...
Реферат на тему НЕОПОЗИТИВІЗМ В СУЧАСНІЙ ФІЛОСОФІЇ PDF Печать E-mail


Як ми вже знаємо, філософське знання має свою специфіку, яка полягає в його плюралістичному (“поліфонічному”), діалогічному й водночас толерантному стосовно інших (відмінних) точок зору-характері. Зазначене дає змогу розглядати філософію як “мудрість”, як знання “софійного” (від грец. “софія” – мудрість) типу. Проте філософія є мудрістю лише “в ідеалі”, реально ж вона є постійним прагненням до мудрості, устремлінням до неї, пристрасним бажанням її, любов'ю до неї (буквальний переклад з грецького слова “філософія” і означає любов до мудрості: “філео” люблю, “софія” – мудрість). Цим і зумовлений процесуальний характер філософського знання, його діяльно-активний характер. Розглядувана в цьому плані філософія виступає в ролі своєрідного мистецтва, вміння “вчити мислити”, вміння читати “поліфонію смислів” тексту (а не лише буквальний смисл), вміння творчо, нестандартно, неповторно мислити.
Разом з тим, як уже зазначалося, філософське знання може існувати і як “моністичне”, “монологічне” і навіть догматично-категоричне (нетолерантне) знання. Це не суперечить наведеній вище характеристиці філософії. Річ у тому, що філософія – завжди поліфонія (багатоголосся), в якій окремі “голоси” можуть бути монологічними, моністичними тощо, але врешті-решт це завжди поліфонія, плюралізм позицій і точок зору.
Ось така “множинність” філософського знання і характеризує його як знання світоглядне А що ж таке світогляд?  Усвідомлення людиною навколишнього світу, свого місця в ньому, свого ставлення і відношення до цього світу й до себе, своїх претензій і намірів щодо світу та шляхів реалізації цих намірів (життєвих програм). Отже, світогляд є певного роду знанням про світ, людину і т.п.
Таким чином, можна говорити про світогляд як про більш-менш систематизований комплекс уявлень, оцінок, установок, що забезпечують цілісне бачення та усвідомлення світу і місця в ньому людини разом з життєвими позиціями, програмами та іншими спонуками поведінки, активного діяння взагалі. Тим самим світогляд інтегрує пізнавальну, ціннісну й спонукально-діяльну установки людської життєдіяльності.
Всі ці функції, спрямовані на забезпечення успішного функціонування специфічно людської життєдіяльності, світогляд здійснює на різноманітних рівнях щодо ступеня загальності (світогляд особистості, груповий, професійний, національний, класовий тощо, нарешті, загальнолюдські світоглядні настанови), або ступеня історичного розвитку (античний, середньовічний і т. п. світогляд), або ступеня теоретичної “зрілості” (стихійно-повсякденний, “житейський”, теоретичний, філософський світогляд).
Соціальна філософія є серцевиною соціального знання. Соціальним знанням називають знання про суспільство, знання, яке дає змогу людині успішно брати участь у суспільному житті. Лише частина цього знання є теоретичним, тобто усвідомлюваним, сутнісним і систематизованим. Знання користування виделкою, міським транспортом і грошима; аж ніяк не є теоретичним, однак від цього воно не стає менш необхідним для соціального життя. Незважаючи на те, що найнеобхідніші соціальні знання представлені, як правило, у звичках і практичних навичках, тобто знаннях буденних, теоретичний рівень соціального знання має своє важливе соціальне призначення. Крім “внутрішнього” самовиправдання, самодостатності теоретичного знання, що виражено послідовно у принципі наукової об'єктивності, безсторонності, будь-яке теоретичне знання саме завдяки цій безсторонності виконує завдання організації, упорядкування суспільного життя в цілому. Звичайне, однієї лише теорії недостатньо для виконання цього завдання. Як писав Ленін, визнаний класик у питаннях організації суспільної1 життя, “так начебто” весь попередній соціальний світ зруйновано, ідеї стають матеріальною силою лише коли вони оволодівають масами. Але зауважимо, що не можна “оволодіти масами” без ідеї Тому слід стверджувати, що ідеї, теорії є необхідними для здійснення будь-якої соціальної інтеграції.
Будь-яке соціальне знання має “під собою” певну філософію, хоч і не завжди у явному, відкритому вигляді. Адже всі соціальні знання  взаємопов'язані, нехай навіть не завжди безпосередньо. Виявляючи ці зв’язки, ми й будуємо певну “філософію”, з'ясовуємо сенс, призначення соціальних знань. Однак не все теоретичне знання є власне філософським.
Водночас і філософія є не лише теоретичним знанням (хоча теоретичним знанням передусім).
Філософія права, міркує Франк, за своїм змістом є пізнанням суспільного ідеалу, з'ясуванням того, яким має бути раціональний, справедливий, “нормальний” суспільний лад. Цим питанням аж ніяк невичерпується соціально-філософське пізнання, адже, крім нього, що найменше залишається ще питання про сутність і сенс буття. Франк вважає, що принципи співвідношення соціальної філософії та філософії права базуються на співвідношенні онтології та етики у суспільствознавстві. Філософія права, на його думку, мусить бути частиною соціальної філософії, бо відокремлення першої від останньої призводить до відриву суспільного ідеалу від наявного стану речей у суспільстві, від усієї історії суспільного розвитку. Адже цей ідеал не існує незалежно від цієї наявності, а навпаки, виробляється кожним людським поколінням знову (оскільки ж є певна спадкоємність у зміні наявного стану речей, то зберігається відповідно і спадкоємність у зміні суспільного ідеалу). Абсолютизація якогось суспільного ідеалу є тим самим некритичним самовозвеличенням того покоління, яке цю абсолютизацію обстоює.
Близькою предметно до соціальної філософії є філософія історії. Соціальна філософія, за Франком, вивчає пізнання вічного (ми сказали б сутнісного) в соціальному житті у співвіднесеності цього пізнання з історичним пізнанням мінливості й багатоманітності суспільства. Висновки соціальної філософії стають стійким фундаментом для побудови конкретно-синтетичної філософії історії, яка є “конкретною самосвідомістю людства, у якій воно, оглядаючи усі перипетії та драматичні     колізії свого життя, усі сподівання й розчарування, досягнення і невдачі, вчиться розуміти своє справжнє єство та істинні умови свого існування”. Для Франка цим єством є духовна єдність людства, та вочевидь його формула філософії історії припускає й інші інтерпретації.
Соціальна філософія є частиною онтології як дисципліна, що вивчає соціальне буття, та частиною теорії пізнання, адже вона вивчає соціальне пізнання та соціальні умови пізнання. Проте як дисципліна філософська, що прагне повного самообгрунтування, соціальна філософія розглядає розуміння соціального буття як ключ до пізнання будь-якого буття, а з'ясування соціальних умов пізнання як ключ до будь-яких умов пізнання, будь-яке пізнання розглядає як соціальне. Та сама двоїстість зберігається у співвідношенні соціальної філософії та філософської антропології: адже будь-яке суспільство є суспільством людей, а будь-яка людина є істотою суспільною.
Соціальна філософія прагне поєднання методології соціальних наук з методологією наук гуманітарних. Цим вона відрізняється від більшості філософських дисциплін, які тяжіють або до соціальних наук з їх жорсткими вимогами до експериментальної перевірюваності, строгості й “позитивності” наукових знань, або до наук гуманітарних, які обстоюють релятивність знань до окремих неповторних подій і самобутність знань відповідно до самобутності подій. Так, наприклад, філософія права прагне в ідеалі дати абсолютно несуперечливе й позитивне визначення належного у суспільному бутті. а філософія історії тяжіє до пояснення соціальних явищ в їх історичній неповторності. Деякі представники соціальної філософії намагаються обмежити її гуманітарною методологією чи соціальною методологією або, в усякому разі, максимально наблизити до них.
Спеціальні галузі соціального знання практично охоплюються науковим типом пізнання (не слід забувати про маргінальні та другорядні галузі, що, як правило, залишаються за межами наукового розгляду). Це – соціальні та гуманітарні науки. Зразком перших можна вважати соціологію, останніх – історію. Звернемося знову до праці Франка “Духовні основи суспільства”.
Соціологія претендує на пізнання суспільних законів, аналогічних законам природи, причому значення цих законів має бути таким самовирішальним. Аналогічними є й методи пізнання. Франк не заперечує наявності у суспільному житті аспекту, для якого подібне пізнання є адекватним, але “безсумнівно, що є в ньому й інший аспект, уже неприступний для предметно-натуралістичного пізнання, який цим пізнанням або ігнорується, або прямо спотворюється” . Історизм, на думку Франка, схильний абсолютизувати різнорідність проявів суспільного життя і, відповідно, його методологією виступає в кінцевому підсумку релятивізм.
Завдання соціальної філософії як методології полягає в коригуванні тих крайнощів, до яких тяжіють соціальні й гуманітарні науки, кожна по-своєму. Це можливо завдяки зверненню до ціннісного виміру суспільного життя, який дає змогу визначити пріоритети не лише наукової, а й практичної діяльності.
Предметом соціальної філософії є сутність соціального життя як цілісності в усіх його проявах. Завданням соціальної філософії можна вважати пізнання природи соціального, необхідності усіх його складових і на цій основі формулювання загальних методологічних та практичних рекомендацій. Такі предмет і завдання визначають і методологію, яка, крім загально філософських методів, містить й таку специфічну вимогу, як поєднання пізнання і розуміння соціальних явищ. До основних категорій соціальної філософії, крім базових для будь-якої філософської дисципліни, належать такі специфічні терміни, як соціальні системи, соціальні інститути, соціальний простір тощо.
Структура соціальної філософії значною мірою визначається функціями, які вона виконує. До таких функцій належать методологічна, світоглядна, пізнавальна та інтегративна. Для того щоб виступати як методологія, соціальна філософія має здійснювати пізнання того рівня суспільного життя, який дає змогу визначати основи будь-якого наукового соціального дослідження. Таке пізнання розкриває необхідні умови суспільного життя, які мусить враховувати не лише наука, а й людина. Слід пам'ятати, що теоретичний рівень соціального знання є лише його складовою, і соціальна філософія визначає пріоритети для використання соціальних знань, у тому числі й теоретичних, будь-якою людиною. У цьому й полягає світоглядна функція соціальної філософії. Таким чином, соціальна філософія не лише сприяє досягненню інтеграції наук та суспільних поглядів окремих людей, а й створює (зокрема й через вищезгадану інтеграцію наук і світоглядів) підстави для інтеграції суспільства в цілому. Інтегративна функція представляє соціальну філософію як чинник суспільного життя. Як бачимо, ці функції соціальна філософія виконує на базі одних і тих самих знань. Отже, філософія не складається з окремих структурних компонентів, вона лише модифікує ці знання для різних функціональних потреб.
Як уже неодноразово зазначалося, філософія допомагає людині визначитись у тому світі, до якого вона належить, зрозуміти себе і навколишнє середовище, осмислити власне буття. Оскільки навколишній і внутрішній світ людини є суспільними за своєю суттю (вже стародавні греки розглядали людину як суспільну істоту), філософія як така не може не вдаватися до аналізу суспільства, механізмі його утворення та законів існування, місця в ньому людини. Саме ці питання й порушуються соціальною філософією.
У своїх багатоманітних проявах суспільство є предметом визначення різних галузей наукового знання, одна з яких – соціологія – і вивчає, його як об'єктивне утворення, систему з притаманними їй закономірностями. Проте для соціології, як для науки взагалі, суспільство є об'єктом, з якого елімінуються суб'єктивне ставлення, переживання, суб’єктивність як така. І хоча через специфіку цього об’єкта соціологія змушена завжди здійснювати його суб’єктну корекцію (враховувати його історичність, вдаватися до відповідних методів, де суб'єктність принципово невід’ємна тощо), завдання соціології як науки полягає в тому, щоб пізнати об'єкт як такий, “без домішок суб'єктивної рефлексії”.
Філософія як спосіб духовного осягнення світу переслідує протилежні цілі. Для неї важливо з’ясувати, чим є суспільний світ для людини як її власне породження, спосіб буття людини та основна умова її існування. Філософія, на відміну від науки, виробляє не загальні, а особистісні орієнтири життєдіяльності, відповідає на запитання, як жити та діяти людині в суспільстві, аби, з одного боку, реалізувати власні можливості, здійснити повноту особистісного вираження, а з іншого – забезпечити збереження того соціального зв'язку, в межах якого тільки і можливе її людське існування взагалі
Почуття, наміри, потреби й ідеали, всі духовні стани, а отже, й світоглядні інтенції людини значною мірою залежать від того, як розглядає вона себе щодо суспільства: як його основу чи частку, як його творця чи як створене ним? У свою чергу, саме це розуміння визначається статусом індивіда в суспільстві, що зазнає історичних змін і також потребує осмислення.
Взагалі вся соціально-філософська проблематика фокусується навколо раду питань, які тією іншою мірою і в різних формах завжди ставилися людством. Ці питання порушуються в підручниках із врахуванням їх (питань) історичної еволюції, багатоманітності варіантів вирішення, плюральності висвітлення, без якої сьогодні неможливо зрозуміти їх глибини та складності. У даному випадку дається короткий огляд основних соціально-філософських концепцій почасти в їх історичній послідовності й здебільшого у зіставленні різноманітних філософських вимірів соціального буття людини.
Відбір проблем, що порушуються, з одного боку, зумовлений щільністю їх постановки в історії соціальної філософії, іншими словами, постійною повторюваністю в соціально-філософських пошуках, з іншого – значущістю для світоглядної орієнтації сучасної людини. Адже будь-яке філософське осмислення явища чи процесу слугує з’ясуванню людиною свого місця та призначення в сучасному світі, особливо, коли йдеться про суспільний світ, соціальну систему, до якої вона належить.
До числа проблем, що є ключовими в соціальній філософії, слід віднести:
проблему людського начала: як виникла людина, які основні детермінанти її появи та існування. Природне в людині та суспільстві;
проблему індивідного начала в суспільстві: як можливе перетворення індивідного в суспільне і навпаки. Взаємодія індивідів як основний елемент соціуму;
проблему законів функціонування та розвитку соціальної системи як надіндивідного утворення;
проблему способів людського буття в суспільстві: діяльність, праця, виробництво;
проблему соціальної будови суспільства, його соціальної структури, рівнів соціальної організації;
проблему соціальних форм духовного, їх об'єктивації та індивідного освоєння; проблему спрямованості людської історії.


Список використаної літератури
1.    Франк С.Л. Духовные основы общества: Введение в социальную философию // Франк С.Л. Духовные основы общества. М., 1992.
2.    І.В. Бичко. Філософія. Підручник для студентів вищих закладів освіти. Київ, Либідь, 2001.
3.    Єременко О.М. Багатовимірність історії // Філософія і соціальна думка.   1991, №12


 

Яндекс.Метрика >