...
Сартр (Sartre) Жан Поль (1905-1980) PDF Печать E-mail

Сартр (Sartre) Жан Поль (1905-1980)

Сартр (Sartre) Жан Поль (1905-1980) – французький філософ, письменник, один з найзначніших представників французької феноменології, засновник атеїстичного екзистенціалізму. Відштовхуючись від деяких ідей Декарта, Гегеля, Кіркегора, Фрейда, Гуссерля, Хайдеггера і (в пізній період творчості) Маркса, Сартр розробляє ідею специфічності й автентичності людського існування; розвиває концепцію буття, що включає в поняття буття індивідуальну свободу як її конститутивний елемент; пропонує оригінальні методологічні засоби аналізу і опису цього конституювання як індивідуально-конкретної події в складі універсуму, як унікального і незамінного акту екзистенції в історичному процесі (метод екзистенціального психоаналізу, регресивний-прогресивний і аналітико-синтетичний метод). Сартр починає в 30-ті зі спроб застосування і творчого розвитку феноменологічних принципів опису і аналізу структур свідомості і самосвідомості людини, радикалізує гуссерлівську операцію феноменологічної редукції з метою очищення свідомості від “психічного”, у результаті чого приходить до відмови від ідеї егологічної структури свідомості, утвердження автономії іррефлексивної свідомості, її іманентної єдності і онтологічного пріоритету стосовно рефлексивного рівня з його конструкцією Я. (“Трансцендентність Его”, 1934). На цьому шляху Сартр прагне виявити сферу “абсолютної свідомості” як “трансцендентальну сферу волі” і умова екзистенції. Прийнявши феноменологічний опис сутності уяви й емоції як інтенціонально організованих поведінки свідомості у світі (“Уява”, 1936; “Ескіз теорії емоцій”, 1939; “Уява”, 1940), Сартр розвиває онтологічний статусу свідомості в універсумі: його здатності відриватися від даного, автономно проектувати “неіснуюче” і – у відповідності до свого проекту, неантизуючим і трансцендуючим наявне, – певним чином артикулювати існуюче, трансформувати його в “світ”, “ситуацію”, “конк-ретну і сингулярну тотальність”, в “конкретне”. Основний філософський трактат Сартра “Буття і ніщо. Дослід феноменологічної онтології” (1943) присвячений дослідженню питань: що таке буття? які фундаментальні буттєві відносини між свідомістю і світом? які онтологічні структури свідомості (суб’єктивності), що роблять можливими ці відносини? яким чином можна зафіксувати, концептуалізувати і розтлумачити онтологічну конститутивність людини як кінцевого, одиничного, конкретного існування, тобто в його буттєвій нередуциюванні і самоістотності? У пошуках відповідей на ці питання Сартр виходить з ідеї світу як феномену. Світ, що безпосередньо виявляється людиною в її життєвому досвіді, є, за Сартром, складне утворення, попередньо (на дорефлексивному рівні) завжди структурованою екзистенцією. У ньому свідомість людини є “завжди вже здійсненою”, завжди вже здійсненою такою що вже кристалізувала і проробила свою роботу у вигляді “тотальностей”. Намагаючись прочитати її, Сартр вичленовує в світі як феномені, “синтетично організованої тотальності”, “конкретному” три складових його регіони. Буття-в-собі (перший регіон) – будь-яка фактична даність живій свідомості і “є те, що воно є”. Це – сирі обставини виникнення свідомості в їх непереборній випадковості, будь-які емпіричні умови, в яких відкриває себе індивідуальна свідомість і які складають його фактичність (епоха, географічна, соціальна, класова, національна приналежність людини, його минуле, оточення, місце, психіка, характер, нахили, фізіологічна конституція і ін.). Другий регіон – жива свідомість (буття-для-себе). Його онтологічний статус полягає в тому, що, будучи виявленням і розкриттям даного, свідомість є “ніщо” (neant), порожнечею, запереченням, неантизуючою саму себе і світу, постійним витоком, присутністю зі світом і із самим собою, “несубстанціальним абсолютом”, що автономно проектує себе в світі до своїх можливостей і таким, що усвідомлює своє авторство. Термін “неантизація”, уведений Сартр, не означає знищення (анігіляції) свідомістю даного; це – ніби оточення даного свідомістю (“муфтою ніщо”), такий рух свідомості, що дистанціюється і нейтралізується, що підвішує дану в невизначеності всередині проекту як “неіснуючого”. Актом проектування себе свідомість намагається позбутися від випадковості своєї фактичності й існувати “на власних підставах”; тим самим людина винаходить свій власний спосіб бути у світі, серед речей і інших. Свобода, таким чином, протиставляється випадковості (даного як “існування без підстави”). Вона визначається як автономія (своєзаконність), зусилля людини самовизначитися в тому, що їй просто дано, даючи самій собі цю даність, тобто постійно відновляючи її у просторі своєї власної інтерпретації, вступаючи в певні відношення з нею, надаючи їй певний зміст своїм вибором. Це дозволяє Сартру трактувати індивіда як автора всіх значень свого досвіду і всіх своїх поводжень. Будучи самосвідомою, сартрівска людина вільна і тотально відповідальна за світ і за себе у ньому. Поява у світі “підстави”, або “розтиску буття” як виникнення в ньому відношення людини до даного, Сартр називає онтологічним актом свободи, вибором людини, фонтануванням свідомості в універсумі, “абсолютною подією”, що відбувається з буттям. Людина проектує себе під знаком самопричинності як цінності. Це “відсутнє” для свідомості є, за Сартром, третій, ідеальний регіон, імплікований у понятті світу як феномену. Лише завдяки виявленню і розкриттю свідомістю буття-в-собі, цьому неантизуючому проектуючому, означувальному і тоталізуючому посередництву свідомості (синтезу даного в єдності проекту) “мається на увазі саме буття”, народжується світ, особистість і цінність, вважає Сартр. Момент самовизначення людини в бутті, можливий тільки в силу того, що свідомість є для-себе, виявляється в Сартра точкою розриву природного, каузального ланцюга в бутті, появою в ньому “тріщини”, “дірки” і можливістю встановлення в універсумі мора-льного – вільного, контрфактуального – порядку. “Буття і ніщо” досліджує ситуацію як нерозривний синтез свідомості і даного, свободи і фактичності. Те що задається в перспективі живої діяльності і ризикованої (негарантованої) відкритості, буття в онтології Сартра трактується як “індивідуальна авантюра”, подія фактичної артикуляції існуючого проектом (“ще не існуючим”). Буття це те, на що людина наважується, вона скомпрометована ним: між ними стосунки співучасництва. Свобода в кожній людині, цей синонім свідомості в Сартра, оголошується підставою (внутрішньою структурою) буття, світу, історії, “безосновною”, відкритою підставою всіх зв’язків і відносин у світі. Автентичність людського існування припускає розуміння і прийняття людиною своєї неоскарженості, безумовної свободи, авторства й особистої відповідальності. Виявивши як універсальну структуру особистості її “фундаментальний проект” – недосяжне прагнення стати Богом (тотальним буттям, свідомістю, що було б одночасно підставою власного буття-в-собі), – Сартр розробляє метод екзистенціального психоаналізу. Він повинен дозволити виявити “первинний вибір” людини – конкретно-індивідуальну й унікальну специфіку цього “фундаментального проекту” – як підстави станів, переживань і дій людини, як продуктивної структуру, єдиного логічного змісту і єдиної теми, стійко відтворених індивідом (хоча і варіюючих) у найрізноманітніших емпіричних ситуаціях, проектах і поводженнях. Саме первинний вибір людини повинний, за Сартром, служити “підставою для сукупності значень, що конституюють реальність”. У “Бутті і ніщо” досліджується також проблема Другого, виявляється радикальна відмінність відносин між свідомості від відносин свідомості з буття-в-собі. Надихаючи гегелівською ідеєю Другого як умови і посередника моєї власної індивідуальності, критично з огляду на розробки Гуссерля і Хайдеггера, Сартр прагне перевести розмова із площини пізнання і апріорного онтологічного опису – де Другий, на його думку, залишається абстрактним – в область опису Другого як реального (конкретного, одиничного) існування, яке є конкретною умовою і посередником моєї самості. Підкоривши своє філософствування безумовній вимозі само-очевидності, Сартр намагається здійснити цей проект на основі модифікації картезіанського cogito. Він пропонує феноменологічний опис Другого на рівні “фактичної необхідності” його присутності в моєму безпосередньому, повсякденному життєвому досвіді. Виявивши, що структура зв’язку “я – Другий” суть “бути побаченим Другим”, Сартр розробляє феноменологію “погляду”, виявляючи при цьому напружену динаміку відносин “об’єктності” і “вільної самості” між її учасниками. Оскільки Другий (як і я сам) є воля, трансцендентування (а отже сектор непередбачуваності), “я виявляюся в небезпеці у світі”. Відносини “я – Другий”, за Сартр, – конфлікт двох свобод, і “скандал множинності свідомості” не відвернути в рамках онтології. І драматизм, і одночасно можливість буттєвої єдності у відносинах між свідомостями пов’язуються Сартром з проблемою їхнього взаємного визнання (“я приймаю і я хочу, щоб інші надавали мені буття, що я визнаю”). У післявоєнний період академічна спрямованість інтересів Сартра суттєво трансформується. Соціальна і політична ангажованість, близькість до лівих політичних рухів і інтерес до проблеми долі індивідуальної свободи в зовнішньому світі з його насиллям, відчуженням, експлуатацією, у конфліктному полі історичної інтерсуб’єктивності зумовили звертання Сартра до філософії Маркса. Міркування про евристичні можливості марксизму, його сучасному стані і шляхах про оновлення представлені в “Проблемах методу” (1957 під іншою назвою; видані в складі першого тому “Критики діалектичного розуму”, 1960). Високо оцінюючи соціальну філософію Маркса, його підхід до аналізу конкретних історичних подій, Сартр оголошує марксизм “неперевершеною філософією епохи”, тому що вона розглядає “людину в її цілісності, тобто виходячи з матеріальності його становища”, є “єдиною можливою формою дійсно конкретного знання” і “найрішучішою спробою висвітлити історичний процес у його тотальності”. Сучасних марксистів Сартр звинувачує в апріорному схематизмі, віднесенні всієї конкретики людського життя до випадковості, у нерозумінні історичної тоталізації, людини і, у кінцевому рахунку, у виключенні людини з марксистського знання. Оскільки ж “людське існування і розуміння людського неподільні”, необхідно, за Сартром, необхідно дати екзистенціальне підгрунття марксизму, поєднати його з екзистенціалізмом. Введення екзистенції, екзистенціального проекту в серцевину знання як основу означає для Сартра введення в універсальне знання про історію непереборної своєрідності людської авантюри. Це, за Сартром, поверне історичні події її характер “пережитої події”, її неоднозначність і множинність вимірів. Визнаючи необхідність дослідження матеріальної обумовленості людини і її практики (способом виробництва матеріального життя, економічними й іншими відносинами, об’єктивними структурами соціального поля з його “колективними об’єктами”, гнітом нестатку, відчуженням), Сартр розширює поле аналізу “конкретних синтезів” досвіду, поміщуючи їх “всередину просувної діалектичної тоталізації, такої, як сама історія”. Запропонована ним регресивно-прогресивний і аналітико-синтетичний метод має за мету зрозуміти, як людина проектує себе в самооб’єктивації, виходячи з матеріальних і історичних умов. З’єднаний з конкретною антропологією, доповнений психоаналізом і соціологією малих груп, тобто такий, що став структуральною і історичною антропологією, марксизм, за Сартром, зможе прояснити історичну подію “у її конкретній реальності”, з усіма її опосередкованими ланками, що дозволить “довести долю випадку до мінімуму”, “скоротити частку невизначеності і незнання”. Лейтмотив задуманої Сартром трансформації філософії свідомості і герменевтики екзистенції в антропологію практики – ідея специфічності людської дії, нередукованості людини (одночасно “продукту свого продукту” і агента історії) до причин структур. Її обгрунтування зберігає і розвиває основний пафос і принципи “Буття і ніщо”. Відчужена людина, за Сартром, не перетворюється в “річ” через працю і дію вона перевищує мате-ріальні умови, бореться з відчуженням і, “не дивлячись ні на що, відвойовує території”. Щоб стати реальними умовами практики, матеріальні умови повинні переживатися як “приватні ситуації”. Розкриття ситуації, що здійснюється в практиці, є для Сартра переважанням матеріальних умов за допомогою проекту як “неіснуючого”, що визначає практику як заперечність стосовно даного. І хоча проект, з неминучістю перетинаючи поле інструментальних можливостей, отримує тепер у Сартра нові виміри у відчуженому полі соціальної матерії, саме він як “опосередкування між двома моментами об’єктивності” дозволяє, за Сартром, прояснити історію, зробити її руйнівною. Реальність соціальних об’єктів, будучи “паразитичною”, грунтується на їх відновленні в конкретній індивідуальній практиці. Знання, за Сартром, є внутрішнім моментом практики, навіть самої примітивної. Ці ідеї лежать в основі спроби Сартра у “Критику ді-алектичного розуму” (її другий том, що має підзаголовок “Интеллигибельность Истории”, залишився незавершеним і був виданий у 1985) поєднати концепцію історії Маркса з екзистенціалізмом з метою розробити онтологічне підгрунтя історії, по-філософськи обгрунтувати структурну й історичну антропологію. Саме вони визначили трактування Сартром проекту як умови історії, історії – як невпинної тоталізації, переживання (інтерпретації) людиною вимог матеріального поля – як конститутивної частини історичної події й історичного процесу. Необхідність як структура досвіду людини нав’язує себе, за Сартром, “у інтеріорізації зовнішнього і екстериорізації внутрішнього”. Практика, навіть відчужена, має пріоритет над вимогами матеріального поля і трактується як “відповідь”, “винахід” і “взяття їх на себе” людиною. Досліджуючи відносини між свободою  і необхідністю в історії через відносини між практикою і соціа-льною матерією, практикою і тоталізацією, індивідом і “практичними ансамблями” (об’єднаннями людей у “серії” і “групи” у процесі їхньої спільної практики), – авторством і відчуженням, поводженням і структурою й ін., Сартр обговорює питання про можливість Історії як питання про її єдність, спрямованість (необоротності), зміст, Істину і інтелігібельність. Оскільки діалектичний Розум вимагає розуміти опредметненні відносини, зовнішнє відчуження, рідкість, насильства, експлуатацію й ін. у перспективі реінтериоризації їх людиною як трансформації їх значення, історія визначається в соціальній онтології Сартром як ”постійна можливість змісту для людини” і досліджується в якості “зовнішнього, пережитого як внутрішнє”, і “внутрішнього, пережитого як зовнішнє”. Тоталізація Історії трактується Сартром як “ідивідуйованний” процес, “сингуляризуюча інкарнація”. Виходячи з того, що всі рівні практики є опосередкованими і тоталізованими людиною, Сартр наполягає на вичерпному характері теталізації, підкреслює людський характер усього (крім смерті) у тоталізації людської історії і можливість для людини зробити себе в зовнішньому світі як “внутрішню межу” антилюдського. Не підкоряючи Історію випадковості, Сартр прагне показати, що випадковості конститутивні, що Історія інтегрує їхній як “очевидні знаки і необхідні наслідки своєї власної фактичності”. Виявлення екзистенціальних умов історії є для Сартра необхідною передумовою адекватного розуміння співвідношення необхідності і можливості в исторії та умовою її інтелігібельністі. Після смерті Сартра опубліковані його незавершені філософські роботи “Зошити про мораль” (1983), “Істина і екзистенція” (1989). Зусилля Сартра заново визначити й обгрунтувати в просторі сучасної філософської думки свободу людини і зв’язаний з цим моральний пафос його філософії визначили могутній вплив його творчості на духовний клімат Європи середини ХХ ст., викликали палкий інтерес і гучні суперечки. У суперечці з різними формами дете-рміністського редукціонізму ХХ ст. Сартр відстоював і розвивав ідею специфічності людини і філософського способу її розгляду, розробляв інший, у порівнянні з аналітичним детермінізмом так званих гуманітарних наук, тип раціональності людського поводження й історії, що включає в себе екзистенцію як “конкретне” на своїй підставі, що проектує й усвідомлює себе як індивідуальну практику. Соціальна філософія Сартра, його концепція історії сприяли значному зрушенню інтересів вбік соціальної проблематики у Франції і за її межами. В останні роки все більше уваги до себе залучають етичні і соціально-політичні погляди Сартра, його біографічний метод.

 

Яндекс.Метрика >