...
Практична робота на тему: "Гравюра стародруків" PDF Печать E-mail


Українська графіка бере свій початок з глибини віків. Поява рукописної книги в Київській Русі в XI—XII ст. дала плідний грунт для розвитку книжкової графіки. Художники оздоблювали книгу орнаментальними заставками, вигадливи¬ми заголовними літерами (ініціалами), сторінковими ілюстра¬ціями (мініатюрами), а також численними дрібними малюн¬ками на берегах сторінок.
Найдавнішими витворами книжкової графіки, що збереглися до нашого часу, є книги XI—XII ст.: “Остромирове Євангеліє” (1056—1057), “Ізборник Святослава” (1073), “Трірський псалтир” (або “Кодекс Гертруди”; 1078—1087), “Юр'ївське Євангеліє” ( 1120—1128) та “Добрилове Євангеліє” ( 1164).
“Остромирове Євангеліє” було виконане київським дяком Григорієм на замовлення новгородського посадника Остромира — родича князя Ізяслава Ярославича. Написане воно на пергаменті вишуканим урочистим письмом, так званим “уста¬вом”. Оздоблене видання орнаментальними заставками, вели¬кими ініціалами і трьома сторінковими ілюстраціями із зобра¬женням євангелістів, орнаментальне обрамлення яких близьке технікою до творів київської перегородчастої емалі.“Остромирове Євангеліє” і на сьогодні залишається уні¬кальним, неперевершеним твором книжкового мистецтва.
“Ізборник Святослава” містить статті повчального харак¬теру різних церковних і світських авторів. Виконав його у Киє¬ві дяк Іван. Рукопис ілюстровано чотирма мініатюрами, се¬ред яких є цікавий груповий портрет родини князя Свято¬слава Ярославича. На берегах сторінок вміщено також цікаві малюнки, які нагадують знаки зодіаку.
“Кодекс Гертруди” (“Трірський псалтир”) написано на замовлення трірського архієпископа Ерберга. Належала кни¬га дружині князя Ізяелава — Гертруді. Нині вона знаходить¬ся в Чівідале, в північній Італії. Серед латинського тексту цього псалтиря вміщено мініатюри з портретами князя Ярополка Ізяславича, його матері та дружини Ірини.
У мініатюрах “Трірського псалтиря” помітне поєднання русько-візантійських і романських форм. Є здогади, що над мініатюрами працювало кілька художників. Графіка рукописної книги XII ст. позначена тяжінням авто¬рів до більшої самобутності. Видатними пам'ятками цього пері¬оду є дві книги—“Юр'ївське Євангеліє” (1120—1128), ви¬конане Федором Угринцем для Новгородського Юр ївського монастиря, та “Добрилове Євангеліє” (1164), написане, оче¬видно, на Волині, дяком Костянтином (в миру Добрилом). Своїм оздобленням “Юр'ївське Євангеліє” вирізняється серед інших рукописів. Усі заголовні літери в ньому виконані кон¬туром одною лише фарбою — кіновар ю. Зберігаючи єдність стилю в оздобленні книги, художник з великою винахідли¬вістю знаходить все нові й нові форми в композиції кожної заголовної літери (а їх у книзі 65), вплітає в орнаментику за¬ставок та ініціалів зображення тварин, птахів та кумедних по¬статей людей. У малюнках обдарованого ілюстратора “Добрилового Євангелія” однакова схема композицій. Постаті єванге¬лістів уміщені в квадрати з орнаментованих рам у вигляді колон, завершених великими банями.
У способі виконання композицій поєднуються декоративні і суто графічні елементи. Скупий, сміливий рисунок виявляє лише основне, без зайвих подробиць. Зображення мають лі¬нійно-площинний орнаментальний характер, в якому відчутний вплив народного ужиткового мистецтва.
У книжковій графіці пам'яток XI—XII ст. знайшли вияв самобутні риси творчості майстрів Київської Русі, стильові ознаки давньоруського мистецтва — величність у вирішенні композиції й умовно-площинне зображення. Звичайно, у на¬званих пам ятках помітні й індивідуальні особливості твор¬чості кожного з авторів. Але разом вони дають нам уявлення про характер і стиль мистецтва Київської Русі, оскільки книж¬кова мініатюра й орнаментика наслідують прийоми тогочасного іконопису, фрески, мозаїки, декоративно-ужиткового мистецтва.
В ілюстраціях “Оршанського Євангелія” другої половини XIII ст. намічається більша увага до образу людини. Худож¬ник зосередився на виявленні психологічних рис євангеліста і меншої ролі надав орнаментальним мотивам.
Блискучому розвиткові книжкового мистецтва Київської Русі було нанесено тяжкого удару монголо-татарською нава¬лою в середині XIII ст., коли було знищено багато руко¬писних книг. З другого боку, українські землі були загарбані в XIV ст. сусідніми феодальними державами. В тяжких умовах боротьби проти загарбників українському народові доводилось відстоювати, зберігати і хоч повільно, та все ж розвивати свою культуру. Мистецтво прагнуло виховувати у людей велич духу, патріотизм і мужність. У книжкових мініатюрах спостері¬гається близькість до композиційних прийомів фрескового малярства, в якому посилювалася увага до людської особи.
Свідками високохудожнього, професійного книжкового мистецтва тих часів є “Бесіди Григорія Богослова” (XIII ст.), “Хроніка Георгія Амартола” (поч. XIV ст.), “Галицьке Єван¬геліє” (XIII—XIV ст.) та “Київський псалтир” (1397).
Невеликого формату “Галицьке Євангеліє” ілюстроване чотирма традиційними за схемою сторінковими мініатюрами, виконаними в монументальному стилі, з розкішно орнамен¬тованим архітектурним обрамленням. Увага художника зосе¬реджена на пластичному виконанні, відтворенні психологічної характеристики персонажів, матеріальності предметів. При¬ваблює краса малюнків, надто ж їх колористики, побудованої на делікатних сполученнях коричнево-фіолетових, світло-зеле¬них відтінків, оживлених плямами кіноварі й золота.
“Київський псалтир”, переписаний київським протодияко¬ном Спиридоном на замовлення єпископа Михаїла, виконаний красивим уставним письмом і оздоблений численними сторін¬ковими (близько 300) малюнками на берегах. Серед них поряд з канонічними зображеннями з іконописними сюжетами є й побутові композиції, зображення свійських тварин, птахів, пейзажні та алегоричні композиції. Весь цикл малюнків, тісно пов'язаний з мистецькими традиціями Києва, з графікою “Остромирового Євангелія” та “Ізборника Святослава”, а також з мистецтвом перегородчастої емалі. Досить помітно й те, що автор малюнків був добре ознайомлений з візантій¬ськими творами, тому у нього трапляється багато алегоричних композицій. Втім, можливо, взірцем йому служив візантій¬ський оригінал. Обдарований колорист, він вдається до сокови¬тих, яскравих барв, прорисовує зображення витонченими штрихами золота, що характерно для київського іконопису. Зберігаючи традиції XI—XIII ст., художник водночас вно¬сить у канонічні релігійні сюжети світські елементи.
Незважаючи на тяжкі часи боротьби українського народу з іноземними загарбниками у XIV—XV ст., мистецтво рукопис¬ної книги все-таки не припиняло розвитку. Особливо багатою і різноманітною стає орнаментика заставок та ініціалів. Вони компонуються на основі рослинних, тератологічних (звіриних) та вигадливо сплетених геометричних елементів — плетінки.
Наприкінці XV — у першій половині XVI ст., у добу ве¬ликих соціальних і національних визвольних рухів українського народу, зростання національної свідомості, розвитку культури, тяжіння до освіти, збільшується й попит на книгу.
Для виготовлення великої кількості рукописів, крім кош¬товного пергаменту, тепер застосовується папір як значно дешевший матеріал. В художньому оздобленні поряд з темпе¬рою використовують акварель, що добре сприймається папером. Внаслідок прискорення процесу писання книг письмо набу¬ває невеликого нахилу, стає менш урочистим, ніж “устав”, але по-своєму також красивим. Так з явилося “півуставне” письмо.
У заголовках тексту широко вживається декоративна в’язь. Композиція заставок та ініціалів збагачується мотивами кон¬турної плетінки, яка рисунком нагадує плетені або ткані по¬бутові вироби. Широко вживається плетінчаста циркулярна орнаментика. Вигадливі сплетення між собою контурних кілець у вигляді вісімок утворюють різноманітні геометричні фігури: ромбики, квадрати, трикутники, півкільця, хрестики й інші форми, які потім ілюмінуються соковитими фарбами.
Крім того, плетінка заставок часто поєднується з елемен¬тами рослинної орнаментики, яка все частіше проникає в книжкове оздоблення. Починаючи від заставки або ініціалу, рослинний орнамент розвивається вниз по березі сторінки й обрамлює весь рукописний текст або мініатюру. Це надає сто¬рінці ошатного вигляду й робить її оригінальним витвором книжкової графіки.
Чудовими взірцями книжкового мистецтва XVI ст. є “Слу¬жебник” та Євангелія, оздоблені обдарованим художником першої половини XVI ст. Андрійчиним. Та особливо всла¬вилося “Пересопницьке Євангеліє” (1556—1561), виконане Михайлом Васильовичем з села Пересопниця на Волині.
У цих книгах, крім заставок та ініціалів, вирішених у формі традиційного орнаменту, є й сторінкові ілюстрації із зображенням євангелістів. Кожна ілюстрація обрамлена пиш¬ним рослинним орнаментом, у формах якого присутні еле¬менти ренесансного мистецтва. А в зображеннях євангелістів художники прагнуть до вираження матеріальності, зберігаючи прийоми традиційної іконографії. Високий пафос визволь¬ної боротьби українського народу 1648—1654 рр. проти польсько-шляхетської агресії спричинив піднесення національ¬ної культури й мистецтва. Графіка рукописної книги XVI — XVII ст. досягає найвищого розвитку. Книга набуває біль¬шої декоративності, мальовничості. У композиції релігійного змісту все частіше вводяться сюжети світського характеру — місцевий пейзаж, архітектура, портрет, побутові сцени.
Вражає велике розмаїття в орнаментальному оздобленні книги. Заставки й ініціали з комбінацій геометричного пле¬тіння щедро доповнюються рослинним кольоровим орнаментом, який обрамляє всю сторінку довкола тексту. Розкішний рос¬линний орнамент домінує тепер в оздобленні рукописної книги протягом всього часу її існування. Незважаючи на те, що в середині XVI ст. в Україні виникло книгодрукування, рукописна книга не припинила свого існування. Вона продовжувала свій розвиток паралельно з друкованою книгою протягом всього XVII ст. і навіть у наступному столітті.
В оздобленні рукописів художники часто використовують копії з гравюр стародруків і виконують їх у техніці рисунка пером з розкольоровкою аквареллю. Колись, ще на печатках книгодрукування, було навпаки: гравери, наслідуючи орнамен¬тику рукописів, переводили її форми в гравюру на дереві.
В середині XVI ст. в Україні почало відновлюватися занепале книгодрукування. Вважають, що його начебто активізував московський першодрукар Іван Федоров, надрукувавши у Львові 1574 року “Апостола”, “Граматику” та ще кілька книг в Острозі, серед яких кращим виданням була “Біблія” 1580 р. На основі багатої народної орнаментики російського і україн¬ського народів та кращих зразків тогочасного західно¬європейського книжкового мистецтва Федоров витворив свій стиль графіки, на який взорувався ряд тогочасних майстрів. Під опікою церкви та князів книгодрукування швидко розвивалося по всій Україні. Друкарні почали працювати у багатьох містах та при монастирях: друкарня львівського братства, дві друкарні — Федорова та Гедеона Балабана у Крилосі й Стрятині, друкарні в Острозі, Дермані, Уневі, Почаєві, Чернігові, Новгороді-Сіверському і особливо друкарня Києво-Печерської лаври, що розгорнула широку видавничу справу. Такому активному розвитку книгодрукування сприяла активізація визвольного і просвітительського руху проти по¬силення реакційних ідей з боку польської шляхти, яка намагалася ополячити й покатоличити український народ, приду¬шити його культуру. Умови віковічної соціальної і національ¬но-визвольної боротьби українського народу вимагали поси¬лення полемічних виступів проти католицизму та унії, що їх силоміць насаджували на Україні католицьке духівництво та польська шляхта. Полемічна боротьба вимагала і своєрідної зброї — освіти. Це й було однією з причин інтенсивного роз¬витку книгодрукування, а разом з тим і гравюри. Над оздоблен¬ням та ілюструванням книг на Україні працює багато граверів.
Високим художнім рівнем відзначаються видання стрятинської та крилоської друкарень, видавничою діяльністю яких керував один з найвидатніших діячів української куль¬тури XVII ст. Памво Беринда. Він був ученим-лексикографом, поетом, друкарем і гравером. Художня цінність орнаменталь¬ного оздоблення та ілюстрацій стрятинських і крилоських видань настільки велика, що їх, як і графіку федоровських першодруків, широко наслідували всі українські друкарні. А в друкарні Києво-Печерської лаври, що почала свою ви¬давничу діяльність на основі стрятинської друкарні, гравюри останньої друкувалися протягом цілих століть.
З самого початку діяльності києво-печерської друкарні тут працює чималий колектив граверів, які помічають свої твори лише ініціалами: “Т. П.”, “Т. Т.”, “М. Т.”, “Л. М.”, “В. Р.”, “К..”, “Г.”, “Л. Т.”. Майстром складних розповід¬них композицій був монограміст “Т. П.” (може, Тимофій Петрович?). Цей майстер у своїх гравюрах уже відходить від Іконописних традицій площинної будови, компонує за рене¬сансними принципами, в просторі відповідно до перспектив¬них планів. Пейзаж, архітектуру зображує так, ніби малює з натури. Малюнок гравера “Т. Т.” більш примітивний, але привертає до себе увагу правдивістю, своєрідним світоспри¬йманням, прагненням до найповнішої розповідності.
Для творчості київських граверів першої половини XVII ст. характерно те, що вони не обмежуються лише релігійними сюжетами. Навіть біблійні ілюстрації вони насичують світ¬ськими сценами, взятими з місцевого народного побуту.
Гравер “Л. Т.” — майстер складних композицій, профе¬сійно володіє різцем. У своїх композиціях декоративного характеру широко використовує елементи ренесансного орна¬менту; він уже знайомий зі стилем бароко, окремі сцени в своїх заставках та кінцівках замикає в барочні картуші.
У 20-х рр. XVII ст., незважаючи на вузьке призначення книжкової гравюри як ілюстрації церковних книг, у них все ж трапляються мотиви часу, що передував визвольній війні українського народу 1648—1654 рр. У 1622 р. києво-печерською друкарнею була видана книга Касіяна Саковича “Вірші на жалосний погреб... гетьмана Петра Сагайдачного”. Вона була ілюстрована трьома світськи¬ми гравюрами. Серед них кінний портрет Петра Сагайдачного, герб Війська Запорозького і сцена взяття запорожцями турецької фортеці Кафи (1616 р.) під проводом гетьмана. В цих гравюрах прославляється козацтво як збройна сила українського народу, що піднялася на захист батьківщини. На жаль, автор цих гравюр залишається невідомим.
У 40—50-х рр., навіть під час національно-визвольної війни, друкарня Києво-Печерської лаври не припиняла роботи. Завдяки активній діяльності митрополита Петра Могили готувалися все нові й нові видання. Зокрема, ним була за¬думана гравірована “Біблія” — на зразок виданої в Німеччині Іваном Піскатором “Біблії для неписьменних”, що склада¬лася з п’ятисот гравюр на металі. Над гравюрами до київ¬ської “Біблії” працював один з кращих майстрів друкарні — Ілля. Беручи за основу композиції з німецького видання, він виконав 139 гравюр на дереві. З невідомих причин дальша робота припинилася й книга не була видана. Залишились і збереглися лише пробні відбитки з дощок Іллі, за якими мож¬на оцінити його як майстра з щедрою фантазією. У 1655— 1658 рр. Ілля працював над гравюрами до “Патерика Печор¬ського”, надрукованого 1661 р. Ці гравюри стали вершиною творчості обдарованого й плодовитого художника. Якщо в гра¬вюрах до “Біблії” він змушений був взоруватися на компо¬зиції німецьких майстрів та біблійні канони, то в ілюстраціях до “Патерика Печерського” він повністю виявив свободу влас¬ної творчості і високу майстерність володіння різцем. Ілля був одним з провідних граверів першої половини XVII сто¬ліття. За роки своєї творчості спочатку у Львові, а потім у Києві він виконав понад п’ятсот гравюр на дереві, наси¬чених багатофігурними композиціями і розкішним орнаментом, в якому він з великим смаком поєднав рослинний орнамент з елементами ренесансного та барочного мистецтва.
В другій половині XVII—XVIII ст. настає небувалий розквіт українського граверства. Це був час національно-визвольної боротьби українського народу проти польсько-шля¬хетського поневолення, утвердження національної самосвідо¬мості. Все це давало велике натхнення українським митцям.
Пожвавлення релігійно-полемічної та культурно-освітньої діяльності сприяло розширенню книговидавничої справи. Крім Києва і Львова, працюють друкарні в Чернігові, Новгороді-Сіверському, Почаєві.
Графічне оздоблення стародруків стає дедалі багатшим і розкішнішим. Особлива увага художників приділяється ти¬тульному аркушеві, композиція якого збагачується сюжетно-орнаментальними елементами та фронтиспісом, що друкувався на звороті титула. Текст книги щедро ілюструється сторінко¬вими або невеликими текстовими гравюрами і декорується сюжетно-орнаментальними заставками з гарною шрифтовою в’яззю, ініціалами, кінцівками та іншими декоративними елементами. Орнаментика книжкових прикрас завжди вигадли¬во компонується з елементами ренесансного та барочного мис¬тецтва, яке було співзвучне добі національного піднесення й стало органічною часткою української культури.
Наприкінці XVII — початку XVIII ст. у київській і чернігівській друкарнях працював у техніці гравюри на міді й офорті чималий колектив обдарованих художників, які своєю творчістю підняли українську різцеву гравюру на вищий щабель. Серед них, зокрема, були такі майстри різця, як Олек¬сандр і Леонтій Тарасовичі, які пройшли вишкіл у західно¬європейських майстрів, були добре обізнані з кращими до¬сягненнями світової гравюри. Твори Тарасовичів, як і Інокентія Щирського, який працював одночасно з ними, виконані на рівні кращих світових взірців. До приїзду в Київ О. Тарасевич навчався в Аугсбурзі, жив деякий час у білоруському містечку Глуську та Вільно, де виконував ілюстрації до різних видань, що друкувалися у Кракові, Вільно, Замості. Працював також над портретними гравюрами, серед яких відомі портрет польського короля Яна Собеського, хорунжого Казимира Клоцького та митрополита Кипріяна Жоховського.
Ставши ченцем Києво-Печерської лаври, О. Тарасович очолив лаврську друкарню, де працював над гравюрами пере¬важно релігійного змісту, гравірував також портрети сучасни¬ків, у яких прагнув до реалістичного відтворення моделі, виявлення її психологічного стану. Відомі його портрети Мелетія Вуяхевича, Лазаря Барановича і особливо майстерно вико¬наний портрет князя Василя Голіцина. Велика майстерність у володінні світлотіньовим моделюванням у виявленні об’єму, досконала вправність різця О.Тарасовича мали великий вплив на творчість його сучасників і граверів пізнішого часу.
Талановитим художником і обдарованим майстром книж¬кової ілюстрації та естампної гравюри був Леонтій Тарасович. Він також навчався в Аугсбурзі у відомих тоді граверів — братів Кіліанів. Працював у Вільно, Москві, Чернігові та Києві. Виконував ілюстрації до релігійних і світських книг, портрети сучасників, панегірики та композиції на історичні теми. Серед його книжкових ілюстрацій високою художністю відзначаються гравюри до “Патерика Печорського” (1702) та “Нового заповіту” (1703). Вони далекі від канонів, у них багато реального життя. Зображені персонажі завжди наділені тонкою психологічною характеристикою, як, скажімо, образи Нестора Літописця та Ієремії Прозорливого в ілюстраціях до “Патери¬ка Печорського”. У чудових пейзажних фрагментах відтворено красу краєвидів Києва, Дніпра. Всі ці твори мають вправний рисунок, майстерно змодельовану світлотінь, досконалу техніку різця. Ілюстрації до “Патерика Печорського” неодноразово копіювалися в гравюрі на дереві й металі пізнішими майстра¬ми протягом XVIII ст. і навіть у XIX ст. для перевидань. Л. Тарасович також плідно працював над композиціями пане¬гіричного характеру, у яких прославляв переможні дії україн¬ських військ над турками при взятті турецьких фортець Кизи-Кермена та Азова. У портретній творчості він, як і О. Тарасевич, працює в реалістичній манері.
У першій половині XVIII ст. графіка видань друкарні Києво-Печерської лаври була збагачена високохудожніми гра¬вюрами на міді Аверкія Козачківського. Цей художник пра¬цював у стилі бароко, хоч у деяких його творах помітні перед¬умови класицизму. Гравюри Козачківського мають складну композицію, вони сповнені експресії та динаміки рухів. Рису¬нок у нього сміливий, штрих упевнений, володіння світло¬тінню у виявленні форм упевнене.
Високого мистецького рівня гравюра на міді досягла у творчості видатного київського художника середини XVIII ст. Григорія Левицького. Він гравірував ілюстрації для релі¬гійних і світських видань києво-печерської друкарні, плідно працював над естампною гравюрою, особливо над академіч¬ними тезами та подарунковими гравюрами великого розміру. Г. Левицький виконував багато гравюр орнаментально-деко¬ративного характеру для Київської академії, з якою він мав творчі зв’язки. Гравюри Левицького відзначаються доскона¬лістю, чистотою рисунка, м'якістю манери штрихування, май¬стерністю у відтворенні пластичних форм.
Велику увагу художник приділяє у своїх творах образу лю¬дини. У його складних композиціях помітне прагнення до урочистості, монументальності, барокової пишності. Художник завжди широко використовує у своїх композиціях різні сим¬воли, алегоричні та біблійні сюжети.
На початку XIX ст. українське графічне мистецтво вступає в новий етап свого розвитку. Внаслідок зростання антифео¬дального руху народних мас виникають нові революційно-демократичні ідеї, які впливають і на формування мистецтва. Провідне місце тепер займає станкова графіка, а в ній на широ¬ку дорогу виходять побутовий та історичний жанр, пейзаж та портрет, які в період переважання церковних канонів лише частково існували в книжковій та естампній гравюрі. Збагачення художньої мови сприяло опануванню митцями нових графічних технік: торцевою гравюрою на дереві, авто¬літографією, офортом, акватинтою та “чорною манерою” (мец-цо-тинто), які з явилися в кінці XVIII — на початку XIX ст. Зокрема, торцева гравюра була винайдена 1771 р. англій¬ським гравером-ілюстратором Томасом Б’юїком, що почав гравірувати штихелем на торці самшита і легко домігся багатої тональності у відтворенні світлотіні, витонченості лінії.
Порівняно з трудомісткою гравюрою на металі, торцева гравюра на дереві стала доступнішою, і головне, її можна було друку¬вати в книзі одночасно з текстом, як і обрізну гравюру. Великі вигоди нової техніки відразу полюбилися граверам, і невдовзі вона стала відомою в усьому світі. В українському книгодру¬куванні торцева гравюра почала вживатися з початку XIX ст. Літографія була винайдена у кінці XVIII ст. пражанином Алоїзом Зенефельдером. На Україні вона стала відомою у 20-х рр. XIX ст. і відразу набула широкого розвитку.
Новим етапом у розвитку українського мистецтва графіки стала творчість Т. Шевченка. Учень славетного російського художника К. Брюллова в Петербурзькій академії, Шевченко засвоїв принципи високого професіоналізму і став видатним українським митцем.
У творчості Шевченка-художника значне місце займає гра¬фіка. Він багато працював у рисунку олівцем, пером, любив сепію, акварель. Надавав великого значення естампній графіці як найбільш доступному виду мистецтва для широких верств і сам працював багато в техніці офорта й акватинти.
Видатними графічними творами є серія офортів Т. Шев¬ченка “Живописная Украйна” (1844), у якій художник відо¬бразив історичне минуле й сучасний йому народний побут та красу природи України.
У роки заслання в степах Казахстану Шевченко змальовував життя і побут казахського народу. Там же в 1856—1857 рр. він виконав соціальне загострену серію малюнків “Притча про блудного сина”. У таких композиціях, як “Кара шпіцрутенами”, “Кара колодкою”, “У в'язниці”, він гостро засудив мерзенну російську солдатчину, розкрив драматизм людської трагедії.
Значне місце у графічній творчості Шевченка займає портрет. Він завжди прагнув до виявлення вдачі і внутріш¬нього світу людини. Саме такі його портрети М. Щепкіна, Ф. Бруні, Айри Олдріджа, Ф. Толстого, П. Клодта, сюїта автопортретів, в яких розкрито глибоку душевну драму гна¬ного російським царатом, але нескореного Кобзаря.
Ще студентом академії Шевченко проявив свій талант і в книжковій графіці. У 1840 р. він виконав акварель “Марія” до поеми О. Пушкіна “Полтава”. У 1841 р. створив ілюстрацію до повісті М. Надєждіна “Сила волі”, у тому ж році — ілюстра¬цію “Знахар” до однойменного твору Г. Квітки-Основ яненка, що була відтворена ксилографією у книзі О. П. Башуцького “Наши, списанные с натуры русскими” (1842). Він перший ство¬рив ілюстрацію до повісті М. Гоголя “Тарас Бульба” (1842), виконав сепії до власних поем “Слепая” та “Невольник”.
У цей же період Шевченко ілюстрував книгу М. Полевого “История Суворова” (1843) та виконав 12 портретів до видан¬ня того самого автора “Русские полководцы” (1844), які були переведені в гравюру на металі англійським гравером Джоном Енрі Робінсоном і надруковані в Лондоні. Відома ще одна йо¬го ілюстрація до трагедії Шекспіра “Король Лір”.
В останні роки своєї творчості Шевченко захопився офор¬том і акватинтою. Він досяг у цих видах графіки великої майстерності, став одним з найкращих офортистів свого часу й одержав звання академіка гравюри.
Творчість Шевченка-графіка мала величезний вплив на подальший розвиток українського і російського графічного мистецтва. Про значення його як великого народного поета і художника для російського і українського мистецтва влучно і зворушливо сказав російський художник Лев Жемчужников: “Вийшовши з простого народу, він не відвернувся від убозтва й голоти, навпаки — він і нас повернув обличчям до народу, примусив полюбити його і співчувати його вболіванням. Він ішов попереду, вказуючи і чистоту слова, і чистоту думки, і чистоту життя” (“Основа”, 1861, 5 березня).
Видатними українськими графіками другої половини XIX — початку XX ст. були П. Мартинович і О. Сластьон, які разом навчалися в Петербурзькій академії. Повернувшись на батьківщину, вони працювали переважно у станковому рисунку й книжковій ілюстрації. Подорожуючи разом по селах Полтавщини, Мартинович і Сластьон змальовували краєвиди і портрети селян, кобзарів. За свої рисунки олівцем ще в академії Мартинович завжди одержував найвищі оцінки і нагороди. Виявляючи байдужість до програмних завдань академії на сюжети античної міфології та Біблії, Мартинович уже тоді почав працювати над ілюстраціями до “Енеїди” І. Котляревського. Героями його композицій були українці, його земляки — полтавчани. Малював він також ілюстрації до “Гайдамаків” Т. Шевченка, до українських пісень.
Ідейним наставником студента Мартиновича в розробленні народної тематики був видатний російський художник І. Крамськой. Він високо цінував талант молодого художника і по¬кладав на нього великі надії. В 1881 р. Мартинович залишив академію і повернувся на батьківщину, в Костянтиноград. Тут він працює над галереєю портретів селян Полтавщини, що стає вершиною його творчості й визначним явищем в українському мистецтві. Велику мистецьку цінність мають його портрети П. Тарасенка з Кирилівки, О. Бурштримихи з Добреньок, М. Довгого з Шаблинівки, І. Крюка з Лохвиці, Ф. Мигаля та Я. Кричка з Вереміївки та ін. У своїх порт¬ретах Мартинович прагнув передати благородство і почуття власної гідності сільської людини. Крім портретів, Марти¬нович виконав багато пейзажів і жанрових малюнків олівцем. Він малював вереміївські ярмарки, хати й подвір’я, стародавні дерев’яні споруди Полтавщини, інтер’єри.
Мартинович уславився як великий майстер рисунка олів¬цем. Передаючи світлотіньові ефекти та виявляючи форму, він умів гранично використати багатство тонової градації італійського олівця. О. Сластьон у своїх спогадах про Мартиновича писав: “Де він провів олівцем, там уже не треба поправляти рисунок, відразу виходить закінчення”. Вереміївські малюнки були, по суті, останніми у творчості Мартиновича. Тяжка психічна хвороба, що розпочалася ще в Петербурзі, все більше й більше підточувала здоров я ху¬дожника. Він хотів продовжувати працювати, але сили його згасали. Йому ще вдалося 1903 р. виставити свої малюнки у Полтаві на виставці, влаштованій з нагоди відкриття пам’ятника І. Котляревському.
У 1870-х рр. почав працювати над ілюстраціями до “Гай¬дамаків” Т. Шевченка О. Сластьон. Майстерне володіння рисунком і світлотінню дало можливість йому вдало розв’язати композиції, сповнені складної динаміки, і з великою повно¬тою відтворити образи героїв поеми, передати пафос народ¬ного повстання, трагедійність, якими насичена геніальна поема. Закінчивши Академію мистецтв 1882 р., Сластьон повер¬нувся в Україну. Працюючи в Миргородській художньо-промисловій школі, він разом з Мартиновичем продовжував мандрівки по селах і містах Полтавщини, де знайомився з кобзарями, малював їхні портрети, записував пісні і думи. Так він зібрав близько сорока портретів кобзарів. Для кож¬ного з них він знайшов оригінальну композицію. Виконано їх пером, олівцем, з розмивкою туші та білилом.
О.Сластьон мав задум виконати також серію ілюстрацій до історичних пісень та народних дум. Відома одна його ілюстрація—“Дума про смерть козака-бандуриста” (1897).
Художник і архітектор В. Кричевський знайшов своєрідне графічне вирішення книжкової обкладинки, яке відразу за¬йняло чільне місце в українській графіці початку століття. Вміле застосування народного орнаменту, майстерна і вишу¬кана композиція шрифтового заголовка обкладинки книги — характерні риси його графіки.
Високої майстерності в оформленні й ілюструванні книги досяг Г. Нарбут. Відчуваючи архітектоніку книги як цілий організм, уміло поєднуючи рисунок з текстом, він створив неповторні взірці книжкового оформлення. Дбаючи про від¬родження друкарського мистецтва, художник згуртував навколо себе групу молодих графіків, яким передавав своє мистецтво. Поєднання елементів народного мистецтва з рисами новітніх художніх шукань, рисунки шрифтів на базі модер¬нізації кирилиці й шрифтів українського бароко дістали широке застосування у нарбутівському книжковому оформ¬ленні і наслідувались його учнями.
Українській станковій графіці початку XX ст. притаманна розмаїтість пошуків. Виникнення нових видавництв, створення спеціальних літографічних майстерень, організація художніх товариств та навчальних мистецьких закладів дали змогу графікам працювати в різних графічних техніках — автоліто¬графії, офорті, гравюрі на дереві та лінолеумі.
Організація художніх виставок у Києві, Одесі, Львові та інших великих містах спонукала частіше виступати з гра¬фічними творами не лише графіків, а й живописців.
Напрям пошуків майстрів української графіки визначався творчістю художників, що стояли на традиціях українських митців минулого, західноєвропейської графіки. Надихала їх творчість Т. Шевченка. Такі художники, як О. Сластьон, М. Самокиш, М. Пимоненко, П. Левченко, М. Ткаченко, І. Бурячок, М. Яровий, М. та О. Мурашки, К. Костенко, О. Кульчицька, А. Манастирський, О. Курилас, В. Заузе, К. Костанді, у своїй творчості розробляючи теми з життя народу, наснажувалися ідеями боротьби за національне визво¬лення українського народу.
Одночасно з рукописною книгою на Україні з середини XVI ст. почало розвиватися й книгодрукування. Своїм мистецьким оздоблен¬ням друкована книга майже повністю наслідувала графіку рукописної книги. Перед початком тексту вживалися такі ж орнаментальні застав¬ки, у центрі яких часто вкомпоновувалися сюжетні сценки або портрети святих. Заголовки розділів виконувалися красивою шрифтовою в’яззю, друкованою кіновар’ю або суриком. Початкові літери розділів — ініці¬али, а також кінцівки при закінченні розділів щедро декорувалися еле¬ментами рослинної і тератологічної орнаментики. Поруч з орнамен¬тально-декоративним оздобленням у друкованій книзі застосовувалися композиційні ілюстрації. Виготовлялося багато текстових гравюр різ¬ного розміру.
Композиція орнаментальної архітектурної арки перших титулів “Острозької Біблії” (1581), виданої Іваном Федоровим, а також стрятинських і крилоських видань 1604 і 1606 р. стала схемою. Всі україн¬ські друкарні до кінця XVIII ст. дотримувалися її, немов змагаючись між собою в пишноті орнаментики й сюжетних композицій на титулах своїх видань. Велика увага приділялася й сюжетним фронтиспісам, які компонувалися на зворотній сторінці титула. Часто вміщувалися герби друкарень або фундаторів видання як друкарська марка.
Якщо малюнок для рукописної книги виконувався від руки безпо¬середньо на пергаментному або паперовому аркуші, то для друкованої книги його вирізували на дерев’яній дошці з груші, яблуні, липи або горіха поздовжнього розпилу. Але поздовжні волокна дошки не давали змоги виконувати звичайним штихелем округлі і діагональні лінії і особливо перехресні штрихи. Волокна дошки чинили опір рухові штихеля, кришилися й випадали зовсім. У такому разі лінії й штрихи обережно обрізали з обох боків кінчиком ножа. А проміжки між штри¬хами й незарисовані більші поля між лініями, які не повинні друкува¬тися, вибиралися спеціальними долотцями.
Такий спосіб називається обрізною гравюрою, або дереворізом. На відміну від багатокольорових малюнків рукописної книги, старо¬друки оздоблювалися лише чорно-білими гравюрами, інколи з деяким оживленням кіновар’ю або суриком, і то лише в заголовках та ініціалах. Але віртуозно вирізаний штриховий і віддрукований на паперовій .сто¬рінці стародруку малюнок справляє таке ж гарне враження, як і багато¬кольоровий малюнок рукописної книги.
У давнину були випадки розфарбовування гравюр різними кольо¬рами, але така техніка не прижилася. В орнаментальному оздобленні українських стародруків митці дотримувалися стилю видань Івана Федорова. Хоч вони вносили й багато нових елементів у композиції, про¬те впродовж трьох, століть в орнаментальній графіці стародруків пану¬вав федоровський стиль.
Після Івана Федорова до нас дійшло ім’я гравера стрятинської і крилоської друкарень Памва Беринди. Пізніше у великій друкарні Києво-Печерської лаври стали працювати багато цікавих граверів. Існу¬вали також відомі монастирські друкарні у Чернігові, Уневі та Почаєві. Крім того, у містах західної України книгодрукуванням займалися й невеликі мандрівні друкарні, а також друкарні Спиридона, Соболя та К. Ставровецького.
Друкарню при Єлецькому монастирі в Чернігові обслуговували чернігівські майстри С. Ялинський, І. Стрельбицький, Федір А., М. Синицький, Афанасій К. та ін.
У почаївській друкарні працювали Й. Гочемський, Ф. Стрельбиць¬кий, майстер “І. М.”.
Завдяки тісним творчим зв язкам між українськими майстрами книжкової графіки виникла національна граверська школа. Незважа¬ючи на те, що в процесі творчої праці майстри користувалися зраз¬ками західноєвропейського мистецтва, все-таки їх творам притаманне національне забарвлення, зокрема у побутовій та історичній сюжетиці, в зображеннях вітчизняного пейзажу, архітектури.

 

Яндекс.Метрика >