...
Платон (Рlаtо) (428/427-348/347 до н.е.) PDF Печать E-mail

Платон (Рlаtо) (428/427-348/347 до н.е.)

Платон (Рlаtо) (428/427-348/347 до н.е.) – давньогрецький філософ, класик філософської традиції; мислитель світового масштабу, до чиєї оригінальної філософської концепції генетично сходять багато напрямків класичного філософствування і європейський стиль мислення в цілому. Основні твори: текст мови “Апологія Сократа”, 25 достовірних ідентифікованих діалогів, недіалогічні “Закони”, і 13 авторських листів. Спадщина Платона класифікується на роботи: а) раннього періоду, (90-ті 4 ст. до н.е.), у рамках якого формується характерний для Платона метод понятійного аналізу (“Апологія Сократа”, “Критон”, “Евтифрон”, “Лахет”, “Лісід”, “Хармід”, “Протагор”, 1-ша книга “Держави”); б) перехідного періоду (80-ті 4 ст. до н.е.), що містять (ще в імпліцитній чи образно-міфологічній формі) базові ідеї платонівскої системи (“Горгій”, “Менон”, “Евтидем“, “Кратил”, “Гіппій менший”, “Іон”, “Гиппій більший”, “Менексен”); в) зрілого періоду (70-60 4 ст. до н.е.), де в експлицитній формі конституюється і аргументується авторська філософська концепція Платона (“Федон”, “Пір”, “Федір”, “Теетет”, “Парменід”, “Софіст”, “Політик”, “Філеб”, “Тімей”, “Критій”, 2-10 кн. “Держави”); г) пізнього періоду (50-ті 4 ст. до н.е.), представленого “Законами”. Наявність 11 сумнівних і 8 не справжніх (хоча і підписаних ім’ям Платона робіт породжує так званий “платонівське питання”, тобто проблему реконструкції автохтонної філософської концепції Платона, що припускає не тільки ідентифікацію і відновлення хронології його текстів, але й очищення їх від нашарувань більш пізнього платонізму, а також інтерпретацію добутків нестандартного авторства (типу “Післязаконня“, записаного зі слів Платона його учнем Пилипом Опунтским). Платона народився на о.Егіна біля Афін в аристократичній родині тієї ж гілки Кодридів, що і Геракліт; названий на честь діда Аристоклом (Aristokl – кращий). Батько – Аристон – з роду останнього царя Аттики Кодра; мати – Периктіона – з роду Солона, одного із семи мудреців і першого законодавця полісної демократії. Атмосфера рідного дому Аристокла всмоктала в себе всі досягнення античної цивілізації і культури, була неодноразово оспівана грецькими поетами (Анакреон та ін.). Одержав повну аристократичну освіту, блискуче опанувавши всіма сферами античної культури: вивчав філософію, обертався серед модних у той період софістів (був учнем Кратила), мав успіх як ліричний і драматичний поет (писав елегії, трагедії, дифірамби; написана ним комедія була прийнята до постановки Афінським театром; до нас дійшло 25 його “епіграм“, тобто в сучасній термінології невеликих ліричних віршів), займався музикою, живописом, гімнастикою, боротьбою, верхівковою їздою (нагороджувався лавровим вінком на Істимійських і Піфійских змаганнях). Саме за свої спортивні успіхи одержав ім’я “ Платон”, тобто “широкоплечий” (греч. р1аtos – широта, глибина). За іншою версією ім’я “Платон” у значенні “широколобий” отримане Платоном уже від Сократа. (Важко не доглянути тут ненавмисного символізму і не зіставити це ім’я з ім’ям Європи, тобто “широковидої”, “широкоокої”). До моменту зустрічі із Сократом Платона був не просто талановитим юнаком, але особистістю з поглядами, що оформилися, і визначеною життєвою позицією. Так, ведучи активне культурне і світське життя, Платон свідомо уникав будь-якої цивільної активності і стояв осто-ронь як від практики афінскої демократії, так і від Афінського олігархічного перевороту 404 до н.е., хоча серед “30 тиранів” був двоюрідний брат його матері – Критій, що пропонував Платонові взяти участь у “правлінні тридцяти”. Поворотним пунктом у долі Платона (і європейської культури) стала його зустріч із Сократом у 407 до н.е. Згідно атичною легендою, у ніч напередодні зустрічі з Платоном Сократ бачив у сні лебедя в себе на грудях, що високо злетів із дзвінким співом, і після знайомства з Платоном Сократ нібито викрикнув: “Ось мій лебідь!”. Цікаво, що в міфологічній системі античності лебідь – птах Аполлона, а сучасники порівнювали Платона з Аполлоном як богом гармонії. Знайомство із Сократом наклало незгладимий відбиток на спосіб життя і думок Платона (Знаменуючи початок нового життя – життя філософа, – він спалює свої поетичні тексти, включаючи вже роздану акторам комедію.) Сократ є центральним персонажем, що формулює позицію автора, практично в усіх (за винятком “Законів”) діалогів Платона, вибудованих на основі сократичного методу експлікації змісту понять. Платона провів 9 років у ряді близьких учнів Сократа (407-399 до н.е.), є зведення про його спроби виступити в суді на процесі Сократа з його апологією. Загибель учителя була для Платона важким ударом як особистої втрати (для нього нестерпно була навіть присутність біля Сократа, що по-винний був прийняти отруту, і Платон не був на страті), так і усвідомлення факту відторгнення сучасниками свого мудреця (після страти Сократа Платон надовго залишає Афіни). Подорож Платона цього періоду (399-387 до н.е.) багаті подіями і зустрічами, що мають велике культурне значення: відвідавши Південну Італію, Платон входить у зіткнення із сицілійским піфагорейским союзом, залучаючи до містико-математичного напрямку піфагоризму (є зведення про знайомство Платона з відомим математиком Феодором з Мегари); багато чого сприйняте Платоном від досократиків, зокрема, від хронологічно сучасного йому Демокріта (відомо, що останній неодноразово називав свої атоми “ідеями“, у той час як Платон використовує термін “атом“); за свідченням Аристотеля, Платон знайомиться під час подорожі з послідовником Горгія Калліклом; поїздка в Єгипет супроводжується вивченням просунутої астрономічної традиції. Під час своєї подорожі Платон знайомиться з Діоном, братом дружини сіра-кузьського тирана Дионісія Старшого, і за його запрошенням відвідує Сіракузи з метою сприятливого впливу й інтелектуального облагородження деспотичного правителя і пом’якшення вдач придворного життя, що перетворилося в перманентну оргію Цей, імовірно, перший у світовій історії досвід “освіти государя“ виявився пророчо невдалим: на Платона звели наклеп і продали у рабство. Однак, незважаючи на це, у майбутньому, у 366 і 361–360 до н.е., з тією же метою Платон здійснив ще дві поїздки в Сіракузи до двору нового тирана Діонісія Молодшого – дві нові самовіддані спроби втілення в життя своїх ідей, і хоча вони закінчилися настільки ж невдало і ледь не коштували Платону життя, наполегливість його може розглядатися як приклад високого служіння ідеалу і віри в соціальний потенціал філософського знання. Якби Платон загинув у першу свою поїздку, доля європейської культури склалася б інакше. На щастя, виставлений на продаж на рідний Егіні Платона впізнали і за 30 мін сріблом його купив і звільнив Аннікерід, філософ мегарської школи. Згодом Платон хотів повернути ці гроші Аннікеріду, а коли той відмовився їх узяти, купив на них сад у передмісті Афін, названий на честь місцевого героя Академа Академією. У цьому саду Платон заснував школу як спеціальний філософський навчальний заклад. І якщо врахувати, що в рамках доплатонівської традиції “бути учнем“ того чи іншого філософа означало швидше вибір орієнтації й особисте спілкування (порівн. інд. ananda – “той, що сидить біля” у значенні “учень”), ніж отримання систематичної філософської освіти, а софісти як “учителі мудрості” учили не стільки філософії, скільки логіці і риториці, то платонівська Академія може вважатися в історії філософії початком традиції спеціальної філософської освіти, свідомого відтворення тезауруса філософських знань, канону філософського стилю мислення і спеціально підготовленого суб’єкта – їх носія. У цьому зв’язку Платона можна розглядати не тільки як оригінального мислителя, що заклав фундаментальні напрямки класичного типу європейського філософствування, але і як основоположника феномена базової філософської освіти в європейській культурі. (У рамках платоністики висловлювалася навіть версія про існування особливої (неписаної) езотерической філософської доктрини Платона, що викладалася в Академії і транслювалася за допомогою ізустної традиції (Х.Й.Кремер, К.Гайзер і ін.) представники тюбингенської школи платоністики), відповідно до іншої інтерпретації (Е.Н.Тигерстедт, М.Гатрі), дидактичний план змісту платоновской філософської концепції органічно вплетений у текст його добутків і презентується, зокрема, у діалогічності його добутків як прямому вираженні реальної практики академічних диспутів). Платон – якщо і не перший lecturer, те, у всякому разі, перший tutor наставник в академічному змісті цього слова й основоположник академічної складової в розвитку філософ ської традиції, сама назва якої входить до його Академії, що проіснувала майже 1000 років, – аж до “закриття“ імператором Юстиніаном усіх філософських шкіл і напрямків (529). Платон викладав до кінця свого життя, і Академія стала духовним центром свого часу: саме в рамках її діяльності сократівсько-платонівський метод понятійного критицизму підготовляє формування в античній культурі скептицизму, відбувається раціонально-концептуальне оформлення піфагоризму (напротивагу ранньому містичному союзу); зі стін Академії вийшли найвизначніші законодавці, державні діячі, оратори Греції (Лікург, Геперід, Демосфен і ін.) і, звичайно, філософи: Антисфен, чия філософія лягла врешті-решт в основу стоїцизму, Аристипп і ін. Якби Платон не зробив нічого більше, вже одне те, що з його школи вийшов Арістотель, вписало б його ім’я в аннали філософської традиції: стоячи поруч з Платоном у парі двох основоположників класичного та європейського стилю мислення, що уособлюють характерну для Європи синкретичну дуальність імманентно-трансцендентального і логіко-раціоналістичного його векторів, Арістотеля можна розглядати і як учня Платона, – і у цьому контексті альтернативність їхніх поглядівробить честь їм обом, – Арістотелю належать як присвячені вчителю панегіричні вірші, так і фраза, що ввійшла в золотий фонд етоса науки “Платон мені друг, але істина дорожче”; йому було надане право викладання в Академії, і він виїхав звідти тільки після смерті Платона. Філософське вчення Платона, будучи плоттю від плоті своєї епохи, одночасно може бути розглянуте як таке, що задає далеку перспективу розвитку філософської думки: виражене в специфічній термінології, воно вміщує в себе основу багатьох понятійних засобів, що лежать в основі ка-тегоріального апарату класичної філософії, і, включаючи у свій зміст чимало довільних натурфілософських моделей і трансформацій міфологічних сюжетів, одночасно являє собою перший у європейській культурі зразок цілісної і системної філософської концепції в особистому змісті цього слова, що припускає рефлексивний мета-рівень осмислення свого предмета, проблемного поля, методу і вихідних когнітивних основ. Семантичним ядром і аксіологічним центром філософії Платона, що обумовили її унікальний статус в історико-філософськії традиції, є платонівська концепція світу ідей – ейдосів чи зразків. Якщо натурфілософський напрямок доплатоніовської традиції об’єктивно ґрунтувалося на презумпції можливості справжнього буття й адекватного пізнання тільки стосовно до єдиного як тотожному собі й у цьому змісті презентуючому тотально загальне (архе як єдине субстанціально-генетичний початок світу в старших фізиків, вчення Елейської школи про Буття як Єдине і т.п.), то альтер-нативною, представленою софістикою напрямок базувався на тезі про буття і відкритості пізнанню тільки одиничного, почуттєво представленого і множинного. Виражаючи екстремальні крайності підходу до проблеми одиничного і загального, ці опозиційні вектори філософствування обмальовували контури центральної для доплатонівської філософії онтологічної і гносеологічної проблеми: як єдине може стати багато чим і як єдине може бути предметом пізнання. Те, що пропонує Платон у своїй теорії ідей, не тільки розв’язує ці проблеми, але і виходить далеко за рамки проблематики античної філософії в цілому. Центральним поняттям платонівської концепції виступає поняття ідеї чи ейдоса (idea – вид, образ, зовнішність, рід, спосіб; eidos – вид, образ, зразок). Світ ідей є не що інше, що як вічно перебуваючий в рівності самому собі тезаурус абсолютних і у своїй абсолютній досконалості незмінних еталонів (eidos як зразок) конкретних речей. Способом буття ідеї є її втілюваність і втілення у безліч матеріальних предметів, що існують як зліпки її і запам’ятовують у собі її образ (idea й eidos, синонімічні в значенні образ). Кожна річ існує лише тому, що є матеріальним втіленням, опредмечуванням ідеї (idea – як зовнішність), і саме співвіднесеністю з визначеною ідеєю визначається як самість речі, її рівність собі самій (idea й eidos як вид), так і її входження у відповідну безліч (idea – як рід), – втілення ідеї є спосіб буття речі (idea – як спосіб). Ідея, таким чином, виступає у Платона одночасно і як сутність (oysia) речі, тобто фундаментальна підстава її буття, і як її гіпотеза (hipotesis), тобто проект, що включає в себе і закономірність переходу від ідеї до субстанціально втіленої речі, і метод (methodos) її оформлення, і принцип існування. У цьому контексті Платон фактично відкриває понятійну природу абстрактного мислення, відмінного від почуттєвого сприйняття, і вперше концептуалізує нечіткі інтуїції до-сократівської філософії про сутність статусу “загального”. Платонівська “idea”, однак, є не просто родове поняття речі, але її значеннєва модель, що виступає як початок її виникнення, так і модельний принцип цього процесу (“речі – це наслідування вічному-сущому, відбитки по його зразках”). Пізніше вчення Платона про ідеї (ейдоси) зіграє значну роль в еволюції філософії західного типу: як у плані розвитку ідеалізму і трансценденталізму в цілому, так і в плані конкретної розробки введених ним понять. Критерієм і атрибутом втілення, за Платоном, є тілес-ність, а тому абсолютне начало і джерело ідей (“зразок зразків”) не є єдиною основою світу: поряд з ним, що творить речі по образу і подобі своїй (“побажав, щоб усі речі стали як можна більш подібні йому самому”), для становлення світу необхідне і субстанціальне начало – матерія як “годувальниця речей“. Деміургос, таким чином, не діє з нічого, але лише конституює, структуруючи, оформляючи й одночасно одушевляючи матеріально-материнське начало (гр. phusis так само етимологічно відповідне дієслову “народжувати”, як і рос. “природа”). Техноморфна модель космогенезу нерідко трансформується у Платона у традиційну антропоморфну (порівн. дуалізм ян і інь), повертаючи поняттю генезису (грецьк. genesis – народження) вихідну повноту змісту: “природа... по суті своїй така, що приймає будь-як відбитки,... змінюючи форми під впливом того, що до неї входить,... і вихідні з її речі – це наслідування завждисющому, відбитки по його зразках“. У даному контексті очевидно, що примат світу ідей як чоловічого початку на материнським початком матерії є поки не більше, як вираження патріархальної аксіологічної установки. Однак, неконгруентне накладення на антропоморфну матрицю генезису техноморфної його моделі робить “ідею” ізоморфної цільовому началу (“деміург і батько речей”), якому в структурі діяльності відповідає суб’єктна (мисляча) складова. У силу цього платонівське розуміння ідеї не тільки виражає характерний для західного типу культури пафос діяльності й акцентування її семантичного ядра, але і – у перспективі – виступає першою у філософській традиції формою експліцитного концептуального вираження установки, що стала згодом типовою для європейського менталітету як погляд на світ через призму “ідей”. Одиничне існує як втілення єдиного за-гального, а останнє – як втілене в одиничному, – така зв’язаність світобудови задає й іманентну зв’язаність когнітивного процесу: трактування співвіднесеності загально-єдиного з чуттєво-одиничним не як аморфно генетичної, але як типологічно гештальтної забезпечує фундаментальну можливість для загального виступати об’єктом пізнання. Знаменитий платонівський “міф печери” малює зримий світ як видимі з печери тіні на скелі: людина має справу не зі зробленими ідеями-зразками як такими, але з втіленими, здійсненими, тобто з речами, матеріальними предметами як подобами зразків, що, безумовно, скорочені стосовно досконалості ідей, але, проте, відтворюють у своїй конфігурації основну формулу їхньої структури. Таким чином, ідеї як втілені – виявлені, ідеї як такі – трансцендентні й осягаються лише в умогляді (“думкою“). Математичні аналогії дають Платону можливість фактично в експліцитному виді сформулювати ідею трансцендентального пізнання, що виявилася настільки значимою для єв-ропейської культури: коло на піску недосконале, але на його основі і крізь нього (за ним) можна помислить точне коло, коло як таке. “Коли геометри користуються кресленнями і роблять звідси висновки, їхня думка звернена не на креслення, а на ті фігури, подобою яких воно служить. Висновки свої вони роблять тільки для чотирикутника самого по собі і його діагоналі, а не для тієї діагоналі, “яку вони накреслили” і яка “служить лише образним вираженням того, що можна бачити лише думкою”. Інакше кажучи, поряд з тими втіленнями геометричних фігур у матеріалі, з якими ми маємо справу, Платон вказує на існування ще й ідеальної моделі кола, еліпса, квадрата і т.п. як онтологічних реалій (“фігури самі по собі”). У цьому контексті математика як теорія ідеальних фігур і чисел як ідеальних об’єктів (“три взагалі, а не три кратери чи три ефеба”) виявляється для Платона дисципліною, що максимально наближає до осягнення закономірностей і співвідношень у світі ідей. Знаменитий напис над входом в Академію говорив: “Негеометр так не ввійде”; Діоген Лаертий повідомляє мотивування відмови прийняти в Академію того, хто не знає ні математики, ні музики: “Йди, у тебе немає чим схопитися за філософію”. Платону належить відкриття феномена невимірності відрізків, що має зміст саме стосовно матеріальних відрізків як ідеальних конструктів, тому що стосовно до реальних відрізків завжди можна знайти еквівалент (типу нитки павутини); Платону же належить умоглядна гіпотеза про “правильні” багатогранники як елементарні структурні одиниці світобудови, що знайшла несподівані експлікації в сучасній структурній хімії, рентгено структурному аналізі і теорії будівлі речовини (В. Гейзенберг у своїй автобіографічній книзі “Частина і ціле” посилається на “Тимея” Платона як одну з детермінант свого світогляду). Почуттєвий світ як інобуття ідей може бути розглянуто через призму їхнього світіння в об’єкті: тілесна навантаженість, обтяженість предметів зовнішнього світу, змушуючи говорити про них як про недосконалий, редуційованих подобах абсолютної досконалості ідей, водночас провокує і постановку питання про міру цієї редукції, що дає Платону підставу для гносеологічного оптимізму: збагнення абсолютної досконалості ідей можливе й в умовах перебування суб’єкта серед утілених подоб. Можливість трансцендентального по своїй суті пізнавального процесу забезпечується в Платона презумпією пригадування душою спогляда ніколи нею у власному невтіленому стані невтілених ідей, “впізнавання” ідей у їхньому тілесному інобутті. Пізнання є прилученням до тих почуттєво матеріальних предметів, де ейдоси втілені найбільш адекватно, тобто до прекрасного. (Тим самим у контексті теорії пізнання Платона закладаються основи класичної традиції європейської естетики.) – Для пізнання світу ідей необхідно “повернути до відкритого моря краси”. Відблиск ідеї в прекрасному тілі чи душі випробує нездоланну тягу до них, – такий спрямований стан, за Платоном, “люди називають Еросом“. Саме той, кого вабить Ерос може – ступінь за ступінню – осягати не тільки усе більш досконалі втілення ідеї, але і втілення її в усе більш досконалому матеріалі: від одиничного прекрасного тіла – до прекрасних тіл узагалі – потім до краси душі – потім до наук і т.д. Платон будує свої знамениті сходи любові і краси, що з’єднують утілений світ зі світом ідей: “От яким шляхом потрібно йти в любові...: почавши з окремих проявів прекрасного, треба весь час, немов би по сходинках, підніматися заради самого прекрасногго нагору”. Платон створює свого роду етимоло-гічний родовід Еросу, оголошуючи – поза всякою міфологічною традицією – сином Пороса (грецьк. poros – багатство, засіб, шлях) і Пенії (грецьк. penia – нестаток). Син цієї парадоксальної пари успадковує від батьків два головних і атрибутивних начала: як син Пенії він не має, а як спадкоємець Пороса – жадає. У цьому змісті Ерос споконвічно виникає як вектор до бажаного (“любляче начало”); він і володіє, і не має верховної ідеї прекрасного: не володіє, тому що прагне до неї (ще не досяг), і володіє, тому що прагне (має її як мету). Володіння абсолютним знанням у даному випадку виступає саме як володіння метою пізнання, а когнітивний процес з’являється як принципово асимптотичний. Очевидно, що в платонівській гносеології – у змістовному плані – зафіксовані вектори, що приводять у своїй історико-філософській перспективі до оформлення когнітивних моделей “уроджених ідей” і апріорізму; нею же фундована характерна для європейської філософської традиції диференціація почуттєво розумової сфери (у Платона – перша, загальдоступна ступінь сходження до прекрасного, метафорично персоніфікована в Афродіті Пандемос) і сфери розуму як вищої когнітивної потенції (вінець платонівської драбини, уособлений в Афродіті Уранії); тут же варто шукати корені типової для Європи опозиції сенсуалізму (у Платона залучення до предметів почуттєвого світу як відправний пункт пізнання) і раціоналізму (регулятивна функція передбаченої пізнанням ідеї стосовно когнитивної процесуальності); а головне – корені західної філософії трансценденталізму. В області морально-психологічної проблематики концепція Платона засновується на диференціації трьох складових душі: аффективній, вольовій і розумовій (“прагнення” і “запал” як два “коні” душі, якими править “візник” – розум), чому відповідають такі фундаментальні для Платона чесноти, як помірність, мужність і мудрість. Ідеальна держава повинна бути структурно ізоморфною розумній душі і складається, відповідно, з таких соціальних груп, як ремісники, воїни і правителі-стражі; у якості останніх – в ідеальному варіанті державного устрою – виступають мудреці-філософи, що закріплюється в історико-філософській традиції у виді формули “платонівської держави”. Грунтуючись на тезі, що “душу не за-бирає із собою в Аід нічого, крім виховання і способу життя”, Платон приділяє значну увагу проблемі соціального устрою (у листі -№ 7: “не переставав обмірковувати, яким чином може відбутися поліпшення законів і поглядів, у тому числі, державного устрою в цілому”). У цьому зв’язку поряд з оптимальною моделлю “ідеальної держави”, заснованої на принципі sophrosyne, тобто правильній мірі, гармонії цілого, що робить поліс Космосом (“Держава”, “Політик”) і виявляється не апплікованій на реальне соціально політичне життя (троєкратне фіаско в Сіракузах), Платон формулює і більш операціональну модель держави, адаптовану до наявних умов (“Закони”). Платон оцінює цю державу як “друге після найкращого” і, моделюючи її, відступає як від традиційної для нього форми (недіалогічний метод викладу і відсутність образа Сократа, що символізує для Платона креативний потенціал філософського знання), так і від змістовних основоположень своєї концепції: і в загальфілософському плані (введення в систему єдиного і гармонічного Космосу семантичної структури “випадковості” і дуалізму світової душі, що припускає, поряд із благим, і “зле” своє начало), і в плані соціально філософському (за зовні оптимістичним “треба жити граючи“ у “Законах” розкривається образ людини-маріонетки, що захоплюється “за шнурки і нитки” до чеснот і пороків, – “іграшки богів” – і відповідного йому державного устрою тоталітарного типу з преділовою регламентацією приватного життя). Ідеї Платона, розвиті його школою (Гераклід Понтійський, Евдокс Кнідський, Арке-силай, Лакід Киренський, Телекл, Евандр, Гегесий, Карнеад Киренський, Кратет Тарський, Клитомах Карфагенський, Філон з Лариси, Антіох Аскалонський і ін.), у 1 ст. були піддані жорсткій систематизації (Посидоній, стоїчний платонізм), інспірувавши оформлення гностицизму, герметизму і, зустрівши у вченні Філона Олександрійського ідеї християнства, – донікейської патристики. Очищений від натурфілософських акцентів зусиллями римських філософів (Гай, Альбин, Кальвісій Тавр, Апулей і, особливо Амоній Саккас), платонізм конституюється як неоп-латонізм (Плотін, Прокл, Порфирій, Ямвлих). Названий у неоплатонізмі “божественним учителем”, Платон хвилює розум вже три тисяліття, його вчення виявлялося і змістовно значимим для філософіїї і культури будь-якої епохи: трактати, присвячені філософії Платона, були написані вже Апулеєм, Порфирієм, Ціцероном, Плутархом; в візантійський словник Свіди вже була включена стаття, присвячена Платону; для епохи Відродження знаменом часу стала Платонівська Академія у Флоренції, яку очолив Марсіліо Фічіно, у будинку якого біля бюста Платона горіла незгасима лампада; всі світові релігії використовують ідеї платонізму для обгрунтування своїх віровчень, і не було країни зі сформованим філософським суспільством, де в 1973 (року 2400-річчя з дня народження Платона) не зафіксована була б ця дата спеціальним ювілейним виданням, загальний тираж яких перевищив 2.5млн. екземплярів. Саме Платоном вперше в такій повній мірі була виражена філософським мисленням сутність європейської культури з її імпульсом , – і з тим же ступенем правомірності можна сказати, що західна традиція оформилася багато в чому саме під впливом філософської концепції Платона, що фундував не тільки європейську філософську традицію, але і західну культуру в цілому. За оцінкою Віндельбанда, філософія Платона “була призначена зробитися життєвим принципом майбутніх століть”. У першу чергу, це стосується європейського стилю мислення: саме вченням Платона, що задає парадигму розсуду загального закону в одиничному феномені буття, закладається в європейському менталітеті основа таких установок, як дедук-тивизм і раціоналізм. Філософське вчення Платона дало початок формування в європейській культурі таких визначаючих її специфіку хара-ктеристик, як фундаментальний для Європи принцип космізму, тобто пафосу світової гармонії, заснованої на загальному принципі; парадигмальна установка на відшукання “схованого змісту речей“, тобто декодування се-міотично організованого світу (від середньовічної ідеї світу як книги до витгенштейніовського “світ є мова“ і традиції сучасної філософської герменевтики), що інспіровано платонівською ідеєю втілення абсолютного зразка в об’єкті, що здобуває в цій системі відліку статус знака трансценденції; сама ідея повторюваної точності, тиражування зразка в нескінченності втілень лежить в основі ідеї масового виробництва, задаючи західний тип цивілізаційного розвитку. За допомогою неоплатонізму філософія Платона являє собою християнський Символ Віри, визначивши тим самим магістральний вектор еволюції європейської культури і її основні як семантичні, так і аксіологічні аспекти (усередині християнства парадигмальні установки платонізму можуть бути виявлені як у рамках схоластики (офіційна доктрина позднефранцісканського ордена, скотизм і августиніанська галузь схоластичної традиції в цілому), так і в рамках містичної парадигми богопізнания (Сен-Вікторська школа, Бернар Клервоський), причому ідеї Платона являють собою як ортодоксальне віровчення, так і програми найбільш гнаних єресей: Шартрська школа, амальрикане й ін.). До платоністичної традиції, так чи інакше, сягають основні характерні для європейської культури типи філософствування (філософія як філософія понять), і в першу чергу, у рамках таких традицій, як ідеалізм, сам термін для позначення якого був уведений саме в зв’язку з оцінкою концепції Платона, і трансценденталізм із його ідеєю збагнення сутності в умогляді (“думкою”, за Платоном), що виступає основою як європейської філософської класики (кантіанство і гегельянство), так і некласичної західної філософії (феноменологія, екзистенціалізм і ін.), не гово-рячи вже про безпосередні експлікації платонівської концепції ейдоса як архетипової основи речей . Опосередковано – через філософію Нового часу – платонівське трактування втілення ідеї було переосмислено як принцип єдності емпіричного і раціоналістичного когнітивних методів, прокладаючи шлях розвитку математичного природознавства й оформленню диференціального і інтегрального рахування. Платоновская філософія лежить в основі естетичної концепції, за рамки якої не вийшла ні класична філософія мистецтва з її базовим розумінням прекрасного як відповідному еталону (див. найбільш традиційне вираження цієї лінії в Чернишевського: “Прекрасне є життя..., та істота, у якому бачимо ми життя такою, яка повинна бути вона по наших поняттях”; аналогічно масова свідомість, аж до сьогоднішнього дня не вбачає тавтології у вираженнях типу “жіночна жінка”), ні модернізм із його програмною установкою на вираження сутності речей (див. кубістську “війну проти зору” як основу “поваги об’єкта” (П.Пікассо) і програму зображення речей “не так, як ми їх бачимо, а так, як ми їх знаємо” (X.Грис); заперечення наївного реалізму в зрілому експре-сіонізмі з його гаслом “ми шукаємо схованого в природі за завісою видимості.., цю іншу, внутрішню, сторону природи” (Ф.Марко), тезою Е.Л.Кирхнера “у світі існують тільки ідеї, і художник повинний виразити їхню абстрактну сутність” і концепцією В.Кандинського “Про духовне у мистецтві”; програму пошуку первинних структур і обсягів в абстракціонізмі, засновану на тезі Мондріана про те, що “ідеї Платона – плоскі”; антипсихологізм мистецтва “холодної школи” (“АВС”) у рамках “авангарду нової хвилі” з його пошуком “алфавіту буття” і ін). Платону належить головна роль в оформленні типових і специфічних для Європи уявлень про любов: загальнокультурний вектор дуальності “земної” і “небесної” любові, інспірований платонівською дихотомією Афродіти Панде-мос і Уранії; куртуазна культурна традиція; поезія трубадурів і німецький миннезанг; ренесансний dolce stil nuovo; поетика Плеяди; і в цілому традиція “когнитизації любові”, від якої дотепер не вільна європейська культура (П.Слотердайк) і яка задає в її рамках специфічні вектори філософствування. Ті, що зіграли значну роль у розвитку європейської культури арабо східний вплив (через мавританську Іспанію) були впливом тієї філософської традиції (ал-Газалі, Ібн Габироль, Ібн Сина й ін.), що оформилася багато в чому на базі концепції філософа, у чиїм арабизованому імені ІИфлатун Європа не впізнала язичника Платона, і чиї ідеї – опосередковано, через араб ський вплив – змістовно детермінували неортодоксальні галузі середньовічної християнської культури (насамперед, провансальську і почасти андалуську). Яким би сильним й абсолютизовано однобічним не здавалося формулювання щодо того, що усе, що зробило Європу Європою, так чи інакше генетично прямує до філософської концепції Платона, – проте, його місце і роль залишаються унікальними в еволюції як філософської, там і в цілому культурної традиції Заходу.

 

Яндекс.Метрика >