загрузка...
-->
Конспект уроку: СУЧАСНА СВІТОВА ФІЛОСОФІЯ (ХІХ-ХХ СТ.)ПОЛІТИЧНІ ПАРТІЇ І ВЛАДА. ПОЛІТИКА ТА ІДЕОЛОГІЯ. ПОЛІТИЧНА ЕЛІТА І НАРОД PDF Печать E-mail

Мета: сформувати поняття: «політична партія», «політика», «ідеологія», «політична еліта»; актуалізувати знання про поняття «народ»; розкрити взаємодію політичних партій і влади, політики та ідеології; познайомити учнів з теорією еліт і роллю народу в історичному процесі; виховувати повагу до людей різних соціальних груп та політичних поглядів, національну свідомість і гідність.

Тип уроку: вивчення нового матеріалу.

Форма проведення: урок-лекція з елементами евристичної бесіди.

ХІД УРОКУ

I. Організація класу

 

II. Вивчення нового матеріалу

1. Вступна розповідь учителя.

— Політика безпосередньо пов’язана з існуванням держави і державної влади. Це своєрідний спосіб взаємодії особистостей всередині кожного суспільства. Сьогодні, як ніколи, ми усвідомлюємо, наскільки нас захопила політика, як ми не можемо уявити себе без цього явища. Напередодні різних політичних процесів, у тому числі й виборів, українці все більше уваги приділяють таким поняттям, як «партії влади», «політична еліта», «народ», «ідеологія». Але що означає кожне з цих понять? Для подальшої продуктивної роботи нам треба визначити ці поняття, побачити їх впливовість і взаємодії.

2. Словникова робота.

Визначення термінів, з якими учні будуть працювати на уроці.

3. Розповідь учителя про політичні партії.

— Невід’ємною частиною політичної системи сучасного демократичного суспільства є політичні партії. Політична партія — це організація, що об’єднує на добровільних засадах найбільш активних представників тих чи інших класів, соціальних верств та груп.

Основним призначенням партії є політична освіта мас та надання цілеспрямованого й організованого характеру їх діям для захисту власних інтересів. Як свідчить історична практика, політичні партії в усіх країнах створювалися як інструмент боротьби за владу та перенесення інтересів різних ідейно-політичних течій у реальну політику держави. Звідси випливає й головна мета їхньої діяльності — захист соціально-політичних інтересів певних груп населення. Саме заради реалізації цих інтересів і ведеться боротьба за завоювання та утримання влади.

У сучасній Україні ідеї політичного плюралізму і багатопартійна політична система дістали свого закріплення на конституційному рівні, де визнано право громадян на об’єднання в політичні партії і громадські організації, організації суспільного життя на принципах політичного, економічного й ідеологічного блага. Політичні партії в Україні намагаються сприяти формуванню й вираженню політичної свободи громадян, беруть участь у виборах. Крім Конституції, статус політичних партій в Україні закріплено в Законі України «Про об’єднання громадян», а також у виборчому законодавстві.

Отже, політична партія — це найбільш активна та організована частина населення, якогось класу (класів), соціальної верстви (верств), яка виражає їхні інтереси.

Політичні партії іноді виражають не лише класові, а й інші інтереси, приміром, національні. Партія має ідеологію, політичну платформу, організаційну структуру, певні методи й засоби діяльності, соціальну базу, електорат (виборців, які голосують за неї). Основний зміст діяльності будь- якої політичної партії — здобути політичну владу в державі та реалізовувати свої програмні цілі — економічні, політичні, ідейно-теоретичні, моральні — за допомогою законодавчої, виконавчої та судової гілок влади. Свої програмні цілі політичні партії втілюють у життя через ідейно-політичну, організаційну, пропагандистську, державну (коли оволодівають державною владою) діяльність, виробляючи стратегію й тактику своєї поведінки на різних історичних етапах розвитку і за різних політичних умов.

Статус та особливості діяльності політичних партій регламентовано Конституцією України та Законом України «Про об’єднання громадян». Для визначення особливостей функціонування партій у суспільстві та їх впливу на формування органів державної влади і місцевого самоврядування передбачено ухвалити Закон «Про політичні партії».

Згідно зі ст. 36 Конституції України, громадяни України мають право на свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей.

Політичні партії в Україні сприяють формуванню й вираженню політичної волі громадян, беруть участь у виборах. Членами політичних партій можуть бути лише громадяни України. Обмеження щодо членства у політичних партіях встановлюються виключно Конституцією і законами України.

Відповідно до ст. 2 Закону України «Про об’єднання громадян», політичною партією називається об’єднання громадян — прихильників певної загальнонаціональної програми громадського розвитку, для яких головною метою є участь у виробленні державної політики, формуванні органів влади, місцевого і регіонального самоуправління, представництво в їхньому складі.

У сучасних суспільствах політичні партії виконують важливі соціально значущі функції:

1) виявлення, формулювання та обґрунтування (політичне відображення) інтересів суспільних груп;

2) активізація та об’єднання великих суспільних груп;

3) формування ідеології та політичних доктрин;

4) участь у формуванні політичних систем, їхніх спільних принципів, компонентів;

5) участь у боротьбі за владу в державі й формування програм її діяльності;

6) участь у здійсненні державної влади;

7) формування громадської думки;

8) політичне виховання всього суспільства або його частини;

9) рекрутування й соціалізація нових членів партії;

10) підготовка й висунення кадрів для апарату держави, професійних спілок.

Існують різні класифікації політичних партій, а оскільки у сучасному світі діє велика кількість різноманітних партій, то й класифікувати їх можна за різними ознаками.

Такий поділ певною мірою умовний, проте можна вирізнити декілька найбільш значних груп партій.

1) За класовою визначеністю: буржуазні, селянські, робітничі, зокрема комуністичні, соціалістичні та соціал-демократичні, причому до кожного типу належать і відповідні прошарки інтелігенції.

2) За ставленням до суспільного прогресу: радикальні (у тому числі революційні), реформістські, консервативні, реакційні, контрреволюційні.

3) За ставленням до влади: правлячі, опозиційні, нейтральні або центристські (умовно, абсолютно нейтральних до влади партій у політиці не існує).

4) За формами і методами правління: ліберальні, демократичні, диктаторські.

5) За принципами організації та членства: кадрові та масові.

6) За місцем у системі влади: легальні та нелегальні.

7) За ідеологічним спрямуванням: комуністичні, соціалістичні, фашистські, неофашистські, ліберально-демократичні, націоналістичні, анархістські та ін.

8) За віросповіданням: християнські, мусульманські.

Називають іще партії прагматичні (виборчі), парламентські, харизматично-вождистські та ін.

За певними критеріями можна класифікувати й політичні партії в Україні. Такими критеріями можуть бути: ставлення до державного суверенітету, соціально-економічні пріоритети, ідейно-політичні засади тощо. За ідейно-політичним спрямуванням в Україні можна вирізнити такі типи партій: національно-радикальні, національно-демократичні, загальнодемократичні, соціалістичного спрямування, національних меншин.

Залежно від багатьох обставин, а надто від характеру наявного політичного режиму, в кожній країні складається певна партійна система. Враховуючи підходи різних авторів, можна виокремити типи партійних систем:

а) однопартійна, коли в країні є одна правляча партія, а діяльність інших не допускається;

б) домінантна, тобто з переважаючою партією, яка за підсумками виборів незмінно залишається при владі протягом десятків років;

в) двопартійна (біпартизм), коли дві найбільші, найвпливовіші партії в країні поперемінно внаслідок виборів самостійно здійснюють владу;

г) трипартійна, яку ще називають двохзполовинною (2,5) партійною системою і яка характеризується тим, що жодна з двох найбільших партій країни самостійно не може сформувати уряд, а тому потребує для цього підтримки третьої партії, значно меншої від них, але яка постійно представлена в парламенті;

д) чотирипартійна, або двоблокова, партійна система, яка відзначається наявністю блоку правих та блоку лівих партій, що змагаються між собою за владу, почергово здобуваючи її;

е) партійна система обмеженого, чи поміркованого, плюралізму, якій притаманні відсутність антисистемних партій і двосторонньої опозиції, орієнтованість на участь в уряді, в коаліційних кабінетах, незначна ідеологічна різниця між партіями;

ж) партійна система крайнього, або поляризованого, плюралізму, якій притаманні наявність антисистемних партій, двосторонньої опозиції зліва і справа, стан перманентного конфлікту між опозицією зліва і справа, сильне ідеологічне розмежування між ними;

з) атомізована партійна система, про яку говорять як про систему, коли зникає необхідність у точному підрахунку числа партій. Тут виникає поріг, за яким кількість партій — десять, двадцять чи більше вже не має великого значення. Кожна з названих партійних систем відображає конкретний стан й особливості того чи іншого суспільства.

Ще донедавна партійну систему України можна було б кваліфікувати як типово атомізовану. І справді, політичних партій нараховувалось чотири десятки, але жодна з них не мала ані того рівня чисельності, що дозволив би утворити дієві партійні організації на місцях, ані того рівня популярності, що давав можливість бодай половині потенційних виборців знати партії й розрізняти їх між собою, ані того рівня впливовості, що дозволяв би партійним фракціям у парламенті чи у місцевих представницьких органах впливати на формування уряду чи виконавчих структур на місцях.

Атомізована система ніколи не буває стабільною і ніколи не залишається сталою протягом тривалого часу. Вона з часом трансформується у стабільніші системи. Прогресивним варіантом такої трансформації є еволюція атомізованої партійної системи до системи поляризованого плюралізму або інших стабільніших систем, а регресивним варіантом є скочування атомізованої анархії до однопартійних чи гегемоністських систем або встановлення військових диктатур.

Який варіант найвірогідніший? Сьогодні є не тільки надія, але й підстави стверджувати, що стабілізація партійної системи України пішла прогресивним шляхом трансформації атомізованої системи в систему поляризованого плюралізму. Сучасна партійна система країни є, фактично, перехідною від атомізованої системи до системи поляризованого плюралізму, навіть ближчою до останньої.

 

Політичні партії в Україні

 

Напрям діяльності

Лідери

Цілі партії

1. Праві

 

УНП

 

Розбудова Української держави на основі розвитку всіх форм власності; розвиток української мови та культури; розвиток малого та середнього бізнесу, приватної власності та підприємства; створення умов для розвитку української сім’ї та народження дітей

 

УРП

 

 

НС-НУ

Ю. Луценко, В. Кириленко

 

БЮТ

Ю. Тимошенко

2. Центристи

 

Партія

регіонів

В. Янукович

Розвиток крупного капіталу, малого та середнього бізнесу. Розширення прав регіонів і місцевого самоврядування. Розвиток української та російської мови. Європейський вимір держави

3. Ліві

 

СПУ

О. Мороз

Функціонування державної та приватної власності. Захист соціальних та економічних прав трудового населення. Розвиток російської та української мов

 

КПУ

П. Симоненко

 

ПСПУ

Н. Вітренко

 

Вчитель пропонує розширити й доповнити таблицю, використовуючи агітаційні матеріали політичних партій.

 

Агітаційні матеріали

 

 

III. Виступ експертної групи з доповіддю про політику та ідеологію

Політична ідеологія є найбільш впливовим раціоналізованим (усвідомленим) елементом політичної свідомості, що здійснює вплив на ту або іншу політичну силу.

Термін «ідеологія» був введений французьким філософом й економістом Антуаном Дестют де Трасі для позначення вчення про ідеї. З часу появи терміна в науці склалося безліч поглядів на явище ідеології. Представники французького матеріалізму писали про ідеологію, як і Антуан Дестют де Трасі. У Франції за часів Наполеона термін набув негативного відтінку. Маркс і Енгельс вважали, що ідеологія представляє дійсність в спотвореному вигляді.

Ідеологічний простір завжди плюралістичний. У суспільстві одночасно існують різноманітні ідеологічні теорії. Функціонуючи, вони взаємодоповнюють одна одну, створюючи єдину ідеологічну систему. Навіть у тоталітарних режимах, де існує державна ідеологія, котра поглинає майже повністю духовне життя суспільства, функціонують контрідеології. Заборонені контрідеології все ж таки кидають виклик даному стану.

Основні сучасні ідеології — лібералізм, соціалізм, націоналізм — виникли за умов становлення і розвитку західноєвропейської цивілізації. Ці ідеології відображали реальні численні конфлікти буржуазного розвитку. У них максимально було відтворено розуміння проблем сучасного суспільства основними соціальними прошарками і класами, і саме в цих ідеологіях соціальні групи здобули ясну самосвідомість.

IV. Розповідь учителя про політичну еліту в структурі влади

— Інтерес до феномена політичної еліти і лідерства та первісні спроби їхнього тлумачення сягають глибокої давнини. Систематичне осмислення, найвищий рівень обґрунтування та практичне застосування теоретичних узагальнень щодо зазначених проблем припадають на ХХ ст. Досягнення вчених-політологів, а також суспільно-політична практика виникнення та функціонування політичних еліт і політичного лідерства засвідчують, що вони — реальність нинішнього і, вірогідно, наступних етапів розвитку людської цивілізації.

Одним із найважливіших показників зрілості будь-якого суспільства є ступінь його демократичності (рівень демократії). У соціальному розвитку демократія постає способом реалізації суперечностей, вдосконалення й гармонізації суспільства. За нинішніх умов демократизація суспільства в Україні є вирішальним засобом оновлення всіх сфер суспільного життя. Демократія є і ціллю, і умовою, й ефективним способом радикальної трансформації політичної системи та всього суспільства, гарантією незворотності цього процесу.

 

Політична еліта в структурі влади

Незалежно від характеру політичного устрою влада в кожній країні здійснюється певною групою людей — елітою. Це не тільки ті, хто формально наділений владою, а й ті, хто відіграє істотну роль у підготовці, реалізації політичних рішень. Деякі політологи ототожнюють політичну еліту з правлячою. Згідно з поглядами інших, ці поняття не збігаються. Так,

Ч.-Р. Міллс, А. Галкін вважають, що правляча еліта — це категорія осіб, рішення яких істотно впливають на функціонування й розвиток суспільства в економічній і політичній сферах. З точки зору структури влади правляча еліта складається з групи, яка приймає політичні рішення, і групи, що здійснює політичний тиск.

Основним носієм владних функцій формально виступає політична еліта як частина правлячої. Її реальні можливості дуже великі, проте не безмежні. Вплив політичної еліти на систему владних відносин визначається розстановкою соціально-політичних сил у державі, гостротою соціальних конфліктів, формою політичного устрою. Значення має також співвідношення сил усередині самої еліти.

Частиною правлячої еліти є бюрократичний апарат. Іноді він вважається складовою політичної еліти. Представники бюрократичної еліти наділені повноваженнями для прийняття важливих рішень, що часто є визначальними. Вони мають змогу істотно впливати на характер і на реалізацію політичних рішень, які самі ж готують.

До політичної еліти деякі політологи включають комунікаційну та ідеологічну еліту. Маються на увазі особи, що спрямовують діяльність засобів масової інформації, а також верхівка духовенства, провідні діячі науки, мистецтва і культури.

Щодо обґрунтування необхідності політичної еліти, то існують різні підходи. Один із них свого часу сформулював Н. Макіавеллі, який згодом перейняв В. Парето. Розглядаючи суспільство як цілісність, він вважав, що соціальна система прагне до динамічної рівноваги. Цей динамізм детермінується і забезпечується елітою — правлячою меншістю — й нормальною циркуляцією. Використовуючи термінологію Макіавеллі, В. Парето виділив два типи еліти, що послідовно змінюють одна одну при владі. Перший тип — «леви», яким властиві надзвичайний консерватизм і силове методи правління. Другий тип — «лиси», майстри обману, політичних комбінацій. В умовах стабільності переважають «леви». Нестабільність політичної системи вимагає правління еліти «лисів». Загалом механізм соціальної рівноваги нормально функціонує за умови пропорційного притоку в еліту людей першої й другої орієнтацій.

На думку Г. Москі (Моска Г. Правящий класс // Социс. — 1994. — № 10), поділ суспільства на панівну меншість і політично залежну більшість (масу) є загальною умовою існування цивілізації. Саме правлячий «політичний клас» об’єднує індивідів, наділених політичною свідомістю. З переходом від однієї історичної епохи до іншої змінюються склад, структура «правлячого класу», вимоги до його членів. Але як такий цей клас завжди існує й визначає історичний процес. Владу меншості над більшістю Г. Моска пояснює насамперед організованістю першої. Дуже важливо, що ця концепція об’єктивно не виключає сумісності з демократичним правлінням, оскільки розрізняє автократичний і ліберальний принцип організації панівної меншості.

Р. Міхелс також стверджував, що суспільство не може існувати без панівного «політичного класу». Згідно з його «залізним законом олігархічних тенденцій», демократія, щоб зберегти себе й досягти певної стабілізації, змушена створювати організацію. А це невіддільно від виділення еліти — активної меншості, якій маса вимушена довіряти через неможливість її прямого контролю над великою організацією. Внаслідок цього демократія неминуче трансформується в олігархію. Отже, демократія стикається з суперечністю, яку не може подолати. По-перше, вона не притаманна людській природі, по-друге, неминуче містить у собі олігархічне ядро.

Деякі сучасні політологи поділ суспільства на еліту (носія функції управління) і масу (виконавців) оголошують вирішальною умовою цивілізованого суспільства. А його відсутність означає анархію, «хворобу» соціальної системи. Існування політичної еліти визнається цілком справедливим, оскільки вона посідає провідне місце завдяки своїм природним та містичним якостям.

Звичайно, якщо йдеться про «містичні якості» еліти, то таке пояснення її політичного панування, мабуть, не дуже обґрунтоване. Інша справа, коли елітарна структура влади обґрунтовується функціонально-технократично. Тобто необхідність політичної еліти виводиться з поділу праці в суспільстві, який корелюється з неоднаковими здібностями людей. Зокрема, М. Вебер владу бюрократичної еліти обґрунтував її компетентністю. З тим, що керівництво суспільним життям вимагає досить високої професійної підготовки, не можна не погодитися. Народ у більшості до цього не підготовлений.

Стосовно постіндустріального суспільства використовується термін «нова еліта» (менеджери, верхівка чиновників та інтелігенції), який, на відміну від терміна «стара еліта» («еліта крові», «еліта багатства»), наголошує на нових формах постіндустріальної соціальної структури. Вважається, що влада дедалі більшою мірою асоціюється з доступом до знань, інформації. Це природно, тому що центр влади переміщується до еліти спеціалістів — носіїв знань. Інтелектуальна еліта поліпшує цю структуру. «Позакласове» рекрутування еліт веде до оптимального співвідношення між елітою і масами, що знімає соціальне напруження.

У літературі є ще один (недостатньо розроблений політологами) аспект обґрунтування еліти — відповідно до потреб національного відродження. Цікавим, зокрема, був підхід В. Липинського, його концепція «національної аристократії».

Він виходив з того, що ні етнографічна маса людей як така, ні тип і характер, ні мова й окрема територія самі по собі автоматично не творять нації. Це робить якась активна група серед цієї етнографічної маси, група, що веде перед у розвитку об’єднуючих, політичних цінностей, на ґрунті яких формується нація. Вона і є носієм національної ідеї. Саме ця група керує всією нацією, очолюючи політичні організаційні установи, творить певні культурні, моральні, політичні та організаційні цінності, які потім привласнює собі вся нація і якими ця нація живе і тримається.

Таку провідну групу В. Липинський назвав «національною аристократією». Слово «аристократія» вживається, за Аристотелем, на означення групи найкращих у певний історичний момент серед нації людей. Найкращих тому, що власне вони є організаторами, правителями і керманичами нації.

Саме національна аристократія забезпечує розв’язання суперечності між індивідуальними, егоїстичними інтересами і спільними для всієї нації інтересами на користь останніх. Тобто вона — носій об’єднуючого принципу. Без двох основних прикмет, зазначав В. Липинський, — матеріальної сили і морального авторитету — немає і не може бути національної аристократії. А без національної аристократії, без сильних і авторитетних провідників з організації у важкій боротьбі за незалежність не може бути нації.

Була обґрунтована необхідність постійного оновлення національної аристократії, оскільки в добре політично організованому суспільстві відбувається інтенсивний розвиток матеріального життя. А для модернізації потрібні нові політичні організатори нації. Складовою цієї концепції був висновок про те, що чим більш розвинене і складніше матеріальне життя певної нації, тим важчі завдання національної аристократії, тим складніші проблеми громадянської організації мусить розв’язувати вона.

Значна розбіжність існує в типології еліт. Н. Макіавеллі, як уже зазначалося, а слідом за ним В. Парето поділяли еліти й залежно від форми здійснення влади — на прихильників відкритого насильства і тих, що віддають перевагу гнучким методам. О. Конт вважав, що зі зміною типу суспільства змінюється й тип еліти. Спочатку домінувала еліта священників, далі — чаклунів і, нарешті, учених.

В американській політології еліта поділяється на статичну і виконавчу (за особистими якостями), а також на професійну і групову (за типом впливу). Еліта оцінюється залежно від форми правління як традиційна, внутрішня і зовнішня. Першій відповідає статична еліта, другій — динамічна, третій — наслідувальна. Р. Ліпіт та Р. Уайт аналізують еліту з точки зору стилю правління (демократична, ліберальна та авторитарна).

У зв’язку з кризою концепції плюралістичної демократії дедалі більшого значення набуває співвідношення демократії та елітарного правління. Ця проблема не нова, вона ставилася ще політичною думкою античного світу. І тоді, й нині чітко розрізняються два протилежні підходи. Згідно з першим, ці дві форми правління прямо протилежні й несумісні. Елітаризм випливає з нерівності людей, а демократія проголошує їхню рівність. Основа елітаризму — повноправ’я правлячої меншості, в той час коли провідний принцип демократії — визнання волі більшості як джерела влади.

До того ж, елітарне правління вважається єдино можливим. Щодо демократії, то вона начебто ніколи не існувала, а була лише мистецьки замаскованою владою еліти. В. Парето зазначав, що базікання про демократію — це плутократична демагогія. По суті, такими ж були погляди Г. Москі, який характеризував демократію як міф, що породжує гірший тип політичної організації — анонімну диктатуру тих, хто переміг на виборах і промовляє від імені народу (наприкінці життя Г. Моска змінив погляди на демократію в бік засвоєння й прийняття деяких її принципів).

З точки зору нашого сучасника М. Дюверже, ми живемо зовсім нереалістичними поняттями демократії, виробленими у XVIII ст. «Правління народу за допомогою народу, управління нацією за допомогою її представників» — це заклики, що здатні підвищити ентузіазм і сприяти успіхові промовців. Проте ці формули не означають нічого. Ніколи не було народу, який би правив собою. І ніколи цього не буде. Будь-яке правління передбачає панування небагатьох над багатьма. Воля народу глибоко анархічна: він мріяв би робити все те, що йому до вподоби. У неусвідомленій формі він розглядає правління як неминуче зло. Воно є примусом. Народ не примушує себе — його примушують. Він не править собою — ним правлять.

Прихильники елітарної форми здійснення влади, як правило, аргументують це піклуванням про все суспільство. Намагаються довести, що саме таке правління відповідає справжнім інтересам його нормального функціонування. Французьких матеріалістів XVIII ст. лякали країни революцій. Вони вважали, що народні маси не здатні самостійно керувати суспільним життям, а повинні йти слідом за лідерами з освічених класів.

Вважається, що технічно неможливо здійснити правління народу, особливо у великій державі. Народ повинен на те уповноважити державу, оскільки сам він «некомпетентний» у політиці та «дезінформований». Якщо дозволити народові управляти, то він нашкодить сам собі. Його інтереси краще забезпечить еліта. До того ж, некомпетентність мас, прагнення поклонятися лідерам неминуче створюють еліту в будь-якому суспільстві. А якщо орієнтуватися на демократію, то це призведе до висування абикого, а отже, до ерозії політичного керівництва на шкоду всьому суспільству.

Еліта й демократія, їхнє співвідношення розглядаються не тільки як такі, що виключають одна одну. Теорії політичного плюралізму протиставляється концепція елітарної демократії (демократичного елітаризму). Відсутність у західному суспільстві справжньої еліти розглядається як одна із головних причин кризи демократії. Отже, необхідність елітарного правління виводиться із самої демократії. Для її збереження та зміцнення вважається необхідним відродити консенсус, а для цього потрібно відновити авторитет еліти. У зв’язку з цим уточнюється зміст цього поняття. Стверджується, що демократія — це не правління народу, а уряд, який схвалюється народом.

По суті, позиція обмеження участі мас у політичному процесі обґрунтовується тим, що нібито масам властиві антидемократичні тенденції. Вони слабо уявляють собі цінності та принципи демократії і, піддаючись впливові демагогів, можуть зруйнувати їх. Елітаристи вважають, що демократія працює краще, коли освічена еліта забезпечує буфер між ірраціональною громадськістю і державою.

Поєднання елітаризму з демократією вважається природним вже тому, що правляча еліта визнається необхідною для будь-якого суспільства, в тому числі демократичного. І взагалі, елітарна демократія не відкидає народного суверенітету — це правління еліти на благо всього народу, суспільства. Саме відповідальність за виживання демократії покладена на еліту. Справді, своєрідна «іронія демократії»: еліта повинна правити мудро, щоб влада народу вижила.

Власне кажучи, сформувалася теорія демократії, яка ґрунтується на зовні недемократичному принципі поширення ідеї поділу влади на все соціальне життя: участь у виборах слід відокремити від участі в управлінні. Правити суспільством повинна політична еліта. Проте завоювати право на все це вона може лише в умовах вільної та відкритої конкуренції.

Елітарна демократія передбачає «плюралізм» еліт, що забезпечує дисперсію влади на основі протиборства і балансу політичних сил, представлених різними елітами. Відбувається конкуренція еліт за владу. Маси, вибираючи між конкуруючими елітами, мають змогу повною мірою впливати на політику, виявляти свою волю і відчуття.

Ліволіберальна школа еліти, найбільш яскраво представлена Ч.-Р. Міллсом, рішуче пориває з апологетикою еліти. Модель існуючої влади зображується у вигляді піраміди, нижчий рівень якої є рівнем «фактичного безправ’я». Це політично інертне населення. Середній рівень відображає групові інтереси. Реальна влада належить керівникам корпорацій, урядовим керівникам, верхівці військових. Вони і становлять вершину піраміди — еліту. Ця група займає позиції, які дають змогу підноситися над середовищем звичайних людей і приймати рішення, що мають відчутні наслідки. Саме вони керують найважливішими ієрархічними інститутами й організаціями сучасного суспільства. В їхніх руках стратегічні командні пункти соціальної системи, в яких зосереджені дійові засоби, що забезпечують владу, багатство і популярність.

Статус еліти, вважає дехто, визначається не інституційними або економічними позиціями, а особистими якостями. Це насамперед лідери, здатні бути моральним прикладом для пересічних громадян, здатні викликати повагу до себе. Тільки за такої умови зберігається дистанція між елітою і масами. Справжня еліта не панує, а керує за добровільної згоди мас, спираючись на свій авторитет. Отже, демократія характеризується не відсутністю еліти, а способом рекрутування, представництвом і відповідальністю. Саме еліта виховує народ у дусі демократії.

Намагання виробити інші, ніж народовладдя, критерії демократії пов’язані з концепцією закритого і відкритого суспільства. Для К. Поппера закрите суспільство — тоталітарне, яке ігнорує особу, робить людей рабами колективу. Відкрите — таке, що визнає цінність особи, орієнтує на індивідуальні досягнення, робить особу суверенною. Саме в такому суспільстві маси мають можливість вільно обирати правлячу еліту, демократичним шляхом змінювати уряд. У відкритому суспільстві монополія на владу не зосереджується в руках панівного класу. Все суспільство є ґрунтом, на якому виростає еліта, оскільки тут висока соціальна мобільність, яка відсутня у закритому суспільстві.

В умовах тоталітарного режиму еліта набуває специфічної форми номенклатури. Буквально це слово означає перелік імен або найменувань.

Спочатку цим терміном позначався розподіл функцій між різними керівними органами. Проте поступово первісний зміст номенклатури з часом був утрачений. Номенклатура, зазначає М. Восленський, це: по-перше, перелік керівних посад, заміщення яких здійснює не начальник даного відомства або установи, а вищий орган; по-друге, це перелік осіб, які заміщують такі посади або перебувають у резерві для їх заміщення. Саме такий кадровий аспект номенклатури виявився найбільш важливим для тоталітарної влади — здійснення й відтворення.

Перехід від тоталітарного режиму до демократичного передбачає зміну типів політичної еліти, створення відкритої еліти, врешті-решт, вищої за своїм інтелектуальним потенціалом від номенклатури. Висунута не владними структурами, а населенням, вона здатна спілкуватися з масами, завойовує їхню довіру.

Потрібні значні зусилля, щоб формувати еліту, яка б відповідала завданням демократизації суспільства. На цьому шляху криється чимало реальних труднощів. Так, у виборчих кампаніях нова еліта виступає з гострою критикою бюрократизму, надмірно роздутого управлінського штату. Здобувши перемогу, вона неспроможна скоротити цей штат. Або, йдучи до влади, демократична еліта критикує привілеї корумпованої бюрократії. Проте, взявши владу в свої руки, частина нової еліти насамперед починає турбуватися про свої власні привілеї.

На думку Г. Ашина, потрібні певні умови, щоб нова еліта не стала корумпованою, не відірвалася від народу, не перетворилась у деспотичну. Зокрема, це повна гласність, обнародування кожного факту порушення демократичних норм та процедур, що забезпечило б відкритість нової еліти. Причому відкритість у двох аспектах: у першому — для забезпечення соціальної мобільності, для надходження найбільш здібних, талановитих представників найширших верств населення, у другому — для постійного зворотного впливу мас, які залучаються як у час виборних кампаній, так і в проміжках між ними. Також потрібні політичний плюралізм, вільна конкуренція потенціальних еліт, їх взаємна критика і суперництво, де судддєю виступають народні маси. Нарешті, необхідне суворе дотримання законності, демократичних процедур. Народні маси не повинні при цьому втратити контроль над політичною ситуацією в суспільстві й здоровий скептицизм щодо будь-якої еліти.

V. Питання для обговорення

1) Наведіть приклади соціальних інститутів, з якими ви стикаєтеся щоденно. Що ви про них знаєте?

2) Проаналізуйте такий вислів Д. Юма: «Право на владу — це не що інше, як постійне володіння владою, яке гарантують суспільні закони та інтереси людства».

VI. Підсумки уроку

VII. Домашнє завдання

Підготувати проекти за темами:

• «Сучасні політичні партії в Україні».

• «Багатопартійна система: за чи проти?»

• «Сутність політичного лідерства».

• «Механізми політичного лідерства».

• «Роль народу в сучасному політичному житті України».

 

Яндекс.Метрика >