...
Конспект уроку: СЕРЕДНЬОВІЧНА ФІЛОСОФІЯ PDF Печать E-mail

Мета: розкрити особливості середньовічної філософії, погляди видатних філософів даної епохи; виховувати шанобливе ставлення до надбань філософської думки.

Тип уроку: комбінований.

Форма проведення: лекція з елементами медіа-презентацій.

Обладнання: медіа-дошка, комп’ютери.

Хід уроку

I. Організаційний момент

II. Актуалізація знань

Тестування за темою «Антична філософія»

Тестування можна провести за допомогою комп’ютера, використовуючи простішу тестову оболонку.

 

Тестові завдання

1. Що ви вкладаєте в поняття «антична філософія»?

Коефіцієнт

Варіанти відповідей:

Позначте правильні відповіді

10

а) «антична» означає давня, стара; отже, філософія давня;

 

40

б) філософія Давньої Греції;

 

0

в) вищі досягнення у філософії Давньої Греції;

 

0

г) найдавніша філософія Індії, Китаю і Греції;

 

0

д) дофілософський світогляд;

 

50

е) грецька та римська філософія до початку філософії Середньовіччя

 

 

2. Протягом якого часу існувала антична філософія?

Коефіцієнт

Варіанти відповідей:

Позначте правильні відповіді

0

а) з початку виникнення і до початку нашої ери;

 

0

б) від часів Гомера до Аристотеля;

 

0

в) у VII ст. до н. е. — ІІІ ст. н. е.;

 

30

г) з початку її виникнення до закриття неоплатонівської школи в Афінах;

 

30

д) у VII ст. до н. е. — VI ст. н. е.;

 

40

е) з початку її виникнення в Греції до початку періоду Середньовіччя в Європі

 

 

3. Яке було ставлення античної філософії до релігії греків?

Коефіцієнт

Варіанти відповідей:

Позначте правильні відповіді

0

а) логічно випливала з неї;

 

0

б) спиралася на релігію греків;

 

50

в) протиставляла себе релігійному світогляду;

 

0

г) захищала релігію;

 

20

д) критично ставилася до релігії;

 

30

е) розробляла проблеми віри в Бога з філософської точки зору

 

 

4. Яке місце посідає антична філософія в історії європейської філософської думки?

Коефіцієнт

Варіанти відповідей:

Позначте правильні відповіді

0

а) історично передувала європейській філософії;

 

20

б) поклала початок європейській філософії;

 

50

в) порушила проблеми, що залишаються актуальними й сьогодні;

 

0

г) вирішила всі проблеми філософського світогляду;

 

0

д) стала вершиною досягнень в історії європейської філософської думки;

 

30

е) знайшла підтримку та розвиток у подальшій історії європейської філософської думки

 

 

5. Історичне місце та філософські проблеми грецьких гілікійців?

Коефіцієнт

Варіанти відповідей:

Позначте правильні відповіді

20

а) з гілікійців розпочинається історія античної філософії;

 

0

б) розглядали проблеми сенсу людського життя, моралі;

 

30

в) визначали ті елементи, з комбінації яких складається матеріальний світ;

 

40

г) вважали, що все у світі утворюється із землі, води, повітря, вогню (та ефіру);

 

0

д) у центрі уваги були проблеми релігії та ставлення до Бога;

 

10

е) не зверталися до релігійних вірувань щодо розв’язання філософських проблем

 

 

6. Який зміст античної діалектики та хто з філософів її розробляв?

Коефіцієнт

Варіанти відповідей:

Позначте правильні відповіді

0

а) вона розглядала світ у його сталому вигляді, вбачала в ньому дію одвічно незмінних факторів;

 

0

б) представниками античної діалектики були Зенон та його елейська школа;

 

30

в) вбачала у світі постійну змінюваність, суперечливість;

 

30

г) її представниками були Геракліт і Кратіл;

 

30

д) зміни відбуваються за законами Логосу;

 

10

е) не допускали втручання Бога в події світу

 

 

7. У чому суть античної метафізики та хто був її представником?

Коефіцієнт

Варіанти відповідей:

Позначте правильні відповіді

40

а) метафізики оголошували світ незмінним та постійним у своїй основі;

 

0

б) вважали сталість і постійність хибною думкою, уявною стороною дійсності;

 

30

в) засновники та учні школи елатів: Ксенофан, Парменід, Зенон, Горгій;

 

0

г) метафізики були філософами, що займалися проблемами фізики;

 

0

д) метафізиками були філософи Аристотель і Геракліт;

 

30

е) метафізики заперечували наявність руху та змін у світі

 

 

8. У чому специфіка античного матеріалізму та хто був його представником?

Коефіцієнт

Варіанти відповідей:

Позначте правильні відповіді

20

а) представники античного матеріалізму: Демокрит, Епікур, Лукрецій Карр;

 

20

б) учив про те, що все у світі складається з атомів і порожнечі;

 

20

в) поклав початок історії розвитку філософського матеріалізму;

 

20

г) гілікійці — представники стихійного матеріалізму;

 

10

д) був органічно пов’язаний з атеїзмом;

 

20

е) учив, що атоми — це найменші неподільні частинки матерії

 

 

9. Яким був внесок античного філософа Платона у розвиток філософської думки?

Коефіцієнт

Варіанти відповідей:

Позначте правильні відповіді

0

а) засновник філософії діалектичного матеріалізму;

 

50

б) засновник філософії об’єктивного ідеалізму;

 

20

в) перший автор концепції комунізму;

 

20

г) увів поняття анамнезису в гносеологію;

 

0

д) аргументовано спростовував вчення Аристотеля;

 

10

е) сприяв розвитку діалектичного мислення у філософії

 

 

10. Хто з античних філософів вчив, що світ є таким, яким він постає перед нами у відчуттях, що людина є мірилом всіх речей?

Коефіцієнт

Варіанти відповідей:

Позначте правильні відповіді

0

а) Платон;

 

100

б) Протагор Абдерский;

 

0

в) Демокрит;

 

0

г) Аристотель;

 

0

д) Геракліт Ефеський;

 

0

е) Парменід

 

 

11. У чому полягають особливості гносеологічних поглядів Демокрита?

Коефіцієнт

Варіанти відповідей:

Позначте правильні відповіді

0

а) вважав, що людина пізнає істину завдяки «анамнезису» (згадуванню);

 

30

б) розрізняв поняття первинних і другорядних (вторинних) якостей;

 

20

в) учив, що атоми й порожнеча сприймаються лише розумом;

 

20

г) відчуття дають нам другорядні знання про предмети та явища;

 

20

д) застосував вчення про «ейдоси»;

 

10

е) учив, що подібне пізнається подібним

 

 

12. Що значущого для розвитку філософії зробив Аристотель?

Коефіцієнт

Варіанти відповідей:

Позначте правильні відповіді

30

а) засновник школи перипатетиків;

 

0

б) заклав основи діалектичного мислення;

 

20

в) запровадив 10 основних категорій філософського мислення;

 

10

г) протиставив філософу Платону свою філософію;

 

20

д) написав перший курс логіки;

 

20

е) започаткував ряд окремих наук

 

ІІІ. Мотивація учнів

Учитель. На уроках світової художньої культури, літератури ви ознайомилися з уявленнями людей середньовіччя про світ, людину, космос.

1. Що цікавого в цих уявленнях ви для себе відкрили?

2. Чим відрізнялися ці картини середньовічного світу від сучасних поглядів на Всесвіт?

IV. Опрацювання нового начального матеріалу

Становлення середньовічної філософії

Термін «середньовіччя» був введений у науку в XV ст. й остаточно встановився у XVІII ст. Цей термін означає період історії, пов’язаний із добою феодалізму. Для Західної Європи це період від кінця V ст. до XV ст.

Існує думка, що епоха Середньовіччя не створила у філософії нічого принципово нового, але це не зовсім так. У нових історичних умовах переосмислювалися досягнення античної філософії, вдосконалювалася й розвивалась Аристотелева логіка, закладалися підвалини науки й філософії епохи Відродження й Нового часу. Загалом розроблявся погляд на людину і світ у цілому, відмінний від погляду античної епохи.

Формальним завершенням античного періоду у філософії прийнято вважати 529 рік, коли імператор Юстиніан закрив в Афінах останню філософську школу. Проте ця межа умовна. Перехід до середньовічного способу мислення відбувався поступово й розпочався значно раніше.

Середньовічна філософія започаткувалася в умовах розкладу рабовласницького суспільства й переходу до феодального. У процесі свого розвитку вона зазнала впливу різних історичних обставин. У V ст. західна частина Римської імперії була завойована й пограбована германськими племенами, й натомість утворилися окремі держави, духовно підпорядковані папі римському. Наприкінці VIII ст. Карл Великий створив західноєвропейську наддержаву Священну Римську імперію й у 800 р. був коронований папою на імператора римлян. Священна Римська імперія формально проіснувала до 1806 р. й була скасована Наполеоном. Для управління такою великою імперією потрібні були грамотні люди, й імператор заохочував створювання шкіл. При його дворі була організована спілка вчених, яка дістала назву «Академія». У тій академії культивувався інтерес до античної філософії, хоча панівним був християнський світогляд. Саме в ті часи в Західній Європі починає розвиватися схоластика.

На ХІ-ХІІ ст. припадає розвиток середньовічних міст, ремесла відокремлюються від сільського господарства, виникають ремісничі цехи, формуються товарно-грошові відносини, клас бюргерів і перед-пролетаріату. Значно зростає авторитет папи римського. Боротьба папи з імператором Священної Римської імперії закінчується перемогою першого, влада папи римського в Західній Європі стає пріоритетною над політичною владою. Відбуваються й інші істотні зміни, що посилили відмінності між Західною і Східною християнською церквою. 1054 р. між ними відбувся офіційний розкол. Хрестові походи дали можливість західноєвропейцям ознайомитися з мусульманською культурою й, зокрема, філософією, яка спиралася на філософію Платона, Аристотеля, Плотіна та інших античних мислителів. Виникають університети, в яких утворюється вчена ієрархія, порядки й традиції, чимало з яких існують і дотепер. За організацією і статусом університети багато в чому нагадували цехи середньовічних міст. Вони мали певну автономію, територію. Навчання й уся робота велися латинською мовою.

Основною ознакою всієї середньовічної філософії, на відміну від античної, було те, що вона розвивалася в межах виключно релігійних уявлень. Поняття про Бога було центральним та обов’язковим. Якщо згадували про природу, то тільки заради розв’язання проблем, пов’язаних із Богом. Наприклад, коли йшлося про пізнання природи, то воно розглядалося лише як один зі шляхів пізнання Бога: вивчаючи творіння, пізнати Творця. Уся філософія була підпорядкована теології, і якщо хтось із філософів намагався виявити самостійність, то зазнавав переслідувань з боку церкви. У зв’язку з цим дехто з дослідників західноєвропейського Середньовіччя навіть називає середньовічну філософію парафілософією («та, що стоїть поруч з філософією»), вважаючи, що справжня філософія можлива лише за умов свободи теоретичної думки. Іншими ознаками середньовічної філософії були фідеїзм (першість віри за розум), догматизм. Аж до ХІІІ ст. майже єдиною офіційно визнаною філософією був неоплатонізм, згідно з яким тілесний світ мислився як наслідок еманації (виливання) Бога, злиття його природи, абсолютного буття, з небуттям. Людина розглядалася як істота, що має подвійну природу: духовну і тілесну, божественну і тварину. Середньовічні філософи намагалися з’ясувати, що в людині божественного, робили спроби розібратися в духовній сфері людини (дух, душа, розумна душа, воля, свобода волі).

У середньовічній Європі панувало християнство. Саме з ним була пов’язана тогочасна європейська філософія. Тому неможливо розглядати становлення середньовічної філософії поза розвитком християнської ідеології.

Процес становлення християнства був досить тривалим і відбувався в боротьбі з античною філософією, хоча саме християнство постало на ґрунті переосмислених римлянами грецьких філософських ідей.

Ранні християнські мислителі, продовжуючи традицію так званого апостольського періоду, докладали зусиль, щоб подолати античний спосіб мислення й захистити християнський. Тому вони називалися апологетами (захисниками). Починаючи з 325 р. (Нікейський собор), відбувається систематизація й упорядкування християнського вчення. Цей період називається періодом патристики, а мислителі — отцями церкви. В основному ця робота була пов’язана з пристосуванням неоплатонізму до християнських ідей. Оскільки ж неоплатонізм у різних частинах Римської імперії мав свої особливості (нерідко дуже суттєві), відповідно й християнське вчення на Сході і на Заході набуло належного звучання. У зв’язку з цим отців церкви прийнято ділити на східних і західних.

Серед західних отців церкви найбільш видатним був Аврелій Августин (354—430), роль якого в розвитку середньовічної європейської філософії важко переоцінити. Його ідеї мають значення й для сучасної західноєвропейської філософії. Роки життя Августина припали на той період римської історії, коли, здавалося, вічна імперія не тільки наближалася до свого занепаду, а й була завойована й пограбована германськими варварами. Пояснення цьому лиху шукалося в християнській ідеології, яка вчила з ненавистю ставитися до Риму («вавилонської блудниці», «царства антихриста»), не опиратися злу насильством, зневажати все, що належало до поцейбічного світу. Августин у своїх творах з позицій християнства намагався дати відповідь на ці звинувачення.

Розвиваючи комплекс неоплатонівських ідей, Августин вважав Бога вищою сутністю, найвищим буттям. У ньому перебувають вічні, незмінні, не сумісні з тілесністю ідеї, які зумовлюють порядок, що існує у світі. Людина поєднує в собі розумну душу, частинку душі світової, і тіло. Душа кожної окремої людини створюється Богом і надалі існує вічно. Душа близька до Бога, здатна в пізнанні наближатися до Бога, але тіло цьому перешкоджає, тому, турбуючись про душу, слід намагатися приборкати тіло.

Душа людини божествена і вічна. Природа й тварини, на відміну від людини, такої душі не мають (дуалізм). Людина в такий спосіб підноситься Августином над усім світом природи. Природа ж, тварини розглядаються як такі, що не заслуговують на увагу самі по собі, не потребують співчуття з боку людини. Сама людина такого співчуття потребує, але його (співчуття) Августин розумів досить оригінально. Він вважав за необхідне для спасіння душ єретиків вживати проти них найбільш жорстокі тортури з метою вирвати у них зізнання й навернути на шлях справжнього християнства. Жорстоке насильство не тільки виправдовувалося, але й рекомендувалося задля тих, кого належало врятувати й ощасливити. Пізніше цими «гуманними» цілями керувалася інквізиція в Західній Європі й Таємний приказ у Росії.

Таким чином, Августин, перебуваючи на межі античної й середньовічної філософії, відкидав античну класичну філософію, засновану на визнанні ролі розуму, і став засновником нової християнської філософії, в основі якої лежала ідея Бога як вищої надприродної істоти, творця світу з нічого; віра має перевагу над розумом, воля є основою духовного життя.

Августинове вчення панувало протягом усього раннього Середньовіччя. Воно поширилося серед середньовічних містиків, у філософії теоретиків Реформації, її впливу зазнала філософія Декарта, на нього спирається й новітня протестантська теологія, а також екзистенціально-гуманістичне крило католицької релігійної філософії.

Середньовічна схоластика. Номіналізм і реалізм

До ІХ ст. в Західній Європі склалася середньовічна шкільна освіта. Устамності набувають так звані «тривіум» (граматика, риторика й діалектика) й «квадріум» (арифметика, геометрія, астрономія, музика). Більш важливого значення набули дисципліни, які входили до «тривіуму».

Значно вплинув на становлення середньовічної школи Алкуїн (730—804), вчитель Карла Великого. Алкуїн тяжів до вчення Августина, а відтак і до неоплатонізму в його християнізованому варіанті, в якому людина повністю була підпорядкована Богові. У «тривіумі» Алкуїн виділив діалектику й надав їй особливого значення у справі тлумачення Святого Письма. Тим самим він сформулював засади середньовічного способу мислення, яке через те, що воно було головним у середньовічних школах, дістало назву «схоластика» (від слова «школа»). Цей спосіб мислення фактично став способом систематизації релігійної віри.

У ХІІ ст. схоластика набуває свого особливого розвитку в університетах. Зазвичай виділяються три періоди в розвитку схоластики:

• рання схоластика (ІХ-ХІІ ст.);

• зріла схоластика (ХІІІ ст.);

• період занепаду схоластики (XІV-XV ст.).

Особливість схоластичного способу мислення полягала в тому, що істина вважалася вже відкритою й записаною в Святому Письмі. Для її досягнення людині треба було лише правильно витлумачити Святе Письмо. Істинність біблійних текстів була поза будь-яким сумнівом, ті чи інші місця Святого Письма наводилися для підтвердження істинності тих чи інших положень. Уся подальша середньовічна філософія ґрунтувалася на принципах схоластики.

Вузловими проблемами періоду схоластики були співвідношення між волею, вірою і розумом, людиною і Богом, тобто проблеми, з якими ми зустрічалися при розгляді Августинового вчення, а також проблема співвідношення між одиничним і загальним, яка в середньовіччі набула нового імпульсу на теологічному ґрунті, а саме — у зв’язку з питанням про сутність божественної Трійці. Як співвідносяться між собою Бог Отець, Бог Син і Бог Дух Святий? Чи тут йдеться про одну сутність, чи про три? Ті, хто вважали, що йдеться про єдність Бога, називалися «унітаріями», або «антитринітаріями»; хто ж наголошував на троїстості Бога, на окремішності його осіб, ті називалися «тринітаріями». Офіційна церква намагалася поєднати в одне ціле обидві точки зору. Під єдністю бога розумілося загальне, а під його трьома особами розумілося одиничне. Звідси й походила суперечка між реалістами, які вважали, що універсали (загальне) існують до речей (нагадує нам точку зору Платона) або в речах (нагадує точку зору Аристотеля), та номіналістами, які вважали, що загальне існує після окремих речей, або в понятті (концептуалізм, conceptus — поняття) або лише в словах, тобто іменах речей (nomen — ім’я). Останні нагадують нам в античності кініків і кіренаїків. В античній філософії суперечки з приводу співвідношення одиничного і загального, як було сказано, вже були, а в середньовіччі вони повторилися з тих же позицій. При цьому реалісти були найбільш послідовними ідеалістами, а номіналісти несли в собі певну частку матеріалістичних тенденцій. Крайні номіналісти, говорячи, що загальне не більше, ніж слово, тобто звук, доходили до заперечення єдності Божественної Трійці, тобто фактично до політеїзму у вигляді трибожжя, за що їх, як правило, переслідувала церква і вони були вимушені зрікатися своїх поглядів. Часом їх навчть позбавляли життя, твори їхні засуджувалися, спалювалися.

Самобутнім представником реалізму був Іоанн Скот Еріугена (бл. 810 — після 877), ірландсько-шотландський мислитель. Він служив при дворі Карла Лисого, який у 843 р. отримав після розподілу імперії Карла Великого Францію. Викладав філософію в Паризькій школі. У 867 р. написав твір «Про розподіл природи», а ще раніше — «Про божественне призначення».

Будучи реалістом, Еріугена вважав: чим більш загально, тим більш реально, а одиничне існує через загальне. Він відновив стару суперечку про співвідношення між одиничним і загальним.

Для філософського обґрунтування християнської релігії Еріугена використовував неоплатонізм. У своїх поглядах на творення світу він був близький до поглядів Плотіна (вчення про еманацію). Теза «усе в усьому» підвищувала природу, адже в ній теж є Бог, християнський дуалізм стирався. Церква вкрай негативно ставилася до його вчення, вбачаючи у ньому певний відхід від християнського креаціонізму (вчення про виникнення світу внаслідок акту божественного творення) в бік пантеїзму, за те, що він надто ототожнив Бога з природою, творця — з творінням. Твори Еріугени вважалися католицькою церквою єретичними й неодноразово засуджувалися нею (855, 859, 1210, 1685 р.).

У галузі теорії пізнання Еріугена хоч і був фідеїстом, але поміркованим. Бога, на його думку, можна пізнавати, не лише вивчаючи Святе Писання, а й через вивчення природи. До Ісуса Христа люди могли вивчати хіба що природу. З приходом Христа розпочинається більш високий етап пізнання, але й до Євангелій проникла неправда, тож і їхні тексти слід сприймати як алегорії. Довелося Еріугені взяти участь і в дискусії стосовно божественної приреченості людини, концепції, що її розробляв Августин. У цій дискусії Еріугена не прийняв жодної з крайніх точок зору й висловив досить оригінальну концепцію. Він сказав, що Бог, хоч і прирікає людину, але лише як добре начало. Істинне приречення Богом людини полягає в приреченні її до свободи. Вона повинна сама обирати між добром і злом. Муки в пеклі, на його думку, не можуть бути вічними, бо все повинно зрештою повернутися до Бога, навіть Сатана. Таке розв’язання проблеми теж не могло сподобатися католицькій церкві, що вважала своєю функцією рятувати людей від вічних мук у пеклі й забезпечувати вічні насолоди в раю.

Визначною фігурою в середньовічній філософії був також П’єр Абеляр (1079—1142). Народився він у Бретані (північ Франції), був дворянином. Основні його твори такі: «Вступ до теології», «Християнська теологія», «Пізнай самого себе», «Так і ні», «Діалектика». П’єр Абеляр був знайомий з античною філософією, зокрема, читав «Тімей» Платона й Аристотелеві праці з логіки, прославився як майстер диспуту, мав видатних учнів, серед яких була й його кохана Елоїза (їхнє кохання закінчилося трагічно).

П’єр Абеляр був поміркованим реалістом, виступав як проти крайнього номіналізму, так і проти крайнього реалізму. Його позиція була продумана й виважена. Загальне, на його думку, існує реально як зразки речей у розумі Бога. Саме за цими зразками створені окремі речі, й тому вони містять те загальне в собі, але лише потенційно. Під час абстрагування це загальне переходить до актуального стану, тобто в голові людини виникає уявлення про те загальне (концепт) або поняття. Іншими словами, людина силою свого розуму може вилучити божественну загальну ідею зі створених Богом об’єктів і скласти про них поняття (концепт). Така точка зору, як уже відомо, називається «концептуалізм». П’єр Абеляр, отже, був концептуалістом.

П’єр Абеляр усе життя мужньо чинив опір церковній ідеології. Тезі «вірю, щоб розуміти» він протиставляв тезу «розумію, щоб вірити». Це вказує на те, що він інтелект ставив вище віри, віру підпорядковував знанням. Цим він заперечував сліпу віру в релігійні догми й пропонував спочатку дослідити їх розумом. Останнє, проте, аж ніяк не означає, що він прямо виступав проти істинності релігійних догм. Просто, на його думку, будь-яку релігійну догму, будь-які суперечності, що мають місце в християнському вченні, у тому числі й Божественну Трійцю, можна охопити, пояснити розумом. П’єр Абеляр звертав увагу на безліч суперечностей у Святому Писанні, але вважав, що через них проявляється божественна глибина. Там, де немає суперечностей, немає й думки, якій він надавав великого значення. Логічне обґрунтування церковних догматів, як він міркував, звеличує християнське вчення. П’єр Абеляр робив спробу поєднати філософію й теологію, філософа й християнина. Об’єктивно така позиція вела до конфлікту з християнським ученням й Абелярові ідеї були засуджені, а його самого відлучили від церкви. Захист пріоритету розумового був розвинений у подальшому в концепції «подвійної істини», про яку ще йтиметься.

Етичні погляди П’єра Абеляра відповідали його загальній філософській позиції. Головним виступає спільний для всіх моральний закон, який доводиться Богом до людей як голос совісті. Узгодженість із власною совістю виступає, отже, як критерій моральності, а кожна окрема людина несе індивідуальну відповідальність за свої вчинки. Коли людина свідомо йде на порушення моралі, на свідомо гріховний вчинок або схвалює його, вона глушить у собі голос совісті. Таким чином виникає зло.

Якщо до ХІІІ ст. у Західній Європі основною філософською базою християнства було вчення Августина, то з ХІІІ ст. дедалі більшу увагу почало привертати вчення Аристотеля. Спочатку це вчення сприймалося церквою ворожо. І справді, воно несло загрозу офіційній християнській думці. У Європі на той час поширилося вчення Ібн Рушда (Аверроеса), який витлумачував Аристотеля в близькому до матеріалізму дусі. Матерія, вважалося, існує вічно, Бог є лише першодвигуном. Послідовники вчення Аверроеса боролися за незалежність філософії від теології, дотримувалися концепції «подвійної істини». Усе це спонукало середньовічних філософів шукати шляхів пристосування філософії Аристотеля до християнського вчення. Тому проти аверроїзму виступили не лише августиніанці, але й прихильники вчення Аристотеля. Спираючись на арістотелеве вчення про істину як адекватність об’єкту, вони заперечували концепцію «подвійної істини», бо, згідно з Аристотелем, із двох положень, що суперечать одне одному, тільки одне може бути істинним.

І, звичайно, істинним вважалося те з положень, яке узгоджується з догматами церкви. Коли між вірою і розумінням існує вибір, то перевагу слід надати розумінню. Ними також велася робота у справі поєднання філософії з теологією, причому остання ними раціоналізувалася: обстоювалася думка, що філософія й теологія не суперечать одна одній. Основним джерелом знань вважалися досвід і логічні міркування, перешкодами до знань вважалися впливи незаслужених авторитетів, сила звички, забобони невігластва, намагання прикрити власне незнання удаваною мудрістю. Шляхом до істини вважалося вивчення математики, оптики, експериментальні дослідження й богослов’я.

Одним із найбільш яскравих і найбільш талановитих представників того напрямку філософів, які намагалися пристосувати вчення Аристотеля до догматів християнської церкви, був Фома Аквінський (1225/26— 1274). Народився Фома поблизу Аквіно в родині італійського феодала (графа Ландольфа Аквінського), виховувався бенедиктинцями в Монтекассіно. Після Неаполітанського університету навчався в Паризькому університеті, де й став учнем Альберта Больштедта (Альберта Великого). Фома Аквінський був монахом домініканського ордену, видатним і впливовим філософом-схоластом Західної Європи. По смерті був канонізований церквою. Головні твори Фоми Аквінського «Сума проти язичників» («Філософська сума») і «Сума теології».

Фома Аквінський узагальнив досвід усієї попередньої схоластики. У своїх творах намагався обґрунтувати принципи християнської теології з позицій аристотелівської філософії, боровся проти аверроїзму. Із філософії Аристотеля Фома Аквінський узяв усе те, що могло знадобитися християнській церкві. Аристотелеве вчення про природу в основному залишилося поза його увагою. Фома Аквінський розглядає увесь світ як такий, що складається з кількох рівнів. Найнижчий рівень — це нежива природа. За нею йде світ тварин, а вже з нього виростає людина як проміжна ланка між світом духовним, божественним. Вищою досконалістю є Бог. Він є сенсом і метою, вершиною всього існування, навіть більше — самим існуванням. Тільки в ньому поєднується і сутність, й існування. При цьому слід зауважити, що розподіл на сутність (essentia — ессенція) й існування (existentia — екзистенція) був започаткований ще Платоном. Сутністю в речах Фома Аквінський вважав лише те, що міститься в їхньому визначенні, тобто родові ознаки. Вона зовсім не випливає з індивідуальних ознак речей і тому не збігається з їхнім існуванням. Таким чином, усе, крім Бога, має існування опосередковане, випадкове, зумовлене ззовні, й лише Бог має існування безпосереднє, у повній мірі необхідне й нічим не обумовлене. Бог є простим буттям, а створені ним речі, істоти — буттям складним, бо всі земні об’єкти складаються з пасивної, невизначеної матерії й активної, визначеної форми, а Бог є чистою, безтілесною формою. Форма, на думку Фоми Аквінського, може існувати без матерії, як існує Бог, душі, ангели (в ученні Аристотеля як чиста форма може існувати лише Бог), а матерія без форми існувати не може, отже, вона повністю залежить від бога й не має самостійного існування, вона є тільки можливістю існування і стає реальністю, лише набуваючи форми, яка сама по собі є дійсністю. Звідси випливає вчення Фоми Аквінського про одиничне й загальне (універсалії). На його погляд, універсали:

• по-перше, існують як ідеальний прообраз предметів та істот у божественному розумі;

• по-друге, вони існують як сутнісна форма в одиничних речах;

• по-третє, існують у людському розумі як результат абстрагування від одиничного.

Наявність в одиничних предметах того, що перед тим було в божественному розумі, відкриває шлях пізнання Бога через вивчення природи, людини, тобто через вивчення творінь Божих. У пізнанні людина образно сприймає реальність. Якщо образ відповідає дійсності, пізнання правильне (як у Аристотеля). Джерело пізнання, як і в Аристотеля, — досвід, чуттєве сприйняття. Діяльний інтелект обробляє дані органів чуття далі. Об’єктом розуму є сутність, що міститься в окремих речах і пізнається за допомогою абстракції. Отже, є можливим досягнення об’єктивного, правильного знання. Проте пізнання не може охопити все. Існують такі речі, які підвладні лише вірі. Віра й розум відмінні одне від одного, але й єдині, узгоджуються між собою. Між наукою й вірою немає суперечності, а коли вона й виникає, то першість слід віддати вірі, бо      вона заснована на божественному одкровенні, а воно є безпомилковим. Християнська істина, таким чином, стоїть вище за розум, але не суперечить йому. Аргументи, висловлені проти істин Святого Письма з позицій людського розуму, не осягають божественного розуму. Звідси Фома Аквінський виводить роль філософії. Вона повинна служити вірі. Хоч філософія й не спроможна довести істинність догм Святого Письма, проте вона здатна послабити аргументи, висунуті проти цих догм. Вона також повинна намагатися представити ці догми у максимально раціоналізованій формі, у вигляді понять.

Вважаючи розум певною мірою дієздатним й ефективним, Фома Аквінський подає свої п’ять шляхів доведення існування Бога, що мають назву космологічного доведення існування Бога.

1. (Цей шлях бере за основу розуміння руху). Усе, що рухається, має своєю причиною щось інше, оскільки ніщо не може бути водночас й у тому ж самому відношенні тим, що рухається, і тим, що призводить до руху. Проте нескінченна передача руху від одного предмета до іншого неможлива, бо тоді не було б першодвигуна, а отже, й ніякого двигуна взагалі. Рух у цьому разі був би неможливим. Щоб пояснити причину руху в цілому, треба застосувати поняття якогось першодвигуна, який рухає все, не дістаючи руху ні від кого, а це є Бог.

2. (Цей шлях бере за основу поняття про дієву причину). В усіх речах простежується послідовність дієвих причин, але не виявлено нічого, що було б своєю власною причиною. Така річ повинна була б передувати сама собі. Якби ряд причин ішов у нескінченність, не було б причини взагалі, а отже, й наслідків, що суперечить станові речей. Отже, необхідно припустити існування якоїсь первинної дієвої причину, яки називається Богом.

3. (Цей шлях бере за основу поняття можливості й необхідності). Жодна річ, для якої є можливим і бути, і не бути, не може мати вічне буття, адже якщо щось має можливість перейти до небуття, рано чи пізно зробить це, а відтак, у світі, врешті-решт, все припинить своє існування. Якби не було нічого сущого, то ніщо не могло б перейти до буття й нічого б не існувало. Отже, не все суще є випадковим, у світі існує і щось необхідне. Разом з тим неможливо, щоб ряд необхідних сутностей ішов у нескінченність. Тому слід припустити якусь необхідну сутність, що не має зовнішньої причини своєї необхідності й складає причину необхідності усього іншого, а це є Бог.

4. (Цей шлях спирається на різні ступені, що виявляються в речах). Усі предмети мають різну міру досконалості, наближаючись до чогось найдосконалішого. Те, що є найдосконалішим, є причиною досконалості інших. Іншими словами, існує якась сутність, що є для всіх сутностей причиною їхньої досконалості, а така сутність називається Богом.

5. (Цей шлях бере за основу розпорядок природи). Предмети, позбавлені розуму (природні тіла), підпорядковуються якійсь доцільності. Проте вони не можуть досягти мети випадково, а значить, ними керує чиясь свідома воля. Отже, існує розумна істота, яка визначає мету для всього, що відбувається в природі, а ця істота називається Богом.

Ці шляхи доведення існування Бога дуже близькі до міркувань Аристотеля (й Августина) і лежать в основі також сучасного неотомістського вчення.

Цілком у дусі Аристотеля й учення Фоми Аквінського про душу.

У багатьох трактатах Фома, виходячи з уявлень про пасивну матерію й активну форму, розмірковує про почуття, пам’ять, душевні здібності. Людська душа безтілесна, вона є чиста форма без матерії, тож духовна субстанція не залежна від неї й тому не може бути знищена, зруйнована, вона безсмертна (Ібн Рошд вважав безсмертним лише надіндивідуальний дух). Фома Аквінський, як і Аристотель, розрізняє душу вегетативну (рослинну), сенситивну (тваринну) й людську (розумну). Людина має розумну душу, а розум, за Фомою, стоїть над волею.

Характерними є й етичні погляди Фоми Аквінського. Усупереч Августину він вважає передумовою моральної поведінки «свободу волі» людини. Проте над волею панує розум і керує волею, ведучи її до морального порядку, в основі якого лежить божественний закон. Сенс життя Фома Аквінський бачить у щасті, яке полягає у пізнанні й спогляданні Бога. Причому пізнання розглядається ним як вища функція людини, а Бог для пізнання виступає як невичерпне джерело. До чотирьох традиційних грецьких доброчесностей (мудрість, відвага, поміркованість і справедливість) Фома додає ще три християнські: віру, надію, любов. Його вчення про доброчесність є раціоналістичним.

Заслуговують на увагу також погляди Фоми Аквінського на суспільство. Як і Аристотель, він розглядав людину через зв’язок з державою. Держава, на його думку, повинна існувати для того, щоб піклуватися про мир і добробут громадян, вести їх до доброчесного життя, а громадяни, у свою чергу, повинні коритися тим, хто стоїть над ними, покірність є їхньою основною доброчесністю. Фома не висловлювався на користь рівності громадян у державі, а станові відмінності вважав вічними. Найкращою формою державного правління вважав монархію. Монарх повинен бути відображенням Бога на землі. Проте гарне життя в державі не є головним. Найважливішим є досягнення царства небесного, а воно досягається завдяки церкві. Так Фома Аквінський відстоює зверхність церковної влади, влади папи римського над владою політичною. За це й за те, що він відвернув від церкви небезпеку аристотелізму, поставивши його на службу християнському вченню, католицька церква у 1323 р. проголосила Фому Аквінського Святим. У 1567 р. він був визнаний п’ятим учителем церкви, а в 1879 р. його вчення стало обов’язковим для всієї католицької церкви. У XIXX ст. учення Фоми Аквінського стає основою офіційної філософії Ватикану — неотомізму.

Середньовічна містика

Із ХІІ ст. в Західній Європі набув поширення містицизм. Містика — це віра у здатність людини безпосередньо спілкуватися з Богом, а для цього треба було Бога пізнати. Процес пізнання за часів Середньовіччя взагалі зводився до пізнання Бога. І навіть коли йшлося про пізнання природи, малося на увазі, що через пізнання природи людина пізнає Бога. Середньовічні філософи різнилися за розумінням шляхів пізнання Бога. Містики при цьому вважали, що Бога не можна збагнути за допомогою розуму, інтелекту. Його можна лише відчути в собі під час містичного екстазу, коли душа, зливаючись із Богом, залишаючись часткою, стає водночас цілим. Екстаз досягається за допомогою вільного акту волі. Провідну роль у цьому процесі повинні були відігравати внутрішній досвід, глибока внутрішня віра, що дозволяло піднестися до Бога, а Богові спуститися до людини й осяяти її душу, любов до Бога, перед якою блякла б любов до матері, дівчини, жінки й навіть Вітчизни. Пізнання Бога починалося зі смирення. Людина відмовлялася від гордині, розуму, інтелекту й після нелегкого сходження зливалася з Богом у надприродному, чистому його спогляданні.

Учення містиків про світ мало здебільшого пантеїстичні тенденції. Бог, вважалося, перебуваючи скрізь, присутній і в душі людини, що й давало можливість, на думку середньовічних містиків, безпосередньо з ним спілкуватися. Відчуття свого зв’язку з Богом містики ставили вище за церковні догмати й авторитети. Така постановка питання давала їм можливість критично ставитися до офіційного віровчення, ставати до нього в опозицію. Ідея можливості безпосереднього спілкування з Богом робила непотрібною роль церкви, що, природно, викликало опір останньої. Усуваючи церкву у справі спілкування з Богом на другий план, містики становили загрозу й феодалізму, оскільки церква була його ідеологічною опорою. Недарма ідеї містиків часто служили світоглядною базою для антифеодальних рухів. Хоча й не всі мислителі цього напрямку виходили за межі ортодоксальної містики, та все ж їхнє вчення про те, що для спасіння душі досить божої благодаті, мало значення для становлення протестантського вчення про внутрішню віру. Містика, як буде видно далі, сприяла виробленню майбутньої буржуазної етики доби Реформації. Віддаючи перевагу внутрішньому досвіду над зовнішнім, деякі містики займалися питаннями психології, зокрема з позицій містики розглядали таке явище, як інтуїція. Містичні уявлення про Бога не втратили свого значення й для деяких напрямків сучасної теології й філософії.

Видатним серед середньовічних містиків був Йоган Екхарт, більше відомий під ім’ям Майстер (1260—1327). Він був монахом-домініканцем, викладав у вищих школах домініканців у Страсбурзі й Кельні, а також у Паризькому університеті, уславився своїми проповідями німецькою мовою. У 1329 р. був звинувачений у єресі.

Екхарт перебував на позиціях неоплатонізму, але, на відміну від цього вчення, згідно з яким нижчі ступені буття утворюються внаслідок еманації, вважав, що вони виникають завдяки саморуху попередніх ступенів як їхнє внутрішнє самоосягнення, що було праобразом пізнішої гегелевської діалектики. Бог вважався ним творчим принципом світового процесу. Творення світу, на його думку, відбувається у вічності, а отже, світ є вічним. Виходячи з пантеїстичних уявлень, Екхарт стверджував, що Бог розлитий скрізь, та тільки людина може його в собі споглядати: «Бог присутній у камені й у шматку деревини, але вони цього не знають. Якби знало дерево Бога й усвідомило близькість його, як верховний ангел, то й дерево мало б те ж блаженство, що й верховний ангел. Тому людина й блаженніша від шматка деревини, що вона пізнає Бога і знає, наскільки близький до неї Бог».

Для цього людина повинна зануритися в глибини свого існування, й на це Екхарт спрямовував своє вчення про пізнання. Першим рівнем цього процесу було чуттєве пізнання, другим — повсякденний  розум, а  потім  людина  йде  до  ототожнення себе  з  Богом. Раціональні міркування в  цьому плані  нічого не дають. Заглиблення  в себе,   усвідомлення в   собі Бога змінює внутрішній зміст людини, впливає на її практичні дії, адже, зливаючись із Богом у містичному спогляданні, людина нібито ототожнює себе з Ним: «Де закінчується людина, там починається Бог. І Бог не бажає від тебе нічого більшого, аби ти вийшов із самого себе, оскільки ти тварина, й дав би Богові бути в тобі Богом».

Людина, що досягла вищого рівня пізнання, ставилася Екхартом вище за людину, яка дотримується заповідей, веде подвижницький спосіб життя, бо дотримання заповідей і подвижницьке життя, згідно з його вченням, є лише початковим етапом шляху й не є суттєвим на вищому рівні богопізнання. З подібною думкою доведеться ще зустрітися при вивченні ідей Реформації (ідея Лютера про виправдання вірою). Усі люди, на думку Екхарта, створені Богом різними, й Божа воля проявляється в тому, що різні люди повинні, відповідно, йти різними шляхами залежно від своєї вдачі.

Екхарт був виразником ідей бегардів і бегінок, представників прогресивних рухів того часу, його містика була спрямована на захист інтересів найбідніших верств населення, служила духовною основою антифеодальних рухів. Екхартові ідеї справили серйозний вплив на всю німецьку, включаючи й класичну, філософію.

(Висновки щодо прослуханого роблять учні.)

V. Підсумки уроку

VІ. Домашнє завдання

Підготувати презентації про видатних філософів Середньовіччя.

 

Яндекс.Метрика >