті. Відчуттям тисячолітньої історії, що символізує витоки духовної незламності, мужності і мудрості народу, сповнений весь твір. Об¬раз минулого з'являється і в авторських коментарях, які «цементу¬ють» епізоди-кадри кіноповісті. Він постає і в різдвяній колядці Орлюкової матері, і в картині вінчання Орлюка та Уляни, де «старі народні звичаї перекликались з звучанням бурхливого часу». Історичними асоціаціями послуговується Довженко і в авторських характеристиках, і в самохарактеристиках своїх героїв, які у грізній битві з ворогом «відстояли всі минулі сторіччя.., всю… історію, минулу й майбутню».
Проте найцікавішою Довженковою знахідкою при відтворенні да¬лекої епохи є, безсумнівно, образ давньоруського князя Святослава. Спочатку цей образ як приклад чесності і справедливості слов'янсь¬кого люду постає із розповіді Уляни на незвичайному уроці історії України (у класній кімнаті були присутні вороги). У цій напруженій ситуації, коли кожне сказане слово вирішувало долю вчительки й уч¬нів, з уст Уляни Рясної пролунав «голос народу... невмирущим тися¬чолітнім дзвоном.., немовби звідкілясь здалеку засурмили над Дніп¬ром прадідівські сурми, заіржали коні на степових пагорбах, потягло потом і кров'ю древніх січ, і могутній брязкіт старих мечів розлігся над гуркотом нещодавно відгримілих рідних гармат і танків. Все було зрозуміло до кінця. Все кликало на подвиги».
Далі в кіноповісті цей образ з'являється в картині першої шлюб¬ної ночі молодих Орлюків. Образ київського князя втілює в такий
спосіб зв'язок історичної реальності з минулим. З'явившись абсолют¬но логічно в процесі ознайомлення з історією, він покликаний мобі¬лізувати дух, героїчний потенціал, молодих людей, щоб спрямувати
його в майбутнє.
Кожна людина в «Повісті...» — своєрідний трансформатор, що передає в прийдешнє енергію духу свого народу. Яким буде майбутнє покоління, виживе народ чи загине, залежить від Уляни, Івана та їх сучасників.
Війна, «звідки видно на сто років уперед», стала у кіноповісті фо¬ном, на якому висвічувалися людські душі. В одних вони виявилися незмірно глибокими і чистими (Іван Орлюк, Рясний, тітка Антоніна, Уляна). Саме ці герої піднялися над злом, смертю, нікчемністю і дріб'язковістю, мізерністю і зрадою. В інших війна оголила дрібні та мілкі душі. Це — «мінус-люди», які «діяли в ім'я страху, смерті, люті, помсти» (Грибовський, Курбацький) або все життя «проходили нав¬шпиньки» (Мандрика).
Така система образів підпорядкована меті письменника: показати витоки духовної основи життя людини. Поступово крізь призму гріз¬них подій, епізодів життя своїх персонажів, через авторські роздуми, самохарактеристики і пророчі монологи героїв-філософів Довженко веде свого читача до осмислення вічної істини: перемагають ті, хто відчуває під собою рідний ґрунт, хто міцно пустив у нього своє корін¬ня, чиїми діями керують любов до рідної землі, честь роду та історич¬на пам'ять. І навіть ті, хто загинув, залишилися, на думку автора, непереможеними. У нерівній сутичці з фашистом Шредером гине ди¬ректор школи Василь Маркович Рясний разом зі своїми учнями — «безстрашними потомками, якими споконвіку славилася наша зем¬ля», проте вони, а не ворог стали у цій ситуації переможцями. Цю думку Довженко втілює в передсмертних словах вчителя: «Я вільний, я і мій народ». Народ незнищенний, коли має міцне духовне коріння, моральність та духовність — запорука його безсмертя — такі ідеї стоять у центрі кіноповісті.
Вони знаходять оригінальне вирішення на сюжетно-композицій¬ному рівні твору. Якщо спробувати визначити ключові місця розвитку подій, «які вільно розміщуються в часі і просторі і об'єднуються в міцну канву... коментарем автора» [19, с. 142], спочатку це — монументальна картина: у міжзоряному просторі обертається земна куля — колиска роду людського, а на ній — безліч маленьких людей у диму й вогні. Іде світова війна. Поступово поле зору засобами кінодраматургії зву¬жується: на першому плані постає Європа, далі вужче — українське село Старі Павлівці, а в ньому — українська хата. Чіткішають і «ви¬ростають» постаті героїв кіноповісті: Івана Орлюка (на початку твору образ Івана узагальнений, «він застиг, як пам'ятник»), Уляни, Глазунова, генерала, полковників, яких різними важкими дорогами доля веде до рідного порогу. Тут сходяться всі космічні шляхи, всі надії, бо немає нічого дорожчого від рідного шматка землі, рідної хати. Звідси починається людина — стверджує автор вічну істину, послуговуючись принципом градації, названої І.Франком пуантом [50, с. 61], що звужує обшир бачення від цілого до його частини.
Саме тому в кіноповісті так багато зустрічей з рідною землею та рідною хатою. Щоразу, коли Іван перебуває на грані життя і смерті, рідна домівка з'являється йому в снах-мареннях: «І здалося раптом Орлюку, що впав він, з якогось дива, не на землю..., а в дідів човен, і весняна повідь підхопила його і понесла хутко-хутко..., й старезний просмолений дідів човен поплив по траві, по квітучому садку... і приплив, як у казці, попід рідну хату». Образ хати, рідних ви¬шень та груш, що зацвіли пізньої осені в Івановому серці, як оберіг, виводили його живим із пекла війни.
Таким чином, абстрагуючи в новелі образ хати, Довженко напов¬нює його високим філософським змістом. У «Повісті...» ж, незважаю¬чи на символічність та узагальнення, він все ж залишається бути рельєфно зримим, конкретизованим образом.
Рідна хата, земля піднімається в «Повісті полум'яних літ» до рівня первокореня, начала, основи духовності. Маленький куточок на велетенській земній кулі став у кіноповісті центром подій, бо це той «вічний і прекрасний мікросвіт», звідки течуть джерела життя. Тільки та людина, що зберігає у своїй душі тепло рідної хати, «всі сходи і за¬ходи сонця, всі трави, квіти, плоди, насіння, всі жнива, всі пори року, яка вміє ходити босоніж «по вранішній і вечірній росі», може осягнути мудрі закони життя.
Так Довженко через поетичну антитезу «маленький світ — вели¬кий світ» веде читача до філософського узагальнення: великі незвичай¬ні люди, здатні на подвиги заради безсмертя свого народу, починаються з маленького клаптика рідної землі. І поки серце людини спов¬нене любов'ю до своєї батьківщини, гордістю за її минуле та глибо¬кою відповідальністю за майбутнє, на планеті не зникне життя.
Як засіб утвердження цієї істини в кінці «Повісті...» в умовній сцені розмови людини з планетою перед читачем ще раз постає образ великої Землі. Але в даному випадку цей гіперболізований образ пла¬нети покликаний не лише розширювати просторові рамки кіноповіс¬ті, підкреслювати масштабність зображуваних подій, як у сцені пер¬шого показу планети, а й піднести ідею вічності життя. Таким чином, асоціативний ряд: планета — рідна земля — хата — планета являє собою замкнене цілісне коло, кожний елемент якого зумовлює існу¬вання іншого і визначає непроминальність життя у всесвіті.
Так, аналізуючи події війни та суспільні явища, породжені або виявлені нею, Довженко по-новому підійшов до осмислення націо¬нальної проблематики. Руйнуючи численні догми та канони тоталі¬тарної системи, заперечуючи спрощену і здеформовану режимом кон¬цепцію національного питання, письменник стверджував, що істо¬рична пам'ять, яка вбирає в себе історію, вірування, морально-етичні закони народу, — це джерело його безсмертя, його могутня духовна зброя в боротьбі за національне відродження.
Тенденція зображення війни не тільки через страхіття, кров та смерть, а насамперед через «красиві дії» і «розумні розмови людські» помітно зростає в другій половині воєнної творчості Довженка, по¬значеній несправедливою критикою кіноповісті «Україна в огні». Найчіткіше це простежується в «Повісті полум'яних літ». Отож, романтичні пошуки письменником гармонії та краси навіть у страшній — аномалії людського життя викликані, з одного боку, великим праг¬ненням митця протистояти складній дійсності, відкрити рідним лю¬дям нові перспективи, нові шляхи для духовного очищення та морального відродження. І в той же час вони були зумовлені особисти¬ми стражданнями Довженка, який шукав заспокоєння хворому, не¬справедливо ображеному серцю в нових мотивах та темах. Невипад¬ково письменник саме в цей час інтенсивно працював над ліричною повістю «Зачарована Десна».
З цієї ж причини в оповіданнях, новелах Довженка, написаних протягом 1944-1947 років («Сон», «Бронза», «Хата», «Сіятель», «У по¬лі», «Слава» та «Китайський святий») і в кіноповісті «Повість полу¬м'яних літ», які, проте, за життя автора не публікувалися, превалюють загальнолюдські життєстверджуючі мотиви милосердя, радості, любо¬ві, краси, доброти.
Довженко устами своїх величних героїв неодноразово стверджував думку про те, що людина на війні мала одержати дві перемоги. Одну — над ворогом, а другу — над собою, над безліччю своїх недолі¬ків. «Я щасливий, що не став злим, що житиму без ненависті й стра¬ху, що збагнув своє місце на землі», — каже Іван Орлюк в «Повісті полум'яних літ». Пройшовши всі страхіття війни, він не став «жорсто¬ким і мстивим ненависником людства», а залишився «вінцем творіння», народженим для праці, любові, радості. Таким був Довженків гу¬маністичний ідеал людини-творця. Окрім центрального героя «Повіс¬ті...», він вгадується і в постатях Василя Кравчини, Лавріна Запорож¬ця, Олесі («Україна в огні»), Петра Чабана («На колючому дроті»), Василя Нечая та Олесі («Незабутнє»), і в образі невідомого полеглого бійця («У полі»), і в гранично узагальненому образі сіятеля («Сіятель»).
Високою мірою духовної суті кожної людини, основою її гідності, вчинків, дій Довженко вважав людяність, доброту, милосердя. Ці ка¬тегорії він ототожнював із поняттям божественного начала в людині, бо, як сам писав у «Щоденнику», Бог — це «первісно поетично пер¬соніфікована ідея прекрасного, ідея добра, себто те, що підіймає ду¬ховну структуру людини над звичайною сумою її фізіологічних проце¬сів, робить людину доброю, людяною, духовно високою, що дає лю¬дині почуття «состраданія», без якого людина не людина». Тому милосердя, людяність, доброта — невід'ємні, завжди виразно підкреслені риси величних і могутніх Довженкових героїв, у зображен¬ні яких для письменника, за його ж твердженням, найголовнішим був їхній «духовний світ», «їхні пристрасті». Щоб переконатися в цьому, варто простежити за авторськими характеристиками героїв кі¬ноповісті «Повість полум'яних літ», де художній епітет, художня де¬таль на означення цих категорій посідає чи не найважливіше місце.
Це стосується майже кожного персонажа, незалежно від того, яку роль він виконує в творі: чи це конкретна індивідуальність, виписана більш чітко і яскраво, чи це постать епізодична, чи це узагальнений образ «всякого доброго чоловіка», що концентрує в собі мораль віків.
Наприклад, про генерала Рябошапку (епізодичного героя, який приїхав у село вручити тітці Антоніні медаль) Довженко пише, що це була «проста людина й такої доброти, що навіть грізні золоті погони мало що йому помагали». У цій короткій, але такій промовис¬тій характеристиці, що містить у собі глибоку естетичну оцінку люди¬ни, саме доброті належить первинність, яка підкреслюється антите¬зою, де за дві вихідні точки береться доброта людини як суть її душі і така несподівано контрастна, чисто атрибутивна, а разом з тим і сут¬тєва деталь — «грізні погони».
Те ж завдання — відкрити в людині позитивне начало, глибоку духовність — мають два, здавалося б, зовсім маленьких штрихи до об¬разу генерала Глазунова: його привітна посмішка і тривожний бать¬ківський погляд, яким він проводжає сержанта Орлюка, як рідного сина, на військове завдання.
Оця ж тональність вчувається і в ніжному звертанні «любий мій» військового юриста Величка до підсудного Орлюка. Дуже вже незви¬чайними видаються ці слова в устах військової людини. Але в них Довженко-романтик відбиває духовний потяг людини до людини, вміння вислухати, зрозуміти, вміння співпереживати.
Всяка художня деталь у кіноповісті набуває значення повноцін¬ного образу, який увиразнює духовний світ героїв твору. Таким, на¬приклад, є образ «тихої посмішки до всього світу» на мертвих устах Тетяни і Демида Орлюків, які прожили, «посміхаючись увесь свій вік — у радощах і в горі, в веселощах і в праці, і в незлобивому глузуван¬ні з людей і з самого себе».  Усмішка тут — як вияв суті людської, як заповіт прийдешнім поколінням творити добро і радість.
Цікаво, що усмішка як характерна ознака високої духовності лю¬дини стала у творчості Довженка наскрізною художньою деталлю. Варто лише згадати світлу картину смерті діда Семена з усмішкою на устах у кіноповісті «Земля» або образи усміхнених «добрих людей» із «Зачарованої Десни».
Широкого філософського узагальнення набирає усмішка і в етюді
«У полі» (1946). Сюжет цієї мініатюри визначає, як і в новелах «Федорченко» та «Невідомий», плин елегійних думок та почуттів лірично¬го героя, образ якого піднесений до високотрагедійного символу «темного барельєфа великої доби». Він уособлює в собі безліч без¬іменних воїнів, що полягли в боях з ворогами.
У сконденсованій сповіді-самохарактеристиці мертвого бійця розкривається основна колізія твору. Людина, «народжена у полі», пок¬ликана наповнювати світ радістю, щастям, добром. Але ліричний ге¬рой змушений був убивати, щоб захистити рідну землю від завойов¬ників. У бою загинув і сам, і тепер «єсмь уже земля». «І тільки медалі за оборону Сталінграда, Одеси, Києва блищать над моїм серцем на сонці, як знаки епохи». Це все, що залишилося від людини. Втім, ще й її усмішка «в вічність». Цей останній багатозначний штрих суттєво доповнює узагальнений образ полеглого воїна. Усмішка набу¬ває тут глибокого філософського смислу і увиразнює основну думку твору. Підсилюючи велику трагедію людини-воїна, творця за призначенням, він водночас стверджує перемогу добра і любові над смертю та злом і символізує нескінченність життя.
Доброта, людяність, милосердя як природні життєдайні основи людського буття стають визначальними в характерах величних Довженкових героїв, в їхніх діях, вчинках, роздумах. Як широке узагаль¬нення «незвичайної масштабності» сприймається самохарактеристика Івана Орлюка, що став у кіноповісті «Повість полум'яних літ» симво¬лом мудрого й могутнього духу народу, — «Я — народжена для добра людина». В образі центрального героя «Повісті...», як і в образі полег¬лого воїна в етюді «У полі» чи епізодичних постатях радянських сол¬датів, які не мають злоби й ненависті до полонених ворогів, а див¬ляться на них «байдуже», «як у порожнечу» («Повість...»), відбиваєть¬ся філософська мудрість Довженка, його самобутнє розуміння світу, вічних закономірностей його гармоній, етико-естетичних основ буття людини, яку письменник розуміє як «вінець творіння».


ВИСНОВКИ

В історії української національної літератури творча спадщина Олександра Довженка періоду війни являє собою вартісне мистецьке явище. Приступивши до письменницької діяльності вже зрілим ху¬дожником, визнаним майстром кінематографа, Довженко протягом чотирьох воєнних років створив значний літературний доробок, який засвідчує його яскравий талант письменника.
За своєю жанровою і тематичною різноманітністю, по-новаторському оригінальною проблематикою, виразним національним колори¬том, гостротою соціального бачення та концептуальним філософсь¬ким мисленням автора, його моральним та естетичним кодексом, зо¬рієнтованим на загальнолюдські ідеали, творчість Довженка періоду війни була своєрідним протистоянням уніфікації та утилітарності, якими позначений літературний процес передвоєнного десятиліття.
1. Для української літератури епохи тоталітаризму, як і для всієї культури загалом, характерна глибока колізія між ідеологізацією і свободою творчості. Режим, вбачаючи в літературі свою ідеологічну зброю, прагнув до цілковитого контролю над нею, намагався поста¬вити її на службу політиці.
Проте і в тих жорстоких умовах література не була однорідною. Серед численної армії письменників, чия творчість, часом художньо бідна, але «ідеологічно правильна», базувалася на засадах «радянсько¬го мистецтва», класових світоглядних позиціях, були й такі, які, поп¬ри політичний терор, догматичну утилітарність, особисті психологічні кризи, шукали можливі шляхи і форми для протистояння системі, для вільного самовираження, для збереження індивідуальної суверен¬ності. Саме до таких митців належить і
О. Довженко.
2. У роки війни, в часи певної лібералізації суспільного життя, зумовленої трагічними наслідками початкового етапу війни, відбулося своєрідне духовне відродження творчого потенціалу Довженка. Ви¬нятково драматичний час став для нього часом катарсису, очищення через трагедію.
Ця пора в історії вітчизняної літератури прикметна відносною свободою, послабленням ідеологічного тиску, зміщенням акцентів, частковим відходом письменників від вузькокласових орієнтирів, зверненням до національних та загальнолюдських питань, забороне¬них у недавньому минулому.
Звільнившись від численних узвичаєних догм та канонів, жорсто¬кого контролю тоталітарної системи, талант Довженка, як і певною мірою талант П.Тичини, М. Рильського, А.Малишка, Л.Смілянського набув природного голосу. Не позбавлений до кінця протиріч та суперечностей, Довженко, проте, в цей період написав художні речі, які підкреслюють глибоко національний характер його самобутньої творчості.
Мистецький шлях Довженка воєнного періоду чітко розпадається на два етапи. Надзвичайно плідним був перший із них (1941-1943 рр.). Як результат перебування письменника на фронті — численні висту¬пи, публіцистичні статті, нариси, оповідання «Ніч перед боєм», «Ма¬ти», «Відступник», «На колючому дроті», «Стій, смерть, зупинись!», «Воля до життя». Художні твори, опубліковані в цей час і високо поціновані критикою, принесли йому широке визнання. Окрім цього, Довженко пише «Щоденника». Сповнений нових задумів, працює над оповіданнями «Перемога» та «Тризна», новелами «Незабутнє», «Федорченко», «Невідомий», кіноповістю «Україна в огні», яка стала своєрідним підсумком першого етапу воєнної творчості письменника.
Нищівною критикою цього твору, яка зумовила тривалу смугу драматичних подій на життєвому та творчому шляху Довженка, поз¬начена його літературна діяльність наступних воєнних років. У цей період, окрім «Щоденника», він написав «Повість полум'яних літ», новели «Хата», «Бронза», «Сон», які, однак, за життя письменника не публікувалися. Така ж доля спіткала і новели «У полі», «Слава», «Сіятель», «Китайський святий». Хоча вони створені вже в мирні часи (1946-1947 рр.), проте їхня тематична спорідненість з художнім дороб¬ком Довженка воєнного періоду дозволила нам включити їх у сферу нашого дослідження.
3. Художній набуток Довженка періоду війни став своєрідним ду¬ховним опором митця тоталітаризму, режимові. Оригінальним підхо¬дом до осмислення суспільно-політичних, моральних, етичних, філософських проблем, продиктованих складною дійсністю, новаторською постановкою болючих злободенних питань, орієнтацією на гуманістичні національні та вселюдські критерії, філософською напругою думки, жанрово-стильовими пошуками письменник «випадав» із системи жорстких вимог та догм. Своєю творчістю Довженко руйнував узвичаєні рамки соціалістичного реалізму і відкривав літературі нові перспективи.
4. Однією із провідних проблем художньої прози письменника є проблема історичної пам'яті. Вона, проте, не була новою для вітчизняної літератури воєнного часу. Але розмах Довженкової пошукової думки вийшов далеко за межі дозволеного.
В ході художньої реалізації цієї проблеми митець окреслює гли¬боку трагедію українського народу, його великі фізичні та моральні втрати. Жорстока реальність війни, картини народного лиха, що по¬стають із сторінок «Щоденника», оповідань, кіноповісті «Україна в огні», були основою Довженкових пророчих роздумів про суспільно-духовне буття народу. Письменник сміливо наголошує на його склад¬них колізіях: дезертирстві, асиміляції, зраді Батьківщині, які свідчили про втрату українцями своїх національних цінностей та орієнтирів, про їхнє моральне виродження.
5. З воєнною творчістю Довженка у вітчизняній літературі пов'язується розширення тематики, поглиблення інтелектуалізації та філософізації змісту, повернення літератури на загальнолюдські орбіти. Відображаючи воєнні події на українському матеріалі, письменник першим у літературі показав оголену правду не лише воєнної дійсності, а й життя країни в цілому. Митець з властивою йому широтою та масштабністю порушив глобальні філософські, морально-етичні проблеми життя народу, його духовної сфери, відкривши в літературі нові незаймані пласти. До осмислення цих проблем письменники, наслідуючи Довженка, прийдуть вже по війні, оцінюючи складний час з часової дистанції.
6. Своєрідним протистоянням Довженка тоталітарному режимові була гуманістична спрямованість його художньої прози, в якій простежуються яскраво виражені ідеї антропоцентризму. На противагу усталеним нормам соціалістичного реалізму, вузькокласовій догматиці письменник у центрі своїх творів поставив не номенклатурну особу, а звичайну просту людину, яку він, заперечуючи теорію «людини-гвинтика», розуміє як «вінець творіння». Митець осмислює суть її земного буття, реального світу. Він стверджує насамперед цінність духовної суті людини, тому людяність, милосердя, доброта — невід'ємні риси героїв його оповідань, новел, кіноповістей. Вони — натури сильні, незвичайні, з почуттям високої відповідальності за долю рідного народу і всього людства — репрезентують етичні та естетичні принципи письменника.
Порушені Довженком у художній прозі воєнного часу одвічні пи¬тання життя і смерті, любові і ненависті, всепрощення, доброти, ми¬лосердя, справедливості, совісті, своєрідність їх художньої реалізації переконливо свідчать, що він у роки війни відійшов від знелюдненої класової моралі, класового світогляду. Його концепція людини була зорієнтована передусім на національні та загальнолюдські цінності й ідеали, на вічні істини, в яких відбилися «мудрі закони життя».
7. Виявом духовного опору Довженка тоталітарній системі (яка культивувала дух уніфікації) була і його самобутня творча манера. Оригінальний мистецький почерк письменника, прикметний прист¬расністю думки, неординарними художніми рішеннями, жанровими пошуками, своєрідним арсеналом зображувально-виражальних засобів та прийомів, не вкладався у стандартні рамки «радянської літерату¬ри», увиразнював Довженків талант, підкреслював певну творчу неза¬лежність, його незрівнянну вищість над пересічною особистістю тота¬літарної культури.
Творчість письменника періоду війни прикметна жанровою різноманітністю. Митець розробляє жанр кіноповісті, започаткований ним у 30-х роках. Звертається також до форми новели, оповідання, нарису, які часто поєднують у собі елементи кількох жанрових форм. Продовжуючи традиції української літератури, пише безсюжетні, близькі до потоку свідомості новели («Сон», «Хата», «Сіятель»), етю¬ди («У полі», «Федорченко», «Невідомий»).
Письменницька діяльність для Довженка була невіддільною від кінематографічної. У своїх кіноповістях, творах малих жанрів він ви¬користовував елементи кінопоетики: «крупний» план, монтаж епізодів-кадрів, напливи, виразні та лаконічні діалоги, переключення дії, — збагативши літературу оригінальними виражальними засобами.
Довженкова творчість воєнної пори засвідчила, що на терені літе¬ратури відбулася художня і світоглядна еволюція митця. Глибокою і тверезою оцінкою суворої дійсності, сміливими передбаченнями, гу¬манізмом естетичних принципів, зухвалими мистецькими пошуками з орієнтацією на європейську духовну спадщину митець протистояв «штучній герметизації», «ідеологічній правильності», стандартизації літератури. Звільнившись від тотального контролю, численних догм та канонів тоталітарної системи, письменник вийшов на національні та загальнолюдські орбіти і збагатив вітчизняну літературу вартісними художніми здобутками, які дали відчутний імпульс для відродження української культури, що сталося в наступні десятиліття.


СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1.    Андронников І. Поезія Довженка // Полум’яне життя. Спогади про Олександра Довженка. – К., 1973. – с. 76-87.
2.    Архіви заговорили… (Про Олександра Довженка // Літ. Україна. – 1994. – 1 грудня.
3.    Бабишкін О.К. Перші фільми Довженка очима письменників // Радянське літературознавство. – 1982. – №3. – с. 20-27.
4.    Бабишкін О.К. Олександр Довженко – публіцист. Літературно-критичний нарис. – К., 1989.
5.    Бій ішов святий і правий. Українська радянська література в роки Великої Вітчизняної війни. – К., 1986.
6.    Борхерт В. Избранное. М., 1977.
7.    Выготский Л.С. Психология искусства. – М., 1965.
8.    Волинський К. Довго тінь Кремлівського розп’яття // Літературна Україна. – 1992. – 16 квітня.
9.    В’язовський Г. Творче мислення письменника: Дослідження. – К., 1982.
10.    Гончар О.Т. Твори: В 2 томах. – Т. 2. – К., 1993.
11.    Довженко О.П. Господи, пошли мені сили: Щоденник, кіноповість, оповідання, фольклорні записи, листи, документи. – Харків. – 1994.
12.    Довженко О.П. Зачарована Десна. Україна в огні. Щоденник. – К., 1995.
13.    Довженко О.П. Лист до Сталіна // Сучасність. – 1994. – №9. –
с. 166-167.
14.    Довженко О.П. Неопубліковані листи // Дніпро. – 1995. – №9-10. – с. 59-60.
15.    Довженко О.П. Твори: В 5 томах. – К., 1983-1985.
16.    Довженко О.П. Україна в огні: Кіноповість, щоденник. –
К., 1990.
17.    Історія української літератури ХХ століття. Книга перша (1910-1930 рр.). – К., 1993.
18.    Історія української літератури ХХ століття. Книга друга. Частина перша (1940-1950 рр.). – К., 1994.
19.    Коба С. Олександр Довженко. Літературний портрет. – К., 1979.
20.    Кондратьев В. Два лика войны // Некрасов В.П. В окопах Сталинграда (В. Некрасов. Где ты был, Адам?: Повести)
Г. Белль. – М., 1991. – с. 3-7.
21.    Корнієнко І.С. Олександр Довженко. – К., 1978.
22.    Корогодський Р. Довженко в полоні // Сучасність. – 1992. –
№2. – с. 159-166.
23.    Корогодський Р. Міф і життя Довженка // Голос України. – 1991. 22 вересня.
24.    Костенко В. Довженко в роки війни // Молодь України. – 1994. – 29 листопада.
25.    Кошелівець І. Про затемнені місця в біографії Олександра Довженка // Дніпро. – 1994. – №9-10. – с. 2-25.
26.    Кошелівець І. Олександр Довженко. Спроба творчої біографії. – Б.М., 1980.
27.    Кошелівець І. Сучасна література в УРСР. – Мюнхен. – 1964.
28.    Куценко М.В. Сторінки життя і творчості О.П. Довженка. –
К., 1975.
29.    Лавріненко Ю. Розстріляне відродження. Антологія 1917-1933: Поезія – проза – драма – есей. – Париж, 1959.
30.    Логвиненко М. Литература и война: Уроки правды: размышления критика // Радуга – Киев. – 1991. №4. – с. 118-136.
31.    Наєнко М.К. Романтичний епос. Лірико-романтична стильова течія в українській радянській прозі. – К., 1988.
32.    Некрасов В. В окопах Сталинграда. Белль Г. Где ты был, Адам?: повести. – М., 1991.
33.    Новиченко Л.М. Леонід Смілянський: історія і сучасність // Смілянський Л.І. Золоті ворота. – с. 5-18.
34.    Новиченко Л.М. «… Передовсім він сам» // Полум’яне життя: Спогади про Олександра Довженка. – К., 1973. – с. 3-11.
35.    Новиченко Л.М. Художня проза днів Вітчизняної війни // Література і мистецтво. – 1943. – 15 квітня.
36.    Оповідання Довженка // Література і мистецтво. – 1943. 15 березня. – с. 3.
37.    Пархоменко М.М. Горизонты реализма. – М., 1962.
38.    Поліщук В.Т. «Не вміли ми жити, як слідує» (Україна в огні) // Українська мова і література в школі. – 1990. №12. – с. 39-44.
39.    Полум’яне життя. Спогади про Олександра Довженка. – К.,
1973. – с. 112.
40.    Поляруш О.Є. Олександр Довженко і фольклор. – К., 1988.
41.    Поляруш О.Є. Трагічна правда генія. Кіноповість О. Довженка «Україна в огні» // Кіровоградська правда. 1995. – 18 травня.
42.    Рачук І.А. Олександр Довженко. – К., 1964.
43.    Рильський М.Т. Народний митець // Полум’яне життя. Спогади про Олександра Довженка. – К., 1973. – с. 20-36.
44.    Сверстюк Є. За свободу вибору треба платити. До 100-річчя від дня народження О. Довженка // Вісті з України. – 1994. №37.
45.    Семенчук І.Р. Життєпис Олександра Довженка. – К., 1991.
46.    Смолич Ю. ВАПЛІТЕ і я // Жулинський М. Із забуття – в безсмертя (Сторінки призабутої спадщини) – К., 1990. –
с. 294-303.
47.    Стрельбицький М.П. Проза монументального історизму. –
К., 1988.
48.    Тичина П.Г. Могутній // Полум’яне життя. Спогади про Олександра Довженка. – К., 1973. – с. 11-20.
49.    Фащенко В.В. Кінооповідання і новела Олександра Довженка. – К., 1986.
50.    Франко І.Я. Із секретів поетичної творчості // Франко І.Я. зібрання творів: У 50 томах. – Т.31. – К., 1981. – с. 69.
51.    Чижевський Д.І. Історія української літератури (Від початків до доби реалізму). – Тернопіль, 1994.
52.    Шерех Ю. Третя сторожа: Література. Мистецтво. Ідеологія. –
К., 1993.
53.    Шерех Ю. Літ Ікара. – с. 330.

 

Яндекс.Метрика >