загрузка...
-->
реферат: "КУЛЬТУРА ВІДРОДЖЕННЯ" PDF Печать E-mail


* Історичні передумови становлення культури Відродження
* Гуманізм як ідеологія Відродження

Історичні передумови становлення культури Відродження.
Ренесанс у Західній Європі (від франц. Renaissance — Відродження) охоплє період від останньої третини XIII ст. до кінця XVI ст., а в Англії він тривав ще й на початку XVII ст. За досить короткий, порівняно з середньовіччям, час закладено підвалини нового етапу в історії світової культури, серед яких — реалістична й гуманістична художня творчість, секулярне світобачення, уявлення про свободу і гідність людської особистості. Найповніше й найпослідовніше еволюція Відродження проходила в Італії, де чітко вирізняються чотири її етапи: так званий Проторенесанс остання третина XIII — початок XIV ст., період, під чаг якого з'явилися перші ознаки якісних змін у культурному процесі) іа власне Відродження, в якому розрізняють раннє початок XIV — 90-ті роки XV ст.). Високе (90-ті роки XV — початок XVI ст.) і пізнє Відродження (40-ві роки XVI — початок XVII ст.).
Філософська думка Відродження створює нову, пантеїстичну в засадах картину світу. В ній немає місця для ідей божествен¬ного творіння, Бога ототожнено з природою, природу й людину обожнено. Внаслідок ревізії філософського змісту цих понять бог
філософії Відродження втрачає деякі риси, що ними його традиційно наділяли ортодоксальна релігія, схоластичне богослів'я, і набуває нових. Він втрачає свободу, він не творить світ «із нічого», а стає вічним його супутником, зливається з законом природної необхідності. А природа набуває рис божественних, тобто з творінням Божого перетворюється на першооснову речей, якій притаманні всі необхідні для творення сили.
Яскравою рисою філософії Відродження був антропоцент¬ризм. Людина традиційно була важливим об'єктом філософ¬ського аналізу й неодноразово в історії філософії ставала цент¬ральною ланкою в системі зв'язків універсуму. Згідно з августинівським трактуванням цієї проблеми, що панувало впродовж усього середньовіччя, попри те, що світ існує для людини й вона стоїть на найвищому щаблі в ієрархії істот, що їх створив Бог, людина не є самодостатньою, а має значення тільки у своєму ставленні до Бога, у понятті гріха та вічного спасіння, якого неможливо досягти, спираючись тільки на власні сили. Класичні ідеали людини середньовіччя — аскета-ченця чи рицаря-воїна — заступає новий ідеал яскравої, сильної особистості, що, прагнучи досягти щастя на землі, розвиває й утверджує творчі здібності своєї активної натури.
Багато хто з діячів Відродження бачить умовою формування нового типу культури цілковитий розрив з культурою середньо¬віччя. Досягнення середньовічних наук і культури зазнають часто несправедливої критики в творах філологів та істориків, філософів і природознавців. Петро Рамус, критик схоластики й реформатор логіки, впевнено стверджував, що «протягом одного сторіччя ми побачили більші успіхи в науці, ніж наші предки за всі попередні чотирнадцять віків». Не уникла критики й класична старовина. Історик Леон Леруа писав про своє XV ст.:
«Ніколи в минулому не було сторіччя, коли б культура й вільні мистецтва досягли такої досконалості, як тепер. За останні сто років не тільки стали очевидними речі, перед тим сховані у пітьмі неуцтва, але й відкрито невідомі древнім нові моря, нові землі, нові типи людей, законів, звичаїв, нові трави, дерева, мінерали, зроблено нові винаходи: книгодрукування, артилерія, компас...» Джіроламо Кардано, натурфілософ, математик, лікар, який народився на межі XV та XVI ст., так оцінив винахід книгодрукування: «Створене руками людей, придумане їхнім генієм, воно змагається з божественними чудесами, адже чого ще не достає нам, крім оволодіння небом?» Оволодіння небом почалося з праці польського астронома Міколая Коперника (1473—1543) «Про обертання небесних сфер» (1543), де він обґрунтовував геліоцентричну систему світу. Коперник пояс¬нив видимі рухи небесних світил обертанням Землі навколо осі й обертанням планет (і Землі в тому числі) навколо Сонця. Геліоцентрична система світу стала основою космологічних теорій Джордано Бруно, вона підтверджувалась астрономічними відкриттями Галілео Галілея, але підважувала офіційну церков¬ну доктрину, освячену авторитетом Арістотеля. Тому від 1616 до 1828 р. вчення Коперника було заборонене католицькою церквою (згадаймо судовий процес Галілея в 1633 р.).
Три винаходи визначили обличчя нової епохи: друкарський верстат, компас і артилерія. Результатами їх застосування були поширення й примноження знань, великі географічні відкриття, ріст національних монархій, що за півтора сторіччя перетворили європейський світ,
Глибокі зміни в змісті й у формах духовної діяльності, збільшення обсягу знань викликали велику суспільну потребу в книзі, й вона була задоволена, коли Гутенберг винайшов друкарський верстат. Протягом XV ст. друкувалися твори отців церкви, середньовічних схоластів, наукові, літературні, філо¬софські дослідження східних (єврейських та арабських) авторів, що вже увійшли до західноєвропейської культури, переклади доробку грецьких і римських учених, літературні твори сучас¬ників.
Книгодрукування дозволяло людині далеко повніше пізнати Ойкумену XIV — XV ст. Але її межі стрімко розсувалися, обжитий світ невпізнанне змінювався за життя навіть одно покоління. Великі географічні відкриття (Америки X. Колумбом у 1492 р., шляху з Європи в Італію Васко да Гамою в 1497—1499 рр., океану між Америкоою та Азією, а також підтвердження гіпотези про кулясту форму Землі, що його під час першого кругосвітнього плавання зробив Фернан Магеллан у 1519—1522 рр.) ущент зруйнували стару систему гео¬графічних, космографічних, етичних і навіть теологічних уяв¬лень, обмежену традицією античної та середньовічної науки. Це був час, коли спростовувалися засадничі твердження авто¬ритетів, переглядалися попередні уявлення про світ. «У наш час стало очевидним, як мало знали древні про будову світу»,— писав Джованні Баттіста Рамузіо, видавець багатотомного опису знаменитих мандрівок. Він порівнював великих учених класич¬ної давнини з малолітніми дітьми й закликав «розсіяти пітьму їхніх численних вигадок про будову земної кулі». Нові дані ставали одразу відомими в університетських аудиторіях і зму¬шували робити нові висновки. Нові відкриття в різних галузях практики стимулювали формування нової за предметом і, головне, за методом науки. Численні «Сумми» та «Етимології» вже не могли правити за тверде опертя у засвоєнні нових фактів. Таким опертям стає досвід і отримані завдяки власній праці знання . Інтерес і довіра до спостережень, досвіду, практики простих ремісників, мореходів, рудознавців і народних лікарів-знахарів сгфияли виникненню експериментального природо¬знавства й появі цілої низки великих наукових відкриттів XVI ст., що започаткували історію багатьох сучасних наук.
Значні зміни відбувались у сфері політики: що поступово вивільнялася від релігійних догм і феодальних традицій. Артилерія, що руйнувала стіни колись неприступних рицарсь¬ких замків, разом з тим клала край феодальному роздробленню. На уламках феодальних устоїв розвивалися національні мо¬нархії, міцні позиції завойовував абсолютизм, обгрунтування якого стало нагальною потребою XVI сторіччя. Найкраще ідеал сильної державної влади, що втілювала волю панівного класу, розкрито в книзі Нікколо Макіавеллі «Государ» (1513, надру¬кована 1532). Вона знайомила читача з потаємним боком політичних реалій, зводячи владу з високого п'єдесталу, розкриваючи політичну кухню, часто-густо брудну, що викликало осуд з боку церкви і водночас зробило книгу таємною чи явною біблією європейських монархів. З цієї невеличкої за обсягом книжечки почалася історія сучасної політичної науки.
Нарешті, гуманістична ідеологія поклала край духовній монополії католицької церкви в Західній Європі. Культура "Відродження живила ідеї реформаторів, котрі відкидали пишне богослужіння, шанування ікон, культ святих, церковну ієрархію та світську владу римських понтифіків. Саме єресі, що виникали на італійському грунті, поставили на порядок денний реалізацію програми «загальної релігії», тобто християнства без обрядів і таїнств, покликаного єднати народи в братню сім'ю. Передові мислителі XУI сторіччя першими в європейській історії обсто¬ювали^ право на єресь, вважали віротерпимість обов'язковою умовою нормального людського спілкування.
Зачатки капіталістичного виробництва виникають в окремих містах Середземномор'я вже в XIV і XV ст. У Флоренції в XIV сторіччі починає функціонувати перша мануфактура (від лат. тапиз — рука і їасйіга — оброблення) із застосуванням найманої праці. Мануфактури швидко витіснили залишки середньовічного ремісничого виробництва. Боротьба міських верств ремісників і торгівців ліквідувала або великою мірою послабила владу феодального дворянства. Вини¬кають незалежні міські республіки, в яких формувалися нові соціальні відносини, сповнені нових класових суперечностей. Уже в XIV сторіччі в Італії сталося кілька потужних виступів найманих робітників (найвідоміший — повстання фло¬рентійських чомпі 1378 р.). XVI ст. — епоха первісного нагро¬мадження капіталу — вмістило і Селянську війну в Німеччині, що була першою невдалою спробою буржуазної революції, і переможну буржуазну революцію в Нідерландах. Разом із буржуазією на історичну арену виходить і пролетаріат, і його перші виступи прискорюють появу ідеї справедливого безкла¬сового суспільства — утопічного комунізму. Першою спробою втілити її на практиці була комуна анабаптистів міста Мюнстера (Вестфалія) на чолі з Яном Матісом та Іоанном Лейденським. Під час 14-місячної облоги міста в 1534—1535 рр. військами феодалів мюнстерська комуна конфіскувала в інтересах міської бідноти церковно-монастирське майно, скасувала борги, грошо¬вий обіг, запровадила зрівнювальний розподіл предметів ужит¬ку.
Проте винаходи епохи Відродження діставали й протилежну оцінку. Книгодрукування не залишилося поза увагою католицькоЇ церкви.  Індекси заборонених книг, що їх видавали церковні й світські власті в першій половині XVI ст., аби зберегти духовну монополію католицької церкви, скидаються на мартиролог європейської культури багатьох віків. Бачимо в них трактати засновника середньовічного раціоналізму П'єра Абеляра, «Захисника миру» Марсилія Падуанського, «Монархію» Данте Аліг'єрі, майже всі твори Лоренцо Валли, навіть «Історію Базельського собору» папи Пія II (в миру Енея-Сильвія Пікколоміні, що мав нео¬бачність належати до плеяди мислителів-гуманістів). Потерпів і трактат «Про католицьку згоду» філософа-кардинала Миколи Кузанського. Були заборонені книги Еразма Роттердамського — найпопулярнішого в XVI ст. автора. Богослови з Конгрегації папського Індексу, що його затвердив 1559 року Тридентський собор, не забули «Декамерон» Джованні Боккаччо, сонети Петрарки, «Новеліно» Мазуччо, всі твори П'єтро Аретіно уа багатьох їхніх видатних сучасників.
Запалали вогнища з вилучених книг. Але, як писав секретар Конгрегації індекса фра Даміано Рубео, «свята Церква скоріше згодиться, щоб на багато років зупинилося книгодрукування, ніж допустить примноження шкідливих книжок».
Конгрегація індексу заборонених книг щільно співпрацювала з Конгрегацією святої служби — інквізицією. Інквізиція виник¬ла ще в XIII ст., але саме на сторіччя великих відкриттів припадає її найактивніша діяльність. Полювання на відьом ми звикли пов'язувати з реаліями середньовіччя, та насправді воно поширилося в Західній Європі часів Відродження, особливо активізувавшися після видання «Молота відьом» Інстіторіса та Шпренгера та булли «З найбільшою ретельністю» папи Інокентія VIII. Реальність чаклунських діянь відьом була для церкви так само незаперечною, як і реальність визнаних ортодоксальним богослів'ям християнських чудес. Сумніви в дійсності угод із дияволом, нічних шабашів, польотів у повітрі, причини та навороту прирівнювалися до самого чаклунства і вважалися ворожими церкві. Згаданий да Спіна пише трактати про відьом, обґрунтовує реальність чаклунства, а одночасно в філософських памфлетах виступає проти П. Помпонацці, один із творів якого мав назву «Про причини природних явищ, або про чаклунство».
До тортур і страту ті часи вдавалася не тільки інквізиція: на ешафот можна було потрапити й за дрібний злочин. Але між світським судочинством та інквізицією була істотна відмінність. У світському суді донощик мусив першим у випитуванні на муках підтвердити істинність своїх свідчень: інквізиція цього не потребувала. Імена донощиків і свідків залишалися невідомими підсудному, священний трибунал ста¬вав захисником і покровителем цих людей. Звинувачений не мав права на захист і, якщо виникала хоч найменша підозра в єресі, йому не залишалося нічого іншого, як тільки визнати провину, покаятися й зректися. Якщо після суду цю людину вдруге звинувачували, вона закінчувала життя у вогні. Світський суд обмежував застосування тортур з огляду на хворобу звинуваченого, його вік і стать; інквізиція цих обме¬жень не знала. Звинувачених звичайно засуджували до публічних спалень — вони почалися ще в XIII ст. й тривали аж до XIX — останнє відбулося 1826 р. у Валенсії (Іспанія). Аутодафе (від порт. аиіо йаїе — акт віри) стали після засну¬вання 1542 р. римської інквізиції звичними подіями. Скоро римляни так зненавиділи «святий трибунал», що після смерті папи Павла IV пограбували й спалили приміщення римської інквізиції, побили її служителів, розбили монументи, споруд¬жені папі ще за його життя, і, як у добрі старі часи, вчинили наругу над відбитими головами статуй — волочили їх вулицями.
Проте головної мети «святий» трибунал досягав: придушую¬чи єресі й вільнодумство, він привчав людей жити в постійному страху.
Економічний і політичний занепад італійських міст, що став помітним іще наприкінці XV ст., зрештою призвів до загибелі культури італійського Відродження, до перетворення Італії на головний плацдарм Контрреформації. Економічний занепад великою мірою викликали зміна напрямку торговельних шляхів, а також конкуренція промисловості й торгівлі інших європейських держав. Розрізнені осередки капіталістичного роз¬витку не розвинулися тут у нову економічну структуру в національному масштабі. Важливою обставиною, що згубно позначилася на долі італійської економіки та культури, була відсутність національно-політичної єдності.
Гуманізм як ідеологія Відродження. Гуманізм (від лат. humanus — людський, людяний) попервах виникає як світське вільнодумство епохи Відродження. Започаткований у середині XIV ст. передовими мислителями Італії, він швидко поши¬рюється по всій католицькій Європі й стає головною течією в тогочасному духовному житті, впливаючи на філософську, етичну, естетичну думку, на мистецтво Відродження впродовж XIV — XV ст.
Витоки гуманістичної культури епохи Відродження бачимо у творчості великого Дайте Аліг'єрі (1265—1321). Він вважав людину своєрідною ланкою між тлінним і нетлінним, і це засадниче положення обґрунтовував у філософських трактатах, втілював в образній системі «Божественної комедії». Дуальна природа людини — смертна і безсмертна — зумовлює і дуалізм її призначення: «...Вона одна з усіх істот визначається до двох кінцевих цілей». Цими кінцевими цілями людського існування є два види блаженства: першого можна досягти в земному житті завдяки «власним чеснотам», друге, приступне тільки посмерт¬но, є «блаженство вічного життя, що полягає в спогляданні божественного образу». Вчення про подвійне призначення лю¬дини вказує на розрив Данте-філософа з середньовічною тра¬дицією, адже блаженство, якого можна досягти в земному житті, ставало самостійним і рівноцінним вічному блаженству. Досяг¬нення двох видів блаженства потребувало й різних за характе¬ром і змістом настанов — земна роль людини ставала ре¬альністю в громадянському суспільстві під проводом світського зверхника й за приписами філософи; проблемами вічного життя опікувалася церква, очолювана римським пон-тифіком.
Данте вважав свободу людської діяльності обов'язковою умовою не тільки посмертного воздаяння, але й моральної оцінки людини. Користуючись даною їй свободою, людина здатна виконати своє земне покликання. В трактаті «Бенкет» Данте виклав антифеодальне за духом учення про благородство особистості, що не залежить ні від знатності, ні від багатства. Благородство людини полягає в Її діяльності, яка може піднести природне (людське) до божественного. Найкраще втілює високі уявлення про людину образ Уліса (Одісея) в «Божественній комедії». Ідеалом людини стає сміливий першовідкривач, у якого потяг до нових знань і слави узяв гору над страхом порушити заборону богів.
«Першим гуманістом» називають великого італійського пое¬та Фрянгческа Петрарку (1304—1374). Петрарка заклав підвалини нового світобачення, що викликало до жит¬тя і нову систему культурних цінностей — гуманізм, у центрі якого перебувала людина, Петрарка, а потім його учень К. Салютаті (1331—1406) надавали великої ваги етико-психологічним проблемам.
Наступним кроком стала творчість Леонардо Бруні (1370 або 1374—1444), що розвинув ідеї своїх попередників. Він усвідомлює необхідність перегляду моральних засад і пише про це у «Вступі в науку про мораль», де. формулює завдання нової світської етики — «науки життя», яка вела б людину до щастя в земному житті. Обстоюючи незалежність моралі від релігійної догми, гуманіст звертається до етичних учень античності в пошуках теоретичного обгрунтування своїх ідей. Критичний аналіз доктрин стоїків, епікурейців та періпатетиків дозволяє йому, відкинувши суперечності між ними, віднайти спільне: ідею діяльної чесноти, що реалізується в ідеї активного громадянського життя: «Кожну чесноту слід розуміти при¬близно так: вона є характером і набувається вправленням душі і діяльністю, і так, що сама вона вправно й мудро завершує діяльність».
В своїй фундаментальній праці «Історія флорентійського на¬роду» Бруні послідовно обстоює ідеї бюргерського ре¬спубліканізму. Розквіт Флоренції — міста-комуни в XIV ст.— Бруні пов'язує з часом розквіту демократії, а найбільше завоювання демократії вбачає у збереженні свободи ре¬спубліки — свободи від тиранії.
Своєю інвективою «Про лицемірів» (1417 р.) Бруні започат¬кував античернецьку полеміку гуманістів. Таку саму назву мав діалог Поджо Браччіолі, написаний тридцять два роки по тому. До них приєднується діалог Лоренцо Валли «Про чернецьку обітницю» (1444 р.), в якому автор ставить під сумнів пра¬вомірність самого існування чернецтва як церковного інституту. Тобто критиці піддавалася релігійна система моральних цінностей, що вже зжила себе і не відповідала новим уявленням про природу й пдність людини.
Різко виступаючи проти культу авторитета в схоластичній філософії, Петрарка підкреслює, що він виступає «не проти Арістотеля... а проти дурних арістотеліків». Традиції зверта¬тися винятково до імені Стагіріта Петрарка протиставляє невичерпне багатство філософської думки класичної давнини:
Піфагора й Анаксагора, Демокріта, Діогена, Сократа, Ціцерона. Плотіна, Порфирія, Апулея і «князя філософів» Платона. Арістотель у цій плеяді посідає почесне місце, проте, зауважує Петрарка, «самого Арістотеля я вважаю найви-датнішим із людей, але — людиною».
Боротьба Петрарки за класичну латину проти «варварської» мови схоластичних трактатів, його пошуки нових пам'яток античної культури, прагнення досягти адекватного розуміння античних текстів стимулювали формування нової філософії Відродження. Від часів Петрарки філософ перестає бути тлума¬чем чужих книжок і стає творцем нових текстів. Сам текст перестає бути джерелом авторитетних цитат, незаперечної істини, а перетворюється на об'єкт історико-філологічного дослідження і критики.
Талановитий учень Салютаті П'єтро Паоло Варджеріо по¬клав початок пошукам гуманістів у галузі виховання й освіти. Основу морального виховання людини вони вбачають у суспільно-корисній праці: ледарство неприпустиме в досконало¬му суспільстві.
Гуманізм як головна течія в духовному житті епохи Відродження охоплював нові й нові його сфери. Цьому сприяли примноження джерел гуманістичної думки, знайомство науко¬вих кіл із віднайденими гуманістичними творами римських, а потім і грецьких письменників, поетів, ораторів, істориків і філософів. Якщо в ранньому гуманізмі звучали більше епікурейські мотиви, то гуманізм флорентійської Платонівської академії (XV ст.), звернувшись до онтологічної проблематики, розширив полеміку проти схоластичної традиції і зробив саме християн¬ство предметом переосмислення та переробки. Засновник і голова академії Марсілю Фічіно (1433—1499) та Джованні Піко делла Мірандола (1403—1494), чий світогляд був суголосний ідеям Платонівської академії, закладають основи християнсь¬кого гуманізму. Флорентійський неоплатонізм ототожнює Бога з «загальною природою речей», відновлюючи таким чином пантеїстичні традиції в філософії.
Отже, гуманісти протиставляли вченню про нехтування світом принцип виправдання й обожнення прекрасного кос¬мосу. Мірандола так формулює це положення: «...Якщо по¬збавити всяку річ недосконалості, яку вона містить у своєму роді, і від частковості її роду, то те, що залишиться, буде Богом». Ці положення стали основою пошуків краси й гар¬монії світу в творчості майстрів Високого Відродження, в поезії XV — XVI ст., у численних трактатах і діалогах, присвячених любові.
Знайомство з ідеями Платонівської академії й особливо з поглядами Марсіліо Фічіно вплинуло на формування видатного гуманіста т. зв. Північного Відродження Еразма Роттердамсько-го (1469—1536). Творчо переробивши досягнення гуманітарних наук XV — початок XVI ст., Еразм Роттердамський (справжнє ім'я — Герхард Герхардс) став володарем дум освічених кіл суспільства в пору найвищого розквіту ренесансної культури, у переддень Реформації.
Літературна й наукова спадщина письменника величезна за обсягом, різноманітна тематично й жанрово. До неї входять «Адагії» — збірник латинських прислів'їв і сентенцій, перша книжка, що зробила ім'я Еразма відомим усій Європі, «Апоф-тегмата» — збірник висловів знаменитих людей античності, твори на морально-виховні, морально-філософські, педагогічні, філологічні, богословські теми, твори сатиричного змісту, трак¬тати на захист миру, переклади з давньогрецької та римської літератури.
Еразм був пропагандистом гуманістичного ідеалу людяності й справедливості. Як і його великі сучасники Т. Мор і Ф. Рабле, ; він вважав, що людина створена доброю, що мати Природа наділила її благородними пориваннями, здатністю творити світле й прекрасне. Тому війна є порушенням гармонійного розвитку людини, великим лихом, що мусить зникнути з життя суспільства^Думки гуманіста з цього приводу яскраво викладені в творі «Війна мила тим, хто її не зазнав», у трактаті «Скарга Миру», в сатирі «Похвала глупоті», в багатьох листах.
У «Скарзі Миру» (1517 р.) Еразм нещадно таврує служителів церкви, які водночас проповідують любов до ближнього і бла¬гословляють насильство та розбій! «Як можна поєднувати шолом і митру? Що спільного в єпископського або пастирського посоха з мечем? Як можна вітати людей з миром і водночас кидати їх у найжорстокіші битви, вихваляти мир на словах, а насправді закликати до війни? Як можна, щоб ті самі вуста голосно славили миролюбного Христа і вихваляли війну?»
Сатира Еразма «Похвала глупоті» (1509), найвідоміша з його доробку, написана у формі пародійного панегірика й викриває вади феодального суспільного ладу. Тавруючи об¬лудну побожність, що виявляється в надмірному культі ікон і читанні молитов, зловживання у відпущенні гріхів, гуманіст протиставляє їй «істинне християнське благочестя», яке вба¬чає справжній сенс християнства у дотриманні законів любові та милосердя, а не в сліпому й формальному виконанні зовнішніх обрядів.
Еразм Роттердамський розгля¬дає християнство як завершення найкращих досягнень людсь¬кої (і «язичницької») культури, як продовжувача античної духов¬ної традиції] «Все, що язичники мужньо зробили, мудро сказали, талановито вигадали, винахідливо передали — все це приготував Христос для майбутньої своєї Республіки». Отже, «філософія Христа», тобто трансформована у відповідності з принципами ренесансного гуманізму християнська етика у Еразма Роттердам¬ського переростає межі офіційного потрактування християнського віровчення. Він вибудовує систему моралі, що спирається на досягнення класичної давнини й — що особливо підкреслює гуманіст — функціонує у відповідності з природою. «Адже чим іншим є філософія Христа, яку він сам називає Відродженням, як не відновленням природи, одвічно створеною благою?» Бути філософом і бути християнином, сповідувати християнство і про¬повідувати «філософію Христа» означає одне й те ж: суворо дотримуватися природних правил моралі.
Гуманізм як ідеологія Відродження  сформу¬вав нове ставлення до людської особистості, визнав індивіду¬альність однією з найцінніших людських якостей. «Реабілітація» природи означала підхід до неї як до об'єкту наукового дослідження й початок розвитку нового природознав¬ства на основі нової методології.  Гуманістична педагогіка сприяла формуванню нового типу людської особистості — багатобічної, вільної, незалежної від догм і традицій, із розвинутим почуттям власної гідності у стосунках із сучасниками й попередниками в історії. Чималою мірою вплинув християнський гуманізм, особливо Еразма Рот¬тердамського, на європейську культуру XVI ст.

 

Яндекс.Метрика >