...
Проблема людини PDF Печать E-mail

Проблема людини

ПЛАН
1.Проблема людини в екзистенціалізмі.

2. Людина як предмет філософського аналізу.

Проблема людини в екзистенціалізмі.
Провідною формою сучасного філософського гуманізму є екзистенційна філософія. Одним з перших її представників був датський філософ Серен Юєркегор (1813-1855 рр.). На противагу жорстокій однозначності раціоналістичного тлумачення істини як знання незалежного від суб'єкта, К'єркегор висуває концепцію особистої (екзистенціальної) істини. Ідеї К'єркегора, щоправда, на деякий час були забуті. І лише в 20-і роки XX ст. німецький філософ Мі Хайдегер сформувалював філософське вчення, центральним поняттям якого постала «екзистенція» — людське існування.. Найбільш відомими представниками екзистенціалізму є К. Ясперс, А.Камю, Ж.-П.Сартр, Г.Марсель, М.Мерло Понті, Х.Ортега-і-Гасет та ін.
М. Хайдеггер (1889-1976 рр.) при побудові своєї системи виходить із положення про пріоритет людського існування стосовно всього іншого. На відміну від класичних філософських вчень про буття, які розглядають його як об'єктивний, незалежний від свідомості світ, Хайдеггер розуміє буття як поєднання тієї частини світу, яка залучена до людської діяльності, і самої цієї діяльності. Буття є неподільною конкретністю, яка переживається людиною, а не схематизоване за допомогою теоретичних абстракцій і категорій буття, як це мало місце у традиційній філософії.
За думкою Хайдеггера, розуміння справжньої структури буття як певної єдності його часових характеристик (минулого, нинішнього і майбутнього) дає людині можливість відрізняти справжнє буття від несправжнього. Людина є істотою кінечною в часі, смертною. Тому в залежності від того, яка характеристика часу висувається на передній план (майбутнє чи нинішнє), людське буття буде справжнім або несправжнім. Якщо людина акцентує увагу на нинішньому часі, в якому над нею панують речі і знеособлені соціальні структури, то її буття є несправжнім буттям; коли ж людина усвідомлює свою кінечність і приходить до свободи, тоді її буття є справжнім. Хайдеггер намагається наголосити на унікальності, самобутності кожної людини, яка завдяки власним зусиллям повинна пройти свій унікальний життєвий шлях. «Масова», «стандартизована» людина — це несправжня людина; в ній немає нічого унікального і неповторного, що "й робить людину індивідуальністю.
В такому підході і такій оцінці людини та її призначення проявляється гуманістична спрямованість філософії Хайдеггера.
А.Камю ((1913-1960 рр.) — французький філософ-екзистенціаліст, письменник, публіцист. Основна проблема творчості Камю — тема абсурду людського існування. Саме розгляду зазначеної проблеми присвячені праці «Міф про Сізіфа», «Калігула», «Бунтуюча людина», «Чума».
А.Камю прагне відповісти на запитання: «Як жити без найвищого сенсу і благодаті?», «Як жити у світі, де вмерла релігійна надія? Що її замінить?».
Вихідний пункт його філософії — абсурд, який ставить під сумнів цінності. А.Камю вважав, що сам по собі світ не абсурдний, він просто нерозумний, тому що він є поза людською реальністю, яка не має нічого спільного з нашими бажаннями і нашим розумом.
Для абсурду необхідні людина і світ, знищення одного з них означає припинення абсурду. З констатації абсурду А.Камю робить два неправомірних висновки: про самогубство і «філософське самогубство».
З абсурду випливає заперечення універсальних етичних норм, що призводить до реалізації принципу «все дозволено». На думку Камю, абсурд не слід знищувати самогубством або «стрибком віри», необхідно його максимально повно позбутися.
Ще один відомий представник екзистенціалізму Ж.-П. Сартр (1905-1980 рр.) вихідним пунктом філософії вважає суб'єктивність індивіда. Екзистенціалізм, за Сартром, це єдина філософія, яка не робить з людини об'єкта, а утверджує ії існування як неповторної індивідуальності. Людина є істота вільна, яка бажає свободи не лише собі, а й іншим; людина ні при яких обставинах не може бути засобом, вона завжди є метою.
Сартр вважає, що сутність людського існування виражає свобода. Він протиставляє буття природи людському буттю. Це два протилежних види буття, причому матеріальний світ розглядається Сартром як постійна загроза людському життю і свободі. Людина постійно намагається подолати ворожість матеріального світу і тим самим зняти обмеження своєї свободи. Однак всі ці спроби закінчуються трагічно для людини: вона втрачає свою специфічність і перетворюється у річ серед інших речей. В природному світі, підсумовує Сартр, свобода неможлива.
Свобода неможлива і в соціальному житті. В своїх класових, професійних, соціальних функціях кожна людина подібна до інших людей і виконує ті функції, які нав'язуються їй зовнішніми факторами — суспільством. Її своєрідність розкривається в неповторності, унікальності, що виявляється в цілях, задумах, проектах, звернутих у майбутнє, тобто свобода людини проявляється в її виборі майбутнього. Майбутнього ще немає, воно представлене множиною можливих варіантів і тому людина завжди знаходиться у ситуації вибору, яка і є єдиною справді людською ситуацією і свободою. Отже, саме вибір і свобода є вияв справжньої сутності людини.
Проблема життя і смерті в духовному досвіді людства.
Людина є єдиним створінням у світі, яке усвідомлює свою кінечність (смертність), тому її життя для неї самої виступає як проблема. Проблема сенсу життя виникає як потреба певного виправдання власної присутності у світі, своєї долі та призначення. Саме завдяки такому виправданню стає можливим подолання кінечності індивідуального буття. Таємниця людського існування полягає не в тому, щоб тільки жити, а в тому, як і для чого (чи для кого) жити.
Сенс життя є вічною проблемою.
Можна досить умовно і схематично окреслити певні варіанти вирішення проблеми сенсу життя в історії людської культури. З античних часів відома позиція філософа Епікура, так звана гедоністична (від грец. «насолода», «задоволення») позиція, яку можна розуміти як «життя заради життя». Жити потрібно так, вважав філософ,  щоб насолоджуватися самим життям,  отримувати задоволення від життєвих благ і не думати про час смерті. Цінність епікурейської позиції в тому, що вона застерігає нас від ситуації, при якій пошук сенсу життя усуває на другий план саме життя. Життя є самоцінністю, таємничим дарунком людині і треба ставитися з вдячністю і любов'ю до цього дарунку. Людині дана рідкісна можливість переживати неповторність власного існування зі всією гамою забарвлень його проявів — від радощів, злетів і перемог до падінь, тягарів і страждань. Разом з тим, саме епікурейське ставлення до життя, якщо воно позбавлено відповідальності за дарунок життя, вироджується в егоїстичну позицію «життя заради себе» і веде до втрати людиною відчуття повноцінності життя.
Інший шлях в здобутті сенсу життя можна назвати «життям заради інших людей», коли гарантією осмисленості життя для людини постають інтереси родини, нації, суспільства, прийдешніх поколінь. Для людини, як суспільної істоти, небайдуже, що вона залишає після себе. Недаремно прожити життя — це і продовжитися в своїх нащадках, і передати їм результати своєї матеріальної та духовної діяльності. Але на цьому шляху існує небезпека опинитися в ситуації, коли саме твоє неповторне життя перетворюється лише в засіб для чогось іншого. Таким «іншим» може виявитися і певна «ідея», чи ідеал., реалізації якого людина може присвятити своє життя .
Призначення та сенс життя індивіда в першу чергу самому здійснитися як Людина, або — мовою релігії — «піднятися до Бога» стати «образом та подобою Божою».  Іншими словами, в своєму житті людина повинна стати єдністю універсально-людського і неповторно-індивідуального, в розвиток Свого «Я» включити весь світ — і природний, і суспільний.
Людина як предмет філософського аналізу.
Філософське  пізнання  має  принципово  гуманістичну спрямованість, тобто головним, предметом філософських міркувань є людина та її існування у світі.
Людина є складним і цілісним утворенням, котре належить певним чином і до природи, і до суспільства, і до культурно-історичного та духовного світу. Але поза межами конкретних наук залишаються світоглядні, суто філософські проблеми про природу (сутність) людини, про її походження, про сенс життя, долю та призначення, про можливості та межі її свободи і творчості. Коло цих питань і складає проблему людини в філософії.
Кожна філософська концепція додавала нові риси, нові грані в пізнанні людини. Стародавня індійська, китайська й грецька філософія розглядала людину як частину космосу, як «малий світ», мікрокосм, що є відображенням і символом макрокосму-Всесвіту.
Європейська середньовічна філософія, спираючись на християнську традицію, висувала на передній план релігійне-моральні проблеми людського існування, розробляла ідею суперечності людської природи, яка поєднує в собі земне, гріховне начало і божественну сутність. Саме тут вперше з'являються ідеї унікальності, неповторності і самоцінності людини як духовної істоти.
Епоха Відродження залишила нам зразок обожнення самої людини, сповнену пафосу ідею про самодостатність і автономію особистості, віру в її безмежні творчі можливості.
Класична філософська традиція починаючи з кінця XVI і до кінця XIX століття вважала істинно людським в людині те, що робить її представником всього людства, тому зосереджувала увагу на її. всезагальній природі, соціальній сутності, універсальності тощо. Так, новоєвропейська філософія XVII століття особливе значення приділяє розуму як специфічній особливості людини. Для німецької класичної філософії визначальним є уявлення про людину як про суб’єкт духовної діяльності, що створює світ культури і є носієм загального ідеального начала — духу, розуму. На відміну від ідеалістичних уявлень німецької класики, Л.Фейєрбах, а потім і засновники марксизму повертають людині її цілісність — розглядають її не лише як духовну, але й чуттєво-тілесну істоту. Вихідним пунктом марксистського розуміння людини є трактування її як похідної від суспільства, як продукту та суб'єкту суспільно-практичної діяльності. Сутністю людини Маркс вважав саме сукупність всіх суспільних відносин.
З кінця XIX — початку XX століття в філософії здійснюється своєрідний антропологічний поворот — проблема людини стає чи не основною для більшості філософських вчень. Сучасна епоха стала епохою глобальних соціальних, політичних, культурних, екологічних змін, здійснюється уніфікація і стандартизація особистості з боку суспільства та його масової культури. Філософія XX століття стурбована втратою людською особистістю справжньої свободи і індивідуальної автономії. Тому сучасна філософія на місце людини як представника людства ставить індивіда, який в своїй неповторності і унікальності не піддається загальним визначенням. Замість проблеми про загальні визначення (сутність людини) постає проблема безпосереднього існування людської особистості.  Виникають багатоваріантні    ірраціоналістичні    концепції    (С.Керкегор, А.Шопенгауер, Ф.Ніцше, А.Бергсон, З.Фрейд), які домінуючими рисами людини проголошують позарозумові властивості (почуття, волю, підсвідоме,  інтуїцію тощо).  Виникає антропологічна філософська школа (М.Шелер, А.Гелен, Х.Плеснер), яка ставить за мету поєднати конкретно-наукові досягнення з цілісним філософським осягненням людського життя. Цю традицію продовжують такі напрямки, як прагматизм, глибина психологія, структуралізм. У філософії екзистенціалізму і персоналізму проблема особистості стає центральною проблемою, проголошується неповторність духовного самовизначення («екзистенції») людини. Пошуки сучасної філософії, як і відродження гуманістичної проблематики, обумовлені гострим інтересом до долі людини в сучасному світі, до проблеми виживання особистості в сучасному суспільстві.


Література:
1. Бургин М.С. Из чего построен окружающий мир. Онтологический ракурс // Философские и социологическая мысль. – 1991. - №8.
2.    Бурова О. Річ та онтологічний простір думки // Філософська і соціологічна думка. – 1995. - №4.
3.    Гайденко В.П. Бытие и разум // Вопросы философии. – 1987. - №9.
4.    Кутирев В.О.Людина і світ: три парадигми взаємодії. // Філософська і соціологічна думка. – 1991 №7.

 

Яндекс.Метрика >