...
Проблема творчості у сучасній філософії та психології PDF Печать E-mail

Проблема творчості у сучасній
філософії та психології


Проблема творчості має довгу історію. В античній філософії її пов’язували з креативними процесами космогенезу і поняттям Єроса, як творчого цілеспирання. В середньовічній філософії творчість розглядалась в контексті   християнського теїзму у зв’язку з креативним потенціалом Бога як Творця існування Абсолюта персонофікується  у християнстві в образі Софії (Софія як “художниця”). Ренесансна і новоєвропейська культури трактують поняття “Творчість” на спостерігальну діяльністю людини. Німецька класика фокусує увагу на комітивному аспекті творчості (Кант про продуктивну здібність уяви, Шеленг про творчість, як про сферу з’єднання творчої особистості з Абсолютом творця). Домарксиські матеріалісти і ідеалісти зосереджували зусилля на науках онтологічного початку світу - матеріального чи ідеального. Відокремлення розумової праці від фізичної, закріплене поділом суспільства на класи, монополізація класами духовної діяльності породили ілюзії ніби свідомість щось інше ніж свідомість існуючої практики. Спільний початок світу мислився ідеалістами як зовнішня творча сила, що визначає світ і людську діяльність. Історія людства пояснювалась або із завжди рівної собі природи, незмінного існування людини,  або із  духовного, ідеального начала (об’єктивного чи суб’єктивного ). Та слід мати на увазі, що домарксівському матеріалізму належать заслуга в захисті положення про матерію як  єдиній основі світу і прагнення матеріалістичного пояснити багатообразні явища в світі, в тому числі і свідому людську діяльність. Тим самим людська творчість розглядалась не як внутрішня активність “духу”, а як явище детерлюване в своїх началах і змісті об’єктивними причинами.
В протилежність матеріалістичному напрямку ідеалізм розглядав свободу, творчу діяльність як вираження спонтанної активності свідомості, а світ – як об’єктив з містифікацією і ідеалістичним ототожненням мислення і буття німецький класичний ідеалізм підкреслив велику роль людської діяльності в пізнані світу, однак сама діяльність розглядається лише як абстрактно-духовна мисляча активність. Домарксівська ідеалістична філософія  знала лише одну діяльність – теоретичну, духовну. Всі концепції орієнтувались па позалюдське творче начало. Людина не розглядалась як творець свого особливого світу – соціальної дійсності.
Гегель виразив велику ідею про те, що історія є народженням людини людською працею ( практика - “задоволення себе”), але не обійшов фаталізму, оскільки люди у нього лише зброя світового духу, а праця лише духовна діяльність. Однак у своїй абстрактній формі проблема творчого існування праці як проблема відношення “універсальності” суспільного виробництва до “кінця” діяльності індивіда була поставлена в німецькій класичній філософії. Гегель сформував проблему творчості як проблему діалектичного саморозвитку суб’єкта. В такому формуванні проблема зводиться до питання про те, чи можливо, щоб діяльність кожного окремого індивіда виробила саме той зміст, який виробляється у суспільстві в цілому протягом його історичного розвитку.
Гегель вважав, що виявом людської культури (матеріальної і духовної) є категорії діалектичної логіки оскільки в них проявляється сутність всіх природних, соціальних і духовних явищ. Тому, маючи ці категорії, можна “вивести” будь-яке конкретне явище. Відповідно, людина, що засвоїла гегелівську систему, могла б вважати себе як свободною, так і універсальною істотою. Це направляє на думку, що гегелівська схема саморозвитку суб’єкта справедлива лише для сфери теоретичного мислення, але і тут свобода передбачає засвоєння попереднього теоретичного розвитку, вміння  “розпредметити” те, що представляється для індивіда у вигляді теоретичного “ предмета”, створеного не ним на початку противного йому як дещо чуже, як границя його  “теоретичної” свободи. І цей “ предмет” не перетвориться в сферу свободи до тих пір, поки індивід не “засвоїть” його, не зробить “своїм” змістом, не переведе з форми “предмета” в форму активної діяльності свого теоретичного мислення.
Дані. Навіть у такому формуванні гегелівська постановка проблеми має корінний недолік: вона повністю абстрагується від матеріальних посилань розвитку духовної культури і теоретичного мислення тому, що самі ці матеріальні посилання Гегель розглядає як дещо вторинне, похідне від “духовних”. Тому філософія духовної інтелектуальної свободи насправді була філософією матеріальною, дійсною “несвободою”.
Маркс пише, що Гегеля хвилює не те, що “людська сутність опредметнюється нелюдським образом, на протилежність самій собі, а те, що вона опредметнюється на відміну від абстрактного мислення і на протилежність до неї”. Тому достатньо лише теоретично подолати “відчудження”, вияснити його протиріччя і визначити це протиріччя як момент, що веде до більш високої абстракції. Тому те “розпредметнення”, “злиття відчудження” до якого закликає Гегель,вважаючи його шляхом до свободи і універсальності індивіда, означає, “по-перше, лише таке присвоєння, яке здійснюється в свідомості, в чистому мислені, тобто в абстракції, і тому воно являє собою присвоєння цих предметів як думок і руху думок…” По-друге це “розпредметнення”, “присвоєння”, “зняття відчуження” має у Гегеля такий вигляд, що чуттєвість, релігія, державна влада і так дальше, являється духовними сутностями, тому, що лише дух є істина сутність людини, а істина форма духу це мислячий дух, логічний спекулятивний дух”.
Це означає що будь-яке конкретне “відчудження” Гегель вважає “знятим”, оскільки швидко вдалось його пізнати, надавши йому логічної форми, включити до складу спекулятивної побудови. Тоді це “відчудження” перетворюється в сферу людської свободи, в ту сферу, де людина знаходиться “у себе в дома”, оскільки  “у себе в дома” знаходиться його дух. Варто лише визнати наприклад, релігію продуктом “самовідчудження людської самосвідомості”, як вона перетвориться в іншу “самосвідомість” варто лише людині прийти до висновку, що політика і право вираження його власної “відчуженого життя”, як ту являється, що він вже не раб цієї політики і цього права, а взагалі навпаки і в цьому самому праві і в цій же самій політиці він здійснює своє “істинне людське життя”, тобто “свободного життя”.
В наслідок, як вказували Маркс і Енгельс цей “некритичний позитивізм” Гегеля, що робив його рабом існуючого реального положення речей, був сприйнятий “лівими” гегелявцями… Абсолютна критика навчилась із “феноменології” Гегеля, по крайній мірі одному мистецтві – перетворювати реальне об’єктивне, поза мною існуючи ланцюги в виключно ідеальні винятково суб’єктивні, винятково в мені існуючі ланцюги і тому всі зовнішні, чуттєві бої перетворювати в бої чистих ідей”.
Вперше проблему творчої сутності праці К. Маркс вирішує в “ економічно-філосовських рукописах 1844 року” в рамках відчуження праці. Відмінність марксівського підходу до відчуження парці. Відмінність марксівського підходу до відчуження від традиційної абстрактної постановки питання, що був у німецькій філософії, полягає в тому, що Маркс з самого початку фіксує відчуження праці як політико-економічний факт. В своїх працях Маркс показує, що універсальність праці, що виступає, як вираження свободи суспільства в цілому, все більш являється універсальною залежністю, несвободою кожного працюючого індивіда окремо. “Відчужена праця - писав Маркс, - забираючи у людини предмет його виробництва, тим самим забираючи в нього його родове життя, його дійсну родову предметність, а ту перевагу, яку людина має перед твариною, перетворюється для нього в щось негативне, оскільки у людини забирають її необмежене тіло, природу”.
Таким чином, марксизм виводить проблему творчості з меж лише свідомості – індивідуального і суспільного – на грунт історичної практики. Сутність початкової, що визначає форми людської творчості – праці – виявляється в тому, що вона виступає основою історії людства, історії виробництва людиною самої себеяк суспільної істоти і свого предметного світу, дійсності суспільних відносин.
В основі марксиської теорії творчості лежать слідуючі положення:
1.    “… Вся … всесвітня історія є ніщо інше, як народження людини людською працею…”, адже “праця є позитивна творча діяльність”, а історія – це історія самовиробництва суспільства через працю.
2.    Творчість виражає сутність всієї соціальної історичної діяльності людей. Творча “родова” природа матеріальної праці знаходить свій подальший розвиток в суспільно-історичній практиці, виступаючій як основа диференціації праці і як двохсторонній процес, охоплюючи актуальну людську діяльність і її об’єктивні результати.
3.    Творча по своїй сутності суспільна практика, виявляється в ході історичного розвитку у все більш багатообразних формах визначає творчу по природі свідомість людини, багатство і універсальність його ставлень до світу.
4.    Творча сутність праці проявилась у відчуджених формах рабської, кріпосної і найманої праці.
Ці діалектико матеріалістичні принципи у застосуванні до вивчення проблем творчості дозволяють розкрити об’єктивну всезагальну закономірність у розвитку соціально-історичної діяльності людей і на цій основі дати філософське означення творчості, що не зводиться до його окремих конкретних форм.
Можна зустріти надзвичайно ироке тлумачення поняття творчості, коли до нього включають і “творчість” природи. Я.А.Пономарьов пише, що творчість властива і неживій природі і живій до появи людини, а також людині і суспільству. Творчість на його думку, - необхідна умова розвитку матерії, утворення її нових форм, разом з виникнення яких змінюються і самі форми творчості. Творчість людини є однією з них.
Творчість може бути реалізованою лише при умові більш менш адекватного відображення суб’єктом об’єктивної реальності. Пізнання об’єктивного світу є необхідною передумовою будь-якого творчого процесу і дії, виражаючи можливості, засоби і методи перетворення явищ природи і соціальних об’єктів, і воно само є творчим актом.  Однак творчість взагалі не зводиться до пізнання. Н.К.Вахтомін стверджує, що “не мисленню, а всьому пізнанню належить творчість. Пізнання і є творчість, оскільки воно є відношенням суб’єкта до об’єкта”.
Можна зустріти точку зору, відповідно до якої творчість характерна для будь-якого акту людської діяльності – від елементарної трудової операції до наукового керуванням суспільством. Таким чином ми маємо справу з широким тлумаченням терміну “творчість”, але уже в застосуванні до явищ соціального життя.
Ф.Д.Кондратенко вважає, що творчість – “істинно людська діяльність, основна сфера людського самоутвердження …”. Природа творчої діяльності – створення, народження нового, прогресивного, такого, що сприяє розвитку людини і суспільства. Сутність творчості несумісна з діяльністю, ворожою людині.
Таким чином, творчість це активна взаємодія суб’єкта з об’єктом в ході якої суб’єкт цілеспрямовано змінює навколишній світ, створює нове, соціально значуще у відповідності з вимогами об’єктивних закономірностей. Активно діючи на світ, суб’єкт перетворює і самого себе. У цьому означені підкреслюється, що творчість це така взаємодія суб’єкта і об’єкта, в якій суб’єкт активний, він змінює зовнішній світ, а об’єкт це те, на що націлена діяльність, причому особливості об’єкту визначають характер діяльності. Тим самим визначають діалектико-матеріалістичний підхід до аналізу творчості, пов’язаний з призначенням взаємодії на нього суб’єкта у ході практичної діяльності, а також необхідність врахування у перетворюючій діяльності властивостей зовнішнього світу, його закономірностей. Разом з тим творчість є визначена зміна і самого суб’єкта, розвиток його духовних і фізичних здібностей.
Прояви творчості багато образні: це – активно-перетворююча діяльність людини у сфері матеріального виробництва, і духовна діяльність у пізнанні, мистецтві і соціально-політичних відносинах і т.д. Значущою є матеріальна діяльність, що здійснюється як у відношенні природи, так і у відношенні суспільства. Не дивлячись на загальні риси, у кожній сфері дійсності творчість проникає по-своєму.
Творча активність проявляється в тому, що людина надає предметам природи форму, яка відповідає її потребам, робить можливими задоволення окремих визначених потреб. Змінюючи природні явища, люди “опредметлюють” своє існування: у створюючих предметах ніби виражають своє бажання, свідомість, вміння, здібності.
Результат творчого ставлення до природи – знаходження нею нових якостей, вона стає значущою для людини, набуває ціннісної характеристики. Людина у ході діяльності – і в цьому найважливіший прояв її творчих рис по відношенню до явищ природи – вибирає з природи її предмети, ставить їх в окреме відношення до себе, видозмінює їх, надає нову форму буття.
Людська діяльність – фактор творчого перетворення не лише природи, а й суспільства і самої діяльності в ході якої і через яку здійснюється історичний процес.
При аналізі творчості необхідно звернути увагу на конкретно-історичні форми її реалізації, тобто на систему визначених соціально-економічних відносин. Ці відносини, будучи похідними від діяльності, впливають на неї, сприяючи її розвитку і визначаючи зміст.
В залежності від соціальної структури суспільства можна виділити ряд форм творчості, що представляють собою окремі визначені ступені її розвитку. Це – творчість в умовах докласового суспільства, суспільства класового і в умовах соціалістичної формації.
Діяльність первіснообщинного суспільства – початковий етап становлення творчого відношення до світу. Діяльність тут ще мало диференційована, духовні види творчості знаходяться в початковому стані. Та вже на даній стадії людина виступає істотою творчою в тій мірі, в якій вона виділяється з природи, в якій у нього розвивається специфічно людське ставлення до навколишнього світу. Прояв творчих моментів в діяльності виражається у формуванні специфічних людських мотивів діяльності, людських потреб. Найважливішим показником росту творчих потенціалів людства виступає формоване у первісного суб’єкта практичного відношення до дійсності. Предмети перестають бути об’єктами задоволення лише біологічних потреб, вони виступають задоволення соціальних потреб.
Виникнення класового суспільства, його розвиток стимулювало розвиток виробничих сил людини, а також інших видів діяльності. Розвиток виробництва, ускладнення суспільних відносин, поява нових видів діяльності, що були відсутніми у первісному суспільстві, доказ зростання творчих потенціалів суспільства.
Для сучасної філософії характерне паралельне трактування творчості – з однієї сторони, як інтелектуального феномена (А.Гартмам, Гуссерль, Уайтхед та інші), з другої – як екзистенціального феномена, що лежить в основі свободи особистості. Необхідною ознакою творчості є відповідність ідеалам, цілям, потребам людини і людства. Творчість за своєю природою безкорисна і несумісна з егоїзмом. Найважливіші види і результати творчості – відкриття, винаходи. Відкриття встановлює раніше невідомі у науці об’єктивні закономірності, явища, властивості, ефекти, вносить корені зміни в існуючі наукові знання. Винаходи пов’язані з застосування відкриттів або вже відомих законів для створення нових систем, їх окремих компонентів. Відкриття стосується того, що вже існувало або існує в реальному світі (Колумб відкрив Америку); Винахідник творець те, чого наданий момент часу ніде немає (Б. Франклін створив громовідвід) і відповідно формує так званий штучний світ – світ техніки і нових соціальних відносин. Таким чином в процесі творчості не просто виникають нові предмети але й відбувається розвиток суттєвих сил людини, вона перетворює не лише зовнішнє середовище, а й саму себе. В сучасну епоху бурхливого розвитку науки і техніки, перетворення суспільних відносин особливо актуальними постають питання навчання творчості, виховання творчих особистостей. Створюються спеціальні методики розв’язку творчих задач, активізація творчого потенціалу людини, виникають відповідні учбові заклади. Перехід на форми і методи навчання, що сприяють розвиткові творчої самостійності індивіда – одна із головних задач будь-які системи освіти.
Розглядаючи сутність і поняття творчості не можна обминути вчення Бердяєва. Тема про творчість, про творче покликання людини – основна тема його життя. Постановка цієї теми не була результатом філософської думки, це пережитий внутрішній досвід. Його тема творчості зовсім інша, більш глибока. Він не ставить питання про виправдання творчості, він ставить питання про виправданням творчістю. Творчість не потребує виправдання, вона оправдує людину. Це тема про відношення людини до Бога, про відповідальність людини  перед Богом. Тема про відношення до людської культури, до культурних цінностей є вся вторинна і похідна. Бердяєва хвилювало питання про відношення творчості і  гріха, творчості і спокути.
Його питання полягало в тому чи може людина виправдати себе не лише покірністю вищій силі, а й своїм творчим підняттям. Він стверджує, що Бог чекає від людини творчого акту як відповіді людини на творчий акт Бога.
Отже, під творчістю Бердяєв весь час розуміє на створення культурних продуктів, а потрясіння і підняття всієї людської сутності, направленої до іншого, вищого життя, до нового буття. У творчому досвіді розкривається що ”я”, суб’єкт, первинний і вищий, ніж “не-я”, об’єкт. Творчий досвід не є рефлексією над власною недосконалістю, це – завершення до перетворення світу, до нового неба і нової землі, які повинна створити людина. Творець одинокий і творчість має не колективно загальний, а індивідуально-особистісний характер. Творчість менше всього занурена в себе, вона завжди є виходом з себе.
Творчість для Бердяєва завжди була пов’язана з проблемою свободи. Творчий акт людини і виникнення чогось нового у світі не можуть бути зрозумілими із замкнутої системи буття. Творчість можлива лише при припущенні свободи, детермованої буттям і вихідної з буття. У “Смысле творчества” він висловив основну для нього думку, що творчість це творчість із нічого, тобто із свободи. Творчий акт людини потребує матерії, він не може обійтися без світової реальності, він здійснюється не в пустоті, не у безповітряному просторі. Але творчий акт людини не може цілком визначатися матерією, яку дає світ, у ньому є новина, не детермінована зовні світом. Це і є той елемент свободи, який входить у всякий творчий акт. У цьому і є таємниця творчості. У цьому змісті, творчість є творчість із нічого. Це означає, що воно не визначається цілком із світу, воно є також частина свободи, що не визначається нічим ззовні. Творчість є відповіддю людини на поклик Бога. Зовсім не сумісно ставити питання про те, чи може бути виправдана творчість з точки зору релігії, спокуси. Для справи спокуси можна обійтись без творчості. Але для Царства Божого творчість є необхідною. Царство Боже проходить через творчу справу людини. Нове, завершаюче откровення буде откровенням творчості людини. Це і буде епоха Духу. В ній, нарешті, реалізується християнство як релігія  Боголюбства. Бердяєв створив релігійний, а не культурний зміст творчості, творчості, що не оправдовується, а що оправдовує. Творчість є продовженням світотворіння. Тривалість і завершення світотворіння є боголюдське, Божа творчість з людиною, людська творчість з Богом. Творчий акт у своїй первісній чистоті спрямований на нове життя, нове буття, нове небо і нову землю, на перетворення світу. Результати творчості носять не реалістичний, а символічний характер. Створюється книга, симфонія, картина, вірш. Спостерігається невідповідність між творчим змістом і творчим продуктом. Бердяєв не заперечує творчості культури, взагалі не заперечує змісту продуктів творчості в цілому світі. Це і є шлях людини, людина має пройти через творчість культури до цивілізації. Але це є творчість символічна, така, що дає лише знаки реального перетворення. Реалістична творчість була б перетворенням світу, кінцем цього світу, виникненням нового неба, нової землі. Чи можливий і як можливий перехід від символічної творчості продуктів культури до реалістичної творчості перетвореного життя, нового неба і нової землі. Чи можна перейти від творчості досконалих творів до творчості досконалого життя. Тут творчість не слід розглядати як моральну досконалість. В цьому не було б нічого нового. Стара християнська свідомість завжди вагалась між аспектичною світоворожою свідомістю, що виправдовувала творчість культури у цілому світі. Та для Бердяєва мова йшла про щось третє, про реальні зміни всього світу.
Бердяєв також зазначав, що творчість не завжди буває дійсною і істиною, вона може бути ілюзійною і хибною. Людині властива і лжетворчість. Людина може давати відповідь не на поклик Бога, а на поклик сатани. Але проблема демонізму у мистецтві є дуже складною. Нехай у Леонардо да Вінчі був демонічний елемент, та   це можна назвати перебільшенням. У творчому художньому акті Леонарда зникає всякий демонізм і всяке зло. Прямолінійне моралізування на творчістю недопустиме. Всі традиційні богослівські вчення Бердяєв називає ворожими для ідеї творчості.
Таким чином творчість це не тільки духовний процес, але й матеріальне перетворення світу. Тому обидві сфери творчості внутрішньо пов’язані між собою. Використовуючи знання, люди визначають форми перетворення закатів природи і  суспільства. В матеріальному виробництві здійснюється безпосередня реалізація ідей, створення людського предметного світу, культури. Створюючи предмети культури, люди перетворюють саму природу.
В історії психології були періоди підвищеної уваги до питань творчості. Особливо цей інтерес загострювався у переломні епохи роз-витку людського суспільства, коли час народжував визначних полководців і вождів, видатних природодослідників, знаменитих художників і великих гуманістів, коли актуалізувалася потреба з'ясувати феномен історичної особистості, яка своєю життєтворчістю зумовлювала поступ людства.
Особливим багатством досліджень у галузі психології творчості постає період кінця XIX – першої чверті XX століття. В цей час побачили світ роботи вчених-енциклопедистів О.О.Потебні та О.М. Веселовсъкого, у Харкові вийшли вісім томів неперіодичного видання "Вопросы теории и психологии творчества". Серед його авторів були Д.М. Овсянико-Куликовський, П.К. Енгельмейєр, К. Тіандер, Б.О. Лезін та ін. Вийшли друком також всесвітньо відомі сьогодні "Смысл творчества, или Опыт оправдания человека" М.О. Бердяева та "Стать і характер" О. Вейшнгера.
Веселовський звернувся до творчості народу, вважаючи, що "історична робота робиться знизу". Він відкриває нову для свого часу проблему дослідження: суперечність особистості, що формується, розвивається; не¬обхідність творчості в її особливих видах, у плані історії психології. "В осо¬бистості, – пише вчений, – у яскравий історичний момент сама велич подій, що оточили її, викличе потребу аналізу, рахунків з собою і з керівними началами життя з огляду на вимогу дії, загострить цей внутрішній конфлікт, постане і умовою, і продуктом індивідуалізації".
Веселовський – засновник історичної психології творчості. Він пока-зує необхідність виділення особистої творчості із групової, колективної, протиставляє свою позицію ідеї позалюдського походження творчості, не бачачи, що вона несе в собі натяк на певний об'єктивний зміст, який пере-дається творцем.
Основним механізмом поетичної творчості Веселовський вважає психо¬логічний паралелізм ("Сокол унес лебедь белую, молодец увез красну де¬вицу"). Обидві частини цієї схеми об'єднані паралелізмом образів та дій, предмети яких взаємно висвітлюються. Чим ширшим стає коло співставлень, чим частіше відбуваються асоціації за окремими ознаками, тим повнішим постає розуміння об'єкта. Веселовський, як і Потебня, у своїх роботах позначив підхід до проблеми оригінальності. XX століття відкривається для історії психології творчості саме цією проблемою. Весе-ловський писав: "...залишається таємницею акт особистої творчості, що засвоює минуле на новий лад, уявляє його у своєрідному висвітленні, вик-ликаючи, проте, питання, наскільки це нове та своєрідне є справою особи-стого почину і чи не належить воно традиції".
У Потебні загальна система психології постає у світлі його досліджень у галузі психології мови. Розкривши психологічну структуру слова та виділивши в ньому зовнішню форму, зміст та внутрішню форму. Потеб¬ня аналізує аналогічну структуру поетичної творчості. Наукова творчість за своєю структурою наближається до почуття гумору. Потебня передбачив теорію бісощації, він аналізує зближення двох віддалених сфер людського досвіду, наслідком чого є творчий результат.
Ідеї, які висунули Веселовський та Потебня, розроблялись у подальшому їхніми учнями та послідовниками. Використовуючи інтроспективний метод, вони розглядали індивідуальне та історичне становлення психічного че¬рез призму творчості.
Одним із найбільш відомих учнів Потебні є Д.М.Овсянико-Куликовський. У лекціях "Про основи художньої творчості' він робить спробу вирішити ряд проблем психології творчості. Так, зокрема, його цікавить спільне, що поріднює усі види творчості. На його думку, цим спільним є потреба людини у самовираженні. На прикладі художньої творчості він показує, що творча діяльність людини "мотивується не ззовні, а зсередини, є породженням якоїсь внутрішньої душевної потреби. Це – саме потреба ви¬раження, потреба, що отримує задоволення в цьому її вираженні, незалежно від подальших наслідків його застосувань". Потреба вираження задоволь¬няється не лише художньою творчістю, а й метафізичною, науковою, нау¬ково-філософською, технічною та ін. "В основі всіх їх лежить потреба ви¬раження або своїх прагнень до філософського поєднання думок, або праг¬нень вияву свого технічного таланту та генію". Таким чином, Овсянико-Ку-ликовський звертає увагу головним чином на аспект самовираження, не враховуючи основної характеристики творчої діяльності – її ко¬мунікативного характеру.
Овсянико-Куликовський переоцінює роль суб'єктивного фактора; він пише, що художник у творчій діяльності свідомо або несвідомо реалізує принципи своєї "інтелектуальної та моральної совісті". І перша, і друга, на його думку, навіть при зовнішніх обмеженнях психологічно залишаються вільними, вони є норовом, примхою автора. А задля того, щоб без проблем виявлятись назовні, вони мають бути вільними не лише внутрішньо, психо¬логічно, а й зовнішньо, у сфері громадянськості, політики тощо Овсянико-Куликовський лише поволі торкається того, що ідея автора повинна йти у річищі логіки розвитку його предмета, тобто "психологічна свобода" має поєднуватися з "логічною дисципліною".
Детальний аналіз питань творчості здійснив П.К.Енгельмейєр, який по¬ставив перед собою завдання розглянути всі види творчості. Він вважав, що необхідно ввести нову назву теорії творчості – еврологія, оскільки психологія, що займається виключно свідомістю, не може охопити всіх про¬явів творчості людини. У своєму найвищому розвитку еврологія перетво¬рюється на всезагальну теорію діяльності, або "активізм". Предметом ев-рології мають бути суб'єкт творчості, об'єкт творчості та процес творчості.
Що ж являє собою суб'єкт творчості, або творча особистість? "Особистість ми називаємо творчою, оскільки вона здатна концепту-алізувати в собі задуми і потім утілювати їх”. Творча особистість “сама себе здійснює, тобто зберігає і розвиває у матеріальному світі”. Енгельмейєр, розглядаючи процес творчості, виділяв у ньому три основних ком¬поненти: інтуїтивний, дискурсивний, активний. Відповідно до цього він виділяє такі ж фактори особистості, що дають змогу вважати її творчою.
Типологію творчої особистості, на думку Енгельмейєра, можна будувати в залежності від співвідношення цих факторів у структурі особистості. Того називають винахідливим, у кого особливо сильним є інтуїтивний фактор. З цим фактором пов'язана геніальність. Завдяки цьому фактору особистість виступає як мікрокосм. Тільки опосередковано через інтуїтивний фактор відбувається спілкування особистості з космосом, який проникає в осо¬бистість, “як океан у бухту”. Енгельмейєр розуміє, що творча особистість та відображення нею світу є ланкою у ланцюгу природної необхідності. Фактично вчений ототожнює інтуїтивний фактор з обдарованістю, коли пише, що він наявний у кожній людині і взагалі в кожній живій істоті. Що є ха¬рактерним тільки для людини – то це дискурсивний фактор, котрий має дві великі переваги: “він актуалізується і припиняється за бажанням особи¬стості, і його робота розгортається при повному світлі свідомості, так що може бути у будь-який час повтореною, перевіреною, доведеною або запе¬реченою". Тих, у кого сильно розвинутий дискурсивний фактор, можна на¬звати інтелектуалістами,  які шукають для всього логічне доведення і довіряють лише розуму. Від активного фактора залежать спритність, умілість, вміння людини. Проте такий індивід не здатний ні на ініціативу, ні на вибір Енгельмейєр указує, що виділення цих трьох факторів є дуже умовним, оскільки особистість  неподільна вона водночас “інтуїтивує, розмірковує та діє”. Щоб відбувся процес творчості, необхідна, на думку Енгельмейєра, наявність і суб'єкта, і об'єкта творчості. Наприклад, якщо є нерозвиненим активний елемент суб'єктивних передумов, творчості як такої не буде, а буде безвольність та споглядальність.
Необхідність для творчості розвинутого суб'єкта показує у своїй статті К. Тіандер Його ідеї про розвиток індивідуальності мали відображення і у вітчизняній, і у зарубіжній психології.
Вчені, які взяли участь у створенні “Вопросов теории и психологии творчества”, жили в час підвищеного інтересу до проблем раціоналізації психічного та фізичного життя людини. І.П.Павлов підкреслював значення гігієни, тобто дотримання максимально сприятливих умов життєдіяльності. Досліджуючи найважливіші проблеми психології та фізіології, І.І.Мечніков шукав основу оптимістичного світогляду людини. Він прийшов до ідеї ор-тобіозу — повного природного життєвого циклу Здійснення його – най-важливіша умова оптимістичного ставлення до життя.
Закономірною для того періоду є стаття Б О Лезіна, в якій він обґрун¬товує тезу про творчість як особливий вид економії думки. Вчений вважає, що творчість так само економізує сили в мисленні, як ритм. за яким живе все сутнє, економізує сили Всесвіту. Лезін заперечує містифікацію творчої здатності і пише, що “елементи творчої діяльності властиві не лише геніям, вони містяться в кожному з нас, але тільки не в такій зосередженості, не у такому щасливому економному співвідношенні”.
Весь цикл видань “Вопросов теории и психологии творчества” є унікальною працею, яка й сьогодні іноді дивує глибиною та всебічністю розгляду проблеми.
Розглядаючи здатності до творчого мислення, Дж.Гілфорд наголошує на такому факторі творчості, як здатність бачити проблеми. Така здатність не відіграє конструктивної ролі у продуктивному мисленні, але без неї воно взагалі не може бути стимульованим. При цьому рухливість мислення ста¬новить один із важливих якісних аспектів творчості, пов'язаний із “заплідненням” ідей.
Гілфорд називає чотири фактори рухливості, узагальнюючи рад ек-спериментальних досліджень. Вербальна рухливість була детально роз-крита Терстоунолі (1938). Це здатність продукувати слова на основі комбінації певних літер. Асоціативна рухливість була виведена з дослідів, де ставилася вимога дати найбільше чисто синонімів протягом обмеженого часу. Експресивна рухливість була виявлена в дослідах, коли вимагалося створювати певні фрази. Фактор ідейної рухливості пов язании з продукт -ванням ідей відповідно до певних завдань та певного часу.
Іншу групу факторів Гілфорд виводить із такої властивості інтелекту, як гнучкість. Ще в 1950 р він припустив що творчо мислячі люди є гнучкими мислителями. Вони швидко і з готовністю залишають старі шляхи мислення і переходять на нові напрямки вирішення проблем. Було встановлено дві форми гнучкості. Перша — спонтанна. Вона полягає у виробництві численних варіацій, вільних від інерції та персеверації (стереотипного повто¬рення). Гілфорд зазначив також пристосувальну гнучкість яка полегшує вирішення проблем, особливо неординарних.
Творчу оригінальність Гілфорд ставить порад із гнучкістю, обмежуючи значення оригінальності як найбільш узагальнюючого фактора. Незвичність відповідей є принципом виміру оригінальності. Мабуть, більш точно цей фактор слід було б назвати фактором незвичності. Він виявляється в експе¬риментах зі встановлення віддалених асоціацій або відношень (часових, логічних). Інший шлях виявлення оригінальності – кількість відповідей піддослідного, які можна вважати розумними.
Фактор редефініції — це здатність надавати старим інтерпретаціям знайомих об'єктів нового смислу, щоб використати їх або їхні частини яки-мось новим чином. Фактор розробки полягає в тому, що піддослідні на-приклад, мають на основі однієї або двох простих ліній сконструювати більш складний об’єкт.
Останню групу факторів Гілфорд визначив як “муки роздвоєності”. Це конвергентне мислення (поєднує факти з різних сфер людської діяльності) та мислення дивергентне (у схожому відшукує індивідуальні своєрідності).
На основі всіх згаданих факторів Гілфорд будує цілісну систему і на-зиває її структурою інтелекту. Всі інтелектуальні здатності людини знахо-дять певне місце в цій системі.
За Гілфордом, існує близько п’ятидесяти факторів інтелекту. Дослідження їхніх властивостей приводить до трьох способів кла¬сифікації, або трьох принципів, на основі яких вони можуть бути взаємно підпорядковані.
1) У залежності від виду матеріалу або змісту думки матеріал, що має певну чуттєву наочність, пов'язану з розміром кольо¬ром, конфігурацією і т ін. Здатності, що використовують наочно-чуттєвий матеріал, утворюють загальну категорію “конкретної інтелігенції”;
матеріал концептуальний або семантичний як результат абстрагуючої діяльності, протиставлений чуттєвій наочності. Тут постає “абстрактна інтелігенція”. Оскільки вона утворює два класи, то краще говорити про ка¬тегорії семантичної та символічної інтелігенції. Остання оперує словами, числами, різноманітними кодами.
2) У залежності від роду операцій словесне розуміння, конвергентне мислення (наприклад, високому протилежне низьке, відносно слабкого піддослідний називає слова синонімічного значення “пригнічений”, “поганий”, “принижений” і т ін.);
дивергентне мислення (наприклад, цеглину можна використати для по¬будови котеджу, забивання цвяхів, як прес і т. ін).
3) У залежності від продукту мислительної діяльності:
класи;
єдності;
відношення;
системи і т. ін.
Різні здібності у їхньому відношенні до творчої активності мають і різні цінності. Про це Гілфорд говорить так: ''Звертаючись до здібностей, що мають більший стосунок до творчості, стає очевидним, що риси рухливості, гнучкості та оригінальності пов'язуються з загальною категорією ди¬вергентного мислення. Фактор, відомий як чуття до проблем, має місце в категорії оцінки, а фактор нового визначення — в категорії конвергентного мислення. Інші здібності, які йдуть у бік від дивергентного мислення, також здійснюють свій внесок у продуктивну діяльність. Є підстава умовно визна¬чити творче мислення як дивергентне, але неправильно буде твердити, що дивергентне мислення пояснює всі інтелектуальні компоненти творчого продукту”.
Хоч Гілфорд заявив, що людський розум не може бути зведений до ма¬шинного інтелекту, подана картина виявляється дещо статичною, а сис-темність факторів — умовною. Весь цей "куб" інтелекту показує лише еле-менти творчості, набір її передумов, і зовсім не зачіпає основної супереч-ності, основної рушійної сили творчості. Більше того, ні дивергентне, ні конвергентне мислення, взяті самі по собі, не можуть бути піднесені до ран¬гу творчої діяльності. Правда, те, що Гілфорд відносить до змісту, має фігуральну (образну), символічну, семантичну та поведінкову форму і це начебто, може стати формою вираження. Але, мабуть, і поведінковий рівень, за Гілфордом, не є об'єктивною реальною поведінкою. Процес вира¬ження в цій теорії не протиставлений інтелекту і перебуває в рамках остан¬нього; немає мови про суттєву суперечність між суб'єктивними продуктами інтелекту та їхнім вираженням.
Смисл творчості насправді треба шукати не в рамках однієї суб'єктивності, а у взаємних переходах суб'єктивності та об'єктивності тобто вираження та інтеріоризації. Суперечність між ними — рушійна сила творчості. М.Бердяєв у книзі "Смысл творчества. Опыт оправдания чело¬века" відкидає проблему вираження та інтеріоризації, творчість у нього теж залишається замкненою в рамках суб'єктивності. І робить це Бердяев цілком свідомо, протиставляючи істинну суб'єктивність "примарній ма¬теріальній об'єктивності". Для побудови задовольняючої гіпотези щодо природи творчості треба докорінно змінити наукову позицію: вийти за рам¬ки чистого інтелекту і показати його відношення до практичної діяльності людини.
На жаль, у сучасній вітчизняній психології помітно відчувається інтелектуалізація проблем творчості; більше того, з самого інтелекту обирається один з його моментів, а саме — мислительний. Існують також дві крайності у підході до творчості:
1) досліджують так зване творче мислення, яке плутають і творчою фан¬тазією, творчою інтуїцією і т.д;
2) намагаються розкрити зв’язок творчості з життям космосу. І все це вельми далеко від суті предмета. Можна поєднати дві проблеми — твор-чості й розвитку, як це подекуди трапляється, але справа від цього майже не зрушиться з місця.
У зв’язку з цим слід указати на факт, що сучасна психологія не має новітньої загальної теорії природи психіки.Це негативно впливає і на роз-робку проблем творчості. Тепер коли психологія прагне безпосередньо включатись у рішення практичних завдань, що стоять перед суспільством, як ніколи виникає потреба в побудові загальної теорії творчості. Цілком слушно зауважує О.Я.Пономирьов: “Надмірне захоплення з боку деяких психологів  безпосередніми  рішеннями  практичних  проблем  (що рівнозначно “прагненню легкої наживи") створює основні труднощі в роз-виткові власне психологічних досліджень, вуалює їхню наукову проблема-тику. В цьому розумінні рання психологія творчості перебувала у більш вигідних умовах. Завдяки своїй “безкорисливості” вона глибше врізувалась у сферу тих психологічних явищ які живлять її справжню проблематику. Разом з тим рання психологія, зрозуміло, ніколи не виходила за межі повер¬хового опису явищ".
Розвиваючи думки стосовно загальної теорії творчості, Пономарьов іде вже відомим шляхом довільного розширення змісту її поняття. Зведення творчості до психічної діяльності людини не правомірно, вказує він, тому що вириває творчість із загального процесу розвитку світу, робить джерела і передумови творчості людини незрозумілими, закриває можливість аналізу походження акту творчості, чим перешкоджає виділенню її провідних ха¬рактеристик, вичленуванню загальних і специфічних механізмів.
Пономарьов вважає, що ми не маємо права обмежувати творчість лише сферою діяльності людини, коли є таке поняття, як “творчість природи”. Творчість природи і творчість людини — лише різні сфери творчості, які мають, без сумніву, загальні генетичні корені.Ось чому доцільно покласти в основу вихідного визначення творчості її найширше розуміння, а саме — як властивість живої та неживої природи, включаючи діяльність людини та життя суспільства. “Творчість — необхідна умова розвитку матерії, утво¬рення її нових форм, разом із виникненням яких змінюються й самі форми творчості. Творчість людини — лише одна з таких форм… що виступає як механізм продуктивного розвитку” її слід шукати там, де є рух від нижчого до вищого.
Ідея Пономарьова про зв'язок розвитку і творчості має певні реальні підстави, проте не може бути головною при визначенні природи творчості. Цей зв'язок існує, зокрема, там, де дійсно йде мова про генетичну психо-логію творчості (побудовану на основі індивідуального та історичного роз¬витку людини). Правда, творчість пов'язується з розвитком науки, і кожний творчий акт справжнього вченого становить крок у поступальному розвит¬кові знання. З точки зору "наукознавства" це — творчість, проте у психо¬логічному плані вона є розвитком лише в тому випадку, коли відбувається як провідна діяльність і показує якісні стрибки у процесі психічного станов¬лення.
Перенесення ідеї творчості на явища біологічні та на процеси в неживій природі веде до плутанини понять. Можна вичерпно визначити ево¬люційний процес, не вдаючись до поняття творчості. Мабуть, пошук кон¬кретних її механізмів треба шукати в іншому напрямку, обминаючи як над¬то вузьке, так і надто широке тлумачення цієї категорії. Якщо творчість (це загально визнано) є найважливішою формою людської діяльності, то, ма¬буть, вона повинна вирішувати якісь життєво важливі суперечності.
Центральною логічною ланкою у психологічній проблемі творчості ви¬являється зіставлення певної кількості компонентів між собою та ви-значення смислу їхнього взаємовідношення. Якщо це відношення творче, воно не може бути зведене тільки до принципу вираження, інтеріоризації або до якогось іншого. Однозначність відношення буде завжди фальшивою. Це має бути система взаємопідпорядкованих принципів.
Матеріалізація ідеї (вираження) є творчим моментом. Таким є також інтеріоризація. Творчий момент полягає в переході (трансдукції) з однієї системи (суб'єктивно-психічної) в іншу (матеріально-речову) за умови їхнього взаємного опору цій трансдукції — просто активного чи свідомо активного. На перший погляд, трансдукція має тавтологічний характер: лю¬дина хоче тільки адекватно щось утілити, засвоїти і т ін. Але ні процес ви¬раження, ні процес інтеріоризації не залишаються з одним і тим же змістом при взаємному переході суб'єкта і об'єкта. Інакше самі ці явища не були б дійово-творчими і взагалі не могли б існувати. Вираження або інтеріоризація вже мають творчий здобуток. Адже це перехід в іншу сис-тему існування, наприклад, психічного, ідеї — в матеріальне. У цьому пере¬ході відбувається перенесення структури психічного на структуру ма-теріальну на основі психофізичних дій. Матеріальне або ідеальне отримує з іншої сфери буття якийсь принцип перетворення. Завдання психології — визначити, коли цей принцип набуває творчо-оригінальних рис.
Правда, творчість може відбуватись і в рамках однієї системи, коли вона “запліднена” в результаті трансдукції іншою системою. Тоді деякий час “за інерцією” може тривати творчий процес на базі тільки мислення, уяви, інтелекту і т. ін. Але в рамках одного плану існування, без трансдукції, оригінальність не постає. Поривання до творчості (основний мотив) полягає в досягненні відповідності між цими планами. Але досягти цього повністю не можна, бо план речовий, план дійсності, як і суб'єктивний, ма¬ють змістову невичерпність, і будь-який перехід є переходом неповним. Ви¬никає суперечність, і творчість залишається вічно живим і невгасимим полум'ям людського життя.
Оригінальність свідчить лише про якісний бік трансдукції. Принципово остання вже є творчістю, адже тут відбувається перенесення однієї структу¬ри на іншу. Вся гострота і сила творчості полягає в тому, що структури психічно-суб'єктивна та речово-об'єктивна різняться між собою так, як не різняться жодні інші структури. Тому їхня трансдукція — найвиразніший творчий акт. Продовження його аналізу вимагає розкриття провідного мо¬тиву трансдукції. Він виявляється на основі двох співвідношень:
1) інтелектуальної та практичної діяльності, 2) оригінальності та ко-мунікації.
Лише враховуючи найглибші зв'язки цих співвідношень, можна зробити спробу виявити смисл творчості. Але так, щоб він пов'язувався з найглиб¬шою суперечністю людської суспільної натури.
Взаємний перехід об'єктивної та суб'єктивної форм існування конкре-тизується у взаємному переході теоретичного і практичного моментів діяльності. Людина завжди прагне поєднати ці сторони, але завжди вони чинять великий опір такому прагненню. Тому і творчість є справою дуже важкою, і вищі її рівні досягаються невеликим колом людей. Звичайно лю-дина живе в рамках або теоретичної (проекти, прогнози, сподівання, очікування і т.д.), або практичної (моральні норми, буденна технологія і т п) поведінки. В першій з цих сфер можна легко будувати різні конст¬рукції, тому що будь-які перетворення в таких межах не викликають реаль¬ної протидії. Практична діяльність, ізольована від необхідності виражати ідеал, стає довільною, інколи — антилюдяною, інколи — тупим перетасову¬ванням фактів або відношень. У кращому разі це реакція на середовище в рамках біхевіористичної формули S — R. У буденному житті людина без особливої цілеспрямованості набуває різноманітних звичок, що полегшують її соціальну комунікацію та операції з матеріально-речовим світом.
Теоретичний і практичний моменти діяльності з духовним зростанням людини дедалі більше поляризуються. Гострота їхніх суперечностей дося¬гає великої сили вже в юнацькому віці. Але ще раніше вона виявляється у негативній формі, скажімо, в моральній партикулярності підлітків. Мо¬лодість робить перші спроби подолати найскладнішу суперечність людської істоти, і в цьому її можна назвати героїчним віком. Зріла людина знаходить зіткнення теоретичної та практичної поведінки насамперед у творчій діяльності.
Надзвичайна своєрідність обох видів поведінки робить їх дуже склад¬ними у спробах поєднання, трансдукції. Нерідко молода людина, що закінчила технікум або інститут, зіткнувшись з практичною ситуацією ви-робництва, пересвідчується в тому, що в ній нелегко розібратись. Ця непристосованість свідчить про певні прорахунки при обранні професії, недоліки системи навчання.
Творчі суб'єктивні здібності людини (мова йде про натхнення, інтуїцію, фантазію та мислення) мають прямий стосунок до взаємин тео-ретичної та практичної поведінки. Інтуїція тяжіє до практичного інтелекту, мислення — до теоретичного, уява відіграє роль їхнього активного посеред¬ника. Вона охоплює і практичну інтуїцію (без належної здатності уявити складну структуру відношень матеріальних речей інтуїція не зможе роз¬крити свою практичну базу), і теоретико-ідеалізоване мислення (запов-нюючи прогалини доказовості своєрідними образами, допомагаючи мис-ленню створювати абстрактні ідеали). У цьому — особлива роль уяви її формування, якщо воно буде належним,  допоможе забезпечити найплідніший перехід, зв'язок, взаємну трансдукцію теоретичної та прак-тичної поведінки, коли людина здійснює оптимальні перетворення дійснос-ті — моральні, технологічні та інші, створює наукові, соціальні теорії тощо.
Практика висуває перед людиною певні суперечності, тому людина прагне до теоретичного інтелекту, щоб зрозуміти і розв'язати ці супереч-ності. Але теорія, з якою молода людина знайомиться у навчальному за-кладі, не підводить до безпосереднього розв'язання тих проблем, які бажано розв'язати. Оволодіваючи теорією та несвідомо емансипуючи й від прак¬тичної дійсності (інакше теорія розвиватися не може), людина стикається з іншим боком основного конфлікту, коли вона намагається перейти від теорії до практики.
На перешкоді трансдукції теорії та практики лежить їхня взаємна "боязкість". Адже ефемерність досягнень у рамках однієї форми діяльності відразу стає очевидною при переході до іншої Ця найсильніша тенденція до поляризації інтелектуальної та практичної сфери може бути переборена тільки серйозною творчою роботою. Так розкривається основа для визна-чення смислу творчості.
Те, що відбувається в якійсь одній сфері діяльності, є не творчістю, а суб'єктивною або об'єктивною акцією. Ось чому процеси вираження та інтеріоризації як такі, що мають (кожний окремо) суб'єктивний та об'єктивний моменти, складають у сукупності рушійний вузол творчої діяльності людини, її оригінальності.
Проблема двох форм людської діяльності була предметом уваги філософів і психологів з давніх-давен. Надавали переваги тій або іншій формі діяльності (наприклад, німецький класичний ідеалізм та прагматизм), але їхня реальна взаємодія була розкрита найбільше у філософії марксизму. На жаль, у психології ця проблема ще не усвідомлюється як центральна в науковому розкритті психіки людини взагалі та її творчості зокрема
Ми вже знайомі з висунутою Л. Фестінгером теорією когнітивного ди¬сонансу, в якій йшлося про розбіжності теоретичної та практичної діяльності, а також про шляхи подолання цієї розбіжності, в чому вияв-ляється активність людської діяльності взагалі і творчої насамперед. Лю-дина має систему уявлень та знань про навколишній світ. Використовуючи термін "знання" в широкому розумінні, Фестінгер відносить до нього і знання як результат навчання, і погляди на світ, а також емоційне ставлення до світу. Між елементами знання є зв'язки суттєві й несуттєві. Існують сфери знань, що мають відносно одна до одної певну автономність, існують зв'язки між знаннями, що роблять єдино можливим розуміння цих знань. Одні зв'язки між елементами знань переходять в інші. Знання змінюються під тиском дійсності. Людина прагне привести їх у відповідність з реальністю, але цьому протидіють життєві установки, по-гляди, звички, симпатії. Між цими теоретичними і практичними відношеннями виникає дисонанс, напруга, психологічний дискомфорт — гнітючий стан, якого людина прагне позбутися. Все це разом складає когнітивний дисонанс. Звільнення від нього може бути суттєве або паліативне — абстрагування, відвернення від реальності, ігнорування дисо¬нуючих фактів і т. д. Можна також змінити погляди, поведінку так, щоб вони відповідали дійсності. На жаль, Фестінгер не розкрив прямий зв'язок теорії когнітивного дисонансу з принципами побудови теорії творчості.
Вітчизняні психологи й філософи (Б.М. Теплое, С.Л.Рубінштейи, К.О.Абульханови-Славська та ін.) приділяли та приділяють велику увагу своєрідності теоретичного і практичного інтелекту, їхнього зв'язку та можливих переходів між ними. Це виражається, зокрема, в деяких варіантах теорії інтеріоризації та в теорії їй протилежній, яка передбачає наявність теоретичного аспекту вже в самій практичній дії. Проте в ряді випадків різницю між видами діяльності підміняють різницею свідомого й несвідомого мислення і тільки у зв'язку з цим торкаються проблеми твор-чості, здебільшого  вирішення мислительних задач. Протилежність та єдність цих форм діяльності не береться як основа для виникнення твор-чості.
Розкриття загальної теорії психіки з головною суперечністю між волею та інтелектом відкриває можливість показати виникнення видів творчості в історичній дійсності та в індивідуальному розвиткові людини. Їх можна розуміти як спроби розв'язання цієї суперечності.
Запропоновану теорію творчості можна назвати трансдуктивною — в розумінні переходу, результативної взаємодії двох основних форм людської активності. Завдання полягає в тому, щоб віднайти ті умови (фактори), за яких відношення теоретичної та практичної діяльності стають відношен¬нями творчими, або інакше — як пов'язуються між собою протилежності теоретичної і практичної діяльності та оригінальності й комунікації. Отож до цих факторів слід віднести:
1) поляризацію цих форм діяльності, їх максимальне відособлення, і як результат — поява теоретичного мислення;
2) примат практичної діяльності, яка у взаємних переходах із теоре-тичною завжди залишається визначальною, а теоретична — похідною;
3) службову роль теоретичної (інтелектуальної в цілому) діяльності, покликаної усвідомлювати суперечності практичної, формувати ідеал та підстави для функціонування останньої;
4) моральну діяльність як визначальну з усіх форм практичної діяльності, як їхній головний підтекст.
Перші спроби наукового усвідомлення дійсності в індивідуальному роз¬витку людини є спробами найліпше обгрунтувати мотивацію поведінки. Початкове це постає на рубежі юнацького віку та молодості, а далі набуває дедалі витонченіших форм виявлення та реалізації.
Ми бачимо, що проблема творчості є основною на рубежі XIX-XX ст. Хоча над цим питанням працювали протягом багатьох століть та всі сходились до одного.
Творчість у широкому розумінні цього слова – це сукупна діяльність суб’єкта, що проходить у історично визначених формах, як прогресивнимй процес і являє собою єдність матеріальної і духовної діяльності. В абстракції ми виділяємо різні сфери творчості і на самперед соціально-практичну, духовну і пізнавальну. У реальному процесі вони злиті, хоча головну роль відіграє соціально-практична діяльність людей.

Література.

1.    Бердяєв М.Н. Самопознание // ”Смысл творчества переживание творческого экстаза”. –М:, 1990
2.    Бичко К.М. Философія. Курс лекцій. –К,. 1991
3.    Іванов В.П. Человеческая деятельность – познание – искусства. –К., 1977
4.    Кедровський О.І. Алгоритмичность практики, мышления, творчества. –К. “Вища школа” 1980
5.    Коршунов А.М. Теория отражения и творчество. –М., 1971
6.    Коршунов А.М. Творчество и социальное познание. –М., 1988
7.    Надольний І.Ф. Філософія. Навчальний посібник. –К., 1997
8.    Роменець В.А. Фантазія, пізнання, творчість. –К., 1965
9.    Роменець В.А., Маноха І.П. Історія психології XX ст. –К., 1998

 

Яндекс.Метрика >