...
Трансцендентальне вчення про метод. “Критика чистого розуму” і наступний розвиток буржуазної філософії. PDF Печать E-mail

Трансцендентальне вчення про метод.
“Критика чистого розуму” і наступний розвиток буржуазної філософії.


Заключний розділ “Критики чистого розуму” – трансцендентальне вчення про метод, мета якого полягає у вказані шляху до створення системи чистого розуму, системи трансцендентального ідеалізму. Тут Кант не висловлює яких-небудь нових положень, а лише формулює вимоги, пропоновані дофілософського дослідження “критичною філософією”.
Складовими частинами кантівського вчення про метод є дисципліна, канон, архітектоніка, історія чистого розуму. У главі про дисципліну чистого розуму зазнає критики догматичне, полемічне і скептичне застосування розуму; йому протиставляється “критичний” метод, сутність якого була вже з’ясована вище. Обґрунтовуючи метод “критицизму”, Кант рішуче висловлюється за свободу наукового дослідження, наукових дискусій, вважаючи неприпустимим і суперечним природі розуму переслідування атеїстів, матеріалістів і інших супротивників ідеалізму і релігії. Але, виступаючи проти усякого зовнішнього обмеження розуму, Кант разом з тим своїм вченням про дисципліну чистого розуму обмежує його зсередини, “дисциплінує” його за допомогою агностицизму й апріорізму. Дисципліна чистого розуму покликана зменшувати його пориви, оберігати його від суджень про об’єктивну реальність, з чого випливає висновок, що “критична філософія” служить “не органоном для розширення, а дисципліною для визначення меж, і, замість того щоб відкривати істину”, у неї “скромна заслуга: вона застерігає від оману”. Проте філософія “критицизму”, на думку Канта, дає і визначену сукупність апріорних основоположень для пра-вильного застосування пізнавальних здібностей. Так, наприклад, трансцендентальна аналітика є канон чистого розуму. Оскільки розум не може привести до нових знань, то не існує канону теоретичного розуму, тобто принципів його позитивного застосування. Однак поняття канону, затверджує Кант, цілком застосовний до сфери практичного розуму, до навчання про моральність, про належне.
Всі інтереси людського розуму, як теоретичного, так і практичного, можуть бути, на думку Канта, зведені до наступних трьох основних питань: що я можу знати? що я повинний робити? на що я можу сподіватися? Трансцендентальні вчення про канон, власне, і покликано бути посібником для розв’язання цих питань у повній відповідності до принципів, сформованих “Критикою чистого розуму”.
Вчення Канта про архітектоніку чистого розуму являє собою виклад принципів побудови системи трансцендентального ідеалізму. Двома основними предметами філософії, відповідно до Канта, повинні бути природа і воля. Філософія природи має справу з тим, що є моральна філософія, що досліджує сферу свободи, – з тим, що повинно бути. Оскільки філософія вивчає лише апріорні принципи всякого знання, вона являє собою пропедевтику, критику чистого розуму. Спекулятивному застосуванню чистого розуму відповідає метафізика природи, його практичному застосуванню – метафізика натури. В цілому система метафізики складається з онтології (цю роль виконує “Критика чистого розуму”), раціональної фізіології (вчення про природу), раціональної космології і... трансцендентальної теології, взагалі, лише в тім обмеженім змісті, в якому це допускається “критичною філософією”, чи, говорячи іншими словами, в ме-жах практичного розуму.
Таким чином, у своєму вченні про архітектоніку чистого розуму Кант прагне додати своєму агностицизму характер систематичної філософської теорії, закінченої системи, що володіє позитивним змістом. Відкидаючи можливість пізнання об’єктивної реальності, Кант оголошує завданням філософії дослідження архітектоніки чистого розуму, його спекулятивного та практичного (в області моральності) застосування.
У заключній короткій главі трансцендентального вчення про метод Кант швидко характеризує основні питання “Історії чистого розуму”, що по його задумі повинна бути логічним аналізом і підсумком історії філософії, а отже історико-філософським підтвердженням безумовної необхідності того “критичного шляху”, що був обраний Кантом. Лише на цьому шляху можна буде, як говорить Кант, “ще до кінця сторіччя (нагадаємо, що “Критика чистого розуму” вийшла у світ в 1781 р.) досягти того, чого не могли здійснити багато століть, а саме надати повне задоволення людському розуму в питаннях, що завжди збуджували спрагу знання, але дотепер займали його безуспішно”.
Цими словами закінчується “Критика чистого розуму”, і вони наочно свідчать про те, що серед усіх філософських ілюзій, викриття яких Кант вважав своїм першочерговим завданням, він не помітив догматичної ілюзії відносно можливості створення завершеної незмінної, кінцевої у своїх висновках системи філософського знання. Заперечуючи можливість пізнання абсолютного, Кант проте припускав можливим створення філософії як системи абсолютних істин, що не вимагають подальшого розвитку. Тому він стверджував, що, поки не створена система трансцендентального ідеалізму філософії в прямій мірі цього слова не існує: є  тільки філософствування, тобто вправа  розуму в дослідженні загальних принципів, і  не більше. Кант певне не надавав значення розвитку філософії: він бачив в історії філософії лише різні спроби, що щоразу терпіли фіаско.
Ще більшій мері, ніж попередні філософи, Кант протиставляв філософію як науку наук всім іншим, частково, спеціальним наукам. Філософські проблеми, з його погляду, на відміну від проблем всіх інших наук мають апріорне, а не емпіричне походження. Філософії не приходиться поєднуватися з даними наук про природу і суспільство, навпаки, ці науки керуються основоположеннями глузду та розуму, зовсім незалежними від досвіду. Така догматична постановка питання про місце філософії в системі людських знань, про її роль у духовному житті суспільства аж ніяк не суперечить кантівському критицизму; вона з нього випливає.
Та обставина, що “Критика чистого розуму” не вирішила (та й не могла вирішити) поставлених нею питань, не перешкодило їй дати могутній поштовх подальшому розвитку філософської думки, насамперед німецької класичної філософії. Вчення Канта вже наприкінці XVIII ст. викликало пожвавлену філософську дискусію в Німеччині. Воно зазнавало критики з усіх сторін. Прихильник Канта Л.Рейнгольд намагався конкретизувати кантівське вчення про почуттєве споглядання з метою пом’якшення кантівського агностицизму і суб’єктивізму. Ф.Г.Якобі, Й.Г.Гаман покритикували кантівську концепцію “речей в собі” з метою обгрунтування можливості зверхдосвідного знання. Г.Э.Шульце (Енезидем) відкинув вчення Канта про “речі в собі” і спробував відродити філософський скептицизм у дусі Юма і його попередників. Із суб’єктивно-ідеалістичних позицій, властивих беркліанству, критикував Канта також і С.Маймон. Всі ці мислителі, піддаючи критиці філософію Канта, не зауважували найважливіших поставлених нею проблем. Ці проблеми стали в центрі уваги видатного продовжувача вчення Канта Й.Г.Фіхте, “науковчення” яке мало своєї безпосереднім завданням доказ можливості системи наукового, і насамперед філософського, знання. Фіхте відмовився від кантівського агностицизму, але разом з тим і від визнання об’єктивної дійсності. Він спробував з позицій суб’єктивного ідеалізму, вихідним положенням якого було поняття абсолютного Я (складова, згідно Фіхте, внутрішньо визначало основу всіх емпіричних Я, тобто звичайних, смертних людей), всебічно розвити ідею Канта про єдність пізнання і творчості. У фіхтевському абсолютному Я не важко впізнати трансцендентальну апперцепцію Канта, що піддалася істотній зміні: це не просто єдність самосвідомості, але разом з тим єдність свободи, діяльності, оскільки в абсолютному Я, з погляду Фіхте, знання і сила цілком збігаються і тому всемогутні. Абсолютне Я породжує саме себе, тому що воно абсолютне. Абсолютне Я породжує не-Я, тобто все інше, увесь зовнішній світ, що необхідний абсолютному суб’єкту як його антипод, як матеріал для його творчої діяльності.
Протиріччя, які у Канта були наслідком фатальних оман людського розуму, його нездатності проникнути за межі світу явищ, перетворюються у Фіхте в рушійну силу пізнання і творчої діяльності. Теза й антитезис уже не є несумісними протилежностями; вони діалектичні: протиріччя між ними знаходить свій дозвіл у синтезі. Діалектика, таким чином, стає формою розвитку абсолютного Я, у понятті якого Фіхте виражає своє уявлення про всю сукупну міць людства як результат його не тільки минулого і сьогодення, але і майбутнього розвитку.
Ф.В.Шеллінг, витлумачуючи в дусі об’єктивного ідеалізму ідею Канта про несвідому силу уяви, що створює світ явищ, перетворює цю несвідому силу з людської в надлюдську, зверхприродну, і природа стає з цього погляду “несвідомою поезією духу”. За вченням Шеллінга, ні Я, ні не-Я не можна прийняти за вихідне положення філософії: вихідним є їхня тотожність, що не є ні суб’єкт, ні об’єкт і являє собою, несвідоме, але духовне начало. Це абсолютна тотожність Шеллинг протиставляє, з одного боку, кантівському дуалізму, а з другого, фіхтенській альтернативі (необхідність взяти за вихідне одне з двох: чи свідомість буття, Я чи не-Я).
Однак абсолютна тотожність, що виключає всякі розходження, повинне все-таки бути джерелом усього різноманіття дійсного світу. Тому Шеллінг постулує у ньому несвідоме прагнення, бажання стати свідомим духом, фіхтенським абсолютним Я, що, таким чином, уявляється Шеллінгу не вихідним пунктом, а вищим результатом розвитку. Внаслідок бажання несвідома тотожність роздвоюється на протилежності, діалектичний рух яких утворить ієрархічну градацію розвитку світу.
У вченні Гегеля, найбільшого представника класичного німецького ідеалізму, кантівський чистий розум з людської здатності перетворюється в об’єктивно існуюче мислення, у субстанцію всього існуючого (“абсолютна ідея”), що є разом з тим суб’єктом, що реалізує себе в ході всесвітньої історії людства. Розходження між мисленням і буттям, самосвідомістю і зовнішньою дійсністю є, з погляду Гегеля, наслідок “відчуження” абсолютною ідеєю своєї сутності, результат процесу самопізнання, в якому абсолютна ідея об’єктивує, опредметнює свою сутність, для того щоб потім зняти це опредметнення, об’єктивування і повернутися до самої себе, тобто в чисту сферу мислення. Розходження між розумом і зовнішнім світом являє собою, за Гегелем, продукт розвитку, основу якого утворить діалектична тотожність мислення і буття. Ця тотожність відрізняється від шеллінгівської абсолютної індифференції тим, що воно із самого початку укладає в собі розходження між суб’єктом і об’єктом; мислення є мисляче і мислиме, свідомість і його предмет, Я та не-Я. Протиріччя, що полягають у цій тотожності мислення і буття, спричиняють необхідний розвиток світу, яке відбувається на основі постійно виникаючих і діалектичних протиріч, що дозволяються. Таким чином, кантівська діалектика чистого розуму, що навіває песимістичні висновки, трансформується в навчання про діалектичний розвиток, що йде по шляху прогресу розумної дійсності. Протиріччя між розумом і нібито нерозумною дійсністю розглядається Гегелем як пройдений етап: розумне неминуче виявляється дійсним, так само як дійсне – розумним. Діалектичні ідеї, що намітилися в кантівській трансцендентальній логіці, одержують всебічний розвиток у гегелівській діалектичній логіці, у якій категорії розглядаються в їхньому взаємозв’язку, зміні, розвитку. При цьому мова йде не тільки про гносеологічні категорії, але і про такі поняття як буття, якість, кількість, міра, сутність, дійсність, закон, свобода, механізм, хімізм, життя, практика і т.д. Фіхте, Шеллінг і Гегель розвивали прогресивні ідеї кантівського вчення.
Іншу позицію зайняли стосовно Канта реакційні буржуазні філософи. Вже в першій половині XIX ст. А.Шопенгауер витлумачує “речі в собі” Канта в дусі войовничого ірраціоналізму, волюнтаризму і песимізму. Світ, з погляду цього філософа, є, з одного боку, несвідома, сліпа, прагнуча до саморуйнування космічна свобода, а з іншого боку, не більш ніж сукупність людських уявлень, які наївно беруться за розумну, що підкоряється визначеним законам, впорядковану дійсність. Людський розум пристосований лише до світу явищ і служить практичними нестатками людини, жалюгідної, нещасливої істоти, що втілена в ній світова свобода штовхає до самознищення. Це антиінтелектуалістичне тлумачення вчення Канта стало домінуючим в епоху імперіалізму. У той час як Кант доводив, що наука неможлива без досвіду, чуттєвих даних, неокантівці перетворили науку (і весь людський досвід) у чисто апріорну конструкцію. Кант відкидав можливість інтелектуальної інтуїції. Приймаючи це положення Канта, А.Бергсон зробив висновок про безсилля розуму, якому він протиставив інстинкт, містичну інтуїцію. “Одна з найбільш важливих і найбільш глибоких ідей “Критики чистого розуму”, – писав Бергсон, – це ідея про те, що якщо метафізика взагалі можлива, то лише завдяки баченню (une vision), а не завдяки діалектиці”.
Кант доводив, що досвід має собою не нескладну масу почуттєвих даних, а систему емпіричних знань. Суб’єктивний ідеаліст Р.Авенаріус у своїй “Критиці чистого досвіду”, відкидаючи кантівський апріорізм, намагається разом з тим довести саме ідею науки як вивчення закономірностей, що мають загальне і необхідне значення. Таким чином, кантівський “критицизм”, нерозривно пов’язаний із прагненням обгрунтувати можливість теоретичного пізнання, перетворюється у фактичне заперечення науки.
Е.Гуссерль, приймаючи положення Канта про те, що категорії не є уза-гальненнями емпіричних даних, а мають собою первісні логічні структурні форми розуму, створив “феноменологію”, відповідно до якої ідеальні сутності, що містяться в людській свідомості, але нібито незалежні від нього, складають справжнє первісне буття; вся інша дійсність виявляється з цього погляду другорядною, вторинною реальністю, що філософське дослідження “візьме в дужки”, тобто залишає поза розглядом. Категорії, що Кант вважав формами наукового синтезу чуттєвих даних, позбавлені всякого значення за межами досвіду, стають у Гуссерля формами “ідеального буття”, що не має безпосереднього відношення до реальної дійсності. Якщо Кант протиставляв філософствуванню філософію яак систематичне знання про загальне і необхідне, то екзистенціаліст Г.Марсель стверджує, что філософія можлива лише як філософствування. А неопозитивісти, по суті розвиваючи ті ж нігілістичні ідеї, оголошують завдання філософії... подолання філософії шляхом “лінгвістичного аналізу”, покликаного довести, що філософські проблеми – це по суті справи псевдопроблеми.
Діалектичний матеріалізм, одним з теоретичних джерел якого є німецька класична філософія від Канта до Гегеля і Фейєрбаха, перетворивши філософію в науку, що теоретично підсумовує дані всіх інших наук і творчо розвивається на цьому теоретичному фундаменті, цілком покінчив з тим, що Кант називав філософствуванням і що складає основний зміст сучасної буржуазної філософії, зовсім нездатної до наукової постановки філософських проблем. Але, вирішивши поставлені попередньої філософською думкою завдання, діалектичний матеріалізм ні в найменшій мері не заперечує необхідність вивчення домарксиської філософії, її видатних добутків, знайомство з який не тільки сприяє розвитку філософського мислення, але і допомагає глибше зрозуміти сучасні філософські проблеми. До таких найбільш видатних здобутків домарксиської філософії, безсумнівно, належать “Критика чистого розуму” Е.Канта.

 

Яндекс.Метрика >