...
КОНВЕНЦІЯ ПРО ПРАВА ДИТИНИ PDF Печать E-mail

КОНВЕНЦІЯ ПРО ПРАВА ДИТИНИ

Схвалена Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1989 р.і ратифікована Верховною Радою України 27 лютого 1991 р.

ПРЕАМБУЛА
Держави-учасниці цієї Конвенції,
вважаючи, що відповідно до принципів, проголошених у Статуті Організації Об’єднаних Націй, визнання притаманної гідності, рівних і невід’ємних прав усіх членів суспільства є основою забезпечення свободи, справедливості та миру на землі;
беручи до уваги, що народи Об’єднаних Націй підтвердили у Статуті свою віру в основні права людини, у гідність і цінність людської особистості і сповнені рішучості сприяти соціальному прогресові та поліпшенню умов життя за більшої свободи;
визнаючи, що Організація Об’єднаних Націй у Загальній декларації прав людини і в Міжнародних пактах про права людини проголосила і погодилася з тим, що кожна людина повинна мати всі зазначені в них права і свободи без будь-якої різниці за таки ми ознаками, як раса, колір шкіри, стать, мова, релігія, політичні чи інші переконання, національне чи соціальне походження, майновий стан, народження чи інші обставини;
нагадуючи, що Організація Об’єднаних Націй у Загальній декларації прав людини проголосила, що діти мають право на особливе піклування і допомогу;
переконані в тому, що сім’ї як основній ланці суспільства і природному середовищу для зростання і благополуччя всіх її членів і особливо дітей має бути надано необхідні захист і допомога, щоб вона могла повністю покласти на себе обов’язки в рамках суспільства;
визначаючи, що дитині для повного і гармонійного розвитку її особистості потрібно рости в сімейному оточенні, в атмосфері щастя, любові і розуміння;
визначаючи, що дитина має бути повністю підготовлена до самостійного життя в суспільстві і вихована в дусі ідеалів, проголошених у Статуті Організації Об’єднаних Націй, і, особливо, в дусі миру, гідності, терпимості, свободи, рівності й солідарності;
беручи до уваги, що необхідність такого захисту дитини була передбачена Женевською декларацією прав дитини 1924 року та Декларацією прав дитини, прийнятою Генеральною Асамблеєю 20 листопада 1959 року, і визнана Загальною декларацією прав людини, Міжнародним пактом про громадянські і політичні права (зокрема, статтями 23 і 24), Міжнародним пактом про економічні, соціальні та культурні права (зокрема, статтею 10), а також статутами і відповідними документами спеціалізованих установ і міжнародних організацій, які займаються проблемами добробуту дітей;
беручи до уваги, що, як зазначено в Декларації прав дитини, «дитина з огляду на її фізичну та розумову незрілість потребує спеціальної охорони і піклування, включаючи і належний правовий захист, — як до, так і після народження»;
посилаючись на положення Декларації про соціальні та правові принципи, які стосуються захисту і благополуччя дітей, особливо для передачі дітей на виховання та їх усиновлення на національному та міжнародних рівнях, Мінімальних стандартних правил Організації Об’єднаних Націй, які стосуються виконання правосуддя щодо неповнолітніх («Пекінські правила») та Декларації про захист жінок і дітей у надзвичайних обставинах та в період збройних конфліктів;
визнаючи, що в усіх країнах світу є діти, які живуть у винятково важких умовах, і що такі діти потребують особливої уваги;
враховуючи належним чином важливість традицій і культурних цінностей кожного народу для захисту і гармонійного розвитку дитини;
визнаючи важливість міжнародного співробітництва для поліпшення умов життя дітей у кожній країні, зокрема в країнах, що розвиваються;
домовилися про нижченаведене:
ЧАСТИНА І
Стаття 1
Для цілей цієї Конвенції дитиною є кожна людська істота до досягнення 18-річного віку, якщо за законом, застосовуваним до цієї дитини, вона не досягає повноліття раніше.
Стаття 2
1. Держави-учасниці поважають і забезпечують усі права, передбачені цією Конвенцією, за кожною дитиною, яка перебуває в межах їхньої юрисдикції, без будь-якої дискримінації, незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного, етнічного чи соціального походження, майнового стану, стану здоров’я і народження дитини, її батьків або її законних опікунів чи якихось інших обставин.
2. Держави-учасниці вживають усіх необхідних заходів для забезпечення захисту дитини від усіх форм дискримінації або покарання на основі статусу, діяльності, висловлюваних поглядів чи переконань дитини, батьків дитини, законних опікунів або інших членів сім’ї.
Стаття 3
1. В усіх діях щодо дітей, незалежно від того, чиняться вони державними чи приватними установами, які займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
2. Держави-учасниці зобов’язуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які є необхідними для її благополуччя, беручи до уваги права та обов’язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які несуть за неї відповідальність за законом, і з цією метою вживають усіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів.
3. Держави-учасниці забезпечують, щоб установи, службий органи, які відповідають за піклування про дітей або їх захист, відповідали нормам, встановленим компетентними органами, зокрема в галузі безпеки й охорони здоров’я і з погляду чисельності та придатності їхнього персоналу, а також компетентності нагляду.


Стаття 4
Держави-учасниці вживають всіх необхідних законодавчих, адміністративних та інших заходів для здійснення прав, визнаних у цій Конвенції. Щодо економічних, соціальних і культурних прав держави-учасниці вживають таких заходів у максимальних рамках наявних у них ресурсів і, в разі потреби, в рамках міжнародного співробітництва.
Стаття 5
Держави-учасниці поважають відповідальність, права та обов’язки батьків і, у відповідних випадках, членів розширеної родини або громади, як це передбачено місцевим звичаєм, опі кунів чи інших осіб, які несуть за законом відповідальність за дитину, належним чином управляти і керувати дитиною у здійсненні нею визнаних цією Конвенцією прав і робити це відповідно із здібностей дитини, що розвиваються.
Стаття 6
1. Держави-учасниці визнають, що кожна дитина має невід’ємне право на життя.
2. Держави-учасниці забезпечують максимально можливою мірою виживання і здоровий розвиток дитини.
Стаття 7
1. Дитина реєструється відразу ж після народження, і з цього моменту має право на ім’я і громадянство, а також, наскільки це можливо, право знати своїх батьків і право на їхнє піклування.
2. Держави-учасниці забезпечують здійснення цих прав відповідно до їхнього національного законодавства і виконання їхніх зобов’язань згідно з відповідними міжнародними документами, зокрема, у випадку, коли б іншим чином дитина не мала громадянства.
Стаття 8
1. Держави-учасниці зобов’язуються поважати право дитини на збереження своєї індивідуальності, включаючи громадянство, ім’я і родинні зв’язки, як це передбачено законом, не допускаючи протизаконного втручання.
2. Якщо дитина незаконно позбавляється частини або всіх елементів своєї індивідуальності, держави-учасниці забезпечують їй необхідну допомогу і захист для якнайшвидшого поновлення її індивідуальності.
Стаття 9
1. Держави-учасниці створюють такі умови, аби дитина не розлучалася зі своїми батьками всупереч їхньому бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи, згідно із судовим рішенням, визначають, відповідно до закону і процедури, що таке розлучення необхідно в інтересах дитини. Таке визначення може виявитися необхідним у тому чи іншому конкретному випадку, наприклад, коли батьки проживають окремо і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.
2. У ході будь-якого розгляду відповідно до пункту 1 цієї статті всім зацікавленим сторонам надається можливість брати участь у розгляді і викладати свої точки зору.
3. Держави-учасниці поважають право дитини, яка розлучається з одним або з обома батьками, підтримувати на регулярній основі особисті стосунки і прямі контакти з обома батьками, за винятком випадку, коли це суперечить найкращим інтересам дитини.
4. У тих випадках, коли таке розлучення випливає з рішення, прийнятого державою-учасницею, наприклад, при арешті, ув’язненні, висланні, депортації або смерті (включаючи смерть, яка настала з будь-якої причини під час перебування даної особи у віданні держави) одного або обох батьків чи дитини, така держава-учасниця надає батькам, дитині або, коли це необхідно, іншому членові родини на їхнє прохання необхідну інформацію щодо місцезнаходження відсутнього члена (членів) сім’ї, якщо надання цієї інформації не завдасть шкоди добробуту дитини.
Держави-учасниці в подальшому створюють умови, аби подання такого прохання не призвело до несприятливих наслідків для відповідної особи (осіб).
Стаття 10
1. Відповідно до зобов’язань держав-учасниць за пунктом 1 статті 9 заява дитини або її батьків на в’їзд у державу-учасницю або виїзд з неї з метою возз’єднання сім’ї повинні розглядатися державами-учасницями у позитивний, гуманний та оперативний спосіб. Держави-учасниці далі забезпечують умови, аби подання такого прохання не призводило до несприятливих наслідків для заявників та членів їхньої сім’ї.
2. Дитина, батьки якої живуть у різних державах, має право підтримувати на регулярній основі, за винятком особливих обставин, особисті стосунки і прямі контакти з обома батьками. З цією метою і відповідно до зобов’язання держав-учасниць за пунктом 2 статті 9 держави-учасниці поважають право дитини та її батьків покидати будь-яку країну, включаючи свою власну, і повертатися до своєї країни. Щодо права покидати будь-яку країну діють лише такі обмеження, які встановлено законом і якї є необхідними для охорони державної безпеки, громадського порядку, здоров’я або моральності населення чи прав і свобод інших осіб, і є спільними з визнаними у цій Конвенції іншими правами.
Стаття 11
1. Держави-учасниці вживають заходів для боротьби з незаконним переміщенням і неповерненням дітей з-за кордону.
2. З цією метою держави-учасниці сприяють укладенню двосторонніх або багатосторонніх угод або приєднанню до чинних угод.
Стаття 12
1. Держави-учасниці забезпечують дитині, здатній сформулювати свої власні погляди, право вільно висловлювати ці погляди з усіх питань, які стосуються дитини, причому поглядам дитини приділяється належна увага відповідно до її віку і зрілості.
2. З цією метою дитині, зокрема, надається можливість бути заслуханою в ході будь-якого судового чи адміністративного розгляду, що торкається дитини, або безпосередньо, або через представника чи відповідальний орган у порядку, передбаченому процесуальними нормами національного законодавства.
Стаття 13
1. Дитина має право вільно висловлювати свою думку; це право включає свободу шукати, одержувати і передавати інформацію та ідеї будь-якого змісту, незалежно від кордонів, в усній, письмовій чи друкованій формах, у формі творів мистецтва або за допомогою інших засобів на вибір дитини.
2. Здійснення цього права може бути піддано деяким обмеженням, проте цими обмеженнями можуть бути тільки ті, які передбачені законом і які необхідні:
а) для поваги прав і репутації інших осіб;
б) для охорони державної безпеки чи громадського порядку, здоров’я чи моралі населення.
Стаття 14
1. Держави-учасниці поважають право дитини на свободу
думки, совісті і релігії.
2. Держави-учасниці поважають права та обов’язки батьків і у відповідних випадках — законних опікунів керувати дитиною у здійсненні її прав методом, який узгоджується із здібностями дитини, що розвиваються.
3. Свобода сповідувати свою релігію або віру може підлягати лише таким обмеженням, які встановлено законом і які є необхідними для охорони державної безпеки, громадського порядку, моралі і здоров’я населення або захисту основних прав і свобод інших осіб.
Стаття 15
1. Держави-учасниці визнають право дитини на свободу асоціацій і свободу мирних зборів.
2. Відносно здійснення цього права не можуть застосовуватися будь-які обмеження, окрім тих, які застосовуються відповідно до закону і які є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах державної безпеки, громадського порядку, охорони здоров’я або моралі населення чи захисту прав і свобод інших осіб.
Стаття 16
1. Жодна дитина не може бути об’єктом свавільного або незаконного втручання у здійснення її права на особисте життя, сімейне життя, недоторканість житла, таємницю кореспонденції, незаконного посягання на її честь і репутацію.
2. Дитина має право на захист з боку закону від такого втручання або посягання.
Стаття 17
Держави-учасниці визнають важливу роль засобів масової інформації і забезпечують дитині вільний доступ до інформації та матеріалів з різних національних і міжнародних джерел, особливо до таких джерел інформації та матеріалів, які спрямовані на сприяння соціальному, духовному і моральному добробутові,
а також здоровому фізичному і психічному розвиткові дитини.
З цією метою держави-учасниці:
а) заохочують засоби масової інформації до поширення інформації та матеріалів, корисних для дитини з соціального і культурного поглядів і в дусі статті 29;
б) заохочують міжнародне співробітництво в галузі підготовки, обміну і поширення такої інформації та матеріалів з різних культурних, національних і міжнародних джерел;
в) заохочують випуск і розповсюдження дитячої літератури;
г) заохочують засоби масової інформації приділяти особливу увагу мовним потребам дитини, яка належить до певної групи меншин або корінного населення;
д) заохочують розробку відповідних принципів захисту дитини від інформації та матеріалів, які завдають шкоди її добробуту, враховуючи положення статей 13 і 18.
Стаття 18
1. Держави-учасниці докладають усіх можливих зусиль для того, щоб забезпечити визнання принципу спільної й однакової відповідальності обох з батьків за виховання та розвиток дитини. Батьки або, у відповідних випадках, законні опікуни несуть рівну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Якнайкращі інтереси дитини є предметом їхньої головної турботи.
2. З метою гарантії і сприяння здійсненню прав, викладених у цій Конвенції, держави-учасниці подають батькам і законним опікунам належну допомогу у виконанні ними своїх обов’язків щодо виховання дітей і забезпечують розвиток мережі дитячих закладів.
3. Держави-учасниці вживають усіх необхідних заходів для забезпечення того, щоб діти, батьки яких працюють, мали право користуватися призначеними для них службами і закладами догляду за дітьми.
Стаття 19
1. Держави-учасниці вживають усіх необхідних законодавчих, адміністративних, соціальних та освітніх заходів з метою захисту дитини від усіх форм фізичного та психологічного насилля, образи чи зловживання, відсутності піклування або недбалого ставлення, грубого поводження або експлуатації, включаючи сексуальне зловживання, з боку батьків, законних опікунів чи будь-якої іншої особи, яка піклується про дитину.
2. Такі заходи захисту, в разі потреби, включають ефективні процедури розробки соціальних програм з метою надання необхідної підтримки дитині й особам, які про неї турбуються, а також для здійснення інших форм запобігання і виявлення, повідомлення, передачі на розгляд, розслідування, лікування і подальших заходів у зв’язку з випадками жорстокого поводження з дитиною, зазначеними вище, а також, у разі потреби, для порушення судової процедури.
Стаття 20
1. Дитина, яка тимчасово або постійно позбавлена сімейного оточення або яка в її якнайкращих інтересах не може залишатися в такому оточенні, має право на особливий захист і допомогу, які надаються державою.
2. Держави-учасниці відповідно до своїх національних законів забезпечують заміну догляду за такою дитиною.
3. Такий догляд може включати, зокрема, передачу на виховання, «кафала» за ісламським правом, усиновлення або, в разі потреби, влаштування у відповідні заклади догляду за дітьми.
При розгляді варіантів заміни необхідно належним чином враховувати бажаність наступності виховання дитини та її етнічне походження, релігійну і культурну приналежність та рідну мову.
Стаття 21
Держави-учасниці, які визнають і (або) дозволяють існування системи всиновлення, забезпечують, щоб першочергово враховувалися якнайкращі інтереси дитини, при цьому вони:
а) забезпечують, щоб усиновлення дитини дозволялось лише компетентними органами, які діють відповідно до закону і процедури і на основі всієї інформації, яка відноситься до справи і є достовірною, що всиновлення є допустимим з огляду на статус дитини відносно батьків, родичів і законних опікунів і що, коли потрібно, зацікавлені особи дали свою усвідомлену згоду на всиновлення на основі можливої консультації;
б) визнають, що всиновлення може розглядатися як альтернативний спосіб догляду за дитиною, якщо дитину не можна передати на виховання або віддати до сім’ї, яка забезпечить їй виховання або всиновлення, і якщо забезпечення належного догляду в країні походження дитини є неможливим;
в) забезпечують, щоб у разі всиновлення дитини в іншій країні застосовувалися такі ж гарантії і норми, які застосовуються щодо всиновлення всередині країни;
г) вживають всіх необхідних заходів з метою забезпечення того, щоб у разі всиновлення в іншій країні влаштування дитини не призводило до одержання невиправданих фінансових вигод особам, що з цим пов’язані;
д) сприяють у необхідних випадках досягненню цілей цієї статті шляхом укладання двосторонніх і багатосторонніх домовленостей чи угод і прагнуть на цій основі забезпечити, щоб влаштування дитини в іншій країні здійснювалося компетентними органами чи владою.
Стаття 22
1. Держави-учасниці вживають необхідних заходів, щоб забезпечити дитині, яка бажає отримати статус біженця або вважається біженцем відповідно до застосованого міжнародного або внутрішнього права та процедур, як тій, що супроводжуються, так і тій, що не супроводиться її батьками чи будь-якою іншою особою, належний захист і гуманітарну допомогу у користуванні застосовуваними правами, викладеними в цій Конвенції та інших міжнародних документах у галузі прав людини або гуманітарних документах, учасниками яких є зазначені держави.
2. З цією метою держави-учасниці допомагають у разі, коли вони вважають за необхідне, будь-яким зусиллям Організації Об’єднаних Націй та інших компетентних міжурядових організацій або неурядових організацій, які співпрацюють з Організацією Об’єднаних Націй, щодо захисту такої дитини та надання їй допомоги і пошуку батьків чи інших членів сім’ї усякої дитини біженця, з тим, щоб одержати інформацію, необхідну для її возз’єднання зі своєю сім’єю. У тих випадках, коли батьків чи інших членів сім’ї не можна знайти, дитині надається такий же захист, як і будь-якій іншій дитині, котра з якоїсь причини постійно або тимчасово позбавлена сімейного оточення, як це передбачено цією Конвенцією.
Стаття 23
1. Держави-учасниці визнають, що розумово чи фізично неповноцінна дитина повинна провадити повноцінне і достойне життя в умовах, які сприяють її упевненості в собі та полегшують її активну участь у житті суспільства.
2. Держави-учасниці визнають право неповноцінної дитини на особливу турботу; заохочують та забезпечують тих, хто, за умови наявності ресурсів, відповідає за дитину; надають допомогу, яка відповідає станові дитини та становищу її батьків чи інших осіб, які забезпечують піклування про дитину.
3. На визнання особливих потреб неповноцінної дитини допомога, відповідно до пункту 2 цієї статті, надається у разі можливості безкоштовно, з урахуванням фінансових ресурсів батьків чи інших осіб, які піклуються про дитину, забезпечують неповноцінній дитині ефективний доступ до послуг у галузі освіти, професійної підготовки, медичного обслуговування, відновлення здоров’я, підготовки до трудової діяльності та доступу до засобів відпочинку у спосіб, який сприяє найбільш повному, наскільки це можливо, залученню дитини до соціального життя та досягнення розвитку її особистості, враховуючи культурний і духовний розвиток дитини.
4. Держави-учасниці сприяють, у дусі міжнародного співробітництва, обмінові відповідною інформацією в галузі профілактичної охорони здоров’я та медичного, психологічного і функціонального лікування неповноцінних дітей, включаючи поширення інформації про методи реабілітації, загальноосвітньої і професійної підготовки, а також доступ до цієї інформації, з тим, щоб надати змогу державам-учасницям поліпшити можливості й знання, розширити досвід у цій галузі. У зв’язку з цим особлива увага повинна приділятися потребам країн, що розвиваються.
Стаття 24
1. Держави-учасниці визнають право дитини на користування найбільш досконалими послугами системи охорони здоров’я і засобами лікування хвороб та відновлення здоров’я. Державиучасниці прагнуть забезпечити умови, за яких жодна дитина не буде позбавлена права на доступ до відповідних послуг системи охорони здоров’я.
2. Держави-учасниці домагаються повного здійснення цього права і, зокрема, вживають необхідних заходів для:
а) зниження рівня смертності немовлят і дитячої смертності;
б) забезпечення подання необхідної медичної допомоги та охорони здоров’я всіх дітей з наданням першочергової уваги розвиткові первинної медикосанітарної допомоги;
в) боротьби з хворобами і недоїданням, у тому числі в рамках первинної медико-санітарної допомоги, шляхом, окрім інших, застосування легкодоступної технології і надання достатньо поживного продовольства та чистої питної води, беручи до уваги небезпеку й ризик забруднення навколишнього середовища;
г) надання належних послуг у галузі охорони здоров’я жінкам
у допологовий і післяпологовий періоди;
д) забезпечення поінформованості суспільства, зокрема батьків і дітей, про здоров’я і харчування дітей, переваги грудного вигодовування, гігієну, санітарію життєвого середовища дитини і запобігання нещасним випадкам, а також їх доступ до освіти та їх підтримку у використанні таких знань;
е) розвиток освітньої роботи та послуг у сфері профілактичної медичної допомоги і планування розмірів сім’ї.
3. Держави-учасниці вживають будь-яких ефективних заходів з метою ліквідації традиційної практики, яка негативно впливає на здоров’я дітей.
4. Держави-учасниці зобов’язуються заохочувати міжнародне співробітництво і розвивати його з метою поступового здійснення права, яке визнається цією статтею. У зв’язку з цим особлива увага повинна приділятися потребам країн, що розвиваються.
Стаття 25
Держави-учасниці визнають право дитини, переданої компетентними органами на піклування з метою догляду за нею, її захисту або фізичного чи психічного лікування, на періодичну оцінку лікування, яке надається дитині, та всіх інших умов, пов’язаних з таким піклуванням про дитину.
Стаття 26
1. Держави-учасниці визнають за кожною дитиною право користуватися благами соціального забезпечення, включаючи соціальне страхування, і вживають необхідних заходів для досягнення повного здійснення цього права відповідно до національного законодавства.
2. Ці блага, в силу потреби, надаються з урахуванням наявних ресурсів і можливостей дитини та осіб, які несуть відповідальність за утримання дитини, а також будь-яких міркувань, пов’язаних з отриманням благ дитиною або від її імені.
Стаття 27
1. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.
2. Батько (и) або інші особи, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення (у межах своїх здібностей і фінансових можливостей) умов життя, необхідних для розвитку дитини.
3. Держави-учасниці відповідно до національних умов і в межах своїх можливостей вживають необхідних заходів щодо надання допомоги батькам та іншим особам, які виховують дітей, у здійсненні цього права і, в разі потреби, надають матеріальну допомогу і підтримують програми, особливо щодо забезпечення харчуванням, одягом і житлом.
4. Держави-учасниці вживають усіх необхідних заходів щодо забезпечення поновлення утримання дитини батьками або іншими особами, які несуть фінансову відповідальність за дитину, як усередині держави-учасниці, так і з-за кордону. Зокрема, якщо особа, яка несе фінансову відповідальність за дитину, і дитина проживають у різних країнах, держави-учасниці сприяють приєднанню до міжнародних угод або укладенню таких угод, а також досягненню інших відповідних домовленостей.
Стаття 28
1. Держави-учасниці визнають право дитини на освіту, і з метою поступового здійснення цього права, на основі однакових можливостей, вони, зокрема:
а) запроваджують безкоштовну і обов’язкову початкову освіту;
б) заохочують розвиток різних форм середньої освіти, як загальної так і професійної, забезпечують її доступність для всіх дітей і вживають таких необхідних заходів, як запровадження безкоштовної освіти та надання, в разі потреби, фінансової допомоги;
в) забезпечують доступність вищої освіти для всіх на основі здібностей кожного за допомогою відповідних засобів;
г) забезпечують доступність інформації та матеріалів у галузі освіти і професійної підготовки для всіх дітей;
д) вживають заходів для сприяння регулярному відвідуванню шкіл і зниженню кількості учнів, що залишили школу.
2. Держави-учасниці вживають усіх необхідних заходів для забезпечення того, аби шкільна дисципліна підтримувалася за допомогою методів, які поважають гідність дитини, і відповідно до цієї Конвенції.
3. Держави-учасниці заохочують і розвивають міжнародне співробітництво у питаннях освіти, зокрема з метою сприяння ліквідації невігластва й безграмотності в усьому світі, доступності науково-технічних знань і сучасних методів навчання. У зв’язку з цим особливу увагу необхідно надавати потребам країн, що розвиваються.
Стаття 29
1. Держави-учасниці погоджуються з тим, що освіта повинна спрямовуватися на:
а) розвиток особи, талантів і розумових та фізичних здібностей дитини в їх найповнішому обсязі;
б) виховання поваги до прав дитини і основних свобод, а також принципів, проголошених у Статуті Організації Об’єднаних Націй;
в) виховання поваги до батьків дитини, її культурної самобутності, мови і цінностей, до національних цінностей країни, в якій дитина проживає, країни її походження та до цивілізацій, відмінних від її власної;
г) підготовку дитини до свідомого життя у вільному суспільстві в дусі розуміння, миру, терпимості, рівноправності чоловіків і жінок, дружби між народами, етнічними і релігійними групами, а також особами з числа корінного населення;
д) виховання поваги до навколишнього середовища.
2. Жодна частина цієї статті або статті 28 не тлумачиться як така, що обмежує свободу окремих осіб та органів щодо створення навчальних закладів і керівництво ними за умови постійного дотримання принципів, викладених у пункті 1 цієї статті, та виконання вимоги про те, щоб освіта, яка надається у таких навчальних закладах, відповідала мінімальним нормам, які встановлюються державою.

Стаття 30
У тих державах, де існують етнічні, релігійні або мовні меншини чи особи з числа корінного населення, дитині, яка належить до таких меншин або корінного населення, не може бути відмовлено у праві разом з іншими членами своєї групи користуватися культурними надбаннями, сповідувати свою релігію і виконувати її обряди, а також користуватися рідною мовою.
Стаття 31
1. Держави-учасниці визнають право дитини на відпочинок і дозвілля, право брати участь в іграх та розвагах, які відповідають її вікові, вільно брати участь у культурному житті та займатися мистецтвом.
2. Держави-учасниці поважають і заохочують право дитини на всебічну участь у культурному і творчому житті, сприяють наданню відповідних можливостей для культурної і творчої діяльності, дозвілля й відпочинку.
Стаття 32
1. Держави-учасниці визнають право дитини на захист від економічної експлуатації та від виконання будь-яких робіт, що становлять небезпеку для її здоров’я або перешкоджати у здобутті нею освіти, або завдавати шкоди її здоров’ю, фізичному, розумовому, духовному, моральному та соціальному розвиткові.
2. Держави-учасниці вживають законодавчих, адміністративних, соціальних заходів, а також заходів у галузі освіти, з тим, щоб забезпечити виконання цієї статті. З цією метою, керуючись відповідними положеннями інших міжнародних документів, держави-учасниці:
а) встановлюють мінімальний вік або мінімальні рівні віку для прийняття на роботу;
б) визначають вимоги щодо тривалості робочого дня і умови праці;
в) передбачають відповідні види покарання або інші санкції щодо забезпечення ефективного здійснення цієї статті.
Стаття 33
Держави-учасниці вживають усіх необхідних заходів, включаючи законодавчі, адміністративні й соціальні, а також заходи в галузі освіти, з тим, щоб захистити дітей від незаконного вживання наркотичних засобів і психотропних речовин, як це визначено у відповідних міжнародних договорах, і не допускати використання дітей у протизаконному виробництві таких речовин та торгівлі ними.
Стаття 34
Держави-учасниці зобов’язуються захищати дитину від усіх форм сексуальної експлуатації і сексуальної розбещеності. З цією метою держави-учасниці, зокрема, вживають на національному, двосторонньому і багатосторонньому рівнях усіх необхідних заходів для запобігання:
а) схилянню або примусу дитини до будь-якої незаконної сексуальної діяльності;
б) використанню з метою експлуатації дітей у проституції або в іншій незаконній сексуальній практиці;
в) використанню з метою експлуатації дітей у порнографії та порнографічних матеріалах.
Стаття 35
Держави-учасниці вживають на національному, двосторонньому та багатосторонньому рівнях усіх необхідних заходів щодо запобігання викраденню дітей, торгівлі дітьми або їх контрабанді з будь-якою метою і в будь-якій формі.
Стаття 36
Держави-учасниці захищають дитину від усіх інших форм експлуатації, які завдають шкоди будь-якому аспектові добробуту дитини.
Стаття 37
Держави-учасниці забезпечують, щоб:
а) жодна дитина не піддавалася катуванню чи іншим жорстоким, нелюдським або таким, що принижують гідність, видам поводження або покарання. Ні смертна кара, ні довічне ув’язнення, яке не передбачає можливості звільнення, не призначаються за злочини, вчинені особами віком менше 18 років;
б) жодна дитина не була позбавлена свободи незаконним або свавільним шляхом. Арешт, затримання або ув’язнення дитини здійснюються відповідно до закону і використовуються лише як винятковий захід і протягом якомога коротшого періоду часу;
в) кожна позбавлена волі дитина користувалася гуманним поводженням і поважанням невід’ємної гідності її особи з урахуванням потреб осіб її віку. Зокрема, кожна позбавлена волі дитина повинна бути віддалена від дорослих, якщо тільки не вважається, що в якнайкращих інтересах цього робити не слід; мати право підтримувати зв’язок зі своєю сім’єю шляхом листування і побачень, за винятком особливих обставин;
г) кожна позбавлена волі дитина має право на негайний доступ до правової та іншої допомоги, а також право заперечувати законність позбавлення її волі перед судом чи іншим компетентним, незалежним і безстороннім органом та право на невідкладне прийняття ними рішення щодо будь-якої такої процесуальної дії.
Стаття 38
1. Держави-учасниці зобов’язуються поважати норми міжнародного гуманітарного права, які є застосовуваними до них у разі
збройних конфліктів і мають відношення до дітей, та забезпечувати їх виконання.
2. Держави-учасниці вживають усіх можливих заходів для забезпечення того, щоб діти, які не досягли 15-річного віку, не брали участі у воєнних діях.
3. Держави-учасниці утримуються від призову осіб, які не досягли 15-річного віку, на службу до збройних сил. При вербуванні осіб, які досягли 15-річного віку, але яким не виповнилося 18 років, держави-учасниці прагнуть надавати перевагу особам старшого віку.
4. Відповідно до своїх зобов’язань за міжнародним гуманітарним правом, пов’язаним із захистом цивільного населення під час збройних конфліктів, держави-учасниці зобов’язуються вживати всіх можливих заходів з метою забезпечення захисту дітей, які знаходяться у зоні збройного конфлікту, та догляд за ними.
Стаття 39
Держави-учасниці вживають усіх необхідних заходів з тим, щоб сприяти фізичному і психологічному відновленню та соціальній реінтеграції дитини, яка є жертвою будь-яких видів зневаги, експлуатації або зловживання, катувань чи інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поведінки, покарання або збройних конфліктів. Таке відновлення і реінтеграція повинні здійснюватися за умов, які забезпечували б здоров’я, самоповагу і гідність дитини.
Стаття 40
1. Держави-учасниці визнають право кожної дитини, котра, як вважається, порушила кримінальне законодавство, звинувачується або визнається винною в його порушенні, на таке поводження, яке сприяло б розвиткові у дитини почуття гідності, значущості, зміцнювало б у ній повагу до прав людини та основних свобод інших, і при цьому враховувався б вік дитини та бажаність сприяння її реінтеграції і виконання нею корисної ролі в суспільстві.
2. З цією метою і беручи до уваги відповідні положення міжнародних документів, держави-учасниці, зокрема, забезпечують, щоб:
а) жодна дитина не вважалася такою, що порушила кримінальне законодавство, не звинувачувалася і не визнавалася винною в його порушенні з причини дії або бездіяльності, які не були заборонені національним або міжнародним правом під час їх вчинення;
б) кожна дитина, котра, як вважається, порушила кримінальне  аконодавство або звинувачується в його порушенні, мала, принаймні, такі гарантії:
І) презумпція невинності, доки її вину не доведено згідно із законом;
II) негайне і безпосереднє інформування її про звинувачення проти неї і, в разі потреби, через її батьків або законних опікунів та одержання правової й іншої необхідної допомоги при підготовці і здійсненні свого захисту;
III) невідкладне прийняття рішення у питанні, яке розглядається, компетентним, незалежним і безстороннім органом або судовим органом у ході справедливого слухання відповідно до закону у присутності адвоката чи іншої особи, і якщо це не вважається таким, що суперечить найкращим інтересам дитини, зокрема, з урахуванням її віку чи становища її батьків або законних опікунів;
IV) свобода від примусу давати свідчення або визнавати провину; вивчати показання свідків звинувачення самостійно або за допомогою інших осіб, забезпечити рівноправну участь свідків захисту та вивчати їхні свідчення;
V) якщо вважається, що дитина порушила кримінальне законодавство, забезпечити повторний розгляд вищестоящим компетентним, незалежним і безстороннім органом або судовим органом згідно з законом відповідного рішення та будь-яких вжитих у зв’язку з цим заходів;
VI) безплатна допомога перекладача, якщо дитина не розуміє мови, яка використовується, або не говорить нею;
VII) повна повага до її особистого життя на всіх стадіях розгляду.
3. Держави-учасниці прагнуть сприяти встановленню законів, процедур, органів та установ, які безпосередньо відносяться до дітей, котрі, як вважається, порушили кримінальне законодавство, звинувачуються або визнаються винними в його порушенні, зокрема:
а) встановити мінімальний вік, нижче від якого діти вважаються неспроможними порушити кримінальне законодавство;
б) у разі потреби і бажаності, вжити заходів щодо поводження з такими дітьми без використання судового розгляду за умови повного дотримання прав людини і правових гарантій.
4. Необхідною є наявність таких заходів, як догляд, положення про опіку і нагляд, консультативні послуги, призначення терміну випробування, виховання, програми навчання і професійної підготовки, інші форми догляду, які замінюють догляд у закладах, з метою забезпечення такого поводження з дитиною, яке відповідало б її добробуту, а також становищу і характеру злочину.
Стаття 41
Ніщо в цій Конвенції не порушує будь-яких положень, які більшою мірою сприяють здійсненню прав дитини і можуть бути викладені:
а) у законі держави-учасниці;
б) у нормах міжнародного права, які діють щодо даної держави.
ЧАСТИНА II
Стаття 42
Держави-учасниці зобов’язуються, використовуючи належні і дієві засоби, широко інформувати про принципи та положення Конвенції як дорослих, так і дітей.
Стаття 43
1. З метою прогресу, досягнутого державами-учасницями у виконанні зобов’язань, прийнятих відповідно до цієї Конвенції, засновується Комітет з прав дитини, який виконує функції, передбачувані нижче.
2. Комітет складається з 10 експертів, які характеризуються високими моральними якостями і визнаються компетентними у питаннях, які охоплюються цією Конвенцією. Члени Комітету обираються державами-учасницями з числа своїх громадян. При цьому важливо дотримуватися справедливого географічного розподілу, а також головних правових систем.
3. Члени Комітету обираються таємним голосуванням з числа внесених до списку осіб, висунутих державами-учасницями. Кожна держава-учасниця може висунути одну особу з числа своїх громадян.
4. Перші вибори до Комітету проводяться не пізніше як через шість місяців з дня набрання чинності Конвенцією, а потім раз на два роки. Принаймні за чотири місяці до дня кожних виборів
Генеральний секретар Організації Об’єднаних Націй звертається до держав-учасниць з листом, пропонуючи їм подати свої кандидатури протягом двох місяців. Генеральний секретар складає в алфавітному порядку список усіх висунутих осіб із зазначенням держав-учасниць, які висунули цих осіб, і подає список державам-учасницям Конвенції.
5. Вибори проводяться на нарадах держав-учасниць, які скликаються Генеральним секретарем у Центральних установах Організації Об’єднаних Націй. На нарадах, де дві третини держав-учасниць складають кворум, обраними до Комітету є ті кандидати, які здобули найбільшу кількість голосів і абсолютну більшість голосів представників держав-учасниць, присутніх під час голосування.
6. Члени Комітету обираються на чотирирічний термін. Вони мають право бути переобраними у разі повторного висунення їхніх кандидатур. Термін повноважень п’яти членів, які обираються на перших виборах, закінчується наприкінці дворічного періоду; негайно після перших виборів імена цих п’яти членів визначає жеребкуванням Голова наради.
7. У разі смерті або виходу у відставку члена Комітету, або за умови, коли він чи вона з певних причин не можуть виконувати обов’язки члена Комітету, держава-учасниця, яка висунула цього члена Комітету, призначає іншого експерта з числа своїх громадян на решту строку за умови схвалення Комітетом.
8. Комітет встановлює свої правила процедури.
9. Комітет обирає своїх службових осіб на дворічний термін.
10. Сесії Комітету, як правило, проводяться у Центральних установах Організації Об’єднаних Націй або в будь-якому іншому місці, визначеному Комітетом. Комітет, як правило, проводить свої сесії щороку. Тривалість сесії Комітету визначається і, при потребі, переглядається на нараді держав-учасниць цієї Конвенції за умови схвалення Генеральною Асамблеєю.
11. Генеральний секретар Організації Об’єднаних Націй надає необхідний персонал і матеріальні засоби для ефективного здійснення Комітетом своїх функцій відповідно до цієї Конвенції.
12. Члени Комітету, заснованого відповідно до цієї Конвенції, одержують затверджувану Генеральною Асамблеєю винагороду з коштів Організації Об’єднаних Націй у порядку і на умовах, що встановлюються Генеральною Асамблеєю.
Стаття 44
1. Держави-учасниці зобов’язуються подавати Комітетові через Генерального секретаря Організації Об’єднаних Націй доповіді про вжиті ними заходи щодо закріплення визнаних у Конвенції прав та про прогрес, досягнутий у здійсненні цих прав:
а) протягом двох років після набрання Конвенцією чинності для відповідної держави-учасниці;
б) надалі — кожні п’ять років.
2. У доповідях, що подаються відповідно до цієї статті, зазначаються фактори й проблеми (якщо вони є), що впливають на ступінь виконання зобов’язань за цією Конвенцією. Доповіді також містять достатню інформацію, з тим, щоб забезпечити Комітетові повне розуміння дії Конвенції в даній країні.
3. Державі-учасниці, яка подала Комітетові першу доповідь, не має потреби повторювати в наступних доповідях, які подаватимуться відповідно до п. 1 цієї статті, раніше викладену основну інформацію.
4. Комітет може просити у держав-учасниць додаткову інформацію, яка стосується здійснення цієї Конвенції.
5. Доповіді про діяльність Комітету двічі на рік подаються Генеральній Асамблеї за посередництвом Економічної і Соціальної Ради.
6. Держави-учасниці забезпечують широку гласність своїх доповідей у своїх країнах.
Стаття 45
З метою сприяння ефективному здійсненню Конвенції та заохочення міжнародного співробітництва в галузі, що охоплюється Конвенцією:
а) спеціальні установи, Дитячий фонд Організації Об’єднаних Націй та інші органи Організації Об’єднаних Націй представляються при розгляді питань про здійснення положень цієї Конвенції, які входять до сфери їхніх повноважень. Комітет може запропонувати спеціалізованим установам, Дитячому фондові Організації Об’єднаних Націй та іншим компетентним органам, коли вважає це за доцільне, подати висновок експертів щодо здійснення Конвенції в тих сферах, які входять до компетенції їх повноважень. Комітет може запропонувати спеціалізованим установам, Дитячому фондові Організації Об’єднаних Націй та іншим органам Організації Об’єднаних Націй подати доповіді про виконання положень Конвенції у сферах, які входять до їх компетенції;
б) Комітет надсилає, коли вважає це за доцільне, у спеціалізовані установи, Дитячий фонд Організації Об’єднаних Націй доповіді держав-учасниць, які містять прохання про технічну консультацію або допомогу чи вказується на потребу цього, а також зауваження і пропозиції Комітету, якщо такі є, відносно певних прохань або вказівок;
в) Комітет може рекомендувати Генеральній Асамблеї запропонувати Генеральному секретареві провести від її імені дослідження з певних питань, які стосуються прав дитини;
г) Комітет може вносити пропозиції та рекомендації загального характеру, що засновані на інформації, одержаній відповідно до статей 44 і 45 цієї Конвенції. Такі пропозиції та рекомендації загального характеру надсилаються зацікавленій державі-учасниці і повідомляються Генеральній Асамблеї поряд із зауваженнями держав-учасниць, якщо такі є.
ЧАСТИНА III
Стаття 46
Ця Конвенція відкрита для підписання всіма державами.
Стаття 47
Ця Конвенція підлягає ратифікації. Ратифікаційні грамоти здаються на зберігання Генеральному секретареві Організації Об’єднаних Націй.
Стаття 48
Ця Конвенція відкрита для приєднання до неї будь-якої держави. Документи про приєднання здаються на зберігання Генеральному секретареві Організації Об’єднаних Націй.
Стаття 49
1. Ця Конвенція набирає чинності на тридцятий день після дня здачі на зберігання Генеральному секретареві Організації Об’єднаних Націй двадцятої ратифікаційної грамоти або документа про приєднання.
2. Для кожної держави, яка ратифікує цю Конвенцію або приєднується до неї після здачі на зберігання двадцятої ратифікаційної грамоти або документа про приєднання, ця Конвенція набирає чинності на тридцятий день після здачі такою державою на зберігання її ратифікаційної грамоти або документа про приєднання.
Стаття 50
1. Будь-яка держава-учасниця може запропонувати поправку і подати її Генеральному секретареві Організації Об’єднаних Націй. Генеральний секретар надсилає запропоновану поправку державам-учасницям з проханням вказати, чи висловлюються вони за скликання Конвенції держав-учасниць з метою розгляду цих пропозицій і проведення щодо них голосування. Якщо протягом чотирьох місяців, починаючи з дати такого повідомлення, принаймні третина держав-учасниць висловиться за таку конференцію, Генеральний секретар скликає цю конференцію під егідою Організації Об’єднаних Націй. Будь-яка поправка, прийнята більшістю голосів держав-учасниць, присутніх на цій конференції і які брали участь у голосуванні, подається Генеральній Асамблеї на затвердження.
2. Поправка, прийнята відповідно до п. 1 цієї статті, набирає чинності після затвердження її Генеральною Асамблеєю Організації Об’єднаних Націй і прийняття її більшістю у дві третини держав-учасниць.
3. Коли поправка набирає чинності, вона стає обов’язковою для тих держав-учасниць, які її прийняли, а для інших державучасниць залишаються обов’язковими положення цієї Конвенції та будь-які попередні поправки, що були ними прийняті.
Стаття 51
1. Генеральний секретар Організації Об’єднаних Націй одержує і розсилає всім державам текст застережень, зроблених державами в момент ратифікації або приєднання.
2. Застереження, не сумісне з цілями і завданнями цієї Конвенції, не допускається.
3. Застереження можуть бути знятими в будь-який час шляхом відповідного повідомлення, надісланого Генеральному секретареві Організації Об’єднаних Націй, який повідомляє про це всім державам. Таке повідомлення набирає чинності з дня його одержання Генеральним секретарем.
Стаття 52
Будь-яка держава-учасниця може денонсувати цю Конвенцію шляхом письмового повідомлення Генерального секретаря Організації Об’єднаних Націй. Денонсація набирає чинності через 1 рік після одержання повідомлення Генеральним секретарем.
Стаття 53
Генеральний секретар Організації Об’єднаних Націй призначається депозитарієм цієї Конвенції.
Стаття 54
Оригінал цієї Конвенції, англійський, арабський, іспанський, китайський, російський і французький тексти якої є автентичними, здається на зберігання Генеральному секретареві Організації Об’єднаних Націй. На посвідчення цього нижче підписалися уповноважені співробітники, що отримали ці повноваження від урядів, які підписали цю Конвенцію.

 

Яндекс.Метрика >