загрузка...
-->
Реферат на тему: «Гуманізм як ідеологія Відродження» PDF Печать E-mail


Зміст
1.    Основоположники гуманізму    3
2.    Наука епохи Відродження    6
3.    Мистецтво та література Ренесансу    7
4.    Гуманізм в релігії    9
5.    Наслідки гуманізму епохи Відродження    12
6.    Список літератури    14

Основоположники гуманізму
Гуманізм (від лат. Humonus – людський, людяний ) попервах виникає як світське вільнодумство епохи відродження. Започаткований у середині ХІV століття передовими мислителями Італії, він швидко поширюється по всій католицькій Європі й є головною течією в тогочасному духовному житті, впливаючи на філософську, етичну, естетичну думку, на мистецтво Відродження впродовж ХІV – XV століть. [2;259]
Витоки гуманістичної культури епохи Відродження бачимо у творчості великого Данте Аліг’єрі (1265 – 1321 рр). Він вважав людину своєрідною ланкою між тлінним і нетлінним, і це засадниче положення обґрунтовував у філософських трактатах, втілював в образній системі «Божественної комедії». Дуальна природа людини – смертна і безсмертна – зумовлює і дуалізм її призначення: «… Вона одна з усіх істот визначається до двох кінцевих цілей». Цими кінцевими цілями людського існування є два види блаженства: першого можна досягти в земному житті завдяки «власним чеснотам», друге, приступне тільки посмертно, є «блаженство вічного життя, що полягає в спогляданні божественного образу». Вчення про подвійне призначення людини вказує на розрив Данте - філософа з середньовічною традицією, адже блажен¬ство, якого можна досягти в земному житті, ставало само¬стійним і рівноцінним вічному божеству. Досягнення двох видів блаженства потребувало й різних за характером і зміс¬том настанов — земна роль людини ставала реальністю в громадянському суспільстві під проводом світського зверхника й за приписами філософії; проблемами вічного життя опікувалася церква, очолювана римським понтифіком.
Політичний аспект Дантового вчення про подвійне при¬значення — програма єдиної всесвітньої монархії, світської і незалежної від церкви. Якщо земне життя самоцінне, цер¬ква мусить відмовитися від зазіхань на світську владу. Данте гостро критикував сучасну йому церкву з її ієрархією та агресивною політикою пап.
Данте вважав свободу людської діяльності обов'язковою умовою не лише посмертного воздаяння, а й моральної оцінки людини. Користуючися даною їй свободою, людина здатна виконати своє земне покликання. У трактаті «Бенкет» Данте виклав антифеодальне за духом учення про шляхетність особистості, що не залежить ні від знатності, ні від багатства. Шляхетність людини полягає в її діяльності, яка може піднести природне (людське) до божественного. Найкраще втілює високі уявлення про людину образ Уліса (Одісея) в «Божественній комедії». Ідеалом людини стає сміливий першовідкривач, у якого потяг до нових знань і слави взяв гору над страхом порушити заборону богів.
«Першим гуманістом» називають великого італійського поета Франческо Петрарку (1304—1374 рр.). Він був не тільки творцем нової європейської лірики, автором все¬світню відомих сонетів на честь мадонни Лаури, патріо¬тичних канцон, інвектив проти папської курії, віршів, що склали його знамениту «Книгу пісень» рідною мовою. У своїх творах латинською мовою, які ґрунтувалися на духовній спадщині класичної давнини, Петрарка заклав підвалини но¬вого світобачення, що покликало до життя й нову систему культурних цінностей — гуманізм, у центрі якого перебувала людина. Петрарка, а потім його учень К. Салютаті (1331— 1406 рр.) надавали великої ваги етико-психологічним пробле¬мам. Ренесансний антропоцентризм став необхідною ланкою на шляху до нової онтології, до нового світорозуміння, до нової філософії — філософії гуманізму, увага якої зосеред¬жувалася на внутрішньому світі людської особистості в її земному існуванні, в її активній, творчій діяльності, спов¬нених земними пристрастями.[2;260]
Наступним кроком стала творчість Леонардо Бруні (1370 або 1374—1444 рр.), що розвинув ідеї своїх попередників. Він усвідомлює необхідність перегляду моральних засад і пише про це у «Вступі в науку про мораль», де формулює завдання нової світської етики — «науки життя», яка вела б людину до щастя в земному житті. Обстоюючи незалежність моралі від релігійної догми, гуманіст звертається до етичних учень античності в пошуках теоретичного обґрунтування своїх ідей. Критичний аналіз доктрин стоїків, епікурейців та періпатетиків дає змогу йому, відкинувши суперечності між ними, віднайти спільне: ідею діяльної чесноти, що реалізується в активному громадянському житті: «Кожну чесноту слід розуміти приблизно так: вона є характером і набувається вправленням душі і діяльністю, і так, що сама вона вправно й мудро завершує діяльність».
Бруні — яскравий виразник ідей громадянського гуманізму — одного з провідних напрямів гуманістичної думки XV століття. До особливостей цього напряму слід віднести незмінний інтерес до соціально-етичної та політич¬ної проблематики, чітку практичну спрямованість пропоно¬ваних ідей, світсько-раціоналістичні засади моральної філо¬софії. У своїй фундаментальній праці «Історія флорентій¬ського народу» Бруні послідовно обстоює ідеї бюргерського республіканізму. Розквіт Флоренції — міста - комуни в XIV столітті Бруні пов'язує з часом розквіту демократії, а найбільше завоювання демократії вбачає у збереженні сво¬боди республіки — свободи від тиранії.
Своєю інвективою «Про лицемірів» (1417 р.) Бруні запо¬чаткував античернецьку полеміку гуманістів. Таку саму назву мав діалог Поджо Браччіолі, написаний тридцять два роки потому. До них приєднується діалог Лоренцо Валли «Про чернецьку обітницю» (1444 р.), в якому автор ставить під сумнів правомірність самого існування чернецтва як церков¬ної інституції. Справжнє благочестя, стверджує Валла, не в тому, щоб стримувати природні пориви плоті чернечою обітницею, а в тому, щоб гідно зносити мирські радощі й негаразди. Лицемірством вважають гуманісти аскетичне са¬мозречення, проповідь зневажливого ставлення до світу, відмову від живих земних пристрастей. Тобто критиці піддавалася релігійна система моральних цінностей, що вже віджила своє й не відповідала новим уявленням про природу та гідність людини.[2;261]
Нова орієнтація гуманістичної ідеології викристалізо¬вувалась у боротьбі зі схоластикою. Петрарка почав цю бо¬ротьбу, а Бруні її продовжив. Інвектива Петрарки «Про своє й чуже неуцтво» спрямована проти всієї системи середньо¬вічного філософського знання: «Я люблю філософію, — пише Петрарка, — але не ту, балакучу, схоластичну, пусту, якою смішно пишаються наші вчені, а істинну, що існує не тільки в книгах, але й в умах, що міститься в діяннях, а не в словах». Різко виступаючи проти культу авторитету в схо¬ластичній філософії, Петрарка підкреслює, що він виступає «не проти Арістотеля... а проти дурних арістотеліків». Традиції звертатися тільки до імені Стагіріта Петрарка протиставляє невичерпне багатство філософської думки класичної давнини: Піфагора й Анаксагора, Демокріта, Діогена, Сократа, Цицерона, Плотіна, Порфірія, Апулея і «князя філософів» Платона. Арістотель у цій плеяді посідає почесне місце, проте, зауважує Петрарка, «самого Арістотеля я вважаю найвидатнішим із людей, але —людиною».
Боротьба Петрарки за класичну латину проти «варвар¬ської» мови схоластичних трактатів, його пошуки нових пам'яток античної культури, прагнення досягти адекватного розуміння античних текстів стимулювали формування нової філософії Відродження. Від часів Петрарки філософ перестає бути тлумачем чужих книжок і стає творцем нових текстів. Сам текст перестає бути джерелом авторитетних цитат, неза¬перечної істини, а перетворюється на об'єкт історико-філологічного дослідження й критики.[2;262]

Наука епохи Відродження
Новий метод науки на рубежі XV і XVI ст. запропонував італійський учений, живописець, скульптор, ар¬хітектор, інженер Леонардо да Вінчі (1452—1519). Він широко вико¬ристовував методи наукового дослідження, закликав до міцного зв'язку науки з життям. Йому належить відомий афоризм: «Наука — полково¬дець, практика — солдати».
Ідеї Леонардо да Вінчі щодо пізнання світу набули подальшого розвитку в працях інших учених, зокрема в творі, який створив англій¬ський гуманіст Фрєнсіс Бекон (1561—1626) «Новий органон». Бекон стверджував, що відчуття людини є головним джерелом його знань, а наука повинна бути дослідною. Він обгрунтував індуктивний метод ра¬ціонального пізнання, основними компонентами якого були: індукція, ана¬ліз, порівняння, спостереження, експеримент.
У поширенні природничих і гуманітарних знань, розвитку освіти взагалі значну роль відігравали університети, що виникли в Європі ще в XIII ст. Гуманістичний рух кінця XV — початку XVI ст. частково проник до університетів і зробив їх на деякий час центрами передових ідей. Іноді гуманісти засновували свої навчальні заклади. Так, в 1530 р. у Парижі було засновано гуманістичну школу — Колеж де Франс на противагу Сорбоні, де великий вплив мали теологи богословського фа¬культету. Характерним для пізнього середньовіччя є виникнення доб¬ровільних товариств-академій, які згодом перетворились у справжні на¬укові центри.[1;31]

Мистецтво та література Ренесансу
Гуманістичний ідеал людини знайшов яскраве втілення в ренесансному мистецтві, яке, в свою чергу, збагатило цей ідеал художніми засобами. Цей період характеризується появою стилю епохи — ренесансного реалізму, в рамках якого виникло чимало індивідуальних манер і художніх шкіл. Для ренесансного реа¬лізму властиві світськість, глибокий інтерес до людини і природи, прав¬диве їх зображення, виразність і пластичність образів, уявлення про красу як гармонію.
Зокрема, основу ренесансного стилю в архітектурі заклали видатні зодчі Брунєллескі, Альберті, Браманте, Палладіо (Італія), Леско, Делорм (Франція), які приділяли велику увагу світським спорудам. Досконалість пропорцій, простота фасадів, просторі інтер'єри — харак¬терні риси нового архітектурного стилю, який не пригнічував людину, а, навпаки, звеличував її.
Основоположником живопису епохи Відродження вважають італій¬ського художника Мазаччо (1401—1428). Проте найблискучішим періодом ренесансного образотворчого мистецтва є Високе Відродження (перша третина XVI ст.). Саме в цей час мистецтво досягло своїх вершин у творчості Леонардо да Вінчі (фреска «Таємна вечеря», портрет Мони Лізи тощо), Рафаеля (розписи у Ватикані,«Сікстинська Мадон¬на» та ін.), Мікеланджело (статуя Давида, фрески в Сікстинській капелі та ін.). Значний внесок у розвиток живопису епохи Відродження зро¬били також художники Джорджоне, Тіціан, Веронезе, Тінторетто (Італія); Ян ван Ейк, Рогір ван дер Вейден, Пітер Брейгель (Нідер¬ланди); Дюрер, Нітхардт, Хольбейн (Німеччина); Фуке, Гужон, Клуе (Франція) та ін. Вони послідовно домагались художнього відо¬браження всього багатства дійсності — передачі об'єму, простору, світла, зображення людської фігури і реального середовища — інтер’єра, пей¬зажу.
Ідеї гуманізму знайшли широке відображення і в літературі епохи Відродження. Було створено такі пам'ятки світової культури, як роман «Гаргантюа і Пантагрюель» французького письменника Франсуа Раб¬ле (1494—1553); п'єси і сонети англійського гуманіста Уїльяма Шекспіра (1564—1616); роман «Дон Кіхот» іспанського письменника Мігеля Сервантеса (1547—1616), які органічно поєднали в собі інтерес до античності із зверненням до народної культури, пафос комічного з тра¬гізмом буття. Сонети Петрарки, новели Боккаччо, героїчні поеми Аріосто, Тассо (Італія), антиклерикальна сатира (Еразм Роттердамський та ін.) в різних жанрах, індивідуальних формах і національних варіантах втілю¬вали ідеї Відродження.
Гуманістичні мотиви проникають і в музику цієї епохи. Зокрема, розвиваються вокальна й інструментальна поліфонія, світська музика. Епоха Відродження завершується зародженням нових музичних жан¬рів — сольної пісні, кантати, ораторії та опери. [1;33]
Поширенню знань і піднесенню, культури взагалі на всі наступні Сто¬ліття сприяло відкриття великого історичного значенні — винахід кни¬годрукування, яке здійснив німецький майстер Иоганн Гутенберг (бл. 1445). Вже в XVI ст. книгодрукування зробило великі успіхи в Європі. Центрами його були Базель, Венеція, Париж, Ліон, Лувен, Страс¬бург. Друкарні та книжні лавки стали своєрідними центрами культури, навколо них згуртувались гуманісти, письменники-публіцисти, оформлювачі книг. Сприяючи небаченому зростанню інформації, книгодрукування допомагало краще пізнати навколишній світ.
Гуманізм в релігії
Гуманізм як головна течія в духовному житті епохи Відродження охоплював нові й нові його сфери. Цьому сприяли примноження джерел гуманістичної думки, знайом¬ство наукових кіл із віднайденими гуманістичними творами римських, а потім і грецьких письменників, поетів, ораторів, істориків і філософів. Початок викладання грецької мови у Флоренції й значна перекладацька діяльність гуманістів теж сприяли поширенню гуманістичної ідеології.
Якщо в ранньому гуманізмі звучали більше епікурейські мотиви, то гуманізм флорентійської Платонівської академії (XV ст.), звернувшися до онтологічної проблематики, розши¬рив полеміку проти схоластичної традиції й зробив саме християнство предметом переосмислення та переробки. За¬сновник і голова академії Марсіліо Фічіно (1433—1499 рр.) та Джованні Піко делла Мірандола (1403—1494 рр.), чий світогляд був суголосний ідеям Платонівської академії, за¬кладають основи християнського гуманізму. Флорентійський неоплатонізм ототожнює Бога із «загальною природою речей», відновлюючи таким чином пантеїстичні традиції у філософії. «Бог —скрізь» —таку назву має шостий розділ другої книги «Платонівського богослов'я» М. Фічіно. «Скрізь, де відкривається або мислиться буття, котре являє собою загальний результат, там повсюди є й Бог, який є загальною причиною». . [2;262]
Отже, гуманісти протиставляли вченню про нехтування світом принцип виправдання та обожнення прекрасного космосу. Мірандола так формулює це положення: «...Якщо позбавити всяку річ недосконалості, яку вона містить у своєму роді, і від частковості її роду, то те, що залишиться, буде Богом». Ці положення стали основою пошуків краси й гармонії світу в творчості майстрів Високого Відродження, в поезії XV—XVI століть, у численних трактатах і діалогах, присвячених любові.
У трактаті «Про християнську релігію» Фічіно висуває концепцію «загальної релігії», що споконвічно притаманна людству. Вірний гуманістичним ідеалам, Фічіно розглядає християнство як окремий, хоча й найвищий, прояв цієї релігії. Отже, всі культи ставали хай не повним, але виражен¬ням єдиної істини, а ця теза, своєю чергою, ставала теоретичним обґрунтуванням віротерпимості. Сама ж «за¬гальна релігія» була ніби загальною мудрістю, вільною від «марновірства та неуцтва» сумою моральних приписів, прийнятних для кожної людини незалежно від її конфесії.
Знайомство з ідеями Платонівської академії й особливо з поглядами Марсіліо Фічіно вплинуло на формування видат¬ного гуманіста так званого Північного Відродження Еразма Роттердамського (1469—1536 рр.). Творчо переробивши до¬сягнення гуманітарних наук XV — початку XVI століття, Еразм Роттердамський (справжнє ім'я — Герхард Герхардс) став володарем дум освічених кіл суспільства в пору най¬вищого розквіту ренесансної культури, у переддень Рефор¬мації.
Літературна й наукова спадщина письменника величезна за обсягом, різноманітна тематично й жанрово. До неї вхо¬дять «Адагії» — збірник латинських прислів'їв і сентенцій, перша книжка, що зробила ім'я Еразма відомим усій Європі, «Апофтегмата» — збірник висловів знаменитих людей античності, твори на морально-виховні, морально-філософ¬ські, педагогічні, філологічні, богословські теми, твори сати¬ричного змісту, трактати на захист миру, переклади з давньо¬грецької та римської літератури. Нарешті, понад три тисячі листів характеризують його як віртуоза епістолярного жанру не лише епохи Відродження, а й усіх часів.[2;263]
Еразм був пропагандистом гуманістичного ідеалу людя¬ності й справедливості. Як і його великі сучасники, Т. Мор і Ф. Рабле, він вважав, що людина створена доброю, що мати Природа наділила її шляхетними пориваннями, здатністю творити світле й прекрасне. Тому війна є порушенням гармо¬нійного розвитку людини, великим лихом, що мусить зник¬нути з життя суспільства. Думки гуманіста з цього приводу яскраво викладені у творі «Війна мила тим, хто її не зазнав», у трактаті «Скарга Миру», в сатирі «Похвала глупоті», в багатьох листах.
У «Скарзі Миру» (1517 р.) Еразм нещадно таврує служителів церкви, які водночас проповідують любов до ближнього й благословляють насильство та розбій: «Як можна поєднувати шолом і митру? Що спільного в єпископського або пастирського посоха з мечем? Як можна вітати людей з миром і водночас кидати їх у найжорстокіші битви, вихваляти мир на словах, а насправді закликати до війни? Як можна, щоб ті самі вуста голосно славили миролюбного Христа і вихваляли війну?»
«Скарга Миру» Еразма Роттердамського стала зразком для цілої серії трактатів гуманістів XVI—XVIII століть про вічний мир, до яких належать книжки чеського педагога Я. А. Коменського, англійського мислителя В. Пенна, фран¬цузьких просвітителів Ш. Сен - П'єра і Ж-Ж. Руссо, німець¬ких філософів-просвітителів Й. Гердера, І. Канта, И. Фіхте, російського просвітителя В. Малиновського та ін.
Сатира Еразма «Похвала глупоті» (1509 р.), найвідоміша з його доробку, написана у формі пародійного панегірика й викриває вади феодального суспільного ладу. Тавруючи облудну побожність, що виявляється в надмірному культі ікон і читанні молитов, зловживання у відпущенні гріхів, гуманіст протиставляє їм «істинне християнське благочестя», яке вбачає справжній сенс християнства у дотриманні законів любові та милосердя, а не в сліпому й формальному виконанні зовнішніх обрядів.
Продовжуючи традицію флорентійських неоплатоників із їхньою ідеєю «загальної релігії», Еразм Роттердамський роз¬глядає християнство як завершення найкращих досягнень людської (і «язичницької») культури, як продовжувача античної духовної традиції: «Все, що язичники мужньо зро¬били, мудро сказали, талановито вигадали, винахідливо передали — все це приготував Христос для майбутньої своєї Республіки». Отже, «філософія Христа», тобто трансформо¬вана згідно з принципами ренесансного гуманізму християн¬ська етика у Еразма Роттердамського переростає межі офіційного потрактування християнського віровчення. Він вибудовує систему моралі, що спирається на досягнення класичної давнини й — що особливо підкреслює гуманіст — функціонує у відповідності з природою. «Адже чим іншим є філософія Христа, яку він сам називає Відродженням, як не відновленням природи, одвічно створеної благою?» Бути філософом і бути християнином, сповідувати християнство і проповідувати «філософію Христа» означає одне й те ж суворо дотримуватися природних правил моралі.
Гуманізм як ідеологія Відродження відіграв головну роль в оновленні загальної культури епохи. Перш за все, він сформував нове ставлення до людської особистості, визнав індивідуальність однією з найцінніших людських якостей. Во¬дночас гуманістичній культурі притаманне нове розуміння природи. «Реабілітація» природи означала підхід до неї як до об'єкта наукового дослідження й початок розвитку нового природознавства на основі нової методології. Гуманістична культура змінила ставлення до наукової традиції, до способу отримання й трактування знань про світ, сам характер науко¬вої інформації. Гуманістична педагогіка сприяла формуванню нового типу людської особистості — багатосторонньої, вільної, незалежної від догм і традицій, із розвинутим почут¬тям власної гідності у стосунках із сучасниками й попе¬редниками в історії. Чималою мірою вплинув християнський гуманізм, особливо Еразма Роттердамського, на європейську культуру XVI століття.[2;265]

Наслідки гуманізму епохи Відродження

Внаслідок цих та інших пошуків нових методів пізнання в епоху Від¬родження значних успіхів досягло природознавство. Зокрема, зроблено видатні наукові відкриття в галузі географії (Великі географічні від¬криття), в галузі так званої нової астрономії (розробка Коперником вчення про геліоцентричну систему світу і його підтвердження в працях датського астронома Браге, німецького вченого Кеплера, італійця Галілео Галілея). Великий крок уперед зробили фізика, математика, на¬громаджувались нові знання в хімії, біології, геології, медицині, меха¬ніці тощо. Слід зазначити, що наприкінці XVI — у першій половині XVII ст. було винайдено телескоп, мікроскоп, гідрометр, ртутні барометр і термометр, вдосконалено компас і годинник. Безперечні досягнення анатомії людини. Чудові анатомічні етюди залишив потомкам Леонар¬до да Вінчі. Везалій виклав результати своїх анатомічних дослідів у книзі «Про будову людського тіла». Теорію кровообігу створювали іспан¬ський лікар Мігель Сервет і англійський дослідник Уїльям Гарвей.
Серед гуманітарних наук провідне місце, як уже зазначалося, належа¬ло етиці, в якій склалась цілісна гуманістична концепція людини, віль¬ного творця своєї долі. В органічній єдності з етикою складались соці¬ально-політичні концепції гуманізму, їх об'єднував основний принцип: вдосконалення людини і суспільства взаємообумовлені. Критичне став¬лення до феодальних, а потім і ранньо-капіталістичних порядків сприяло виникненню багатьох соціально-утопічних учень. Нові уявлення про соціальну справедливість, наприклад, знайшли яскраве відображення в «Утопії» Томаса Мора і «Місті Сонця» Томмазо Кампанелли. Ці твори мали великий вплив на подальший розвиток суспільної думки.
Отже, європейська культура цього періоду, що складалась з багатьох компонентів, пройшла незвичайний і складний шлях розвитку. Саме в кінці доби була розірвана певна духовна єдність континенту, що існувала в середні віки, і було закладено основи для становлення національних культур.[4;291]

Список літератури

1.    Корженівськнй А., Попович М., Смоленський В. Українська та зарубіжна культура. Адаптований навчальний посібник. Видання друге, перероблене і доповнене. Кам’янець-Подільський, 2002
2.    Історія світової культури: Навч. Посібник/керівник 1-90 авт. Колективу Л.Т.Левчук.-3-тє вид., стереотип.-К: Либідь, 2000. -368с.
3.    Полікарпов В.С. Лекції з історії світової культури: Навч. Посіб.- 5-те вид. стер.-К.: Т-во «Знання» КОО, 2002.-359с.
4.    Шевнюк О.Л. Культурологія: Навч посіб.-К.: Знання-Прес, 2004. -353с.

 

Яндекс.Метрика >