...
Ясперс (Jаsреrs) Карл PDF Печать E-mail

Ясперс (Jаsреrs) Карл (1883-1969) – німецький філософ і психіатр, один із творців екзистенціалізму. Доктор медицини (1909). Доктор психології (1913). Професор психології (з 1916), професор філософії (з 1922) Гейдельбергского (1916-1937, 1945-1948) і Базельського університетів (1948–1961). (У 1937 був вигнаний з університету як антинацист). Професійну діяльність Ясперс почав як психіатр, що певною мірою визначило трактування ним основних філософ-ських питань. У роботах “Загальна психопатологія“ (1913) і “Психологія світо-бачення“ (1919) Ясперс проводив ідею, відповідно до якої психопатологічні явища, як правило, відбивають не стільки процес розпаду людської особистості, скільки інтенсивні пошуки людиною власної індивідуальності. (Після 1915 ві-дійшов від активних дослідженні в області психіатрії, присвятивши ряд робіт проблематиці патографии, тобто психопатологічному аналізу еволюції видат-них особистостей: Стриндберг, Ван-Гог, Сведенборг, Гельдерлин, Ницше й ін.). Розглядаючи суть цих пошуків як ядро справжньої філософської рефлексії, Яс-перс затверджував, що будь-яка раціоналістично вибудована картина світу є не що інше, як алегорична інтелектуальна інтерпретація схованих щиросердечних прагнень творчо мислячого індивіда. Буття в цих умовах виявляється “зашиф-рованим“ і припускає обов’язкове тлумачення. Задача філософії в Ясперса – розкрити ту обставину, що в підставі всіх іпостасей свідомої діяльності людей лежить неусвідомлювана творчість “екзистенції“ (буття особливого плану, людської самости, внеположенной предметному світу). Джерело вищої мудрос-ті – пануюче у світі нерозумне (“Розум і екзистенція“, 1935). Розвиваючи свої представлення про “прикордонні ситуації“, Ясперс прийшов до висновку про те, що споконвічний зміст і пафос буття розкриваються людині лише в моменти цих кардинальнейших, жизнесоразмерних потрясінь (міркування про смерті, хворобу і т.д.). Людина постійно переживає у своїй душі визначені обставини, але іноді вони гранично емоційно сполучаються з крайніми потрясіннями – лю-дина усвідомить роль випадку у своєму житті, а також то, наскільки її життя не належало їй самій, будучи невласної. Це і є “прикордонна ситуація випадку“. За Ясперсом, навіть “смерть як об’єктивний факт емпіричного буття ще не є при-кордонна ситуація“: важлива факт усвідомлення такої можливості, факт відчут-тя крихкості, кінця існування індивідів. Саме в ці моменти здійснюється “катас-трофа шифру“: людина елімінує із системи власного світосприймання баласт повсякденних тривог (“наявне буття-в-світі“), а також сукупність так званих ідеальних інтересів вкупі з науковими й околонаучними уявленнями про дійс-ність (“трансцендентальне бутт-в-собі“). Для людини актуалізуються світ його інтимного початку (відбувається “осяння екзистенції“) і його щире переживан-ня Бога (трансцендентного) (“Філософія“: т.1 – “Філософська орієнтація у сві-ті“, т.2 – “Прояснення екзистенції“, т.3 – “Метафізика“, 1931-1932). “Людина як ціле не об’єктивуємо. Оскільки вона об’єктивує, вона є предмет... але й у якості такого він ніколи не є вона сама. Стосовно неї як об’єкту можна діяти за допо-могою зовнішніх розумових установленні згідно правил і досвіду. Стосовно неї самої, тобто як можливої екзистенції, я можу діяти тільки в історичній конкре-тності, у якій уже ніхто не є “випадок“, але в який здійснюється доля. Тепер уже не можна більше поплутати об’єктивно-предметне в людині... з ним самим як екзистенцією, що відкривається в комунікації...“. Екзистенція (справжнє або власне існування людини, обумовлюва не нічим зовнішнім, лише власною його індивідуальністю), за Ясперсом, не знаходиться в межах предметного світу, то-му що вона – свобода: “або людина як предмет дослідження – або людина як свобода“. Оскільки людина осягає себе, виходячи з свободи, він у такий спосіб осягає власну трансценденцію, що зникає явищем якої саме він і виявляється у своїй свободі. Іменуючи власну філософську діяльність “філософствуванням“, Ясперс наголошував на важливість коректної постановки питань – більш, ніж на змушений пошук відповідей. Філософія в Ясперс принципово не може ви-ступати як наука, обмежена рамками задава жорстко предмета і методу. Філо-софія лише засвідчує нас в існуванні буття, а метафізика сводима до відшукан-ня людиною змісту буття. Членування буття, за схемою Ясперса, сполучено з аналогічною будівлею його “філософствування“. “Бутті-в-світі“, предметне буття, “існування“ – речовий рівень буття. Філософствування, сполучене з ним, є “орієнтації-в-світі“. (Поверхневий шар пізнавання людини – розгляд його життя у світі; світ і причетність до нього людини, що може бути зафіксоване емпірично і раціонально за допомогою зусиль науки). В умовах “прикордонних ситуацій“, безмотивної незадоволеності наявним існуванням може проявитися (“опромінитися“, “висвітлиться“) “екзистенція“. Філософствування про неї не об’єктивовано по суті своєї, воно примушено втілюватися в словах, будучи орі-єнтовано на збагнення того, що приховано за словами. Мислення, що філософс-твує, у Ясперса здатне принести тільки задоволення, прагнучи проникнути за обрій явищ, наукова ж думка раціоналістично осягає явища, продуціює “знан-ня“. При цьому, стверджував Ясперс, “...філософська віра, віра мислячого лю-дини завжди відрізняється тим, що вона існує тільки в союзі зі знанням. Вона хоче знати те, що пізнавано, і зрозуміти саме себе“. “Філософська віра“, за Яс-персом, – продукт міркувань, а не одкровення; здатність філософствування вла-стива будь-якій людині і має на меті досягнення щирої “комунікації“, тобто ре-альної можливості бути почутим і висловитися самому (у процесі інтимного й особистого спілкування “у“ і “із приводу“ істини). Спілкування людей – атри-бут буття людини. “Порівняння людини з тваринами вказує на комунікацію як універсальна умова людського буття. Вона настільки складає його всеохоплю-ючу сутність, що все, що є людину і що є для людини.., знаходиться через ко-мунікацію“. Екзистенція, на думку Я., “є лише остільки, оскільки співвідносить себе з інший екзистенцією і з транс-ценденцією“. (Таким чином, існюче зустрі-чає чоловік трьома способами: світ, екзистенція і трансценденція, що, у свою чергу, відображають наявність трьох рівнів збагнення людини, все більш і більш глибоких). Акт комунікації виявляє собою здійснену співвіднесеність од-нієї екзистенції з іншої, акт філософської віри – співвіднесеність екзистенції з трансценденцією. Остання в Ясперса – кінцева межа будь-якого буття і мис-лення, вона настільки ж невблаганно існує, як і не може бути побачена, перебу-ваючи непізнаної. Трансценденція суть, що лежить за краєм людського існу-вання і світу і надаюча йому зміст і цінність: природа, міфологія, поезія, філо-софія – шифри трансценденції, через які вона “каже себе“. Будучи протипоста-вленим трансценденції, мислення трансформується в метафізику. За Ясперсом, “метафізика доносить до нас навколишнє трансценденції. Метафізику ми розу-міємо як “тайнопис“. Ми чуємо вкладену в шифрі дійсність з дійсності нашого існування... а не просто з розуму, що тут ні в якій мері не сприяє розкриттю змісту“. Не може бути ні знаків, ні символів трансценденції: знак доступний безпосередньо, а трансценденція – немає; символізоване живе лише в символі, трансценденція – за межею. Можуть бути натяки, вказівки на трансценденцію – шифри, що при цьому до познача них однозначно не прив’язані. Шлях до трансценденції є для кожного, але в обов’язковому порядку він неповторний і унікальний. Згідно Ясперса, “нескінченна багатозначність всіх шифрів, що до-пускає нескінченну безліч тлумачень, виявляє себе в тимчасовому існуванні як їхня сутність. Тлумачення шифрів через інші шифри, наочно даних – через спе-кулятивні, дійсних – через створені, нескінченне, як та середовище, у якій екзи-стенція хотіла б намацати свою трансценденцію і попередньо створити собі можливості. Система шифрів неможлива, тому що в неї вони входили б тільки в їхні кінцівки, а не як носії трансценденції. Нескінченна можливість тлумачення виключає систему можливих шифрів. Система може сама бути шифром, але ні-коли не може осмислено охоплювати, як проект, справжні шифри“. За Яспер-сом, для абсолютної свободи, що затверджує власну унікальність і неповтор-ність екзистенції, ця посилка (будь-який шифр трансценденції у вигляді твору мистецтва чи філософської концепції, що можуть бути витлумаченими принци-пово будь-яким чином) абсолютно необхідна. Екзистуюча людина знаходить самобутнє “я“ саме в неизбивном праві на абсолютно вільне тлумачення і про-читання іншого й інші. Як же можна впевнитися в тім, що обрана людиною ве-рсія тлумачення шифру трансценденції дійсно веде до неї екзистенцию? Транс-ценденція в Ясперса може бути означати як Бог, про яке припустимо знати ли-ше те, що він є. Критерієм зустрічі з Ним виступає момент “оніміння“ чи “мов-чання“: “Інтерпретація знаходить свою межу там, де кінчається мова. Вона від-бувається в мовчанні. Але ця границя сама існує тільки завдяки мові. У процесі мовного повідомлення мовчання стає своєрідним способом сказати про щось. Це мовчання – не замовчування про щось, що я знаю і про що міг би сказати. Це, скоріше, мовчання перед тим, хто мислить разом з тобою, мовчання перед самим собою і мовчання перед трансценденцією, виконане на межі того, що може бути сказано. Це мовчання – не німота без’язикості, що нічого не гово-рить, а отже, і не мовчить. Така справа із шифрами. Ми чуємо їх немов би з різ-них кіл, що розташовуються навколо трансценденції. Чи ми звертаємося до неї через їхнє посередництво. Але шифри ніколи не є те, що ми шукаємо в них, або почуваємо в них, або пізнаємо в них. Тому ми прагнемо вийти далі, за них, у глибину або вгору, туди, де кінчається всяка мова шифрів і де відбувається до-тик до трансценденції – у знанні про незнання, тобто в цьому виконаному мов-чанні“. “Німота“, “мовчання“, “невимовність у слові“, – на думку Ясперса, – єдино мислимі вираження почуття, що позначається словосполученням “Бог є“. Мислити ж трансценденцію можливо, за Ясперсом, лише “вмисливая“ її в сфе-ру предметного. Саме міра і ступінь коммунікативності, згідно Ясперса, і ви-ступає як критерій досконалості тієї або іншої філософської системи. Людина відрізняється від іншого існуючих у всіх його проявах саме схильністю до ко-мунікації, за допомогою її він знаходить свою “самость“, тобто справжнього самого себе в собі. Ясперс виділяв три рівні соціальності, три способи самоор-ганізації соціуму: організація на фундаменті приватного інтересу ізольованого індивіда; організація формально-правового порядку, де кожний розглядається лише в тім вимірі, у якому він дорівнює всякому іншому; органічна цілісність значної сукупності людей на національно-окрашенної або духовній основі. Тим самим філософія пропонує орієнтири поводження людини у світі з метою на-ближення його до стану “безумовного буття“, іманентного свідомості як тако-му. Досягнення цього (“усвідомлення буття“, “висвітлення любові“, “завершен-ня спокою“) і є мета філософствування, спрямованого на внутрішню дію, а не на зміну світу. Філософствування в Ясперса гранично етично навантажено (як базові поняття виступають “свобода до комунікації“, “свобода“, “вірність“ і т.д.). Я. відкидає гносеолого-методологічні пошуки в структурі традиційної фі-лософської творчості. “Людина“ і “історія“ – виступили в ролі основних вимірів буття людей. (“Зміст і призначення історії“, 1949). “Ситуація“ у Ясперса – клю-чове поняття для імплікації екзистенції: унікальна і не відтворена сукупність подій у кожний окремо узятий момент реального історичного часу і відрізняє одну епоху історії від іншої. Відкидаючи наявність об’єктивних законів і мож-ливість передбачення майбутнього за допомогою науки, Ясперс формулює чо-тири головних “зрізи“, що обумовили саме наявне здійснення світового проце-су. Перші два, за Ясперсом, – знаходження людьми мови, знарядь праці і вог-ню, що результують в становленні високих культур Індії, Єгипту, Месопотамії і Китаю в 5-3 тисячоріччях до н.е. Третій – “вісь світового часу“ (8-2 століття до н.е.) – духовне “основоположення“ людства, синхронно й автономно здійсни-лося на всьому просторі від Греції до Китаю. Люди усвідомлюють себе, власні можливості, справжню відповідальність; локальні історії змінюються всесвіт-ньо-історичним процесом. “Завершилася міфологічна епоха з її самозаспокоєні-стю, із само-зрозумілістю. Почалася боротьба проти міфу з боку раціональності і раціонального проясненого досвіду (логосу); боротьба за трансцендентного єдиного Бога проти демонів і боротьба проти неістинних образів Бога з етично-го збурювання проти них... Це загальна зміна людського буття можна назвати натхненням... Людина більш не замкнуть у собі. Він невідомий для самого себе, а тому відкритий для нових безмежних можливостей“. І, нарешті, четвертий пе-ріод – становлення науково-технічної цивілізації в Європі (17-20 століття). По-літико-моральні пошуки Ясперса об’єктивувалися в його дослідженнях “німе-цької провини“ (“Питання про провину“, 1946), культурно-психічної значимос-ті “холодної війни“ (“Атомна бомба і майбутнє людства“, 1958), погрози авто-ритарних тенденцій у житті ФРН (“Куди рухається ФРН?“, 1967). У цілому особлива роль філософствування і сполученої з нею філософської віри, на дум-ку Ясперса, складається в 20 столітті в тім, щоб протистояти псевдораціоналіс-тичним утопіям, постулюючим можливість насильницького створення раю на землі, але на практиці руйнуючим культурні встановлення людей і ввергають їх у жах цивільних братовбивчих конфліктів. Інші твори Ясперса: “Ніцше“ (1936), “Декарт і філософія“ (1937), “Екзистенціальна філософія“ (1938), “Про істину“ (1947), “Філософська віра“ (1948), “Введення у філософію“ (1950) і ін. Між на-укою і філософією, за Ясперсом, неприпустимо взаємне інфікування, але їх не можна і жорстко ізолювати один від одного. Сфери філософії і науки не анти-номічні, хоча і не тотожні. Наука надає філософії потенційні шляхи пізнання, точні результати досліджень, роблячи філософію видючої. Філософія додає си-стемі наук внутрішньо сполучний їхній зміст. Філософія, згідно Ясперса, руй-нує постійно культивуючий наукою догматизм і амбіційні претензії.

 

Яндекс.Метрика >