...
Шеллінг (Schelling) Фрідріх Вільгельм Йозеф (1775-1854) PDF Печать E-mail

Шеллінг (Schelling) Фрідріх Вільгельм Йозеф (1775-1854)

Шеллінг (Schelling) Фрідріх Вільгельм Йозеф (1775-1854) – один з найвизначніших представників німецької класичної філософії. У 1790 у 15-літньому віці стає студентом богослов’я Тюбингенского університету (разом з Гегелем і Гельдерліном). У 1798, у 23 роки – професор у Йене. Тут Шеллінг зближається з гуртком романтиків (брати А. і Ф.Шлегели, Новаліс, Шлейермахер і ін.). У Мюнхені (1806-1820) стає членом Академії наук і генеральним секретарем академії образотворчих мистецтв 1820-1826 – професор Ерлангенского, з 1827 – знову Мюнхенського і з 1841 – Берлінського університетів. Відіграв значну роль у розгортанні проблематики критичної філософії. Починаючи з Канта, критична філософія ставила перед собою за мету вивчення найглибших основ самопізнання, тобто людського Я, суб’єкта як активного творчого начала. Після Канта це критичне самопізнання мало потребу у систематичному завершенні і єдності, але як тільки ця мета була досягнута, постало не менш важливе завдання – знайти вихід з області теорії пізнання в область філософії природи, як необхідного об’єкту самого духу. Значення Шеллінг у німецькій філософії і визначається тим, що саме на його частку випало завдання здійснити грандіозний перехід від самопізнання до світопізнання, заснованому на принципах кантівсько-фіхтенського критицизму. Філософський шлях Шеллінг і, відповідно, послідовність розв’язуваних ним проблем можна представити наступним чином: від самопізнання до світопізнання, а від нього – до богопізнання, що погодиться з такими періодами його творчості, як натурфілософія, філософія тотожності, трансцендентальний ідеалізм, філософія відвертості. Перш ніж виробити свою точку зору, Шелінг цілком знаходився під впливом ідей Фіхте. Всієї його праці до середини 1790-х являють собою не більш, ніж коментарі до науковчення останнього. Розбіжність у поглядах між мислителями намітилися в розумінні природи. Якщо Фіхте направляв свій інтерес головним чином на те, як суб’єкт сам визначає і формує себе, і залишав поза увагою несвідомо діюче і те що творить природу Я, то, за Шеллінгом, таке Я і не є ще власне суб’єкт, щоб стати таким, воно повинно пройти тривалий шлях несвідомого природного розвитку. Шеллінг переконаний, що починати філософію відразу із самопізнаного Я не є історичним, варто повернутися до його джерел, зобразивши весь генезис самопізнання і тим самим необхідність його появи. Так аналізу самосвідомості виявився поданий аналіз природи, що відповідно, стала в Шеллінга як несвідома творчість самого духу, необхідний продукт його розвитку, тим же самим – духом, і що споглядається. При цьому Шеллінг розрізняє свідомість, дух, як суб’єкт у вигляді абсолютно вільної чистої діяльності, з одного боку, і дух як продукт розвитку природи, з іншого, – як свідоме і несвідоме. Ця проблема співвідношення свідомого і несвідомого стане в центр уваги Шеллінга на всіх етапах його розвитку. Філософія природи на цьому етапі виступає в ролі необхідної частини філософії трансцендентального ідеалізму, чого не було у Фіхте, що не бачив в ній самостійної реальності. Основною проблемою натурфілософії Шеллінга стає розгляд усіх ступенів розвитку природи в напрямку до її найвищої мети, тобто породженню свідомості з несвідомої форми життя чи розуму, як говорить сам Шеллінг: розгляд того, як із природи виникає дух, як природа приходить до знання? Хоч у специфічній формі, Шеллінг продовжив розвиток критичної філософії, тому що, подібно до своїх попередників – Канта та Фіхте він вирішує питання про умови пізнання: як людина, будучи явищем природи (тобто передуючим пізнанню) починає пізнавати природу, чи як природа приходить до того, що вона пізнається людиною. З цього погляду, знання виникає як необхідний продукт розуму, закладений і організований природою в людині. Далі цілі натурфілософії конкретизуються наступним чином: досліджувати організуючу природу до тієї ступені її розвитку, коли виникає знання. Шеллінг поширює діалектичний метод Фіхте на аналіз природних процесів, проголошуючи як головні принципи своєї натурфілософії принцип єдності природи і духу; принцип відомості (тобто розуміння всякого природного тіла як продукту взаємодії протилежно спрямованих сил); принцип або розвиток творчості природи, звідки з’явилося відоме шеллінгівске: природа не тільки natura naturata (про-дукт), але й natura naturans (продуктивність, діяльність, суб’єкт). Розвиток здійснюється в природі як своєрідна “ієрархія організацій”: то від об’єктивного до суб’єктивного через так зване потенціювання – зростання суб’єктивності. На розвиток натурфілософських поглядів Шеллінга великий вплив зробило природознавство тих років, що активно досліджувало питання про немеханічний принцип уніфікації природних сил і експериментально приступило до всестороннього вивчення можливості взаємопереходів різних форм руху. Це була межа великих відкриттів А. Вольти, Лавуазьє, Прістлі, Ерстеда, Фарадея й ін. У свою чергу, умоглядні ідеї Шеллінга про єдність природи і всіх її сил також надихнули багатьох натуралістів (наприклад, Ерстеда про зв’язок між електрикою і магнетизмом). А сам Шеллінг спекулятивним шляхом здійснив своєрідний синтез корпускулярної і хвильової теорій світла Ньютона і Гюйгенса, що тільки через 100 років експериментально підтвердив Луї де Бройль. Натурфілософія Шеллінга проходить дві фазиси свого розвитку, відділені одна від другої філософією тотожності, що сама випливає з першого й у свою чергу обгрунтовує другий фазис. На 1-му етапі, з’ясовуючи питання про те, як із природи виникає дух, знання, він дійде висновку про те, що розвиток природи здійснюється через потенціювання – поступове динамічне підвищення її форм вбік зростання суб’єктивності. Наступний, більш пізній, варіант філософії природи присвячений головним чином питанням взаємин природи і духу. З цією метою Шеллінга здійснює так звану дедукцію природи як активного творчого суб’єкта, апріорі що передує всім конкретним явищам. Природа стає в його інтерпретації одночасно й об’єктом і суб’єктом, і діяльністю і продуктом, завдяки чому і є можливим її пізнання. Так філософія природи безпосередньо перетікає у філософію тотожності, відповідно до якої існує тільки один світ, у якому знаходиться все: і природа і дух. Мова йде про деяку первісну єдність суб’єктивного й об’єктивного, що служила вихідним пунктом будь-якого розвитку – абсолютної індифференції, з якої через потенціювання здійснюється піднесення суб’єктивного з об’єктивного. Але при цьому принцип тотожності суб’єкту й об’єкту зберігає роль основного змісту розвитку як усього світу, так і кожної з його ступіней. Все у світі є єдністю суб’єктивного й об’єктивного, а розходження між ними зумовлені лише кількісною перевагою одного чи іншого. Звідси маємо, що природа і реальна й ідеальна одночасно, тобто й існує незалежно від нашого її пізнання, що нею й обумовлено, і в той же час укладає в собі самій умови цього пізнання та його принципи. Так Шеллінга виходить за рамки суб’єктивного ідеалізму Фіхте, беручи за основу самої природи принципи її ж пізнання. Шеллінг назве своє вчення наукою про абсолютне, що пізнає той принцип, у якому з необхідністю випливає дійсний світ, що укладається в собі і природу і дух, абсолютне тотожність суб’єкта й об’єкта, ідеального і реального – чи абсолютним ідеалізмом. Із самого початку філософія природи була задумана як частина філософії трансцендентального ідеалізму, що включає в себе також і теорію пізнання. Відмовившись від можливості використовувати як зразок вчення Фіхте, Шеллінг намагається всесторонньо розвинути висновки, отримані ним у натурфілософії, для побудови власної філософської системи як ідеалізму у всій його повноті в противагу обмеженому суб’єктивному ідеалізму. З цією метою він пише “Систему трансцендентального ідеалізму” (1800), у передмові якої ним була чітко визначена специфіка завдань трансцендентального ідеалізму в порівнянні з завданнями його філософії природи. На думку Шеллінга, філософія повинна пояснити факт знання, відповідність уявлень предметів. Це збіг предметно-несвідомого (природи) і свідомого (суб’єкта), є той факт на думку Шеллінга, який варто пояснити, філософія природи вирішила тільки один бік проблеми, показавши як природа стає об’єктом наших уявлень. Було виявлено, що інтелект сам виникає з природи, яка і є цей інтелект, що розвивається. Але є й інша сторона проблеми – те, як інтелект приходить до природи, або як до суб’єктивного начала приєднується об’єктивне, що погоджується із ним. Інакше кажучи, головним завданням трансцендентального ідеалізму стає дослідження розвитку самого інтелекту відтворення необхідного розвитку інтелекту за допомогою інтелектуальної інтуїції (це означає, що досліджувані об’єкти – акти свідомості – пізнаються безпосередньо при їхньому здійсненні, тобто рефлексування діяльності відбувається в момент її здійснення). Далі Шеллінг розділяє інтелект на теоретичний (той що копіює) і морально-практичний (той що потребує мети), що зумовлює існування в рамках системи трансцендентального ідеалізму теоретичної і практичної філософії. При цьому необхідною умовою того, що інтелект може бути одночасно тим що копіює і творить, стає принцип інтелектуальної інтуїції, яка означає існування однієї і тієї ж творчої діяльності, що творить об’єкти й одночасно копіює їх. Система теоретичної філософії відповідає на запитання про те, як інтелект пізнає світ; практична філософія досліджує те, як практичний інтелект приводить цей світ до порядку. Іншими структурними частинами філософії трансцендентального ідеалізму стає також філософія природних цілей, зайнята аналізом творчої, цілеспрямованої діяльності природи, і філософія мистецтва, у якій, за Шеллінгом, переборюється протилежність теоретичного і морально-практичного, настає гармонія свідомої і несвідомої діяльності, збіг природи і свободи, почуттєвого і морального начал. Саме філософія мистецтва стає в Шеллінга органоном філософії, її своєрідним завершенням і вищим зводом усього філософського будинку. Як і Фіхте, Шеллінг був впевнений в тому, що система закінчується в тому випадку, коли вона повертається до свого вихідного пункту. Так, у естетичному спогляданні, міркував він, інтелектуальне споглядання стає об’єктивним; встановлюється гармонія досліджуваного об’єкта – Я – із самим собою через потенціювання самоспоглядання. Таким чином історія самосвідомості, за Шеллінгом, пройшла через ступіні теоретичного Я, що споглядає світ; практичного Я, що приводить світ до порядку і художнього Я – світ, що діє. Починаючи з відчуття, через споглядання, уявлення, судження і вищий пункт теоретичного Я – розум, коли воно починає усвідомлювати себе самостійним і самодіяльним і таким чином стає практичним, діючим свідомо, а від нього до естетичного Я – такий шлях розвитку інтелекту. Наступний етап філософського розвитку Шеллінга – його система абсолютної тотожності, мета якої погодити два протилежних мо-менти його вчення – натурфілософію і трансцендентальний ідеалізм, що різними шляхами йшли до розгляду однієї і тієї ж проблеми: натурфілософія показала виникнення свідомості з природи (тут “об’єктивне є перше”), а трансцендентальний ідеалізм здійснив дедукцію об’єкту із суб’єкта, тобто зафіксував “суб’єктивне як начало”. У філософії тотожності Шеллінг наштовхується на необхідність узгодження обох рядів, додавши їм єдиної підстави у вигляді абсолютної тотожності суб’єкту й об’єкта, природи і духу, що з’являються тепер як два порядки того самого безупинного процесу. Своє навчання про абсолютну тотожність він розвиває головним чином у діалозі “Бруно, або про божествене і природне начало речей” (1802). Так, будучи тотожністю суб’єктивного і об’єктивного, абсолют, за Шеллінгом, не є ні дух, ні природа, а байдужність обох – тотальна індифференція (подібно точці байдужності полюсів у центрі магніту), що містить у собі можливість усіх визначень, і що тримає в собі, і в той же час рівну собі всеєдність, що виключає всяку зміну і різноманітність. Повне розгортання та здійсненність цих можливостей, за Шеллінгом, це Всесвіт, який є тотожністю абсолютного організму й абсолютного витвору мистецтва. Шеллінг навіть подвоює термін, він говорить про “тотожність тотожності”, щоб підкреслити і його Абсолютну єдність, і абсолютну рівність собі самому. Відповідно сфері пошуків і принципу підходу до неї, ця етап у розвитку його філософії одержав назву “філософії тотожності” як, втім, і все вчення Шеллінга. В цьому плані надзвичайно складним для філософа виявилося питання про пе-рехід від його Абсолюту до світу, від сутності до явища, від єдності до різно-манітного і від нескінченного до кінцевого. Шеллінг знайшов тут вихід у кількісному розходженні між суб’єктивним і об’єктивним на кожній ступіні розвитку, незважаючи на них, у той же час, абсолютну тотожність. Ці погляди Шеллінга будуть піддані потім критиці з боку Гегеля, що радикально перешикує шелінгівське абсолютне, зробивши його не тільки субстанцією, але і суб’єктом. В останні десятиліття свого життя Шеллінг створює так звану філософію або позитивну філософію одкровення, основні ідеї якої пролунали у більш ранніх його роботах (“Філософія релігії”, 1804, “Філософські дослідження про сутність людської свободи”, 1809 і ін.). Шеллінг багато міркує над питанням про те, яким чином відбувається народження світу з абсолюту, і робить висновок про неможливість раціонально пояснити цей факт. Він вважає його ірраціональним, первинним фактом, який корениться не в розумі, а у свободі – сліпій та несвідомій і тому нездатній бути предметом філософії, що здійснює раціональне виведення всього існуючого з вихідного принципу. Свою раціональну філософію (він називає її негативною наукою розуму) він вважає за необхідне тепер допо-внити так званою позитивною, у якій первинним стає вже не існуюче, а його суть – ірраціональна свобода, що осягається тільки в “досвіді”, що асоціюється в Шеллінга з міфологією і релігією. Так Шеллінг відходить від основних принципів німецької класичної філософії до теософії і містики. Місце Шеллінга в історії філософії визначається здійсненим ним переходом від суб’єктивно-ідеалістичного науковчення Фіхте до об’єктивного ідеалізму і принципів розвитку ним діалектичної натурфілософії. Ранні роботи Шеллінга стали важливою сполучною ланкою між філософією Канта і Фіхте, з одного боку, і вченням Гегеля, з іншого, якому Шеллінг багато в чому передав сам принцип своєї філософії. Навчання Шеллінга дуже вплинуло на філософську думку ХІХ-ХХ ст. Маючи у своїй основі як би два начала – абсолютний розум і сліпу зверхчутливу свободу, воно з’явилося ідейним матеріалом для всіляких філософських систем, як раціоналістичних (Гегель), так і ірраціоналістичних (Шопенгауер), а через останнього для творців філософії життя й екзистенціалізму.

 

Яндекс.Метрика >