...
Найкраща шпаргалка по філософії PDF Печать E-mail

Найкраща шпаргалка по філософії

1.філософія як історичний тип світогляду її предмет та основне питання
Світогляд має історичний характер. Це означає, що індивідуальний світогляд змінюється на протязі життя окремої людини, а суспільний світогляд еволюціонує з поступом людства.
На протязі історії людської цивілізації сформувалися три типи світогляду: міфологія, релігія і філософія.
Міфологія (від грецького «міф» — переказ, оповідь і «логос» — вчення) — це такий спосіб розуміння природних і суспільних явищ, що полягає в одухотворенні і персоніфікації цих явищ, наділенні їх людськими за характером, але фантастично розвиненими і спотвореними властивостями. Міфологія є універсальним типом світогляду первісних суспільств; всі етноси своїм першим світоглядом мають міфологію. Для філософського осмислення міфологічного світогляду важливо звернути увагу на: 1) тематику міфів, яка охоплює світоглядні проблеми; 2) на ідентичність цієї тематики у різних народів.
Релігія (від. лат.. це— набожність, святиня) — така форма світогляду, в якій присвоєння людиною світу здійснюється через його подвоєння на земний і небесний, потойбічний і поцейбічний, грішний і сакральний. Принципово важливо уяснити, що найважливішою ознакою релігії є існування надприродної істоти — Бога. Тому суттю релігійного світогляду є віра в Бога. При вивченні особливостей зазначеного типу світогляду варто мати на увазі, що сучасні світові релігії виникають внаслідок тривалого розвитку попередніх релігійних уявлень (тотемізму, анімізму, язичництва).
Основна відмінність філософського світогляду від міфологічного і релігійного полягає в тому, що він складає лише ядро світогляду, тоді як релігія і міфологія повністю співпадають з відповідним світоглядом.
Варто також зазначити, що світогляд у певній своїй формі притаманний будь-якому суспільству і будь-якій людині. Причому формування вищого типу світогляду не приводить до повного зникнення попередніх його форм: вони співіснують, хоча історично попередній тип світогляду й відсувається на задній план і виконує підпорядковуючу роль в порівнянні з домінуючою формою. Так, міфологія не зникає з утворенням релігії і філософії і почасти виконує в першій з них чи не найголовнішу роль. Відомо, наприклад, наскільки міфологічним був світогляд радянських людей стосовно проблем «світлого майбутнього», ролі вождів в його створенні і у відношенні до власного народу. Це ж стосується, хоча і в меншій мірі, й інших сучасних суспільств.
2. Світогляд та його структура.
Світогляд — це сукупність узагальнених уявлень про світ, переконань та ідеалів, знань і почуттів, оцінок, через призму яких людина відноситься до дійсності, до інших людей і самої себе. Cвітогляд людини має інтегративний, цілісний характер, а не є простою сумою його складових частин. Разом з тим світогляд не є чимось аморфним, безструктурним: в ньому виділяються відносно самостійні компоненти. До найважливіших з них відносяться: знання, цінності, почуття, переконання, оцінка минулого і віра в майбутнє, воля.
Знання — це ідеальне відображення дійсності в свідомості людини. Слід зауважити, що у світогляд входять не, всі і не будь-які знання, а лише ті, які є життєвоважливими для людини. , Цінності — позитивне або негативне відношення до явищ оточуючого світу, яке грунтується на потребах та інтересах людей, культурі певного соціуму.
Почуття —- емоційно-чуттєве переживання людиною явищ природи, дій і вчинків інших людей і своїх власних дій.
Переконання — інтелектуально-емоційна позитивна оцінка певних ідеалів, норм, дій і вчинків, на які людина орієнтується у своєму житті.
Оцінка минулого і віра в майбутнє теж входять в структуру світогляду. Людина живе не лише в «тепер», яке є миттєвістю, а й проектує своє майбутнє, а також оцінює минуле.
Воля — психологічна здатність людини підпорядковувати свою діяльність, вчинки свідомо поставленим цілям. Воля — це серцевина особистості, те, що робить людину особистістю.
В структуру світогляду варто включити і самосвідомість. Це — один із найістотніших компонентів свідомості, який полягає в усвідомленні себе в якості суб'єкта практичної і пізнавальної діяльності, в оцінці своїх дій, потреб і інтересів, своїх почуттів, думок, мотивів поведінки та ідеалів, свого становища в природному і соціальному середовищі.
Ще раз хочемо наголосити на тому, що світогляд, як і свідомість загалом, має цілісний характер і тому всі структурні елементи світогляду взаємопов'язані між собою і взаємовпливають один на одного.
3.Філософія її основні риси та роль в суспільстві
Філософське знання має свою специфіку, яка докорінно відрізняє його від конкретно-наукового знання. Річ у тім, що коли наукове знання на певному етапі історичного розвитку є точним, однозначним і тому загальноприйнятим для всіх людей, то філософське знання є поліфонічним,, плюралістичним. Це означає, що на одні і ті ж самі питання в різних філософських школах даються різні (неоднакові) відповіді, які, що суттєво важливо, мають рівноцінне значення. Інакше кажучи,, в філософії не існує однозначних і загальноприйнятих положень. Саме тому філософія є особливим видом знання; це «софійне» знання, зрозуміле як мудрість. Про це свідчить і значення терміну філософія — від грецьких слів філео — любов і Софія — мудрість (любов до мудрості).
До найважливіших проблем філософії відносяться такі:
—хто така людина і яке місце займає вона в світі?
— яка природа світу, Космосу? В чому полягають причина і основа його існування? Чи є взагалі якісь зовнішні підстави існування Всесвіту, чи він, є самодостатнім і не потребує для свого буття ніяких зовнішніх сил?
— в чому полягає сенс людського життя і людства в цілому? Ї чи існуї цей сенс взагалі?
— в чому суть людського щастя? І як, якими шляхами і засобами людина може стати щасливою?
— як слід розуміти добро і зло? Яка їх роль в житті індивіда і людських спільнот?
— людина і доля. Чи вільна істота людина, чи над нею панує фатум, доля? Чи визначено її життєвий шлях заздалегідь, чи ні?
На ці та цілий ряд інших питань неможливо дати однозначні і вичерпні відповіді, і тому кожне нове покоління людей пробує відшукати своє власне тлумачення цих життєвосмислових проблем людського існування. Філософія як сфера духовної культури виконує певні соціальні функції. Найважливішими з них є світоглядна і методологічна. Світоглядна функція філософії виявляється в тому, що вона осмислює й обґрунтовує світоглядні ідеали, накреслює стратегію їх досягнення. У філософії відбувається рефлексія світоглядних проблем, виробляється понятійний інструментарій для аналізу і порівняння різних світоглядів, для обгрунтування переваг одного світогляду над іншим.
Прагнення обгрунтувати різні концепції, ідеали ставлення до світу потребує різних філософських підходів. Припустимо, релігійне і матеріалістичне відношення до світу виходять з принципово протилежних засад. Проте порівняння і обгрунтування неоднакових підходів до світу здійснюється за допомогою загальних законів мислення, що й дає філософії можливість виконувати світоглядну функцію.
Методологічна функція- виявляється передусім в тому, що філософія виробляє загальні принципи і норми пізнавальної діяльності. Однак методологічна функція не зводиться до методології пізнання: у ній йдеться про стратегічний рівень методології людської діяльності в цілому. Філософія повинна зіставити й оцінити різні засоби цієї діяльності, вказати найбільш оптимальні з них.

4.Філософія Стародавньої Індії. Основні філософські школи та їх вчення.
6.Проблема людини та світу в стародавньо-східній філософії.
Канонічним духовним джерелом Стародавньої Індії є "Веди" (із їх назвою споріднено наше слово "відати", "знати"), записані на листях пальми приблизно за 1,5 тис. років до Р. X. До "Вед" входять міфи, розповіді про предків, богів, гімни, заклинання і т. ін. Сюди входять також і певні тлумачення давніх світоглядних уявлень. З філософського погляду найцікавішими є тексти під назвою "Упанішади" (від слова "сидіти поруч"; мається на увазі -поруч з учителем, тобто це тексти-пояснення таємних знань, що містяться в основних текстах "Вед" - самхітах).
Йога також ставила перед людиною подібну мету, але шляхом її до¬сягнення вважала впорядкування (це один із перекладів слова "йога "), гармонізацію фізичного, психічного та духовного станів людини. Відо¬мо, що в цій справі йоги досягали і досягають вражаючих результатів. Значним досягненням йоги (засновник - Патанджалі) була спроба дос¬лідити людину як систему ("мікрокосмос"), що складається з чоти¬рьох підсистем: "мінерало-людини ", "рослино-людини", "тварино-людини " і "людино-людини ", ідея про синтез їх у вищій підсистемі — "людино-людині". Це була одна з перших спроб філософського обґрун¬тування розуміння людини як саморухливої та самоорганізованої сис¬теми.
Але найважливішим з погляду розвитку філософської думки постає буддизм. За переказами, його засновником був принц Гаутама Сіддхарт-ха з роду Шак "їв (563—483 рр. до Р. X.).
Людина, яка здатна пройти вказаним шляхом, стає Буддою і дося¬гає стану «нірвани» — повного припинення будь-яких хвилювань та розчинення у невимовній початковій тиші світу.
Буддизм створив оригінальне трактування світобудови. Реальність, доступна чуттєвому спогляданню, є несправжньою, ілюзорною. Це і буде нірвана.
Серед філософських шкіл Стародавньої Індії провідне місце належало школі санкх'я (обчислення, точне знання), засновником якої вважають Капілу (VII ст. до Р. X.). На першому плані в судженнях школи — питання про вихідні сутності світу, з яких складається світобудова та на котрі повинна орієнтуватися людина у своїх діях.
Обидві ці сутності вічні, але породжують світ лише у взаємодії, оскільки ніби складають разом свої можливості і переваги. Зв'язок між "пракріті" та "пурушею" нагадує союз сліпого та кульгавого: "перший переносив на спині другого, а той вказував йому дорогу. Так само пуруша (чиста душа) не здатний діяти сам собою, а нібито втягується в активність матерії (пракріті), залишаючись насправді зовсім не порушеним.
Школу чарвака-локаята (засновник Бріхаспаті, VII — VI ст. до Р. X.) відносять до натуралістичних: Локаята вважають, що "не існує ні бога, ні визволення (від карми), ні дхарми, ні недхарми, а також немає винагороди за благочинне життя. . . " Зі смертю людини елементи роз'єднуються і зникає те, що називають душею.
Отже, потойбічного світу і життя не існує. Слід насолоджуватись єдиним — земним життям. Але найбільшою насолодою деякі представники "чарваки-локаяти" вважали вміння уникати страждань.
філософські школи та духовні рухи Стародавньої Індії мали в колі своїх міркувань найважливіші світоглядні проблеми:  початок буття,  будова світу,  особливості людини роль і зміст людського пізнання. Водночас досить очевидно, що превалює у цій проблематиці пошук шляхів людського звільнення від невблаганних імперативів життя, хоча звільнення це розуміли значною мірою як подолання людської окремішності та індивідуального протистояння загальному.

5.Філософія Стародавнього Китаю. Основні філософські школи та їх вчення.
6.Проблема людини та світу в стародавньо-східній філософії.
Серед усіх філософських шкіл Стародавньо¬го Китаю (а таких давні джерела налічували до ста, хоча конкретно називали лише шість) най-важливішими були дві, до розгляду ідей яких ми і звернемося.
Конфуціанство заснував Кон-Фу-цзи, або Конфуцій (551—479 рр. до Р. X.). Це була шко¬ла соціально-етичного спрямування, тобто на першому плані тут — проблеми людських стосунків та норм людської поведінки. Конфуцієві приписують визначення люди¬ни як істоти, котра у своїх діях керується внутрішніми мотивами. Водночас вирішальну роль у людському житті відіграє закон (або повеління). Все на світі є результатом взаємодії двох протилежних початків буття — Інь і Ян. Інь уособлює темний, вологий, пасивний (жіно¬чий) початок буття, а Ян — світлий, сухий, активний (чоловічий). Внаслідок взаємодії Інь та Ян утворюють 5 світових стихій: •? во¬гонь, ** воду, # землю, & дерево та Ь метал. Може здатися, що перелік названих стихій не відповідає єдиному вихідному прин¬ципові їх виділення, але в такому разі засоби людської дії — дере¬во та метал — вписано у світові процеси, а це означає, що людину розглядають як органічну частину Космосу. Велику увагу Конфуцій приділяв проблемам суспільного та державного життя. Держава і сім 'я в аспекті взаємин між людьми були для нього неподільні. А вихідним принципом організації суспільного життя він вважав шанування традицій: "Той, хто повторює старе і довідується про нове, може бути про¬водирем ". І про себе він казав: "Я наслідую старовину, а не вигадую, вірю у старовину та полюбляю її". Найпершою умовою щасливого життя у державі Конфуцій вважав дотримання принципу "виправлення імен ": "Правитель зав¬жди буде правителем, слуга—слугою, батько—батьком, а син—сином". Сьо-годні ми могли б передати цей принцип висловом: кожен повинен займатися тією справою, дляякоїйого призначила суспільна роль.

Давньокитайська філософія порівняно з давньоіндійською ви¬глядає стрункішою, деталізованішою (аж до нумерології та побу¬дови вичерпних систем комбінаторики подвійних символічних елементів світобудови) та більше зануреною у глибину супереч¬ливого, парадоксального мислення.
Іншу важливу школу Стародавнього Китаю заснував Лао-Цзи (VI—V ст. до Р. X.) — майже легендарна особа, бо про нього немає достовірних відомо¬стей. У цій школі на першому плані — ідеї світобудови; людину з її діями виведено з космічних законів. Вихідне поняття школи «дао» (звідси — і назва школи) не має однозначного визначення. У трактаті "Дао-де-дзин" його пояс-нено так: "Дао, яке можна виразити словами, не є стале дао. їм 'я, яке можна назвати, не є стале ім'я. Лише те, що не має імені, може бути початком неба і землі... Дао породжує єдине. Єдине породжує два початки: інь іян. Двоє по-роджують третє. Третє породжує усе, що існує... ".
Отже, давньокитайська філософія розробила цілу низку впливових філософських ідей та запровадила у пізнання та мислення важливі філо¬софські поняття; в цілому вони дозволяли осмислювати людину в її єдності із засадами та універсальними законами світу, а також орієн-тували людину в сфері суспільно-політичного життя.
Філософія Стародавнього Сходу являє собою своєрідне культурно-історичне утворення. Вона яскраво демонструє велич і могутність людського духу, розкриває його творчі можливості та багате змістове наповнення.

7.Космоцентричний характер античної філософії. Моністичний та плюралістичний підходи щодо походження світу.
АНТИЧНА ФІЛОСОФІЯ — сукуп¬ність філософських учень, які розви¬валися в давніх грецькому (з кін. 7 ст. до н. е. до поч. 6 ст. н. е.) та римсько¬му (з 2 ст. до н. е. до поч. б ст. н. е.) рабовласницьких суспільствах. А. ф. становить певну єдність, породжену специфіч. умовами перехідної епохи розкладу міфологія, світосприйман¬ня, яке відображало умови родового та ранньокласового суспільного уст¬рою (див. Міфологія). А. ф. проти¬ставляла міфології космологічну тео¬рію (див. Космологія), яка відмов¬лялася від будь-яких антропоморф¬них елементів у своїх доказах і вима¬гала логічного обгрунтування висуну¬тих положень. За час свого існування А. ф. пройшла складний шлях роз¬витку, проте вона має певні загальні риси. Це, насамперед, її космологіч-но-онтологіч. характер. Теоретико-пі-знавальна та етична проблематика іс¬нують у межах онтологічної системи (див. Онтологія). Істотним моментом є підкреслення пасивної ролі суб'єкта пізнання, людська діяльність усвідом¬люється лише як активне перегрупу¬вання природних речей, пошуки та¬ких форм буття, що якнайкраще від¬повідали б природній доцільності.
МОНІЗМ (від грец.— один, єдиний), протилежний дуалізмові і плюралізмові філософський принцип пояснення різноманітності світу як прояву єдиного начала — матерії (матеріалістичний М.) або духу (ідеа¬лістичний М.). Типовим зразком ідеа¬лістичного М. є вчення Г.-В.-Ф. Ге¬геля, за яким єдиним началом усього існуючого є абсолютна ідея. Найпо¬слідовнішим матеріалістичним М. є монізм марксистсько-ленінської фі¬лософії, яка, відкривши заг. закони розвитку природи, суспільства і ми¬слення, вперше в історії філософії поширила матеріалізм на пояснення суспільного життя.
ПЛЮРАЛІЗМ (від лат.— множинний) — ідеалістична філософ¬ська концепція, за якою все існуюче складається з множини самостійних рівнозначних духовних субстанцій, що не зводяться до єдиного начала. П. протилежний монізмові. В пізнан¬ня теорії П. обстоює множинність істини, що приводить до агностициз¬му та ірраціоналізму. На позиціях П. стояли Г.-В. Леибніц (учення про не¬залежні духовні сутності — монади'), Й.-Ф. Гербарт, а в сучас. бурж. філо¬софії — деякі представники прагма¬тизму, персоналізму, неореалізму. П. досить поширений і в сучас. бурж. соціології. Він, зокрема, притаманний концепції множинності соціальних факторів, за якою всі ці фактори ніби-то мають однакове значення в житті суспільства. Еклектизм П. піддали гострій критиці класики марксизму-ленінізму.

8.Становлення діалектики в античній філософії.
ДІАЛЕКТИКА (грец.—веду бесіду, полеміку) — 1) В давньогрец. філософії — термін, яким познача¬ли мистецтво полеміки, логічний метод встановлення істини шляхом виявлен¬ня і подолання суперечностей у су¬дженнях супротивника. 2) В сучас¬ному, марксистському розумінні — філософська наука про універсальні закони руху і розвитку природи, су¬спільства і мислення; революційний метод пізнання і перетворення світу. Як філософ, теорія Д. є продуктом тривалого істор. розвитку наук, пі-знання людства. В історії цього пі¬знання, в процесі нагромадження наук, знань на основі ускладнення суспіль-ко-історичної практики відбувалася закономірна зміна способів підходу до вивчення об'єктивної дійсності, зміна способів мислення. В історії філософії виділяються такі історичні форми Д.: стихійна наївна Д. старо-давнього світу ідеалістична Д. німецької кла-сичної філософії, вершиною якої бу¬ла філософія Г.-В.-Ф. Гегеля;

9.Ідеалістичне трактування буття в античній філософії (Піфагор-Платон).
БУТТЯ — 1) Те, що реально існує. Це поняття фіксує найбільш спільне в речах — їх просту наявність. У фі¬лософії поняттям Б. позначають пер¬шооснову, тобто таке реальне існуван¬ня, якому не передує ніяке ішце. Матеріалізм доводить, що таким Б. є природа, матерія; з погляду ідеа¬лізму й релігії цим Б. є дух, мислен¬ня, бог. Діалектичний матеріалізм не заперечує, що свідомість, мислення мають Б., але він доводить, що Б. свідомості, мислення породжене і ви-значене Б. матерії, природи. 2) В гно¬сеології Б. протиставляється свідо¬мості як об'єктивна реальність, цдо існує поза свідомістю і визначає її. Питання про відношення мислення Б. є основним питанням філософії. «Матеріалізм взагалі визнає об'єктив¬но реальне буття (матерію), незалежне від свідомості, від відчуття, від дос¬віду і т. д. людства»
Піфагор прийшов до ідеї числа як вихідного ви-міру всього, що існує? Якщо виходити з мірку¬вань його попередників і вважати, що "все" є щось "одне", то тоді світ ("все") стає одно¬рідним, тобто постає в одній якості; у такому разі відмінності між речами вже не якісні, а кількісні, усе можна виміряти числом.
* Піфагор уперше визначив умови застосування для пізнання матема¬тичного обчислення, а також: відокремив думку від наочного, адже число, хоч воно й пов 'язане з речами, є невидиме само по собі, тобто абстрактне. Піфагор визначив також: числове співвідношення музич-них тонів, ввів в обіг такі поняття, як "космос", "гармонія", "філосо¬фія". Давні джерела переповідають, що саме Піфагор уперше назвав себе не мудрим, а любителем та шукачем мудрості (філософом).

10.Натурфілософські та матеріалістичні вчення в античній філософії.
НАТУРФІЛОСОФІЯ (від лат. паіді-га — природа і грец. — фі¬лософія) — система умоглядних і ча¬сом фантастич. уявлень про природу, якими заповнювались прогалини в її пізнанні при низькому рівні розвит¬ку суспільно-істор. практики, особли¬во техніки, експерименту та засобів комунікації. Обмеженість наук, знань про природу Н. намагалася компен¬сувати філософ, роздумуваннями про неї. Н. виникла ще в античності, коли природничі науки тільки зароджува¬лися і всі знання про явища природи розвивалися в межах філософії. Праг¬нучи дати всеохоплюючу картину сві¬ту, але не маючи для цього необхідних наук, даних, Н., за словами Ф. Ен¬гельса, «заміняла невідомі ще їй дій¬сні зв'язки явищ ідеальними, фанта¬стичними зв'язками і надолужувала невідомі ще факти вигадками, попов¬нюючи дійсні прогалини лише в уяві.
МАТЕРІАЛІЗМ (від лат. таіегіаііз — речовинний) — визначальний напрям у розвитку філософії, який ви¬ходить з того, що світ існує сам по собі, ніким не створений і не знищу¬ваний, закономірно змінюється, роз¬вивається в силу своїх власних при¬чин, що він становить єдину і останню реальність, яка виключає будь-яку надприродну силу, що ма-терія> буття є первинним, а свідо¬мість > мислення — вторинним, по¬хідним, що світ і його закономірності пізнавані. М. протилежний ідеалізмо¬ві. Протягом усієї історії філософії М. непримиренно боровся проти ідеаліз¬му та релігії. Боротьба матеріалізму проти ідеалізму в філософії є в кінце¬вому підсумку виявом класової бо¬ротьби в суспільстві. М., як прави¬ло, є світоглядом прогрес, суспільних сил, а ідеалізм — реакційних, які прагнуть увічнити віджилий суспіль¬ний лад. М. розвивається на основі досягнень природознавства, збага¬чується ними, сприяє розвиткові нау¬ки. Розрізняють М. як стихійну впев¬неність людей в об'єктивному існу-ванні зовн. світу (стихійний мате¬ріалізм) і як філософ, світогляд, який є наук, поглибленням і розвит¬ком стихійного матеріалізму. Первіс¬ний, наївний матеріалізм, що був пер¬шою істор. формою філософ. М., сформувався в країнах Стародавньо¬го Сходу — Єгипті, Вавілоні, Індії й Китаї у період виникнення і зміц¬нення тут рабовласн. ладу. Він набув дальшого розвитку у вченнях матеріалістів Стародавньої Греції та Риму. Основною для давньогрец.  філософів була   проблема   матеріальної   єдності світу.   Найвищого розвитку античний М. досяг у вченні Левкіппа — Демокріта — засновників атомістичної теорії   (див.   Атомістика),   які  основою всіх речей вважали   атоми   і   пустоту. Атомістичну теорію Демокріта розстародавні грец.  мислителі,  вказував К. Маркс, були природженими діалектиками.   Особливо  визначний  вклад у  розвиток  діалектики внесли  Геракліт і Арістотель.

1І. Проблеми держави та людини в античній філософії.
Епікур ставив собі завдання за¬хистити людину від можливих страхів життя, для чого доводив невмирущість матерії, а, значить, і певне безсмертя людини (посилаючись на ато¬мізм), відсутність фатуму та необхідності в космосі (припускаючи, що атом володіє здатністю довільно відхилятись від траєкторії свого польоту), мож¬ливість різних пояснень тих самих явищ через відсутність тісного зв'язку думки з фактами та відчуттям. Найбільше, чого може досягти людина в житті, — це звільнити себе від страхів та неприєм¬них відчуттів, отримувати від життя насолоди, се-уміння запобігати стражданням та зберігати душевну рівновагу, незворушність і безпристрасність (давньо-грецькою мовою — досягнення стану "атараксії").Дія долі не¬минуча й невблаганна. Тому людині не варто впада¬ти у відчай, адже змінити долю неможливо. ("Того, хто бажає, доля приваблює, того, хто не бажає, штовхає"). Стоїки пояснювали свою думку притчею про карету та собаку: собака прив'язаний до карети, що їде; як би не смикався пес, рух визначає карета, тому втрачають сенс смикання, опір руху, відчай¬душні крики. Через це і людині у її відношенні до долі лишається одне: визначити внутрішнє ставлення до того, чого змінити не можна. Гідне для людини став¬лення до будь-чого — спокій, незворушність, зберігання внутрішньої автономії. Стоїки сприяли систематизації філософського знання; вони поділили філосо¬фію на фізику, логіку та етику, залучивши до логіки і розуміння пізнання.

12. Проблеми пізнання в античній філософії.
Платон (427—347 рр. до Р.Х.), кращий учень Сократа, поділяючи вихідні думки ос¬таннього, вважав, що вимогам Сократа що¬до справжніх знань можуть відповідати ідеї— незмінні сутнісні основи буття усього сущо¬го. Речі течуть і змінюються, міркував Пла¬тон, але світ не зникає; отже, в основі речей лежать деякі ідеальні незмінні сутності, їх не можна побачити, але можна осягнути ро¬зумом, адже, розуміючи сутність речей, ми можемо впізнати їх у змінних образах та з'яв¬леннях. Ідеї постають як умови переходу від сприйняття речей до їх осмислення. Чим є ідеї за 'змістом? — Це миттєво схоплена повнота та єдність кожної речі ("'ейдос " — вигляд). Можна було б сказати, що це є сукупність елементів, необхідних і достатніх для існуван¬ня певних речей, якщо, знову-таки, побачити їх у необхідній єдності. "Єдине "у Платона є синонімом ідеї. Продовжуючи лінію міркувань своїх попередників, ІІлатон відділив справжнє буття від того, що надано нам у сприйняттях. Світ ідей — це особлива, надчуттєва реальність, яка своєю повнотою і досконалістю пе¬ревищує усе чуттєве. Речі —лише тіні ідей. Відповідно до теорії ідей Платоп розглядав людину (тіло --в'язниця для душі), суспільство, мистецтво і т.ін. Платона вважають одним із фундаторів утопічного мислення, бо він розробив проект "ідеальної" (а тому — і немож-ливої) держави, в якій, поряд із культом вищої мудрості (правити державою повинні філософи, бо вони здатні споглядати ідеї), він уводив певні елементи казарменного—тоталітарного правління (наприклад, кращою музикою вважа-лись військові марші, воїни та службовці жили в загальних приміщеннях та ін.).


13.Основні особливості становлення та розвитку філософій середніх віків
Філософська думка середніх віків формувалась в період зародження і розвитку феодальних відносин (У-ХІУ ст..). Якщо антична  філософія  за  своєю  суттю  була  космоцентрична (визначальною реальністю для неї була природа, Космос), то середньовічне мислення характеризується теоцентричністю (від грец. —«теос» — бог).
Утвердження християнства в якості панівної релігії (поч.ІУ ст). привело до такого бачення реальності, яка створена за образом і подобою духу. На цьому підґрунті і починає формуватися середньовічна філософія, ідейно-світоглядним змістом якої стає духовно-ідеальне тлумачення реальності. Оскільки ж найдосконалішим духом є Бог, то теологія (богослів'я) підноситься за цих умов на рівень найголовнішого знання, якому підпорядковуються всі інші види знання. В умовах релігійного диктату філософія була оголошена «служницею богослів'я», і за допомогою свого раціонального апарату вона повинна була утверджувати основні положення християнства.
Характерними рисами світогляду цього часу є: по-перше, теоцентризм. Це означає, що активне творче начало як би щезає з природи і передається Богу, який стоїть над природою. Істининим буттям володіє тільки Бог: він — вічний, незмінний, ні від кого не залежить і є джерелом всього існуючого. Ключем до пізнання істинного буття є віра. Віра не може бути готовим знанням, яке можна передати іншому, як певну інформацію, вона потребує власних духовних зусиль.                                                  ,
По-друге ідея духовності, яка пов'язана не тільки з Богом. Вперше в історії людства середньовіччя відкриває людину як особистість, як насамперед духовну, а не природну і тілесну істоту.
На перший план релігійного світогляду виходять протиріччя в морально-етичній сфері. Людина сприймається як зосередження протиріч, що існують в світі — між земним і небесним, між тілом і душею, між гріхом і святістю. З однієї сторони, людина — вінець божого творіння, з іншої, зло в світі йде від людини, людина — створіння, в якому «сидить» диявол.
По-третє, світ сприймається як двоїсте буття, справжній (божественний, небесний) і несправжній (земний, гріховний) світи. Цей поділ проходить через всю середньовічну філософію.

14. Християнська апологетика і патристика. А.Августин та його вчення про бога, добро і зло, віру та розум.
Розпочинається становлення філософії середніх віків періодом так званої «апологетики» (апологія — захист). Представники апологетики виступали із критикою античної філософської і культурної спадщини і захищали християнство. Найбільш видним представником цієї епохи був Квінт Тертулліан (160-229 рр.), який проголосив Думку про несумісність філософії і християнського віровчення, розуму, знання і віри.
Тертулліану належить ідея віри в абсурдне, як справжю основу буття: «Вірую, бо це — абсурдне». Ця теза Тертулліана зовсім не безглузда, як може здаватися на перший погляд. Вона набуває певного сенсу насамперед у ситуації соціального тупика, якому опинилося рабовласницьке суспільство за часів його кризи і розпаду. Ще для античної свідомості здавалися абсурдними догми християнської віри: про створення світу за сім, днів, непорочного зачаття, воскресіння Христа. Абсурдним здавалося і те, що треба полюбити ворога як ближнього свого, що усі люди є духовними братами. Адже з точки зору здорового глузду, який панував у масовій свідомості того часу, між рабом і рабовласником пролягає прірва, яку не можна подолати. Так само і ставлення до ворога повинно бути однозначно ворожим. Логіка християнського світогляду руйнувала сформовані стереотипи і будувала на їхньому місці новий світоглядний базис. "Абсурдність" християнства виявилась рятівною для людства, яке опинилося у критичній соціальній ситуації. Через духовну єдність людей, через утвердження абсолютних цінностей християнство шукало шлях спільного порятунку людства від саморуйнування.
Крім того, Тертулліанове «вірую, бо це — абсурдне» — це відкриття і визнання «надрозумової реальності», яка пізнається не розумом, а вищою інтуїцією, одкровенням. Розум не є вищою інстанцією людського духу. Є істини, які не можуть бути висловлені і обгрунтовані логічними засобами, засобами розуму.
Найвідомішим серед «отців» західної церкви був Августин Блаженний,   який   систематизував   християнський   світогляд, спираючись на принципи платонізму. Протиріччя людської душі, зв'язок людини з Богом, добро і зло, історичний час і вічність, смисл людської історії — ось ті проблеми, які цікавили його понад -усе. Етична проблематика займає у нього головне місце.
Зло у світі, за Августином, — не помилка творця. Бог не відповідає за нього. Зло — це вільний вибір .людини, і вона несе за нього відповідальність. Джерело зла у світі — від свавілля людини. Вона протиставила волі Бога свою людську волю. Зло виявляється у повстанні людини проти Бога, створіння проти твориш. .Оскільки Бог не творив зла, то воно не має справжньої реальності, тобто воно не існує само по собі. Зло — це лише відсутність, нестача (спотворення) добра.
Він вважає, що розум є потрібним для сприйняття християнської доктрини, але його повинна випереджати віра. «Віруй, щоб розуміти», — таку тезу висуває Августин.
Цікавою була також думка Августина про лінійний розвиток людської історії. У своїх працях «Про місто Боже» і «Сповідь» він поділяє всю історію людства на шість історичних епох: від дітей Адама і Єви і до народження Христа людство проходить перші  епохи, з народження Христа починається шоста, остання епоха, яка триватиме до кінця існування людства.

15.Номіналізм і реалізм та їх особливості. Схоластика. Ф. Аквінський про буття Бога
Схоластика (від грецького «схола» — школа) — це специфічна система середньовічної філософсько-теологічної думки; яка зародилася в монастирських школах. Пізніше .так стали іменувати всю середньовічну філософію. Схоластика була спрямована на раціональне обгрунтування основ християнського віровчення, насамперед для осмислення і доведення буття Бога. Вважалося, що істина вже дана в Біблії, необхідно її лише логічно вивести звідти. Природа перестає бути найважливішим об'єктом людського пізнання. Основна увага зосереджується на пізнанні Бога і людської душі. Схоластика опиралась в основному на формальну логіку Арістотеля.
Однією із центральних проблем схоластичної філософії є дискусія про універсали (загальні поняття). У відповідності з тим, як тлумачилося питання про існування універсали, середньовічна філософія  репрезентована  двома  основними  напрямами  — номіналізмом і реалізмом.
Номіналізм (від лат. — ім'я, назва) — напрям, який вважав, що реально існують лише поодинокі реальні речі, а загальні поняття є тільки назви абр імена. Найвидатнішими представниками є І.Росцелін, Дуне Скот, У.Оккам.
Представники реалізму, продовжуючи лінію Платона, твердили/що загальні поняття (універсал?) є не відображенням предметів і явищ, а існують реально як певні духовні сутності поза одиничними речами і незалежно від них і складають субстанцію речей. Раніше існує, наприклад, ідея людини як загального поняття, а потім — її породження — одиничні люди.
Найбільш випукло реалізм представлений у вченнях І.С.Еріугени (810-877 рр.) і Ансельма Кентерберійського (1033-1109 рр.).
Філософія Еріугени грунтується на вчені Платона і неоплатонізмі. Він виходить з того, що універсали існують до окремих речей. Досліджуючи поняття природи, Еріугена зазначає, що буття включає і явища, які не належать метафізичному Божому світу. Наприклад, гріх. Гріх не створюється Богом. Але тоді слід зробити висновок, що Бог не є початком, сутністю та кінцем всього існуючого. Однак така точка зору суперечила християнському віровченню і тому головну працю Еріугени — «Про поділ природи» — у 1225 році папа Гонорій III наказав спалити.
Зовні диспут між номіналістами і реалістами виглядав як богословська форма суперечки щодо характеру реальності «Святої Трійці”. Реалісти захищали існування ідеального, надаючи тим самим єдино справжньої реальності загальним поняттям, універсаліям. Це приводило реалістів до визнання єдності Божественної Трійці як істотної реальності.
Номіналісти,  стверджуючи реальне існування конкретних, одиничних речей і явищ, приходили до визнання реальності саме іпостасей (ликів) Святої Трійці.
Догмат триєдності Бога — один ^ із основних у християнському віровченні. Зміст його полягає в тому, що Бог єдиний у трьох особах:
Отець, Син і Дух Святий. Триєдина сутність ликів Бога така ж реальна, як і самі іпостасі.
Номіналізм, який відкидав реальне існування загального, мав тенденцію заперечувати реальність Божественної єдності, а тому був небезпечним для основної догми християнської церкви.
.Філософія Ф.Аквінського.
Відомим систематизатором середньовічної схоластики був Фома Аквінський (1225-1274 рр.), який пристосував вчення Арістотеля до католицизму. Найвідомішим його твором е «Сума теології».
Аквінський намагався створити таку доктрину, яка б дала можливість контролювати філософське і наукове пізнання церквою.
Ще у попередні століття західноєвропейськими схоластами була висунута теорія «двох істин». Згідно з даною теорією наука і пов'язана з нею філософія здобувають знання, спираючись на досвід і розум. На відміну від нкх, теологія здобуває істину в божественному одкровенні.
Фома Аквінський чітко визначає сферу науки і віри. Завдання науки полягає у поясненні закономірностей світу. Але хоч наукове знання об'єктивне та істинне, воно не може бути всеосяжним. Є така сфера дійсності, яка недоступна розумовому пізнанню, а тільки вірі. Отже, предметом філософії є «істини розуму», предметом теологи — «істини Одкровення».
Наскільки обмежений людський розум стоїть нижче божественної мудрості, настільки філософія нижче теології. А тому філософія і є -«служниця теології». Функції філософії як «служниці релігії» полягають у тому, що вона повинна за допомогою логічних аргументів обґрунтовувати христянські догми. Логічні доведення допомагають краще зрозуміти ці догми і зміцнити віру людини. '
Ф.Аквінський вважав, що можна довести буття Бога і запропонував   п'ять   доведень,   які  стали  класичними  у західноєвропейській теології:
1. Оскільки все в світі рухається, то має бути «першодвигуи», або «псршопоштовх» рух^ — Бог.
2. Всі явища і предмети мають причину свого виникнення та існування. Першопричиною усього є Бог.
3. Все в світі існує не випадково, а з необхідністю. Ця необхідність — .Бог.
4. Всі речі мають різні ступені досконалості. Тому повинно існувати абсолютне мірило досконалості — Бог.
5 -У природі все має певний сенс, доцільність свого існування. А, значить, повинна існувати «остання» і головна ціль— Бог.
Проте,   деякі  інші  догми  християнства  не  піддаються раціоналістичному обгрунтуванню (догма про Трійцю, про втілення Христа, про воскресіння з мертвих). Це неможливо зробити не тому, що вони протирозумні, ірраціональні, а тому саме, що вони «надрозумові», їх доведення не в змозі здійснити обмежений людський розум. Більшість догм християнства є предметом теології, а не філософії.
16.Гуманізм у філософії Відродження
Епоха Відродження (ХУ-ХУІ ст.) приходить на зміну середньовіччю як наслідок занепаду феодальних соціальних інституцій і становлення буржуазного суспільства.
В сфері культури епоха Ренесансу утверджує новий тип духовності, орієнтований на людину, тобто тип гуманістичної культури.
Характерними ознаками культури цього періоду були такі:
1. Світський, нецерковний характер культури Відродження, що було наслідком секуляризації суспільного життя загалом.
2. Відродження інтересу до античної культурної спадщини, яка була майже повністю забута у середні віки.
3. Ствердження людської естетично-художньої спрямованості культури в противагу релігійній домінанті в культурі середніх віків.
4. Повернення у власне філософських дослідженнях до античної філософії і пов'язана з цим антисхоластична спрямованість філософських вчень Відродження.
5.  Широке  використання  теорії «подвійної  істини» для обгрунтування права науки і розуму на незалежне від релігії і церкви існування.
6. Переміщення людини, як основної цінності, в центр світу і в центр філософії.
Варто насамперед уяснити, що в оцінці людини Відродження рішуче розриває з традиціями середньовіччя. Це виявляється в тому, що воно замінює «геоцентричний» тип світогляду, притаманний середнім  вікам,   на  «антропоцентричний»,  тобто  світогляд, орієнтований на людину". На цій основі формується нова гуманістична філософська антропологія. І хоча мислителі Ренесансу не заперечують існування Бога, але вони «підносять» людину до рівня Бога. Людина — це не «тварь», а творець. Людська природа (тіло людини) не є носієм гріховності, з якою потрібно боротися, а є основа творчого людського начала, закладено в ній Богом.
В тлумаченні гуманістів Відродження творчість людини включає в себе і бажання перетворити себе, свою долю і життя, свої людські якості.                       _
В основі такого підходу до людини лежать два принципи. По-перше, безмежні можливості вдосконалення людської природи. По-друге, уявлення про те, що людина сама визначає свій життєвий шлях.

17.Пантеїстичні та натурфілософські вчення епохи Відродження.
Пантеїстична натурфілософії.
Спільними рисами натурфілософських концепцій Відродження були:
1.    В цих системах світ розуміється як жива істота, яка в певній мірі наділена душею (гілозоїзм);
2.    В цих концепціях світ осягається як цілісність, як єдність, співпадання протилежностей.
3.    Людина (мікрокосм) тлумачиться як частина природи (макрокосму) і має ідентичні їй властивості.
Одну із перших натурфілософських концепцій Відродження створив Микола Кузанський (1401-1464 рр.).
В традиційному релігійному тлумаченні Бог розуміється як особа, що знаходиться над світом і, виходячи із своєї волі, довільно створює світ. Кузанський не заперечує того, що Бог є начало світу, але він тлумачить Бога не як позасвітову особу, а як таке начало, яке співпадає з світом. Світ включений в сутність Бога, а Бог — це і є світ в цілому. Світ, отже, ніколи не створюється, він існує завжди, як завжди існує Бог. Це є релігійна форма пантеїзму.
Засновником системи натурфілософського пантеїзму був Дж.Бруно (1548-1600рр.).
В основу своєї натурфілософії Бруно покладає поняття єдиного. Єдине — це діалектична єдність всього, співпадіння протилежностей. Єдине — це все.
Позиція Дж. Бруно є типовим пантеїзмом, але на відміну від пантеїзму Кузанського його пантеїзм є натурфілософським, оскільки у Бруно Бог розчиняється у природі (а не навпаки, як це було у Кузанця). Природа, згідно з Бруно, є Бог. Така точка зору принципово суперечила традиційним релігійним канонам про те, що Бог є особа і творець світу. Тому-то церква вважала вчення Бруно єретичним, а сам він заплатив за свої переконання життям.
Завершує епоху Ренесансу творчість титанічної фігури Галілео Галілея (1564-1642), який створив своєрідну філософську систему.
Бог, за його думкою, створив природу,  наділив її певним порядком і закономірностями. Однак, після цього він не втручається у природу, яка живе і розвивається самостійно, незалежно від Бога. Ця думка Галіпея започатковує деїстичне розуміння світу. На підставі незалежного від Бога існування природи Галілей обґрунтовує правильність концепції подвійної істини, що давало йому змогу відмежувати науку від релігії. Наука спрямована на пізнання природи, а теологія — Бога; у них різні сфери пізнання, а тому наука відкриває такі істини, котрі не можуть оцінюватися з позицій релігії.

18.Соціально-філософсські, протестантські та правові ідеї в філософії Відродження.
ВІДРЯДЖЕННЯ, Ренесанс— соціальний та ідейний рух в європей¬ських країнах, який виник у період зародження капіталістичних відно¬син, був спрямований проти хрігстиян-сько-схоластичної культури середньо¬віччя і став перехідним щаблем від культури середньовічної до культури нового часу. Відмітною рисою культу¬ри В., антифеод. в своїй основі, є її світський характер, гуманістич. сві¬тогляд звернення до античної культ, спадщини, «від¬родження» її (звідси й назва). Але культура В. не була простим повер-ненням до античної. Вона її розви¬вала й інтерпретувала по-новому, виходячи з нових істор. умов. Із зруй¬нуванням старих феодально-релігій¬них уявлень і створенням нової си¬стеми цінностей, що відповідала бурж. епосі, яка зароджувалася, був пов'я¬заний антропоцентризм В. Центром світу проголошували людину, яку вва¬жали частиною природи, найдоскона¬лішим її витвором. На противагу феода льно-церковному аскет Іізмовг, проповіді пасивності, нова гумані-стич. етика звеличувала людську ді¬яльність. Гуманістич. ідеї В. най¬яскравіше відобразилися в мистецтві, спочатку в Італії (Джотто, С. Бот-тічеллі, Рафаель, Мікельандже-ло, Леонардо да Вінчі), а потім і в ін. країнах. Художники епохи В. у своїх творах відображали силу і велич енергійної дійової людини-оор-ця. В л-рі видатними представниками В. були Ф. ГІетрарка, Дж. Бокаччо, Л. Аріосто, Т. Тассо та ін. Епоха В. характеризувалася значним розвит¬ком архітектури, театр, мистецтва і музики. В цей період філософія пе¬рестає бути служницею богослов'я. Було відкинуто церк. догми і створе¬но новий, раціональний, життєствер-джуючий світогляд. Переосмислюєть¬ся по-новому антична філософ, спад¬щина. Особливо популярними стають ідеї пантеїзму і неоплатонізмі/, що їх беруть на озброєння в боротьбі з схоластикою. Відродилися етичні вчення стоїцизму (Петрарка) і епі¬куреїзму (Л. Валла), спрямовані про¬ти пануючої християнської моралі. Одним з гол. завоювань філософ, думки був розвиток натурфілософії (Микола Кузанський, ДЖІ Бруно, Бв Телезіо).
ПРОТЕСТАНТИЗМ (від лат— протестуючий, незгодний) — один з трьох (поряд з католицизмом і православ'ям) головних напрямів християнства. П. оформився в 16 ст.
на основі ідеологічної опозиції до ка¬толицизму і став логічним продовжен¬ням реформації. П. відобразив пра¬гнення бурж. суспільства до здешев¬лення і спрощення р*еліг. культу, до демократизації його в ім'я бурж. ін¬дивідуалізму, приватної ініціативи і підприємництва. Звідси один з осн. догматів П.— спасіння через особисту віру. Єдиним джерелом віровчення П. визнає Біблію. П. відводить другоряд¬не місце духівництву, церкві, реліг. культові. В П. немає поклоніння іко¬нам, мощам, святим, залишено тіль¬ки таїнства хрещення і причащання. Богослужіння ведеться рідною мовою прихожан, культ спрощено, зведено до проповідей, спільних молитов і співів псалмів. П. виступив проти зовн. ре¬лігійності, намагаючись перетворити релігійність на внутр. світ людини.
Учень Петрарки Джаноццо Манетті (1396—1459) у своєму творі
«Про гідність і вищість людини» прославляє її як вище творіння Бога. Саме че¬рез це людське тіло наділене гармонією і красою, але ще вище стоїть злаго¬дженість і гармонія розуму, бо тільки завдяки розумові людина не лише про¬довжує, а й завершує процес божественного творіння. Призначення людини — пізнавати й діяти.
Гуманізм Відродження мав яскраво виражений антропоцент-ричний характер. Гуманістична антропологія була спрямована на:
обгрунтування особливого, центрального місця людини в ієрархії світових сутностей;
піднесення гідності людини;
прирівняння її у чомусь до Бога.
З іншого боку, гуманісти виправдовували земну природу людини, дбали про гармонію людських якостей і характеристик.
Названі мотиви звучали також і у творах представників ренесан¬сного платонізму. Тільки тут вони знаходили повніше і стрункіше філософське обгрунтування. Треба також відзначити, що канонізо¬ваному Середньовіччям Арістотелеві мислителі Відродження проти-ставляли Платана —у працях й інтерпретаціях неоплатоніків. Філо¬софія Платана була різнобарвніша, афористичніша, літературно жвавіша (діалоги) й художніша. Отже, більше прийнятний для епо¬хи був платонізм.

19.Емпіризм в філософії Нового часу (Бекон, Гоббс, Локк, Берклі, ІОм та їх погляди).
Ф.Бекон і Р.Декарт обстоювали позиції емпіризму та раціона¬лізму і в дечому абсолютизували індуктивний і дедуктивний шля¬хи пізнання. Синтез цих двох шляхів пізнання до певної міри здійс-
нив англійський філософ Т.Гоббс (1588— 1679). Як і Ф.Бекон, Т.Гоббс вбачає у знанні силу. Теоретичні знання повинні стати зна¬ряддям для розвитку практики, але вони по¬винні базуватися на досвіді. Тому будь-яке знання починається із відчуття і ніколи не виходить за межі доступних чуттю реалій. Проте існують знання всезагальні та необ¬хідні (наприклад, математичні); на думку Т.Гоббса, і такі знання пов'язані із чуттям тим, що вони постають особливим - точним і фіксованим використанням знаків мови.
Т.Гоббс поєднує індукцію і дедукцію, бо вважає, що спочатку треба йти шляхом пізнання простіших, елементарних якостей речей (дедукція), а потім поєднувати їх, синтезувати (індукція). Пізнання через аналіз виявляє головні акциденції(властивості ре¬чей): *протяжність, *мїсце, *рух, *якість.
Будучи номіналістом, Т.Гоббс вважав, що у світі існують тільки конкретні речі, не існує вроджених ідей, а «знаки» (слова) є універ-саліями (термінами) для позначення подібності різних речей. На¬приклад, таке поняття, як «матерія» лише тільки знак уявлення про колір, тепло, звук. Універсали дають нам можливість у процесі ана¬лізу підводити елементарне під визначення загального.
Особливу увагу Т.Гоббс приділяє дослідженню людини. На про¬тивагу Арістотелеві, для якого людина є суспільною істотою, Т.Гоббс стверджує, що людина за своєю природою егоїстична. Заради своєї вигоди люди можуть заперечувати навіть геомет¬ричні теореми. Усі люди хочуть собі добра, тому прагнуть до самозбереження та уникання зла. Оскільки воля кожної людини детермінована досягненням якоїсь мети, то свободи волі немає, є лише свобода як відсутність перешкод для досягнення мети. Свобода досягається усуненням зовнішніх перешкод або погод¬женням із зовнішніми чинниками. В цьому сенсі морально лише те, що стосується користі окремого індивіда. Врешті, егоїзм пород¬жує хаос, людьми опановує страх, і вони укладають суспільну угоду для своєї ж користі. Ця суспільна угода передбачає ство-рення єдиного централізованого органу управління суспільними процесами, який і кладе край хаосу та ворожнечі. Концепція суспільної угоди Т.Гоббса передбачала, що свою особисту свободу люди передають державі і, поступаючись свободою, вводять своє життя у впорядковане русло.
Т.Гоббс вважав най¬складнішим та найпотрібнішим для людей; він уподібнював державу біблійній істоті Левіафану та наполягав на тому, що в державі люди по¬збавляються розбрату і стають ніби єдиною істотою. Моральним тепер є те, що корисно державі. Функції держави полягають у тому, щоб до-тримуватися «природних законів»: О сприяти самозбереженню суспіль¬ства; •=> оберігати приватну власність; °=> забезпечувати всім рівні права; <=> сприяти збагаченню членів держави. Проте кращою державою все ж повинна бути монархія тому, що вона на вершину державної влади зно¬сить людину, єдину волю, а не абстрактний загал, що веде до розбрату. Водночас Т.Гоббс вважав, що вихідна причина виникнення держа¬ви - краще забезпечення природних прав конкретних людей - не повинна втрачатись ніколи. Тому він проголосив принцип прав громадян та прин¬цип "дозволено все, що не заборонено". Філософ також стверджував право громадян постати проти монарха в тому разі, якщо він перестане дбати про їх права та інтереси. В цілому для філософських міркувань Т.Гоббса характерна орієнтація на тілесне, а тому і світ, і людину, і дер¬жаву він змальовує механістичне; через це у пізнанні панує чуттєвість, а у державному правлінні - сила.
Англійський філософ Дж.Локк (1632 — 1 704) постав засновником більш-менш розви¬неної теорії пізнання у філософії Нового часу. Значну увагу він приділив запереченню існу¬вання «вроджених ідей», посилаючись при цьому як на наукові дані, так і на спостере¬ження над примітивними народами, здобуті в епоху географічних відкриттів. Від народ¬ження мозок людини являє собою, за Локком, "ТаЬиІа газа" - чисту дошку, тобто в ньому немає нічого, окрім простої здатності бути органом пізнання і мис-лення. У такий спосіб Дж.Локк намагався дістатися до самих підвалин пізнання, не припускаючи попереднього знання готовим. До певної міри тут був присутній і намір засвідчити принципову вихідну рівність всіх людей за можливостями. Дж. Локк вважав, що існує два джерела знань: відчуття, які дають нам прості ідеї (біле, овальне, солодке
й т.ін.) _^. рефлексія — діяльність розуму, спрямована на зіставлення
й узагальнення простих ідей та утворення на їх основі
«складних ідей»
Найпершою, елементарною операцією рефлексії (мислення) філософ вважав розрізняння та ототожнення. Найвищою складною ідеєю для Локка постає ідея субстанції, яка постає найбільш ши¬роким поняттям, що орієнтує людську діяльність та науку. Шлях утворення складних ідей, за Локком, повинен узгоджуватись із дос¬відом людської діяльності. Як і Т.Гоббс, Дж. Локк вважає, що загаль¬не знання фіксується у мові, а не існує у вигляді позачуттєвої «мис¬лячої субстанції» (остання не має дослідного підтвердження).
Критикуючи раціоналізм, Дж.Локк спирається на здоровий глузд людини, апелює до чуттєвого досвіду і доходить висновку, що суб'єктно-об'єктні відносини у процесі пізнання виявляють різні за своїм характером якості речей:
^>    «первинні» — протяжність, фігура, об 'єм, рух і спокій
^>     «вторинні» — пов 'язані з індивідуальними особливостями
суб'єкту пізнання, виникають та існують лише в ньому.
Дж.Локк відомий в Англії як теоретик відомої англійської системи вихован¬ня, що передбачала поєднання фізичного, інтелектуального та морального виховання. Для останнього, на думку філософа, зберігають свою чинність по¬ложення християнської релігії.
В цілому філософію Дж. Локка відносять до емпіризму, проте його знаме¬нита теза "Немає нічого в інтелекті, чого б не було у відчуттях" дає підстави вважати, що це емпіризм сенсуалістського плану, який отримав подальший розвиток в англійській філософії.
Критикуючи філософську позицію Дж. Локка, Дж. Берклі (1685 —1753) стверджував, що не лише «вторинні», а й «первинні» якості речей мають суб'єк¬тивний статус. У цьому аспекті всі якос¬ті речей «вторинні» тому, що їх сприймає людина. Отже, за Берклі, існує лише те, що сприймають органи чуття; це і є позиція радикального сенсуалізму.

20. Вчення про субстанцію (Б.Спіноза, Г.Лейбніц).
Основний внесок у вчення про субстанцію в філософії Нового часу зробили нідерландський мислитель Б.Спіноза та німецький філософ ГЛейбніц.
Б.Спіноза (1632-1677 рр). свої погляди виклав у таких творах: «Про Бога, людину та її щастя», «Етика». Саме в «Етиці» розвинуті і висвітлені основні його ідеї.
Критикуючи Декарта, Спіноза стверджує, що існує лише одна субстанція. Вона поєднує в собі два атрибути — протяжність і мислення. Ця єдина субстанція і є природою у її цілокупності, або Богом. Субстанція ніким не створюється, вона є причиною самої себе. Таке розуміння субстанції містило як діалектичну ідею взаємодії між конкретними матеріальними увтореннями, так водночас і ідею їх матеріальної єдності. Однак Спіноза відкидав атрибутивність руху; за його думкою, рух не є невід'ємною властивістю матеріального світу, а лише його модусом (вторинною, похідною характеристикою). Це було антидіалектичним моментом у філософії Спінози.
Розуміння субстанції (Бога) у Спінози є передумовою вирішення етичної проблематики. В центрі його уваги перебуває питання свободи. На думку Спінози, в субстанції злиті необхідність і свобода. Ці поняття не протилежні одне одному, а навпаки, вони обумовлюють одне одного. Протилежністю необхідності є не свобода, а свавілля.
Бог (субстанція) вільний, бо все, що він здійснює, випливає із його власної необхідності. В природі, а до неї Спіноза включає і людину, панує детермінізм, тобто необхідність.
Таким чином, весь світовий процес здійснюється з огляду на силу абсолютної необхідності, і людська воля нічого не здатна тут змінити. Спіноза взагалі не виділяє такої людської властивості, як воля: одинична людська душа не є щось самостійне, вона не є субстанцією; дух людини — це не що інше, як модус мислення, а тому Спіноза вважає: «Воля і розум — одне і те ж». Людина може тільки пізнати хід світового процесу, щоб узгодити з ним своє життя і свої бажання. В такому випадку вона стане вільною. Так Спіноза приходить до розуміння свободи як пізнаної необхідності. Тільки неуцтво змушує нас думати, що ми можемо змінити майбутнє; майбутнє відбудеться з такою ж неминучістю, як минуле. Ось чому надія і страх засуджуються Спінозою: вони залежать від погляду на майбутнє як на щось невстановлене і тому виникають через недостаток мудрості.
Необхідно звільнити людей від тиранії страху — вважав Спіноза, — тому що людина вільна ні про що так мало не думає, як про смерть, і її мудрість полягає в роздумах не про смерть, а про життя. Адже все одно, ніщо з того, що людина змогла б зробити, не зробить її безсмертною, і тому марко витрачати час на страх перед тим фактом, що всі ми помремо. Спіноза, подібно до Сократа, і Платона, вважає, що всі неправильні дії пов'язані з пізнавальними помилками: людина, яка правильно розуміє навколишні обставини, діє мудро і буде щасливою. Люди, які живуть, підкоряючись розуму, знайдуть шлях до згоди.
Г.Лейбніц (1646-1716 рр.) — німецький філософ-ідеаліст, математик, фізик, винахідник, історик, юрист, мовознавець. Головний філософський твір — «Монадологія».
Ядро філософської системи Лейбніца складає вчення про «монади», безтілесні «прості субстанції», «істинні атоми природи», «речові елементи». «Монада» в перекладі з грецької означає «єдине» або «одиниця». Лейбніц заперечує вчення Спінози про єдину субстанцію, яке, на його думку, призводить до того, що із світу вилучаються рух, активність. Він стверджує, що субстанцій існує нескінченна кількість.
Монади" не змінюють своєї внутрішньої структури під впливом інших монад. Кожна монада виступає як певний світ, відображаючи в собі весь світовий порядок, і має свою власну визначеність (є носієм певних якостей), якою вона відрізняється від інших. Монади, пише Лейбніц, «не мають вікон», тому вони не діють одна на одну; кожна з них подібна до самостійного, відокремленого Всесвіту. В цьому відношенні кожна із монад Лейбніца подібна до субстанції Спінози:
вона є те, що існує само по собі і не залежить ні від чого іншого, крім Бога, який створив весь світ монад. І водночас будь-яка монада сприймає, переживає в собі весь Космос у всьому його багатстві і багатогранності, хоча не всі монади мають світло розуму, щоб усвідомлювати це.
Монади не мають ніяких просторових або будь-яких фізичних характеристик. Їх, таким чином, не можна пізнати чуттєво. Вони є суто ідеальними, духовними елементами буття. Ми можемо їх пізнати тільки за допомогою розуму. Чуттєві речі, тобто поєднання монад, відрізняються залежно від монад, з яких вони вкладаються.
З основними ідеями монадології зв'язана і теорія пізнання Лейбніца. Всі знання, які доступні людині, Лейбніц ділить на 2 види: «істини розуму» та «істини факту». До перших належать знання, одержані тільки з допомогою понять розуму, без звернення до досвіду: аксіоми .математики, закон тотожності і суперечності. Навпаки, «істини факту» ми здобуваємо емпіричним шляхом; до них належить більша частина наших уявлень про світ. «Істини розуму» завжди мають необхідний і визначальний характер, тоді як «істини факту» — тільки ймовірний.
Одну з найбільш характерних речей філософії Лейбніца складає ідея про велику кількість можливих світів. Світ «можливий», якщо він не суперечить законам логіки. Існує велика кількість можливих світів, кожний з яких Бог споглядав перш, ніж створив дійсний світ. Будучи добрим, Бог вирішив створити кращий із можливих світів, а він вважав, що кращим мусить бути той, в якому добро значно переважає зло. Він міг би створити світ, в якому немає зла, але він не був би настільки -хорошим, як світ, який дійсно існує. Ось чому велике добро логічно пов'язане з деяким злом. Це можна зрозуміти на звичайному -прикладі: ковток холодної води в спекотливий день, коли ви страждаєте від спраги, може дати вам таке велике задоволення, що ви подумаєте що варто було відчути спрагу, хоча вона й нестерпна, тому що без неї не була б такою великою наступна насолода. В нашому світі, хоч і існує зло, але добра все-таки більше, ніж у будь-якому з існуючих світів.

20.Раціоналізм філ нового часу(Декарт Спіноза Лейбніц та їх погляди)
21.Проблема методу пізнання філ нового часу (Бекон, Декарт)
Започатковує вивчення методів осягнення природи англійський філософ Ф.Бекон (1561-1626 рр.). Основний твір Бекона: «Новий органон». Головну увагу Бекон приділяє проблематиці науки, знання і пізнання. У світі науки він вбачав основний засіб розв'язання соціальних проблем і суперечностей сучасного йому суспільства. На думку Бекона, узгодженість між наукою і владою має плідно впливати на соціальний розвиток; Наука необхідна для того, щоб від неї користь і успіх мало саме життя.
Вважаючи, що науковий прогрес не встигає задовольняти потреби практики  (хоч у той час  відбувався швидкий розвиток природничо-наукового пізнання), Бекон обгрунтував необхідність вивчення законів природи новим способом, за допомогою нового понятійного апарату, який адекватно відбиває реальність. «Новий Органон”. В цьому творі Бекон подає «нову логіку», розглядаючи її як головний шлях до одержання нових знань і побудови нової науки, як засіб, що забезпечує істинність пізнання.
Основним робочим методом логіки він вважає індукцію. Оскільки Бекон орієнтується на пізнання дійсного, реально існуючого світу, як основне знаряддя пізнання у нього виступають почуття, досвід експеримент і те, що з них випливає. Його основна теза: "Немає нічого в розумі, що перед цим не пройшло б через відчуття". На основі узагальнення чуттєвих даних ми дістаємо достовірне знання. Але досвід дає нам істинне знання тільки тоді, коли свідомість буде звільнена від помилкових суджень («ідолів», «привидів»). Таких ідолів Бекон виділяє чотири групи: «ідоли роду», «ідоли печери», «ідоли ринку», «ідоли театру». «Ідоли роду» — це помилки, властиві всьому роду людському. Вони зумовлені спільною для всіх людей природою, недосконалістю самого людського розуму. «Ідоли печери» — це спотворення, джерелом яких є індивідуальні особливості розуму індивідів. «Ідоли ринку» — це перешкоди, які виникають внаслідок спілкування між людьми за допомогою слів. Це процес нав'язування індивідам тих чи інших помилкових, але таких, що вже стали звичними, уявлень. «Ідоли театру» — помилки, породжені сліпою вірою людей в авторитети, старовинні традиції, хибні думки.
Усвідомлення природи цих ідеалів допоможе подолати перешкоди на шляху пізнання.
Р. Декорт (1596-1650 рр.) — французький філософ, математик, основоположник аналітичної геометрії, представник класичного раціоналізму.
Основні твори Декарта: «Роздуми про метод», «Начала філософії».
Філософія Декарта являє собою новий цілісний і раціонально обгрунтований образ світу, що відповідав актуальному стану природознавства. Першу і вихідну визначеність будь-якої філософії Декарт вбачав у визначеності свідомості, мислення.
Філософствування як мислення має починатися із самого себе. Вимогу такого початку він виражає аксіомою: «У всьому належить сумніватися». Пошук істини передбачає сумнів. Ми можемо сумніватися в будь-чому, але ми не можемо не вірити, що висновок «Я мислю, отже існую» — істкчний і що він тому є першим і найвірнішим із усіх висновків. Таким чином, «мисляче Я» Декарта є самодостатнім і не потребує для свого існування нічого, окрім самого себе.
Мислення та його закономірності — це єдине, що не викликає сумніву, воно є очевидним. Декарт говорив про «вроджені ідеї», про інтелектуальну інтуїцію, про самоочевидні положення, спираючись на які, розум може давати істинні знання, не звертаючись до чуттєвого досвіду. Тільки такі самоочевидні положення можуть бути покладені в основу науки. Із цих загальних положень, які грунтуються на логічних і математичних закономірностях, можна вивести знання про окремі одиничні явища і предмети.
Істинного знання, за Декартом, люди досягають лише за допомогою розуму. Але не досить мати добрий розум, головне — вміти його застосовувати, використовувати істинний спосіб його застосування. Таким методом Декарт вважає раціональну дедукцію і пропонує набір правил, яких слід дотримуватися в процесі побудови суджень при пізнанні істини:
1. Включати в свої міркування тільки те, що "розум бачить ясно і чітко і що не викликає ніяких сумнівів щодо істинності.
2. Ділити кожну складну проблему на більш прості частини для подальшого їх пізнання.
3. Послідовно переходити в пізнанні від простого, відомого і доведеного до складного, невідомого і недослідженого.
4. Не робити ніяких пропусків у логічних ланках досліджень.
1 не треба ставити межу перед людським розумом: немає нічого настільки далекого, чого не можна було б досягнути, і нічого настільки таємничого, чого не можна було б відкрити.
Декарт вірив у всемогутність математики і логіки вважав, що з їхньою допомогою можна відкрити будь-які таємниці природи, тому що вони грунтуються на інтуїції і дедуктивних стуктурах розуму.
Декарт був прихильником дуалістичної позиції при вирішенні проблеми субстанції (першооснови, сутності всього існуючого). Він стверджує про два начала світу: матеріальне і духовне, які існують паралельно і. незалежно одне від одного. Як пов'язані між собою матерія і мислення, як мислення може дати знання, адекватне буттю — відповісти на ці питання Декарт не зміг.
22. Філософія Нового часу та її зв’язки з природознавством.
Визначальною особливістю Нового часу (ХУІІ-ХУІІІ ст.) є буржуазія, який висуває і обґрунтовує нові цінності і засади людського буття у порівнянні з феодалізмом. В центрі нового світогляду була вже не віра, а розум- Основні парадигми Нового часу: «Знання — то сила!» (в основі ставлення людини до світу лежить знання; перевага надається фактичному, позитивному знанню явищ дійсності, що базуються на науці й експерименті); друга парадигма — опануй природою в ім'я користі й успіху самого життя (виробляється на основі впровадження науки в виробництво).
Машинне  виробництво,  яке поступово витісняє ремесло, потребувало розвитку точних знань про закономірності природи. Внаслідок цього перед суспільством постала проблема розробки методів, шляхів і прийомів вивчення природи. Саме тому проблема методу є однією із центральних в філософії Нового часу.
Приходить експериментальне природознаство, виробляються кількісні критерії для оцінки природних явищ. Важливого значення набувають спостереження, вимірювання, порівняння, аналіз, есперименти і основані на них індуктивні умовисновки. Біля джерел такого розуміння наукової творчості стоїть Ф.Бекон.
Прагнення до систематизації, кількісний ріст і диференціація знання викликають розвиток теоретичного мислення. Тому поряд з розвитком чуттєвого, емпіричного, пізнання світу розвивається і раціональне, математичне мислення. Ці два типи пізнання і формують основні напрямки філософського мислення Нового часу: емпіризм та раціоналізм, найбільш яскравими виразниками яких були відповідно англійський філософ Ф.Бекон і французький філософ Р.Декарт. Емпіризм. (від грец. «емпірія» — досвід) — вважає чуттєвий досвід єдиним істинним джерелом знань. Раціоналізм (від лат. «раціо» — розум) вважає розум, думку вищим ступенем в системі філософських цінностей, основою пізнання та діяння людини. Достовірне знання не може бути виведеним з досвіду. Воно може бути виведене тільки із самого розуму.

23.Французький матеріалізм ХУШ століття та його розуміння природи і суспільства
матеріалістичні вчення групи видатних французьких філософів 18 ст. (Ж.-О. Ламетрі, Д. Дідро, К. Гельвецій, П. Гольбах та ін.). Назрівання бурж. революції було соціальною основою для виникнення ідейного руху, який у філософії ви¬явився у системах Ф. м. 18ст. Ідей-ними джерелами Ф. м. 18 ст. були нац. матеріалістична традиція (механіс¬тичний матеріалізм Р. Декарта), а також англ. матеріалізм 17 ст. Найгрунтовніше ідеї Ф. м. 18 ст. вик-
ладено в ^Системі природи* Голь-баха. Франц. матеріалісти зробили важливий внесок у становлення мате¬ріалізму як цільного атеїстич. сві¬тогляду, що протистояв теології та ідеалізмові. Заперечення надприрод¬них сил, пояснення природи з неї самої — важливий принцип Ф. м. 18 ст. Спираючись на механіку, ма¬тематику, хімію, біологію, медицину, франц. матеріалісти розвинули вчен¬ня про матерію як єдину реальність, яка має безконечні, різноманітні якості. Матерія, як сукупність усього існуючого, тотожна природі; вона без¬конечна в просторі й часі, які є об'єк¬тивними формами її буття. При цьому матерія розглядалася як така, що складається з неподільних частинок речовини: у Гольбаха і Гельвеція — це атоми, яким притаманні метрично-мех. характеристики (густота, про¬тяжність, інерція, рухомість); у Ла-метрі і Дідро — молекули, яким влас¬тива ще й чуттєвість (гілозоїзм), Франц. матеріалісти у вченні про не¬розривний зв'язок матерії і руху, про внутр. активність матерії і її якісну різноманітність близько підійшли до діалектич. розуміння природи. Вису¬нуті ними ідеї еволюції відіграли важливу роль у підготовці наук, ро-зуміння природи і стимулювали ви¬никнення еволюц. концепцій в біоло¬гії. В теорії пізнання франц. матеріа¬лісти були прихильниками матеріа-лістич. сенсуалізму, їхня теорія пі¬знання була спрямована проти теоло¬гії, суб'єктивного ідеалізму. Але, як і всі домарксистські матеріалісти, франц. матеріалісти не піднялися до розуміння ролі суспільної практики в пізнанні, і через це їхня теорія піз¬нання була споглядальною (див. Споглядальність). Недоліком франц. матеріалістів є їхній метафіз. анти-діалектич. підхід до об'єктивної дійс¬ності, механістичне розуміння руху. Всі зміни в природі вони розглядали як суто кількісне зростання. В погля¬дах на суспільне життя франц. мате¬ріалісти стояли на ідеалістич. пози¬ціях. Вони абсолютизували значення ідей у житті суспільства, причину тих чи ін. суспільних явищ шукали в ото¬чуючій природі, навколишньому сере¬довищі та власній біологічній приро¬ді людини. Буржуазія, що прийшла до влади у Франції після бурж. ре¬волюції 1789—94, втратила свою рево¬люційність, і її ідеологи знову взяли на озброєння ідеалізм і релігію.
24. І.Кант — родоначальник німецької класичної філософії та його гносеологія
25. Суспільно політичні погляди Канта та етика
1. І.Кант (1724-1804 рр.) — родоначальник класичної німецької філософії, творець першої системи класичного німецького ідеалізму. Кант поєднував філософію з дослідженнями у галузі природничих наук.
«Зоряне небо наді мною і моральний закон в мені» — цими словами І.Кант виражає два основні напрямки і два основні джерела своєї філософії. Він прагнув дати філософське обгрунтування, з одного боку, законів природного процесу, а з іншого — людської гідності та соціальної рівності. У процесі розв'язання цих питань він піддав критиці стару матафізичну філософію.
Творчість Канте можна умовно поділити на два періоди:
1) докритичний (до 60-х рр. XVIII ст.), коли Ї. Кант виступає як стихійний матеріаліст, який обґрунтовує ідею саморозвитку природи. Питання про можливості людського пізнання Кант вирішує оптимістично.
2) критичний ( з 70-х рр. XVIII ст.), коли Кант займається «критикою розуму» — змінюються його погляди на можливості людського пізнання. В цей час він будує свою систему агностицизму. Крім гносеологічної проблематики розглядає проблеми релігії, етики, естетики. Свою «критичну філософію» І.Кант виклав у трактатах:
«Критика чистого розуму» (вчення про пізнання), «Критика практичного розуму» (розкрито етичні погляди філософа), «Критика можливості судження» (вчення про доцільність у природі, основи кантівської естетики).
Кант ділить філософію на теоретичну і практичну. Він вважав, що вирішенню таких проблем філософії, як проблеми буття, моралі і релігії повинно передувати дослідження можливостей людського пізнання.   Предметом  теоретичної  філософії  є дослідження пізнавальної дільності і законів людського розуму і його меж.
Кант розумів, що прямолінійно відповісти на питання, зв'язані з проблемою пізнання світу, надзвичайно складно. Високо оцінюючи науку і силу філософського розуму, він все ж прийшов до висновку про існування межі пізнання. Крім того. Кант мав на увазі і принципову обмеженість суто наукового освоєння світу, про що дуже часто говорять сьогодні.
Теоретична філософія, відповідаючи на питання: «що я можу знати?», ділить світ на дві частини:
а) «світ явищ», або чуттєвий світ, де панують закони причинності і необхідності;
б) «світ сутностей», або «світ речей в собі», світ свободи. Ми пізнаємо світ не таким, яким він є насправді, а таким, яким він перед нами являється. Нашому пізнанню доступні тільки феномени (тобто прояви сутності), а сама сутність — непізнавана («річ в собі»). Кант заперечував безмежні можливості людського розуму. Там, в «світі речей в собі», знаходяться Бог, Душа, Воля. Ї тому людина не в змозі розкрити всі таємниці людського буття — довести існування Бога, безсмертя душі та інше. Їй це недоступно. Людський розум може пізнати тільки «світ явищ», а «світ речей в собі», тобто світ сутностей, закритий для людського розуму.
Кант вважає, що наукове пізнання є нескінченим процесом, абсолютного знання ні про що не може бути. Наші знання накопичуються^ але сутність речей залишається недосяжним горизонтом.  Тому  Кант  виступає  агностиком   (від  грец. а-заперечення, Б1105'1^ — знання; недоступне пізнанню), оскільки заперечує пізнаваність сутності. Насправді, пізнаючи явище, ми пізнаємо в деякій мірі і сутність речей.
Практична філософія, вважає Кант, вивчає суспільство, проблеми людської свободи і відповідає на питання: що я повинен зробити? на що я можу надіятись? хто така людина? Він розглядає людину як істоту, що існує як у «світі явищ» (тобто проявляється як емпірична, природна істота), яка підкоряється законом природи, так і в світі «речей в собі», де людина повинна підкорятись категоричному імперативу — моральному закону, обов'язку, совісті.
Покора перед обов'язком і повага до закону возвеличує людину над собою як частиною почуттєвого світу та перетворює її у вільну від природи та умов часу особу, яка є метою сама по собі.
Уся моральна теорія Ї. Канта грунтується на возвеличенні свободи людини. І.Кант шукає та вбачає свободу людини в її волі.
Таким чином, найвищою цінністю Кант проголошує людину, людське щастя і разом з тим гідність, високий моральний обов'язок. Вічні надії на щастя філософ ставить в тісний зв'язок з моральним правом на це, з тим, наскільки людина зросла себе гідною щастя, заслужила його своєю поведінкою.

26. Діалектика. Система та метод філ Гегеля.
Г.Гегель (1770-1831 рр.) — німецький філософ-ідеаліст, представник німецької класичної філософії, творець ідеалістичної діалектики.
Основні праці Г.Гегеля: «Феноменологія духу», «Наука логіки», «Основи філософії права», «Енциклопедія філософських наук», «Філософія історії». Філософська системи Г.Гегеля уособлює вчення про природу та суспільство як форми існування «абсолютної ідеї».
В основі світу лежить ідеальне начало — «абсолютна ідея», основними рисами якої є активний і діяльний характер, постійний рух і розвиток. В процесі свого становлення «абсолютна ідея» породжує природу, життя людини та суспільство і культуру. Людська історія є найвищим етапом втілення «абсолютної ідеї». Мета існування «абсолютного духу» — пізнання самого себе. Зробити це він може за допомогою людської свідомості, мислення, філософії. Цю ціль «абсолютний дух» реалізує через діяльність людських поколінь на протязі всієї всесвітньої історії.
В роботі «Феноменологія духу» викладена геелі^ська теорія пізнання, тобто вивчається знання, як феномен духу. Гегель пропонує абсолютно нове розуміння суб'єкта пізнавального процесу. Суб'єкт — це не окремий індивід, і не свідомість окремого індивіда, а всезагальний дух в його історичному розвитку. У Гегеля — свідомість відірвана від людства — це і є всезагальний дух.
Філософ пропонує розглядати процес освоєння світу ніби «драбину», піднімаючись по східцях якої, окремий індивід прилучається до духовної культури, накопиченої людством, і піднімається з точки зору буденної свідомості до точки зору філософської. На вершині цих сходинок індивід в змозі подивитись на світ і себе з точки зору світової історії, «світового, духу», для якого більше нема протилежності суб'єкта і об'єкта, «свідомості» і «предмета», а є тотожність мислення і буття.
Будь-який розвиток, вважає Гегель, протікає за певною схемою: ствердження (теза), заперечення цього ствердження (антитеза) і заперечення заперечення, зняття протилежностей (синтез). В синтезі ніби примирюються між собою теза і антитеза, з яких виникає новий якісний стан.
Гегелівський діалектичний метод, таким чином, вступає в протиріччя з вимогою системи, яка обов'язково мусить бути завершена, а це означає, що абсолютна істина повинна бути в кінці кінців досягнута. Гегель розглядав свою систему як філософію, що вінчає собою розвиток всього людства, в якій досягнута абсолютна ідея; тим самим і історія ніби набувала завершення, і досягнутий нею рівень, тобто умови сучасної Гегелю Німеччини, оголошувались вищою точкою історичного руху людства. Тим самим, всі протиріччя дійсності вирішуються і досягається абсолютно істинний стан — якраз цього вимагає гегелівська система. Але це суперечить діалектичному методу. Метод вимагає перетворення існуючої дійсності, гегелівська система ж вимагає оправдання дійсності.
Твір Г.Гегеля «Філософія історії» аналізує світову історію як розвиток духу в часі. За Гегелем, історія має свою мету. Ця мета — розвиток свободи, свободи громадянина в громадянському суспільств. Оскільки реалізація свободи з необхідністю має в собі те, що дух сам усвідомлює себе вільним, історія є також прогресом у свідомості свободи. З цієї точки зору Гегель розрізняє три головних етапи світової історії. Давньосхідні народи знали, що вільною може бути лише одна людина; греки та римляни вважали, що вільною є певна група людей;
сучасні «германські» народи повністю усвідомили, що всі люди вільні.
Г.Гегель вважає, що розвиток «Світового духу» відбувається не без участі людини, не без людської активності. Важливе місце в історії належить «всесвітньо діючим індивідам», історичним героям, інтереси, потреби та пристрасті яких ведуть до подій епохального значення.

Діалектика і догматизм. Основні принципи діалектики.
В ході розвитку філософської думки людства склалися два основних типи розуміння світу: діалектичний і догматичний (метафізичний). При метафізичному тлумаченні світу розвиток не заперечується, але він розуміється переважно як кількісні зміни предметів та явищ або ж як повторення раз і назавжди укорінених у бутті і незмінних в якісному плані форм. Однією з ознак догматичного способу мислення є те, що він недостатньо враховує взаємодію і взаємозв'язок явищ. Цьому стилю мислення властиві роз'єднання, розмежування окремих елементів, властивостей предмета і предметів один від одного та їх осмислення як ізольованих. Внаслідок цього в догматизмі відображаються    лише    безпосередні,     зовнішньо-очевидні взаємозв'язки, тоді як глибинні, внутрішні залишаються поза увагою.
Отже, догматизм (метафізика) — це таке розуміння світу і такий спосіб мислення, при якому ігноруються або вкрай спрощено розглядаються взаємозв'язки і взаємодії явищ і предметів, а процес розвитку тлумачиться як кількісне збільшення або зменшення об'єктів без їх якісної зміни.
Діалектична концепція світу і діалектичний спосіб мислення і метафізичному.
Діалектика є таким способом розуміння світу, при якому дійсність як така, що знаходиться у постійній зміні, •«заємозумовленості. Мислити діалектичне означає:
бачити явище або предмет в його цілісності, взаємозв'язку з іншими явищами, в єдності протилежних сторін, притаманних даному явищу, в постійному розвитку.
Варто пам'ятати, що діалектика є теорією не будь-яких змін, не всякого руху, а лише однієї форми змін — розвитку.
Рух — це спосіб існування матерії, в найзагальнішому плані будь-яка зміна. Розвиток — це така спрямована і закономірна зміна матеріальних і духовних об'єктів, внаслідок якої виникає новий стан об'єкту, що виявляється у 'трансформації його складу, структури і функцій. Розвиток є лише там, де відбуваються якісні перетворення, тоді як рух можливий і без них.
У філософській думці ХІХ-ХХ сг. переражає в цілому діалектичне розуміння людини, світу, та відношення між ними. Проте в значній частині філософських вчень діалектика розглядається як така теорія розвитку дійності і стиль мислення, яка охоплює лише деякі окремі сфери світу, а не буття в цілому. При такому підході діалектика виступає не як універсальний спосіб розуміння людини і світу людського буття, а в якості лише часткового, .окреміщного елементу світорозуміння, можливість застосування якої обмежена лише окремими галузями буття.
Діалектика є певною теоретичною системою і в якості такої включає в себе певні принципи, закони і категорії.
Принципи — це загальні та універсальні, основоположні ідеї, настанови, критерії, які визначають смисл і роль всіх інших елементів у системі. Принципи діалектики надають її змісту характеру єдиного цілого, перетворюють закони і категорії діалектики в струнку систему.
У сучасних концепціях діалектики найбільш вагома роль належить принципу зв'язку і принципу розвитку.
Принцип розвитку в загальному плані можна сформулювати так: як би не поєднувалися в процесі якісних змін об'єктів прогресивні і регресивні зміни, будь-який об'єкт обов'язково або сам проходить стадію прогресивного розвитку, або ж входить в іншу систему і в її складі здійснює цей процес. У суспільному житті принцип розвитку виявляється як принцип історизму. Завдяки цьому зазначений принцип став методологічною основою для осмислення сучасного стану людства і визначення перспектив його майбутнього.
Принцип взаємозв'язку і взаємозумовленості. Світ є надзвичайно багатоманітним. Кожний предмет має множину властивостей, які розкриває через зв'язок і відношення до інших предметів. Інакше кажучи, кожне утворення виявляє себе через відношення і зв'язок з іншими утвореннями.  Отже,  кожен, об'єкт знаходиться у закономірному зв'язку з іншими і бере участь у взаємодії з іншими об'єктами. Зв'язок — це така форма відношення, коли зміна одного предмета чи явища передбачає зміну іншого. Не існує об'єктів, які б існували поза будь-якими зв'язками і взаємодією. Саме у врахуванні всебічного взаємозв'язку і взаємодії об'єктів між собою і полягає одна із найсуттєвіших ознак діалектики та зміст принципу зв'язку.
Діалектика має і свої закони. Виділяють три основних закони діалектики: закон єдності і боротьби протилежностей, закон взаємного переходу кількісний і якісних змін і закон заЬеречення заперечення.
Закон — це поняття, яке відображає необхідне, істотне, стійке і повторюване  відношення  між  матеріальними  і  духовними феноменами.
Закон єдності і боротьби протилежностей — це універсальний закон, в силу якого всім речам і явищам матеріального і духовного світу властиві внутрішні. Боротьба цих протилежностей є джерелом розвитку, внаслідок чого суперечності досягають стадії конфлікту і розв'язуються, завдяки чому старе зникає і виникає нове.
Закон взаємного переходу кількісних і якісних змін розкриває механізм процесу розвитку, показує шляхи утворення нового, способи переходу від старогй до нового.
Для розкриття специфіки закону необхідно розкрити зміст основних понять, в яких реалізується закон: якість, кількість, міра, властивість.
Властивість — це сторона, риса об'єкту, предмету або їх відношення до інших об'єктів.
Якість — це органічна єдність істотних властивостей об'єктів, інваріантне переплетіння властивостей предмета. Якість нерозривно пов'язана з існуванням предмета; втрачаючи свою якість предмет перестає бути самим собою.
Кількість характеризує ступінь розвитку властивостей предмета, суму його частин, інтенсивність якості того чи іншого об'єкту, масштаб його розвитку. '
Міра — це єдність кількості і якості, "та межа кількісних змін, коли вони не приводять до зміни якості. Коли кількісні зміни порушують міру, виходять за неї, то відбуваються якісні зміни предмету.
Кількісні зміни відбуваються в предметах і явищах поступово, безперервно, не змінюючи їх основних характеристик. Однак на певному етапі кількісні зміни приводять до якісних перетворень. Якісні зміни характеризуються корінним видозміненням предмету і приводять до його перетворення у щось нове.
Отже, закон взаємного переходу кількісних і якісних змін свідчить, що зміна якості об'єкту чи процесу відбувається тоді, коли нагромадження кількісних змін досягає певної межі.
Закон заперечення заперечення характеризує напрям і форму розвитку, єдність поступовості і наступності, виникнення нового і відносне повторення певних моментів старого. В структуру цього закону входять категорії: метафізичне заперечення, діалектичне заперечення, заперечення заперечення.
Діалектичне заперечення — це такий перехід від старої якості до нової, за якого певні сторони, елементи змісту і функції старої якості входять у перетвореному вигляді у зміст нової якості. Діалектичне заперечення — це не голе, повне знищення речі, а її перетворення у нову із збереженням і перетворення деяких рис старої якості, він свідчить про те, що між новим і старим існує зв'язок. Діалектичне заперечення включає у себе три моменти: 1) руйнацію, подолання старого; 2) збереження елементів старого; 3) конструювання, утворення нового.
Метафізичне заперечення акцентує основну увагу на моменті зникнення старого і практично ігнорує процеси збереження і творення нового. Внаслідок цього метафізичне заперечення виходить з того, що заперечити означає відкинути, знищити.
Заперечення заперечення фіксує той процес, що процес розвитку розпочинається з першого заперечення старого, яке, в свою чергу, через певний час заперечується іншим новим, що і є запереченням вихідного заперечення.
При вивченні категорій діалектики, слід чітко усвідомити, що категорії філософії є: 1) поняття, в яких і через які здійснюється філософське мислення; і, 2) що це найбільш фундаментальні, вузлові поняття.
Категорії — це граничне широкі, універсальні поняття, в яких здійснюється ідеальне відображення світу і які служать вихідними принципами пізнання і духовно-практичного перетворення дійсності.
Категорії діалектики прийнято класифікувати на дві основні грури. Категорії, що відображають усталений аспект буття і свідомості, умовно можна назвати зв'язками структури, а категорії, що відображають мінливий план, — зв'язками детермінації.
Прикладом зв'язків детермінації є причинно-наслідкова залежність. Практика показує, що виникнення будь-якого явища зумовлене чимось іншим, фактором (чи факторами), які породжують його. Явище (чи явища), дія яких приводить до виникнення нового явища, називається причиною. Те ж явище, що виникає під впливом причини, називається наслідком.
Тісно пов'язана з поняттями причини і наслідку категорія детермінізму. Детермінізм виражає причинно-наслідкову залежність у її найзагальнішому вигляді (а-не конкретних випадках), в її універсальній значимості.
Зв'язки детермінації конкретизуються і доповнюються категоріями необхідності і випадковості. Стосовно будь-якої -речі ми можемо поставити запитання: якщо дана річ існує, то це випадково, чи необхідно?
Необхідність — поняття для визначення внутрішньо стійкого зв'язку об'єктів, зумовленого всім ходом попереднього розвитку їх і всією сукупністю наявних умов їхнього існування; необхідним є те, що за певних обставин обов'язково є або повинно бути.
Випадковість — поняття, яке визначає проблематичність або необов'язковість виникнення або існування об'єктів; випадковим є те, що за певних умов може бути, а може і не бути.
Ще з іншого боку висвітлюють зв'язки детермінації категорії можливості і дійсності. Ці категорії підкреслено процесуальні, тобто виражають становлення буття. Можливість — це філософське поняття, яке відображає об'єктивно існуючий і внутрішньо зумовлений стан предмета у його незавершеному, потенційному розвитку. Дійсність є філософська категорія, яка характеризує реалізоване, завершене, актуалізоване буття: дійсність є здійсненою можливістю. Виділяються реальні і формальні можливості. Реальною є така можливість, для реалізації якої склалися всі необхідні умови. Формальна (астрактна) можливість є можливість з низькою ймовірністю здійснення, але яка допускається законами буття.
Універсальні зв'язки детермінації проявляються також через взаємодію понять сутність і явище. Категорії сутності і явища відображають різні рівні пізнання об'єктивної реальності — поверхневий і глибинний.
Під сутністю розуміють внутрішню, глибинну, істотню, відносно стійку сторону того чи іншого предмета, явища, процесу. Сутність пізнається на рівні теоретичного мислення.
Явище — категорія, яка відображає зовнішні властивості, як правило більш змінні, рухомі характеристики того чи іншого предмета. В процесі пізнання вони проявляються у формі живого споглядання. Явище і сутність — це поняття, які вказують напрямок, шлях вічного, безкінечного поглиблення людських знань.
В історії пізнання прослідковується також інший категоріальний ряд, який представлений такими поняттями: «одиничне — загальне», «форма — зміст», «частина — ціле».
Під одиничним розуміють ті зв'язки, відношення, властивості, які характерні тільки даному об'єкту і відсутні в інших об'єктів. Загальне відображає об'єктивно існуючі подібні характеристики одиничних предметів, їхню однотипність, належність до єдиної системи зв'язків.
Діалектика одиничного і загального проявляється в їх нерозривному зв'язку. Загальне не існує само по собі, в «чистому» вигляді. Воно нерозривно пов'язане з одиничним, окремим, існує в ' ньому" і через нього. Одиничне ж входить до того чи іншого класу предметів, включає в себе ті чи інші загальні риси. Окремий предмет — не просто «згусток» індивідуального, в ньому завжди є і загальні характеристики.
Категоріями, що відображають структурні зв'язки «дійсності, є поняття частини — цілого». Поступово в історії філософії складалось переконання, що властивості цілого не відповідають сумі властивостей частин, з яких це ціле складається. Ціле і частина відображають відношення між сукупністю предметів або їхніх сторін, елементів і зв'язок, який їх об'єднує і призводить до появи в цій сукупності нових властивостей, які не були притаманні окремим предметам чи сторонам.
Під змістом розуміють єдність всіх взаємодіючих елементів і сторін даної матеріальної системи. Форма — це принцип впорядкованості, спосіб існування того чи іншого змісту. Визначальною стороною змісту є його змінність, тоді як головною тенденцією форми ^- постійність. .
Форма може прискорювати або уповільнювати розвиток змісту. На початковому етапі розвитку предмета форма в основному відповідає змісту. Зміст зміннюється швидше, а форма є більш консервативною. В кінці кінців зміст руйнує форму, але руйнування цієї форми разом з тим означає і зміну змісту. А це означає, що відбувається руйнування даної системи.
Отже, діалектика як система реалізується через принципи, закони і категорії, які знаходяться у взаємозв'язку.

27. Проблема людини і природи філ Л. Фейєрбаха.
Л.Фейєрбах (1804-.1872 рр.) — філософ, який здійснив поворот до матеріалізму в німецькій класичній філософії після Канта і Гегеля. Основні положення філософії Фейєрбаха викладені у працях: «До критики філософії Гегеля», «Сутність християнства» і «Основні положення філософії майбутнього».
Цікава еволюція філософських ідей Л.Фейєрбаха, який починав з вивчення теології, потім став учням Гегеля, викладав гегелівську філософію в університеті і, нарешті, прийшов до матеріалістичних поглядів на природу людини. Сам Фейєрбах про це так писав: «Моєю найпершою думкою був бог, другою — розум, третьою і останьою — людина».
Критикуючи Гегеля, Фейєрбах довів, що його абсолютна ідея — це не що інше, як людський розум, відірваний від людини і перетворений в щось надприродне. Він вважає, що мислення не може існувати поза людиною і незалежно від неї, тому що воно нерозривно зв'язане з діяльністю людського мозку, з матеріальними процесами. Звідси, мислення не первинне, як доказував Гегель, а вторинне, похідне від матерії.
Нова філософія, яку пропонує створити Фейєрбах, повинна бути філософією людини, це антропологічна філософія, в ній Бог і теологія ' повністю розчиняються у вченні про людину.
Вважає, що філософія і релігія — протилежні за своєю суттю. В основі релігії лежить віра в догмати, в основі філософії — знання, прагнення розкрити суть речей. Тому своє завдання Фейєрбах вбачаєте критиці релігії,  пропонує аргументоване розуміння причин виникнення релігії. Зокрема, він вважає що незадоволення людини суперечностями, злом і несправедливістю, які існують в реальному світі, приводить до того, що в неї виникає думка про існування ідеального світу — Неба, де .людська доброчесність завжди винагороджується і приносить щастя.
Крім того, говорить Фейєрбах, ні в чому з такою силою не відчуває людина свою обмеженість, безсилля, як в усвідомленні неминучості смерті, кінечності людського життя, їй дуже важко змиритись з цією неминучістю, тому виникає думка про безсмертя, що знаходить своє втілення в проблемі потойбічного світу.
Фейєрбах стверджує, що релігія виникає тому, що людина починає приписувати свої кращі риси Богові і замість того, щоб любити іншу людину, вона починає любити Бога. Релігія є неістинною формою самосвідомості людини.
Антропологія ліквідує поняття Бога і ставить на його місце людину. Якщо релігія — це любов до Бога, то нова філософія пропагує любов до людини. Любов, як унікальне почуття зв'язку між людьми, утворює сутність антропології і перетворює її у нову релігію.               '
Слід звернути увагу на те, як Фейєрбах розуміє людську сутність. Людина розглядається ним, як природна істота, як вищий щабель природного саморозвитку: якраз через людину природа відчуває, сприймає, пізнає себе.^Виходячи з такого розуміння людини, Фейєрбах відкидає її ідеалістичне трактування, коли людина розглядається перш за все як духовна істота з сутністю «Я думаю». Згідно Фейєрбаху духовне начало в людині не може бути відділене від тілесного, дух і тіло — це дві сторони тієї реальності, яка називається організмом. Якщо для Гегеля окремий індивід є історично-духовним утворенням, то Фейєрбах підкреслює біологічну природу людини. Почуття і свідомість людини є теж природними явищами. Тому він говорить про людину як щось незмінне, абсолютне, а не про конкретну історичну людину. У сферу досліджень Фейєрбаха не потрапляє ні дійсний світ людини, ні її реальні стосунки з іншими людьми, ні духовна, ні виробнича діяльність. Людина, в тлумаченні Фейєрбаха, виступає як позаісторична і позасуспільна істота. В цьому полягає суттєвий недолік філософії Фейєрбаха.

28. філ Марксизм та її оцінка з позиції сучасної науки
К.Маркс (1818-1883 рр) є засновник системи, котра запропонувала якісно новий спосіб філософствування і ознаменувала початок виходу за межі усталеного (класичного) в епоху Нового часу способу мислення. Виявляється це насамперед в тому, що Маркс при вирішенні теоретичних проблем звертається до практики як найефективнішого і остаточного способу розв'язання соціальних завдань.
Найважливішими працями Маркса є: «Економічно-філософські рукописи 1844 року», «До критики політичної економії. Передумова», «Капітал», «Тези про Фейєрбаха» та ін.                       /
У своїх вихідних засадах філософія марксизму є матеріалістичною концепцією. Матеріальний світ є вічним і безкінечним; його розвиток приводить до виникнення людини, якій притаманна свідомість. Свідомість є похідним від матерії феноменом. За Марксом, сутність і зміст свідомості визначається суспільним буття людей, тими соціально-економічним умовами, в яких вони живуть. Ця, в цілому вірна думка, була гротескно перебільшена в марксизмі, внаслідок чого будь-які феномени духовної культури людства почали виводитися безпосередньо з економічних факторів, що, звісно, неправильно. І хоча в працях Маркса і Енгельса неодноразово вказується на відносну самостійність суспільної свідомості, все-таки в цілому філософія марксизму схилялася до економічного детермінізму, згідно з яким всі явища суспільного життя зумовлені економічними чинниками.
Одним із надбань марксизму є подальший розвиток діалектики. Основні   діалектичні   закономірності   (єдності   і   боротьби протилежностей, • взаємопереходу кількісних і якісних змін, заперечення заперечення) були сформульовані Гегелем. Проте Гегель вважав, що вони є законами розвитку ідеї, духу. На протилежність Гегелеві Маркс розуміє діалектику як логіку розвитку явищ та процесів, які існують поза свідомістю і незалежно від неї. В марксизмі єдина матеріалістична діалектика виступає у двох різних, але взаємопов'язаних форма — об'єктивна та суб'єктивна. Перша з них — це діалектика розвитку самого об'єкта, тоді як суб'єктивна діалектика — це відбиток аналогів об'єктивної діалектики у свідомості людини.
Спираючись на здобутки попередньої філософської і економічної думки, Маркс аналізує буржуазне суспільство і виявляє його позитивні та негативні риси. При цьому варто пам'ятати, що Маркс є класичним європейським раціоналістом, тобто він оцінює світ в цілому і суспільство зокрема з точки зору їх розумності, досконалості. В цьому ракурсі капіталістичне суспільство виявляється вкрай не-розумним. Ця його не-розумність проявляється в тому, що: 1) два основних класи суспільства — робітники і буржуа — мають протилежні інтереси; 2) інтереси окремих власників засобів виробництва не співпадають, внаслідок чого між ними точиться конкурентна боротьба; 3) цілі та інтереси буржуазії не співпадають, а часто і суперечать цілям суспільства в цілому; 4) в цьому суспільстві існує відчуження людини від продукту праці, від самої праці, а зрештою, й від інших людей. Всі ці дисгармонії- ведуть до суперечностей між людьми, які переростають в соціальні катаклізми.
В ході вивчення специфіки капіталістичного способу виробництва Маркс доходить висновку, що в основі всіх соціальних суперечностей, а отже, й не-розумності суспільства, лежить приватна власність на засоби виробництва. Тому, за Марксом, розв'язання і усунення суспільних конфліктів можливе лише при умові знищення приватної власності. Приватна власність є найглибиннішим джерелом, витоком всіх соціальних бід і тому саме її потрібно ліквідувати. На цьому підґрунті Маркс будує концепцію «розумної» держави й розумного суспільства, в якому всі люди будуть мати рівні права, одинакові соціальні можливості для реалізації своїх сутнісних сил. Саме в цьому суспільстві, за думкою Маркса, будуть створені всі необхідні умови для всебічного гармонійного розвитку кожної людини. Єдиним реальним засобом знищення приватної власності і утворення нового соціального ладу Маркс помилково вважав революцію.

29. Виникнення та розвиток філ позитивізму та її погляди
Позитивізм як форма філософії проходить у своєму розвитку ряд етапів — позитивізм, неопозитивізм, постпозитивізм, але її основні вихідні ідеї при цьому залишаються практично незмінними.
Основні ідеї позитивізму були сформульовані французьким філософом Огюстом Контом (1798-1857 рр.). Вся попередня філософія, на думку Конта, орієнтувалася на теологічні і «метафізичні» питання і тому ніколи не була науковою. Вона націлювалася на осягнення «внутрішньої природи речей», на пошуки «перших і кінцевих причин», смислу життя і тому подібних характеристик, які не підлягають безпосередньому спостереженню;
саме тому попередня філосфія є химерою, невиразною, нереальною. Завдання полягає в тому, щоб створити нову «позитивну» філософію, яка б займалася такими питаннями, котрі можна перевірити фактично, за допомогою спостережень. Подібні ідеї розвивали англійські філософи Дж.Стюарт Мілль (1806-1873 рр.) і Герберт Спенсер (1820-1903 рр.).
В другій половині XIX ст. розпочинається етап так званого «другого позитивізму», творцями якого стали Е.Мах (1838-1916 рр.) і Р.Авенаріус (1843-1896 рр.). На початку- XX ст. виникає і набуває поширення новий варіант нозитивістської філософії — «третій позитивізм», або «неопозитивізм». Неопозитивізм розвивається у руслі головного ідейно-теоретичного спрямування перших двох етапів позитивізму. На перших порах розвитку неопозитивізму (20-ті — початок 30-х років) головна увага звертається на вироблення такої методики, за допомогою котрої можна було б чітко розмежувати твердження, що мають смисл від безсмислових. Така методика — «верифікація» — була розроблена головним чином у рамках Віденського гуртка. Суть принципу верифікації полягає в тому, що кожне твердження необхідно зіставити з фактами. Якщо при цьому виявиться принципова неможливість зіставлення якогось твердження з фактичними даними, то воно вважається позбавленим смислу, «псевдотвердженням» і від нього потрібно звільнитися. Однак при застосуванні верифікації виявилася практична неможливість зіставити твердження з фактами. Адже, як зазначав засновник Віденського гуртка М.Шлік <1882-1936 рр.), події, про які ми твердимо, що вони відбувалися навіть дві секунди тому, зараз вже не існують: вони залишилися в минулому. Ніяк не можна, виявляється, щось твердити про майбутнє, оскільки фактично воно ще не існує. Все це спричинило крах принципу «верифікації».
З критикою верифікації виступив австрійський філософ Корл Поппер (нар. 1902 р.), який запропонував замінити принцип верифікації на принцип «фальсифікації», тобто займатися пошуками таких фактів, які спростовують ті чи інші положення і теорію в цілому. Якщо таких фактів не виявлено, то теорія вважається достатньою, виправданою. Саме К.Поппер стоїть біля витоків новітніх позитивістських течій, які об'єднуються терміном «постпозитивізм». Специфічною ознакою постпозитивізму є те, що його представники (Т.Кун, І.Лакатош, П.Фейєрабенд і ін.) висувають тезу про зв'язок наукового знання з історичним соціально-культурним середовищем. Однак в цілому і постозитивістські концепції не виходять за межі основних принципів класичного позитивізму.
Однією з відмінних рис сучасного «постпозитивізму» є те, що його представники відмовилися від тези про вирішальну роль емпіричних фактів у спростуванні або підтвердженні теорії Так, І. Лакатош, аналізуючи співвідношення між теорією і емпіричним матеріалом, відзначає що для науки XX ст. типовою є така ситуація: «коли програма досліджень вступає у конфлікт з відомими фактами, теоретики  будуть вбачати  причину цього в недосконалій експериментальній   техніці,   вважати   недосконалими   теорії спостереження, котрі знаходяться в її основі і виправляти дані, отримані експериментаторами» (Лакатос И. Методология научннх исследовательських программ. — Вопросн философии, 1995, №4, с.145). Тобто, основні зусилля будуть спрямовані на те, щоб виявити, в чому полягає недосконалість емпіричного (фактичного) матеріалу, а не теорії (як це було в позитивізмі).

30. Проблема людини у філ 20 ст. Екзистенціальна філ та її види.
55.Проблема людини уфіл
Людина як біосоціальна істота
Філософське  пізнання  має  принципово  гуманістичну спрямованість, тобто головним, предметом філософських міркувань є людина та її існування у світі.
Людина є складним і цілісним утворенням, котре належить певним чином і до природи, і до суспільства, і до культурно-історичного та духовного світу. Але поза межами конкретних наук залишаються світоглядні, суто філософські проблеми про природу (сутність) людини, про її походження, про сенс життя, долю та призначення, про можливості та межі її свободи і творчості. Коло цих питань і складає проблему людини в філософії.
Кожна філософська концепція додавала нові риси, нові грані в пізнанні людини. Стародавня індійська, китайська й грецька філософія розглядала людину як частину космосу, як «малий світ», мікрокосм, що є відображенням і символом макрокосму-Всесвіту.
Європейська середньовічна філософія, спираючись на християнську традицію, висувала на передній план релігійне-моральні проблеми людського існування, розробляла ідею суперечності людської природи, яка поєднує в собі земне, гріховне начало і божественну сутність. Саме тут вперше з'являються ідеї унікальності, неповторності і самоцінності людини як духовної істоти.
Епоха Відродження залишила нам зразок обожнення самої людини, сповнену пафосу ідею про самодостатність і автономію особистості, віру в її безмежні творчі можливості.
Класична філософська традиція починаючи з кінця XVI і до кінця XIX століття вважала істинно людським в людині те, що робить її представником всього людства, тому зосереджувала увагу на її. всезагальній природі, соціальній сутності, універсальності тощо. Так, новоєвропейська філософія XVII століття особливе значення приділяє розуму як специфічній особливості людини. Для німецької класичної філософії визначальним є уявлення про людину як про субєкт духовної діяльності, що створює світ культури і є носієм загального ідеального начала — духу, розуму. На відміну від ідеалістичних уявлень німецької класики, Л.Фейєрбах, а потім і засновники марксизму повертають людині її цілісність — розглядають її не лише як духовну, але й чуттєво-тілесну істоту. Вихідним пунктом марксистського розуміння людини є трактування її як похідної від суспільства, як продукту та суб'єкту суспільно-практичної діяльності. Сутністю людини Маркс вважав саме сукупність всіх суспільних відносин.
З кінця XIX — початку XX століття в філософії здійснюється своєрідний антропологічний поворот — проблема людини стає чи не основною для більшості філософських вчень. Сучасна епоха стала епохою глобальних соціальних, політичних, культурних, екологічних змін, здійснюється уніфікація і стандартизація особистості з боку суспільства та його масової культури. Філософія XX століття стурбована втратою людською особистістю справжньої свободи і індивідуальної автономії. Тому сучасна філософія на місце людини як представника людства ставить індивіда, який в своїй неповторності і унікальності не піддається загальним визначенням. Замість проблеми про загальні визначення (сутність людини) постає проблема безпосереднього існування людської особистості.  Виникають багатоваріантні    ірраціоналістичні    концепції    (С.Керкегор, А.Шопенгауер, Ф.Ніцше, А.Бергсон, З.Фрейд), які домінуючими рисами людини проголошують позарозумові властивості (почуття, волю, підсвідоме,  інтуїцію тощо).  Виникає антропологічна філософська школа (М.Шелер, А.Гелен, Х.Плеснер), яка ставить за мету поєднати конкретно-наукові досягнення з цілісним філософським осягненням людського життя. Цю традицію продовжують такі напрямки, як прагматизм, глибина психологія, структуралізм. У філософії екзистенціалізму і персоналізму проблема особистості стає центральною проблемою, проголошується неповторність духовного самовизначення («екзистенції») людини. Пошуки сучасної філософії, як і відродження гуманістичної проблематики, обумовлені гострим інтересом до долі людини в сучасному світі, до проблеми виживання особистості в сучасному суспільстві.

31. Еволюція філ у 20ст. Неотомізм в сучасному світі.
Відродження філософії томізму (філософії Ф.Аквінського) відбувається в кінці минулого століття. Оскільки основні положення томізму розроблялися в XIII ст:, то їх у незмінному вигляді перенести в XX ст. було неможливо. Перед релігійними філософами постало завдання оновити томізм, що і було зроблено. Нині ця філософська течія називається неотомізмом. Один із головних принципів Ф.Аквінського — твердження про «гармонію» віри і розуму, релігії та науки — набуває в текстах сучасних його послідовників цілком модерного звучання. Багатовічний конфлікт між прихильниками науки і релігії тлумачиться як результат трагічного непорозуміння і як неправильне осягнення алегоричного характеру змісту «Святого письма».
Серед найбільш впливових напрямів сучасного неотомізму е тейярдизм, заснований теологом, палеонтологом і антропологом П'єром Тейяром де Шарденом (1881-1955 рр.).
Головна праця Тейяра де Шардена «Феномен людини» — це спроба відповіді на питання про те, яка природа людини, її походження, сенс буття, взагалі цілісні характеристики людини як біологічної і водночас надбіологічної, свідомої істоти.
На першому плані у Тейяра стоїть еволюція, її значення підкреслюється   з   граничного   загостреністю.   Відвертаючи старозаповітний міф про створення богом першолюдини — родоначальниці всього людства, Тейяр вважав, що людина — найдосконаліший результат багатотисячної еволюції органічного світу. Замовчуючи питання про початок світу, Тейяр все ж схиляється до прийняття теорії «вибуху», «Всесвіту, що розширюється». У момент вибуху з речовини шляхом трансформації виникли стійкі одиниці елементарної матерії. «Переджиття», прихована «радикальна енергія» веде матеріальний світ шляхом ускладнення. Еволюція починається ще задовго до появи живих організмів. Життя виникає один раз в одному місці. Виникає воно шляхом стрибка (внутрішньої революції). Окрім того, і перехід від тварини до людини, виникнення думки здійснюється шляхом стрибка.
Тейяр не має великої потреби у виправданні догмата первородного гріха, який зобов'язаний пояснити існування зла в світі. Зло, за Тейяром, це передусім людські страждання, але воно є необхідним для людського роду стимулом до вдосконалення, потім, зло — це роз'єднаність, поступово переборювана всім механізмом еволюції, впритул до майбутніх стадій людського розвитку. Це переборювання відбувається через страждання. З виникненням людини нарівні з біосферою з'являється ноосфера. На думку Тейяра, вона не може зупинитися в своєму розвитку, оскільки є частиною еволюції. Кінцевою найдосконалішою точкою прогресу є «точка Омега». Тейяр глибоко переконаний, що весь розвиток людства спрямований до цієї вищої духовної сутності.

32.Поняття соціальної структури суспільства. Соціальна структура традиційного, індивідуального та інформаційного суспільства.
57.Особа і суспільство. Роль особистості В становлені у її розвитку суспільства
Суспільство є надскладною системою, яка формується в міру * розвитку здатності людей відокремлювати себе від природи. Філософія визначає три основні групи факторів, які обумовлюють розвиток людського суспільства: праця (специфічно людська доцільна діяльність), спілкування (колективний характер діяльності і життя), свідомість (пізнання, інтелект, духовний зміст людської діяльності).
Суспільство (соціум) можна визначити як сукупність всіх форм і способів взаємодії і об'єднання людей. В такому широкому значенні суспільство включає в себе все, що відрізняє цю систему від природно-космічних явищ, дозволяє розглянути створену людиною реальність як особливу форму руху матерії. Суспільство як система взаємодії людей визначається певними внутрішніми суперечностями — між природою і суспільством, між різними соціальними спільнотами, між суспільством і особистістю. Ці зв'язки стали основою для розробки різноманітних соціологічних концепцій суспільства. Одні з таких теорій нехтують якісною різницею між суспільством і природою (натуралістичні концепції), інші — абсолютизують її (ідеалістичні вчення).
В розумінні поняття «суспільство» потрібно виділяти два аспекти, два виміри — індивідуальний і соціальний. По-перше, суспільство — це самі люди в їх суспільних відносинах. Всі суспільні явища є врешті-решт результатом дій індивідів, їхніх цілей, бажань, думок, вільного вибору. Причому діють ці індивіди не відокремлено один від одного, тому суспільство є не просто сукупністю індивідів, а відкритою системою їх спілкування, взаємозв'язків і взаємодій. По-друге, суспільство є такою системою, що здатна до саморегуляції. Процес упорядкування та організації суспільних відносин породжує відносно самостійні і незалежні від індивідів форми суспільної інтеграції і регулювання відносин між індивідами, між соціальними спільнотами, між людиною і природою (виникає система норм і правил, прав і обов'язків, заборон і дозволів).
Саме така суперечлива особливість суспільної реальності —бути продуктом взаємодії індивідів, відбитком їх суб'єктивності (цілей, інтересів бажань) і разом з тим незалежним від них надіндивідним, об'єктивним утворенням — обумовлює специфіку соціальної закономірності (соціальної детермінації), що якісно відрізняється від закономірностей природи. Суспільне буття та історія людства, оточуючий нас предметний світ складаються з зусиль конкретних індивідів, є результатом їх діяльності, продуктом конкретно-історичної форми відношення людей до природи. Проте саме цей результат стає об'єктивною умовою людського існування. Незважаючи на те, що люди самі творять свою історію і суспільне життя, форма «включення» їх в суспільно-історичний процес обумовлена не тільки ступенем освоєння ними-культурної спадщини, не тільки їх суб'єктивними прагненнями, свободою вибору, але й об'єктивними умовами матеріального виробництва, досягнутим рівнем суспільного розвитку, В тому числі —рівнем суспільної свідомості. Отже, те, що має назву «соціальної детермінації», є фактом залежності людей від продуктів та результатів їх власної діяльності. Із сукупної діяльності індивідів розвиваються нові об'єктивні історичні обставини, які, в свою чергу, визначають наступний розвиток людей. Тим самим, не існує Закономірних тенденцій історії без діяльності людей. Люди знаходяться в залежності від об'єктивних умов і обставин життя, але разом 'з тим створюють і змінюють ці обставини.
Суспільство як система взаємозв'язків і взаємодій індивідів має певну структуру. Структура суспільства має два аспекти. По-перше, це те, що має назву «соціальної структури суспільства», тобто сукупність «мікросоціумів» — соціальних груп, спільнот, котрі є Суб'єктами суспільного життя. По-друге, це є система основних сфер життєдіяльності суспільства (матеріально-економічна, соціально-політична і духовно-культурна) і відповідних до них суспільних Відносин (економічних, політичних, правових, моральних, релігійних
,ТОЩО).
Суб'єктами суспільного життя є самі люди, саме вони творять Історію. Творцями соціального процесу вони є разом з іншими людьми, у взаємозв'язку з ними. Кожна людина включена в певну соціальну спільноту чи групу (або в декілька соціальних груп). Тому суб'єктами Історичного процесу є не тільки індивіди, але й соціальні спільноти, що формуються на засадах єдності історичної" долі, обставин життя, Інтересів та цілей індивідуального та суспільного розвитку. Сукупність різноманітних соціальних спільнот та зв'язків між ними складають соціальну структуру суспільства.
Серед факторів, що обумовлюють формування соціальних" спільнот та груп, є і природні (ознаки статі, віку, раси), і соціальні (професійні, культурні    та    інші,   ознаки).    Так,    можна " виділити соціально-територіальні спільноти (мешканці міста і мешканці села), Соціально-демографічні (чоловіки, жінки, діти, молодь, пенсіонери), СОЦіально-етнічні (сім'я, рід, плем'я, народність, нація, етнос). Для К.Маркса основним критерієм соціального структурування було відношення до засобів виробництва, до власності. На цьому грунтується класовий поділ суспільства — на рабів і рабовласників, селян і феодалів, пролетаріат і буржуазію. У сучасній соціології поряд я поняттям «клас» вживається термін «страта». Теорія стратифікації виділяє певні верстви і спільноти (страти) за ознаками культури, (Ч'ніти, стилем життя, родом занять тощо. Так, М.Вебер включає в  число таких ознак, крім відношення до власності і рівня прибутку, відношення до влади і соціальний престиж.
Суспільне життя відбувається в трьох основних сферах, або реальних процесах життєдіяльності, — в матеріально-економічній, соціально-політичній і духовно-культурній. Абсолютизація якоїсь однієї сфери суспільного життя веде до створення деформованої моделі суспільства.
В процесі багатогранної життєдіяльності людей складаються певні суспільні відносиш. Вони охоплюють всі сфери суспільного життя та діяльності. Матеріально-економічні відносини включають в себе виробничі відносини, технологічні, відносини розподілу, обміну;
соціально-політичні —- політичні, правові, моральні, класові, національні, соціально-групові; духовно-культурні — моральні, релігійні,  художньо-естетичні,  наукові відносини.  Суб'єктами суспільних відносин є індивіди та соціальні спільноти, саме їх інтереси та потреби лежать в основі суспільних відносин.
Суспільство як єдність соціального і індивідуального спрямоване, по-перше, на забезпечення умов для збереження і розвитку самого соціуму і, по-друге, на забезпечення умов для реалізації і розвитку здібностей індивідів, для задоволення ними своїх потреб. Основні сфери людської життєдіяльності обумовлюють основні функції суспільства: забезпечення і відтворення матеріально-економічних умов життя  (зростання добробуту, матеріального достатку);
регулювання і організацію суспільних відносин (соціально-політичні, етичні гарантії виживання людства, упорядкування і нормалізації політичних, правових, моральних відносин); духовно-культурний розвиток людей.
Суспільне життя в своїй сутності є творчим процесом створення і розвитку людиною, як суспільно-історичним суб'єктом, соціальних умов свого життя. В цьому процесі розвивається і сама людина, збагачуються її можливості, вдосконалюються здібності. Така особливість людського буття визначається в соціальній філософії поняттям «суспільне виробництво». Суспільне виробництво не обмежується лише економічною сферою (матеріальне виробництво), (юно є разом з тим і розвитком різноманітних суспільних відносин та соціальних інститутів (виробництво форм спілкування) і процесом формування і розвитку духовної сфери людства, суспільних форм свідомості   (духовне   виробництво).   Отже,   основні   сфери життєдіяльності в їх взаємозв'язку — це і є реальний процес суспільного виробництва як виробництва життя, його соціальних умов і його суб'єкта — суспільної людини.
Матеріально-економічна сфера є процесом перетворення і освоєння природи з метою створення матеріальних умов і засобів життя. Характер і рівень матеріального виробництва визначається способом освоєння природи, тобто способом виробництва. Спосіб виробництва — це конкретно-історична єдність продуктивних сил і виробничих відносин.
Продуктивні сили відображають активне ставлення людей до природи, вони є, системою суб'єктивних і речових факторів, які здійснюють «обмін речовин» між суспільством і природою. До складу продуктивних сил входять люди в єдності їх фізичних і духовних сил, з їх історично набутим досвідом виробництва, уміннями, навичками, з їх знаннями, різними формами об'єднання виробничих зусиль. Другим елементом продуктивних сил є засоби виробнництва. Засоби виробництва — це сукупність засобів праці (серед яких основними є ' знаряддя праці) і предметів праці (продуктивних сил самої природи
Виробничі відносини — це сукупність матеріально-економічних відносин між людьми в процесі виробництва і руху суспільного продукту   від   виробництва   до   споживання.   Вони   є Історично-конкретним способом поєднання людей  і  засобів виробництва на основі певного характеру власності, або способом привласнення людиною умов своєї праці. Саме через спосіб і процес привласнення умов праці реалізуються відносини власності, які є суттєвою характеристикою всієї системи виробничих відносин. Від виробничих відносин відрізняються так звані технологічні відносини, які так само складаються в процесі виробництва, але обумовлені не формою власності на засоби виробництва, а потребами технології і організації виробництва. Це, наприклад, відносини між робітниками різних спеціальностей, між організаторами та виконавцями тощо.
Джерелом розвитку способу виробництва є суперечність між продуктивним силами, що постійно розвиваються, і виробничим відносинами, які мають стабільний характер. Зміни в продуктивних силах зумовлюють потребу змін і у виробничих відносинах. Саме цей закон — закон відповідності виробничих відносин характеру і рівню розвитку продуктивних сил — К.Маркс вважав основним загальносоціологічним   законом,    що   лежить   в   основі соціально-політичних революцій і історичного розвитку.
Соціально-політична сфера життєдіяльності — це сфера продукування способів і форм спілкування, правил взаємостосунків між людьми. Вона пов'язана з формуванням в процесі історії соціальних спільнот (конкретно-історичних суспільств, держав, .класів, націй, етносів, різноманітних соціальних груп) і соціальних інститутів — форм організації і регулювання стосунків в суспільстві. Однією з найважливіших функцій суспільства є функція організації, упорядкування, нормалізації суспільних відносин. Саме регулятивну функцію виконують соціальні інститути. Вони «обслуговують» всі сфери  суспільства,  забезпечуючи  соціальну консолідацію  і стабілізацію життя всього суспільства. Соціальні інститути — це і певні установи, і сукупність соціальних норм та культурних зразків, і система поведінки, відповідна до цих норм. В залежності від сфер життєдіяльності виділяють такі соціальні інститути: економічні (розподіл праці, власність, заробітна плата), політичні, або інститути влади (держава, армія, суд, партії, профспілки тощо), інститут права, освіти, сім'ї, церкви, інститути в сфері культури (традиції і звички, мораль тощо).
(Духовно-культурна сфера є процесом духовного .виробництва, процесом формуванні? і функціонування об'єктивних форм духовного життя — мистецтва, моралі, релігії; філософії, науки, культурних цінностей, суспільних цілей, ідеалів, а також таких явищ культури, як виховання, освіта В марксистській філософії духовно-культурна сфера традиційно розглядалася як похідна від матеріально-економічної сфери, як така, що виконує роль несамостійного елементу «другого порядку». З цього приводу потрібне зазначити, що духовне начало є основою самоорганізації і самозбереження суспільства. Кожне суспільство в своєму розвитку грунтується на певній системі цінностей, норм, ідеалів. Якщо ідеали суспільства, його культура, форми менталітету, свідомості підпадають під загрозу ерозії, то змінюються і суспільні відносини, трансформується сама цивілізація. Суспільне життя в будь-якій формі і на будь-якому рівні визначається духовно-культурними чинниками, які не можна ігнорувати.

33.Ірраціоналізм та "філософія життя" в сучасній філософії.
«ФІЛОСОфІЯ ЖИТТЯ» — суб'єк¬тивно-ідеалістичний напрям у бур¬жуазній філософії, який розглядає все існуюче як форми прояву життя. Виникла в 70-х рр. 19 ст. як відобра¬ження в свідомості ірраціональних основ капіталістичної дійсності. Гол. представники: Ф. Ніцше, В. Дільтей, А. Бергсон, О. Шпенглер та ін. «Ф. ж.» була реакцією на механістичний характер природознавства 19 ст. При¬хильники «Ф. ж.» відстоювали погляд на світ як на цілісний організм (див. Організмгчні теорії). Вони виступали проти панування методологізму й гно-сеологізму в бурж. філософії 2-ї пол. 19 ст., за відновлення філософії як світогляду. В«Ф. ж.» виділилося кіль¬ка напрямів, які різняться інтерпре¬тацією вихідного поняття — життя. Один з них (його представляв, напр., Ф. Ніцше) виходить із суто біоло¬гічного розуміння життя, пропагує примітивізм і культ сили. Він ідейно вплинув на формування фашизму. Інший напрям «Ф. ж.» (В. Дільтей, Г. Зіммель, О. Шпенглер та ін.) роз¬глядав світоглядні проблеми й істо-рич. форми розвитку духу, розробляв спеціальні методи історич. пізнання (герменевтика тощо). Спільними для всіх різновидів «Ф. ж.» є ірраціо-налізм, заперечення ролі науки, нама¬гання довести, що вона має суто утилі¬тарне значення. Традиційний розрив між суб'єктом і об'єктом представни¬ки «Ф. ж.» намагаються подолати за допомогою ідеалістич. інтерпретації інстинкту й інтуїції. Саме життя осмислюється як буття, становлення й пульсація. Творчість розглядається як внутрішньо прита¬манна життю. «Ф. ж.» не виходить за межі механіцизму і вона переносить закономірності органічної форми ма терії на всю матерію. Ідеї «Ф. ж.» ш су час. етапі пропагують неофрейдизм, екзистенціалізм і персоналізм.
ІРРАЦІОНАЛІЗМ (від лат. — нерозумний, несвідомий) — ідеалістичне філософське вчення, яке твердить про обмеженість раціональ¬ного пізнання, протиставить йому ін¬туїцію, віру, інстинкт як основні види пізнання. І. спрямований проти раціоналізму. Ірраціоналістич. тен¬денції виявлялися ще в міфології, релігії, середньовічній містиці. Як фі¬лософ, течія І. оформився в 19 ст. в період остаточної перемоги бурж. ладу, стихійність і нерозумність яко¬го ввійшли в суперечність з ідеями «царства розуму», суверенності ро¬зуму, що їх проголосили просвітителі (див. Просвітительство). Гносеоло¬гічні корені І. криються в абстракт¬ному, формальному, метафізичному тлумаченні розуму традиційним ра¬ціоналізмом, у зведенні розуму до розсудку (див. Розсудок і розум), у тлумаченні людини тільки як гно¬сеологічного суб'єкта. Осн. аргументом І. є твердження, ніби розсудок здатний осягти лише явище, те, що зумовле¬не; сутність — абсолютне, безумов¬не — для нього недоступна. Борючись з раціоналізмом, Ф.-Г. Якобі, ^., проти ставить йому віру,Ф.-В.-Й.Шел-лінг — одкровення, А. Шопенгауер — волю, С. К'єркегор — екзистенцію тощо. І. характерний майже для всіх напрямів сучас. бурж.філософії (екзи¬стенціалізму, прагматизму, неофрей-дизму та ін.). Зречення розуму в ім'я інстинкту, несвідомого є виявом гли¬бокого соціального песимізму частини ідеологів сучас. бурж. суспільства.

34.Прагматизм, феноменологія та герменевтика в сучасній філософії.
ПРАГМАТИЗМ (від грец.— справа, дія) — суб'єктивно-ідеаліс-тичне вчення в буржуазній філософії, яке вважає практичну цінність знань синонімом їхньої істинності. Виник у 70-х рр. 19 ст. Осн. представники Ч. Пірс, У. Джеме, Ф.-К. Шіл-лер, Дж. Дьюї. Центральною у П. є проблема цінності понять, суджень та ін., яка з погляду прагматистів виявляється в практич. результатах дій, що на них базуються. Критерієм цінності та істинності знань П. вва¬жає практику^ витлумачену суб'єк-тивно-ідеалістично, тобто як діяль¬ність індивіда, спрямовану на задово¬лення його безпосередніх потреб, а не як взаємодію людини з об'єктивною природою (при цьому відкидається по суті соціальний аспект практики).
Об'єктивну реальність П. ототожнює з досвідом, суб'єктивізує її, розчи¬няє реальність у свідомості. Закони і форми логіки прагматисти вважають фікціями, корисними для пристосу¬вання людини до оточення. Соціальні явища П. намагається пояснити за допомогою «теорії прогресу» («меліо-ризму»), за якою прогрес нібито по¬лягає не в досягненні суспільством пев¬ної мети, а в самому процесі руху.
ФЕНОМЕНОЛОГІЯ  від   грец. — ТОй, ЩО  З'ЯВЛЯЄТЬСЯ,  1) В широ¬кому розумінні — термін ідеалістич¬ної філософії, яким позначають учен¬ня про феномени свідомості. Так, у «Феноменології духу» Г.-В.-Ф. Ге-геля це та її частина, де досліджуються конкретні форми прояву абсолютного духу, що послідовно змінюють одна одну в процесі істор. розвитку. 2) У вужчому розумінні Ф.— суб'єктив¬но-ідеал істич. напрям сучас. бурж. філософії. Осн. положення Ф. сфор¬мулював Е. Гуссерль. Предметом Ф. є опис актів свідомості в їхньому від¬ношенні до об'єктів. Центр, поняттям Ф. є «інтенційність», тобто спрямова¬ність свідомості на об'єкт. Проте під свідомістю Ф. розуміє «чисту», транс¬цендентальну свідомість, абстрагова¬ну від людини і від суспільного се-редовища. За допомогою інтенційності Ф. намагається подолати традиційне ідеалістичне протиставлення суб'єкта і об'єкта.
ГЕРМЕНЕВТИКА   (грец.від єр {хт^ е бсо — роз'яснюю, витлума-чую) — 1) У класичній філології вчення про інтерпретацію текстів. 2) У сучасній буржуазній філософії специ¬фічний метод гуманітарних наук. Так, В. Дільтей (див. «Філософія жит¬тя»), підкреслюючи слідом за неокан-тіанцями (див. Неокантіанство) індивідуальність і неповторність су-спільно-істор. та культ, явищ, вважає, що єдиним методом їх пізнання є ін¬туїтивне проникнення в їхню сутність. На думку Дільтея, історичне, оскіль¬ки в ньому свідомості дослідника про-тистоїть свідомість інших епох, не можна пояснити як природу, його треба витлумачити, пережити, зрозу¬міти. Витлумачення як специфіч. ме¬тод «наук про дух» Дільтей називає Г. Герменевтику в такому розумінні він протиставляє поясненню як методові природничих наук. У М. Хайдеггера (див. Екзистенціалізм) Г. як метод тлумачення має універсальний ха¬рактер. Тлумачення становить у ньо¬го первинну структуру будь-якого піз¬нання.

35. Виникнення та розвиток філософії Київської Русі
Філософія Київської Русі охоплює час, починаючи з XI століття (найбільш ранньою оригінальною пам'яткою цієї доби слід вважати «Слово про закон і благодать» Їларіона), й триває до середини XIV (загибель 1340 року князя Юрія II кладе кінець незалежності Галицько-Волинського князівства, культура якого безпосередньо розвивала здобутки Київської Русі). Впродовж зазначеного періоду філософія існує як сукупність філософських істотних ідей, що -структурували світогляд і відображалися у всьому масиві результатів культурної творчості. Тоді філософія ще не виділилася у відносно самостійну сферу теоретичного освоєння світу.
Державотворчі процеси, суспільні відносини, культура в цілому і філософія зокрема формуються спочатку на власній родо-племеипгій основі, на перших порах без впливу досягнень більш розвинених цивілізацій.
Вагомий вплив на розвиток Київської Русі здійснило хрещення Русі (988 р.). Ця подія привела до того, що через Візантію в культуру давніх русичів входить антична філософія, християнська література. Завдяки цьому Київська Русь познайомилася з досягненнями культури, філософії давньоєвропейських народів. Здобутки античної філософії проникали в культуру Русі через твори християнських авторів і в христянській «обробці». Внаслідок цього філософія сприймається русичами як частина теології, причому така частина, яка підпорядкована теології.
Ще одна особливість культури Київської Русі полягає в тому, що християнство, християнські та античні автори були відомі лише вузькому колу суспільства, духовній еліті. Основна ж маса населення продовжувала вірити у традиційних язичницьких богів — Перуна, Даждьбога, Стрибога та ін. Все це зумовило той факт, що філософія Київської Русі на перших етапах розвитку мала перш за все просвітницький характер; основне завдання вбачалося в тому, щоб роз'яснити народу основні положення християнства і християнської філософії. Тому-то давньоруські автори писали свої твори не у формі наукових трактатів, а у вигляді послань, проповідей, звертань і т.п.

36.Філософія українського Відродження та Бароко (К.Сакович, І.Гізель, Т.Прокопович, Г.Щербацький та інші).
У праці "Мир і Богом людинГ І.Гізель характеризує людину як Боже тво¬ріння, наділене прагненням до щастя, почуттям власної гідності та можливос¬тями до самовдосконалення. Людина сама с творцем власного щастя (або не¬щастя), вона - автор добрих або ж лихих вчинків, тому слід розрізняти добро від зла. Людина наділена засобом для цього - совістю та розумом. У праці "Синопсис, чи Коротке зібрання од різних літописів", яка витримала три ви¬дання за життя автора.
Ф.Прокопович мав оригінальні погляди на світобудову: Бог як творець світу, гарант стабільності в ньому обмежений в своїх діях тими закономірностями, які він сам надав природним речам у період їх створення. Завдяки цьому при¬рода окреслюється як самодостатня система, котра існує завдяки внутрішнім потенціям та їх поступовій реалізації.
Ф.Прокопович деталізував традиційне для Академії вчення про природну матерію, її форму та сутність. У лекційних курсах філософ приділяв значну увагу проблемі людини, розглядаючи її як малий світ, що відтворює в собі ве¬ликий довколишній світ. Метою людського існування він бачив досягнення стану щастя, котре неможливе без задоволення розумних духовних і матеріаль¬них потреб.
37. Г.С.Сковорода Родоначальник Української класичної філ
38. філ просвітництва та романтизму в україні (О. Новицький Й. Міхневич М. Гоголь Т. Шевченко П. Куліш П. Юркевич)
39. філ української національної ідеї Драгоманав, Франко.
Г.С.Сковорода (1722-1794 рр.) — видатний український філософ, просвітитель-гуманіст, людина високої моралі.
Філософська концепція Сковороди — це пантеїзм. Бог і природа складають єдине ціле; кожна людина має в собі Бога, він не існує десь поза людиною.
Головна проблема філософії Сковороди — це проблема людини. Він цікавиться насамперед моральною проблематикою. Праведне життя можна побудувати лише на правильних знаннях, на правильній філософії. Своє завдання Сковорода вбачає в тому, щоб донести до простих людей істинні уявлення про світ, про людину, її щастя і шляхи його досягнення. Тому усі твори Сковороди написані в художній формі: у вигляді віршів., діалогів, байок.
Він усвідомлює філософію як практичну систему життєвої орієнтації. На "думку Г.Сковороди, життя необхідно творити як філософський трактат. І він сам реалізує цей експеримент — будує власне життя на засадах, осяяних правдою істини.
Філософські трактати Г.Сковороди можна поділити на чотири цикли. Перший-цикл творів (1767-1772 рр.) відкриває праця “Наркіс”. Розмова про те: пізнай себе». Сюди належить твір «Симфонія, звана книга Асхань про пізнання самого себе», діалог «Розмова, звана Двоє про те, що блаженним бути легко». У цьому циклі, виходячи з теорії двох натур будь-якого буття, Г.Сковорода стверджує, що людина невід'ємна від зовнішнього світу, від природи, має спільні з нею засади існування і тому через пізнання своєї родової натури осягає і принципи людяності, і закони природи.
Людина за своєю природою є перш за все істота плотська, земна і в такому вигляді не може безпосередньо поєднатися з світом вишнім
Основними положеннями філософської системи Сковороди є вчення про дві натури та три світи.
Вихідним для нього є погляд на світ, що складається з двох натур. «Весь мір, — пише він, — состоит з двох натур: одна — видимая, другая — невидимая. Видима — називається тварь, а невидима — Бог. Сия невидимая натура, или Бог, всю тварь проницает й содержит; везде й всегда  єсть й будет». Однак дві натури мають неодинакове значення. Основою речей, їх діяльною і рушійною силою є саме невидима натура — Бог. Бог мислиться як безпочаткове начало світу. Він є вічний закон у тварному світі. Видима натура є минущою, не може бути істинною. Але протиставляючи дві натури, Сковорода постійно підкреслює їх нерозривний зв'язок. Невидима натура визначає сутність всього сущого і існує лише у видимій натурі. Натура видима є мовби тінню, що нерозривно пов'язана з тим, відбиттям чого вона є.
Все існуюче, на думку Сковороди, розділяється на три специфічні види буття (світи) — великий (макрокосм), малий (мікрокосм) і символічний (Біблія).
Великий світ — це світ речей. Всесвіт. Великий світ нескінченний і безмежний, він складається з безконечної кількості світів. Слідом за античними мислителями Сковорода вказує, що субстрат тілесного світу утворюють чотири елементи — вогонь, повітря, вода і земля.
Концепція двох натур поширюється й на розуміння Сковородою мікрокосму. Не лише у великому світі, а йв малому світі, в людині є два єства: тіло земне і тіло духовне, таємне, приховане, -вічне. Не заперечуючи реальності тілесного в людині, Сковорода наголошує, що справжньою людиною не зможе стати доти, поки не збагне, що кров і плоть є ніщо, а істинну людину утворює її духовне начало. Суть цього невидимого, духовного начала утворює серце, ця найглибинніша глибина людини. Саме людина, мікрокосм є стрижнем всієї філософської системи Сковороди.
Біблія виступає у Сковороди як самостійна реальність, що забезпечує людині можливість осягнення Бога. Через цей світ Бог являється людині.
Другий філософський цикл (1772-1774 рр.) - «Дружня розмова про душевний світ». У цьому циклі Г.Сковорода розробляє свою філософську антропологію: вчення про людину, людське щастя і загальні засади моральності. Цими засадами, на його думку, є принципи наслідування природи, принцип спорідненої («сродної») праці, найповнішого розкриття здібностей людей чи їхньої нерівної рівності.
До третього циклу (1775-1780 рр.) належать «Ікона Алківіадська», «Жінка Лотова». У цих творах Г.Сковорода аналізує символічнийсвіт, який створює особливу сферу культурного буття, а також обґрунтовує вчення нро загальний ідеал життя.
У четвертому циклі (1783-1784 рр.) — «Сварка архістратига Михайла з Сатаною про те, чи легке бу-.і б./іапім», — йдеться про те, з чим повинна боротися справжня людина, що слід перемогти і від чого потрібно звільнитися. В творі «Діалог. Ім'я йому — Потоп зміїний» викладається вчення про незнищеність матерії, про нескінчений процес перетворення її форм.
Необхідно також чітко уяснити суть вчення Сковороди про «сродну працю». При його розробці філософ виходить з того, що кожна людина має природні схильності до якоїсь певної праці, до певного роду діяльності. І саме цю працю вона виконує найбільш якісно, з натхненням, і лише ця праця приносить людині задоволення і є основою для щасливого життя. Однак сучасне суспільство, зауважує Сковорода, влаштоване недосконало, нерозумно: люди змушені під тиском зовнішніх умов займатися не тією працею, яка їм «сродна», відповідає їх нахилам і здібностям, а тією, котра нав'язується їм примусово. Це шкодить і людині, і суспільству, спричиняє невдоволення життям,  є витоком нещастя.  В ідеальному, справедливому суспільстві праця буде розподілена, за думкою Сковороди, у відповідності із здібностями і уподобаннями людей.
Т.Шевченко (1814-1861 рр.) — український поет, художник, мислитель.
Важливою    особливістю    суспільно-політичних    поглядів Т.Г.Шевченка є їхня послідовна і безкопромісна антикріпосницька спрямованість. Кріпацтво і самодержавство він справедливо вважавосновною причиною соціальних і економічних негараздів в Російській імперії.
Надзвичайно важливий бік діяльності Т.Г.Шевченка — його непримиренна боротьба проти самодержавної політики національного гноблення  народів.  Він рішуче відстоював демократизм у національному питанні, вважав за необхідне виховувати в народних масах пригноблених націй почуття національної гідності, прагнення боротися за рівність.
В історичному минулому України його цікавили події і традиції, пов'язані з визвольною боротьбоюукраїнського народу проти іноземних загарбників,  проти соціального рабства і національного гноблення. Поет високо оцюив Запорозьку Січ, яка відіграла важливу роль в історії України і становить її славну сторінку, була суспільно-політичними ідеалом Шевченка в минулому. Саме козацьке військо було могутнім двигуном, серцевиною всіх національно-визвольних козацько-селянських війн і повстань.
Хвилювала Т.Г.Шевченка й слов'янська проблема. Розв'язував він її з позицій революційного демократизму і братерської єдності слов'ян. Поет рішуче викривав реакційні антислов'янські та панслов'янські "теорії" пангерманістів і слов'янофілів.
Світосприйняттю    Шевченка    притаманний    принциповий антропоцентризм, що зумовлює сприйняття навколишнього світу природи, історії й культури крізь призму переживань, бажань, потреб і прагнень людської особистості. Для Шевченка цей світ уособлює Україна. Україна для нього — це екзистенційний стан буття. Його особиста доля й доля його народу стають віддзеркаленням одне одного.
Микола Костомаров (1817-1885 рр.) — історик, етнограф, громадський діяч. При вивченні його соціально-філософських поглядів варто насамперед звернути увагу на працю «Книги буття українського народу». У зазначеному творі Костомаров висвітлює трагічну історію українського народу і виголошує впевненість, що він обов'язково відродиться як самобутній культурний ентнос.
В 1861 році Костомаров публікує велику статтю, в якій робить спробу проаналізувати основні риси української духовності у порівнянні з російською. Головний висновок, що його доходить Костомаров, такий: український народ має свої власні етнопсихологічні характеристики, які виокремлюють його серед інших народів, зокрема російського.
Коротко принципи відмінності українського та російського менталітету зводяться, за Костомаровим, до таких моментів:
1) у росіян панує загальність над особистістю. Українець вище цінує окрему людину, ніж загал;
2) росіяни нетерпимі до чужих вір, народів, мов. На Україні ж люди звикли з незапам'ятних часів чути в себе чужу мову й не цуратися людей з іншим обличчям;
3) росіяни — народи «матеріальний», українці ж прагнуть «одухотворити весь світ»;
4) українці дуже людять природу, землю, тоді як росіяни відносяться до неї байдуже;
5) у суспільному житті росіян ціле панує над людиною. Українці ж цінукуеь особисту свободу.

М.Драгоманов   (І841-1895  рр.)   —   український  історик, суспільно-політичний діяч.
Основні   філософсько-соціологі»ні   погляди   М.Драгоманова викладені у двотомному виданні «Літературно-публіцистичні праці».
М.Драгоманов був переконаний у безмежних можливостях людського розуму і науки пізнати навколишній світ. І хоч людина не відразу, а поступово доходить до пізнання суті певних явищ, хоч наука «не одразу доводить людей до правди, хоч по дорозі дає людям і помилки, а іноді й горе, але тільки пробою та взаємною наукою люди доходять до правди».
У своїх дослідженнях приділяв значну увагу проблемі методу. Для пізнання суспільного життя він використовував соціологічний метод, який передбачав аналіз основних елементів кожного соціального явища, суті розкриття їх зв'язку і взаємодії. Прагнучи до вивчення власної суспільства, вчений досліджував його історичне минуле, а також такі його здобутки, як фольклор, народну словесність, літературу, науку, релігію, а частково й економічні обставини життя народу. Але при цьому він найбільшої переваги надавав політиці й культурі (вихованню).
Звертаючись до розвитку суспільства, М.Драгоманов виходив з того, що економічна діяльність людей має на меті задоволення їхньої вродженої потреби живлення, обміну речовин.
Але, відзначаючи велике значення економічних факторів у розвитку суспільства, М.Драгоманов не міг погодитися з тим, що людина має пише цю одну вроджену потребу — живлення.
За Драгомановим, не слід однобічно переоцінювати значення економічних чинників, оскільки людство однаковою мірою загинуло б і від голоду, і від безпліддя, і від ідіотизму. Тому безглуздо вирішувати, яка саме потреба найголовніша, оскільки кожна них головна.
Характеризуючи соціологічні погляди М.П.Драгоманова, слід зважати на те, що «основною одиницею» суспільства він вважав людську особу. Її добробут і щастя були для нього метою поступу. Тому Другоманов виходив з того, що головною формою «скупчення осіб» є громади й товариства.
«філософія серця» П.Юркевича.
Філософія П.Д.Юркевича (1826-1874 рр,) є продовженням і подальшим розвитком тих ідей, котрі були закладені попередньою вітчизняною філософською думкою. Особливо близько вона споріднена з вченням Г.С.Сковороди.
В загальному плані варто відзначити, що філософія Юркевича протистоїть панлогізму і панраціоналізму, які утвердилися на початку XIX ст. в європейській філософській думці, в тому числі і в російській. Ці течії намагалися все духовне життя людини звести до логічного мислення; саме воно є, затвердженнями представників цих напрямків, підґрунтям всіх інших духовних здатностей людини.
Твердження, що всі сторони душевного життя можна звести до мислення, є однобічним і помилковим. Коли б наше духовне життя обмежувалося мисленням, зауважує Юркевич, то світ здавався б нам впорядкованим, але неживим, він був би для нас якоюсь математичною величиною, а не природою і людиною у всьому їх багатстві. Саме на критиці раціоналістичної тенденції у європейській філософії, релігії та моралі і створює він свою систему, яку називає «Філософією серця».
За Юркевичем, людину в її моральній і духовній загалом свободі неможливо пояснити, виходячи із .наукових законів, бо вона є неповторною, унікальною особою, або індивідум. Тому, вважає він, не в розумі, а у серці «людини міститься джерело для таких явищ, які виявляють себе в особливостях, що не випливають із жодного загального поняття або закону». Саме серце є зосередженням усіх дій душі, освітлює й забарвлює дійність, воно визначає обрії життєвого світу людини.
Розглядаючи вихідні засади вчення про буття Юркевича, варто відзначити що він розуміє реальність плюралістичне, складеною з трьох сфер: 1) ноуменального світу, ідеального світу ідей; 2) реального світу, що є царством розумних істот; 3) феноменального світу примарного існування тілесності. Активна взаємодія всіх цих трьох світів і становить гармонію світу в цілому. Ці три світи є не рівноцінними: світ ідей є визначальним стосовно двох інших. «Бог творить світ з огляду на ідеї як на першообрази ідей», а «предмети досвіду виявляються позбавленими істинного буття».
Гармонійна взаємодія трьох світів не означає їх повної прозорості. Насамперед, це стосується реального світу розумних істот. Звичайно ж, оперуючи ідеями, розум пізнає буття розумних істот, але, будучи сферою загального (узагальнюючого), 'він принципово не може вичерпати індивідуальне. Цілком спроможний відповісти на питання, що є розумні істоти, він неспроможний дати відповідь на питання, хто вони є. 1 вже зовсім неможливо за допомогою розуму осягнути Бога. Бог, в тлумаченні Юркевича, є істота надрозумна, і тому принципово недоступна людському логічному пізнанню. Для людини знання про світ ідей, про Бога стають частково відомими завдяки одкровенню, а не «повільній» й «опосередкованій» діяльності розуму; ці глибинні знання є «безпосередніми одкровеннями істини, які виникають раптово й які мають місце в нашому "серці». Розум, голова керує, диригує нашим життям, але породжує його наше серце.
.Філософська концепція І. франка
Філософські і соціально-політичні погляди І.Франка (1856-1916 рр.) — складалися під впливом національної духовної культури, марксизму і частково позитивізму. У розумінні історії він відстоює ідею закономірності суспільного поступу й виявляє елементи матеріалістичного осягнення прогресу, зокрема роль економічного життя як одного із чинників еволюції. Разом з тим під впливом теорій Е.Тайлора, Г.Спенсера він спробує у ряді випадків застосувати положення еволюційної теорії Дарівна до суспільства, хоча й критикує соціал-дарвіністів за редукцію суспільних процесів до боротьби за існування.
Своєрідним є відношення Франка до соціалістичних ідей: він знаходив їх привабливими, але вказував, що соціалізм не можна зводити лише до економічних чинників, а слід враховувати і духовні фактори людини і спільнот. Тому соціалістичні ідеї слід доповнити християнською духовністю.
Основними рисами світогляду І.Я.Франка були, по-перше, вірність своєму народові, відданість боротьбі за його соціальне і національне визволення,   забезпечення  реального  народовладдя,   надання загальнолюдських прав і свобод; по-друге, переконаність у тому, що монопольна «зверхня» власність на землю й на фабрики повинна поступитися місцем колективній, громадській власності тих, чиєю працею ця власність була створена; усунення соціальних і економічних причин відчуження всіх засобів виробництва від тих, хто ними користується, ліквідація соціально-класових привілеїв і досягнення соціального-політичної та правової рівності між людьми незалежно від того, до якого прошарку суспільства вони належать;
по-третє, монізм (єдність) у поглядах на природу, суспільство й людину, переконаність у тому, що «матерія і сила», «дух і тіло — одно суть», впевненість у здатності людини до необмеженого пізнання навколишнього світу, свідомий діалектичний підхід до розвитку в природі й суспільстві, а також у мисленні й методі пізнання;
по-четверте, визначення боротьби народних мас як рушійної сили суспільного розвитку, звернення особливої уваги на неухильне зростання значення науки для працюючих класів, з'ясування об'єктивних причин класового поділу людей і виявлення тих негативних соціальних наслідків, до яких цей поділ призводить;
по-п'яте, постійна увага до найновіших досягнень у галузі природознавства,      особливо      таких      фундаментальних природничо-наукових концепцій, як теорія еволюційного розвитку Ч.Дарвіна.
Франко акцентує увагу на нації. Семе нація, на його думку, становить невід'ємну органічну складову частину історичного процесу. Вільний розвиток індивіду неможливий без цієї складової частини. В цьому полягало розходження Франка з марксизмом, в концепції якого національний чинник відсувався на задній план, а то й просто ігнорувався.

40.Ідейні та наукові зв’язки української філософської думки З філософією слов’янських народів
Основною проблемою філософії цього періоду є людина, смисл її буття, розуміння  людського  щастя  та  шляхів  його  досягнення, співвідношення Бога і людини.
Морально-етичний  напрямок  у  філософії  Київської  Русі започатковує Київський митрополит. Іларіон, який в Ю51 році написав твір «Слово про закон і благодать». В ньому Їлларіон осмислює історію людства, вказуючи на її цілісний характер, розглядає проблему смислу людського життя, свободи людини у світі. Всі ці питання він пробує розв'язати на основі християнських догматів. Більш чітко і систематично філософська проблематика представлена у творчості митрополита київського Климента Смрлятича (сер.ХІІ ст.). Аналізуючи життєво-смислові проблеми людського буття, Смолктич виходить із того, що істина вже викладена в Біблії; завдання ж рову му і філософії, зокрема, полягає в тому, щоб правильно зрозуміти цю божественну істину. В «Посланні пресвітеру Фомі» він досл джує питання про те, яким є справедливий життєвий шлях люд таи і доходить висновку: це осягнення заповідей, що дані людині Богом і неухильне їх виконання. За думкою Смолятича, найбільше перешкоджають людині йти правденим шляхом дві вади — марнославство і славолюбство.
Однією з найяскравіших постатей серед діячів культури Київської Русі XII ст. є Кирило єпископ Туровський.
Творчість Туровського безпосередньо пов'язана з грецькою культурою, передусім візантійською, а через неї і античною спадщиною.
В онтології Кирило виходить з фундаментального протиставлення світу небесного й земного, видимого й невидимого, що становить суть християнського дуалізму взагалі. Значну увагу він приділяє аналізові протилежності «внутрішнього» і «зовнішнього»: як ці антитези співвідносяться — церковне й світське, християнське і поганське. Зрештою, зовнішнім є темрява, а внутрішнім — світло.
Ця особливість в розумінні світу визначає й підхід Туровського до центральної проблеми філософії Київської Русі — проблеми людини.
У співвідношенні «Бог-людина» безперечний пріоритет надається, а людина перебуває у стані підкорення. Водночас Кирило акцентує увагу на тому, що весь задум створіння є спрямованим до вищої мети, якою є людина. Бог відкриває істину людині, вказуючи їй шлях до обожнення, але при цьому не позбавляє її свободи волі у виборі між добром і злом.
Кирило   Туринський  обґрунтовує  позицію  християнського антропоцентризму, котра полягає в тому, що кожна- людина — праведник і грішник — є предметом Божої уваги. Кирило спробує відійти від планічного абсолютного протиставлення тіла і душі й подолати їх суперечність. І це цілком зрозуміло, адже з християнських позицій душа не може бути тільки чистою, а тіло — тільки грішним. Душа, хоча вона й вторинна за походженням, твориться не з землі, а є витоком Божого духу. Вона є життєвим началом людини, від неї витікають доброчинні вчинки. Якщо ж душа підкоряється тілесному началу, то це веде людину на шлях гріха.
Найбільш відомими і значними творами Кирила Туровського є:
«Повісті про білоризця», «Притча про сліпця й хромця», «Слово».
Проблема значення серця в пізнанні і житті людини. Саме серце є тією ланкою, яка зводить воєдино розум, почуття й волю людини.
Видокремлення ролі серця було зосередження уваги на розробці «філософії. серця»  (особливо у творчості К.Транквіліона-Ставровецького, Г.Сковороди, П.Юркевича).

41. Проблема Буття у філ
Основні форми буття та їх загальна характеристика.
Проблема буття відноситься до так званих «вічних питань» філософії, оскільки вона стосується найістотніших параметрів людського життя, а, отже, й світогляду, людини. Питання про суть буття, спосіб і форми його існування вирішується вже філософами стародавнього світу. Так, Парменід вважав, що справжнє буття є незмінним і сталим, а зміни, що спостерігаються у ньому є небуття і омана. Геракліт започатковує іншу, прямо протилежну традицію у тлумаченні буття: стабільного, стійкого буття зовсім нема, сутність буття у вічному становленні, в єдності буття і небуття. Космічний вогонь Геракліта як основа світу в наочно-образній формі виражає буття як становлення. Ці два підходи до тлумачення буття проходять через всю історію розвитку філософської думки людства.
Сучасна філософія тлумачить буття як таку категорію, яка охоплює все існуюче: як матеріальні, так і духовні феномени. Буття не ототожнюється і не зводиться лише до матеріальних утворень, а включає у' себе й світ людського духу, всі духовні явища, котрі за своєю суттю є ідеальними. Свідомість є теж формою буття, але ідеальною формою. Разом з тим варто пам'ятати, що буття не є чимось аморфним, а завжди має певну структуру, воно структуроване. Внаслідок цього можна виділити різні форми буття, які є відносно самостійними: буття природи, буття людини, буття суспільства, буття ідеального. Кожна із зазначених форм буття має свої специфічні характеристики і закономірності. Однак в основі всіх форм буття лежить буття природи, без якого неможливе існування ні людини, ні суспільства.
Специфічна особливість буття природи полягає в тому, що воно існує до появи людини. Воно є первинним, базисним стосовно інших форм буття. На його основі виникає олюднена природа, формується суспільне і Духовне буття. Буття олюдненої природи є єдністю природних закономірностей і суспільних процесів. Це той штучний світ, в якому живе людина і який вона створила за допомогою своєї діяльності відповідно до своїх потреб та інтересів.
Серед форм буття людини виділяють предметно-практичну діяльність,   практику   соціальних   перетворень   і   процес «самостворення» людини.
Єуть предметно-практичної діяльності полягає в тому, що людина як фізичне тіло діє на інші фізичні об'єкти і змінює, перетворює їх з метою задоволення своїх потреб в їжі, житлі, одежі.
Людина є суспільною істотою, вона не може стати людиною поза соціальним оточенням, вижити в повній ізоляції від інших людей. Тому люди прикладають чимало зусиль, щоб створити оптимальний для їхнього життя соціальний устрій.
Людина формує свій духовний світ, по-перше, пошуками ідеалів, що приваблюють її, користуючись певною системою моральних та естетичних цінностей. По-друге, вона прагне отримати максимально адекватні уявлення про світ, в якому живе. Нарешті, людина постійно конструює проекти перетворення світу (у тому числі і саму себе) до того його стану, в якому б хотіла жити, стану, що гідний .її. Буття людської свідомості є," таким чином, функціональним, воно формується аксіологічними, когнітивними, .конструктивно-проектуючими чинниками.
Буття суспільства (соціального) грунтується на бутті олюдненої природи і власне природи, але закономірності соціального буття безпосередньо не витікають із природних закономірностей, а лише детермінуються природними закономірностями.
Формування людини, її перетворення в істоту соціальну є не що інше, як освоєнння індивідом суспільних цінностей. Зрозуміло, що індивід не в змозі освоїти всі здобутки суспільства, але його соціальне значення залежить від того, скільки він засвоїв і як він їх може відтворити.
Буття ідеального існує в двох формах: а) індивідуальне ідеальне (духовний світ окремої людини, її почуття, переживання, думки, ідеї, підсвідоме); б) суспільне (об'єктивоване) ідеальне — суспільна свідомість, духовна культура суспільства. В процесі спільного життя люди формують такі форми колективної свідомості як мораль, релігія, право. Ці форми ідеального є продуктом діяльності груп людей і існують лише в колективі.

42.Рух як загальна властивість матеріального буття. Рух і розвиток. Основні форми руху матерії.
РУХ — спосіб буття матерії, який полягає в безперервній зміні всього сущого і виявляється в безпосередній єдності перервності і неперервності простору і часу. Матерії без Р. не існує як не існує і Р. без матерії. В цьому полягає абс. характер Р. Спокій, рівновага — відносні: вони є лише моментом Р. Рух визначає всі властивості і прояви матерії, внутр. зміст речей, предметів і явищ. Він становить сутність простору і часу як форм існування матерії. Здогади про Р., як про найістотнішу власти¬вість природи, трапляються ще в пра¬цях стародавніх мислителів. Значний вклад у вивчення природи Р., його осн. законів і властивостей внесли філосо-фи-матеріалісти 17—18 ст. (Р. Де-карт, Дж. Толанд, Д. Дідро, П. Голь-бах, Ж. Ламетрі та ін.). Проте об¬меженість природничонаук. знань того часу, перенесення механістичних уявлень з природознавства у філосо¬фію зумовили механістичний характер матеріалізму 18 ст., зведення ним усіх форм Р. матерії до механічної. Діалектичне вчення про Р. як саморух, як усяку зміну взагалі на ідеал істич. основі розвинув Г.-В.-Ф. Гегель. Він відкрив найзагальніші закони Р. Про¬те його діалектика була ідеалістич¬ною. Тільки марксистсько-ленінська філософія, спираючись на досягнен¬ня природничих наук, на суспільно-істор. практику, розкрила справжню природу Р., створила діалектикр-ма-теріалістичне вчення про Р., вільне від механістич. обмеженості та ідеа-лістич. перекручень. З точки зору діалектич. матеріалізму рух, за ви¬словом Ф. Енгельса, «як внутрішньо властивий матерії атрибут, обіймає собою всі зміни й процеси, що відбу¬ваються у всесвіті, починаючи від простого переміщення і кінчаючи ми¬сленням» (М аркс К. і Ен¬гельс Ф. Твори, т. 20, с. 366). Джерелом усіх конкретних форм Р. матерії діалектичний матеріалізм вва¬жає внутр. суперечності, притаманні всім речам, а також зовн. взаємодію між ними. Р. сам має суперечливу при¬роду, яка виражається в наявності у ньому єдності постійного і змінного, перервного й безперервного, абсолют¬ного й відносного тощо. Абс. природа Р. реалізується в окремих якісно спе¬цифічних формах Р. матерії. Специ¬фічний тип процесів і змін якісно схо¬жих матеріальних об'єктів, який має стійку просторово-часову структуру й підлягає певним заг. законам, ви¬значає кожну форму Р. матерії. По¬няття форми Р. відображає дискрет¬ність і внутрішню суперечливу при¬роду Р. Кожна форма Р. пов'язана з певним матеріальним носієм. Осн. формами Р. матерії є: фізична (просторове переміщення, тепловий Р., електромагнетизм, гравітаційні, атомні та ядерні процеси, рух еле-ментарних частинок тощо), х і м і ч -н а (зміна властивостей і структури тіл у хім. реакціях внаслідок пере¬творення молекул), б і о л о г і ч -н а (охоплює всі життєві процеси), суспільна (включає в себе про¬цеси суспільного життя, а також мис¬лення). Кожна вища, складніша фор¬ма Р. матерії, виникнувши як синтез нижчих форм, включає їх у себе як складову й підпорядковану части¬ну, але при цьому має свої специ¬фічні особливості.

43. Основні форми існування матеріального буття та їх характеристика.
Ми ніколи не спотерігали матеріальної системи, яка б не знаходилася хоча б в якомусь русі, а була б у стані абсолютного спокою. На цій підставі цілком слушним є висновок про те, що рух є невід'ємна, атрибутивна характеристика матерії, її всезагальна і необхідна властивість. Матерія не існує інакше, ніж в русі, тому рух є спосіб існування матерії.'Рух — це зміна загалом.
Оскільки матерія є абсолютною, рух як атрибут матерії також є абсолютним. Разом з тим" матерія завжди існує у конкретних формах," внаслідок "чого рух проявляється -через конкретні форми (види) матерії. Рух взагалі — це абстракція, яка в дійсності реально неснує; реальне існування мають конкретні форми руху.
В основу виділення форм руху покладені такі основні прицнипи: а) субстратний, що пов'язує певну форму руху із специфічним матеріальним носієм. Кожна форма руху має свою матеріальну основу;
2) функціональний, у відповідності з яким форма руху повинна мати свої власні закономірності, відмінні від закономірностей інших форм руху.
У сучасній науковій картині світу виділяється чимало форм руху. Серед них найпоширенішими є такі: механічний, тепловий, електромагнітний, хімічний, гравітаційний, геологічний, біологічний, соціальний. Хоча кожна форма руху є відносно самостійною, але всі вони пов'язані між собою, їх взаємозв'язок виявляється в тому, що одн^ 'юрма руху при певних умовах переходить в іншу; окрім того, ми руху виникають на основґнижчих і включають їх у себе в знітому виді.
Рух є способом існівання, матерії, а простір і час виступають формами її існування. Простір і час постають загальними принципами організації будь-якого об'єкта дійності. Доповнюючи один одного, простір і час функціонують як універсальні форми організації всього розмаїття нескінченого світу.
Простір — це об'єктивна форма існування матерії, яка характеризує місцезнаходження і співіснування об'єкта з іншими об'єктами.
Разом з тим, в дійності кожне матеріальне утворення є процесом, в ньому відбуваються певні зміни; окрім того, одне явище приходить на зміну іншому. Для характеристики саме цього аспекту матерії у філософії вироблено поняття часу. Час — це об'єктивна форма існування матерії, яка характеризує послідовність розгортання матеріальних систем, тривалість їх буття, швидкість та інтенсивність процесів. Час, отже, відображає процесуальність буття.
Простір і час мають як споріднені, так і відмінні ознаки. Спільними властивостями простору і часу є об'єктивність, всезагальність і нескінченність. Разом з тим простір і час розрізняються за своїми властивостями. Час виявляє себе як тривалість, послідовність існування та зміни стану об'єктів; він є одномірним, асиметричним (тобто спрямований від минулого до майбутнього), незворотнім. Простір   характеризується   протяжністю,    тримірністю   та симетричністю.                                            \
Простір і час, як форми існування матерії, взаємопов'язані між собою. В епоху Нового часу простір і час розглядалися як абсолютно' самостійні і не пов'язані між собою та із матерією феномени. За такими уявленнями простір — це пустота, вмістилище тіл; час — це рівномірна тривалість. XX ст. внесло принципові зміни в уялення про суть простору і часу та їх взаємозв'язок між собою та матерією. Теорія відносності обгрунтувала, що властивості простору і часу залежать від швидкості руху матеріальних систем, від субстанційно-структурних ' особливостей об'єктів. Виявилося, що загальні властивості простору і часу набувають специфічного виразу в залежності від природи систем:
чим складнішим є той чи інший об'єкт, тим складніших властивостей є і форми його існування. Особливо принципових відмінностей набувають соціальні види простору і часу.

44.Відображення як загальна властивість матеріального буття. Розвиток форм відображення у процесі еволюції світу.
ВІДОБРАЖЕННЯ — загальна влас¬тивість матерії, найвищим ступенем розвитку якої є людська свідомість; категорія, в якій дістає вираз фунда¬ментальний принцип марксистсько-ленінської філософії в розв'язанні проблеми співвідношення матерії і свідомості. В. полягає в тому, що за певних умов взаємодії одна мате-ріальна система через свої зміни, збе¬рігаючи якісну визначеність, від¬творює в специфічній для неї формі певні сторони іншої системи, яка взаємодіє з нею. В.— це процес у взаємодії (реагування на дію, пе¬ретворення зовн. дії відображальною системою) і результат цього процесу (відтворення, «відбиток», що фіксує особливості відображуваного пред¬мета). Говорячи про В. як заг. властивість матерії, В. І. Ленін під¬креслив, що воно споріднене з від-чуттями. Ця спорідненість означає заг. закономірність виникнення будь-якого відображення і матеріаль¬ної взаємодії, вторинність «відбитка» щодо предмета В., а також залеж¬ність В.від природи відображальної системи.

46.Свідомість, її виникнення і сутність. Ідеальність свідомості.
47. Форми суспільної свідомості, їх відмінність та взаємозв’язок.
48. Суспільна та індивідуально свідомість їх діалектика і структура свідомості.
Індивідуальна свідомість — це духовний світ кожної особистості. Людина як суспільна істота бачить світ скрізь призму певного соціуму — суспільства, нації, класу, епохи в цілому. В індивідуальній свідомості відбиваються суспільні ідеї, цілі, ідеали, знання, вірування, що народжуються та існують в соціальному Середовищі. Свідомості як такої, без і незалежно від конкретної суспільної форми, просто не існує. Суспільна свідомість і є Існуванням свідомості у суспільній формі, у вигляді певного сукупного результату людської діяльності, у формі спільного надбання, здобутку суспільства.
Особливістю суспільної свідомості є те, що вона втілюється в різноманітні об’єктивні форми духовної культури людства — в мову, в науку, філософію, в мистецтво, в політику і право, мораль, релігію і міфи, в народну мудрість, в соціальні норми і уявлення соціальних груп, націй людства в цілому. Всі ці елемента духовного світу людини існують відносно незалежно від індивідуальної свідомості і суспільного буття
Кожний індивід формує свою свідомість через освоєння суспільної свідомості.
Але індивідуальна свідомість так само, як і суспільна, є відносно самостійною системою.    Духовний    світ    людини    має індивідуально-неповторну форму. Індивідуальні риси свідомості індивіда пов'язані з конкретними особливостями його життєдіяльності.
У своєму розвитку індивідуальна і суспільна свідомість опосередковують одна одну: кожний індивід розвиває свою свідомість через творче осягнення духовних здобутків минулих поколінь і сучасності, а розвиток духовності людства здійснюється через індивідуальні досягнення, духовні відкриття окремих особистостей.
Закономірності і особливі риси свідомості:
— свідомість є вищою формою відображення дійсності і способом ідеального відношення до світу; її особливості і закономірності обумовлені суспільно-практичним і культурно-історичним способом людського існування;
— свідомість існує в двох формах ідеальної діяльноті — теоретичній (пізнавальній) і духовно-практичній (ціннісній);
— людській свідомості притаманна здатність до об'єктивності відображення дійсності; вона є- активною, творчою та універсальною діяльністю;
— свідомість опосередкована мовою, яка є засобом пізнання, спілкування, збереження і передачі інформації;
— свідомість існує в єдності індивідуальної і суспільної форм, які взаємопов'язані, взаємообумовлені, але, одночасно, існують як самостійні, відносно незалежні одна від одної.
Суспільна свідомість має складну структуру — різноманітні рівні і форми. За пізнавальними  можливостями  і  особливостями  відображення суспільного буття виділяють рівні суспільної свідомості — емпіричний (буденна свідомість) і теоретичний. Сфера ціннісного відношення до дійсності, соціальне бачення буття з позиції окремих соціальних груп і суспільства в цілому представлені соціальною психологією і ідеологією. Виділяють форми суспільної свідомості, які є формами пізнання дійсності і, разом з тим, духовно-практичними формами усвідомлення світу і людини (мораль, Право, релігія, мистецтво, філософія тощо).
Емпіричний рівень суспільної свідомості є відображенням дійсності  межах повсякденного життя. здоровим глуздом. Буденна свідомість формується стихійно в процесі безпосереднього життя. Вона включає в Себе накопичені за віки емпіричний досвід, знання, норми та зразки Поведінки, уявлення, традиції.
Соціальна психологія за рівнем відображення є часткою буденної Свідомості. Але пізнання не є її основною функцією. Соціальна психологія здійснює регулятивну функцію безпосереднього життя людей. В ній відбиваються психологічні риси і почуттєві стани Соціальних груп і суспільства взагалі.
Теоретична (раціональна)  свідомість виходить  за межі повсякденності. Це є системна, теоретично оформлена сукупність ідей, Поглядів, переконань. Вони узагальнюють досвід практичного життя і буденної свідомості,  відрізняються послідовністю, логічністю, потребують теоретичного обгрунтування і доведення, пов'язані з філософсько-світоглядними принципами і настановами.
Ідеологія так само, як і соціальна психологія, спрямована на регулювання суспільних стосунків. Вона є певним виразом суспільних цінностей, орієнтацій, інтересів і норм поведінки. Але на відміну від Соціальної психології, ідеологія є упорядкованою і теоретично оформленою системою, тобто в пізнавальному плані виступає на рівні Теоретичної свідомості.
Ідеологія ж створюється цілеспрямовано, певними групами людей, зайнятих в сфері духовного виробництва. Вона прагне в систематизованій і обгрунтованій формі представити часткові, приватні інтереси, що притаманні лише певному класу або соціальній Групі, як спільні, загальнолюдські. Кожна ідеологія намагається захистити свої власні інтереси, виправдати їх, протиставити їх інтересам інших соціальних спільнот.
Ідеологія служить не лише приватним інтересам певної соціальної спільноти, але й суспільству в цілому. Саме в правовій державі виникає явище масової ідеології. Вона спрямована не стільки на захист політичних інтересів певного класу, а на масове духовне виробництво, на продукування ідей, значень, образів і символів, що надають життю індивідів певний сенс існування саме у цьому суспільстві. Сучасна ідеологія все більш орінтується на релігію,   мораль,   мистецтво,   спирається   на   культурні  і загальноцивілізаційні основи цілісності суспільства.
Проте не потрібно забувати про негативний вплив будь-якої (класової чи масової) ідеології на свідомість індивіда. Свідоме ставлення до життя, свобода індивіда потребують власних, особистих зусиль розуміння існуючого, усвідомлення сенсу своїх вчинків, суспільних подій. Ідеологія ж продукує і пропонує готові для споживання смисли і значення. Тому ідеологізація сприймається особистістю як несвобода, як позбавлення права самостійно мислити, як маніпулювання власною свідомістю з боку суспільства та його масової культури.
Форми суспільної свідомості виникають внаслідок розвитку різних форм діяльності (моральних, правових, релігійних тощо) і є їх ідеальними відтвореннями. Кожна форма суспільної свідомості Відображає світ у всій його цілісності, але відповідно до своєї специфіки 1 свого призначення.
Першою нерозчленованою формою свідомості була міфологія. Міфологія є своєрідним началом людської духовності, в синкретичному, нерозчленованому вигляді вона містила зародок всіх майбутніх форм і способів духовного освоєння світу.
Наука як форма суспільної свідомості спрямована на відображення об'єктивних закономірностей і зв'язків природного і соціального світу. Вона    систематизує    об'єктивні    знання    про    дійсність інтелектуально-понятійним (раціональним) способом. Результатом і основною цінністю її є істина. За своїми видами наука поділяється на гуманітарні, технічні науки і природознаство.
Естетична (художня) свідомість спрямована на пробудження людини до творчості, на піднесення людської чуттєвості. Вона Відображає дійність у формі художніх образів. Основною цінністю художнього відношення до дійності є краса як символічне-чуттєве відображення реальності.
Політична свідомість є сукупністю ідей, що відображають соціально-групові, класові відносини в суспільстві, центром яких є певне ставлення до влади.
Воля державної влади трансформується в право і виступає як юридичний закон. Правова свідомість регулює соціальні стосунки з позиції закону, вона є сукупністю принципів і норм поведінки, що санкціоновані державою. Правова свідомість забезпечує громадський порядок, регулює суспільні відносини, виходячи з сформульованих і утверджених правовими установами і закладами вимог належної з точки зору закону поведінки.
Право не може регулювати всі без винятку суспільні відносини, воно регулює лише найважливіші з точки зору держави стосунки. Решта суспільних відносин регулюється мораллю. Моральна свідомість є сумою правил суспільне схваленої поведінки індивідів. Вона охоплює дійсність у формі моральних норм — вимог, яких повинна дотримуватися людина згідно з суспільним і власним усвідомленням добра і зла. Таким чином, суспільна мораль є способом адаптування до суспільного середовища, сферою суспільної необхідності. Але є й вища форма моральної свідомості, яка виявляє себе на індивідуальному рівні — моральність особистості.
Є дещо спільне між філософією і релігійною свідомістю. І релігія, і філософія спрямовані на усвідомлення граничних смислів людського буття, на пошук глибинної єдності. і зв'язку людини з світовим універсумом. Але здійснюються ці цілі різними способами, різними шляхами. Так, філософія є теоретичним, поняттєвим міркуванням над проблемами сенсу людського існування. Це наближує її до науки. Але на відміну від науки, філософія слугує не лише цілям теоретичного пізнання, а, насамперед, цілям людського самовизначення в світі, цілям злагоди між людиною і світом ЇЇ буття. Тому ,вищою цінністю філософського пізнання є мудрість, як переживання і усвідомлення істини, як особистісне осягнення смислів і значень існуючого, шляхів творчого саморозвитку людини. Релігія, спираючись не на знання, а на релігійну віру, вказує на духовно-практичні шляхи для осягнення і здобуття сенсу життя. Вона дає духовні орієнтири для подолання людиною своєї скінченності, для досягнення безсмертя, має свої Специфічні форми усвідомлення і переживання єднання людини і світу.

49. Свідомість як суб’єктивне. Свідомість і самосвідомість
Свідомість в широкому значенні цього слова є сферою людської духовності, яка включає в себе світ думок, світ почуттів і волю. Людина є єдиною істотою на Землі, якій притаманна свідомість, духовне життя. Джерело свідомості коріниться в особливостях людського буття у світі.
Пізнавальна діяльність, і зокрема мислення, спрямовані на нейтральне, суто об'єктивне зображення світу і людини (людина так само може розглядатися по аналогії з об'єктом зовнішньої дійсності). Проте людська духовна активність не обмежується лише спрямованістю на об'єкт, на реальність «поза себе». Є й інша форма ідеальної діяльності, яка спрямована саме на перебудову людської душі. Це — духовно-практична діяльність, ціннісна форма свідомості. Людську свідомість не можна ототожнювати тільки зі знанням, з пізнанням, мисленням. За своєю сутністю свідомість є здатністю людини не лише пізнавати світ, але й усвідомлювати його, наповнювати його сенсом і суб'єктивним значенням, співставляти свої знання з цілями власного існування. Оцінювати світ не лише в його об'єктивних характеристиках, а як світ Свого життя. Свідомість є усвідомленням своїх вчинків, їх наслідків, Юна нерозривно пов'язана з совістю, з відповідальністю людини за свої стосунки зі світом природи і світом людей.
Отже, свідомість, з одного боку, є формою об'єктивного іідображення, формою пізнання дійсності як незалежної від людських Прагнень та інтересів. Результатом і метою свідомості як пізнавальної діяльності є отримання знань, об'єктивної істини. З другого боку, Свідомість містить в собі прояв суб'єктивного відношення людини до дійсності як до світу свого життя, його оцінку, усвідомлення свого акання і себе. Результатом і метою духовно-практичного, ціннісного відношення до світу є осягнення сенсу існуючого, міри відповідності Світу та його проявів людським інтересам та потребам, сенсу власного Життя. Якщо мислення, пізнавальна діяльність потребує здебільшого Тільки ясного вираження знання, дотримання логічних схем Оперування ними, то духовне ставлення до світу і його усвідомлення „"Вимагає особистих зусиль, власних роздумів і переживання істини. а
Духовний світ людини — "це не лише її розум, мислення, але й і почуття, емоційні стани, віра, воля, світогляд, самосвідомість, що Спирається на сукупність ціннісних орієнтирів і духовних смислів. Свідомість не дорівнює мисленню та знанням, вона є одночасно і Переживанням, усвідомленням, оцінкою дійсності. Будь-який прояв духовності відбиває в собі (з різною мірою вираження) обидві форми Ідеального відношення до світу — і пізнавальну, і ціннісну (духовно-практичну).
.Суспільно-практичний  і  культурно-історичний характер свідомості.
Якщо розглядати свідомість з суто психологічної точки зору, то в складі свідомості можна виділити такі форми психічного відображення: підсвідоме, форми чуттєвого споглядання, емоції, почуття, волю, мислення, самосвідомість. Сфера підсвідомого включає в себе сукупність психічних явищ і процесів, прихованих від самоспостереження, не представлених в явній, увсідомленій формі. Вона охоплює широке коло явищ — від елементарних (інсііинктів, навичок, автоматизмів, типових емоційних станів) до найскладніших процесів, що впливають на художню творчість, на інтуїтивні акти пізнання тощо. Формами безпосереднього чуттєвого споглядання виступають відчуття, сприйняття і уявлення. Більш складним елементом психічного відображення дійсності є емоції і почуття. Вони обумовлюють вольові процеси людської психіки. Вищою формою психічного відображення дійсності є логічне мислення як засіб понятійного осягнення сутності речей і розкриття закономірностей оточуючого світу. Мислення як вища форма пізнавальної діяльності має свої рівні, від елементарної діяльності розсудку, яка притаманна і тваринам (процеси аналізу і синтезу, індуктивні і дедуктивні способи міркування, експеримантальна діяльність) до вищих форм понятійного пізнання дійсності, творчого мислення. Суб'єктивно-психологічні особливості індивіда впливають і на таку складову свідомості, як самосвідомість, або рефлексія (вона має свої рівні і форми — .самопочуття, самопізнання, самооцінка самоконтроль).
Але свідомість не є лише суб'єктивно-психологічною здатністю індивіда, не є проявом лише психічної сфери життя. З позиції специфіки  психічної організації  і  суб'єктивно-психологічних особливостей внутрішнього світу людини неможливо розкрити сутність свідомості. Проблема полягає в тому, що витоки духовності людини не зосереджені в самому індивіді, вони мають зовнішні щодо нього джерела. Людина в своєму розвитку спирається на певні форми духовності, .які існують незалежно від її індивідуальної свідомості. Філософські системи по-різному визначали факт об'єктивного існування духовних формоутворень. Релігійні концепції апелюють до Бога, що наділив людину духовністю. Системи об'єктивного ідеалізму (Платон, Гегель та ін.), констатуючи об'єктивність форм духовності, факт їх існування в просторі людської культури, пояснюють це наявністю поза- і надлюдської духовної субстанції — абсолютного духу, світу ідей, духовної космічної енергії тощо. Сучасний матеріалізм, на відміну від релігійних і ідеалістичних концепцій, основи духовності вбачає саме в людському суспільстві, в особливостях Соціально-практичного і культурно-історичного буття людини у світі. Згідно з матеріалістичною концепцією, свідомість породжується всім розвитком матеріального світу, його еволюцією. Але людська духовність виникає не шляхом стихійного розвитку матерії взагалі, а внаслідок розвитку такої форми матеріальності, як людська практична діяльність, що відбувається за певних соціальних умов.
Духовний світ людини сформувався у процесі антропосоціогенезу на основі суспільної праці і спілкування індивідів. Особливість людського способу буття полягає в тому, що людина діє не за біологічною програмою, інстинктивною схемою поведінки, вона не пристосовується до навколишнього середовища, а активно перетворює його в процесі суспільної практики, предметної діяльності. Причому перетворення, зміна зовнішньої діяльності можливі лише у відповідності з власними закономірностями природи. Тому в процесі суспільної практики людина відображає ці закономірності, сутності речей і явищ. На цьому грунтується здатність людського мислення до об'єктивності відображення. До того ж людська діяльність не обмежується відтворенням, реконструкцією наявного стану речей. Вона є активною, творчою діяльністю. Людина здатна створювати щось нове, змінювати природні речі (але дотримуватись законів природи), продукувати нові форми, відсутні в природі. Тому практиці притаманна і така риса, як універсальність, тобто потенційна можливість діяти за логікою нескінченної природи. Активність, творчість, універсальність притаманні і свідомості як ідеальному аналогу, відображення практичної діяльності. Людина потенційно, в принципі здатна пізнати і відтворити будь-який предмет природи, бо відноситься до існуючого з точки зору всього людського суспільства.
В процесі суспільної життєдіяльності формується соціальний тип спадковості. Суспільний досвід акумулюється не лише у формах спілкування, в суспільних відносинах, не лише у засобах і знаряддях праці, але також і в мові. Мова виступає зовнішньою оболонкою думки, засобом пізнання, спілкування, збереження і передачі суспільного досвіду та інформації. Незважаючи на те, що не всі елементи духовного життя можуть мати мовний вираз (наприклад, потреби, емоції, переживання, підсвідомі явища), свідомість як продукт суспільного життя нерозривно пов'язана з мовою, опосередкована нею.
Джерело    людської    духовності    міститься " (всупереч примітивно-матеріалістичної точки зору) не в нервовій системі, не в генній організації і не в структурах головного мозку. Щоб зрозуміти акт народження свідомості, потрібно вийти за межі людської голови і тіла взагалі. Людина не народжується з готовою соціальною програмою, з готовою здатністю до мислення, до свідомості. Все це вона отримує завдяки включенню в суспільно-практичну діяльність, в певна суспільне середовище, в історію людської культури. Особливість суто людської форми відображення дійсності, яким є мислення, полягає саме в тих соціальних умовах, які змушують мозок людини в одну епоху сприймати так, а в іншу — інакше.
Таким чином, будучи функцією мозку, свідомість знаходиться поза сферою біологічних закономірностей, вона є суто соціальною за своїм походженням і змістом. Більш того, вищі прояви людської духовності — безкорисливий пошук істини і сенсу, моральність, свобода, самосвідомість, релігійно-духовний досвід, переживання краси, творчість — не можуть бути пояснені лише необхідністю функціонального забезпечення суспільного життя, вони не є утилітарними засобами суспільно-практичної життєдіяльності. У цьому розумінні духовність має надсоціальну природу.
Саме ця обставина — наявність духовних абсолютів, вищих цінностей в свідомості людини — є найважливішою в розумінні сутності   свідомості   Поряд   з   релігійно-філософськими   та ідеалістичними версіями, які не можна ігнорувати, існує і матеріалістична позиція щодо цього феномену. Вона полягає в розумінні обумовленості людини та її свідомості не лише конкретним суспільством, соціально-економічними обставинами, приватними цілями та інтересами, а всією історією людства, що втілена у світ культури. Людська культура постає як складний і суперечливий процес історичного «олюднення» самої людини, як процес самостворення нею своєї сутності. Саме в культурі концентруються історично сформовані загальнолюдські цінності. Людина, будучи культурно-історичним суб'єктом, виходить а межі будь-якої даної соціальності. ЇЇ свідомість виявляється ширшою і багатшою за будь-яку історично-обмежену форму відображення дійсності. Саме в цьому виявляється   надсоціальний,   культурно-історичний   характер свідомості. Як культурно-історична істота, людина у своїй свідомості дивиться на світ очима суспільного цілого, намагаючись побачити в ньому те, що має загальнолюдське значення і цінність. Безумовно, свідомість визначається конкретно-історичною формою суспільного буття,   вона  є  відображенням  суспільно-практичних  умов життєдіяльності людей, але вона є й відносно незалежною від цих умов. Навіть — точніше буде сказати — наскільки людина здатна підноситися над безпосередніми умовами свого життя, виходити за межі конкретного соціуму, визначати своє життя не готовими Стереотипами і пануючими в суспільстві уявленнями, а духовними цінностями людської культури, настільки вона є вільною особистістю, Настільки її життя має дійсно усвідомлений характер.
Прилучення людини до світу людської культури та його сенсів не є автоматичним. Воно обумовлено не лише суспільним середовищем, Пбвною епохою, даним суспільством, етносом, соціальною спільнотою, до якої належить індивід, але й його особистими зусиллям, внутрішньою роботою, власними уподобаннями та моральною Позицією. В такій площині проблема суспільного характеру свідомості постає як проблема співвідношення індивідуальної і суспільної свідомості.

50.Мораль роль в гуманізації суспільства.
МОРАЛЬ (лат. тогаїіз — мораль¬ний, від тогез — звичаї) — система поглядів і уявлень, норм і оцінок, що регулюють поведінку людей; одна з форм суспільної свідомості. Найваж¬ливішою соціальною функцією М. є узгодження вчинків окремих осіб з інтересами ін. людей, певної спіль-ності, суспільства в цілому. Як регу¬лятор взаємовідносин між людьми, М. відрізняється від ін. форм додер¬жання суспільної дисципліни способом обгрунтування і здійснення своїх принципів. Характерною рисою М. є те, що вона не спирається безпосе¬редньо на якісь спец, установи, які примушували б виконувати її норми, правила й приписи. На відміну від права, за яким стоїть держ. примус, М. спирається на силу переконання, громад, думки, виховання, традицій, на силу морального авторитету окре¬мих осіб, організацій чи установ. Цим пояснюється те, що в М., порів¬няно з ін. формами соціального конт-ролю, відносно більшу роль відіграє свідомість як суспільна, так і інди¬відуальна. Саме впливаючи на сві¬домість індивіда, Ми здійснює роль регулятора поведінки, сприяє форму¬ванню відповідних моральних відносин між людьми. Суспільство, під¬тримуючи ту чи ін. М., з її допомогою орієнтує людей на певні суспільні цілі, організовує їх для спільної діяль¬ності з метою досягнення цих цілей. Моральні вимоги людина засвоює в процесі виховання у неї моральних уявлень і почуттів — обов'язку, со¬вісті, відповідальності, честі і бідно¬сті, що є різними формами імпера¬тивності, наказовості по відношенню до індивіда з боку суспільства. За до-помогою уявлень про норми і прин¬ципи, про суспільний і моральний ідеа¬ли, про справедливість і несправед¬ливість, добро і зло людина не лише самостійно регулює свою поведінку, а й дає моральну оцінку всьому, що відбувається в суспільстві. Моральні норми і оцінки застосовують не лише до поведінки людей, а й до діяльності колективів, класів, партій, народів, держав. Завдяки свідомому викорис¬танню у своїй поведінці й діяльно¬сті норм і принципів М. людина стає моральною особою, виступає не лише як об'єкт соціального контролю, а як його суб'єкт, тобто як самодіяльна особа, якій притаманні самосвідомість, глибокі моральні почуття і переко¬нання. М. як форма суспільної сві¬домості залежить від суспільного бут¬тя, від матеріальних умов життя лю¬дей. Вона зумовлюється в кінцевому підсумку екон. відносинами. Проте М. відіграє відносно самостійну роль у житті суспільства, активно впливаю¬чи на всі його сторони, в т. ч. й на екон. розвиток. Разом з ін. форма¬ми регулювання суспільних відносин (екон., політ., правовими, адмініст¬ративними) М. охоплює такі сфери суспільного життя, як праця, управ¬ління, наука тощо. Разом з тим вона поширюється і на відносини між людь¬ми, які не регулюються держ. або громад, орг-ціями (побут, дружба, товаришування, любов). Залежно від різних галузей суспільного життя на основі заг. норм і принципів М. ви¬никають особливі правила її (трудо¬ва М., професійна, партійна, сімей¬на). Сутність М., її роль і значення в житті суспільства залежать від ха¬рактеру суспільно-політ. відносин, які зумовлюють виникнення тієї чи ін. М. На противагу ідеалістич. філо¬софії марксизм-ленінізм заперечує абстрактний, позаістор. підхід до М. Вічної і незмінної М. не існує. Вона завжди історичию конкретна.

56.Смисл життя людини. Проблема життя і смерті в духовному досвіді людства.
Людина є єдиним створінням у світі, яке усвідомлює свою кінечність (смертність), тому її життя для неї самої виступає як проблема. Проблема сенсу життя виникає як потреба певного виправдання власної присутності у світі, своєї долі та призначення. Саме завдяки такому виправданню стає можливим подолання кінечності індивідуального буття. Таємниця людського існування полягає не в тому, щоб тільки жити, а в тому, як і для чого (чи для кого) жити.
Сенс життя є вічною проблемою.
Можна досить умовно і схематично окреслити певні варіанти вирішення проблеми сенсу життя в історії людської культури. З античних часів відома позиція філософа Епікура, так звана гедоністична (від грец. «насолода», «задоволення») позиція, яку можна розуміти як «життя заради життя». Жити потрібно так, вважав філософ,  пюб насолоджуватися самим життям,  отримувати задоволення від життєвих благ і не думати про час смерті. Цінність епікурейської позиції в тому, що вона застерігає нас від ситуації, при якій пошук сенсу життя усуває на другий план саме життя. Життя є самоцінністю, таємничим дарунком людині і треба ставитися з вдячністю і любов'ю до цього дарунку. Людині дана рідкісна можливість переживати неповторність власного існування зі всією гамою забарвлень його проявів — від радощів, злетів і перемог до падінь, тягарів і страждань. Разом з тим, саме епікурейське ставлення до життя, якщо воно позбавлено відповідальності за дарунок життя, вироджується в егоїстичну позицію «життя заради себе» і веде до втрати людиною відчуття повноцінності життя.
Інший шлях в здобутті сенсу життя можна назвати «життям заради інших людей», коли гарантією осмисленості життя для людини постають інтереси родини, нації, суспільства, прийдешніх поколінь. Для людини, як суспільної істоти, небайдуже, що вона залишає після себе. Недаремно прожити життя — це і продовжитися в своїх нащадках, і передати їм результати своєї матеріальної та духовної діяльності. Але на цьому шляху існує небезпека опинитися в ситуації, коли саме твоє неповторне життя перетворюється лише в засіб для чогось іншого. Таким «іншим» може виявитися і певна «ідея», чи ідеал., реалізації якого людина може присвятити своє життя .
Призначення та сенс життя індивіда в першу чергу самому здійнитися як Людина, або — мовою релігії — «піднятися до Бога» стати «образом та подобою Божою».  Іншими словами, в своєму житті людина повинна стати єдністю універсально-людського і неповторно-індивідуального, в розвиток Свого «Я» включити весь світ — і природний, і суспільний.

57.Особа і суспільство. Роль особистості І» становленні і розвитку суспільства.
Історія знає три основних тили соціальності, що визначають історичний тип особистості:: відносини історичної залежності, відносини речової залежності і вільна асоціація індивідів.
Відносини особистої залежності були притаманні традиційним суспільствам (період докапіталістичного розвитку). Для них характерна повна або часткова залежність індивіда, всіх сторін його життя від общини, роду, касти, стану, середньовічного цеху. І реально, і в усвідомленніі індивідом самого себе він виявляється часткою певного соціуму. «Я» для. нього — це «ми», певна спільнота, соціальна група. Його свідомість і його діяльність, мотиви поведінки, цінності, цілі його життя здебільшого зумовлені традицією, авторитетом, звичаями, нормами групової моралі. Індивід в традиційних суспільствах — не особистість, не індивідуальність, а лише «групова людина».
З розвитком історії відносини особистої залежності перестають бути пануючими, але зовсім не щезають. В індивідуальному житті кожна людина сама здійснює вибір між свободою і несвободою. 1 часто вона йде на зречення, на втечу від свободи. Належність до певної спільноти, невідокремленість від неї надають людині гарантію безпеки і впевненості. За індивіда хтось вирішує, він радіє безпеці, теплу, близькості до свого оточення, але за те він сплачує занадто високу ціну. Йому не вдається стати повноцінною людиною, розвинути свої здібності до самостійних рішень, мислення, дій. Він зилашиється залежним, не вільним. Така людина відчуває почуття симпатії до знайомих, до своїх, до тих, від кого залежить її безпека (сьогодні це може бути раса, нація, держава, клас, політична партія тощо). Але вона не здатна на людські стосунки з «незнайомцем» — з іншою культурою, з іншою релігією, з іншою людиною, неподібною за своїми поглядами і переконаннями. Для таких відносин характерним є поєднання нетерпимості до інших і беззастережне прийняття цінностей обмеженої спільноти. Вибір тут означає не вибір" між істинним і хибним, між добром і злом, а між своїми і несвоїми. Людина відчуває симпатію до своєї соціальної групи, але, за словами Е.Фромма, це є тваринна симпатія, тепло хліва, а не людська любов, яка передбачає свободу і незалежність як свою умову.
Християнство • вперше  протиставило відносинам  особистої залежяосгі принципово інші засади людської єдності — почуття любові і духовної спорідненості. Слова Ісуса «Вороги чоловікові — домашні його» (Мв. 10,35) підкреслювали необхідність розірвати зв'яжи особистої залежності, щоб стати вільною, тобто справжньою людиною.
Техногенна цивілізація, що виникає разом з формуванням буржуазних відносин, грунтується на мобілізації творчого потенціалу, ініціативи, заповзятливості окремого індивіду. Необхідність свободи іидивідуальвої діяльності вимагає більшої автономії щодо соціальної групи. Безпрецендентне розширення меж власної свободи, поля реалізації творчих здібностей дозволило індивіду відчути себе володарем світу, творцем власної далі. Але свобода індивідів в межах техногенної цивілізації не набула самоцінного значення, вона перетворилася на засіб економічного зростання. Виникає атомізоваве суспільство, де кожний індивід — сам по собі, соціальне і морально ізольована одиниця суспільства. Він переслідує: сній влитий інтерес, намагаючись використати інших в своїх цілях. Саме туї нідпосини між людьми набувають характеру речових відносин, тобто відносин товаровиробників, кожний з яких ставиться до інших як до засобу досягнення своїх економічних цілей. Звідси — панування духу відчуження, індивідуалістичної самотності, тотального роз'єднання. Звільнившись від цехових, корпоративних та інших традиційних зв'язків, належність до яких надавала людині почуття вневненості і безпеки, вона опинилась у полоні вузько-егоїстичних відносин, віч-на-віч зі створеним нею світом товарів, де сама вона виступає лише як товар.
Людина не є самодостатньою істотою, її життя має сенс лише у тому випадку, якщо вона співпричетна до надособистого (суспільного чи божественного) цілого, Атомізована людина, яка втратила свої групові зв'язки, почуває себе вкрай самотньо і незручно всередині бездушних і байдужих відносин. Поряд з конформістами, з тими, хто цілком успішно пристосувався до сучасного соціуму (що потребує певної примітивності, пересічності, приглушення особистісного начала), збільшується кількість тих, хто вибирає «етику неучасті», свідомо «емігрує з бізнесу», стає аутсайдером в суспільстві. Саме такі духовно-знедолені, одинокі нонконформісти прагнуть сформувати і включитися в спільноту, яка відповідає їхнім смакам, уподобанням, потребам. В умовах кризи техногенної цивілізації все більш відчутними стають тенденції до створення вільних асоціацій індивідів — творчих об'єдань, малих груп, співтовариств, неформальних рухів і спільнот, які засновані на товариських» дружніх, глибоко особистих відносинах і прихильностях. Нові форми комунікації створюються на основі «позасоціального», вільного, часу, збільшення якого є характерною  особливістю   розвитку  техногенної  цивілізації, результатом науково-технічного прогресу. Саме в цих умовах з'являється можливість для вільного створення спілок і співтовариств, можливість для здійснення індивідами свого самостійного і вільного вибору форм спілкування, які не запрограмовані, не визначені наперед існуючим суспільством, обумовлені не його масовою культурою, а особистісною культурою індивідів.

66.Необхідність і свобода, можливість і дійсність та Їх значення в пізнанні.
Однією з фундаментальних потреб людини є потреба в творчості, в свободі самореалізації, в прагненні вийти за межі суспільної необхідності, самовизначитися в своєму житі. Володіння свободою — це критерій розвиненої особистості, критерій розвитку суспільства. Як для особистості, так і для суспільства згубним є обмеження свободи, зведення людини до рівня «гвинтика» в соціальних і технологічних процесах. Але свобода не є простим усуненням залежності від того, що обумовлює людину ззовні. Неможливо говорити про абстрактну, абсолютну свободу. Свобода, яка виступає лише в своєму негативному значенні, з її запереченням влади і авторитету, обов'язково веде до свавілля і анархії. Людина з народження є членом сім'ї, нації, общини, суспільства, держави. Тому .її поведінка і діяльність завжди регулюються загальновизнаними нормами і законами, умовами економічної діяльності.  Свобода особистості  неможлива без економічної і політичної свободи, без свободи суспільства. Правове суспільство саме і є таким суспільством, де за особистістю визнаються права на життя, свободу, щастя, де всі соціальні інститути забезпечують ці права. Проте чим більше у людини свободи, тим більше у неї повинно бути і відповідальності. Свобода і відповідальність обумовлюють один одного. Наша свобода залежить від свободи інших, а свобода інших — від нашої свободи. Однак, свобода волі — це завжди вибір добра чи зла, вона завжди приховує в собі можливість свавілля. Право і закон в суспільстві — це механізми приборкання, засіб подолання гріховного начала в людині.
Розрізняють негативне визначення свободи (як «свободу від») і позитивне («свободу для»). В першому випадку маються на увазі зовнішні рамки і обмеження, що перешкоджають вільній діяльності людини, від них людина намагається позбутися. Потреба свободи в цьому плані має універсальний характер і властива, певною мірою, всім живим істотам. Однак» люди не вільні у виборі об'єктивних умов свого життя. Історична необхідність — це і є сукупність об'єктивних обставин і умов життєдіяльності людини, які створюються всіма попередніми поколінням шляхом практичної діяльності. Тому свобода не є абсолютною незалежністю від історичної необхідності, вона є вибором з уже існуючих можливостей. Люди не вибирають об'єктивні умови свого існування, але вони вільні у виборі своїх цілей та засобів їх реалізації. Стикаючись з необхідністю, люди намагаються її пізнати і потім приймати рішення із знанням справи. Але свобода як пізнанна необхідність і відповідна до цієї необхідності діяльність — це ще не справжня свобода. Вона є підпорядкованою зовнішній необхідності, є проявом історичної необхідності.
Позитивне визначення свободи як «свободи для», як свободи самореалізащї особистості, передбачає наявність не зовнішньої, а внутрішньої необхідності. Свобода — це те, що містить необхідність в собі, це те, що здійснюється по власній необхідності. Людина як вільна істота завжди чинить опір соціальній необхідності, зовнішньому середовищу, певому соціуму, якщо вони заважають її особистісному існуванню, не співпадають і навіть суперечать її особисті, принципам моральності, ідеалам, вічним заповідям і цінностям, які вона сповідує. Саме вони і виступають тією внутрішньою необхідністю, на яку вона спирається, якій вони підкоряється, через яку не може переступити і якою вона не хоче Поступитися. Соціально-економічні, політичні, моральні засади будь-якого суспільства завжди є обмеженими, вони ніколи не співпадають з принципами справжньої моральності, з ідеалами добра, свободи, творчості. Проте свобода особистості коріниться саме в цих цінностях. Індивід, який завжди спирається лише на моральні норми псиного суспільства є конформістом, вдало адаптованою до даного суспільства істотою. Індивід, який виходить з принципів совісті, моральності — завжди нонконформіте, він — «не як всі», дивак, який якщо не осуджується суспільством, то принаймні не схвалюється. Але наскільки людина спроможна виходити за межі конкретної соціальності, даного соціуму у простір всієї історії і культури людства, настільки вона є вільною особистістю.

71 .Пізнання як активне відображення дійсності. Суб'єкт і об'єкт пізнання.
72.Суттєве пізнання та його форми.
Філософська теорія пізнання (гносеологія) вивчає проблеми природи пізнавальної діяльності та її можливостей, відношення знань до реальності, визначає умови достовірності та істинності знань, аналізує форми та методи пізнання.
Пізнання — це процес взаємодії об'єкта і суб'єкта, сутністю якого є перетворення предметоного змісту у зміст мислення (отрмимання знань), а кінцевою метою — досягнення істини. Предмет теорії пізнання-знання в цілому, яке служить людству в його практичній діяльності.
Умовою і об'єктивною основною пізнання є суспільно-практична діяльність. Теоретико-пізнавальна функція практики полягає в тому, що вина служить основою пізнання (дає матеріал пізнанню, визначає характер його засобів, рівень і особливості відображення дійсності, обумовлює формування об'єкта і суб'єкта), його метою, а також критерієм істинності знань. Практика не лише породжує пізнавальні здібності людей, але й створює ту соціальну атмосферу, що сприяє отриманню знань, їх накопиченню, забезпечує передачу їх інших поколінням. На основі практики розвивається потреба в подальшому розвитку знань. Із практичної потреби виникають теоретичні науки (математика, астрономія, фізика тощо). Отже, практика з початку і до кінця обумовлює пізнання, надає йому суспільного характеру.
Процес пізнання є відображенням об'єктивної дійсності в людській свідомості. Але об'єктивна реальність, природа, матерія, не тотожні об'єкту, предмету пізнання. 0б’єкт —це лише частина об'єктивної реальності, лише тоц фрагмент, який включений в людську діяльність і пізнання. Об'єктивна реальність існує незалежно від людини, суб'єкту. Проте у якості об'єкта вона знаходиться в єдності, у взаємозв'язку з суб'єктом. Таким чином, об'єкт — це те, що виділено суб'єктом з об'єктивного взаємозв'язку природи і суспільства, це те, на що спрямована людська діяльність.
«Суб'єкт» у загальному розумінні — це той, хто діє, впливає на об'єкт. Людина не є суб'єктом сама по собі. Вона стає і усвідомлює себе суб'єктом тільки в процесі, предметної діяльності і спілкування. Під суб'єктом потрібно розуміти людину як історичну істоту, індивідуальне втілення людського суспільства, як відбиток суспільної здатності до пізнання. Логічний склад мислення, система понять і категорій, форми і методи пізнання — все це формується і розвивається всередині суспільства, має суспільно-практичний характер.
Процес пізнання як взаємозв'язок і взаємодія суб'єкту і об'єкту має опосередкований характер. У якості посередників виступають засоби пізнання як матеріального характеру (знаряддя праці, прилади, інструменти, ЕОМ тощо), так і ідеального (поняття, категорії, художні образи, моральні норми, наукові теорії, концепції тощо).
Пізнання є складним процесом, що має певну структуру. Виділяють основні форми пізнання — чуттєву та раціональну, а також рівні пізнання — емпіричний і теоретичний.
Чуттєва сторона пізнання є єдністю відчуття, сприйняття і уявлення. Відчуття — це відображення за домогою органів чуття окремих властивостей, певних сторін речей. Сприйняття — це синтетичний комлекс різного роду відчуттів, що дає можливість створення єдиного образу предмета, отримання інформації про об'єкт в ' його цілісності. Уявлення — це образ речі чи явища, що виникає на основі минулого чуттєвого досвіду. Чуттєве відображення не механічно відтворює реальність. Ідеальні чуттєві образи — це завжди поєднання минулого і наявного чуттєвого досвіду, вони обумовлені не лише самим об'єктом відображення, але й особливостями суб'єкта, а також формами раціонального пізнання.
Раціональне (астрактно-логічне) пізнання здійснюється у формах понять, суджень і умовиводів. Акт пізнання — це завжди єдність чуттєвої і раціональної його форми. Чуттєве пізнай— здійснює безпосередній зв'язок з об'єктом, раціональне — відображує загальні, істотні властивості предметів і явищ, які не доступні чуттєвому пізнанню. Своєрідною формою єдності чуттєвого і раціонального знання є інтуїція.
Але яким же чином мислення в змозі охопити те, що не дається в почуттях? Це стає можливим завдяки тому, що мислення, раціонально-логічна форма пізнання є аналогом і відображенням практичної' діяльності. Саме практичне перетворення об'єктів виявляє їх внутрішні потенції і властивості. Змінюючи предмети, формуючи їх, створюючи нові об'єкти, які не дані природою, люяина осягає їх , суттєві ознаки, сталі зв'язки, постійні форми, тобто те, що залишається відносно незмінним, стійким у зміні зовнішніх форм предмету. Так виникають поняття — форми мислення, що відображають загальні, істотні, суттєві властивості і відносно сталі, стійкі відношення предметів, явищ, процесів. Поняття втілюють в собі не лише знання про об'єкти пізнання, але і знання про суб'єкт, його активність, про рівень розвитку практичної діяльності- В образах дійсності, що виникають на основі чуттєвого і раціонального •пізнання, відображаються потреби і інтереси, реалізуються мотиви і цілі, ізеали і настанови людини і людства.
Розвиток пізнання відбувається на двох рівнях — емпіричному і теоретичному, що відповідає руху мисленя від знання явищ до знання сутності. Явища — це окремі відношення предметів, їх зовнішнє буття. Сутність — основа відношень, зв'язків предмету, його внутрішній зміст. Емпіричне знання є відображення явищ, Окремих відношень, безпосередніх зв'язків предмету. Одиниця емйіричного знання — факт. Теоретичне знання є відображенням сутності, на осаові якої пояснюються різноманітні явища. Основним елементом теоретичного знання є теорія як форма логічного мислення, в якій найбільш повно реалізуються знання про предмет.
Істина у суто гносеологічному (пізнавальному) плані є відповідністю   знання   дійсності,   адекватним   відображенням об'єктивної реальності в свідомості людей. Сутність проблеми істини полягає у можливості отримання об'єктивної істини, тобто такого змісту нашого знання, який не залежить від людини та людства. Іншими словами, це питання про те, чи мають наші знання об'єктивний зміст. Розуміння мислення, пізнавальної діяльності як таких, що обумовлені практикою, дає можливість позитивної відповіді на це питання.
Проте потрібно зазначити, що в нашому знанні завжди є певна невідповідність пізнавального образу об'єктивній дійсності. По-перше, це обумолвено нескінченністю самого об'єкту пізнання, по-друге — навністю в об'єктивному змісті істини суб'єктивної сторони. Істинне знання завжди є знанням певного суб'єкта — індивіда, соціальної групи, людства в цілому. Суб'єкт пізнання, його пізнавальні можливості обумовлені певним рівнем розвитку суспільства та його практики, обмежені рамками набутого досвіду людства на даний час. Але це неозначає, що людина неспроможна отримати об'єктивну істину як такий зміст наших знань, що не залежить від суб'єкту. Потрібно лише пам'ятати, що істина є процесом, її не можна розуміти як готове знання, незмінне і дане раз і назавжди. Істина, за висловом Гегеля, не є відкарбованою монетою, вона не дається в готовому вигляді й її не можна в такому ж вигляді покласти в кишеню. Істина є нескінченним процесом наближення до об'єкту^ який сам знаходиться в розвитку. Об'єкт розкриває все нові грані завдяки людській суб'єктивності, людській практиці. Тому суб'єктивна сторона істини не є чимось таким, що лише заважає пізнанню об'єктивного змісту. Насправді ж суб'єктивна діяльність є формою виявлення і формою розвитку самого об'єкттивного змісту. Істина як процес є елективною за змістом, але суб'єктивною за своєю формою.
Об'єктивна істина є єдністю абсолютного і відносногомоментів. Абсолютність істини не може розумітися як абсолютно завершене і остаточне знання. Абсолютність істини означає її стійкість, сталість, неспростовність. Мається на увазі, що будь-яке знання, яке претендує на істинність, містить в собі дещо таке, що'знайдене на віки, що є безумовним і безперечним надбанням людства.
Разом з тим, світ є нескінченним і невичерпним, нескінченним, невичерпним і неостаточним є і його пізнання. Тому будь-яке істинне знання буде уточнюватися, доповнюватися, поглиблюватися. Відносна сторона істини полягає саме в такій неповноті, неостаточності.
Таким чином, істина є суб'єктивним образом об'єктивного світу, вона є єдністю абсолютного і відносного, об'єктивного і суб'єктивного. По своїй природі, характеру і цілях пізнання є необмеженим і може давати об'єктивне і точне відображення світу. Але істина завжди конкретна, тобто історично обумовлена і має певні межі застосування. Саме тому за своїм конкретним змістом і наявнми досягненнями вона є обмеженою, відносною. Процес пізнання істини — постійна боротьба за подолання обмеженості людських можливостей досягненння істини.

73.Наукове і буденне знання. Основні функції науки.
75.Раціональне пізнання та його основні форми.
77.Раціональне пізнання та його основні форми. Фізіологічні основи пам'яті.
Під методом у найзагальнішому значенні розуміють певний спосіб, прийом, шлях вирішення якоїсь проблеми чи задачі. Методи наукового пізнання — це не проста сукупність правил і прийомів, яка конструюється дослідниками свавільно. Наукові методи мають об'єктивний характер, основою їх формування є закономірні зв'язки і відношення предметів. Філософське вчення, що досліджує методи пізнання, називають методологією.
Сучасна система методів науки досить різноманітна, як і сама наука. У методології існує безліч класифікацій наукових методів. Йдеться, наприклад, про методи експерименту, .методи обробки емпіричних даних, про методи побудови наукових теорій та їх перевірки, методи викладення наукових результатів. Крім того, розрізняють   методи   емпіричного   пізнання   (вимірювання, експеримент, спостереження тощо), та теоричного (формалізації, аксіоматичний, теоретичного моделювання тощо).
З позиції сфери застосування методи поділяються на загальні і часткові. Часткові, спеціально-наукова використовуються в окремих науках (наприклад, в математиці — метод математичної індукції, у космології — метод радіоактивного розпаду, в економіці — метод економічного аналізу, економічної статистики тощо). Загальнонаукові методи використовують всі, або майже всі науки. До таких методів відносяться аналіз і синтез, індукція і дедукція, узагальнення і абстрагування,  метод есперименту і аналогії, моделювання, формалізації, аксіоматичний метод та інші.
Метод абстрагування— виділення єдності найбільш істотних ознак, характерних зв'язків і відношень предметів і явищ з метою проникнення в сутність останніх.
Узагальнення — логічне завершення абстрагування, поширення спільних ознак предметів на всі предмета даної множини. Внаслідок узагальнення відбувається мисленне об'єднання окремих предметів у загальне поняття, наукову абстракцію.
Аналіз і синтез — взаємообумовлені методи пізнання. Аналіз — мислине розчленування цілісного предмета на його частини, виділення окремих ознак, властивсотей предмету і вивчення їх як певних елементів цілого. Аналітичний метод спрямований на визначення внутрішніх тенденцій і можливостей предмету. Синтез — зворотній процес — мисленне поєднання в єдине ціле розчленованих частий предмету. Синтетичний підхід в процесі пізнання передбачає, вміння побудувати цілісний образ, модель досліджуваного предмета.
Метод сходження від абстрактиного до конкретного — метод, за допомогою, якого здійснюється синтез абстракцій, внаслідок чого давність відтворюється системно і цілісно. За своєю сутністю цей метод є єдністю аналітичного і синтетичного методів.
Індуктивний і дедуктивний методи пізнання — загальні види розумових міркувань, взаємопов'язані методи пізнання. Дедукція — достовірний впродовж в процесі переходу від більш загального знання до менш загального. Індукція — загальний висновок, що робиться, виходячи зі знання про загальне чи часткове.
Наукове спостереження — метод вивчення ознак і відношення окремих предметів, які розглядаються в їхніх природних умовах.
Експеримент — метод вивчення предметів і явищ, у якому людина активно віру чається в їх природний стан і розвиток, створює для них штучні умови.
Методи аналогії і моделювання — методи, що грунтуються на веревесеаві знань, отриманих при аналізі певного об'єкта (моделі), на інший об'єкт,, менш вивчений.
Метод побудови гіпотез полягає у формуванні припущення, імовірного знання, у створенні обгрунтованого передбачення певних закономірностей або причини, яка викликає певний факт або явище.
Метод екстраполяції — метод дослідження, що дає можливість при певних умовах розповсюдити знання про одні предмети на інші.
Динамічні і статистичні методи — дві великі групи методів, що досліджують об'єкти в різних аспектах. Динамічні методи спрямовані на взаємозв'язок яких має однозначний причинно-наслідковий характер, в яких випадковість відіграє незначну роль. Закономірність цих явищ має необхідний характер. Усі названі вище методи відносять до динамічних.  Статистичні  методи використовуються для досліяхея— не окремих явищ, а їх множини. Поряд з необхідністю велике значення тут має випадковість.
Системно-струкутрний метод заснований  на дослідженні матеріальних утворень як систем, що мають певну структуру і певну кількість елементів.
Математичні методи (аксіоматичний, математичне моделювання, математична  статистика  тощо)   засновані   на   формалізації пізнавального процесу, на абстрагуванні від конкретного змісту об'єкта, на аналізі кількісних і структурних сторін предметів.

78. Поняття практики. Роль практики у пізнанні і реальному перетворенні дійсності
В класичній європейській філософії склалися два основних підходи до осмислення взаємозв'язку людини і світу. Перший підхід — це натуралістичне і споглядальне розуміння людини та її відношення до навкілля. Людина розглядається представниками цього напрямку як частина природи, яка органічно вросла в середовище, що її оточує, в природне буття;
вона є елементом природно-соціального універсума. Вихідним типом взаємодії людини і природи є пасивне сприйняття людиною впливів зовнішнього світу.
Другий  підхід  розроблявся  в  основному  представниками ідеалістичної течії у філософії (Платон, Гегель, Гуссерль). Вони висунули на передній план активну сторону людського відношення до буття, його творчий аспект. Однак в ідеалізмі активність людини досить часто тлумачиться виключно як духовно-теоретична діяльність, і, окрім того, не як перетворююча, а як створююча світ діяльність.
Новий рівень розуміння взаємодії людини і світу.
Практика — це чуттєво-матеріальна діяльність людини, спрямована на перетворення природи, соціальних умов життя, специфічно людський спосіб взазмодії людини з оточуючим середовищем.
Близьким за змістом до практики є поняття «діяльність» і «праця». Діяльність є поняттям більш широким за обсягом у порівнянні з практикою. Справді, людська діяльність не може бути цілком вираженою через її предметно-речові результати. Діяльність охоплює всі прояви людського соціального життя, які здійснюються як в практичній, так і теоретичній формі. Залежно від характеру об'єкта, на який спрямована діяльність, виділяють такі основні види діяльності:
— діяльність по перетворенню природи;
—діяльність по перетворенню" суспільства,  що постає у революційно-руйнівній і у конструктивно-організаційній формах;
— діяльність по формуванню і перетворенню самої людини;
—діяльність по самовдосконаленню;
— пізнавальна діяльність, при якій активність суб'єкта спрямована на об'єкт, але при цьому вона не змінює останнього, а відтворює його в ідеальній формі;
— ціннісна діяльність, своєрідність якої полягає в тому, що вона надає об'єктивно-суб'єктивну інформацію про певні соціальні цінності, норми, імперативи;
— комунікативна діяльність або спілкування у різноманітних
формах.
Діяльність, отже, постає як процес універсального ставлення людини до світу і водночас як становлення цілісності самої людини як суб'єкта історичного розвитку світу.
Поняття «праця» є більш вузьким стосовно практики. Праця є процес, що відбувається між людиною і природою, в ході якого людина здійснює перетворення природи, втілює в ній свої цілі і тим самим суб'єктивує (олюднює) світ предметності.
Структура практики. У найзагальнішому плані практична діяльність включає в себе два основні елементи: суб'єктивну діяльність людини і об'єктивні (незалежні від людини) властивості буття. Практика завжди виступає єдністю суб'єктивного і об'єктивного. Діалектика взаємозв'язку цих аспектів виявляється в тому, що в ході практики відбувається опредмечення ідеальних цілей суб'єкта в реальній дійсності, тобто об'єктивність набуває статусу суб'єктивності.
З другого ж боку, в ході діяльності людина освоює нові грані світу, усвідомлює нові його властивості і тим самим її суб'єктивність стає у більшій мірі наповнена об'єктивним змістом.
В залежності від того, на що спрямована практична діяльність, виділяють два види практики: матеріально-виробничу і соціально-історичну:
Матеріально-виробнича практика є процесом впливу людини на Природу, що здійснюється за певних економічних умов і метою якого є перетворення природи у відповідності потребами людини. Історична практика — це такий вид практики, який спрямований передусім на зміну способів життєдіяльності людей, тобто -конкретно-історичних форм власності, розподілу та привласнення продуктів, державних і політичних загалом інституцій, громадських установ, соціальних відносин і т.п.
У виробничій практиці засобами діяльності виступають фізичні сили самої людини та різноманітний світ матеріальних штучно створених засобів, а її метою Є створення певних предметів. У рамках соціально-історичної практики люди використовують в якості засобів громадські установи, інститути, партії, інші об'єднання. Метою цього виду практичної діяльності є зміна суспільства, характеру соціального життя, політичних, юридичних та інших відносин.

82.Суспільство як система. Матеріальне і духовне виробництво-основа життя суспільства.    
У сучасному світі існують різноманітні форми суспільства, що суттєво відрізняються одне від одного за багатьма параметрами. Так само і в історії людства можна помітити, що суспільст во пройшло в своєму розвитку різні етапи.
В соціальній філософії по-різному вирішувалось питання про основні чинники суспільно-історичнаго процесу. Як правило, пошук йшов в напрямку визначення певної єдиної детермінанти, або «мотора» історії, чи то буде техніка, чи економіка, чи свідомість, пізнання. В натуралістичних концепціях розвиток суспільства пояснювався біологічними   законами,   природними   факторами,   зокрема географічними чинниками, змінами народонаселення тощо. Інші концепції апелювали до людського розуму. Ідея про вирішальне значення людської свідомості є чи не найпоширенішою в соціальній філософії. Така ідея заснована на тому, що в суспільстві діють люди, наділені свідомістю і волею. Звідси — особлива увага до ролі пізнання і науки в історії, до ролі творчої діяльності особистості. Історичний розвиток пояснюється зростанням людської свободи, вдосконаленням моральних норм, поширенням людської свободи, вдосконаленням моральних норм, поширенням нових культурних цінностей тощо. Сучасні західні філософи-технократи пояснюють соціальний розвиток прогресом техніки і технології. Марксистська соціологічна теорія спирається на той безперечний факт, що саме виробництво матеріальних благ забезпечує безпосереднє існування людини. Тому визначальна роль в історичній еволюції суспільства відводиться тут матеріальному виробництву, економічному фактору: рівню розвитку продуктивних сил і виробничих відносин, рівню продуктивності праці.
Всі названі фактори є суттєвим і необхідними в соціальному розвитку, всі вони обумовлюють певним чином плин історичних подій. В еволюції суспільства важливі всі форми життєдіяльності — матеріально-економічна, політична, релігійна, моральна та інші — в їх історичній єдності і взаємозв'язку. Не заперечуючи величезний детермінуючий вплив техніко-економічних факторів, потрібно все ж зазначити, що не можна вказати єдиний визначальний чинник для всієї людської історії. На різних етапах соціального розвитку головним може стати будь-який з названих чинників.
Отже, історія обумовлена сукупністю різних факторів, одні з яких в конкретних ситуаціях виявляються сильнішими за інші і постають в якості основних детермінант.

84.Поняття суспільного прогресу. Критерії суспільного прогресу.
Жодне фактичне значення про минуле не може судити про історію в її цілісності. Історична наука, наприклад, не ставить перед собою таке завдання. Про історію людства не можна сулити по історії окремих країн, народів, регіонів, епох. Людськуа історія є принципово незавершеною. Знаходячись в середині незаверщеного процесу, не знаючи його кінця, не маючи іншої системи для Порівняння (бо людство —єдине і унікальне, іншого просто немає), не можна сказати, на якій стадії свесвітньої історії як цілого людство хнаходиться. До того ж історичний процес, на відміну від природних явиш, є процесом людської діяльності, і творчості, а результати творчості не можна однозначно передбачити.
Таким чином, науково-теоретична, відповідь на запитання про спрямованість історії в її цілісності неможлива, як неможливе і обгрунтування чи спростування історичного прогресу. Але це ае означає, що таке питання виявляється марним, цілком вигаданим, Воно просто не є питанням конкретної науки. Проблема спрямованості і.серсу історії — суто філософська проблема, яка має коріння в безпосередньому житті людей і саме там набуває особливого значення. Філософія розуміє історію не як сукупність історичних подій і фактів, а як реальність, яка створюється людиною і має для неї значущість, цінність. Людина не може жити і творити без бачення перспективи свого теперішнього життя. А це передбачає певне ставлення до історії, визначення свого місця в-ній. Саме в процесі безпосереднього життя людей створюється певний узагальнений образ історії. Історія набуває певного сенсу, коли люди ставлять питання: хто ми самі в історії? Усвідомлення історії завжди залежить від ставлення людей до сучасності. В залежності від обставин життя люди по-різному віднУвають себе в своєму часі, сприймають його то як прогрес щодо минулого, то як регрес, то як кризу, занепад, зупинки історії. Кожна епоха бачить логіку історії' та її сенс, виходячи із своїх сподівань, із своїх' уявлень про свободу, щастя, справедливість, добро, мир. Філософія лише відбиває в теоретичній формі, узагальнює набутий людством духовний досвід Ь усвідомленні історії. Зокрема це Стосується досить- складної і неоднозначної проблеми — проблеми історичного прогресу.
Іея прогресу була пануючою на протязі ХУІІІ-ХІХ століть. Саме в цей період людства беззастережно вірило у всеперемагаючу силу розуму, наукового знання, технічних досягнень. Саме тут поняття прогресу набуло значення сходження людства до кращого, безперервного і дедалі зростаючого вдосконалення життя і людини.
Формаційна теорія К.Маркса була спрямована на теоретичне вбгрунтування ідеї прогресу з позиції матеріалістичного розуміння іртори. .Історія, за К.Марксом, є єдиним закономірним процесом сходження від нижчого до вищого стану суспільства, або типу сусгіільно-економічної формації. В основі такого розвитку лежить закон розвитку, способу виробництва. Марксом був запропонований афективний критерій історичного розвитку — рівень розвитку продуїітияю снел, ступінь продуктивності праці. Порад з цим пмввяйім, експортним показником, визнавався і інший — гуманістичний, зміст якого полягає у загальному становищі людини в совйльвгіі системі, у можливостях, котрі відкриваються для розвитку особистості, для задоволення її потреб і реалізації здібностей.
Деякі напрямки сучасної західної філософа і соціології не заперечують ідею прогресу,  важливість обєюяииюго    критерію     (він    доповнюється     іншими тепгіко-етаномічними показниками, - рівнем зайнятості, тощо). Дійсно, можна застосувати поняття прогресу та його критерію щодо окремого історичного процесу чи явища <нанриклад, науки, техніки, технології), для порівняння певних параметрів окремих соціальних систем. Але навряд чи це дає підстави робити висновок щодо тенденцій історії в цілому.
Насправді ж кожна епоха, кожна цивілізація і культура, за словами одного з істориків, рівною мірою наближена до Бога. Критерій більшої або меншої досконалості, повноцінності або меншвартості щодо перідоів історичного розвитку не спрацьовує. Людство все більше розуміє необхідність «рівноправного партнерства», діалогу різних епох і різних культур. Не випадково, що в період кризи техногенної цивілізації людство все частіше звертаєтьсядо культурних цінностей традиційного суспільства, вони виявляються такими, що потребують освоєння наново і по-новому.
Безперечно, людство йде вперед, але це скоріше рух від дитинства до юнацтва, від юнацтва — до зрілості. Це сходження не до кращого, а до складнішого: це нові труднощі, нова відповідальність, загострення і необхідність подолання нових, більш серйозних проблем.

88.Методологічна роль категорій”суспільно-економічна формація”,”цівілізація”, ”Епоха.” впізнанні суспільства.
У сучасній філософії співіснують два підходи до типології суспільства, які частково заперечують, але й допо&нюють одне одного — формаційний і цивілізаційний. Основною проблемою, на вирішення якої спрямовані ці підходи, є проблема логіки, певного порядку і .спрямованості історичного процесу. Чи є історія розвитком, рухом вперед, чи вона є історією «броунівського руху», історією локальних, замкнених цивілізацій, не пов'язаних в єдиний загальнолюдський історичний процес, формаційний підхід однозначно вирішує цю проблему: історія є прогресивним розвитком, лінійним процесом сходження від менш досконалої формації до більш розвиненої. На відміну від нього, цивілізаційний підхід до історії набагато обережніше ставиться до історії, він не передбачає наперед заданого сценарію Майбутнього розвитку, заперечує наявність єдиної закономірності історії. Зупинимось на сутності цих двох підходів.
Формаційна теорія грунтується на розумінні суспільства як соціально-економічної цілісності, тобто вирішальна роль відводиться економічному фактору. Розробка поняття «суспільно-економічна формація» належить К.Марксу. Саме він вперше висунув ідею Матеріалістичного розуміння історії, що значним чином вплинуло на подальший розвиток соціологічної науки. Суспільно-економічні формації — це конкретно-історичні типи .суспільства, послідовні «сходинки» історичної еволюції, що обумовлені певним способом виробництва і специфічною формою виробничих відносин, насамперед
— формою відносин власності. Згідно з формаційним підходом, спосіб виробництва детермінує усю різноманітність суспільних відносин і зв'язків. Основними елементами суспільно-економічної формації є базис і надбудова. Сукупність виробничих відносин, яка складає економічний лад суспільства, називається базисом. Від базису залежать всі інші суспільні відносини. Він визначає характер і зміст надбудови — ідеологічних, політичних, правових відносин і ідей, організацій і установ, через які ці відносини здійснюються.
Суспільно-економічна  формація  розглядається  як загальна характеристика основних типів суспільства. Первіснообщинне, рабовласницьке, феодальне, капіталістичне, комуністичне суспільство
— такі ступені розвитку соціуму. Світовий історичний процес розуміється як лінійне сходження від однієї формації до іншої.
Формаційний підхід, на який спирався К.Маркс в аналізі суспільства, був історично виправданий. Він належав періоду переходу від феодалізму, до капіталізму, саме на даному етапі історії об'єктивні сопіально-економічні, технологічні і техніко-економічні процеси однозначно визначали функціонування і розвиток суспільства. Сьогодні формаційний підхід є недостатнім-для пояснення історичного розвитку. Причому хибним виявився не сам по собі цей підхід, а його абсолютизація,  догматичне  ставлення до  нього.  По-перше, неправомірно стверджувати, що на будь-якому етапі історії соціально-економічні відносини детермінують суспільне життя в цілому. По-друге, уявлення про єдину закономірність, лінійне сходження від формації до формації не залишає місця для свободи людини, для ^вибору альтернативних шляхів розвитку. Насправді-бо, історія є проявом творчої діяльності людей, а процес творчості ніколи не можна абсолютно передбачити. По-третє, реальна історія народів, суспільств, держав не вкладається в тісні рамки формаційного розвитку по висхідній, при такій спрощеній схемі втрачається своєрідність і самоцінність кожної культури і цивілізації, вони виступають лише в якості передумов майбутнього досконалого суспільства.
Отже, теорія формаційного розвитку суспільства є історично обмеженою. Вона була адекватна епосі, яка пройшла під знаком і гаслом наукового і технічного прогресу (ХУІП-ХІХ століття) і відображає об'єктивні тенденції саме цього періоду.
Потребам більш досконалого осмислення сучасного суспільства відповідає цивілізаційний підхід, що утверджується в сучасній філософії. В його основі лежить факт перетворення історії людства в -глобальну, загальнолюдську історію. Раніше вона була історією окремих народів, племен, країн, регіонів, культур. Створення планетарної цивілізації — складний і досить суперечливий процес. Не випадково, що-все частіше йдеться про цивілізаційну кризу сучасності. В соціології і філософії став вже загальноприйнятим поділ історії на період традиційної (аграрної), техногенної (індустріальної цивілізації.
Термін “цивілізація” багатогранний і не має чіткого визначення. Іноді “цивілізацію” ототожнюють з поняттям “культура”. Нерідко під поняттям “цивілізації” розуміється більш високий рівень розвитку суспільства, але у всякому разі це поняття вживається для характеристики цілісності матеріальної і духовної життєдіяльності людей. Щодо цивілізаційного підходу, який ми розглядаємо, то під цивілізацією тут розуміється певне історичне утворення, відгалуження історичного розвитку, сукупність культур і соціумів, об'єднаних спільними ознаками. Чим же відрізняються типи цивілізацій від типів суспільно-економічних формацій?
На відміну від формаційної типології (членування) суспільства, яка базується на економічних структурах, певних виробничих відносинах, поняття «цивілізація» фіксує увагу не лише на економічній стороні, а на  сукупності  всіх  форм  життєдіяльності  суспільства   — матеріально-економічній, політичній, культурній, моральній. Основу цивілізації складає не лише економічний базис, але в більшій мірі — сукупність культурних зразків ціннісних орієнтирів-цілей, мотивів, ідеалів, що перетворюються в певні психологічні настанови людей. Типи цивілізцій більш глобальні, більш сталі увторення, ніж типи формацій. У межах одного типу цивілізації можливі формаційні відмінності. Розвиток цивілізації є більш могутнім, значущим, довготривалим процесом, ніж зміна формацій. Важливо підкреслити, що кожному типу цивілізації притаманні свої визначальні чинники розвитку, свій власний механізм детермінації.
Традиційна цивілізація  охоплює  періоди  стародавності  і середньовіччя — це Стародавня Індія і Китай, Стародавній Єгипет, держави мусульманського Сходу, середньовіччя тощо. Цей тип соціальної організації зберігся і до наших часів, багатьом країнам третього світу притаманні такі риси традиційного суспільства. Для традиційної цивілізації притаманні такі риси і ознаки: аграрна спрямованість економіки; екстенсивний і циклічний типи соціального розвитку; високий рівень залежності від природних умов буття, зокрема від географічного становища; консерватизм в соціальних стосунках і способі життя; орієнтація не на розвиток, а на відтворення і збереження прийнятого порядку і наявних структур соціального життя; негативне ставлення до будь-яких нововведень (інновацій);
пріоритет традицій, усталених норм, звичаїв, авторитету; високий рівень залежності людини від соціальної групи і жорсткий соціальний контроль; різка обмеженість індивідуальної свободи.
Техногенна цивілізація сформувалась на руїнах середньовічного суспільства. Екстенсивний тип соціального розвитку змінюється на інтенсивний. Найвищими принципами життя людини і суспільства стають зростання, оновлення, розвиток. Циклічний тип розвитку змінюється поступальним. Розвиток економіки .на основі техніки, технології, науки перетворюється на провідну детермінанту суспільного розвитку. Виникає нова система цінностей, основу якої складають наука, техніка, технологія. Ідея створення світу і підкорення людиною природи стає провідною в культурі технологічної цивілізації. Принципово змінюється становище індивіда: утверджується цілісність свободи, принцип виховної рівності людей. Саме тут набувають особливого значення цінності демократії, суверенності особистості, принцип недоторканості її прав і свобод. Основною настановою діяльності індивіда стає досягнення успіху зівдяки зусиллям через реалізацію своїх особистих цілей.
Техногенна цивілізація не тільки динамічна і рухлива, але й досить агресивна. Вона подавляє, підкоряє традиційні суспільства та їх культуру.

89.Поняття цінностей. Класифікація цінностей. Здоров'я, особисте життя, свобода як вищу цінності.
Світ предметів, в якому живе людина, створений нею і тому їй небайдужий. Людина вкладає в речі свою працю і свою душу, надає їм значення і сенсу. Цінність — це людський вимір речей, це ставлення до них людини з позиції своїх потреб та інтересів. Чим більше витратила людина своїх фізичних та духовних сил на освоєння того чи іншого предмету, тим більш небайдужим, небезтороннім є її ставлення до нього. Цінність існує об'єктивно як властивість предмету. Але це неприродна властивість, а суспільна. Самі по собі предмети — ні позитивні, ні негативні. Вони отримують ціннісну характеристику лише по відношенню до потреб людини, оцінюється не фізичний, природний зміст предметів, а їх суспільна функція. Тому цінність — поняття, яке визначає позитивне чи негативне значення об'єкта саме для людини. Цінності об'єктивні за своїм змістом, але вони завжди переживаються і сприймаються суб'єктивно.
Цінності можуть бути предметними і субєктними. Предметні цінності — це ті сторони будь-яких об'єктів людської діяльності, які викликають суб'єктивне відношення до них людини. Предметні цінності — це природне благо і зло, споживча вартість предметів праці (корисність), культурна спадщина, корисний ефект пізнання, моральне добро і зло, естетичні характеристики природних і суспільних об'єктів, предмети релігійного поклоніння тощо. Людський світ, тим самим, не є простою сукупністю об'єктів пізнання або перетворення. Він набуває суб'єктивного значення, переживається людиною як частина її самої, на нього розповюджуються людські якості і властивості. Предметні цінності і є відображенням значення предметів-в людському житті, вони оцінюються людиною в поняттях «позитивного» і «негативного»: добра і зла, істинного і хибного, дозволеного і забороненого, справедливого і несправедливого, правди і брехні, прекрасного і потворного, доброго і поганого тощо. Способом і критерієм оцінки виступають сувектні цінності. Вони є сукупністю настанов і оцінок, імперативів і заборон, ідеалів і принципів, цілей і проектів, які виконують функцію норм, усталених орієнтирів поведінки людини, її життєдіяльності. Здатність цінностей бути регуляторами і орієнтирами людських відносин і поведінки індивідів обумовлена їх суспільним характером. Цінності є продуктом колективної діяльності людей — соціальних груп, націй, класів, суспільства. Тому будь-яка цінність формується як суспільна цінність.
Цінності різноманітні і розповсюджені нерівномірно серед всіх членів суспільства.  Можна виділити такі рівні цінностей:
загальнолюдські, загальносоціальні, соціально-групові і індивідуально-особистісні. Загальнолюдські можуть співпадати з загальносоціальними (цінності життя, любові, добра, істини, краси, свободи, творчості тощо), але можуть і відрізнятися. Наприклад, в одних суспільствах вищою ціннісю може бути дотримання традиції, авторитету роду чи общини, а в іншому — індивідуальне самоутвердження особистості. Загальнолюдські цінності мають конкретно-історичний зміст (розуміння свободи в епоху середньовіччя, наприклад, відрізняється від змісту цього поняття в наш час). Сощально-групові цінності— це цінності певного класу, соціальної групи чи спільноти (молодіжні цінності, етнічні тощо). Індивідуальні цінності завжди залежать від рівня матеріального і духовного розвитку суспільства, від особистої культури індивіда.
Сукупність цінностей, притаманних особистості, відмежовує для неї у її власній життєдіяльності суттєве від несуттєвого, важливе від неважливого, спрямовує її потреби і інтереси у певному напрямку. Ціннісна орієнтація — це спрямованість всіх проявів життєдіяльності людини на певну систему цінностей, що надає життю сенс і значення. Основним змістом ціннісних орієнтацій особистості є політичні, філософсько-світоглядні, моральні переконання, глибинні і усталені симпатії і прихильності, моральні принципи поведінки. У своєму житті особистість завжди здійснює вибір духовних цінностей, що само по собі є проявом людської свободи.

 

Яндекс.Метрика >