Адміністрація як суб'єкт управління підприємством Печать

Адміністрація як суб?єкт управління підприємством

Правове положення адміністрації підприємства, й це очевидно, невід?ємно пов?язано з правовим статусом самого підприємства та його трудового колективу. Статус, у свою чергу, звичайно випливає з загально закріпленої концепції господарського управління виходячи з внутрішніх та зовнішніх умов життя суспільства, на конкретний історичний період, а виконується органами держави. Це означає, що зміни у загальній стратегії господарювання, як правило тягнуть адекватні зміни у правовому статусі суб?єктів на рівні основної ланки народного господарства. Інакше, правова природа адміністрації державних підприємств не є незмінною протягом усього періоду розвитку управління виробництвом у нашій країні. Так, в умовах переважного використання надзвичайних методів управління. Роль адміністрації підприємств була однозначна : стосовно вищих державних органів вона була тільки виконавчим органом, стосовно до керуємого ним трудового колективу - виключно розпорядчим органом.
Юридична наука того часу (1931-1947) засновувалася на реальній практиці, що не викликала сумніву щодо державної природи управління підприємствами, хоч й мала різні погляди стосовно конкретних носіїв функцій державного управління на локальному рівні. Отже, згідно концепції. Що отримала у науковій літературі назву “теорії колективу”, підприємство визначалось як держорган, який на думку її автора А.В.Венедиктова, будучі органом оперативного управління, як й сама держава, не тільки організовує, але й беспосередньо виконує процес виробництва. Надаючи підприємству функцій державного господарського органу, ця концепція одночасно дозволяла розглядати його як орган управління (61).
Визначення підприємства як державного господарюючого органу піддавалось критичному аналізу з позицій адміністративного права й теорії державного управління (62). Критика зводилась до того, що слід розрізняти компетенцію держави та правосуб?єктність інших державних організацій, підприємств, соціально-культурних установ. Зміст компетенції органів державного управління складають власні повноваження, а правосуб?єктність підприємства характеризується наявністю оперативно-господарський прав та зобов?язань. В результаті відмінністю державних органів управління є наявність владних повноважень, що не характерно для підприємства вцілому. С цими аргументами можливо погодитися. Тим більш, що вони отримали підтримку у Положенні про соціально-виробниче підприємство 1965 р. (65) та й у діючему законодавстві (ст.1 Закону про підприємства), яке розглядає підприємство не як державний господарюючий орган, а як основну ланку єдиного народногосподарського комплексу.
Таким чином у минулому, а тим більш сьогодні точніше говорити про те, що підприємство виконує не державну економічну функцію, а виконує виробничо-господарську діяльність. Функцію управління цією діяльністю виконує адміністрація, причому в умовах надзвичайного управління виключно в інтересах держави, що й дозволило б вважати її органом державного управління підприємством.
Прийнята у 1965 р. політика відмови від надзвичайних заходів управління та перехода до звичайного управління. Що базувалось на госпрозрахунку, повним успіхом, як звістно, не закінчилась. Але господарська реформа цього часу, у значній мірі не допомагала економічному відокремленню підприємства, розширенню його самостійності, й визначила, хоч в повній мірі не реалізувала, перехід від сугубо державного управління підприємством до їх співуправління представниками держави та трудовими колективами (64).
Отримання підприємствами своїх фондів економічного стимулювання, надання, хоч й формальної, змоги їх самостійного використання, та введення майнової відповідальності підприємств пред його контрагентами, у господарському обігу бессумнівно допомагали розширенню у адміністрації функції представництва інтересів підприємства, отже й трудового колективу, стосовно інших підприємств та організацій, яким підприємство не підзвітно по вертикалі. З цієї точки зору з?явилась змого розглядати адміністрацію як відносно самостійний орган підприємства.
Враховуючи ці обставини, юридична наука запропонувала розрізняти подвійну роль адміністрації. Так, О.В.Смірнов вважав можливим розглядати подвійну роль адміністрації у зв?язку зі специфікою відносин у яких вона бере участь. У договірних відносинах адміністрація діє як повноважний представник підприємства й тим сами є його органом, у відносинах, що характеризуються владністю та підпорядкуванням, адміністрація - самостійний суб?єкт права, що є органом державного управління підприємством (65). Б.Ф.Хрустальов пов?язав статус адміністрації з сферою здійснення її повноважень : всередині трудового колективу адміністрація, на його думку є державним органом, а у зовнішніх відносинах - виробничо - трудового колективу. Оскільки він розглядав підприємство - суб?єкт права як трудовий колектив, тому й О.В.Смірнов вважав адміністрацію у цих відносинах органом підприємства (66).
Таким чином засновуючись на реальній практиці 60-70 років, ряд авторів абсолютно вірно вважали, що адміністрація залишаючись органом підприємства в той самий час є представником інтересів держави й тому може характеризуватися як державний орган, що більш точно, - орган державного управління підприємством.
Стосовно самого підприємства то ціллю його функціонування було й залишається виробництво продукції, а саме підприємство, як головну ланку народного господарства слід розглядати як виробничо-господарську одиницю у якій вироблена продукція набуває форми товару та передається до обігу. Отже с точки зору економічної мети, що стоїть перед підприємством воно могло розглядатися як суб?єкт виробничо-господарської діяльності, відносно відокремлений товаровиробник, що не виконує функцій державного управління самим собою.
Інший погляд на підприємство визначав тільки ототожнювання функцій державного управління, з функціями суспільного виробництва, який кінець кінцем призвів би до розчинення державної влади у системі суспільного виробництва та розподілу (67). Якщо до числа органів державного управління на локальному рівні відносити тільки адміністрацію підприємства, то ніякого ототожнювання державної влади з виробництво не траплялось, а тільки підкреслювався їх тісний зв’язок, що притаманий даному періоду розвитку способу виробництва.
В той самий час виконання державного управління підприємством не перетворило адміністрацію на орган держави у повному розумінні, тому що вона не відповідала деяким ознакам, що притамані органам держави. По-перше, управлінські функції адміністрації та опосередуючі їх власні повноваження (розпорядчо-дісціплінарна влада) надходили до середини врядуємої системи, а органи держави мають відповідні повноваження до зовнішних стосовно них суб’єктів. По-друге органом держави є не одна особа чи група осіб (апарат управління) а окрема організауція, що може існувати та функціонувати самостійно. Такою організацією адміністрація підприємства не була. Тому адміністрацію слід було розглядати як орган підприємства, що здійснюівав державне управління трудовим колективом (а саме підприємством у соціальному розумінні).
Разом з тим винятковість державної природи адміністрації, на думку деяких представників юридичної науки, означало її повну відсутність. Так, О.Н.Бухаловський думав, що стосовно застосування дисціплинарних визискувань адміністрація не є органом державного управління ані органом підприємства, а виступає як самостійний суб’єкт права, а саме від власного імені (68). А.В.Ппятаков стверджував що реалізуючи права підприємства та виконуючи його обов’язки, посадові особи адміністрації тим самим здійснюють свою трудову функцію по керівництву робітниками та в усіх випадках виступають представниками підприємства, а саме його органом. “Дисціплінарна влада, - писав він, - не є за своєю природою частиною державної влади, якою держава ділиться з адміністрацією підприємства. Видаючи відповідний акт, що визначав дісціплінарні повноваження, держава тільки оформлює у правових нормах дісціплінарну владу адміністрації як представника підприємства.” (69).
Наведені думки відповідно до часу їх висказування можна вважати спірними. Адміністрація в умовах жорсткого державного управління не могла бути визнана самостіним суб’єктом права, що діє від власного імені, оскільки такий вивсновок вступив би до протиріччя з нормативно закріпленим правовим статусом її посадових осіб. Крім того визнання адміністрації самостіним суб’єктом права значило б фіксацію наявності у неї відокремленого від інтересів держави та трудового колективу самостійного інтересу в управлінні працею. Об’єктивних засад для такого явища не було й немає ; посадові особи були й залишаються членами трудового колективу, тому були й залишаються як й інші робітники практично у рівному з ними відношенні до засобів виробництва й у цьому розумінні не мають основи для виникнення самостійного інтересу у праці, наприклад на зразок “господарського”. Але це не означає, що у посадових осіб адміністрації не можуть виникати самостійні корисні, егоїстичні чи бюрократичні інтереси, пов’язані з їх особливою керівницькою посадою, але навряд вони можуть розглядатися як позитивні докази незалежного правового положення адміністрації. У всіх відносина адміністрація має виконувати тільки представницькі функції, але представляти та відстоювати вона була призначена не стільки інтереси трудового колективу підприємства, скільки інтереси вищих органів державного управління хоч останні не завжди співпадали з загальнодержавними та загальнонародними (70).
З цієї точки зору вважається що при накладанні дісціплінарної відповідальності на правопорушника адміністрація реалізовувала свої власні повноваження по управлінню працею і цьому розумінні була представником держави. Якщо все було б так як стверджував А.В.Пятаков, то незрозуміло навіщо слід було визначати у законодавстві вичерпний перелік заходів дісціплінарних стягнень. “Договорний характер” дісціплінарної відповідальності (71) допускав би встановлення у договорному порядку переліку дісціплінарних стягнень не говорячи вже про процедуру їх застосування.
Державна природа юридичної відповідальності у трудовому праві підтверджується ще й тим, що її негативні наслідки у багатьох випадках впливають на правопорушника й після звільнення його з підприємства, де їх на нього було покладено. Так, в усіх випадках звільнення за порушення трудової дісціпліни - робітник губить бесперервний трудовий стаж, що він мав його до цього, що впливає на пільги, що він отримає далі. Звільнення робітника не звільнює його від сплати грошових сум у відшкодування збитків, що він завдав підприємству. Наведені приклади підтверджують державний характер (природу), а не договірний відповідальності по трудовому праву, й підтверджують наявність державного начала у адміністрації.
Внутрішня спрямованість повноважень адміністрації, як й реалізуєма нею юридична відповідальність, дійсно, відрізняється від управлінської діяльності державних органів, але вона все ж таки має на сьогодні державну природу, хоч й носить не наявний, а прихований характер (72).
Поряд з тим слід відмітити, що теперішня нормативна модель управління підприємствами залишила незмінними повноваження профспілкових комітетів по участі в управлінні, що здійснює адміністрація, які об’єктивно носять суспільний характер. Тому  правильно було б розподілити між різними суб’єктами й сфери суспільного управління, це слід було б зробити стосовно до ради трудового колективу та профкому. Також потрібно було б визначити порядок вирішення суперечностей між ними.
Стосовно адміністрації, виконання ряду своїх управлінських повноважень вона зараз повинна проводити не тільки як раніш “спільно”, “з узгодження”, “з рішення” комітету профспілки, але й у передбачених законом випадках “спільно” чи “з узгодження” з радою трудового колективу. Таким чином на сьгодні склалася доволі складна система управління найманою працею на рівні підприємства.