...
Платон (Рlаtо) PDF Печать E-mail

Платон (Рlаtо) (428/427-348/347 до н.е.) – давньогрецький філософ, кла-сик філософської традиції; мислитель світового масштабу, до чиєї оригінальної філософської концепції генетично сходять багато напрямків класичного філо-софствування і європейський стиль мислення в цілому. Основні твори: текст мови “Апологія Сократа”, 25 достовірних ідентифікованих діалогів, недіалогіч-ні “Закони”, і 13 авторських листів. Спадщина Платона класифікується на робо-ти: а) раннього періоду, (90-ті 4 ст. до н.е.), у рамках якого формується характе-рний для Платона метод понятійного аналізу (“Апологія Сократа”, “Критон”, “Евтифрон”, “Лахет”, “Лісід”, “Хармід”, “Протагор”, 1-ша книга “Держави”); б) перехідного періоду (80-ті 4 ст. до н.е.), що містять (ще в імпліцитній чи образ-но-міфологічній формі) базові ідеї платонівскої системи (“Горгій”, “Менон”, “Евтидем“, “Кратил”, “Гіппій менший”, “Іон”, “Гиппій більший”, “Менексен”); в) зрілого періоду (70-60 4 ст. до н.е.), де в експлицитній формі конституюється і аргументується авторська філософська концепція Платона (“Федон”, “Пір”, “Федір”, “Теетет”, “Парменід”, “Софіст”, “Політик”, “Філеб”, “Тімей”, “Кри-тій”, 2-10 кн. “Держави”); г) пізнього періоду (50-ті 4 ст. до н.е.), представлено-го “Законами”. Наявність 11 сумнівних і 8 не справжніх (хоча і підписаних ім’ям Платона робіт породжує так званий “платонівське питання”, тобто про-блему реконструкції автохтонної філософської концепції Платона, що припус-кає не тільки ідентифікацію і відновлення хронології його текстів, але й очи-щення їх від нашарувань більш пізнього платонізму, а також інтерпретацію до-бутків нестандартного авторства (типу “Післязаконня“, записаного зі слів Пла-тона його учнем Пилипом Опунтским). Платона народився на о.Егіна біля Афін в аристократичній родині тієї ж гілки Кодридів, що і Геракліт; названий на честь діда Аристоклом (Aristokl – кращий). Батько – Аристон – з роду остан-нього царя Аттики Кодра; мати – Периктіона – з роду Солона, одного із семи мудреців і першого законодавця полісної демократії. Атмосфера рідного дому Аристокла всмоктала в себе всі досягнення античної цивілізації і культури, бу-ла неодноразово оспівана грецькими поетами (Анакреон та ін.). Одержав повну аристократичну освіту, блискуче опанувавши всіма сферами античної культу-ри: вивчав філософію, обертався серед модних у той період софістів (був учнем Кратила), мав успіх як ліричний і драматичний поет (писав елегії, трагедії, ди-фірамби; написана ним комедія була прийнята до постановки Афінським теат-ром; до нас дійшло 25 його “епіграм“, тобто в сучасній термінології невеликих ліричних віршів), займався музикою, живописом, гімнастикою, боротьбою, верхівковою їздою (нагороджувався лавровим вінком на Істимійських і Піфійс-ких змаганнях). Саме за свої спортивні успіхи одержав ім’я “ Платон”, тобто “широкоплечий” (греч. р1аtos – широта, глибина). За іншою версією ім’я “Пла-тон” у значенні “широколобий” отримане Платоном уже від Сократа. (Важко не доглянути тут ненавмисного символізму і не зіставити це ім’я з ім’ям Європи, тобто “широковидої”, “широкоокої”). До моменту зустрічі із Сократом Платона був не просто талановитим юнаком, але особистістю з поглядами, що оформи-лися, і визначеною життєвою позицією. Так, ведучи активне культурне і світсь-ке життя, Платон свідомо уникав будь-якої цивільної активності і стояв осто-ронь як від практики афінскої демократії, так і від Афінського олігархічного перевороту 404 до н.е., хоча серед “30 тиранів” був двоюрідний брат його мате-рі – Критій, що пропонував Платонові взяти участь у “правлінні тридцяти”. По-воротним пунктом у долі Платона (і європейської культури) стала його зустріч із Сократом у 407 до н.е. Згідно атичною легендою, у ніч напередодні зустрічі з Платоном Сократ бачив у сні лебедя в себе на грудях, що високо злетів із дзвін-ким співом, і після знайомства з Платоном Сократ нібито викрикнув: “Ось мій лебідь!”. Цікаво, що в міфологічній системі античності лебідь – птах Аполлона, а сучасники порівнювали Платона з Аполлоном як богом гармонії. Знайомство із Сократом наклало незгладимий відбиток на спосіб життя і думок Платона (Знаменуючи початок нового життя – життя філософа, – він спалює свої поети-чні тексти, включаючи вже роздану акторам комедію.) Сократ є центральним персонажем, що формулює позицію автора, практично в усіх (за винятком “За-конів”) діалогів Платона, вибудованих на основі сократичного методу експлі-кації змісту понять. Платона провів 9 років у ряді близьких учнів Сократа (407-399 до н.е.), є зведення про його спроби виступити в суді на процесі Сократа з його апологією. Загибель учителя була для Платона важким ударом як особис-тої втрати (для нього нестерпно була навіть присутність біля Сократа, що пови-нний був прийняти отруту, і Платон не був на страті), так і усвідомлення факту відторгнення сучасниками свого мудреця (після страти Сократа Платон надовго залишає Афіни). Подорож Платона цього періоду (399-387 до н.е.) багаті подія-ми і зустрічами, що мають велике культурне значення: відвідавши Південну Італію, Платон входить у зіткнення із сицілійским піфагорейским союзом, за-лучаючи до містико-математичного напрямку піфагоризму (є зведення про зна-йомство Платона з відомим математиком Феодором з Мегари); багато чого сприйняте Платоном від досократиків, зокрема, від хронологічно сучасного йо-му Демокріта (відомо, що останній неодноразово називав свої атоми “ідеями“, у той час як Платон використовує термін “атом“); за свідченням Аристотеля, Платон знайомиться під час подорожі з послідовником Горгія Калліклом; поїз-дка в Єгипет супроводжується вивченням просунутої астрономічної традиції. Під час своєї подорожі Платон знайомиться з Діоном, братом дружини сіраку-зьського тирана Дионісія Старшого, і за його запрошенням відвідує Сіракузи з метою сприятливого впливу й інтелектуального облагородження деспотичного правителя і пом’якшення вдач придворного життя, що перетворилося в перма-нентну оргію Цей, імовірно, перший у світовій історії досвід “освіти государя“ виявився пророчо невдалим: на Платона звели наклеп і продали у рабство. Од-нак, незважаючи на це, у майбутньому, у 366 і 361–360 до н.е., з тією же метою Платон здійснив ще дві поїздки в Сіракузи до двору нового тирана Діонісія Молодшого – дві нові самовіддані спроби втілення в життя своїх ідей, і хоча вони закінчилися настільки ж невдало і ледь не коштували Платону життя, на-полегливість його може розглядатися як приклад високого служіння ідеалу і ві-ри в соціальний потенціал філософського знання. Якби Платон загинув у першу свою поїздку, доля європейської культури склалася б інакше. На щастя, вистав-лений на продаж на рідний Егіні Платона впізнали і за 30 мін сріблом його ку-пив і звільнив Аннікерід, філософ мегарської школи. Згодом Платон хотів по-вернути ці гроші Аннікеріду, а коли той відмовився їх узяти, купив на них сад у передмісті Афін, названий на честь місцевого героя Академа Академією. У цьому саду Платон заснував школу як спеціальний філософський навчальний заклад. І якщо врахувати, що в рамках доплатонівської традиції “бути учнем“ того чи іншого філософа означало швидше вибір орієнтації й особисте спілку-вання (порівн. інд. ananda – “той, що сидить біля” у значенні “учень”), ніж отримання систематичної філософської освіти, а софісти як “учителі мудрості” учили не стільки філософії, скільки логіці і риториці, то платонівська Академія може вважатися в історії філософії початком традиції спеціальної філософської освіти, свідомого відтворення тезауруса філософських знань, канону філософ-ського стилю мислення і спеціально підготовленого суб’єкта – їх носія. У цьо-му зв’язку Платона можна розглядати не тільки як оригінального мислителя, що заклав фундаментальні напрямки класичного типу європейського філософс-твування, але і як основоположника феномена базової філософської освіти в єв-ропейській культурі. (У рамках платоністики висловлювалася навіть версія про існування особливої (неписаної) езотерической філософської доктрини Плато-на, що викладалася в Академії і транслювалася за допомогою ізустної традиції (Х.Й.Кремер, К.Гайзер і ін.) представники тюбингенської школи платоністики), відповідно до іншої інтерпретації (Е.Н.Тигерстедт, М.Гатрі), дидактичний план змісту платоновской філософської концепції органічно вплетений у текст його добутків і презентується, зокрема, у діалогічності його добутків як прямому ви-раженні реальної практики академічних диспутів). Платон – якщо і не перший lecturer, те, у всякому разі, перший tutor наставник в академічному змісті цього слова й основоположник академічної складової в розвитку філософ ської тра-диції, сама назва якої входить до його Академії, що проіснувала майже 1000 років, – аж до “закриття“ імператором Юстиніаном усіх філософських шкіл і напрямків (529). Платон викладав до кінця свого життя, і Академія стала духо-вним центром свого часу: саме в рамках її діяльності сократівсько-платонівський метод понятійного критицизму підготовляє формування в анти-чній культурі скептицизму, відбувається раціонально-концептуальне оформ-лення піфагоризму (напротивагу ранньому містичному союзу); зі стін Академії вийшли найвизначніші законодавці, державні діячі, оратори Греції (Лікург, Ге-перід, Демосфен і ін.) і, звичайно, філософи: Антисфен, чия філософія лягла врешті-решт в основу стоїцизму, Аристипп і ін. Якби Платон не зробив нічого більше, вже одне те, що з його школи вийшов Арістотель, вписало б його ім’я в аннали філософської традиції: стоячи поруч з Платоном у парі двох основопо-ложників класичного та європейського стилю мислення, що уособлюють харак-терну для Європи синкретичну дуальність імманентно-трансцендентального і логіко-раціоналістичного його векторів, Арістотеля можна розглядати і як учня Платона, – і у цьому контексті альтернативність їхніх поглядівробить честь їм обом, – Арістотелю належать як присвячені вчителю панегіричні вірші, так і фраза, що ввійшла в золотий фонд етоса науки “Платон мені друг, але істина дорожче”; йому було надане право викладання в Академії, і він виїхав звідти тільки після смерті Платона. Філософське вчення Платона, будучи плоттю від плоті своєї епохи, одночасно може бути розглянуте як таке, що задає далеку пе-рспективу розвитку філософської думки: виражене в специфічній термінології, воно вміщує в себе основу багатьох понятійних засобів, що лежать в основі ка-тегоріального апарату класичної філософії, і, включаючи у свій зміст чимало довільних натурфілософських моделей і трансформацій міфологічних сюжетів, одночасно являє собою перший у європейській культурі зразок цілісної і систе-мної філософської концепції в особистому змісті цього слова, що припускає рефлексивний мета-рівень осмислення свого предмета, проблемного поля, ме-тоду і вихідних когнітивних основ. Семантичним ядром і аксіологічним центром філософії Платона, що обумовили її унікальний статус в історико-філософськії традиції, є платонівська концепція світу ідей – ейдосів чи зразків. Якщо натурфілософський напрямок доплатоніовської традиції об’єктивно ґрун-тувалося на презумпції можливості справжнього буття й адекватного пізнання тільки стосовно до єдиного як тотожному собі й у цьому змісті презентуючому тотально загальне (архе як єдине субстанціально-генетичний початок світу в старших фізиків, вчення Елейської школи про Буття як Єдине і т.п.), то альтер-нативною, представленою софістикою напрямок базувався на тезі про буття і відкритості пізнанню тільки одиничного, почуттєво представленого і множин-ного. Виражаючи екстремальні крайності підходу до проблеми одиничного і за-гального, ці опозиційні вектори філософствування обмальовували контури центральної для доплатонівської філософії онтологічної і гносеологічної про-блеми: як єдине може стати багато чим і як єдине може бути предметом пізнан-ня. Те, що пропонує Платон у своїй теорії ідей, не тільки розв’язує ці проблеми, але і виходить далеко за рамки проблематики античної філософії в цілому. Центральним поняттям платонівської концепції виступає поняття ідеї чи ейдоса (idea – вид, образ, зовнішність, рід, спосіб; eidos – вид, образ, зразок). Світ ідей є не що інше, що як вічно перебуваючий в рівності самому собі тезаурус абсо-лютних і у своїй абсолютній досконалості незмінних еталонів (eidos як зразок) конкретних речей. Способом буття ідеї є її втілюваність і втілення у безліч ма-теріальних предметів, що існують як зліпки її і запам’ятовують у собі її образ (idea й eidos, синонімічні в значенні образ). Кожна річ існує лише тому, що є матеріальним втіленням, опредмечуванням ідеї (idea – як зовнішність), і саме співвіднесеністю з визначеною ідеєю визначається як самість речі, її рівність собі самій (idea й eidos як вид), так і її входження у відповідну безліч (idea – як рід), – втілення ідеї є спосіб буття речі (idea – як спосіб). Ідея, таким чином, ви-ступає у Платона одночасно і як сутність (oysia) речі, тобто фундаментальна підстава її буття, і як її гіпотеза (hipotesis), тобто проект, що включає в себе і закономірність переходу від ідеї до субстанціально втіленої речі, і метод (methodos) її оформлення, і принцип існування. У цьому контексті Платон фак-тично відкриває понятійну природу абстрактного мислення, відмінного від по-чуттєвого сприйняття, і вперше концептуалізує нечіткі інтуїції до-сократівської філософії про сутність статусу “загального”. Платонівська “idea”, однак, є не просто родове поняття речі, але її значеннєва модель, що виступає як початок її виникнення, так і модельний принцип цього процесу (“речі – це наслідування вічному-сущому, відбитки по його зразках”). Пізніше вчення Платона про ідеї (ейдоси) зіграє значну роль в еволюції філософії західного типу: як у плані роз-витку ідеалізму і трансценденталізму в цілому, так і в плані конкретної розроб-ки введених ним понять. Критерієм і атрибутом втілення, за Платоном, є тілес-ність, а тому абсолютне начало і джерело ідей (“зразок зразків”) не є єдиною основою світу: поряд з ним, що творить речі по образу і подобі своїй (“побажав, щоб усі речі стали як можна більш подібні йому самому”), для становлення сві-ту необхідне і субстанціальне начало – матерія як “годувальниця речей“. Демі-ургос, таким чином, не діє з нічого, але лише конституює, структуруючи, офо-рмляючи й одночасно одушевляючи матеріально-материнське начало (гр. phusis так само етимологічно відповідне дієслову “народжувати”, як і рос. “природа”). Техноморфна модель космогенезу нерідко трансформується у Платона у тради-ційну антропоморфну (порівн. дуалізм ян і інь), повертаючи поняттю генезису (грецьк. genesis – народження) вихідну повноту змісту: “природа... по суті своїй така, що приймає будь-як відбитки,... змінюючи форми під впливом того, що до неї входить,... і вихідні з її речі – це наслідування завждисющому, відбитки по його зразках“. У даному контексті очевидно, що примат світу ідей як чоловічо-го початку на материнським початком матерії є поки не більше, як вираження патріархальної аксіологічної установки. Однак, неконгруентне накладення на антропоморфну матрицю генезису техноморфної його моделі робить “ідею” ізоморфної цільовому началу (“деміург і батько речей”), якому в структурі дія-льності відповідає суб’єктна (мисляча) складова. У силу цього платонівське ро-зуміння ідеї не тільки виражає характерний для західного типу культури пафос діяльності й акцентування її семантичного ядра, але і – у перспективі – висту-пає першою у філософській традиції формою експліцитного концептуального вираження установки, що стала згодом типовою для європейського менталітету як погляд на світ через призму “ідей”. Одиничне існує як втілення єдиного за-гального, а останнє – як втілене в одиничному, – така зв’язаність світобудови задає й іманентну зв’язаність когнітивного процесу: трактування співвіднесено-сті загально-єдиного з чуттєво-одиничним не як аморфно генетичної, але як ти-пологічно гештальтної забезпечує фундаментальну можливість для загального виступати об’єктом пізнання. Знаменитий платонівський “міф печери” малює зримий світ як видимі з печери тіні на скелі: людина має справу не зі зроблени-ми ідеями-зразками як такими, але з втіленими, здійсненими, тобто з речами, матеріальними предметами як подобами зразків, що, безумовно, скорочені сто-совно досконалості ідей, але, проте, відтворюють у своїй конфігурації основну формулу їхньої структури. Таким чином, ідеї як втілені – виявлені, ідеї як такі – трансцендентні й осягаються лише в умогляді (“думкою“). Математичні анало-гії дають Платону можливість фактично в експліцитному виді сформулювати ідею трансцендентального пізнання, що виявилася настільки значимою для єв-ропейської культури: коло на піску недосконале, але на його основі і крізь ньо-го (за ним) можна помислить точне коло, коло як таке. “Коли геометри корис-туються кресленнями і роблять звідси висновки, їхня думка звернена не на кре-слення, а на ті фігури, подобою яких воно служить. Висновки свої вони роблять тільки для чотирикутника самого по собі і його діагоналі, а не для тієї діагоналі, “яку вони накреслили” і яка “служить лише образним вираженням того, що можна бачити лише думкою”. Інакше кажучи, поряд з тими втіленнями геомет-ричних фігур у матеріалі, з якими ми маємо справу, Платон вказує на існування ще й ідеальної моделі кола, еліпса, квадрата і т.п. як онтологічних реалій (“фі-гури самі по собі”). У цьому контексті математика як теорія ідеальних фігур і чисел як ідеальних об’єктів (“три взагалі, а не три кратери чи три ефеба”) вияв-ляється для Платона дисципліною, що максимально наближає до осягнення за-кономірностей і співвідношень у світі ідей. Знаменитий напис над входом в Академію говорив: “Негеометр так не ввійде”; Діоген Лаертий повідомляє мо-тивування відмови прийняти в Академію того, хто не знає ні математики, ні му-зики: “Йди, у тебе немає чим схопитися за філософію”. Платону належить від-криття феномена невимірності відрізків, що має зміст саме стосовно матеріаль-них відрізків як ідеальних конструктів, тому що стосовно до реальних відрізків завжди можна знайти еквівалент (типу нитки павутини); Платону же належить умоглядна гіпотеза про “правильні” багатогранники як елементарні структурні одиниці світобудови, що знайшла несподівані експлікації в сучасній структур-ній хімії, рентгено структурному аналізі і теорії будівлі речовини (В. Гейзен-берг у своїй автобіографічній книзі “Частина і ціле” посилається на “Тимея” Платона як одну з детермінант свого світогляду). Почуттєвий світ як інобуття ідей може бути розглянуто через призму їхнього світіння в об’єкті: тілесна на-вантаженість, обтяженість предметів зовнішнього світу, змушуючи говорити про них як про недосконалий, редуційованих подобах абсолютної досконалості ідей, водночас провокує і постановку питання про міру цієї редукції, що дає Платону підставу для гносеологічного оптимізму: збагнення абсолютної доско-налості ідей можливе й в умовах перебування суб’єкта серед утілених подоб. Можливість трансцендентального по своїй суті пізнавального процесу забезпе-чується в Платона презумпією пригадування душою спогляда ніколи нею у вла-сному невтіленому стані невтілених ідей, “впізнавання” ідей у їхньому тілесно-му інобутті. Пізнання є прилученням до тих почуттєво матеріальних предметів, де ейдоси втілені найбільш адекватно, тобто до прекрасного. (Тим самим у кон-тексті теорії пізнання Платона закладаються основи класичної традиції євро-пейської естетики.) – Для пізнання світу ідей необхідно “повернути до відкри-того моря краси”. Відблиск ідеї в прекрасному тілі чи душі випробує нездолан-ну тягу до них, – такий спрямований стан, за Платоном, “люди називають Еро-сом“. Саме той, кого вабить Ерос може – ступінь за ступінню – осягати не тіль-ки усе більш досконалі втілення ідеї, але і втілення її в усе більш досконалому матеріалі: від одиничного прекрасного тіла – до прекрасних тіл узагалі – потім до краси душі – потім до наук і т.д. Платон будує свої знамениті сходи любові і краси, що з’єднують утілений світ зі світом ідей: “От яким шляхом потрібно йти в любові...: почавши з окремих проявів прекрасного, треба весь час, немов би по сходинках, підніматися заради самого прекрасногго нагору”. Платон створює свого роду етимологічний родовід Еросу, оголошуючи – поза всякою міфологічною традицією – сином Пороса (грецьк. poros – багатство, засіб, шлях) і Пенії (грецьк. penia – нестаток). Син цієї парадоксальної пари успадко-вує від батьків два головних і атрибутивних начала: як син Пенії він не має, а як спадкоємець Пороса – жадає. У цьому змісті Ерос споконвічно виникає як век-тор до бажаного (“любляче начало”); він і володіє, і не має верховної ідеї пре-красного: не володіє, тому що прагне до неї (ще не досяг), і володіє, тому що прагне (має її як мету). Володіння абсолютним знанням у даному випадку ви-ступає саме як володіння метою пізнання, а когнітивний процес з’являється як принципово асимптотичний. Очевидно, що в платонівській гносеології – у зміс-товному плані – зафіксовані вектори, що приводять у своїй історико-філософській перспективі до оформлення когнітивних моделей “уроджених ідей” і апріорізму; нею же фундована характерна для європейської філософсь-кої традиції диференціація почуттєво розумової сфери (у Платона – перша, за-гальдоступна ступінь сходження до прекрасного, метафорично персоніфікована в Афродіті Пандемос) і сфери розуму як вищої когнітивної потенції (вінець платонівської драбини, уособлений в Афродіті Уранії); тут же варто шукати ко-рені типової для Європи опозиції сенсуалізму (у Платона залучення до предме-тів почуттєвого світу як відправний пункт пізнання) і раціоналізму (регулятив-на функція передбаченої пізнанням ідеї стосовно когнитивної процесуальності); а головне – корені західної філософії трансценденталізму. В області морально-психологічної проблематики концепція Платона засновується на диференціації трьох складових душі: аффективній, вольовій і розумовій (“прагнення” і “за-пал” як два “коні” душі, якими править “візник” – розум), чому відповідають такі фундаментальні для Платона чесноти, як помірність, мужність і мудрість. Ідеальна держава повинна бути структурно ізоморфною розумній душі і скла-дається, відповідно, з таких соціальних груп, як ремісники, воїни і правителі-стражі; у якості останніх – в ідеальному варіанті державного устрою – висту-пають мудреці-філософи, що закріплюється в історико-філософській традиції у виді формули “платонівської держави”. Грунтуючись на тезі, що “душу не за-бирає із собою в Аід нічого, крім виховання і способу життя”, Платон приділяє значну увагу проблемі соціального устрою (у листі -№ 7: “не переставав обмір-ковувати, яким чином може відбутися поліпшення законів і поглядів, у тому числі, державного устрою в цілому”). У цьому зв’язку поряд з оптимальною моделлю “ідеальної держави”, заснованої на принципі sophrosyne, тобто прави-льній мірі, гармонії цілого, що робить поліс Космосом (“Держава”, “Політик”) і виявляється не апплікованій на реальне соціально політичне життя (троєкратне фіаско в Сіракузах), Платон формулює і більш операціональну модель держави, адаптовану до наявних умов (“Закони”). Платон оцінює цю державу як “друге після найкращого” і, моделюючи її, відступає як від традиційної для нього фо-рми (недіалогічний метод викладу і відсутність образа Сократа, що символізує для Платона креативний потенціал філософського знання), так і від змістовних основоположень своєї концепції: і в загальфілософському плані (введення в си-стему єдиного і гармонічного Космосу семантичної структури “випадковості” і дуалізму світової душі, що припускає, поряд із благим, і “зле” своє начало), і в плані соціально філософському (за зовні оптимістичним “треба жити граючи“ у “Законах” розкривається образ людини-маріонетки, що захоплюється “за шнур-ки і нитки” до чеснот і пороків, – “іграшки богів” – і відповідного йому держа-вного устрою тоталітарного типу з преділовою регламентацією приватного життя). Ідеї Платона, розвиті його школою (Гераклід Понтійський, Евдокс Кнідський, Арке-силай, Лакід Киренський, Телекл, Евандр, Гегесий, Карнеад Киренський, Кратет Тарський, Клитомах Карфагенський, Філон з Лариси, Ан-тіох Аскалонський і ін.), у 1 ст. були піддані жорсткій систематизації (Посидо-ній, стоїчний платонізм), інспірувавши оформлення гностицизму, герметизму і, зустрівши у вченні Філона Олександрійського ідеї християнства, – донікейської патристики. Очищений від натурфілософських акцентів зусиллями римських філософів (Гай, Альбин, Кальвісій Тавр, Апулей і, особливо Амоній Саккас), платонізм конституюється як неоплатонізм (Плотін, Прокл, Порфирій, Ямвлих). Названий у неоплатонізмі “божественним учителем”, Платон хвилює розум вже три тисяліття, його вчення виявлялося і змістовно значимим для філософіїї і культури будь-якої епохи: трактати, присвячені філософії Платона, були напи-сані вже Апулеєм, Порфирієм, Ціцероном, Плутархом; в візантійський словник Свіди вже була включена стаття, присвячена Платону; для епохи Відродження знаменом часу стала Платонівська Академія у Флоренції, яку очолив Марсіліо Фічіно, у будинку якого біля бюста Платона горіла незгасима лампада; всі сві-тові релігії використовують ідеї платонізму для обгрунтування своїх віровчень, і не було країни зі сформованим філософським суспільством, де в 1973 (року 2400-річчя з дня народження Платона) не зафіксована була б ця дата спеціаль-ним ювілейним виданням, загальний тираж яких перевищив 2.5млн. екземпля-рів. Саме Платоном вперше в такій повній мірі була виражена філософським мисленням сутність європейської культури з її імпульсом , – і з тим же ступе-нем правомірності можна сказати, що західна традиція оформилася багато в чому саме під впливом філософської концепції Платона, що фундував не тільки європейську філософську традицію, але і західну культуру в цілому. За оцінкою Віндельбанда, філософія Платона “була призначена зробитися життєвим прин-ципом майбутніх століть”. У першу чергу, це стосується європейського стилю мислення: саме вченням Платона, що задає парадигму розсуду загального зако-ну в одиничному феномені буття, закладається в європейському менталітеті ос-нова таких установок, як дедук-тивизм і раціоналізм. Філософське вчення Пла-тона дало початок формування в європейській культурі таких визначаючих її специфіку характеристик, як фундаментальний для Європи принцип космізму, тобто пафосу світової гармонії, заснованої на загальному принципі; парадигма-льна установка на відшукання “схованого змісту речей“, тобто декодування се-міотично організованого світу (від середньовічної ідеї світу як книги до витге-нштейніовського “світ є мова“ і традиції сучасної філософської герменевтики), що інспіровано платонівською ідеєю втілення абсолютного зразка в об’єкті, що здобуває в цій системі відліку статус знака трансценденції; сама ідея повторю-ваної точності, тиражування зразка в нескінченності втілень лежить в основі ідеї масового виробництва, задаючи західний тип цивілізаційного розвитку. За допомогою неоплатонізму філософія Платона являє собою християнський Сим-вол Віри, визначивши тим самим магістральний вектор еволюції європейської культури і її основні як семантичні, так і аксіологічні аспекти (усередині хрис-тиянства парадигмальні установки платонізму можуть бути виявлені як у рам-ках схоластики (офіційна доктрина позднефранцісканського ордена, скотизм і августиніанська галузь схоластичної традиції в цілому), так і в рамках містич-ної парадигми богопізнания (Сен-Вікторська школа, Бернар Клервоський), при-чому ідеї Платона являють собою як ортодоксальне віровчення, так і програми найбільш гнаних єресей: Шартрська школа, амальрикане й ін.). До платоністи-чної традиції, так чи інакше, сягають основні характерні для європейської куль-тури типи філософствування (філософія як філософія понять), і в першу чергу, у рамках таких традицій, як ідеалізм, сам термін для позначення якого був уве-дений саме в зв’язку з оцінкою концепції Платона, і трансценденталізм із його ідеєю збагнення сутності в умогляді (“думкою”, за Платоном), що виступає ос-новою як європейської філософської класики (кантіанство і гегельянство), так і некласичної західної філософії (феноменологія, екзистенціалізм і ін.), не гово-рячи вже про безпосередні експлікації платонівської концепції ейдоса як архе-типової основи речей . Опосередковано – через філософію Нового часу – пла-тонівське трактування втілення ідеї було переосмислено як принцип єдності емпіричного і раціоналістичного когнітивних методів, прокладаючи шлях роз-витку математичного природознавства й оформленню диференціального і інте-грального рахування. Платоновская філософія лежить в основі естетичної кон-цепції, за рамки якої не вийшла ні класична філософія мистецтва з її базовим розумінням прекрасного як відповідному еталону (див. найбільш традиційне вираження цієї лінії в Чернишевського: “Прекрасне є життя..., та істота, у якому бачимо ми життя такою, яка повинна бути вона по наших поняттях”; аналогічно масова свідомість, аж до сьогоднішнього дня не вбачає тавтології у вираженнях типу “жіночна жінка”), ні модернізм із його програмною установкою на вира-ження сутності речей (див. кубістську “війну проти зору” як основу “поваги об’єкта” (П.Пікассо) і програму зображення речей “не так, як ми їх бачимо, а так, як ми їх знаємо” (X.Грис); заперечення наївного реалізму в зрілому експре-сіонізмі з його гаслом “ми шукаємо схованого в природі за завісою видимості.., цю іншу, внутрішню, сторону природи” (Ф.Марко), тезою Е.Л.Кирхнера “у сві-ті існують тільки ідеї, і художник повинний виразити їхню абстрактну сутність” і концепцією В.Кандинського “Про духовне у мистецтві”; програму пошуку пе-рвинних структур і обсягів в абстракціонізмі, засновану на тезі Мондріана про те, що “ідеї Платона – плоскі”; антипсихологізм мистецтва “холодної школи” (“АВС”) у рамках “авангарду нової хвилі” з його пошуком “алфавіту буття” і ін). Платону належить головна роль в оформленні типових і специфічних для Європи уявлень про любов: загальнокультурний вектор дуальності “земної” і “небесної” любові, інспірований платонівською дихотомією Афродіти Панде-мос і Уранії; куртуазна культурна традиція; поезія трубадурів і німецький мин-незанг; ренесансний dolce stil nuovo; поетика Плеяди; і в цілому традиція “ког-нитизації любові”, від якої дотепер не вільна європейська культура (П.Слотердайк) і яка задає в її рамках специфічні вектори філософствування. Ті, що зіграли значну роль у розвитку європейської культури арабо східний вплив (через мавританську Іспанію) були впливом тієї філософської традиції (ал-Газалі, Ібн Габироль, Ібн Сина й ін.), що оформилася багато в чому на базі кон-цепції філософа, у чиїм арабизованому імені ІИфлатун Європа не впізнала язи-чника Платона, і чиї ідеї – опосередковано, через араб ський вплив – змістовно детермінували неортодоксальні галузі середньовічної християнської культури (насамперед, провансальську і почасти андалуську). Яким би сильним й абсо-лютизовано однобічним не здавалося формулювання щодо того, що усе, що зробило Європу Європою, так чи інакше генетично прямує до філософської концепції Платона, – проте, його місце і роль залишаються унікальними в ево-люції як філософської, там і в цілому культурної традиції Заходу.

 

Яндекс.Метрика >