...
Соціальна філософія PDF Печать E-mail

Соціальна філософія

План
1. Поняття «суспільство» в філософії. Особливості соціальної детермінації.
2. Структура і функції суспільства.
а) Поняття суб'єкта суспільного розвитку. Соціальна структура суспільства
б) Основні сфери життєдіяльності людей і суспільні відносини. Функції суспільства.
3. Основні чинники суспільного розвитку та їх взаємозв'язок.
4. Історичні типи суспільства. Поняття «супільно-економічна формація» і «цивілізація».
1. Поняття «суспільство» в філософії. Особливості соціальної детермінації.
Суспільство є надскладною системою, яка формується в міру * розвитку здатності людей відокремлювати себе від природи. Філософія визначає три основні групи факторів, які обумовлюють розвиток людського суспільства: праця (специфічно людська доцільна діяльність), спілкування (колективний характер діяльності і життя), свідомість (пізнання, інтелект, духовний зміст людської діяльності).
Суспільство (соціум) можна визначити як сукупність всіх форм і способів взаємодії і об'єднання людей. В такому широкому значенні суспільство включає в себе все, що відрізняє цю систему від природно-космічних явищ, дозволяє розглянути створену людиною реальність як особливу форму руху матерії. Суспільство як система взаємодії людей визначається певними внутрішніми суперечностями — між природою і суспільством, між різними соціальними спільнотами, між суспільством і особистістю. Ці зв'язки стали основою для розробки різноманітних соціологічних концепцій суспільства. Одні з таких теорій нехтують якісною різницею між суспільством і природою (натуралістичні концепції), інші — абсолютизують її (ідеалістичні вчення).
В розумінні поняття «суспільство» потрібно виділяти два аспекти, два виміри — індивідуальний і соціальний. По-перше, суспільство — це самі люди в їх суспільних відносинах. Всі суспільні явища є врешті-решт результатом дій індивідів, їхніх цілей, бажань, думок, вільного вибору. Причому діють ці індивіди не відокремлено один від одного, тому суспільство є не просто сукупністю індивідів, а відкритою системою їх спілкування, взаємозв'язків і взаємодій. По-друге, суспільство є такою системою, що здатна до саморегуляції. Процес упорядкування та організації суспільних відносин породжує відносно самостійні і незалежні від індивідів форми суспільної інтеграції і регулювання відносин між індивідами, між соціальними спільнотами, між людиною і природою (виникає система норм і правил, прав і обов'язків, заборон і дозволів).
Саме така суперечлива особливість суспільної реальності —бути продуктом взаємодії індивідів, відбитком їх суб'єктивності (цілей, інтересів бажань) і разом з тим незалежним від них над індивідним, об'єктивним утворенням — обумовлює специфіку соціальної закономірності (соціальної детермінації), що якісно відрізняється від закономірностей природи. Суспільне буття та історія людства, оточуючий нас предметний світ складаються з зусиль конкретних індивідів, є результатом їх діяльності, продуктом конкретно-історичної форми відношення людей до природи. Проте саме цей результат стає об'єктивною умовою людського існування. Незважаючи на те, що люди самі творять свою історію і суспільне життя, форма «включення» їх в суспільно-історичний процес обумовлена не тільки ступенем освоєння ними-культурної спадщини, не тільки їх суб'єктивними прагненнями, свободою вибору, але й об'єктивними умовами матеріального виробництва, досягнутим рівнем суспільного розвитку, В тому числі —рівнем суспільної свідомості. Отже, те, що має назву «соціальної детермінації», є фактом залежності людей від продуктів та результатів їх власної діяльності. Із сукупної діяльності індивідів розвиваються нові об'єктивні історичні обставини, які, в свою чергу, визначають наступний розвиток людей. Тим самим, не існує Закономірних тенденцій історії без діяльності людей. Люди знаходяться в залежності від об'єктивних умов і обставин життя, але разом з тим створюють і змінюють ці обставини.
2. Структура і функції суспільства.   
а) Поняття суб'єкта суспільного розвитку. Соціальна структура суспільства.
б) Основні сфери життєдіяльності людей і суспільні відносини. Функції суспільства.
людини.
Суспільство як система взаємозв'язків і взаємодій індивідів має певну структуру. Структура суспільства має два аспекти. По-перше, це те, що має назву «соціальної структури суспільства», тобто сукупність «мікросоціумів» — соціальних груп, спільнот, котрі є Суб'єктами суспільного життя. По-друге, це є система основних сфер життєдіяльності суспільства (матеріально-економічна, соціально-політична і духовно-культурна) і відповідних до них суспільних Відносин (економічних, політичних, правових, моральних, релігійних
,ТОЩО).
Суб'єктами суспільного життя є самі люди, саме вони творять Історію. Творцями соціального процесу вони є разом з іншими людьми, у взаємозв'язку з ними. Кожна людина включена в певну соціальну спільноту чи групу (або в декілька соціальних груп). Тому суб'єктами Історичного процесу є не тільки індивіди, але й соціальні спільноти, що формуються на засадах єдності історичної" долі, обставин життя, Інтересів та цілей індивідуального та суспільного розвитку. Сукупність різноманітних соціальних спільнот та зв'язків між ними складають соціальну структуру суспільства.
Серед факторів, що обумовлюють формування соціальних" спільнот та груп, є і природні (ознаки статі, віку, раси), і соціальні (професійні, культурні    та    інші,   ознаки).    Так,    можна " виділити соціально-територіальні спільноти (мешканці міста і мешканці села), Соціально-демографічні (чоловіки, жінки, діти, молодь, пенсіонери), СОЦіально-етнічні (сім'я, рід, плем'я, народність, нація, етнос). Для К.Маркса основним критерієм соціального структурування було відношення до засобів виробництва, до власності. На цьому ґрунтується класовий поділ суспільства — на рабів і рабовласників, селян і феодалів, пролетаріат і буржуазію. У сучасній соціології поряд я поняттям «клас» вживається термін «страта». Теорія стратифікації виділяє певні верстви і спільноти (страти) за ознаками культури, (Чніти, стилем життя, родом занять тощо. Так, М.Вебер включає в  число таких ознак, крім відношення до власності і рівня прибутку, відношення до влади і соціальний престиж.
Суспільне життя відбувається в трьох основних сферах, або реальних процесах життєдіяльності, — в матеріально-економічній, соціально-політичній і духовно-культурній. Абсолютизація якоїсь однієї сфери суспільного життя веде до створення деформованої моделі суспільства.
В процесі багатогранної життєдіяльності людей складаються певні суспільні відносиш. Вони охоплюють всі сфери суспільного життя та діяльності. Матеріально-економічні відносини включають в себе виробничі відносини, технологічні, відносини розподілу, обміну;
соціально-політичні — політичні, правові, моральні, класові, національні, соціально-групові; духовно-культурні — моральні, релігійні,  художньо-естетичні,  наукові відносини.  Суб'єктами суспільних відносин є індивіди та соціальні спільноти, саме їх інтереси та потреби лежать в основі суспільних відносин.
Суспільство як єдність соціального і індивідуального спрямоване, по-перше, на забезпечення умов для збереження і розвитку самого соціуму і, по-друге, на забезпечення умов для реалізації і розвитку здібностей індивідів, для задоволення ними своїх потреб. Основні сфери людської життєдіяльності обумовлюють основні функції суспільства: забезпечення і відтворення матеріально-економічних умов життя  (зростання добробуту, матеріального достатку);
регулювання і організацію суспільних відносин (соціально-політичні, етичні гарантії виживання людства, упорядкування і нормалізації політичних, правових, моральних відносин); духовно-культурний розвиток людей.
Суспільне життя в своїй сутності є творчим процесом створення і розвитку людиною, як суспільно-історичним суб'єктом, соціальних умов свого життя. В цьому процесі розвивається і сама людина, збагачуються її можливості, вдосконалюються здібності. Така особливість людського буття визначається в соціальній філософії поняттям «суспільне виробництво». Суспільне виробництво не обмежується лише економічною сферою (матеріальне виробництво), (юно є разом з тим і розвитком різноманітних суспільних відносин та соціальних інститутів (виробництво форм спілкування) і процесом формування і розвитку духовної сфери людства, суспільних форм свідомості   (духовне   виробництво).   Отже,   основні   сфери життєдіяльності в їх взаємозв'язку — це і є реальний процес суспільного виробництва як виробництва життя, його соціальних умов і його суб'єкта — суспільної людини.
Матеріально-економічна сфера є процесом перетворення і освоєння природи з метою створення матеріальних умов і засобів життя. Характер і рівень матеріального виробництва визначається способом освоєння природи, тобто способом виробництва. Спосіб виробництва — це конкретно-історична єдність продуктивних сил і виробничих відносин.
Продуктивні сили відображають активне ставлення людей до природи, вони є, системою суб'єктивних і речових факторів, які здійснюють «обмін речовин» між суспільством і природою. До складу продуктивних сил входять люди в єдності їх фізичних і духовних сил, з їх історично набутим досвідом виробництва, уміннями, навичками, з їх знаннями, різними формами об'єднання виробничих зусиль. Другим елементом продуктивних сил є засоби виробництва. Засоби виробництва — це сукупність засобів праці (серед яких основними є ' знаряддя праці) і предметів праці (продуктивних сил самої природи
Виробничі відносини — це сукупність матеріально-економічних відносин між людьми в процесі виробництва і руху суспільного продукту   від   виробництва   до   споживання.   Вони   є Історично-конкретним способом поєднання людей  і  засобів виробництва на основі певного характеру власності, або способом привласнення людиною умов своєї праці. Саме через спосіб і процес привласнення умов праці реалізуються відносини власності, які є суттєвою характеристикою всієї системи виробничих відносин. Від виробничих відносин відрізняються так звані технологічні відносини, які так само складаються в процесі виробництва, але обумовлені не формою власності на засоби виробництва, а потребами технології і організації виробництва. Це, наприклад, відносини між робітниками різних спеціальностей, між організаторами та виконавцями тощо.
Джерелом розвитку способу виробництва є суперечність між продуктивним силами, що постійно розвиваються, і виробничим відносинами, які мають стабільний характер. Зміни в продуктивних силах зумовлюють потребу змін і у виробничих відносинах. Саме цей закон — закон відповідності виробничих відносин характеру і рівню розвитку продуктивних сил — К.Маркс вважав основним загальносоціологічним   законом,    що   лежить   в   основі соціально-політичних революцій і історичного розвитку.
Соціально-політична сфера життєдіяльності — це сфера продукування способів і форм спілкування, правил взаємостосунків між людьми. Вона пов'язана з формуванням в процесі історії соціальних спільнот (конкретно-історичних суспільств, держав, .класів, націй, етносів, різноманітних соціальних груп) і соціальних інститутів — форм організації і регулювання стосунків в суспільстві. Однією з найважливіших функцій суспільства є функція організації, упорядкування, нормалізації суспільних відносин. Саме регулятивну функцію виконують соціальні інститути. Вони «обслуговують» всі сфери  суспільства,  забезпечуючи  соціальну консолідацію  і стабілізацію життя всього суспільства. Соціальні інститути — це і певні установи, і сукупність соціальних норм та культурних зразків, і система поведінки, відповідна до цих норм. В залежності від сфер життєдіяльності виділяють такі соціальні інститути: економічні (розподіл праці, власність, заробітна плата), політичні, або інститути влади (держава, армія, суд, партії, профспілки тощо), інститут права, освіти, сім'ї, церкви, інститути в сфері культури (традиції і звички, мораль тощо).
(Духовно-культурна сфера є процесом духовного .виробництва, процесом формуванні? і функціонування об'єктивних форм духовного життя — мистецтва, моралі, релігії; філософії, науки, культурних цінностей, суспільних цілей, ідеалів, а також таких явищ культури, як виховання, освіта В марксистській філософії духовно-культурна сфера традиційно розглядалася як похідна від матеріально-економічної сфери, як така, що виконує роль несамостійного елементу «другого порядку». З цього приводу потрібне зазначити, що духовне начало є основою самоорганізації і самозбереження суспільства. Кожне суспільство в своєму розвитку ґрунтується на певній системі цінностей, норм, ідеалів. Якщо ідеали суспільства, його культура, форми менталітету, свідомості підпадають під загрозу ерозії, то змінюються і суспільні відносини, трансформується сама цивілізація. Суспільне життя в будь-якій формі і на будь-якому рівні визначається духовно-культурними чинниками, які не можна ігнорувати.

3. Основні чинники суспільного розвитку та їх взаємозв'язок.
У сучасному світі існують різноманітні форми суспільства, що суттєво відрізняються одне від одного за багатьма параметрами. Так само і в історії людства можна помітити, що суспільство пройшло в своєму розвитку різні етапи.
В соціальній філософії по-різному вирішувалось питання про основні чинники суспільно-історичного процесу. Як правило, пошук йшов в напрямку визначення певної єдиної детермінанти, або «мотора» історії, чи то буде техніка, чи економіка, чи свідомість, пізнання. В натуралістичних концепціях розвиток суспільства пояснювався біологічними   законами,   природними   факторами,   зокрема географічними чинниками, змінами народонаселення тощо. Інші концепції апелювали до людського розуму. Ідея про вирішальне значення людської свідомості є чи не найпоширенішою в соціальній філософії. Така ідея заснована на тому, що в суспільстві діють люди, наділені свідомістю і волею. Звідси — особлива увага до ролі пізнання і науки в історії, до ролі творчої діяльності особистості. Історичний розвиток пояснюється зростанням людської свободи, вдосконаленням моральних норм, поширенням людської свободи, вдосконаленням моральних норм, поширенням нових культурних цінностей тощо. Сучасні західні філософи-технократи пояснюють соціальний розвиток прогресом техніки і технології. Марксистська соціологічна теорія спирається на той безперечний факт, що саме виробництво матеріальних благ забезпечує безпосереднє існування людини. Тому визначальна роль в історичній еволюції суспільства відводиться тут матеріальному виробництву, економічному фактору: рівню розвитку продуктивних сил і виробничих відносин, рівню продуктивності праці.
Всі названі фактори є суттєвим і необхідними в соціальному розвитку, всі вони обумовлюють певним чином плин історичних подій. В еволюції суспільства важливі всі форми життєдіяльності — матеріально-економічна, політична, релігійна, моральна та інші — в їх історичній єдності і взаємозв'язку. Не заперечуючи величезний детермінуючий вплив техніко-економічних факторів, потрібно все ж зазначити, що не можна вказати єдиний визначальний чинник для всієї людської історії. На різних етапах соціального розвитку головним може стати будь-який з названих чинників.
Отже, історія обумовлена сукупністю різних факторів, одні з яких в конкретних ситуаціях виявляються сильнішими за інші і постають в якості основних детермінант.

4. Історичні типи суспільства. Поняття «суспільно-економічна формація» і «цивілізація».
У сучасній філософії співіснують два підходи до типології суспільства, які частково заперечують, але й доповнюють одне одного — формаційний і цивілізаційний. Основною проблемою, на вирішення якої спрямовані ці підходи, є проблема логіки, певного порядку і .спрямованості історичного процесу. Чи є історія розвитком, рухом вперед, чи вона є історією «броунівського руху», історією локальних, замкнених цивілізацій, не пов'язаних в єдиний загальнолюдський історичний процес, формаційний підхід однозначно вирішує цю проблему: історія є прогресивним розвитком, лінійним процесом сходження від менш досконалої формації до більш розвиненої. На відміну від нього, цивілізаційний підхід до історії набагато обережніше ставиться до історії, він не передбачає наперед заданого сценарію Майбутнього розвитку, заперечує наявність єдиної закономірності історії. Зупинимось на сутності цих двох підходів.
Формаційна теорія ґрунтується на розумінні суспільства як соціально-економічної цілісності, тобто вирішальна роль відводиться економічному фактору. Розробка поняття «суспільно-економічна формація» належить К.Марксу. Саме він вперше висунув ідею Матеріалістичного розуміння історії, що значним чином вплинуло на подальший розвиток соціологічної науки. Суспільно-економічні формації — це конкретно-історичні типи .суспільства, послідовні «сходинки» історичної еволюції, що обумовлені певним способом виробництва і специфічною формою виробничих відносин, насамперед
— формою відносин власності. Згідно з формаційним підходом, спосіб виробництва детермінує усю різноманітність суспільних відносин і зв'язків. Основними елементами суспільно-економічної формації є базис і надбудова. Сукупність виробничих відносин, яка складає економічний лад суспільства, називається базисом. Від базису залежать всі інші суспільні відносини. Він визначає характер і зміст надбудови — ідеологічних, політичних, правових відносин і ідей, організацій і установ, через які ці відносини здійснюються.
Суспільно-економічна  формація  розглядається  як загальна характеристика основних типів суспільства. Первіснообщинне, рабовласницьке, феодальне, капіталістичне, комуністичне суспільство
— такі ступені розвитку соціуму. Світовий історичний процес розуміється як лінійне сходження від однієї формації до іншої.
Формаційний підхід, на який спирався К.Маркс в аналізі суспільства, був історично виправданий. Він належав періоду переходу від феодалізму, до капіталізму, саме на даному етапі історії об'єктивні соціально-економічні, технологічні і техніко-економічні процеси однозначно визначали функціонування і розвиток суспільства. Сьогодні формаційний підхід є недостатнім-для пояснення історичного розвитку. Причому хибним виявився не сам по собі цей підхід, а його абсолютизація,  догматичне  ставлення до  нього.  По-перше, неправомірно стверджувати, що на будь-якому етапі історії соціально-економічні відносини детермінують суспільне життя в цілому. По-друге, уявлення про єдину закономірність, лінійне сходження від формації до формації не залишає місця для свободи людини, для ^вибору альтернативних шляхів розвитку. Насправді-бо, історія є проявом творчої діяльності людей, а процес творчості ніколи не можна абсолютно передбачити. По-третє, реальна історія народів, суспільств, держав не вкладається в тісні рамки формаційного розвитку по висхідній, при такій спрощеній схемі втрачається своєрідність і самоцінність кожної культури і цивілізації, вони виступають лише в якості передумов майбутнього досконалого суспільства.
Отже, теорія формаційного розвитку суспільства є історично обмеженою. Вона була адекватна епосі, яка пройшла під знаком і гаслом наукового і технічного прогресу (ХУІП-ХІХ століття) і відображає об'єктивні тенденції саме цього періоду.
Потребам більш досконалого осмислення сучасного суспільства відповідає цивілізаційний підхід, що утверджується в сучасній філософії. В його основі лежить факт перетворення історії людства в -глобальну, загальнолюдську історію. Раніше вона була історією окремих народів, племен, країн, регіонів, культур. Створення планетарної цивілізації — складний і досить суперечливий процес. Не випадково, що-все частіше йдеться про цивілізаційну кризу сучасності. В соціології і філософії став вже загальноприйнятим поділ історії на період традиційної (аграрної), техногенної (індустріальної цивілізації.
Термін “цивілізація” багатогранний і не має чіткого визначення. Іноді “цивілізацію” ототожнюють з поняттям “культура”. Нерідко під поняттям “цивілізації” розуміється більш високий рівень розвитку суспільства, але у всякому разі це поняття вживається для характеристики цілісності матеріальної і духовної життєдіяльності людей. Щодо цивілізаційного підходу, який ми розглядаємо, то під цивілізацією тут розуміється певне історичне утворення, відгалуження історичного розвитку, сукупність культур і соціумів, об'єднаних спільними ознаками. Чим же відрізняються типи цивілізацій від типів суспільно-економічних формацій?
На відміну від формаційної типології (членування) суспільства, яка базується на економічних структурах, певних виробничих відносинах, поняття «цивілізація» фіксує увагу не лише на економічній стороні, а на  сукупності  всіх  форм  життєдіяльності  суспільства   — матеріально-економічній, політичній, культурній, моральній. Основу цивілізації складає не лише економічний базис, але в більшій мірі — сукупність культурних зразків ціннісних орієнтирів-цілей, мотивів, ідеалів, що перетворюються в певні психологічні настанови людей. Типи цивілізацій більш глобальні, більш сталі утворення, ніж типи формацій. У межах одного типу цивілізації можливі формаційні відмінності. Розвиток цивілізації є більш могутнім, значущим, довготривалим процесом, ніж зміна формацій. Важливо підкреслити, що кожному типу цивілізації притаманні свої визначальні чинники розвитку, свій власний механізм детермінації.
Традиційна цивілізація  охоплює  періоди  стародавності  і середньовіччя — це Стародавня Індія і Китай, Стародавній Єгипет, держави мусульманського Сходу, середньовіччя тощо. Цей тип соціальної організації зберігся і до наших часів, багатьом країнам третього світу притаманні такі риси традиційного суспільства. Для традиційної цивілізації притаманні такі риси і ознаки: аграрна спрямованість економіки; екстенсивний і циклічний типи соціального розвитку; високий рівень залежності від природних умов буття, зокрема від географічного становища; консерватизм в соціальних стосунках і способі життя; орієнтація не на розвиток, а на відтворення і збереження прийнятого порядку і наявних структур соціального життя; негативне ставлення до будь-яких нововведень (інновацій);
пріоритет традицій, усталених норм, звичаїв, авторитету; високий рівень залежності людини від соціальної групи і жорсткий соціальний контроль; різка обмеженість індивідуальної свободи.
Техногенна цивілізація сформувалась на руїнах середньовічного суспільства. Екстенсивний тип соціального розвитку змінюється на інтенсивний. Найвищими принципами життя людини і суспільства стають зростання, оновлення, розвиток. Циклічний тип розвитку змінюється поступальним. Розвиток економіки .на основі техніки, технології, науки перетворюється на провідну детермінанту суспільного розвитку. Виникає нова система цінностей, основу якої складають наука, техніка, технологія. Ідея створення світу і підкорення людиною природи стає провідною в культурі технологічної цивілізації. Принципово змінюється становище індивіда: утверджується цілісність свободи, принцип виховної рівності людей. Саме тут набувають особливого значення цінності демократії, суверенності особистості, принцип недоторканості її прав і свобод. Основною настановою діяльності індивіда стає досягнення успіху завдяки зусиллям через реалізацію своїх особистих цілей.
Техногенна цивілізація не тільки динамічна і рухлива, але й досить агресивна. Вона подавляє, підкоряє традиційні суспільства та їх культуру.

Література
1.    Бургин М.С. Из чего построен окружающий мир. Онтологический ракурс // Философские и социологическая мысль. – 1991. - №8.
2.    Бурова О. Річ та онтологічний простір думки // Філософська і соціологічна думка. – 1995. - №4.
3.    Гайденко В.П. Бытие и разум // Вопросы философии. – 1987. - №9.
4.    Кутирев В.О.Людина і світ: три парадигми взаємодії. // Філософська і соціологічна думка. – 1991 №7.
5.    Бургин М.С. Из чего построен окружающий мир. Онтологический ракурс // Философские и социологическая мысль. – 1991. - №8.
6.    Бурова О. Річ та онтологічний простір думки // Філософська і соціологічна думка. – 1995. - №4.
7.    Гайденко В.П. Бытие и разум // Вопросы философии. – 1987. - №9.
8.    Кутирев В.О.Людина і світ: три парадигми взаємодії. // Філософська і соціологічна думка. – 1991 №7.

 

Яндекс.Метрика >