...
Повідомлення на тему: «Космоцентризм давньогрецької філософії» PDF Печать E-mail


Філософський світогляд
– це теоретичний погляд на світ з позицій людини, що усвідомлює як саму себе, так і те, з чим їй доводиться взаємодіяти. Це сукупність фундаментальних ідей про людину, світ і про ставлення людини до Всесвіту. Їхня специфіка полягає у тому, що вони дають можливість гранично широко, у межах певної цивілізації, сприймати події, що відбуваються, і при цьому керуватися у своїх діях наріжними для даної цивілізації цінностями.
Розуміння Всесвіту в античній філософії виходить з уявлення про багатовимірність і подобу Космосу (грецьк. kosmos – устрій, упорядкованість). Космос є філософською категорією, за якою світ є впорядкованою й структурно організованою цілісністю. Основними характеристиками Космосу є: оформленість як конфігуративна визначеність; диференційованість, тобто конституйованість складових частин; структурність як ієрархічна впорядкованість елементів; наявність іманентного еволюційного потенціалу, що реалізується, як правило, у динаміку циклічно-пульсаційного характеру; закономірність або підпорядкованість внутрішній мірі як організаційному й динамічному принципу; естетична досконалість Космосу; пізнаванність, що розуміється як раціональна експлікація іманентної "міри" (порядку, принципу) Космосу; передбачуваність, що допускає моделювання можливих майбутніх станів Космосу на основі осягнення закономірностей його розвитку.
У категоріальному устрої європейської культури Космос антиномічний Хаосу як безформенній невпорядкованості. У межах семантичної опозиції “Хаос – Космос” функціонально можуть бути виділені різні рівні співвідношення її складових: а) морфологічне співвідношення: Космос протистоїть Хаосу в якості оформленого, тобто наділеного формою як эйдосом; б) субстратне співвідношення: Космос виникає з Хаосу як організація останнього і являє собою не що інше, як Хаос упорядкований, тобто підлеглий статичному і динамічному порядку; в) просторове співвідношення: як правило, у міфологічних уявленнях Космос відокремлений від Хаосу за допомогою певних структурних опозицій, г) часове співвідношення: Космос генетично вторинний щодо Хаосу, однак у функціональному відношенні світова динаміка може бути розглянута як послідовна зміна еволюційних циклів – від становлення (оформлення, космізації) світобудови до його деструкції (хаотизації). Але питання щодо первинності космосу чи хаосу в певну культурну епоху вирішувалось по-різному.

Античний космоцентризм

Космос в античності займав важливе, якщо не головне, місце в описі й розумінні земних законів буття. Космос є провідником і посередником божественної волі, божественного розуму, “розумного світоустрою”, уособленням закону й порядку, єдності, вічності й мудрості, сталості й досконалості, а також долі й необхідності.
Перша філософія зародилася саме у формі натурфілософії, де основним предметом був матеріальний космос, що є уособленням буття й усього сущого, максимально повний і досконалий взірець всіх земних законів. Всі мілетські мислителі виходили з того, що субстанційним першоначалом світобудови була одна з чотирьох стихій, причому не тільки в чисто фізичному, а й у світоглядному аспекті. Вода Фалеса, повітря Анаксімена, вогонь Геракліта, апейрон Анаксимандра були не тільки фізичними явищами, а й мали в собі надфізичну сутність: вони були носіями єдності Всесвіту. Вода Фалеса – першооснова всього, це вода “розумна”, божественна. Розум постає як божество космосу. Апейрон у Анаксимандра виступає субстанціальним і генетичним першоначалом космосу, з нього все і виникає.
Натурфілософія Геракліта багато в чому є розвитком ідей мілетців. Однак це цілком самостійне філософське явище. Найістотнішим єднальним чинником мілетців з Гераклітом є натуралістичний принцип пояснення явищ дійсності із стихійного матеріального начала – води, апейрона, повітря, вогню.
Таким стихійним матеріальним космотворчим елементом у Геракліта постає Вогонь, суперечлива сутність, постійно мінливе і плинне першоначало. Філософ вважає вічними як матерію, так і рух. Саме таким чином він намагається поєднати незмінну цілісність природної єдності з уявною всезагальною змінністю та рухомістю. Для чинника такої всезагальної змінності і вічної матерії Геракліт намагається знайти діалектичне пояснення.
Космос у цілому і все, що перебуває у ньому філософ оголошує видозміною першовогню, наслідком його згущення та розрідження: “Цей космос, той самий для всіх, ніхто ані з богів, ані з людей його не створив, а вогонь вічно був, є й буде вічно живим, що спалахує мірою та мірою згасає”.
“Вогонь” переходить у протилежні стихії. Саме він є речовинним носієм всезагальної плинності та змін. Його “життям” є згорання, згасання, поступове перетворення на повітря, воду, землю (попіл). Однак ці елементи є винятково мертвими стихіями щодо першовогню, їхнє життя визначається лише переходом у власну протилежність.
Загорання (розрідження) вогню є його життям. Це означає “шлях вгору”, і разом з тим загибель всіх речей. “Шлях вниз” є “вмиранням”, чи затуханням вогню, що призводить до виникнення речей. Ці процеси – загорання і затухання – відбуваються одночасно й циклічно, у постійних “мірах”.
Згідно з основними якостями вогню Геракліт визначає і основне діалектичне ставлення першоначала «вогню» до власних виявів. Виникнення Космосу (виникнення речей) є «недоліком» (нуждою) вогню; загибель Космосу (світова пожежа) є надлишком і достатком його. Геракліт вважав, що обертання подій виникнення та загибелі Космосу, яке увінчується світовою пожежею, відбувається через певний, визначений проміжок часу.
Таке обертання подій позбавлене чинника розвитку (прогресу), після світової пожежі настає новий Космос, який цілком відтворює у часі попередній. Це зумовлюється визнанням Гераклітом відсутності цілеспрямовуючої мети, цілі вдосконалення – байдужий, дотичний до людини космічний колообіг повторюється без всякої мети.
На відміну від гереклітовського космоцентризму до філософських наукових начал піфагорійців належить вчення про буття як число. Основу світу вони вбачали не в матерії, а в математичному порядку світу-космосу. Не лише слово філософ як “приятель мудрості” було впроваджене піфагорійцями, а й слово “космос” – “порядок”, “лад”, яке “набирає у піфагорійців значення порядкованого вищою силою світу”.
Елементами всього існуючого піфагорійці вважали межу та необмежене (безмежне) – буття та небуття. Ці елементи є складниками не лише просторових величин, речей, предметів, а й власне чисел. Саме тому відношення межі та безмежного постає як співвідношення, пропорція, оригінальність яких породжувала лише певний тип буття. Буття ж, у свою чергу, набувало рис числа, або натуралістичного вияву співвідношення. Визначити суть речі означає не що інше, як встановити відповідне їй число. Засобом такого відкриття і поставала математика.
В уявленнях піфагорійців “число”, як реальна сутність усього сущого, налічувало три виміри: математичне, музично-акустичне і астрономічне. Музично-акустичний вимір числа проголошений піфагорійцями завдяки відкриттям математичних характеристик музичних співвідношень. Астрономічний вимір пов'язаний з космологією піфагорійців. На їх думку, Всесвіт кулястий і складається з десяти небесних сфер – це “нерухомі зірки”, тобто п'ять невідомих у той час планет та Сонце, Місяць, Земля й невидима "Антиземля". У центрі Всесвіту розташований невидимий із Землі “вогонь”, названий піфагорійцями “вартовим Зевса”. Довкола нього обертаються всі сфери, включаючи й Землю. Однак цим центральним “вогнем” Сонце не вважалося. Кожна сфера, оскільки вона визначена числом, має властивий тільки їй звук, у результаті чого Космос у цілому являє собою гармонійний Світовий Хор.
Отже, піфагорійський космоцентризм характеризувався розумінням Всесвіту як кулі.
Космоцентризм Анаксагора відкидає стихії як першоначала. Першоначалом для нього є дрібні, невидимі, надчуттєві частки речовин; сам Анаксагор називає їх «насінням всіх речей». Теза Анаксагора: “у всьому є частина всього”, означає, що в будь-якому місці космосу містяться гомеомерії всіх видів. Сам космос єдиний, але завдяки наявності в ньому безконечної кількості гомеомерій (кожна з яких внутрішньо також множинна, безконечна) єдине множинне. Гомеомерії, що грають роль матерії, пасивні, і первісний хаос не міг самостійно розвинутися в космос. Для цього потрібне особливе активне першоначало, яке Анаксагор знаходить у Нусі, тобто світовому розумі – творці космосу. Нус – найтонша й найчистіша з усіх речей. Нус єдиний, безконечний і діє за допомогою мислення, він має досконале знання про все і найбільшу силу. Космос виникає з первісного хаосу в результаті дії цього світового розуму (Нуса).
Особливістю анаксагорівського космоцентризму є те, що Нус – порядковувач хаосу.
Платонівському космоцентризму властива побудова надчуттєвого світу “ідей”, який є еталоном для існування чуттєвого світу. Космос для Платона – вічний, незмінний, недоступний чуттєвому сприйняттю і відкривається лише розумовому пізнанню. Проте, на відміну від елеатів, “буття” у Платона постає не як “одне”, а як “множинне”; це безтілесне, нематеріальне формування – “ідея”. Ідея у Платона існує реально, об'єктивно, субстанційно і самостійно. Саме вона виступає онтологічною причиною матеріально-тілесного світу, світу речей. Отже, тільки вона “є”, “існує”, бо існує лише те, що не має частин, не належить чуттєво-просторовому світу, а є вічним, незмінним і безсмертним. Світ надчуттєвих ідей Платон називає “буттям”. Філософ критикує тих, хто визнає тіла і буття за одне і те саме, бо “істинне буття – це деякі умоосяжні і безтілесні ідеї». Світ ідей протистоїть мінливому і плинному чуттєвому світу, який постійно змінюється, виникає і зникає, але ніколи не “існує”.
Платон називає ідеї “сутностями”; до речі, у грецькій мові “сутність” походить від дієслова “бути”. Таким чином, ідеї, за Платоном, становлять сутність чуттєвого світу, що даний нам у досвіді. У цьому ж контексті, речі причетні до ідей і тільки завдяки такій причетності дістають своє тимчасове існування. Ідея співвідноситься з річчю як сутність з її явищем. Ідея зосереджує у собі смислову повноту речі і величезну життєву силу, що спрямовує її до кінцевої мети; вона – передумова, першообраз речі; її одвічна, породжуюча модель, закон її функціонування. Платонівські ідеї разом утворюють єдиний чуттєво-матеріальний космос.
Отже, платонівський космоцентризм – це світ ідей, який є не що інше, як тезаурус, абсолютні й у своїй досконалості незмінні еталони конкретних речей. Способом буття ідеї є її втіленість у безлічі матеріальних предметів, що існують як зліпки з неї.
Космоцентризм Арістотеля відображає космос як грандіозний ейдос, ейдос всіх ейдосів, тобто ідея всіх ідей. Цей космічний ейдос всіх ейдосів Арістотель називає «розумом», а через те, що будь-який ейдос обов'язково є також причинно-цільовою енергією, то й загальнокосмічний розум тлумачиться Арістотелем як першодвигун. Як і кожен эйдос відносно своєї речі, так і розум-першодвигун відносно космосу є щось самостійне й від космосу незалежне. Але, з іншого боку, як эйдос окремої речі невіддільний від неї, так і космічний розум-першодвигун невіддільний від самого космосу й, зрештою, тотожний йому. Арістотелю належить вчення про космічний розум як одночасно мислячий і мислимий: оскільки космічний розум охоплює всі речі, то немає нікого й нічого, що мислило б цей эйдос всіх эйдосів, – а це значить, що він мислить сам себе.
Ця рівновага і гармонійність у космічному Розумі і є прекрасне. У ньому немає нічого випадкового – він є необхідним, але гармонійність не є насильственною; вона природна. Проте, в космічному Розумі все зовнішнє, те, чого він намагається досягти, збігається з його внутрішнім. Цей процес спрямований до мети, але мета вже присутня в кожній його точці. Усе це є життям у межах Розуму, життям, яке зводиться до споглядання. Саме звідси Арістотель виводить суто філософське розуміння Бога, що фіксується окремим поняттям. Космічний Розум – це Бог, він є першопричиною: вічною і незмінною; нерухомою, але тією, що рухає усе; він мислить самого себе; має вічне життя і вічну насолоду від власної діяльності.
Концепція Розуму-першодвигуна у Арістотеля постає узагальнюючим синтезом його вчення про ейдос, матерію, потенцію, енергію, ентелехію, а також взагалі про предмет знання і суб'єкт знання. Якщо в ранній класиці космос витлумачувався як живий і самомислячий і такий, що мислить сам себе на рівні інтуїції, то у Арістотеля це мислиться понятійно.
Космоцентризм Арістотеля набуває динамічних властивостей. Отже, Космос в античності виступає цілісною, ієрархічно структурованою системою, яка характеризується гармонійністю побудови Всесвіту, хоча кожній версії античного космоцентризму властиві свої характерні особливості в розумінні космосу: циклічний космоцентризм Геракліта, вчення піфагорійців про буття як число, що дало змогу говорити про всесвіт у формі сфери, анаксагорівський Нус, який виступає впорядковувачем хаосу, платонівський світ ідей, що є еталоном для чуттєвого світу, динамічний космоцентризм Арістотеля, що дає змогу говорити нам про існування космоцентричної мегапарадигми в античності.

 

Яндекс.Метрика >