...
Конспект уроку: Істина та її критерії. Розуміння методу пізнання та закону PDF Печать E-mail

Мета: визначити сутність поняття «істина»; розвивати вміння критично аналізувати різні точки зору з певної проблеми, розв’язувати пізнавальні задачі; самостійно робити висновки.

Тип уроку: вивчення нового матеріалу.

Форма уроку: лекція з опорою на структурно-логічні схеми.

ХІД УРОКУ

I. Організаційний момент

ІІ. Вивчення нового матеріалу

Істина, сутність поняття

Учитель. Пізнання дійсності є процесом постійної взаємодії суб’єкта та об’єкта, що перебуває в постійному розвитку й опосередковується активною діяльністю суб’єкта. Аналіз пізнання саме крізь призму активної практичної і пізнавальної діяльності дає змогу зрозуміти суб’єктивну активність людини як необхідну умову досягнення істинного знання про дійсність. Проблема істини є серцевиною теорії пізнання, тому представники всіх філософських напрямків і шкіл намагалися сформулювати своє розуміння природи і сутності істини.

Завдання для учнів

Обміркуйте висловлювання: «Світ є процес безупинних змін, тому він непізнанний, недосяжний», «У своїй основі світ незмінний, спокійний і тому доступний». Чи є, на вашу думку, серед наведених висловлювань правильне? Свій вибір аргументуйте.

В основі кожного з цих висловлювань лежить припущення, що пізнавати можна тільки незмінні об’єкти. Разом з тим очевидно, що, пізнаючи світ, людина здатна виявляти його динаміку, охоплювати зміни, визначати тенденції та перспективи розвитку. Відносність отриманих суджень та висновків не відміняє їх істинності за даних умов.

Класичне визначення істини дав Аристотель, визначивши істину як відповідність наших знань дійсності. Проте це визначення було настільки широким і абстрактним, що його дотримувались всі філософи — як матеріалісти, так і ідеалісти, як діалектики, так і метафізики. Це визначення істини визнавали різні за своїми філософськими поглядами мислителі: Ф. Аквінський і П. Гольбах, Г. Гегель і Л. Фейєрбах, а також К. Маркс та його послідовники. Відмінності між ними існують лише в питанні про характер відображуваної реальності та про механізм відповідності.

Сучасне розуміння істини полягає, по-перше, в тому, що дійсність, відображена в істині, трактується як об’єктивна реальність, яка існує незалежно від свідомості і сутність якої виявляється через явище; по-друге, пізнання та його результат — істина нерозривно пов’язані з предметно-чуттєвою діяльністю людини, з практикою, достовірне знання сутності та її проявів відтворюється в практиці. Істина — це адекватне відображення об’єкта суб’єктом, яке відтворює об’єкт таким, яким він існує незалежно від свідомості суб’єкта пізнання.

Сучасна матеріалістична теорія пізнання конкретизує традиційну концепцію істини через діалектичний взаємозв’язок понять: «об’єктивна істина», «абсолютна істина», «відносна істина», «конкретність істини», «заблудження».

 

Істина

Об’єктивна істина визначається як такий зміст людських знань про дійсність, який не залежить ані від суб’єкта, ані від людини, ані від людства. Слід звернути увагу на те, що в цьому визначенні наголошується на незалежності від суб’єкта саме змісту істини. Але, будучи характеристикою людського знання, істина не може бути абсолютно незалежною від суб’єкта пізнання. На всіх етапах свого розвитку людське пізнання та його результат — знання було і буде діалектичною єдністю об’єктивного і суб’єктивного, оскільки на всіх етапах картина світу своїм джерелом має той чи інший рівень розвитку практики і створюється за образом і подобою засобів, форм та способів людського впливу на дійсність

Відносна істина — це таке знання, яке в принципі правильно, але неповно відображає дійсність, не дає її всебічного вичерпного образу. Відносна істина включає і такі моменти, які в процесі подальшого розвитку пізнання і практики будуть змінюватись, поглиблюватись, уточнюватись, замінюючись новими. Історичний процес розвитку пізнання саме в тому і полягає, що неповне, однобічне знання замінюється більш точним, всебічним. Проте відносність наших знань, їх незавершеність не означає, що в них відсутній об’єктивний зміст. Тією мірою, у якій картина світу визначається не волею і бажанням суб’єкта, а реальним становищем речей, вона є об’єктивною істиною

Абсолютна істина — це такий зміст людських знань, який тотожний своєму предмету і який не буде спростований подальшим розвитком пізнання та практики. Абсолютність істини пов’язана з її об’єктивністю. Оскільки істина об’єктивна за змістом, вона одночасно є і абсолютною, але тільки в певних межах. Саме тому об’єктивна істина неминуче не лише абсолютна, але одночасно і відносна, тобто вона є абсолютною лише в певних межах, по відношенню до них. Самі ж ці межі визначаються рівнем історичного розвитку пізнавальної та практичної діяльності суб’єкта

 

Слід зазначити, що немає і бути не може окремо абсолютної істини і окремо відносної. Існує одна істина — об’єктивна за змістом, яка є діалектичною єдністю абсолютного та відносного, тобто є істиною абсолютною, але відносно певних меж. Абсолютне та відносне — це два необхідних моменти об’єктивної істини. Відносна істина з необхідністю містить у собі момент абсолютної, зумовлює і передбачає її. Абсолютна істина, у свою чергу, надається людині лише через відносні істини, які перебувають у нескінченному процесі постійного розвитку. Відносні істини — це щаблі, певні етапи на шляху досягнення абсолютної істини. На кожному етапі пізнання ми маємо справу лише з відносно істинним, обмеженим знанням. Проте здатність людини долати цю обмеженість, отримувати більш досконалі знання свідчить про принципову можливість, просуваючись до об’єктивної істини, досягати водночас й абсолютної істини.

Безумовно, людське пізнання ніколи не зможе дати вичерпно адекватної характеристики сутності нескінченного за своєю природою матеріального і духовного світів. Проте це зовсім не означає, що абсолютна істина є недосяжним ідеалом. У кожній відносній істині є момент абсолютної. Це те об’єктивно істинне, перевірене практикою знання, що не спростовується подальшим розвитком пізнання, а зберігається, інкорпоруючись у зміст нового знання. Насамперед виявляються й уточнюються ті межі, в яких це знання зберігає свою об’єктивну істинність.

Завдання учням

1. Аристотель у «Метафізиці» стверджував: «Думка про те, що про одне й те саме можна висловлювати суперечливі одне одному твердження, заснована більше на припущенні, що кількість у тіл не залишається незмінною. Однак сутність пов’язана з якістю, а якість має визначену природу, а кількість невизначену.

2. Аристотель стверджував: «Якщо стосовно одного предмета висловлюються два протилежних судження, то одне з них істинне, а інше хибне. Конкретизуйте цю ситуацію на будь-якому прикладі. Чи поділяєте ви позицію філософа? Чию точку зору Аристотель пропонує вважати істинною?

3. Августин стверджував: «Думаю, що оную істину знає тільки Бог, можливо, пізнає душа, коли залишить це тіло» Водночас він вважав, що є істини, доступні для людини». Якщо у світі чотири стихії, то їх не п’ять. Якщо сонце одне, то його не два. Душа водночас не може померти і бути безсмертною. Не може одна й та сама людина водночас бути і блаженною, і нещасною.

4. Августин, як і Аристотель вважав, що з двох протилежних тверджень щодо одного предмета одне є істинним. А чи може бути істинним твердження, побудоване за принципом «або — або» за принципом «і те — і інше», якщо обидва судження протилежні за суттю? Наведіть приклади.

Учитель. Пізнання здійснюється через єдність та боротьбу протилежностей — істини та хиби. Постійне їх співіснування та взаємодія джерелом мають практику, оскільки саме вона є основою пізнання в цілому, а відповідно, і його результатів.

Це положення, на перший погляд, суперечить іншому фундаментальному положенню сучасної матеріалістичної гносеології про практику як критерій істини. Здавалося б, істина (і лише вона) має бути продуктом перевіреного практикою процесу пізнання. Хиба ж, навіть коли вона з’являється в разі нерозвиненості самого пізнання, має відразу ж виявлятися практикою і виключатися з подальшого функціонування в системі знання. Проте насправді все відбувається інакше. Все стане зрозуміло, якщо не абсолютизувати практики як критерію істини, а враховувати, що у своїй критеріальній функції вона є діалектичною єдністю абсолютного та відносного. Це пояснюється історичним характером практики та багатогранністю її проявів.

Відносність практики як критерію істини пов’язана з деякими особливостями взаємозв’язку між теоретичними знаннями та практикою. Коли мова йде про те, що те чи інше знання підтверджується практикою, мають, як правило, на увазі, що діяльність, здійснювана згідно з даними знаннями, дала очікуваний результат або що дане знання без суперечностей пояснює всі наявні факти даної теорії. Проте вся складність полягає в тому, що хиба в цьому плані може бути не менш «доказовою», ніж істина. Взаємозв’язок теоретичного знання і реальної дії має складний і опосередкований характер. Істина, справді, несуперечливо пояснює наукові факти і, реалізуючись у дії, дає корисний ефект. Але це не означає, що справедливим буде і протилежне твердження: з корисного ефекту неодмінно випливає істинність того чи іншого положення. Хиба не меншою мірою, ніж істина, може давати і дає корисний ефект, особливо коли це не стосується суспільно значущих цілей і потреб у їх загальноісторичному значенні, коли ставиться мета досягти корисного ефекту.

Практика виконує функцію критерію істини як цілісний процес у діалектичній єдності перетворювального (продуктивного) і використовувального (репродуктивного) рівнів, правда, при пріоритетному значенні перетворювального, бо саме там знаходять реалізацію вищі досягнення творчої діяльності людини, засновані на тому чи іншому рівні розвитку пізнання. Проте навіть в єдності двох своїх основних рівнів практика все ж не може бути абсолютним критерієм істини, оскільки вона завжди є практикою певного історичного етапу розвитку. Повним і абсолютним критерієм вона могла б бути лише як цілісний історичний процес, у якому здійснюється постійне розширення сфери «олюднення» світу крізь призму минулого, сучасного і майбутнього. Але практика, яка сама є історичним процесом, завжди функціонує як діалектична єдність абсолютного та відносного. І хоч відомо, що практика є одночасно і абсолютним, і відносним критерієм істини, значення її в пізнанні визначається тим, що це основний і всезагальний критерій істини, єдиний спосіб виявлення об’єктивного змісту наших знань про дійсність.

Проте, як відомо, є філософи (представники раціоналізму XVII- XVIII ст., позитивізму, деякі філософи-марксисти), які на основі того, що логічне доведення має широке і багатогранне застосування в науковому пізнанні, стверджують, що і логіка є критерієм істини, тому що істинність логічних форм може визначатись їхнім взаємним логічним зв’язком та взаємною відповідністю.

У пізнанні бере участь багато факторів: не лише притаманні людині здібності, а й вироблені в ході історичного розвитку різні евристичні, методологічні та методичні засоби, дослідницькі програми, а також суспільно вироблені цінності та оцінки, в яких виражені певні граничні орієнтації знань, інтересів, пріоритетів суб’єкта.

Цінності — це специфічно суспільні визначення об’єктів, які виражають їхнє позитивне чи негативне значення для людини і суспільства: добро чи зло, прекрасне чи потворне, справедливе чи несправедливе і т. ін. Всі різноманітні предмети людської діяльності, суспільні відносини і включені в їхню сферу природні процеси можуть виступати «предметними цінностями», об’єктами ціннісного відношення. Суб’єктивні цінності — це оцінки, установки, імперативи і нормативні уявлення, закріплені в суспільній свідомості і культурі як способи і критерії, на основі яких відбувається оцінювання дійсності та діяльності людини. Цінності — це те, на що орієнтується суб’єкт у своїй пізнавальній та практичній діяльності, а також те, що досягається в процесі та результаті такої діяльності.

 

Розуміння методу пізнання та закону

Метод (від грецького метод — буквально: шлях до чогось) у найширшому значенні — спосіб досягнення мети, певним чином упорядкована діяльність. Як засіб пізнання метод є способом відтворення мисленням речі, яка вивчається. Це — спосіб побудови та обґрунтування знання. Суть методу складає низка прийомів, за допомогою яких людина пізнає чи практично освоює світ.

Так, на виробництві метод — це спосіб виготовлення речей, вирощування корисних рослин, тварин тощо. У науці метод — це спосіб досягнення нових результатів, наукових істин. Філософія протягом свого розвитку виробила загальний метод пізнання — діалектику, одну з найважливіших форм мислення.

 

Філософські методи пізнання

 

 

Загальнонаукові методи пізнання

 

 

Сходження від абстрактного до конкретного і навпаки — ще один з теоретичних методів пізнання. Вдаючись до абстракції, дослідник виділяє головне, сутнісне і відволікається від випадкового, неголовного у речі, явищі. За допомогою абстракцій утворюються наукові поняття (наприклад, «людина», «речовина» тощо).

Метод аналогії (від грецького — подібність) визначає подібність, відповідність, тобто те, що має однакове значення. Моделювання (речове чи математичне) є створенням аналога, тобто взірця, норми певної речі чи явища. Цей аналог потрібен для збереження й розширення знання про оригінал для його перетворення або управління ним. Ідеалізація є уявним створенням об’єктів, які не існують у дійсності (наприклад, у математиці це точка, у фізиці — ідеальний газ чи абсолютно тверде тіло, у суспільстві — ідеальна держава, ідеальна сім’я та ін.). Звідси — виникнення особистих та суспільних ідеалів, про що йшлося в розділі «Духовне життя і духовність людини». До цих же методів належать формалізація, методи історичного і логічного та ін.

Яка природа методів? Своїм генетичним корінням метод сягає практичної діяльності. Прийоми практичних дій людини від самого початку мусили узгоджуватися із властивостями за законами дійсності, із логікою тих процесів, з якими людина мала справу.

І, пізнаючи ці процеси, людина відкриває для себе досить важливу властивість існування світу: у зв’язках і відношеннях є багато стійкого, незмінного, повторюваного та необхідного. Ця властивість отримала назву «закон». Отже, закон у найбільш загальній, абстрактній формі — це поняття, яке відображає необхідне, суттєве, стійке, повторюване у тих чи інших явищах дійсності. Таке розуміння поняття закону показує, що у світі, незалежно від свідомості людини, тобто об’єктивно, існує закономірність, відображення якої відбувається суб’єктивно і визначається поняттям «закон». Людина ж відкриває закони, наприклад, природи, оскільки вона змогла своєю свідомістю охопити необхідні, стійкі, повторювані зв’язки і відносини. Ісак Ньютон, пізнавши цілісність механістичної картини світу, відобразив її суб’єктивно, побачивши окрему грань — земне тяжіння. Але закони Ньютона «працюють» і тепер, бо це суб’єктивне відображення максимально наближене до свого прообразу.

Людина відкриває закони не тільки «першої» природи, в якій вона виникла. Людина часто творить закономірності «другої» природи, тобто того, що вона створила сама. Діяльність людини зумовлює виникнення ряду закономірностей суспільного розвитку і тих відносин, які складаються у певному суспільстві. Загальновідомо, що без праці, трудової діяльності людини як закономірності не може існувати суспільство.

Закон відображає одну зі сторін сутності, пізнання якої в теорії збігається з переходом від емпіричних фактів до формулювання законів, за якими відбуваються процеси, що вивчаються.

Типи законів різноманітні. Одні з них відображають функціональний взаємозв’язок між властивостями речей (наприклад, закон взаємозв’язку маси та енергії), інші — взаємозв’язок між матеріальними об’єктами у великих за розміром системах (наприклад, закони електромагнітних та гравітаційних взаємодій), між системами або між різними станами чи стадіями розвитку систем (наприклад, закон зростання ентропії, закон переходу кількісних змін у якісні).

Закони розрізняються також за ступенем спільності та сфери дії. Окремі, або специфічні, закони відображають зв’язок між конкретними фізичними, хімічними або біологічними властивостями речей (згадайте відомі зі шкільного курсу закони фізики, хімії чи біології).

Загальні закони відображають взаємозв’язок між загальними властивостями, виявляються на всіх рівнях буття і вивчаються такими дисциплінами, як філософія, кібернетика та ін.

У природі закон реалізується несвідомо, в результаті об’єктивної взаємодії матеріальних тіл. У суспільстві всі соціальні закони реалізуються завдяки свідомій, цілеспрямованій діяльності людей, тобто завдяки суб’єктивному фактору. Реалізація законів залежить від наявності відповідних умов.

Саме в суспільстві виявляється активна законотворча діяльність людини, особливо у таких сферах, як право і мораль.

Поняття «закон», його розуміння дає змогу людині, людству визначатися з тим необхідним, важливим у їхньому житті, що, з одного боку, відбувається завдяки об’єктивним процесам, а з іншого — завдяки послідовній, цілеспрямованій діяльності безпосередньо людей. Інакше кажучи, поняття «закон» відтіняє межі можливого і неможливого в житті та діяльності людей.

III. Підсумок уроку

Бесіда з учнями

1. Яким є класичне визначення поняття «істина»?

2. У чому виражається об’єктивність істини?

3. Розкрийте можливості та межі використання критерію «практика».

4. У чому виражається відносність отриманих нами істин?

5. З якими методами пізнання ви ознайомилися?

IV. Домашнє завдання

Запишіть у зошиті словничок понять, з якими ви ознайомилися сьогодні на уроці. Для виконання цієї роботи використайте філософський словник.

 

Яндекс.Метрика >