...
Ясперс (Jаsреrs) Карл (1883-1969) PDF Печать E-mail

Ясперс (Jаsреrs) Карл (1883-1969)

Ясперс (Jаsреrs) Карл (1883-1969) – німецький філософ і психіатр, один із творців екзистенціалізму. Доктор медицини (1909). Доктор психології (1913). Професор психології (з 1916), професор філософії (з 1922) Гейдельбергского (1916-1937, 1945-1948) і Базельського університетів (1948–1961). (У 1937 був вигнаний з університету як антинацист). Професійну діяльність Ясперс почав як психіатр, що певною мірою визначило трактування ним основних філософських питань. У роботах “Загальна психопатологія“ (1913) і “Психологія світобачення“ (1919) Ясперс проводив ідею, відповідно до якої психопатологічні явища, як правило, відбивають не стільки процес розпаду людської особистості, скільки інтенсивні пошуки людиною власної індивідуальності. (Після 1915 відійшов від активних дослідженні в області психіатрії, присвятивши ряд робіт проблематиці патографии, тобто психопатологічному аналізу еволюції видатних особистостей: Стриндберг, Ван-Гог, Сведенборг, Гельдерлин, Ницше й ін.). Розглядаючи суть цих пошуків як ядро справжньої філософської рефлексії, Ясперс затверджував, що будь-яка раціоналістично вибудована картина світу є не що інше, як алегорична інтелектуальна інтерпретація схованих щиросердечних прагнень творчо мислячого індивіда. Буття в цих умовах виявляється “зашифрованим“ і припускає обов’язкове тлумачення. Задача філософії в Ясперса – розкрити ту обставину, що в підставі всіх іпостасей свідомої діяльності людей лежить неусвідомлювана творчість “екзистенції“ (буття особливого плану, людської самости, внеположенной предметному світу). Джерело вищої мудрості – пануюче у світі нерозумне (“Розум і екзистенція“, 1935). Розвиваючи свої представлення про “прикордонні ситуації“, Ясперс прийшов до висновку про те, що споконвічний зміст і пафос буття розкриваються людині лише в моменти цих кардинальнейших, жизнесоразмерних потрясінь (міркування про смерті, хворобу і т.д.). Людина постійно переживає у своїй душі визначені об-ставини, але іноді вони гранично емоційно сполучаються з крайніми потрясіннями – людина усвідомить роль випадку у своєму житті, а також то, наскільки її життя не належало їй самій, будучи невласної. Це і є “прикордонна ситуація випадку“. За Ясперсом, навіть “смерть як об’єктивний факт емпіричного буття ще не є прикордонна ситуація“: важлива факт усвідомлення такої можливості, факт відчуття крихкості, кінця існування індивідів. Саме в ці моменти здійснюється “катастрофа шифру“: людина елімінує із системи власного світосприймання баласт повсякденних тривог (“наявне буття-в-світі“), а також сукупність так званих ідеальних інтересів вкупі з науковими й околонаучними уявленнями про дійсність (“трансцендентальне бутт-в-собі“). Для людини актуалізуються світ його інтимного початку (відбувається “осяння екзистенції“) і його щире переживання Бога (трансцендентного) (“Філософія“: т.1 – “Філософська орієнтація у світі“, т.2 – “Прояснення екзистенції“, т.3 – “Метафізика“, 1931-1932). “Людина як ціле не об’єктивуємо. Оскільки вона об’єктивує, вона є предмет... але й у якості такого він ніколи не є вона сама. Стосовно неї як об’єкту можна діяти за допомогою зовнішніх розумових установленні згідно правил і досвіду. Стосовно неї самої, тобто як можливої екзистенції, я можу діяти тільки в історичній конкретності, у якій уже ніхто не є “випадок“, але в який здійснюється доля. Тепер уже не можна більше поплутати об’єктивно-предметне в людині... з ним самим як екзистенцією, що відкривається в комунікації...“. Екзистенція (справжнє або власне існування людини, обумовлюва не нічим зовнішнім, лише власною його індивідуальністю), за Ясперсом, не знаходиться в межах предметного світу, тому що вона – свобода: “або людина як предмет дослідження – або людина як свобода“. Оскільки людина осягає себе, виходячи з свободи, він у такий спосіб осягає власну трансценденцію, що зникає явищем якої саме він і виявляється у своїй свободі. Іменуючи власну філософську діяльність “філософствуванням“, Ясперс наголошував на важливість коректної постановки питань – більш, ніж на змушений пошук відповідей. Філософія в Ясперс принципово не може ви-ступати як наука, обмежена рамками задава жорстко предмета і методу. Філософія лише засвідчує нас в існуванні буття, а метафізика сводима до відшукання людиною змісту буття. Членування буття, за схемою Ясперса, сполучено з аналогічною будівлею його “філософствування“. “Бутті-в-світі“, предметне буття, “існування“ – речовий рівень буття. Філософствування, сполучене з ним, є “орієнтації-в-світі“. (Поверхневий шар пізнавання людини – розгляд його життя у світі; світ і причетність до нього людини, що може бути зафіксоване емпірично і раціонально за допомогою зусиль науки). В умовах “прикордонних ситуацій“, безмотивної незадоволеності наявним існуванням може проявитися (“опромінитися“, “висвітлиться“) “екзистенція“. Філософствування про неї не об’єктивовано по суті своєї, воно примушено втілюватися в словах, будучи орієнтовано на збагнення того, що приховано за словами. Мислення, що філософствує, у Ясперса здатне принести тільки задоволення, прагнучи проникнути за обрій явищ, наукова ж думка раціоналістично осягає явища, продуціює “знання“. При цьому, стверджував Ясперс, “...філософська віра, віра мислячого людини завжди відрізняється тим, що вона існує тільки в союзі зі знанням. Вона хоче знати те, що пізнавано, і зрозуміти саме себе“. “Філософська віра“, за Ясперсом, – продукт міркувань, а не одкровення; здатність філософствування властива будь-якій людині і має на меті досягнення щирої “комунікації“, тобто ре-альної можливості бути почутим і висловитися самому (у процесі інтимного й особистого спілкування “у“ і “із приводу“ істини). Спілкування людей – атрибут буття людини. “Порівняння людини з тваринами вказує на комунікацію як універсальна умова людського буття. Вона настільки складає його всеохоплюючу сутність, що все, що є людину і що є для людини.., знаходиться через комунікацію“. Екзистенція, на думку Я., “є лише остільки, оскільки співвідносить себе з інший екзистенцією і з транс-ценденцією“. (Таким чином, існюче зустрічає чоловік трьома способами: світ, екзистенція і трансценденція, що, у свою чергу, відображають наявність трьох рівнів збагнення людини, все більш і більш глибоких). Акт комунікації виявляє собою здійснену співвіднесеність однієї екзистенції з іншої, акт філософської віри – співвіднесеність екзистенції з трансценденцією. Остання в Ясперса – кінцева межа будь-якого буття і мислення, вона настільки ж невблаганно існує, як і не може бути побачена, перебуваючи непізнаної. Трансценденція суть, що лежить за краєм людського існування і світу і надаюча йому зміст і цінність: природа, міфологія, поезія, філософія – шифри трансценденції, через які вона “каже себе“. Будучи протипоставленим трансценденції, мислення трансформується в метафізику. За Ясперсом, “метафізика доносить до нас навколишнє трансценденції. Метафізику ми розуміємо як “тайнопис“. Ми чуємо вкладену в шифрі дійсність з дійсності нашого існування... а не просто з розуму, що тут ні в якій мері не сприяє розкриттю змісту“. Не може бути ні знаків, ні символів трансценденції: знак доступний безпосередньо, а трансценденція – немає; символізоване живе лише в символі, трансценденція – за межею. Можуть бути натяки, вказівки на трансценденцію – шифри, що при цьому до познача них однозначно не прив’язані. Шлях до тран-сценденції є для кожного, але в обов’язковому порядку він неповторний і унікальний. Згідно Ясперса, “нескінченна багатозначність всіх шифрів, що допускає нескінченну безліч тлумачень, виявляє себе в тимчасовому існуванні як їхня сутність. Тлумачення шифрів через інші шифри, наочно даних – через спекулятивні, дійсних – через створені, нескінченне, як та середовище, у якій екзистенція хотіла б намацати свою трансценденцію і попередньо створити собі можливості. Система шифрів неможлива, тому що в неї вони входили б тільки в їхні кінцівки, а не як носії трансценденції. Нескінченна можливість тлумачення виключає систему можливих шифрів. Система може сама бути шифром, але ніколи не може осмислено охоплювати, як проект, справжні шифри“. За Ясперсом, для абсолютної свободи, що затверджує власну унікальність і неповторність екзистенції, ця посилка (будь-який шифр трансценденції у вигляді твору мистецтва чи філософської концепції, що можуть бути витлумаченими принципово будь-яким чином) абсолютно необхідна. Екзистуюча людина знаходить самобутнє “я“ саме в неизбивном праві на абсолютно вільне тлумачення і прочитання іншого й інші. Як же можна впевнитися в тім, що обрана людиною версія тлумачення шифру трансценденції дійсно веде до неї екзистенцию? Трансцен-денція в Ясперса може бути означати як Бог, про яке припустимо знати лише те, що він є. Критерієм зустрічі з Ним виступає момент “оніміння“ чи “мовчання“: “Інтерпретація знаходить свою межу там, де кінчається мова. Вона відбувається в мовчанні. Але ця границя сама існує тільки завдяки мові. У процесі мовного повідомлення мовчання стає своєрідним способом сказати про щось. Це мовчання – не замовчування про щось, що я знаю і про що міг би сказати. Це, скоріше, мовчання перед тим, хто мислить разом з тобою, мовчання перед самим собою і мовчання перед трансценденцією, виконане на межі того, що може бути сказано. Це мовчання – не німота без’язикості, що нічого не говорить, а отже, і не мовчить. Така справа із шифрами. Ми чуємо їх немов би з різних кіл, що розташовуються навколо трансценденції. Чи ми звертаємося до неї через їхнє посередництво. Але шифри ніколи не є те, що ми шукаємо в них, або почуваємо в них, або пізнаємо в них. Тому ми прагнемо вийти далі, за них, у глибину або вгору, туди, де кінчається всяка мова шифрів і де відбувається дотик до трансценденції – у знанні про незнання, тобто в цьому виконаному мовчанні“. “Німота“, “мовчання“, “невимовність у слові“, – на думку Ясперса, – єдино мислимі вираження почуття, що позначається словосполученням “Бог є“. Мислити ж трансценденцію можливо, за Ясперсом, лише “вмисливая“ її в сферу предметного. Саме міра і ступінь коммунікативності, згідно Ясперса, і ви-ступає як критерій досконалості тієї або іншої філософської системи. Людина відрізняється від іншого існуючих у всіх його проявах саме схильністю до комунікації, за допомогою її він знаходить свою “самость“, тобто справжнього самого себе в собі. Ясперс виділяв три рівні соціальності, три способи самоорганізації соціуму: організація на фундаменті приватного інтересу ізольованого індивіда; організація формально-правового порядку, де кожний розглядається лише в тім вимірі, у якому він дорівнює всякому іншому; органічна цілісність значної сукупності людей на національно-окрашенної або духовній основі. Тим самим філософія пропонує орієнтири поводження людини у світі з метою наближення його до стану “безумовного буття“, іманентного свідомості як такому. Досягнення цього (“усвідомлення буття“, “висвітлення любові“, “завершення спокою“) і є мета філософствування, спрямованого на внутрішню дію, а не на зміну світу. Філософствування в Ясперса гранично етично навантажено (як базові поняття виступають “свобода до комунікації“, “свобода“, “вірність“ і т.д.). Я. відкидає гносеолого-методологічні пошуки в структурі традиційної фі-лософської творчості. “Людина“ і “історія“ – виступили в ролі основних вимірів буття людей. (“Зміст і призначення історії“, 1949). “Ситуація“ у Ясперса – ключове поняття для імплікації екзистенції: унікальна і не відтворена сукупність подій у кожний окремо узятий момент реального історичного часу і відрізняє одну епоху історії від іншої. Відкидаючи наявність об’єктивних законів і можливість передбачення майбутнього за допомогою науки, Ясперс формулює чотири головних “зрізи“, що обумовили саме наявне здійснення світового процесу. Перші два, за Ясперсом, – знаходження людьми мови, знарядь праці і вогню, що результують в становленні високих культур Індії, Єгипту, Месопотамії і Китаю в 5-3 тисячоріччях до н.е. Третій – “вісь світового часу“ (8-2 століття до н.е.) – духовне “основоположення“ людства, синхронно й автономно здійснилося на всьому просторі від Греції до Китаю. Люди усвідомлюють себе, власні можливості, справжню відповідальність; локальні історії змінюються всесвітньо-історичним процесом. “Завершилася міфологічна епоха з її самозаспокоєністю, із само-зрозумілістю. Почалася боротьба проти міфу з боку раціональності і раціонального проясненого досвіду (логосу); боротьба за трансцендентного єдиного Бога проти демонів і боротьба проти неістинних образів Бога з етичного збурювання проти них... Це загальна зміна людського буття можна назвати натхненням... Людина більш не замкнуть у собі. Він невідомий для самого себе, а тому відкритий для нових безмежних можливостей“. І, нарешті, четвертий період – становлення науково-технічної цивілізації в Європі (17-20 століття). Політико-моральні пошуки Ясперса об’єктивувалися в його дослідженнях “німецької провини“ (“Питання про провину“, 1946), культурно-психічної значимості “холодної війни“ (“Атомна бомба і майбутнє людства“, 1958), погрози авторитарних тенденцій у житті ФРН (“Куди рухається ФРН?“, 1967). У цілому особлива роль філософствування і сполученої з нею філософської віри, на думку Ясперса, складається в 20 столітті в тім, щоб протистояти псевдораціоналіс-тичним утопіям, постулюючим можливість насильницького створення раю на землі, але на практиці руйнуючим культурні встановлення людей і ввергають їх у жах цивільних братовбивчих конфліктів. Інші твори Ясперса: “Ніцше“ (1936), “Декарт і філософія“ (1937), “Екзистенціальна філософія“ (1938), “Про істину“ (1947), “Філософська віра“ (1948), “Введення у філософію“ (1950) і ін. Між наукою і філософією, за Ясперсом, неприпустимо взаємне інфікування, але їх не можна і жорстко ізолювати один від одного. Сфери філософії і науки не антиномічні, хоча і не тотожні. Наука надає філософії потенційні шляхи пізнання, точні результати досліджень, роблячи філософію видючої. Філософія додає системі наук внутрішньо сполучний їхній зміст. Філософія, згідно Ясперса, руйнує постійно культивуючий наукою догматизм і амбіційні претензії.

 

Яндекс.Метрика >