...
Конспект уроку: ІСТИНА ТА її КРИТЕРІЇ PDF Печать E-mail

Мета: розкрити поняття «істина», визначити його критерії; розвивати вміння аналізувати факти та робити висновки; виховувати повагу до істини.

Тип уроку: урок вивчення нового матеріалу.

Форма проведення: лекція.

Обладнання: висловлювання видатних діячів культури, мистецтва, політиків тощо про істину.

Хід уроку

I. Організаційний момент

II. Мотивація навчальної діяльності учнів

Повідомлення теми та завдань уроку.

Проблемна ситуація

Учитель. Мабуть, ви коли-небудь чули таку фразу: «Платон — мій друг, та істина дорожча». Пригадаймо історичну ситуацію, за якої виникло це висловлювання, хто і з якого приводу це сказав.

Щодо Платона — все зрозуміло. А от з істиною — ні. Що є істина? За яких умов виникає відчуття істини, яку специфічну діяльність відтворює людина, під час якої може виникнути істина?

III. Опрацювання нового навчального матеріалу

Лекція «сутність пізнавального процесу, його принципи та особливості»

Пізнання — це процес активного, цілеспрямованого, понятійного відображення дійсності у свідомості людини. Теорія пізнання (або гносеологія) — розділ філософії, у якому з’ясовуються природа пізнання, його рівні, методи, форми, закономірності, можливості, труднощі та суперечності.

У філософії мають місце два протилежних підходи щодо сутності процесу пізнання, його джерела, здатності людського розуму відобразити істину.

Для ідеалістичної філософії пізнання — це процес діяльності власне людської свідомості, результат останньої. Зміст знання, з точки зору такого підходу, ми нібито отримуємо не з об’єктивної дійсності, а з власної свідомості, котра є джерелом пізнання. Причому є філософи цього напрямку, які взагалі вважають неможливим пізнання сутності речей, бо, мовляв, людина здатна пізнавати лише явища. Наприклад Е. Кант вважав, що сутність принципово пізнати неможливо. Єдине, що підлягає пізнанню, — це те, що видиме, що «з’являється», що є явищем.

І, навпаки, є філософи цього ж напрямку, які вважають людське пізнання не лише можливим, але й нездоланним, всесильним. Такий підхід притаманний, скажімо, Гегелю. Філософ вважав, що у світі «немає сили», яка могла б «протистояти дерзанню пізнання».

Для матеріалістичної філософії пізнання є процесом вияву самої сутності людини, її можливостей адекватно відобразити у свідомості те, що вона пізнає. Джерелом пізнання у такому розумінні є не свідомість людини сама по собі, а відображувана нею об’єктивна дійсність, яка не залежить від людини, її свідомості. Остання є лише засобом пізнання, а не його джерелом. Бо зміст знання перебуває за межами свідомості.

Процес пізнання з точки зору сучасної наукової гносеології здійснюється в процесі взаємодії суб’єкта й об’єкта. Ці поняття є визначальними у теорії пізнання.

Суб’єкт — це людина, але не будь-яка, а лише та, котра здатна пізнавати, активна, творча, цілеспрямована.

Об’єкт — це та частина об’єктивної реальності, на що спрямована пізнавальна діяльність людини. Наслідком взаємодії суб’єкта й об’єкта є пізнавальний (гносеологічний) образ того, що пізнається. Образ цей суб’єктивний за формою та об’єктивний за змістом, джерелом.

В основі сучасної наукової гносеології лежать такі фундаментальні принципи:

1. Принцип об’єктивності — найважливіший імператив теорії пізнання. Він ґрунтується на визнанні будь-якого пізнавального об’єкта частиною об’єктивної реальності, не залежної від людини. Це вихідна вимога до дослідника — вивчати реальний об’єкт як первинне начало, що перебуває за межами людської свідомості і відображається нею.

2. Принцип пізнаваності — також один з основоположних принципів наукової гносеології. Коротко його можна визначити так: світ пізнаваний, тобто можна пізнати сутність речей і явищ, з’ясовувати тенденції (закони) їх становлення і розвитку. Свідченням цього є досягнення в різних галузях науки і техніки.

3. Принцип відображення. Сутність його полягає в тому, що знання, їх зміст є результатом рефлексії останніх у свідомості людини.

4. Принцип практики — це визнання за практикою ролі основного критерію істини, рушійної сили пізнання, його мети та джерела. Про зміст, структуру поняття «практики» йтиметься окремо.

5. Принцип конкретної істини. Цей принцип можна сформулювати так: істина завжди конкретна, її можна точно визначити. Вона повинна бути зрозумілою, логічною. Це — по-перше. По-друге, конкретність істини означає, що кожне наукове положення, об’єктивний закон мають розглядатися з урахуванням конкретних умов, в яких вони виявляються і діють. Наприклад, закон всесвітнього тяжіння в умовах Землі і Місяця діє неоднозначно. На Землі, оскільки маса її більша, то більшим є і притягання.

Результатом пізнання, його найважливішим здобутком є досягнення істини. Що таке істина?

Істина — адекватне відображення у свідомості людини, її уявленнях, поняттях, судженнях, умовиводах, теоріях об’єктивної дійсності.

Істина буває: об’єктивною, абсолютною і відносною.

Об’єктивна істина — це зміст знань, який не залежить від людини, її свідомості, мислення. Від людини, її мислення, здібностей залежить її готовність і здатність розкрити сутність явищ, тенденції їх розвитку. Скажімо, І. Ньютон відкрив основні закони класичної фізики, закон всесвітнього тяжіння у XVII ст. Але невже до цього часу ці закони не діяли? Вони діяли, проте лише Ньютону вдалося їх відкрити, з’ясувати їхню сутність завдяки своїй обдарованості, таланту.

Об’єктивна істина складається з абсолютної й відносної істин. Що таке абсолютна істина?

Поняття «абсолютна істина» у філософії вживається в трьох значеннях:

1. Абсолютна істина — це повне, точне, вичерпне відображення об’єкта у мисленні людини. Це таке знання про речі, процеси і явища, яке не можна спростувати. Наприклад, знання про те, що Земля обертається навколо Сонця; що рух — спосіб існування матерії, її абсолютний атрибут; що атом містить у собі колосальну енергію; що субстанціональна маса матерії та енергії залишається постійною, незважаючи на їх перетворення, тощо.

2. Абсолютними істинами є так звані «вічні істини» — факти, встановлені з повною достовірністю. Тобто йдеться про події, що реально відбулися. Наприклад, Гегель народився 27 серпня 1770 р., Велика Вітчизняна війна почалася 22 червня 1941 р. Йдеться не про конкретну дату народження, початок війни (ці дати можуть не збігатися в різних календарях — юліанському, григоріанському, мусульманському і т. ін.), а про факти, фактичні події, які були і є неспростовними, абсолютними, «вічними».

«Вічними істинами» є аксіоми, які не потребують доведення, оскільки вони очевидні. Так, абсолютною істиною є твердження про те, що від перестановки доданків їх сума не змінюється (10 + 5 = 15, або 5 + 10 = теж 15).

3. Абсолютна істина в третьому значенні — це уявлення про можливість пізнання світу людиною «в цілому». Проте слід наголосити, що ні людина, ні людство цього ніколи досягнути не зможуть. Тому що наші знання про Всесвіт є не остаточними і завжди будуть такими, оскільки світ «не стоїть» на місці, він «твориться», розвивається — властивості Всесвіту не вичерпні. Отже, ніколи не буде такого стану, коли люди зможуть пізнати світ в цілому, повністю й остаточно. Але при цьому важливим є те, що людина як мисляча істота таку абсолютну істину може пізнати в принципі і вона демонструє це в процесі пізнання, хоча повністю цього ніколи не досягне. Тут визначальним є гносеологічний принцип — людина здатна, вона може пізнати все, для її мислення немає перешкод. Як би до цього ті чи інші філософи не ставилися, подібне уявлення про пізнавальні можливості людини розумної — гідне її.

Пізнання людиною абсолютної істини «в цілому» — суперечливий процес. Таку істину людина пізнає не одразу, не цілком, а поступово, частинами. На цьому шляху мають місце не лише елементи абсолютного знання, а й помилки, відносна істина.

Відносна істина — це неповне, незавершене, неостаточне знання, яке в процесі пізнання уточнюється, поглиблюється. Воно визначається рівнем розвитку науки в даний період (скажімо, наші знання про Космос, про фізичні процеси, про людину, суспільство тощо). Чи можемо ми стверджувати, що знаємо про ці явища і процеси все — повністю, остаточно? Очевидно, що цього ми зробити не можемо, якщо до цього підходити об’єктивно, не упереджено.

Разом з тим, це не означає, що ми не знаємо про ці речі нічого. У цьому неповному, ще не завершеному знанні є такі його перлини, що не можуть бути спростовані в майбутньому, бо вони являють собою елементи, частинки, зерна абсолютного остаточного знання. Наприклад, знання про можливість космічних апаратів долати земне тяжіння, про можливість створення штучних супутників Землі, про космічні швидкості тощо. Про Космос ми, безумовно, всього не знаємо. Проте ми знаємо достовірно, що коли космічному апарату надати швидкість 7        910 м/с, то він неминуче впаде на Землю. Коли ж збільшити швидкість цього апарата всього на 1 м/с, то останній стане штучним супутником Землі (7 911 м/с).

Ми не все знаємо про суспільство, про закономірності його розвитку й функціонування. Проте ми знаємо, що визначальною основою суспільного поступу зрештою є матеріальне виробництво. Ми не все знаємо про атом та його властивості. Але ми достовірно знаємо, що атом містить колосальні енергетичні можливості.

Висновок. Діалектика пізнання абсолютної істини як пізнання світу в цілому полягає в тому, що вона складається із суми відносних істин, а в кожній відносній істині мають місце елементи, частинки абсолютного знання, тобто такого знання, яке не може бути спростоване в майбутньому. Отже, пізнання істини — це процес взаємодії, співвідношення абсолютної й відносної істин: абсолютне знання розкривається через відносне, а відносне містить у собі абсолютне, його елементи.

Істині у процесі пізнання протистоїть хибна думка. Хибна думка — це невідповідність нашого знання сутності речі, недостовірність суб’єктивного знання про предмет. Наприклад, в процесі пізнання можливе перебільшення моменту відносності істини, твердження про те, що всі істини відносні, що в процесі пізнання ми не зможемо досягнути ніякого абсолютного знання, вивчити його елементи, частинки тощо. Таке перебільшення моменту відносності істини характерне для релятивізму (від лат.relativus — відносний). Протилежний цьому напрямок у філософії має назву догматизму (від грец. — думка, положення). Догма — це поняття, ідея, вчення, котре вважається істинним за будь-яких умов. Сутністю догматизму є перебільшення моменту абсолютного в знаннях, коли те чи інше наукове положення сприймається як незмінна, вічна істина без урахування конкретних умов її розвитку і реалізації.

Хибна думка в процесі пізнання відрізняється від помилки. Помилка — це невідповідність знання індивіда про об’єкт, що вивчається. Така невідповідність зумовлена особистими якостями людини, її компетентністю, фаховим рівнем.

 

Поняття практики

Метою пізнання, як відомо, є досягнення об’єктивної істини. Це здійснюється за допомогою низки логічних прийомів, різних форм і методів, як на рівні емпірії, так і на рівні теорії, застосування до процесу пізнання законів, категорій і принципів діалектики. Але серед всього цього арсеналу пізнання чільне місце належить практиці. Остання дає пізнанню необхідний практичний матеріал. Завдяки їй гносеологія стала наукою, яка розкриває об’єктивні закони походження й формування знань, логікою і методологією пізнання.

Що таке практика?

Поняття «практика» (від грец. — діяння, активність) не має однозначного тлумачення у філософії. Є вузьке розуміння поняття практики, яке зводиться до експерименту, що є, безумовно, недостатнім. Бо людська практика — це не лише експеримент. У широкому розумінні практика розглядається як цілісна система діяльності людини, досвід всього людства. У такому контексті в поняття «практика» включається як наукова діяльність, так і матеріально-виробнича, соціальна, політична, революційна і т. ін., тобто вся предметна, цілепокладаюча діяльність людини, що має своїм змістом освоєння нею природних та соціальних об’єктів. У цьому сенсі практика — це сукупність матеріально-виробничої, суспільно-політичної, експериментально-наукової, чуттєво-споглядальної, духовно-предметної діяльності людини.

У процесі практики відбувається реалізація сутнісних сил людини, її знань, навичок, вміння, які вона опредметнює (створює свій «світ речей»). З іншого боку, людина в процесі практики освоює результати попередньої людської діяльності — розпредметнює їх (збагачується предметним світом інших). Завдяки цьому попередня людська діяльність стає її надбанням, фактором подальшого розвитку людських сутнісних сил. Практика, таким чином, виступає як специфічно людський спосіб освоєння світу, його опредметнення й розпредметнення.

Структура практики. Людська практика складна за своєю структурою. Основним елементом практики є праця як доцільна діяльність людини з перетворення природи, пристосування її речей до власних потреб; предмет пізнання — речі, явища, процеси, їх сторони, властивості, відношення, які включені у процес пізнавальної діяльності людини; мета — ідеальне передбачення результату пізнання, на досягнення якого спрямовані пізнавальні дії; мотив — усвідомлене спонукання, вольова дія, що спрямована на пізнання того чи іншого його об’єкта. Мотив — основа потреби; потреба — необхідність, що спонукає суб’єкт пізнання до активних дій щодо реалізації цієї необхідності; засоби пізнання — сукупність прийомів абстрактно-логічного мислення людини, яке здійснюється в багатоманітних формах і методах (поняттях, судженнях, умовиводах, концепціях, теоріях індукції, дедукції, ідеалізації, формалізації і т. ін.), і технічного оснащення процесу пізнання (приладів, матеріалів, устаткування для здійснення експериментальної діяльності); і,        нарешті, результат пізнання — сума знань, котрі людина отримала в процесі пізнання.

Практика як критерій істини. Проблема критерію істини має виключно важливе значення для теорії пізнання. Адже суть пізнання, його результативність, визначається не лише тим, як отримати знання, але й тим, як встановити його достовірність, істинність. Де знайти еталон, мірило, критерій цього? У мисленні людини, у її свідомості? Чи в її матеріально-предметній діяльності?

Поняття «критерій» (від грец. kriterion — засіб для суджень) — ознака, на основі якої відбувається оцінка, визначення, розподіл чи класифікація будь-чого; засіб перевірки на істинність чи хибність того чи іншого судження, умовиводу, концепції, гіпотези, теорії тощо.

Протягом тривалого часу проблема критерію істини у філософії залишалася відкритою. Одні філософи вважали, що критерію істини взагалі не існує; інші намагалися звести цей критерій до спостереження, експерименту; треті виходили з того, що критерієм, еталоном істини може бути лише людське мислення, духовне начало. Гегель вважав, наприклад, що еталоном достовірності є «вольова діяльність ідеї», тобто ідеї повинні перевірятися самими ідеями, судження — судженнями, теоретичні положення — теоретичними положеннями. Звідси й висновок, що критерій достовірності наших знань перебуває не в площині матеріально-предметної діяльності людини, а в рамках її свідомості.

До того ж деякі вчені, серед них є і наші співвітчизники, вважають, що практика, матеріально-предметна діяльність людини — це не єдиний критерій істини. Бо є й такі, які використовуються в точних науках, — формально-логічні, теоретичні, математичні тощо. Тобто йдеться про визнання ряду критеріїв істини, окрім практики.

Дійсно, науці відомі факти, коли та чи інша теоретична концепція підтверджувалася формально-логічним доведенням, висновки якої не вимагали безпосередньої практичної перевірки. Це стосується передусім математичних методів доведення. Проте можливість суто формально-логічного, математичного доведення того чи іншого положення зовсім не означає, що тут «діє» інший критерій істини — «логічний». Справа в тому, що будь-яке теоретичне положення, доведене формально-логічним шляхом, зрештою, перевіряється («верифікується») практикою. Логічне доведення, скажімо, математичної теореми являє собою низку доведень, які у своїй основі мають інші математичні теореми, аксіоми, визначення, очевидні факти і т. ін., тобто мають те, що вже перевірено, підтверджено, доведено практично. А це означає, що в опосередкованій формі критерієм істини, зрештою, є практика. Бо якими б досконалими не були та чи інша теорема, математична ідея, аксіома і т. ін., як би їх не обґрунтовували формально-логічними методами, вони лише тоді стануть достовірними, коли отримають своє підтвердження у практичній діяльності людини. Наприклад, у XVIII ст. відомий німецький математик Е. Галлей здійснив розрахунок, згідно з яким величезна комета з Сонячної галактики, котра пройшла неподалік від Землі й викликала колосальне занепокоєння людей, мала повернутися через певний час знову. Однак це було лише передбачення, формально-логічний розрахунок. Воно не сприймалося як достовірне знання, як істина. Коли ж у 1758 р. комета таки знову з’явилася на горизонті Землі, передбачення вченого здобуло своє практичне підтвердження. Цю комету на честь вченого і назвали «кометою Галлея». До речі, в наш час «комета Галлея» вже вкотре пройшла неподалік від Землі (у 2000 р.).

Таким чином, розрахунки, передбачення Галлея знайшли своє підтвердження. Але коли? Тоді, коли це було підтверджено не теоретично, не логічно, а реально, практично. Доки «комета Галлея» не з’явилася кілька разів поспіль, її поява була теоретичним, формально-логічним припущенням. Коли ж її осягли практично, це стало реальним фактом, достовірним знанням.

Це свідчить про те, що які б логічні, теоретичні, математичні, кібернетичні і т. ін. розрахунки не були здійснені, вони лише тоді матимуть статус істини, достовірного знання, коли так чи інакше знайдуть своє підтвердження у практичній діяльності людини. Засоби перевірки на істинність того чи іншого наукового положення можуть бути різними, однак основним, фундаментальним критерієм істини, мірилом достовірності знань, їх відповідності об’єктивній дійсності є практика як сукупна людська предметна діяльність.

Абсолютність і відносність практики як критерію істини. Практика як сукупна людська предметна діяльність має певну перевагу — всезагальність. Знання може претендувати на істинність лише тоді, коли знаходить своє підтвердження на практиці. Практика є універсальним, єдино достовірним критерієм перевірки знань на істинність. У цьому полягає абсолютність практики як критерію істини.

Відносність практики як критерію істини полягає в тому, що не всі наукові положення можуть бути підтверджені практикою в даних конкретно-історичних умовах. Наприклад, теорію космічних польотів в 30-х роках ХХ ст. розробив відомий російський математик К. Ціолковський, а здійснили цей політ лише у 50-х роках ХХ ст. Чому? Тому що не було для цього необхідних передумов (відповідної техніки, матеріалів, фахівців, здатних створювати космічні апарати тощо).

Практика є основою людського пізнання. Вона є такою як на чуттєвому і раціональному його етапах, так і на його рівнях — емпіричному і теоретичному. Практика є засобом удосконалення фізичних та інтелектуальних сил людини, розвитку її здібностей, професійних навичок, вольових якостей. Відомо, наприклад, що фахівці на текстильних фабриках здатні розрізняти до 40 відтінків чорного кольору. Це все результат їхнього практичного досвіду, удосконалення їхньої чутливості. К. Маркс підкреслював, що 9/10 людської чутливості — це «...продукт історії, практичної діяльності». Відомо також, що в науковому пізнанні лише найбільш підготовлені вчені відкривають закони природи, створюють наукові гіпотези й теорії. Шахіст, який не бере участі у змаганнях, який не практикується, втрачає форму.

Практика як основа пізнання дає можливість дослідникові визначати істинність (достовірність) не лише кінцевих результатів пізнання, але й проміжних його результатів, а це має виняткове значення для подальшого вивчення наукової проблеми, бо стає реальною можливість коригування пізнавального процесу, правильного вибору його логіки і методології.

Далі. Практика в процесі пізнання виступає і як його рушійна сила, джерело. З потреб практики виникли всі науки. Коли у суспільства виникає практична потреба в розвитку тих чи інших наукових напрямків, то воно це здійснює швидше й краще, «ніж десятки університетів» (Ф. Енгельс), бо має матеріальні і людські ресурси, має здатність концентрувати зусилля багатьох вчених для розв’язання начальних завдань.

Практика має ще одну важливу особливість — вона є кінцевою метою процесу пізнання, його завершальним етапом. Останній характеризується впровадженням наукових знань у виробництво, духовну сферу людської діяльності для подальшого розвитку сутнісних сил людини.

І останнє. Це стосується гносеологічних функцій практики. Вони випливають з її сутності. Отже, практика є:

а) критерієм істини;

б) основою процесу пізнання на різних його етапах і рівнях;

в) рушійною силою, джерелом пізнання;

г) метою пізнання.

Питання для обговорення

1. Що таке істина?

2. Практика як критерій істини.

3. Правда і хиба.

4. Як співвідносяться пізнавальний процес і істина?

5. Доведіть істинність твердження «Кожна особистість є індивідом, проте не кожний індивід — особистість».

IV. Підсумки уроку

V. Домашнє завдання

Підготувати творчі роботи (твори-мініатюри) за темами:

1. «У чому полягає сутність пізнавального процесу, його особливості?»

2. «Об’єктивна, абсолютна та відносні істини. Як вони взаємодіють?»

3. «Практика як основа пізнання, його рушійна сила і критерій істини».

 

Яндекс.Метрика >