...
Конспект уроку: ПРОСТІР і ЧАС PDF Печать E-mail

Мета: сформувати поняття «простір» і «час» та розкрити їх особливості та взаємодію; розвивати вміння аналізувати факти та робити висновки; виховувати в учнів повагу до різних типів світогляду й толерантне ставлення до представників інших поглядів.

Тип уроку: комбінований урок.

Форма проведення: евристична бесіда

Хід уроку

І. Організаційний момент

ІІ. Актуалізація опорних знань

Перевірка домашнього завдання.

Словниковий диктант

Дати визначення поняттям, які були засвоєні на попередньому уроці.

ІІІ. Опрацювання нового навчального матеріалу

Учитель. Буття матерії характеризується не тільки системністю, рухом, але й формами її існування — простором і часом. У чому ж суть простору і часу?

Словникова робота

Простір — це форма буття матерії, що характеризує її протяжність, структуру, співіснування і взаємодію елементів в усіх матеріальних системах. Загальне розуміння простору формується у людини в емпіричному досвіді під час характеристики матеріального об’єкта або множини таких об’єктів, що займають різне положення в просторі. Час є формою буття матерії, що виражає тривалість її існування, послідовність зміни станів у зміні та розвитку всіх матеріальних систем.

У науковій літературі поняття «час» часто вживається як синонім поняття «тривалість». На це звертав увагу англійський фізик і філософ Ісаак Ньютон. Поняття «час» виникає з порівняння різних станів одного й того ж об’єкта, який змінює свої властивості. Простір і час нерозривно пов’язані між собою, їх єдність проявляється у русі й розвитку матерії. Прагнення глибоко пізнати суть простору і часу пронизує усю матеріальну і духовну культуру людства. Невипадково ще в «Рамаяні», літературному пам’ятнику Стародавньої Індії, знання простору і часу віднесено до властивостей, що визначають гідність людини. Філософи і вчені розходилися в міркуваннях щодо природи простору і часу та їх належності до матерії.

Повідомлення учнів

Основні філософські підходи до визначення простору й часу у філософії

Щодо визначення простору й часу у філософії сформувалися два основні підходи: субстанціальний і реляційний. Представники субстанціального підходу (Демокрит, Ісаак Ньютон) трактували простір і час як самостійні сутності, що діють поруч з матерією і незалежно від неї. Відношення між простором, часом і матерією мислилися як відношення між двома видами самостійних субстанцій. Звідси висновок про незалежність властивостей простору і часу від характеру матеріальних процесів, що відбуваються в них. За ними визнавалися такі властивості: абсолютність, універсальність і незалежність. Простір і час і матеріальні об’єкти лише тоді прикладалися одне до одного, але не взаємодіяли, тобто перебували у відриві, у протиставленні. Виходячи з такої концепції, Ісаак Ньютон будував фізичну модель світу. Ньютонове розуміння сутності простору і часу справило суттєвий вплив на пізнавальну активність. Перші світоглядні послідовники Ісаака Ньютона, застосувавши його ідеї до історичного процесу, обґрунтували згодом філософію механіцизму, що визнає механічні форми руху матерії єдино об’єктивними. Реляційна концепція спершу як опозиція субстанціональній була сформульована в працях Платона й Аристотеля, а в XX ст. у природознавстві набула явного наукового підтвердження. Прихильники реляційної концепції розуміють простір і час не як самостійні сутності, а як системи відносин, що утверджуються взаємодіючими матеріальними об’єктами. Поза такою системою взаємодій простір і час вважаються неіснуючими. Реляційна концепція передбачає залежність властивостей простору і часу від характеру взаємодії речей, властивостей і відносин. Разом з тим, багато її положень все ще потребують природно-наукового обґрунтування.

 

Теорія відносності, її значення для розуміння понять часу та простору

Сформульована в 1916 р. Альбертом Ейнштейном (1879—1955) теорія відносності складається із двох пов’язаних між собою теорій: спеціальної теорії відносності і загальної теорії відносності. Становище змінилось зі створенням теорії відносності. Її висновки й положення примусили учених і філософів переглянути традиційні уявлення про простір і час і відмовитися від субстанціональної концепції. Спеціальна теорія відносності переконливо довела, що численні просторово-часові властивості, що вважалися незмінними, абсолютними, насправді виступають відносними, релятивними (латин. relativus— відносний). У спеціальній теорії відносності втрачали абсолютний характер такі просторово-часові властивості, як довжина, часовий інтервал, одномірність. Усі ці властивості виявились залежними від взаємного руху матеріальних об’єктів. Положення про те, що те чи інше фізичне явище або той чи інший фізичний процес розглядається як система, що формує свої просторово-часові відносини, стало безумовним досягненням теорії. У ній просторові й часові характеристики залежать від визначення системи як об’єкта фізичного дослідження. Правильність положень реляційної концепції простору і часу отримана і в загальній теорії відносності. Тут принцип відносності поширений на неінерційні системи, що призвело до встановлення тісної залежності метричних властивостей простору-часу від гравітаційних взаємодій між матеріальними об’єктами. Спеціальна теорія відносності встановлює, що геометричні властивості простору-часу залежать від розподілу в них гравітаційних мас. Поблизу важких об’єктів геометричні властивості простору починають відхилятися від евклідових, а темп протікання часу сповільнюється. Сам Альберт Ейнштейн на питання про суть теорії відносності відповів: «Суть така: раніше вважали, що коли якимсь чудом усі б матеріальні речі раптом зникли, то простір і час залишились би. Згідно з теорією відносності разом з речами зникли б і простір, і час». Основні властивості простору: протяжність, однорідність, ізотропність, тривимірність. Час характеризується тривалістю, одномірністю, незворотністю, однорідністю. І простір і час всезагальні й об’єктивні. Протяжність простору проявляється у здатності тіл існувати одне поруч з іншим, а тривалість часу означає здатність тіл змінюватись у просторі й існувати одне після іншого. Тривимірність простору — фундаментальна його властивість, що емпірично констатується, яка виражається в тому, що положення будь-якого об’єкта можна визначити за допомогою трьох незалежних величин: довжини, висоти, ширини. Час — одномірний, тому що для фіксації положення, факту, події у часі достатньо однієї величини. У науці використовується поняття багатомірного простору з будь-яким числом вимірів. Поняття багатомірності простору — продукт математичної творчості і використовується для опису різних фізичних процесів. Однорідність простору означає відсутність яких-небудь виділених точок, а ізотропність — рівноправність усіх можливих напрямків руху. Час же має тільки властивість однорідності, що означає рівноправність усіх його моментів. Специфічна властивість часу — незворотність, тобто неможливість повернення в минуле. Час тече з минулого через теперішнє в майбутнє. Деякі філософи обґрунтовують зв’язок незворотності часу з незворотністю термодинамічних процесів і з дією закону зростання ентропії (перетворення). Існують також космогонічні підходи до обґрунтування незворотності часу. Виділяють об’єктивно реальний час, функціональний і концептуальний. Об’єктивно реальний час — це функція усіх без винятку матеріальних речей, явищ, процесів, що утворюється ними з моменту їх виникнення і до зникнення. Концептуальний — це час, що вимірюється водяними, сонячними, пісочними, механічними, атомними та іншими годинниками. Функціональний — реальний час, що утворюється завдяки послідовній зміні станів конкретних матеріальних об’єктів; при чіткому підході його можна виміряти лише ідеальним годинником, здатним точно повторювати ритми і тривалість, що утворюються при послідовній зміні станів матеріальних об’єктів та їх самих.

 

Сучасний стан вивчення понять простору й часу

У сучасній філософії вивчені специфічні форми вияву простору й часу у мікросвіті, живій природі, соціальній сфері. Спеціально досліджуються біологічний час, психологічний час, соціальний простір — час, геологічний, історичний, художній та інші види часу і простору. За сучасними уявленнями, послідовність і протяжність окремих етапів розвитку організму регулюються темпоральними (часовими) генами. Якщо у дикого штаму водорості парамецій статева зрілість настає після 50 поділів після кон’югації (з’єднання двох особин), то мутанти по темпоральних генах дозрівають на 15—20 поділів раніше. Якщо тривалість добового ритму обмінних процесів, що пов’язана з періодом метаболічного осцилятора, для ящірки і слона однакова, то їхній вік, до якого завершується ріст і статеве дозрівання, різко відрізняється. Молекулярно-генетична технологія дії темпоральних генів відносно зрозуміла, проте механізм їх зв’язку з астрономічним часом вивчений недостатньо. Виникає проблема біологічного годинника, тобто внутрішнього часу.

Успіхи хроногенетики (науки про успадкування біологічного часу) і хронобіології (науки про біологічні ритми) призвели до того, що проблема часу для біолога — це, насамперед, проблема біологічного годинника. Внутрішній час відрізняється від астрономічного функціонально — це не параметр, а швидше оператор. Саме поняття біологічного годинника академік Володимир Вернадський вводив через поняття «біологічного простору». Виходячи з того, що матеріальний субстрат життя — білки, що характеризуються вираженою просторовою асиметрією (нетотожністю правого і лівого векторів), він вважав, що час у процесах життя не може мати будови, що суперечить простору, з яким він нерозривно пов’язаний, і тому є якісно своєрідним, біологічним по суті.

Власний час, власний вік організму можна підрахувати за споживанням організмом кисню. Власний вік організму можна також виміряти за кількістю заново утворених клітин: за площею загоєння ран, росту виділених органів тіла (наприклад, розмір кришталика ока у ссавців вважається одним з кращих корелянтів біологічного віку), кількістю клітин у дріжджів, що відділилися, які є їх єдиною стабільною віковою характеристикою, на відміну від інших хронологічних дат.

Важливо зазначити, що власний (внутрішній) час біосистем не вичерпується поширенням на живу природу теорії відносності. Теорія відносності не пояснює всіх особливостей часової поведінки організмів. Показовим є знаменитий парадокс близнюків: один з них залишається на Землі, інший, повернувшись із далекої космічної мандрівки, з’ясовує, що молодший за брата і всього свого покоління. Пояснюється це тим, що космонавт, рухаючись по замкненій кривій, зазнав дій прискорення, і його годинник опинився у більш сильному гравітаційному полі, ніж годинник брата, який перебував у стані спокою в інерційній системі. Звідси випливає сповільнення часу. Власний час біосистем завжди пов’язаний з її власним годинником: у межах системи час тече тільки тоді, коли йде годинник — його зупинка означає смерть і кінець внутрісистемного часу. Своєрідне заломлення простору і часу у біосистемах дозволяє говорити про те, що і людина як біологічний організм, що має органи чуттів, володіє перцептуальним, біологико-психологічним відображенням простору і часу. За допомогою зору, слуху, за участі нервової системи людина упорядковує чуттєвий потік сприйняття, інформації: одне розташовує після іншого. У протилежному випадку не можна було б дати собі звіт у потоці вражень.

Своєрідність просторово-часових відносин у біосистемах полягає в тому, що біологічний час виражає часові відносини подій, що мають місце у просторі біологічного годинника.

Соціальний простір — частина біосфери, космосу і характеризується людським сенсом. Соціальний простір структурно неоднорідний і складається з багатьох підпросторів, що функціонально розрізняються.

Уже на ранніх стадіях розвитку суспільства поступово формуються різні просторові сфери проживання людини: помешкання, поселення, території різного господарського призначення, що розташовані поруч. Властивості соціального простору відтворилися у світогляді людини конкретної епохи. У міфології давніх слов’ян коло і квадрат, що широко використовувались у їх життєдіяльності, виступали не тільки символічними іпостасями Космосу, але й допомагали людям орієнтуватися в просторі, упорядковували просторовий світ, в якому жила людина, щоб протиставити його іншому, ворожому і не зрозумілому їй світу.

Багатий етнографічний матеріал свідчить про широке використання давніми слов’янами кола для захисту ними свого житла, окремої людини. Колом обводили дім, інші життєво важливі об’єкти. Пізніше це здобуло відображення і в художній літературі. Згадайте, як гоголівський Хома Брут у повісті «Вій» захищався від нечистої сили: він креслив навколо себе коло. Філософ, пише Микола Васильович Гоголь, бачив її (відьму) майже над головою — разом з тим вона не могла зачепити кола, яке окреслив Хома, — і продовжував посилати їй свої заклинання. Якщо коло символізувало у давніх слов’ян внутрішній простір як своє, а те, що поза колом, — інше, чуже, зовнішнє й незрозуміле, то чотири сторони споруди (що йде від давньоіндоєвропейської традиції) означають упорядковану безконечність світу. Чотири стіни ніби відмежовували Космос, замикали його, саме в ньому і проходила вся життєдіяльність слов’ян. Чотири площини замикали простір, куди вміщували покійника або безбожника. За таким принципом насипалися кургани, влаштовувалися обряди, здійснювалася орієнтація у сторонах світу: Схід — Захід, Південь — Північ.

На території України ранні слов’янські землянки будувались не довільно: їх стіни розташовувалися строго за сторонами світу. Вхід у таку землянку робили з півдня, напроти входу ставили піч-мазанку. Розуміння космічного простору слов ’яни переносили на своє життя: тобто дім, де вони жили, ніби відтворював Космос, а Космос розумівся як дім. Релігійне мислення розглядає простір як певну систему місць, що розрізняються. Кожне з них має свій зміст і функціональне призначення. Існує гріховний світ і світ небесний, де перебувають чисті сутності. На Землі виділяють святі місця й особливі шляхи до них: місця прощі, святі джерела, особливі місця у храмах, що зціляють людину, та ін. Проте цілісне уявлення про соціальний простір, що відповідає дійсності, формується лише в системі предметного світу, світу самої людини, ставлення людини до себе, людської свідомості, яка регулює її предметну діяльність.

Проблема орієнтації людини у просторі вирішується узгодженням з існуючим розгорнутим і структурованим полем об’єктивних предметів, вимірюванням різних характеристик природного і соціального буття. Якщо б людина не навчилася більш-менш точно вимірювати просторові характеристики об’єктів і процесів, то її орієнтація у просторі мало чим відрізнялася б від орієнтації тварин. При вирішенні проблем велику роль відіграють перцептуальний і концептуальний простір в операціональній функції. Вивченням філософських властивостей простору займаються різні природничі науки. Математика розрізняє два види властивостей простору: топологічні (ті, що не змінюються) і метричні. Топологічні характеристики описують такі властивості простору, як дискретність і безперервність, розмірність, взаємозв’язок, орієнтованість. Метричні властивості: кривизна, конечність і безконечність, ізотропність, гомогенність та ін. Отже, просторовий фактор відіграє важливу роль в організації виробничої діяльності й постійно враховується людиною.

Сучасні дослідники відзначають вплив простору не тільки на окремі системи суспільства, але й на життєдіяльність конкретного суспільства. Розширення соціального простору призводить до різних історичних змін: розширення демократії, збільшення політичних союзів, розмаїття політичного життя (місцевого і регіонального управління, етнічних відносин, релігійної та ідеологічної діяльності). Відносно гомогенне (однорідне) населення громадян, об’єднаних спільністю міста, мови, раси, історії, релігії, що було характерним для класичного, полюсного погляду на демократію, стало неможливим практично в усіх параметрах. Отже, політичні зіткнення в суспільстві різних груп людей стають неминучими. Варта уваги діяльність американського політика Джеймса Медісона, який у 1787 p., в американських конституційних зборах і пізніше в журналі «Федераліст» посів позицію, що викликала докори анти-федералістів в абсурдності й незаконності спроб створити демократичну республіку на величезній території Сполучених Штатів. У полеміці Джеймс Медісон зробив висновок, що оскільки конфлікти інтересів закорінені в природі людини і суспільства, а вияв їх не може бути придушено без обмеження свободи, то найкращий спосіб запобігти чварам — розширити простір. Властивості соціального простору тісно пов’язані з особливостями соціального часу: внутрішнім часом соціального життя. Можна виділити три типи розуміння їх зв’язку. Спочатку час і діяльність ототожнювалися. Час здавався людям діяльною силою Світу. Обожнення часу в культурі Стародавнього світу лише надало завершеного вигляду таким уявленням. Другий тип розуміння співвідношення часу і діяльності став можливий в епоху буржуазних революцій, коли час почав розглядатися як зовнішні рамки для вкладання в них тієї чи іншої діяльності. Третій тип характеризується тим, що час є найважливішим фактором будь-яких видів діяльності.

На початковому етапі самому часові приписувалася діяльнісна здатність. Міфологічна свідомість вважала, що час може впливати на хід подій (виділялись щасливі та нещасливі дні), визначати людські долі, виступати суддею людських справ (час — кращий суддя). Такі уявлення про роль часу увійшли в прислів’я та приказки багатьох народів. Зв’язок часу і діяльності першого типу відображений поетично Гесіодом, який передав структуру «місяця взагалі». Кожний день виявляється або щасливим, або нещасливим для справ, народження, весілля, або таким, що нічого не несе. Звідси значення усіх днів місяця: одні з них несуть радість, інші — горе: «П’ятих же днів уникай, дні ці жахливі й важкі...». Отже, для початкового типу співвідношення часу і діяльності характерні час зовнішній і внутрішній як умова діяльності; час по-різному позначається на різних видах діяльності; час обожнюється. Відмінність внутрішніх і зовнішніх темпоральних характеристик діяльності, притаманних другому і третьому типу зв’язку часу і діяльності, дозволяє глибше зрозуміти і саму діяльність, і роль фактора часу. Будь-яка діяльність, чи то матеріальна, чи духовна, охопює визначений час. Тривалість, втрата часу на будь-який вид діяльності іноді затінюють те, що її метричні часові характеристики — не єдині. Про її внутрішні темпоральні характеристики свідчить той факт, що в неї реалізується внутрішній зв’язок минулого, теперішнього і майбутнього, тому що, протікаючи у теперішньому, діяльність опредмечує майбутнє й розпредмечує минуле. Часова структура природи ніби залучається до процесу матеріального виробництва. З переходом від ручної праці до використання природних джерел енергії часова структура природи стає внутрішнім фактором розвитку виробництва, оскільки до нього залучаються усе нові форми руху матерії з їх різноманітними темпоральними відносинами. Якісна зміна енергетичної основи техніки вимагає освоєння часових властивостей інших форм руху матерії та рівнів її організації. Внутрішньо темпоральною є не тільки матеріальна діяльність з виробництва матеріальних благ і перетворення матеріальних основ суспільства, але й матеріальна, наукова, експериментальна, а також духовна і духовно-практична діяльність.

Отже, час — суттєва характеристика діяльності, його обов’язкова умова, і внаслідок цього час стає соціальним. Носіями соціального часу є особистість, соціальні групи, класи, покоління, культура народів. Соціальний час — це форма реального руху людського суспільства. Ритми руху суспільства різні. Соціальний час можна вивчати з огляду на ступінь змінюваності соціальних процесів. Ранні етапи розвитку людського суспільства, включаючи й феодалізм, відзначилися уповільненим ритмом. Він прискорився з появою капіталізму. Більш швидкими темпами стало розвиватися суспільство в сучасну епоху у зв’язку з науково-технічною революцією, становленням багатовимірного світу.

У літературі просторово-часові фактори життєдіяльності людини вперше стали осмислюватися Йоганном Гете у «Фаусті», Оноре де Бальзаком у «Шагреневій шкірі», Оскаром Уайльдом у «Портреті Доріана Грея», Марселем Прустом у «Пошуках утраченого часу» і «Віднайденому часі» та ін. Головне у творах: відчуття драматичної влади часу над людським життям і неможливості звільнитися від такої влади лише за допомогою фактичних засобів. У Томаса Манна в романі «Чарівна гора» простір і час стають своєрідними учасниками художньої дії. Тут міститься дотепний аналіз психології часу у різних людей. Час здатний протікати із захоплюючою швидкістю й обтяжливою повільністю, хвилина може бути скарбом, який людина боїться втратити, і нудьгою, від якої намагаються позбутися. Час — поспішає й тягнеться, приносить радість й обтяжує. Час тільки здається для всіх однаковим, насправді він різний, й «особливе відчуття часу» залежить від того, як живе людина: чи наповнює своє життя напруженням творчої праці, чи спустошує себе сонним неробством. Точно і влучно характеризує дослідник Михайло Бахтін не наповнений подіями час обивателя, де людина фактично раб часу.

Філософське розуміння світу зводиться до різних форм буття, що утворюють цілісну єдність на основі субстанції, якою виступає матерія. Матерія як субстанція проявляється в речах, властивостях і відносинах, що формують структуру буття. Субстанціональність матерії проявляється також у системності, русі, просторі й часі.

Бесіда

1. Так що ж таке простір?

2. Як ви зрозуміли, що означає у філософії категорія часу?

3. Розкажіть про взаємодію простору і часу.

IV. Підбиття підсумків уроку

V. Домашнє завдання

Підготувати повідомлення та виступи (теми повідомлень вміщені у наступному уроці).

 

Яндекс.Метрика >