...
Позитивізм PDF Печать E-mail

На початку XIX ст. в розвитку філософії виникає ситуація, за якої класична філософська парадигма Нового часу, орієнтована на ототожнення основних характеристик світу зі специфічними характеристиками природи (механістичний матеріалізм XVII–XVIII ст.),або “світового” духу (розуму), структурно адекватного природі (принцип “тотожності мислення і буття” німецького класичного ідеалізму XIX ст.), що була втілена в раціоналістичній програмі Просвітництва, вступає в стадію кризи.
Натомість починає формуватися нова (сучасна) філософська парадигма, яка протиставляє класичній традиції Нового часу альтернативні акценти в змісті філософствування: традиційно просвітницькому об'єктизмові протиставляється суб'єктивізм, раціоналізмові – ірраціоналізм, натуралістичному сцієнтизмові – гуманізм, фаталістичне забарвленому детермінізмові – волюнтаристський лібертизм, механістичній унітарності буття – “вітальний” універсум “життєвого пориву”, “несвідомих потягів”, активних “вибухів” волі тощо.
Людська цивілізація в XIX і, особливо, XX ст. вперше набуває “зримих” рис “планетарності”, вселюдськості. Зокрема і філософія вперше за всю свою історію стає реально “світовою філософією” – її провідні напрями здобувають статус світових тенденцій планетарності філософської думки.
Планетарність сучасної філософської парадигми. проте, аж ніяк не означає її “космополітизації” Навпаки, набагато голосніше, ніж будь-коли, планетарна філософська симфонія звучить як могутня поліфонія етнонаціональних світоглядних мечтальностей Все істотнішими у визначенні суттєвого змісту філософського знання стають сьогодні визначення зистенщалізм; німецьке (англо-американське, італійське, французьке і т. ін.) неогегельянство. Останні виступають, зокрема, як характерна для новітньої філософії спроба поліфонічного (в етнонаціональному плані)- прочитування філософської класики.
У другій половині XIX – на початку XX ст виникають філософські течії, представники яких, закликаючи повернутися до видатних мислителів класичної традиції, водночас “прочитують” класиків нетрадиційно, з позицій завдань сучасності. Тож цілком закономірним феноменом філософії можна вважати виникнення англо-американського – Френсіс Герберт Бредлі (1846–1924), Лжосайя Ройс (1855– 1916), Бернард Бозанкет (1848–1923), Робін Джордж Коллінгвуд (1889–1943), італійського – Бенедетто Кроче (1866–1952), Джованні Джентіле (1875–1944), німецького–Ріхард Кронер (1884–1974), Зігфрід Марк (1889– 1957), Атур Ліберт (1878–1946), французького – Жан Валь (1902–1969), Жан Іпполіт (1907–1968), Александр Кожев (1902–1969) неогегельянства.
Названі представники неогегельянства інтерпретували філософію Гегеля як “філософію індивідуального” (Ройс), “філософію активності” (Джентіле, Кроче), “ірраціональної діалектики” (Кронер), “трагічної діалектики” (Ліберт), “екзистенціальної діалектики” (Валь, Іпполіт), тобто інтерпретували гегелівське вчення не тільки відмінно від самого Гегеля, а й протилежно йому.
Після виходу в 1865 р. книги “Кант і епїгони”, автор якої Отто Лібман (1840–1912) кинув заклик “повернутися до Канта”, виникають неокантіанські школи – марбурзька і фрайбурзька (або баденська). Представники першої – Герман Коген (1842–1918), Пауль Наторп (1854–1924) та Ернст Кассірер (1874–1945) математизують філософію Канта, інтерпретуючи кантівську “річ-у-собі” як математичну границю, до якої прямує (“асимптотичне наближається”) процес пізнання, але реально ніколи її не досягне.
Друга неокантіанська школа  Вільгельм Віндельбанд (1848–1915), Генріх Ріккерт (1863–1936), Еміль Ласк (1875–1915) –інтерпретує кантівську відмінність між світом “природної причинності” “свободної причинності” як відмінність суто “гносеологічну”, яка зводиться до відмінності між застосуванням різних методів пізнання “генералізуючого”
Криза класичного філософствування, як і всі інші кризи, що їх переживала філософія на своєму довгому історичному шляху, виявляється в усвідомленні філософами неспроможності використання традиційних підходів і світоглядно-методологічних орієнтацій для розв'язання нових питань, що постають перед філософською думкою на тому або іншому переломному етапі розвитку.
Одними з перших виступили з вимогою “докорінної” зміни традиційного (просвітницького) способу філософствування представники вже згадуваного в попередній лекції “німецького романтизму”.
Ірраціоналістична, навіть “міфологічна” (в дусі “нової міфології” Ф. Шлегеля) антитеза раціоналістичній традиції Просвітництва постає з творів представників так званої “філософії життя”, яка об'єднала таких несхожих і водночас єдиних у своїх міфологічних установках на світ мислителів, як Артур Шопенгауер (1788–1860), Едуард фон Гартман (1826–1906), Фрідріх Ніцше (1844–1900), Зігмунд Фрейд (1856–1939), Вільгельм Дільтей {1833–1911), Анрі Беог-сон (1859–1941), Освальд Шпенглер (1880–1936) та ін. їхня ірраціоналістична демонстрація проти споглядального раціоналізму Просвітництва в літературі отримала красномовну назву – “бунт проти розуму”.
На противагу класичній традиції, що розглядала дійсність як жорстко детерміновану певним упорядковуючим началом (сукупністю механічних законів, розумом, богом тощо) систему, представники “філософії життя” оцінюють навколишній світ як “хаотичний потік життя”, нестримно активний життєвий універсум. Розум, свідомість відіграють у ньому скромну, суто технічну роль, оскільки, відкреслює Шопенгауер, основні життєво важливі процеси (зачаття, збереження і розвиток організму, загоювання ран тощо) відбуваються без участі інтелекту. З.Фрейд також відводить свідомості лише підпорядковану роль “механізму захисту” від руйнівних впливів зовнішнього середовища. Основним же стимулом всіх дій людини, що визначає рівною мірою і зміст цих дій, він оголошує не розум, а сферу несвідомих потягів, нестриманих, алогічних, аморальних. До несвідомого як до першого джерела всякої активності апелює і Е.Гартман, який визначає свою позицію як “філософію несвідомого”.
Позитивістська тенденція в сучасній світовій філософії.
Провідним філософським напрямом класичного періоду розвитку нової філософії був, як уже зазначалося, матеріалізм у його механістично-натуралістичній формі, який набув своєї найвищої точки розвитку в антропологічному матеріалізмі Л. Фейєрбаха. В результаті кризи класичної філософії матеріалізм вироджується у відверто натуралістичну форму вульгарного матеріалізму, котрий втрачає свою філософську специфіку, “розчиняючи” свій предмет у природознавстві.
Спроби критично переосмислити зміст матеріалістичної лінії в умовах кризи призводять до різкого посилення суб'єктивістських моментів досвіду, на який значною мірою спирався старий (класичний) матеріалізм. У результаті притаманний старому матеріалізму “культ науки” вироджується у відвертий сцієнтизм, а класична віра в абсолютну цінність розуму набуває форми жорсткого логіцизму та формалізму. Поєднання всіх цих тенденцій і призводить до. виникнення так званого позитивізму (“позитивної філософії”), що стає одним з провідних напрямів сучасної світової філософії.
Основні ідеї позитивізму були сформульовані французьким філософом Огюстом Контом (1798—1857). Вся попередня філософія, на думку Конта, не має підстав претендувати на досконалість, оскільки вона спочатку орієнтувалася на теологічні “абсолюти”, згодом – на “метафізичні” (такі, що не мають досвідного обґрунтування), але й ніколи не була науковою. Вона завжди націлювалася на осягнення “внутрішньої природи речей”, “перших і кінцевих причин” і тому подібних характеристик, які не підлягають безпосередньому спостереженню. Розкриваючи зміст поняття “позитивне”, якому філософська позиція. Конта завдячує своєю назвою, французький філософ писав: “Слово “позитивне” означає реальне на противагу химеричному”. Реальність у позитивізмі є лише “фатальність” відчутного існування. Все, що виходить за межі такого існування, оголошується невідповідним ознакам “позитивного”, ,тобто реального. Воно трактується як химерне, непотрібне, сумнівне, невиразне, негативне, тобто нереальне. Інакше кажучи, позитивне за своїми істотними ознаками виявляється тотожним змісту “відчутно-фактичного” існування.
Ідеї Конта виявилися співзвучними з ідеями англійських філософів Джона Стюарта Мілля (1806-1873) і Герберта Спенсера (1820-1903). Погляди останніх (разом з поглядами Конта) склали ту початкову форму позитивістської філософії, яка отримала назву “першого позитивізму”. Проголосивши вихідні принципи своєї позиції, “перші позитивісти” одразу ж зіткнулися із значними труднощами. Неможливість повного усунення “неспостережуваного” призвела до розвитку найнераціональніших, навіть містичних тенденцій у “першому” позитивізмі. Тут доречно згадати, що саме Конт на початку своєї діяльності проголосив “теологічну” стадію знання найпримітивніших щодо “позитивного” змісту.
Проте такий фінал цілком логічний. Адже установка на реальність як на щось “безпосередньо дане” знімає можливість наукового пояснення питань виникнення та становлення самої дійсності. Тому Мілль зауважував, що позитивний тип мислення зовсім не заперечує надприродного. Закони природи не можуть пояснити свого власного походження. Що ж до “еволюціоністського” варіанта позитивізму Спенсера, який вважав за можливе – охопити все розмаїття реальності єдиною формулою механічного перерозподілу часток матерії “з невизначеної незв'язної однорідності у визначену зв'язану різнорідність”, то такий механістичний еволюціонізм не зміг вистояти проти очевидних навіть.. для масової свідомості фактів діалектичної різноманітності навколишнього світу.
Проте вже в другій половині XIX ст. виникають ситуації, нібито сприятливі для відновлення позитивістських настроїв. Розпочинається етап так званого “другого позитивізму”; або емпіріокритицизму, творцями якого стали Ернст Мах (1838-1916) і Ріхард Авенаріус (1843—1896). Виникненню емпіріокритицизму сприяла так звана “криза природознавства” (кінець XIX – початок XX ст.). Природодослідники, головним чином фізики, що стояли на позиціях стихійного матеріалізму, виходячи з нових даних про будову атома, намагалися шляхом математичного опису якісно однорідних часток здобути знання про матерію як про безпосередньо дану “спостережувану” реальність, вивести, так би мовити, “форму матерії”, їхні спроби закінчилися крахом через примітивне тлумачення матерії лише як “відчутного” субстрату.
Крах емпіріокритицизму, проте, не поклав край історії позитивізму взагалі. На початку XX ст., виникає і набуває значення новий варіант позитивістської філософії  – “третій позитивізм”, або неопозитивізм. Неопозитивізм розвинувся у руслі головного ідейно-теоретичного спрямування перших двох етапів позитивізму. Проте, шукаючи інших, більш відповідних для його функцій способів інтерпретації реальності, ніж відчуття та переживання, він звертається до мови. Рішучий крок у цьому напрямі було зроблено австро-англійським філософом Людвігом Вітгенштейном (1889-1951).
Виходячи з принципових настанов позитивізму, Вітгенштейн звертається до ідеї “логічного атомізму”, викладеної в працях відомого англійського філософа і логіка Бертрана Рассела (1872-1970). Світ є сукупністю фактів, а не речей, пише.Вітгенштейн, а факти в логічному просторі суть світ. Елементарні “факти” і є “атомарними” фактами, котрі не залежать один від одного, оскільки з існування або неісну-вання якогось одного атомарного факту не можна робити висновок про існування іншого атомарного факту. Аналогічно уявляє Вітгенштейн і структуру знання, що так само становить сукупність “атомарних” висловлювань. При цьому між сукупністю фактів (світом) і сукупністю висловлювань (знанням) існує строга “взаємно однозначна відповідність”.
Новий момент, який з'являється у Вітгенштейна і потім набуває специфічного неопозитивістського розвитку на наступних етапах позитивістської філософії, знаходить своє вираження в тлумаченні висловлювань (образу) теж як факту. Таким чином з'являється можливість безпосереднього порівняний предмета та образу, оскільки обидва – рівною мірою “факти”, відношення між якими кваліфікуються як відношення між двома даностями. Відбувається істотна зміна традиційного уявлення про завдання і функції філософії. Якщо і предмет, і образ є фактами, то філософія може лише виявляти характер відношень між ними, і, отже філософська робота полягає, по суті, в роз'ясненнях, більше того – філософія не теорія, а діяльність.
“Антиметафізична” програма (у позитивістів “метафі-'зикою” називаються тверджений про існування за межами “безпосередньо даного”) двох перших історичних форм позитивізму у світлі “логіко-атомістичних” установок Вітгенштейна набуває нового відтінку. Тепер “метафізичні” твердження, що 'не мають “фактичного” обґрунтування, кваліфікуються вже не як помилкові, а як просто “позбавлені смислу”, “безглузді”. Більшість питань і висловлювань філософів випливає з того, зазначав Вітгенштейн, що ми не розуміємо логіки нашої мови і не дивно тому, що найглибші проблеми насправді не є проблемами. На першому етапі розвитку неопозитивізму (20-ті – початок 30-х років), етапі так званого “логічного позитивізму”, неопозитивісти вбачали своє головне завдання у виробленні спеціальної логічної, методи для чіткого розмежування осмислених тверджень і тверджень, позбавлених смислу (“метафізичних”). До останніх відносили визначення головних світоглядних питань і принципів. Така методика – “верифікація” була розроблена головним чином у рамках Віденського гуртка. Верифікація спирається на центральну в “логічному позитивізмі” ідею “поелементної” збіжності світу (як сукупності “атомарних фактів>) і знання (як сукупності образів).
Виходячи з цього, неопозитивісти запропонували попередньо переводити обрані для верифікації філософські-твердження з форми загальності у форми одиничності й лише після цього зіставляти їх з фактами. Якщо при цьому виявлялася принципова неможливість зіставлення такого “еквівалентно перетвореного” твердження з фактами, твердження вважалося позбавленим наукового смислу, “псевдотвердженням”. Коли ж зіставлення з фактами виявлялося можливим, то твердження кваліфікувалося або як істинне – в разі збігу його змісту з фактами, або як помилкове, коли збіг не спостерігався.
Здавалося б, все надзвичайно просто. Проте вже від самого початку, як тільки неопозитивісти спробували фактично застосувати “верифікацію” до конкретних філософських тверджень виявилася практична неможливість застосування загальних тверджень до одиничних. Викликала великі сумніви навіть сама можливість безпосереднього зіставлення одиничних тверджень з фактами.
З цього випливали зверхньо-зневажливі зауваження та оцінки неопозитивістами часових характеристик світу, зокрема історичного, історико-філософського знання. Навіть Г. Райхенбах (1891—1953), неопозитивіст, який багато писав про час та його “напрямок”, рішуче заявив, що історія філософії не містить у собі нічого, крім помилок, являючи собою лише “філософський музей помилок”. Крах “верифікації” призводить до відмови від принципів “логічного позитивізму”.
З критикою “верифікації” виступив австрійський філософ Карл Поппер, який запропонував замінити “верифікацію”, націлену на встановлення істинності тверджень шляхом їх безпосереднього зіставлення з фактами, так званою “фальсифікацією”, тобто пошуками фактів, які не підтверджують, а спростовують (“фальсифікують”) дане твердження. Тим самим Поппер перетворює позитивізм на своєрідний, так би мовити, “негативізм”, адже навіть коли не знаходяться факти, що “фальсифікують” твердження, і останнє визнається придатним для наукового вжитку, воно кваліфікується як “виправдане”, а не істинне. Таким чином, постійно зберігається можливість появи фактів, які, зрештою, сфальсифікують твердження.
Неопозитивісти, зазнавши краху в спробах знайти критерії оцінки висловлювань шляхом чуттєвої верифікації, продовжили пошук в інших напрямах. У результаті в середині 30-х років здійснюється поворот, що приводить неопозитивізм до наступного його етапу – “семантичного позитивізму”. На цьому етапі неопозитивісти відмовляються від розуміння “безпосередньо даної реальності” як сукупності чуттєвих даних і переходять до розуміння реальності як сукупності “значень”. Звідси й назва етапу “семантика” (від грецького – означаючий).
“Семантичне” тлумачення істини належить А. Тарсько.  “Загальні семантики” вважали, що філософія повинна пояснювати явища людського життя, виходячи зі структури мови. Представники “загальної семантики” твердять, що люди часто не розуміють один одного через “сплутаність” і невизначеність смислу вживаних слів. У праці з красномовною назвою “Тиранія слів” Чейз наголошує, що слова самі по собі не мають ніякого значення, вони лише символи, подібні X або Y. На думку Чейза, всяке зіткнення ідей має своїм джерелом лише термінологічну неузгодженість. А для того, щоб уникнути більшості конфліктів, необхідно лише відмовитися від слова, яке викликає незгоду.
Всі наші слова, твердять “загальні семантики”, включаючи найфундаментальніші філософські категорії(матерію, реальність, простір, час тощо) –  це лише терміни, що не мають будь-якого об'єктивно значущого смислу. Щоправда, семантики визнають поряд з “логічною” істиною також істину “фактичну”. Остання, проте, зводиться, по суті, лише до найтривіальніших констатацій безпосереднього спостереження. Однак, як показав сумний досвід “верифікації”, навіть елементарні узагальнення неможливі на цьому рівні, а без них, як відомо, не може бути ніяких більш-менш наукових результатів.

 

Яндекс.Метрика >