загрузка...
-->
Конспект уроку: ПРАВДА, ХИБА, ІСТИНА. ЇХ ЄДНІСТЬ І ВІДМІННІСТЬ. ВІРА, НАДІЯ, ЛЮБОВ ЯК ДУХОВНО-ПРАКТИЧНІ ВИМІРИ ЛЮДИНИ PDF Печать E-mail

Мета: розкрити суть понять «правда», «хиба», «істина», «віра», «надія», «любов»; показати важливість процесу самовиховання цих якостей для особистості; виховувати повагу до загальнолюдських цінностей, прищеплювати норми загальнолюдської моралі, стимулювати самовиховання та самовдосконалення учнів.

Тип уроку: комбінований.

форма проведення: евристична бесіда.

ХІД УРОКУ

I. Організація класу

II. Актуалізація знань. Мотивація учнів

1. Бесіда з елементами опитування.

1) Що таке почуття та емоції?

2) Які способи уникнути стресових ситуацій вам відомі?

3) Чому не слід псувати настрій іншим людям?

4) Чому деякі людські почуття називають найвищими? Які саме?

2. Виступи учнів з доповідями про розкриття теми «гарячого серця» й «холодного розуму» в українській і світовій літературі.

III. Вивчення нового матеріалу

1. Постановка проблемного питання: «Корисним чи шкідливим є дощ»? Під час відповідей учитель наштовхує учнів на момент «пошуку істини», тобто однозначної відповіді на таке «легке» питання.

2. Розповідь вчителя.

— Як бачимо, це легке запитання викликало у вас бурхливі емоції та неоднозначність відповідей. Де ж шукати істину у відповіді на питання про дощ? І що таке взагалі істина?

Сьогодні формується нова картина світу, у змісті якої досить чітко вирізняється тенденція до відмови від жорстко натуралістичних схем буття, прагнення серйозно ставитися до гуманістичних цінностей. Серед них — істина як певна цінність. Вона завжди була й залишається однією з найвищих гуманістичних цінностей людний. Будь-яка спроба відокремити істину від суб’єктивно-практичного, гуманістичного контексту людської життєдіяльності неминуче обертається не просто трагедіями й катастрофами, а й знищенням власне істини.

Істина як філософське поняття має власні характеристики. Об’єктивність є вихідною фундаментальною характеристикою істини, з якою (об’єктивністю) тісно пов’язана інша фундаментальна характеристика істини — абсолютність, тобто її принципово стійкий, сталий характер. Істинне знання є істинним завжди, воно практично вічне. Проте вказані риси абсолютності істини є справедливими лише в діалектичній єдності з іншою фундаментальною характеристикою істини — її відносністю. Порушення цієї діалектичної єдності, спроба відокремити абсолютність від відносності (й навпаки) так само, як і в разі відокремлення об’єктивності від суб’єктивно-практичного ґрунту істини, ведуть до зникнення істини, перетворення її на свою протилежність — помилковість (оману).

Розглянемо діалектичну взаємодію абсолютності й відносності істини на простому історичному прикладі. В античному й феодальному суспільствах люди були твердо переконані в тому, що земна поверхня є площиною. Сьогодні ми кажемо, що це — помилковість. Кожний школяр (і навіть дошкільнята) сьогодні знає, що Земля має сферичну поверхню, і може навести відповідну аргументацію на користь свого уявлення. Та чи не виникає при цьому питання: хай люди і справді помилялися, вважаючи Землю пласкою, але ж чому всі помилялися однаково? Чи не існувала тут якась об’єктивна обставина, що породжувала в головах людей однакове (хай і помилкове) уявлення?

А чи було це уявлення взагалі помилковим? Попри всю, здавалося б, неймовірність такого припущення, воно виявляється не таким уже й неймовірним. Згадаймо ту важливу обставину, що зміст нашого знання (істинного насамперед) визначається не власне реальністю як такою, а «зміною її людиною», тобто практикою. Звичайно ж, Земля як за античності, так і в середні віки, як і тепер, була сферичною. Але ж тогочасна і нинішня практика — далеко не одне й те саме.

І все ж люди того часу помилялися не в тому, що вважали ту невелику територію, на якій вони проживали, пласкою за формою (тут вони мали рацію), а в тому, що поширювали правильне, істинне в певних рамках (у рамках нескінченно малої ділянки земної поверхні) положення за рамки його чинності. Абсолютна й відносна істина — це не дві різні істини, а одна й та сама істина, яка розглядається під різними кутами зору.

З аналізу діалектики абсолютної і відносної істини виводиться й наступна її фундаментальна характеристика — конкретність. І справді, абстрактна постановка питання про істинність того чи іншого твердження призводить до неозначеного (такого, що містить відповіді, що взаємно виключають одна одну) рішення. Так, на загальне запитання: «Корисний чи шкідливий дощ?» — отримаємо таку загальну відповідь: — «І корисний, і шкідливий»; або: «Плоска чи сферична поверхня Землі?» Відповідь: «І плоска, і сферична».

Звернімося для прикладу до оцінки відомого вчинку гетьмана України І.  Мазепи російським імператором Петром І у листі до полтавського полковника після одержання звістки про виступ Мазепи проти Москви: «Изменник, богоотступник, вор... для собственной своей тщетной славы й властолюбия учинил, а шведа для того в Украину призвал, дабы поработить сей малороссийский народ». Ці слова протягом майже трьох століть були офіційною оцінкою українського гетьмана в Російській імперії, а після краху останньої набули статусу офіційної оцінки і в радянській історії. Але ж у реальному історичному контексті «зрадником» був не Мазепа, а Петро І, оскільки саме він порушив «Березневі статті» 1654 р., підписані царським урядом. Історично адекватною вбачається оцінка маловідомого російського історика Мартинова: «Союз зі Швецією не становив ніякої небезпеки для політичної свободи України... Спроба Мазепи знищити чужинське панування на Україні справжня й щира».

Таким чином, будучи об’єктивною за своїм змістом, істина виявляє при цьому ознаки абсолютності й відносності, що характеризує її як історично багатопланову і, отже, конкретну. Всі ці фундаментальні характеристики істини розкривають її як складну, діалектично суперечливу й водночас цілісну гносеологічну конструкцію. Така цілісність виявляється у постійній незавершеності істини.

Орієнтована на можливість її виявлення та реалізацію, істина постійно відкриває за межами такої реалізації нові можливості, виявлення та реалізація яких відкриває все нові й нові горизонти для наступних можливостей. Адже, як вже наголошувалося, істина не є «байдужим відображенням» усього існуючого, вона є відтворенням реального світу як «поля потреб та інтересів» людини.

Істина ніколи не постає «істиною-результатом», вона — і в цьому її чи не найголовніша характеристика — завжди є істиною-процесом.

3. Робота в зошиті.

Навести історичні приклади для доказу характерних особливостей істини.

4. «Проблемне коло».

Правда й хиба. Висловити власні думки про ці поняття. Записати в зошитах визначення, навести конкретні історичні факти чи приклади з художньої літератури.

5. Виступи учнів.

1) «Любов є утвердженням буття людини».

2) «Моральні засади кохання».

3) «Віра й надія як ознаки глибини почуттів і розвинутості внутрішнього світу людини».

4) «Віра й довіра: сутність і значення в людських стосунках».

5) «Надія на краще — невід’ємне почуття людини».

IV. Закріплення знань

Бесіда за запитаннями

1) Чи згодні ви з тим, що людина є найвищою цінністю? Обґрунтуйте свою відповідь.

2) Проаналізуйте свої стосунки з іншими людьми й спробуйте відповісти на запитання: чи мали місце у вашому житті випадки, коли ви поставилися до людини як до засобу досягнення власних корисних цілей?

3) Що слід робити, щоб особисто вас не використовували як засіб для досягнення кимось корисливих цілей?

4) Яку людину можна вважати високоморальною?

5) Якою ви уявляєте ідеальну людину?

V. Підсумки уроку

VI. Домашнє завдання

Підготувати вірші про віру, любов, надію.

 

Яндекс.Метрика >