...
Радянська філософія PDF Печать E-mail


Історія філософії XX ст. містить в собі такий великий і поки мало дослі-джений період як філософія радянської епохи. Протягом більш чим шістдеся-тьох років велика – країна Радянський Союз, що займає одну шосту Частину земної суші, не тільки жила, воювала, трудилася, ставила на собі величний і страшний соціальний експеримент, але і філософствувала. Нинішні критики нерідко затверджують, що в Радянському Союзі філософії не було, що інтелек-туальне життя або вмерло завмерла на довгі десятиліття, і тільки на столичних кухнях невизнані генії висловлювали друг дружку свої прекрасні заборонні ду-мки. Однак це неправда, і насправді усі було набагато складніше і драматичні-ше.
Після того, як радянську землю залишив сумний “філософський паро-плав”, що відвозить в змушену еміграцію цілу плеяду талановитих філософів-ідеалістів, не згодних з ідеологічною доктриною більшовицької партії, філо-софське життя не припинилося. Їй і її проповідникам-філософам, старим і мо-лодим, уже живучим і тільки народжується в світ, стояло пройти через багато іспитів, працювати в твердих політичних тисках, жертвувати волею самовира-ження, комфортом, а часом і життям, і усе-таки філософствувати. Усіх не могли виїхати за рубіж. Усі не могли стати дисидентами, а багато хто цілком щиро були переконані в філософській правоті марксизму і вели свій пошук на його досить великій інтелектуальній території.
Життя диктувало свої суворі умови, думку повинна була виживати в тих обставинах, що є, і вона виживала, то деформуючи, згинаючи, пристосовуючи, як деревце під скелею, то розпрямляючи і йдучи в бурхливий ріст, коли зовні-шній прес слабшав. Давайте дуже корот¬ко, наскільки дозволяють сторінки цьо-го підручника, розглянемо, через які основні етапи пройшла філософія в СРСР, і які теми, проблеми, сюжети вона торкалася.
Перший етап можна умовно датувати 1922-1930 р. Це час, коли ідеологі-чні тиски уже були, але ще не зжалися, і в рамках матеріалістичних представ-лень залишалося місце для дискусій і споров. Основний настрой цього часу за-дає в березні 1922 року робота В.І.Леніна значення войовничого матеріалізму”. Названа згодом філософським заповітом Леніна, ця стаття призиває викривати і переслідувати всіх ідеалістів – “дипломованих лакеїв попівщини”, керуватися войовничим атеїзмом, кріпити союз із представниками передового природо-знавства і систематично вивчати гегелівську діалектику з матеріалістичних по-зицій. Оскільки ідейно-філософські віхи позначені чітко і призначені для усіх, в суспільстві стрімко формується стиль мислення, характерний для всякої країни, що спирається в ідеології на сукупність догм, будь те догми православні, мусу-льманські або більшовицькі: заборонного не переступати! Відтепер на багато років радянська філософія може працювати тільки в діалектико-матеріалістичної парадигмі, усяке відмінювання від який вважається єрессю з усіма наслідками, що випливають. Але усередині прийнятої за еталон системи представлень ще припустимі розбіжності (догматики будь-якої віри завжди сперечаються між собою про те, як правильно розуміти догми).
Отже, в 20-і рр. В філософському житті відбуваються численні і бурхливі дискусії. Одна з них присвячена співвідношенню в житті людини і суспільства біологічних і соціальних факторів. Ряд авторів розглядають психічне життя як прояв чистий біологічного рівня. В.М.Бехтерев створює “колективну рефлексо-логію”, що інше філософи трактують як науковий метод соціології. Виникають зоосоціологія і фітосоціологія, ведеться пошук єдиних “соціальних механізмів” усього живих. Із середовища біологізаторів виділяються “філософські нігіліс-ти”, що намагаються об’єднати природознавство з класовим підходом, вони за-тверджують, що треба позбутися від філософії як служниці експлуататорських класів, психіка і світогляд – це вигадка визискувачів, і на місце психології по-винна прийти фізіологія. Нігілісти одержали різку одповідь з боку істориків культури, що філософствують.
Інша дискусія розвертається навколо марксистського зняття базису. Третя ведеться навколо представленні про азіатський спосіб виробництва. На тлі тео-ретичних баталій того років особливо виділяється неординарна фігура Олекса-ндра Богданова – лікаря, письменника, філософа-позитивіста, старого опонента В. І. Леніна по ряду теоретичних і практичних питань. Богданов разом з Н. І. Бухариним одержав найменування “механіста”, тому що спирався в своїх пра-цях не на ідею діалектичного суперечливого розвитку, а на ідею організації, що припускає збереження в суспільстві рівноваги. А. Богданов створив організа-ційну павуку “Тектологію”, що передбачила основні ідеї сучасної теорії систем. Він вважав тектологію фундаментом пролетарської культури, і думав, що про-летаріат не повинний братися за зміни в суспільстві, поки не опанує в доскона-лості цією наукою. Богданов був одним із засновників і теоретиків пролеткуль-ту і вважав, що головна роль мистецтва в суспільстві – споювати пролетарські маси для боротьби і праці.
Тоді ж, в 20-і рр., в Росії працюють такі знаменитими автори, що стали згодом, як Михайло Бахтин (його робота “До філософії вчинку” була написана в 1921 р.), Олексій Федорович Лосєв (з 1927 по 1930 р. них написано вісім то-мів творів), Густав Густанович Шпет, Лев Семенович Виготський, що віддав культурно-історичну теорію розвитку психіки, і інші.
У 1930 р. початок політичної, ідеологічної жорсткості режиму і розгорну-тих репресій проти всякої спроби самостійного мислення. До 1929 р. ведучу роль в філософському житті країни грала група дослідників, очолювана А. М. Деборнним і сформована навколо журналу “Під прапором марксизму”. Це були учені і партійні діячі, що приймали активну участь в революційних і післярево-люційних подіях, що сполучають керівну роботу з вишукуваннями в сфері фі-лософії. А.М.Деборин активно випливав завітам Леніна: створював “Суспільст-во войовничих матеріалістів-діалектиків”, брав участь в виданні “Бібліотеки матеріалізму” і “Бібліотеки атеїзму”, боров з механістами Богдановим і Буха-риним. Однак після того, як в 1929 р. Деборин був обраний академіком (так са-мо, як і Н. Бухарин), на нього і його групу обрушується гнів Сталіна.
Сталін заявив, що необхідно розкуйовдити весь філософський мотлох, написаний деборинскою групою, і приклеїв їй ярлик “менш існуючий ідеалізм”. Від Деборнна зажадали привселюдно розгромити своїх учнів на зборах Інсти-туту червоної професури і назвати їх ворогами народу. Деборнн відмовився. Незабаром на посаді редактора журналу його переміняє М. Б. Мітін, що вже в 1936 р. В одній зі своїх робіт називає “бандою” і “прямою агентурою троцькіз-му”. Всі учні і соратники Деборина були арештовані і знищені.
З цього моменту в радянській філософії на довге роки затверджується один авторитет – Сталін. В 1938 р. виходить написаний Сталін “Короткий курс історії ВКП(б)”, де міститься філософський розділ, що став незаперечним кано-ном для всіх, працюючих в філософії. З кожним роком усе більш наростає дог-матизація філософського знання, душиться всякий живий рух думки. І проте, навіть в другій половині 30-х рр. створюються філософські праці, хоча жоден з них в той період не міг стати надбанням читаючої публіки. Михайло Бахтин пише роботи “Форми часу і хронотопа в романі” і “Раби в історії реалізму”. Ке-та Романович Мегрелндзе створює книгу “Основні проблеми соціології мис-лення” , на якій згодом училися філософському роздуму цілі покоління радян-ських філософів. Напружено працює над ідеєю ноосфери Володимир Іванович Вернадский. Його “Міркування натураліста” задумувалися і писалися саме в цей час, хоча побачили світло тільки в 1975 р. ДО початку 40-х років повною мірою складаються філософські ідеї найбільших психологів С.Л.Рубінштейна й А.Н.Леонтьева, зв’язані з застосуванням в психології принципу діяльності, роз-вивається теорія установки Д. Н. Узнадзе. Допитлива думка продовжує працю-вати, хоча це стає усе сутужніше.
Другий етап в історії радянської філософії – 1930-1953 р. Він сумний і безславний. Хоча в цей час виникає цілий ряд формальних філософських струк-тур: на базі МГУ і брешу створюються філософські факультети, з 1947 р. почи-нає виходити існуючий понині журнал “Питання філософії”. Проте, цей час те-оретичного спадку, змушеного участі багатьох людей в політичних кампаніях але цькуванні те одного, те іншого або автора цілих видань. Так, розгрому і го-нінням був підданий третій тім “Історії філософії”, написаний авторським коле-ктивом за редакцією Г.Александрова, Б.Биховского, М.Мітіна і П.Юдина. Ав-торам інкримінувалася занадто велика повага до ідеалістичної діалектики Геге-ля, що затушовує відмінно від її матеріалістичної діалектики і пролетарського світогляду. Головні обвинувачення, що звучать в ідеологічних кампаніях – не достатньо визначене проведення класового підходу. ні з робіт того періоду не витримала іспиту часом.
Третій етан існування, філософії в СРСР тривав з моменту смерті Сталіна до кінця 80-х р. Зрозуміло, в ньому були свої більш дрібні періоди. Явне по-жвавлення філософської думки починається приблизно з б0-х р., хоча попере-дні сім років теж мали значення: з 1956 р. філософію викладають як самостій-ний предмет не тільки в гуманітарних вузах і університетах; в 1958 р. виникає ще один філософський журнал “Філософські науки”, нині, на жаль, що вже за-гинула в результаті настання комерції яа інтелектуальне життя; з кінця 50-х рр. радянські філософи починають брати участь в міжнародних філософських кон-гресах.
Отже, почнемо спробу глянути із середини 90-х рр. на інтелектуальний процес, що йшов в нашої тоді ще великий єдиній країні на протязі чверті сто-ліття. Виявимо головні лінії, головні теми роботи радянських філософів, звіль-нених “хрущовською відлигою” від твердого пресингу догматизованого марк-сизму-ленінізму.
Перш за все, філософи знайшли, що крім марксизму-ленінізму в його ста-лінському переломленні є ще і сам Маркс, якого можна і потрібно читати. З по-чатку б0-х м. одна за іншою виходять книги, присвячені розкріпаченій творчос-ті прочитанню класиків. Це роботи М.М.Розенталя, Е.В.Ільєнкова, Л.А.Маньковского. Б.М.Кедрова, Н.І.Лапіна, В.В.Кешелави, В.А.Вазюлииа. Розглядається проблема співвідношення ідей раннього і пізнього Маркса, аналі-зується внутрішня логіка і діалектика “Кахарчувала”, вивчаються гуманістичні аспекти “Економічно-філософських рукописів 1844 р.”.
Нове вільне читання класиків дає поштовх розвитку діалектичної логіки. По всій країні виникають групи “діалектиків”, єдиних в своїх поглядах на те, що діалектична логіка серце марксизму, і тут не існує національних розходжен-ні, діалектичні школи ми знаходимо в Москві (Е.В.Ільеєков, Г.С. Батнщев, В.С.Біблер), в Казахстану (Ж.М. Абдільдін), в Азербайджану (3. М Оруджев), в Ростову-на-Дону (А. М Мінасян), на Україні (В. А. Босенко). З початку 70-х ви-ходить цілий серіал досліджень, присвячених діалектиці і її ролі в суспільному житті, це багатотомні видання, в якому діалектика аналізується як об’єктивний процес і ме тод пізнання.
Наряду ( діалектикою II в той же час активно використовуючи її форму-ються вітчизняна методологія павуки Роботи ст. А. Штоффа, ст. Зі Швирева, Е. А. Мамчур, Е. Я. Режабека, В. С. Стеніна, А. І Ракнтова є важливі складені спа-дщини минулих десятиліть. Великим успіхом в фахівців користалися книги Е. Г. Юдіна “Системний підхід і принцип діяльності” (М., 1978) і В П. Кузьміна “Принцип системності в теорії і методології” до Маркса (М., 1980). Обидві ці роботи прагнули з’єднати системні представлення і діалектику, показати, що системний підхід не повинний як колись носити клеймо “буржуазного” і є важ-ливим науковим методом
Як можна помітити, філософи продовжували працювати в марксистській парадигмі, що м однієї сторони, сковувала, а з іншої задавала чіткі теоретичні “правила гри”, розставання (якими в наші дні спричинило за з бій чималу світо-глядну розгубленість і еклектичне змішання методологічних установок. Утім, на Заході це змішання відбулося давно, ще в другій половині минулого століт-тя, однак д”. пори до часу строкатий світ західної філософії був т нас майже за-критий, і знайомство з ним відбувалося лише завдяки теоретичним роботам ав-торів, що під видом суворої марксистської критики (а без критики писати було не можна) усе-таки розповідали радянському читачу, над чим протягом півтора останніх століть працюють колеги за рубежем Роботи Н. С. Автономовой, Ю. К. Мельвиля, Н. П. Мотрошілової, Т. Кузьміної, П. П. Гайденкс В. М. Леюбіна, Л. С. Богомолова, И. С. Нарского, Н.Любутина В. Н. Кузнєцова, Б. Е. Биховско-го, А. В.Михайлова і багатьох інші допомагали радянському читачу хоч якось доторкнутися до західного філософської культурі.
Величезне місце в вітчизняній філософії минулих років займали пробле-ми гносеології і теорії свідомості. Тут насамперед назвати Павла Васильовича Коппина – блискучий вчений й організатора науки Книги Коппина, присвячені гносеологічній і логічній основам науки, його роботи з теорії пізнання, написа-ні ясно і чіт до, і сьогодні не утратили свого значення. Поруч з Копніним кош-тують імена В. А Лекторського, А М.Коршунова, в С. Швірьова, цілий ряд ці-кавих українських дослідників, що займаються проблемою культурних кон-текстів пізнання З. Б. Кримський, В. Г. Табачковский, М В. Попович і ін.
У 70-і активно обговорюється проблема свідомості. Виходять голосні книги А.Г.Спіркінна (автора популярного підручника по філософії) “Свідомість і самосвідомість” і В.П.Тугарннова “Філософія свідомості Сучасні питання”. В.П.Тугарннов ставить в своїй роботі нс характерну для марксистських пред-ставлень проблему онтології свідомості. Тоді ж починає йти багаторічна і бур паю дискусія про ідеальний, підкреслючи в себе багатьох авторів. Головними фігурами в цій дискусії є Евальд Васильович Ільєнко – один з найбільш блис-кучих філософів, породжених ідеологічної “відлигою”, і Давид Ізраілевич Дуб-ровський, що працює на грані філософії і психофізіології З погляду Ільєнкова, свідомість виняткова соціальне утворення, і будь-які здібності і таланти можуть бути розвиті суспільством в будь-якої людини; ідеальне – об’єктивна реальність в рамках суспільства, це схема предметної діяльності, форма речі, що існує ли-ше в діях людини. Для Дубровського свідомість тісна зв’язано з психофізіологі-єю людей, і людина з’являється на світло, уже володіючи визначеними закодо-ваними в ньому задатками, що потім розів’ються в здатності Ідеальне Дубров-ський вважає суб’єктивною реальністю, воно не існує поза психікою людини і володіє складною багатомірною структурою, що може бути описана в термінах теорії інформації.
Дебати про ідеальний велися не тільки в філософських журналах і на нау-кових конференціях, вони продовжувалися в студентських аудиторіях і дружніх бесідах. Якийсь час уся публіка, що цікавиться філософією, була поділена на “ильенковцев” і “дубровцев”. Дискусія пережила Е. ст. Ильенкова і продовжи-лася після його смерті. Тема свідомості піднімалася і з різних сторін обговорю-валася такн-ип авторами як Ф Михайлів, ст. Біблер, М. Мамардашвілі і ін.
Радянська філософія 60-х і 70-х рр. – це філософія, що активно обговорює колись заборонну тему цінностей. Тон задають тут “Лекції по марксистсько-леніської естетиці” М. С. Кагана, що затверджують право на існування і засто-сування акснологічного підходу до свідомості. Проблемними, спірними з’явилися роботи О. Г. Дробницького. Про ціннісні форми свідомості пишуть Б. Т. Григорьян, Т. А. Кузьмина, Ю. Н. Давидов, 3. М. Федотова, українські авто-ри В. П. Іванов, В. І. Щинкарук, А. І. Яценко, в Грузії темою цінностей займа-ється Н. 3. Чавчавадзе. Можна сказати, що на досить довгий період часу в центр філософських інтересів висувається комплекс взаємозалежних проблем” діяль-ність – культура – людини. Проблемі діяльності і практики були присвячені праці А. П. Огурцова, Б. А. Вороновнча, М. С. Кагана, А. М. Гендина, К. Н. Трубникова, А. И. Яценко, відомого психолога А. Н. Леонтьева.
Тема культури, як і тема ідеального, постійно викликала великі розбіжно-сті і дискусії в філософському середовищі. Сформувалися протилежні точки зору, між прихильниками яких йшли письмові й усні дебати. Одна, “діяльніст-на” або технологічна позиція відстоювалася Е. С. Маркаряном, В. Е. Давидови-чем і Ю. А. Ждановим, інша, “нормативно-ціннісна” – В. М. Межуевим, Л. Н. Коганом і Н. С. Злобнним. Утім, гостра полеміка не заважала опонентам зали-шатися друзями і спільно шукати в суперечці істину.
Однак філософська культурологія не замикалася на дискусіях навколо ха-рактеру культури. Московсько-тартускої семіотиченою школою розвивався свій особливий підхід, при якому культура виступає як мова. Цю школу очолю-вав неординарний цікавий дослідник, філософ, лінгвіст, літературознавець Юрій Михайлович Лотман. В Ростове-на-Дону вів культурологічні дослідження М. К. Петров, здебільшого вони побачили світло тільки після його смерті. Ак-тивно працювали автори-культурологи, що володіють однаковим прізвищем, але різною сферою інтересів: А. Я. Гуревич дав нам блискучий аналіз масової середньовічної культури, в той час як П. С. Гуревич висвітлював і аналізував сучасну масову західну культуру і свідомість.
Наші філософи уже чверть століття назад уважно стали вивчати тему лю-дини. Тут були свої обмеження, що диктувалися ідеологічними офіційними установками, наприклад, екзистенціальні проблеми обговорювати не дозволя-лося, і все-таки людина не залишилася без уваги. Першою ластівкою в цьому відношенні була ще в 1964 р. робота Марії Петросян “Гуманізм”. Потім пішли роботи А. Г. Мислівченко, Б. Т. Грігорьяна, С. С. Батенина, ст. Е. Давидовича, К. А. Абульхановой-Славской, Ю. Н. Давидова, І. В. Бичко. В них обговорюва-лися теми сутності людини, його волі, історії, діалектики його життя, ставилися питання філософської пізнаванності людини і єдності людства. Не можна не згадати багата творчість И. С. Кону, що постійно працює на грані філософії і психології і раніш других які торкнулиля проблем віку, підлоги, самоідентифі-кації людини в суспільстві.
Чимале місце в обговореннях минулого років займали теми, зв’язані зі специфікою філософського знання. Філософія визначалася, хто вона: або наука не наука, з’ясовувала, як вона співвідноситься з іншими видами свідомості. Чи-малу роль тут зіграли роботи академіка Т. И. Ойзермана, таких авторів, як П. В. Алексєєв, В. Н. Сагатовский і ін. Не варто забувати і тих, хто в ситуації істот-них обмежень намагався осмислити соціальне життя, будував різні інтерпрета-ції марксистських положень, прагнучи зробити запропоновану схему як можна більш гнучкої, що дозволяє вміщати і охоплювати ті феномени, про які спеціа-льно не задумувалися класики марксизму. Це ст. Ж. Келле і М. Я. Ковальзон, Ю. К. Тесль, В. С. Барулин, А. К. Улєдов, В. М. Межуев і ін.
На жаль, тут неможливо показати всієї панорами багатого філософського життя минулого років, її книг і статей, симпозіумів і конференцій. За рамками розгляду неминуче залишаються багато цікавих авторів – нехай вони простять нас, і цілі напрямки філософського знання. На закінчення хочеться відзначити, що в 60-80-х рр. так само, як в 20-х і 30-х жили і діяли унікальні своєрідні філо-софи. До них цілком можна віднести Лева Миколайовича Гумільова, що ство-рило оригінальну теорію етногенезу; а також нині живучих і здорових Сергія Сергійовича Аверинцева (хоча він і вважає себе філологом, а не філософом) і Василя Васильовича Налимова, що написало нині широко відому книгу “Спон-танність свідомості”. Земля російська не бідніє талантами ні в які часи.
Нині уже не в СРСР, а в Росії філософи продовжують працювати, думати, діяти. Звільнившись від жорстоких рамок офіційного марксизму, ми шукаємо нових шляхів в теорії, нового розуміння, відкриваємо для себе і для читачів ко-лись невідомі шари буття, переживання, мислення. Здається, ця книга – теж один зі шляхів такого пошуку.

 

Яндекс.Метрика >