Приєднання українських земель до Великого князівства Литовського і Речі Посполитої Печать

Приєднання українських земель до
Великого князівства Литовського і Речі Посполитої


Татаро-монгольська навала, князівські міжусобиці і свавілля великого боярства послабили, а згодом спричинились до остаточного розпаду Київської Русі. Найпершою відокремилась Галичина (у середині 11 ст.), а невдовзі Чернігівщина виділилась як князівство за Святослава Ярославича у середині 70-х рр. 11 ст., у 80-х рр. її захопив Великий Київський князь Всеволод Ярославич, але за Любецьким з`їздом 1097 р. Святославичі (а саме, Олег Святославич-Гориславич) повернули її собі і засіли тут, утримуючи другий “стіл” (престол) у Новгород-Сіверському. У середині 12 ст. відокремилась Переяславщина, що управлялась суздальськими князями, і Туровопінська земля (Прип`ятське Полісся) – у Турові засідав нащадок Святополка Ізяславича. Тоді ж відокремилась Волинь, а в другій половині 12 ст. вона розділилась на Володимирське і Луцьке князівства, а згодом на ще дрібніші – Белзьке, Холмське, Пересопницьке, Берестейське, Дорогичинське та ін. Панування монголо-татарського хана на території колишньої Київської Русі упродовж майже 80 років (щоправда, у безпосереднє управління цими землями він мало втручався, а лише здійснював загальне керівництво і збирав данину), а також переїзд Київського митрополита з Києва до Суздаля - завершили політичний занепад Подніпров`я з центром у Києві; політичний центр перенісся до Галицько-Волинського князівства, та остаточно відкололась Володимиро-Суздальська земля. У той час посилився вплив на українських землях Литви, Польщі, Угорщини, Молдовського князівства.
Литовська держава остаточно сформувалась у 13 ст. у ході боротьби з німецькими рицарськими орденами і Галицько-Волинським князівством. Внаслідок постійних нападів на українські і білоруські землі литовські племена прийняли державну організацію за зразком сусідніх князівств, засади християнства, українсько-білоруську мову як мову знаті. Об`єднання литовських земель в єдину державу відбулось у другій половині 13 – на початку 14 ст. за князів Міндовга і Гедиміна, який заснував столицю Великого князівства Литовського – Вільнюс над р.Вілією, за його правління Литовська держава почала захоплювати сусідні (білоруські і українські) землі. Ще до Гедиміна у 1307 р. до Литви була приєднана Полоцька земля, а Гедимін захопив Вітебську, Турово-Пінську, Дорогичинську і Берестейську землі (у 1321-1322 рр.). Його син Любарт у 1340 р. став Волинським князем і управляв у Галичині, а син Ольгерд (Альгердас) (у 1345-1377 рр. Великий Литовський князь) захопив чернігівсько-сіверську землю, Переяславщину, у 1362 р. зайняв Київ, а у 1363 р. разом з українськими військами завдав нищівної поразки татарам на Синіх Водах на Поділлі, яке також приєднав до Литви. При Ольгердові Литовська держава займала територію від Балтійського до Чорного моря, від р.Оки до Західного Бугу, і охоплювала: Білу Русь (Полоцьке, Мінське і Смоленське князівства), Чорну Русь (Гродненська і Мінська губернії), Червону Русь (Полісся, Східна Волинь – Володимир і Луцьк, Поділля) і Україну (Київське, Переяславське, Чернігівське і Сіверське князівства), що становило майже половину земель Київської Русі і більшість земель Білорусії; притому, литовські землі і їхнє населення становили лише 1/10 частину. У здобутті цих земель литовські князі не зазнавали опору місцевого населення, оскільки: 1. звільняли їх від монголо-татарського іга; 2. зберігали незмінними місцевий устрій і уклад, зокрема, місцеве управління і правові норми; 3. офіційною мовою Великого князівства Литовського була визнана українсько-білоруська, а державною вірою – православна. Входження українських земель до складу Литви відбувалось, здебільшого, на підставі договору, за яким князь української землі зобов`язувався коритись Великому Литовському князеві, а той – обороняти цю землю від татар. Притому, Литовська держава запозичила місцеву систему організації адміністрації, суду і податкової організації, а також назви посадових осіб Київської Русі (намісник, городничий, тіун, конюший, ключник та ін.), а м.Луцьк було визнано другою резиденцією Великого князівства Литовського.
У той час Галицько-Волинське князівство увійшло до складу Польського королівства. Ще у 1340 р. польський король Казимир ІІІ Великий по смерті князя Юрія ІІ Тройденовича рушив на Галичину, здобув Львів і встановив там свою владу. Та по його поверненні у Польщу, у Галичині вибухло повстання на чолі з воєводою Дмитром Дєдьком, і Казимир був змушений визнати його фактичним правителем Галичину, а той – владу польського короля. У 1349 р. Казимир вдруге напав на Галичину і приєднав її до Польського королівства, взявши титул “Пан королівства Руського”. Завоювання сходу Казимир здійснював під гаслом хрестового походу проти поганців-литовців і схизматів (тобто, християнських розкольників)-українців. У 1366 р. після тривалої польсько-литовської боротьби за Галичину і Волинь (притому, литовців підтримували українці, а поляків – угорці) уся Галичина і Західна Волинь (Холм і Белз) остаточно відійшли до Польського королівства, внаслідок чого польське завоювання охопило територію близько 52 тис.км2 з населенням понад 200 тис., що збільшило територію Польщі майже у 1,5 раза.
Після звільнення Казимира папою Бенедиктом XII у 1341 р. від зобов`язань перед українцями щодо збереження їхніх звичаїв, традицій і привілеїв, даних у 1340 р. при здобутті Львова, він почав роздавати галицькі землі польським, німецьким і угорським феодалам за військову службу. Головні міста Галичини і Волині отримали німецьке (магдебурзьке) право, ширилась католицька віра, у т.ч. будівництво костелів і монастирів францисканського і домініканського орденів. По смерті Казимира у 1370 р. галицькі землі захопила Угорщина, яка воювала за них з Литвою, а польським королем став угорський король Людвиг Великий, так як Казимир не залишив по собі синів. У 1382 р. польською королевою стала дочка Людвига  Ядвіга, і у 1387 р. рушила на Галичину, вигнала звідти угорців і знову увела Галичину до складу Польської держави. Усі права і привілеї надавались лише польській шляхті, католикам, польським і німецьким міщанам, внаслідок чого багато галицьких бояр перейшли у католицьку віру, а пізніше за Едлінським привілеєм 1430 р. король Ягайло зрівняв галицьку шляхту у правах з короною. У 1430 р. польські феодали загарбали Західне Поділля. У 1434 р. Галичина була повністю інкорпорована  до складу Польського королівства, а Львівські, Перемишльські і Сяноцькі землі були перетворені у Руське воєводство як провінцію Польського королівства, де було уведено польський адміністративний і судовий устрій та шляхетське самоврядування, як офіційну – польсько-латинську мову, а урядові посади могли займати лише католики.
Водночас землі Північної Буковини, що раніше перебували у складі Галицько-Волинського князівства, перейшли під владу Угорщини, а з 1359 р. потрапили у залежність від Молдовського князівства, разом з яким у 1564 р. перейшли під протекторат султанської Туреччини. Закарпаття, заселене, здебільшого, східнослов`янським плем`ям білих хорватів, у 10-11 ст. входило до складу Київської Русі; наприкінці 11 ст. його захопила Угорщина і в 13 ст. угорські феодали, підтримувані католицькою церквою і німецькими імператорами, остаточно утвердились у Закарпатті. Після турецької навали 1543 р. Угорське королівство фактично розпалось і Західне Закарпаття потрапило під владу австрійської династії Габсбургів, а Східне Закарпаття увійшло до складу Трансільванії (сучасна Румунія).
У 1377 р. після боротьби з братом Великим Литовським князем (1377-1392) став Ягайло Ольгердович, він зазнавав зазіхань братів, Польщі, Тевтонського ордену, а зі сходу – міцніючого на території колишнього Володимиро-Суздальського князівства Московського князівства (на яке двічі невдало ходив Ольгерд), а тому уклав союз з татарським ханом Мамаєм, але у 1380 р. на Куликовому полі татари були ущент розбиті, і становище Ягайла ще більш ускладнилось. Тоді польські правлячі кола, які прагнули заволодіти рештою українських земель і потребували оборони від Тевтонського ордену, що вже відрізав Польщу від Балтійського моря, запропонували Ягайлові укласти унію між Польщею і Литвою, одружившись з Ядвігою. У 1385 р. у м.Креві обидві сторони уклали Кревську унію (союз), за якою Ягайло зобов`язувався прийняти католицизм як державну релігію, використовувати свої багатства в інтересах Польщі та приєднати до Польського королівства назавжди литовські, у т.ч. українські, землі. Опісля у 1386 р. на сеймі у Любліні Ягайло був обраний польським королем із титулом “Король польський і Великий князь литовський Володислав ІІ Ягайло”. Кревська унія ліквідувала Литовсько-Руське князівство і перетворила його на частину Польського королівства, але фактично Велике князівство Литовське залишалось міцною державою. Ягайло почав скасовувати напівсамостійні українські князівства і перетворювати їх на литовські провінції; роздавав литовсько-українські землі польським магнатам і шляхті, призначав на посади польських емісарів і урядовців. Литовська і українсько-білоруська опозиція згуртувалась довкола кузена Ягайла князя Вітовта (Вітаутаса) і він змусив брата визнати його Великим литовським князем (1392-1430). Вітовт кілька разів намагався розірвати Кревську унію і проголосити повну незалежність Литви. У 1398 р. литовські і українсько-білоруські князі проголосили його королем Литовським і Руським; йому підпорядовувались Литва та білоруські і майже всі українські (крім Галичини, яка перебувала під владою Польщі) землі; він усунув з Київського престолу Володимира Ольгердовича, надавав містам магдебурзьке право. Однак, нищівна поразка Вітовта у бою з татарами над Ворсклою у 1399 р. змусила його укласти військовий союз між Литвою і Польщею у 1401 р. – Віленську угоду, за якою Вітовт присягнув на вірність Ягайлові і Польській короні, і у разі смерті Вітовта Литовським князем мав стати Ягайло, а у разі смерті Ягайла Польським королем ставав Вітовт. Завдяки союзу у 1410 р. під Грюнвальдом об`єднані польсько-литовські війська, у т.ч. з українськими, білоруськими і російськими полками, розгромили Тевтонський орден. Вітовт внаслідок невдоволення українських і білоруських князів з поширення католицизму і пов`язаних з ним привілеїв почав замінювати їх литовськими намісниками і воєводами, а місцеві князі отримували нижчі посади; щоправда, завдавши удару по удільній системі, Вітовт залишив цим землям автономію, місцеве управління зберігалось у руках місцевого боярства. У 1413 р. в м.Городлі була укладена Городельська унія про подальше польсько-литовське зближення за умови збереження Великокнязівського престолу у Литві; литовська і українсько-білоруська знать, яка масово переходила у католицизм, отримувала від короля нові великі привілеї і землі, ширились польсько-литовські шлюби; Польща встановлювала більший контроль над внутрішніми справами і управлінням Литви. У 1430 р. Вітовт раптово помер і Великим Литовським князем став молодший брат Ягайла Свидригайло (1430-1440), але внаслідок залучення до державного управління української шляхти був позбавлений престолу польськими і литовськими магнатами. У 1440-1447 рр. Великий Литовський князь Казимир Ягайлович проводив централістичну політику та наступ на автономію українських земель. У 1447 р. помер брат Казимира Польський король Володислав ІІІ і Казимир був обраний Польським королем (1447-1492). У 1452 р. він ліквідував Волинське князівство, у 1470 р. на Пйотрковському сеймі він склав обіцянку не віддавати з-під влади Польської корони Молдову та литовські і українські землі, у 1471 р. він лівідував Київське князівство, та перетворив Волинь, Київщину і Поділля на воєводства (провінції) на чолі з намісниками-воєводами, що стало завершенням української автономії. По смерті Казимира у 1492 р. Польським королем став його син Ян Альбрехт, а Великим Литовським князем – син Олександр.
На початку 16 ст. (у 1500-1503 рр.) Московське князівство відібрало у Великого князівства Литовського Чернігівську, Новгород-Сіверську (перейшли під його владу добровільно як до захисника православної віри) і Смоленську землі; внаслідок московсько-литовських війн кінця 15 – початку 16 ст. до Москви відійшло 70 волостей і 319 міст. Попри те, почалися нашестя татар – у 1479 р. Крим визнав протекторат Туреччини, тож Чорноморське узбережжя України перейшло під контроль татар і турків, а у 1484 р. Менглі-Гірей на прохання російського царя Івана ІІІ здійснив перший Великий похід татар на Україну, у ході якого було зайнято Київ і взято великий ясир, у 1485 р. татари спустошили Поділля, згодом Волинь і Холмщину, і відтоді відбувались їхні щорічні набіги. Велике князівство Литовське було змушене звернутись по допомогу до Польського королівства, але те поставило умову об`єднання Польщі і Литви в єдину державу. У січні 1569 р. польський король Сигізмунд Август скликав у Любліні загальнодержавний сейм, на якому було укладено Люблінську унію про створення з Польського королівства і Великого князівства Литовського єдиної держави – Речі Посполитої – зі спільними органами влади і управління (на спільному Сеймі і Сенаті обирався король, якого проголошували Великим князем), єдиною грошовою і податковою системою та єдиною зовнішньою політикою, а польська і литовська шляхта отримала право набувати землі в обох частинах держави. Щоправда, Литва ще зберігала певну автономію: місцеве самоврядування, військо, скарбницю, державний герб і печатку, систему судочинства і право. Позитивним моментом в укладенні Люблінської унії було отримання українською і білоруською православною шляхтою низки привілеїв. Так, за Волинським привілеєм: 1. стани Волинської землі зрівнювались у правах з коронними; 2. в адміністрації і судах зберігалась українська мова; 3. світські і духовні посади могла займати лише місцева, волинська шляхта; подібний привілей отримала і Київщина.
Отож, українські землі у 16 ст., втративши національну єдність,  опинились у складі різних держав:  Галичина, Холмщина, Підляшшя, Волинь, Поділля, Брацлавщина, Київщина – під Польщею; Берестейщина і Пінщина – під Литвою; землі по нижній течії Десни і Сейму, по Остер і Гомель над Сожею, у т.ч. верхів`я Псла, Ворскли і Дінця, а також Полоцьк та багато чернігівських і новгород-сіверських князів зі своїми володіннями – під Москвою; Буковина з 1564 р. разом з Молдовою – під протекторатом Туреччини; Закарпаття – спершу під Угорщиною, а з середини 16 ст. під Австрією.