загрузка...
-->
Конспект уроку: НОВІТНЯ УКРАЇНСЬКА ФІЛОСОФІЯ PDF Печать E-mail

Мета: розкрити особливості новітньої української філософії; ознайомити учнів з процесом її формування; розвивати вміння аналізувати факти та робити висновки; виховувати шанобливе ставлення до творчих надбань українських філософів.

Тип уроку: урок вивчення нового матеріалу.

Форма проведення: лекція, евристична бесіда.

Хід уроку

I. Організаційний момент

II. Мотивація навчальної діяльності учнів

Повідомлення теми та завдань уроку.

Робота над епіграфом до уроку

Кожний народ має свій особливий характер, яким відрізняється від інших народів, і свою філософію, більш-менш наукоподібну або, принаймні, розсіяну в переказах, повістях, повчаннях, віршах і релігії.

Архімандрит Гавриїл

1. Як ці слова можна співвіднести з темою нашого уроку?

2. Що означає зауваження «більш-менш наукоподібну»?

3. Чи можна взагалі визначити поняття «народна філософія»?

4. Яке слово, поняття більш повноцінно відображає сутність «національної філософії»?

ІІІ. Опрацювання нового навчального матеріалу

Лекція

Українська філософська спадщина почала привертати увагу вчених з кінця XIX — початку XX ст. У 20-х роках XX ст. Дмитро Чижевський, розвиваючи їх ідеї, у книжці «Філософія на Україні» стверджує, що українська філософія починається з періоду Григорія Сковороди. Пізніше, в 60-х роках ця думка була також висловлена в «Нарисах історії філософії на Україні». Та в 70-х роках XX ст. сформувалася нова тенденція: так, київські філософи висловили думку, що в братських школах, Острозькому науково-просвітницькому центрі, Києво-Могилянській академії функціонувала професійна філософія України, а самі ж філософські ідеї зародилися ще за часів Київської Русі. У 80-х роках ХХ ст. утвердилася така думка: філософія як специфічна сфера духовної діяльності, самопізнання духу має розглядатися в контексті культури, а не в системі науки, бо лише на досить високому рівні розвитку культури формується філософське теоретичне знання з функціями науки. Досліджуючи розвиток філософської думки в Україні від часів Київської Русі до сучасності, історики розкривають її особливості, самобутність, національні традиції, підкреслюючи, що історія філософії може об’єктивно розглядатися лише як складова історії національної культури, як історія способу усвідомлення змістових життєвих проблем: життя і смерті людини, суті людини та її ставлення до навколишнього світу, свободи та необхідності, добра і зла тощо.

Структура філософії України визначається залежно від соціокультурного фону. В історію філософії як науки входять, по-перше, дослідження історії філософської думки в Україні як невід’ємної складової частини світової культури. Функціонування філософських ідей створює філософсько-світоглядний ґрунт тієї культури, що об’єднує людей, які живуть в Україні і формують її народ.

По-друге, історія філософії в Україні охоплює філософські проблеми і теорії, розроблені і сформовані саме філософами — вихідцями з України. Це найвіддаленіші від суто української національно-культурної проблематики дослідження. У них слабкіше виражений характер власне української культури. Нарешті, до історії української філософії входять дослідження її специфіки, національних особливостей, традицій. Йдеться про світоглядну ментальність, що визначає власне українське бачення світу, про комплекс світоглядних ознак, що зумовлюють визначеність духовного світу нації в контексті історії культури людства. Урахування усіх складових у їх взаємодії дозволяє усвідомити самобутність філософії в Україні, починаючи з часів Київської Русі.

Ряд учених виділяють в історії філософії України такі періоди:

1) становлення і розвитку філософської думки в Київській Русі;

2) філософії українського Ренесансу;

3) Просвітництва і розвитку філософії в Києво-Могилянській академії;

4) розвитку філософії перед-романтизму (XVIII — початок XIX ст.);

5) українського романтизму (від М. Гоголя до П. Юркевича);

6) період, коли паралельно з романтизмом виникає блок філософії позитивізму та раціоналізму (університетська філософія Йоганна Шада, Олександра Потебні, Володимира Вернадського, Михайла Драгоманова, Івана Франка);

7) формування філософських ідей у лоні модернізму XX ст.;

8) філософія української діаспори.

Ряд філософів у розвитку та становленні філософії в Україні виділяють три періоди:

• по-перше, період докласичної філософії, що охоплює історію української філософії від Київської Русі до Просвітництва, включаючи розвиток філософії в Києво-Могилянській академії;

• по-друге, класичний період — від філософії Григорія Сковороди до університетської філософії кінця XIX ст.;

• по-третє, період новітньої української філософії XX ст., включаючи філософію української діаспори. Причому особливістю періоду вважається екзистенціально-романтичний характер філософії.

Своєрідність кожного з періодів історії філософії в Україні полягає в тому, що перший період історії філософії в Україні охоплює існування Київської Русі. Тоді філософія ще не виділилась у самостійну сферу теоретичного осмислення світу. Це практична філософія, що становила невід’ємну частину культури Х-ХІ ст. Основна її проблема: людина — Бог.

Другий період історії філософії в Україні охоплює XVI-XVIII ст. і пов’язаний з діяльністю церковних братств, Острозького культурно-освітнього центру і Києво-Могилянської академії. Це період культури українського бароко, що зумовило виокремлення характерних ознак філософії в Україні. У її центрі проблема: людина — Всесвіт. Формується професійна філософія як специфічна сфера теоретичного мислення. Її вершина — філософія Григорія Сковороди.

Третій період (XIX — перша третина XX ст.) — філософія культури романтизму з основною проблемою: людина — нація, що включає професійно-філософське знання (Памфіл Юркевич) і непрофесійну філософію, пов’язану з художньою літературою. Виникнувши на сході України, у Харкові, філософія поширюється на захід до Києва та Львова.

Три типи української культури: греко-слов’янський, бароко та романтизм — зумовили своєрідність окремих періодів історії філософії в Україні.

Погоджуючись з такою концепцією періодизації історії філософії в Україні , мабуть, варто доповнити її четвертим періодом — від 30-х років XX ст. до кінця 80-х років. Це філософія радянського періоду в Україні. Попри всю спільність з особливостями філософії інших народів Радянського Союзу, філософія в Україні має й власне свої національно-ментальні особливості: характер мислення, висунення та обґрунтування проблем, важливішою з яких є проблема індивідуальності історичного процесу.

П’ятий період — народження культури незалежної України й формування сучасної філософії кінця XX ст.

Життєві коріння та особливості філософії в Україні як світоглядного стрижня української культури зумовлені особливостями способу життя та історії українського народу. Видатні вчені Дмитро Багалій, Михайло Грушевський, Володимир Мавродин, Дмитро Лихачов, Іван Огієнко, Михайло Ростовцев, Борис Рибаков, Михайло Тихомиров та ін., посилаючись на історичні пам’ятки, літописи, переконливо доводять, що український народ споконвіку жив на своїй землі. Його предки — праслов’яни — оселились на території сучасної України ще за часів трипільської землеробської культури (III — початок II тис. до н. е.). Борис Рибаков зазначає, що «праслов’янський ареал» простягався від Дніпра до Одру, північніше європейського гірського бар’єра (Карпати-Судети-Гарц). На цій території сформувалась праслов’янська культура, що проіснувала понад 900 років. Перші відомості про слов’ян як особливу етнічну спільноту сягають у І ст. н. е. Історія праслов’ян та слов’ян сповнена сутичками з різними племенами, які проникали на їхню територію:

гуни, готи, тюркські болгари, авари та ін. На слов’янській території перехрещувались культури Сходу, Півдня, Заходу. На духовне життя слов’ян І ст. н. е. особливо значний вплив справили греки, поселення яких були засновані у Північному Причорномор’ї в VII ст. до н. е. і розпались у III ст. н. е. Тисячолітній період античної цивілізації у Північному Причорномор’ї позначився на суспільному укладі та світогляді багатьох поколінь сусідніх з греками племен, мав безпосередній вплив на розвиток економіки, політики, культури. Прогресивна роль античних північночорноморських міст полягала в тому, що тривалий період слов’янські племена постійно взаємодіяли з найбільш передовою на той час античною культурою: літературою, театром, живописом, архітектурою, філософією, релігією. Античні традиції, на основі яких постали візантійська та болгарська культури, досягли Київської Русі. Та на слов’янську культуру вплив античної, візантійської та інших культур не був абсолютним. Слов’янство, переосмисливши впливи, створювало й розвивало нову оригінальну культуру, що стала основою культури Київської Русі. Здатність філософської культури Київської Русі творчо синтезувати різні ідеї світової філософської думки, її «всесвітня відкритість» є однією з її особливостей становлення. У процесі освоєння світу слов’яни сформували свою ментальність.

Ця настанова як своєрідний принцип індивідуальності сформувалась у глибинах самого способу життя предків. Праця на родючих землях сприяла утворенню малих соціальних спільнот українців, де самоцінним вважався індивід з його толерантним ставленням до іншого індивіду. Індивідуалізм з урахуванням особливостей психіки українців сприяв розвиткові творчого духу, здійсненню особистого вибору рішень за внутрішньо прийнятим ідеалом. Тип творчого індивідуалізму виявляється у здатності й бажанні брати на себе відповідальність за вибір і результати діяльності і за життя суспільства. Творчий індивідуалізм — це ініціатива, самостійність, наполегливість, уміння володіти й керувати собою. Творчий індивідуалізм українця — це особиста незалежність і шанування свободи кожної людини як чогось священного і недоторканного. Історичний взірець такого суб’єкта свободи — волелюбний козак і козаччина в Україні.

Ідея необмеженої свободи українців іноді ставала на шляху створення власної держави: у XIII ст. вожді Болоховської землі, захищаючи незалежність общинників від зазіхань Данила Галицького, уклали союз з татарами. Влада татар не загрожувала існуванню їх общинного ладу. Волелюбність визначала всі інші риси світоглядної ментальності українців, у тому числі екзистенціальність. Для українця є притаманним прагнення до самопізнання, заглибленість у себе, усамітнення, сприйняття окремої людини як мікрокосму. Важливим для нього є внутрішній, духовний світ людини як його справжній світ, пов’язаний з особистісними якостями. Загальновідома й глибока емоційність українця, що йде від зацікавленого, сердечного ставлення до природи рідного краю, до землі — лагідної, доброї, щедрої, родючої, що породжує світ буття, точніше, світ його буття. Рідна природа, рідний край, рідна земля — не абстрактні поняття для українця, а Батьківщина, ненька-Україна, до якої він переймається глибокими почуттями. У ній радощі й печалі кожного, доля, існування, воля. Таке ставлення до землі рівнозначне ставленню героя давньогрецької міфології Антея до богині Землі — своєї матері, яка дає йому непереможну силу.

Антеїзм — важлива особливість ментальності українського філософського світогляду. Глибока емоційність, ніжне ставлення до рідної природи відображені в історії матеріальної та духовної культури України. Жага необмеженої свободи, необмеженої волі, закоханість у природу рідного краю втілені у тисячолітніх звичаях і традиціях. Усна творчість донесла народні повір’я, вірування в живі істоти, що оточують людину (водяні, русалки, мавки, лісовики тощо). Їх поважають, їм приносять жертви, щоб не шкодили, не затьмарювали віру у вічність людського життя. Такий характер світосприйняття породжує романтичний дух народу, тисячократно оспіваний у мелодійних українських піснях. Без пісень, танців, ігор не обходилась жодна подія. Романтичний дух української нації втілений у філософії серця: кордоцентризм — ще одна грань української ментальності, що формувалась у глибинах давньої культури, шліфувалась у Словах, Посланнях, Повчаннях, Молитвах. Особливості української ментальності так чи інакше притаманні всій історії філософії України.

В історії української філософської культури любомудріє, софійне розуміння знання стає домінуючим, полісемантичним. Носій софійного знання виявляє екзистенціальну ментальність києворуської філософії.

У становленні й розвитку філософської думки Київської Русі основною проблемою є проблема буття людини, її батьківщини у контексті буття всіх інших народів і світу. Боротьба проти руйнівних сил людського буття спирається на морально-божественну основу і здобуває форми конфлікту між Добром і Злом. Досвід моральності, практичного філософування, здобутий в умовах Київської Русі, став фундаментом для подальшого розвитку філософської думки.

Розвиток культури українського Ренесансу відбувався під впливом ідей західноєвропейського Ренесансу, Реформації та культури бароко. На ґрунті багатого досвіду києворуської духовності творчо засвоювалась західноєвропейська, в тому числі грецька культура. В Україні набув поширення неоплатонізм, особливо твори Псевдо-Діонісія Ареопагіта, а також ідеї ісихазму (ісихія — спокій, німотність), що виник у Візантії в XIV ст. Для ісихазму характерне безпосереднє єднання людини з Богом шляхом самозаглиблення людини у власний внутрішній світ. Не розумом, а безпосереднім екзистенціальним актом самозаглиблення у глибини своєї душі людина досягає просвітління, бачення істини.

Значну роль у розвитку гуманістичних і реформаційних ідей в Україні епохи Ренесансу відіграли братські школи — Львівська, Київська, Луцька, Острозька та ін. Братства протистояли польсько-уніатській політиці, захищали православну віру, українські традиції, культуру, мову, громадянські права українців. У братських школах, доступних для всіх верств населення, вивчались грецька, церковно-слов’янська, латина та українська мови, що сприяло розвитку національної самосвідомості українців. До того ж тут викладались й інші науки — граматика, риторика, поетика, богослов’я та діалектика, твори Псевдо-Діонісія Ареопагіта, Іоанна Златоуста, «Діалектика» Іоанна Дамаскіна, Платона, Аристотеля, що сприяло зародженню української академічної філософії. В Острозькій школі (академії) було створено підручник з діалектики.

У 1632 р. Петро Могила заснував Київську школу, що згодом стала Києво-Могилянською академією.

Філософія Григорія Сковороди — морально-практична. Ідеї неоплатонізму, німецьких містиків XVI-XVII ст., народна і християнська символіка — ось що лежить в основі його філософії. Вище призначення філософування полягає у пошуках щастя особистості. Григорій Сковорода знаходить щастя людини у спорідненості, щиросердності. Ідея спорідненості антеїстична: тільки та людина може сподіватися на щастя, яка віднайшла себе у спорідненому світі, досягла душевного спокою. У кожної людини своя природа (індивідуальність), яку можна пізнати й завдяки цьому обрати для себе заняття, споріднене з невидимою природою. Такий сенс людського буття. Філософію Григорія Сковороди по праву називають філософією серця, етичного гуманізму. Її продовжили романтики — Микола Гоголь, кирило-мефодіївці та ін.

На початку XIX ст. на Слобожанщині — в Харкові з ініціативи Василя Каразіна був відкритий університет. В Україну, до Харкова тоді стали приїжджати прогресивні мислителі-іноземці, наприклад, відомий європейський філософ Йоганн Шад (1758—1834). Прихильник шеллінгіанства, Шад читає курс з філософії, створює гурток молодих філософів, згуртовує навколо нього студентську молодь, залучає її до поширення філософських знань, організовує щомісячні диспути з проблем суспільства і людини, знайомить громадськість з ідеями прогресивних філософів Західної Європи тощо. Активна і плідна діяльність Йоганна Шада сприяла розвиткові філософської думки в Україні, формуванню категорій та понять філософії, підготовці філософських кадрів.

Багато філософів України були послідовниками німецької класичної філософії — Канта, Шеллінга, Фіхте, Гегеля та ін. Філософ Яків Рубан — викладач штурманської школи у Миколаєві переклав російською «Пролегомени» Іммануїла Канта. Петро Лодій (1764—1829) — професор Львівського університету і Санкт-Петербурзького педагогічного інституту — створив підручник «Логические наставления, руководствующие к познанию и различению истинного и лживого», в якій піддав критиці філософські погляди Іммануїла Канта, розробив власне трактування логіки, питання філософії людини та суспільства. Про гуманістичне спрямування філософії Петра Лодія свідчать твори «Христиана Баумайстера наставления любомудрия нравоучительного», «Теория общих прав, содержащая в себе философское учение о естественном всеобщем государственном праве» та ін. Одним із пропагандистів натурфілософії Фрідріха Шеллінга став вихованець Київської академії, чернігівчанин Данило Велланський-Кавунник (1774—1847), професор Петербурзької медико-хірургічної академії. Заслуга Данила Велланського-Кавунника перед філософією в тому, що, аналізуючи спеціальні знання, він викликав інтерес до філософських основ науки і знання взагалі і розвивав думку про необхідність філософської основи знань.

Шеллінгіанець Іван Кронеберг (1788—1838), професор латинської словесності — європейськи освічена й культурна людина, один з перших шекспірознавців, «гордість й окраса словесного факультету» Харківського університету. В його працях «Исторический взгляд на эстетику» та ін. зроблена спроба створити систему культури, відштовхуючись від системи трансцендентального ідеалізму Шеллінга. Пов’язуючи естетичну теорію з практикою навчання студентів у гімназіях та університеті, Іван Кронеберг дорікає тим студентам, які хочуть обмежити науки корисним і не розуміють, що мета перебування в університеті — досягнення розумової досконалості. Він визначив методологічне значення філософії в обґрунтуванні органічного зв’язку наук. «Філософія розкриває небо і сонячну систему ідей, світлом яких осяваються, зігріваються, розвиваються всі науки і запліднюється світ поезії». Визначну роль у розвитку філософської та соціологічної думки відіграв перший ректор Харківського університету Іван Степанович Ризький (1762—1811) — відомий професор словесності, який розробляв філософські питання мови й мислення, естетики, теорії літератури та історії, аналізував проблеми теорії пізнання та логіки. Шеллінгіанські ідеї становили основу наукових творів та викладацької діяльності професорів Рішельєвського ліцею в Одесі — Миколи Курляндцева (1802—1835) та Костянтина Зеленецького (1812—1858), першого ректора Київського університету Михайла Олександровича Максимовича (1804—1873). Природодознавець і мовознавець, етнограф і фольклорист, історик і археолог Михайло Максимович у «Листі про філософію» писав, що філософія як любов до мудрості не може будуватися на основі одного розуму, а потрібне ще й серце, оскільки розум кричить, а любов творить. Справжня, жива мудрість розуму утверджується в любові. Філософія не є особлива наука, а прагне проникнути у внутрішнє значення і єдність предметів, можлива у будь-якому творінні розуму, може втілюватися в поезії, може поширюватися на життя. Філософія — це образ думок, світогляд. Вся наука мусить бути філософською. У філософії Михайла Максимовича звучать ідеї української ментальності.

Отже, в Україні XIX ст. набула поширення близька до української ментальності шеллінгіанська філософія. Пізніше, в 30-х роках, в Україну проникають ідеї Георга Гегеля. Але і в Гегеля нам, насамперед, імпонували містично-екзистенціальні мотиви. Йосиф Григорович Міхневич (1809—1905) — професор Рішельєвського ліцею в Одесі — підкреслював, що схиляється перед тією філософією, що є близькою святій Русі своїм духом.

Сильвестр Сильвестрович Гогоцький (1813—1889) — професор Київської академії й Київського університету, вирішуючи питання про розум та віру, глибоко критично аналізував антропологічну філософію Іммануїла Канта з позицій історичного методу. Принципова самостійність філософії, зв’язок ставлення її питань з вимогами сучасності вигідно вирізняють С. Гогоцького від його попередників.

Отже, в першій половині XIX ст. завершується період успадкування досягнень філософії Заходу, й починається етап філософської національної самосвідомості України.

Особливе місце у боротьбі за національне та соціальне визволення посідає ідея суспільної єдності, сформульована масонською ложею «Об’єднані слов’яни» (Київ), Малоросійським товариством, яке заснував Василь Лукашевич, і «Товариством з’єднаних слов’ян», створеного братами Петром та Андрієм Борисовими і Юліаном Люблінським. Тут плідно працювали прогресивні діячі, вчені: Іван Орлай, професор права Микола Білоусов, професори Франц Зінгер, Іван Ландражин, Карл Шпалинський, Степан Андрущенко та ін.

Ідеї екзистенціально-романтичної філософії, що розвивала українська романтична філософія, у тому числі російськомовна (Гоголь, Юркевич), були продовжені у Київській російськомовній школі початку XX ст. Її представники — Лев Шестов, Микола Бердяєв, Михайло Коцюбинський та ін. Широке визнання здобула філософія Лева Ісаковича Шестова (Шварцмана) (1866—1938) — засновника філософії екзистенціалізму в Україні. На рубежі ХІХ-ХХ ст. Лев Шестов заявляє про ті екзистенціальні проблеми, що постануть перед європейською філософією лише в 20-х роках. Незалежно від К’єркегора, з творчістю якого учений ознайомився згодом, він висловлює ідеї про крах свідомого життя, його безглуздя, трагічну ситуацію особистості. Лев Шестов слідом за німецьким філософом Фрідріхом Ніцше показав неспроможність ідей гуманності та прогресу. Він усвідомлював, що в житті людина опиняється перед невідомістю та безнадійністю. Як екзистенціаліст він заперечує раціоналізм, наукову істину, науку, закони природи та етики як владу бездушних до всього істин, що поневолюють людину. Раціональному протиставляє тип індивідуальної людини, що переживає. Пафос філософії Льва Шестова полягає в утвердженні багатомірності людини.

Видатний мислитель, який присвятив життя філософії свободи людини, Микола Олександрович Бердяєв (1874—1948) суттєво вплинув на формування та виникнення в Європі класичного типу екзистенціалізму. Як екзистенціаліст української ментальності він поставив у центр філософування людину. У книзі «Самосвідомість» він писав: «Моя особистість не є готовою реальністю, я створюю свою особистість, створюю її й тоді, коли пізнаю себе, я є насамперед акт... Я сам — той, що пізнає, екзистенційний, і ця екзистенціальність є разом з тим не об’єктивований предмет мого пізнання». Микола Бердяєв розуміє філософію як пізнання людського існування й розуміння світу через людське існування. Особистість більш таємнича, аніж світ, особистість є цілим світом. Філософія Миколи Бердяєва — оригінальний синтез світоспоглядання попередників, професійних філософів.

Кінець XIX — початок XX ст. ознаменувала криза раціоналістичної філософії, що виявилась неспроможною реалізувати себе як наука наук. Реакцією на претензії філософського раціоналізму Просвітництва, втіленого в німецькій класичній філософії, стала ідея заміни філософії синтезом наукового знання, висловлена позитивістами Огюстом Контом та Гербертом Спенсером, а потім прихильниками емпіріокритицизму. З іншого боку, проти раціоналізму просвітників виступили представники релігійної філософії, які вважали філософію принципово не науковим способом осмислення людського буття. Ці неординарні явища суспільного життя зумовили формування в Україні філософських шкіл широкого спектра — від позитивізму до релігійного екзистенціалізму. Розробка цих проблем зосередилась переважно в університетах Харкова, Києва, Одеси, хоч філософська думка в Україні розвивалась і поза університетами. Особливістю розвитку української філософії стала її російськомовна форма, оскільки українська мова залишалась фактично забороненою. Академічна філософія тоді була репрезентована творами відомих учених Олександра Потебні, Олексія Козлова, Олексія Гілярова, Георгія Челпанова, Миколи Грота, Василя Зеньківського, Густава Шпета та ряду релігійних філософів — Петра Ліницького, Павла Кудрявцева, Романа Богдашевського. Надбанням громадськості стала творчість видатних прогресивних письменників України — Михайла Драгоманова, Івана Франка, Володимира Вернадського та багатьох інших. Їхні науково-філософські твори просякнуті духом високої моральності, на основі якої формувалась українська філософська культура — від часів Володимира Мономаха і до сучасності. Відхід від українського менталітету не став абсолютним. Олександр Опанасович Потебня (1835—1891), відкинувши теорію божественного походження мов, розробив теорію, за якою мова є діяльністю. Олександр Потебня доводив, що мова — діяльність, процес виробництва, в якому мова — одвічно повторюване зусилля духу зробити членоподільний звук виявленням думки. Сукупність мовних актів і є мовою. У процесі народження слова виявляється протилежність об’єктивності та суб’єктивності, мови та розуміння. Обґрунтувавши ідею, що мова є суспільним явищем, Олександр Потебня доходить висновку: мова — це засіб не стільки виражати готову істину, скільки відкривати досі не відому істину; стосовно ж того, хто пізнає, мова є чимось об’єктивним, а стосовно світу, що пізнається, мова — суб’єктивна. Велике значення має доведення того, що закони мови єдині для всіх країн і народів, що відмінність між мовами полягає в результаті дії законів. У процесах сучасного мовлення Олександр Потебня вбачає ключ до того, як здійснювалися ці процеси на початку життя людства. Думка про порівняння усіх мов для мовознавства — таке ж велике відкриття, яким стала ідея людства для історії. Обидві вони підтверджують ідею єдності людства. У праці «Думка і мова» Олександр Потебня висунув ідею: мова впливає на міфологічну свідомість. Міф — це особливе слово. Міфологічне мислення на певному етапі розвитку є єдино можливим і розумним, властиве не одному якомусь часові, а людям усіх часів, тому виникає тоді, коли немає інших пояснень явищ.

Філософська думка України після 1917 р. зазнала суворих історичних випробувань. Її основними творчими центрами були Київ та Харків. Соціально-політичні та економічні перетворення зумовили зміни у філософській культурі. Громадянська війна розкидала українську інтелігенцію по різних політичних об’єднаннях, розірвала її на корінну та інтелігенцію діаспори. За межами України опинились багато представників філософської культури. Попри все, в Україні сформувалася потужна, суперечлива, революційно-романтична течія, що об’єднувала учених, поетів, письменників, філософів, громадсько-політичних діячів (Михайло Грушевський, Павло Тичина, Остап Вишня, Микола Куліш, Іван Микитенко, Володимир Винниченко, Микола Хвильовий, Микола Скрипник та ін.).

Отже, як бачимо, історія української філософії — потужний потік в українській культурі, який відбиває суперечності буття українського народу.

 

Повідомлення учнів

Реферативні роботи щодо теми лекції, доповнення про видатних українських філософів, про філософські погляди відомих українських письменників і поетів.

 

Робота над колажами

Захист колажів: «Як я бачу розвиток української філософської думки», «Сучасна українська філософія та її історичне підґрунтя» , «Видатні українські філософи на тлі європейської філософської науки».

IV. Підсумки уроку

V. Домашнє завдання

1. Підготуватися до захисту проектів:

• «Екзистенціанально-романтична філософська хвиля в Україні початку ХХ століття».

• «Культурно-філософський підйом 20-х років ХХ ст. («Розстріляне відродження»)».

• «Філософія українських «шістдесятників» («друге відродження»)».

• «Мислителі української діаспори».

2. Скласти перелік рекомендованої літератури з теми.

 

Яндекс.Метрика >