...
Конспект уроку: ФІЛОСОФІЯ НОВОГО ЧАСУ частина 2 PDF Печать E-mail

Мета: продовжити знайомити учнів з особливостями філософії Нового часу, методологією філософів Ф. Бекона та Р. Декарта; виховувати шанобливе ставлення до надбань філософської думки.

Тип уроку: урок закріплення знань.

Форма проведення: лекція.

Хід уроку

I. Організаційний момент

II. Актуалізація знань. Мотивація учнів

III. Опрацювання нового навчального матеріалу

Методологія френсіса Бекона

Френсіс Бекон (1561—1626) жив і творив в епоху, яка є періодом не лише потужного економічного й культурного зростання Англії.

Філософія Бекона виходить із об’єктивної потреби суспільства і виражає інтереси прогресивних сил того часу. Бекон відкидає філософію як споглядання і представляє її як науку про реальний світ, що базується на дослідному пізнанні. Своєю позицією він утверджує нову вихідну точку і нову основу для будь-якого пізнання. Його творчість містить сліди компромісу. Цей компроміс первісно був притаманним всьому суспільному розвитку Англії того часу й визначив підтримку Беконом концепції «подвійної істини», тобто істини «откровення», істини про Бога (теологічної) та істини філософії, тобто істини пізнаваної, споглядальної. Основну увагу Бекон приділяв проблемам науки, знанню й пізнанню.

Смисл, покликання і задачі науки Бекон охарактеризував у вступі до праці «Велике відродження науки»: «...врешті-решт, я хотів би закликати усіх людей до того, щоб вони пам’ятали справжні цілі науки, щоб вони не займались нею ні для свого духа, ні для деяких учених спорів, ні заради досягнення влади, ні для інших низьких задумів, але заради того, щоб мати від неї користь й успіх саме в житті». Він відкидає спекулятивні схоластичні диспути й орієнтується на пізнання дійсності, реально існуючого світу. Основними засобами цього пізнання є, згідно з Беконом, почуття, дослід, експеримент і те, що із них випливає. Він розмірковує, «що людський розум сам собі заважає працювати і що він не використовує певним чином необхідні допоміжні засоби (якими володіє людина), від чого і виходить у більшості випадків незнання речей, а з цього незнання витікають «нескінченні втрати». Виходячи з цього, він зробив висновок, що необхідно докласти зусиль, щоб оновився або, принаймні, хоча б покращився зв’язок між думками і речами.

Основний метод, який мав забезпечити виконання цієї задачі, був описаний у «Новому Органоні». Новий метод пізнання зумовив і нову концепцію реальності. Хоч Бекон явно ніде не формулює цей метод, але, вже виходячи з факту, що цей метод спирається на почуття, випливає, що предметом філософії є дійсність, яка пізнається через почуття (тобто матеріальна).

Чуттєве сприйняття явища у тому вигляді, як з ним зіткнулася освічена людина і про нього розмірковує, є сутністю позиції Бекона. Творчість Бекона характеризується певним підходом до методу людського пізнання й мислення. Вихідним моментом будь-якої пізнавальної діяльності є для нього почуття. Тому його часто називають засновником емпіризму — напрямку, який будує свої гносеологічні позиції переважно на чуттєвому пізнанні й досліді. Основний принцип цієї філософії визначений тезою: «Нема нічого в розумі, що раніше не пройшло через почуття». Чуттєве пізнання у його вузькому розумінні Бекон, таким чином, включає в загальний контекст досліду й експерименту. Тому точніше філософію Бекона визначити, як емпіричну. Емпірія — дослід, що спирається на експеримент, — є для нього вихідним пунктом нового наукового методу, який він характеризує як «науку про краще і більш сучасне використання розуму при дослідженні речей і про істинний розум, який їх пізнає для того, щоб розум, що пізнає, звеличився». Далі він говорить, що ця властивість є різновидом логіки. Саму логіку він розуміє як зброю пізнання — органон. Проте його «логіка» різко відрізняється від дедуктивної (аристотелівської) логіки, що спирається на теорію силогізма.

Основним робочим методом своєї логіки Бекон вважає індукцію. «Під індукцією я розумію форму доведення, яка придивляється до почуттів, хотіла б пізнати істинний характер речей, прямує до дій і майже з ними зливається». Він відкидає ту індукцію, як він говорить, що здійснюється простим переліком. Бекон наголошує на необхідності переробити, а точніше, розробити індуктивний метод. «Наукам необхідні такі форми індукції, які проведуть аналіз досліду і відрізнять один від одного експеримент і лише потім, коли, відповідно, виключать і відкинуть, дійдуть кінцевого висновку». Бекон зрозумів, що, попри швидкий розвиток природничих знань, науковий прогрес не задовольняє потреб практики. Наука повинна оволодіти своїм предметом новим способом, і для цього вона потребує нового понятійного апарату, що адекватно відображав би реальність.

Попри досить відчутну у філософії Бекона гуманістично-ренесансну лінію, саме тут починається панівне для філософії Нового часу тлумачення людини як частини природи, а її дух (який тлумачиться головним чином як розум) — це своєрідний механізм спостереження за реальністю (образом якої виступає природа), призначений відтворити природу дзеркально і тому, зрештою, нетворчо.

Згідно з Беконом, «Бог створив розум подібним до дзеркала, здатного відобразити увесь світ». Звідси — механічне по суті уявлення про істину як «точне» віддзеркалення предметів і процесів природи, а хибну думку як створення такої дзеркальної «копії» внаслідок діяльності різного роду зовнішніх причин. Бекон називає їх ідолами або «привидами» (примарами). Таких ідолів Бекон виділяє чотири групи:

1. «Привиди роду» пов’язані з недосконалістю людського розуму. Говорячи про цей род привидів, Бекон прямо вказує на механістичний характер розуміння дійсності. «Розум людини, — читаємо у Бекона, — уподібнюється нерівному дзеркалу і свою природу відображає у спотвореному й викривленому вигляді. «Привиди роду» виникають через недосконалість людського розуму, що «пропонує порядок і рівновагу в речах більшу, ніж в них є». Шлях до подолання «ідолів роду» полягає у розумінні цієї властивості людського розуму і послідовному проведенні правил нової індукції в процесі пізнання (це необхідний, безумовний, основний і найбільш надійний засіб для подолання наступних ідолів).

2. «Привиди печери» — спотворення, що мають своїм джерелом індивідуальні особливості (недоліки) розуму індивідів. Ці «печери» заломлюють і викривляють світ природи, з одного боку, тому що кожному належить певна, власна природа, з іншого — тому, що кожний отримує різне виховання і зустрічається з різними людьми, читає певні книги та через інші причини такого ж роду.

Інші два типи мають своїм корінням соціальне життя.

3. «Привиди площі» породжуються спілкуванням людей, процес якого нав’язує індивідам ті або інші помилкові, але такі, що вже стали звичними, уявлення. У характеристиці цього типу ідолів Бекон доходить певного розуміння взаємодії між словом і реальністю, яку вони означають. Тим самим він торкнувся проблеми, яка до сьогодні дискутується в сучасній теорії методології науки. Свого часу він не зміг знайти адекватного вирішення цієї проблеми.

4. «Привиди театру» породжуються сліпим поклонінням людей авторитетам, старовинним традиціям й вигадкам.

Після розгляду ідолів як основних перепон для досягнення дійсного знання Бекон приступає до позитивного викладу свого методу. Цьому присвячена друга книга афоризмів «Нового Органона».

Вихідним пунктом дослідження для Бекона є «достатній і правильний опис природи та експериментів». Для цього все потрібно впорядковувати. Бекон складає три основні види таблиць. Перша з них — таблиця позитивних інстанцій. Бекон назвав її таблицею сутності й наявності. Таблиця наводить досить повний огляд основних проявів досліджуваних властивостей.

Друга таблиця певною мірою протилежна першій. Це таблиця негативних інстанцій, яку Бекон визначає як таблицю відхилення й відсутності наявності. Таблиця розроблена таким чином, що кожному визначеному достовірному випадку відповідає (принаймні один) випадок негативний.

Третя — таблиця ступенів, або порівнянь. Методична цінність цієї таблиці значною мірою залежить від рівня чуттєвого пізнання й експериментальних методів, тому тут міститься значна кількість неточностей.

Порівняння даних за цими трьома таблицями, згідно з Беконом, може привести до певних знань, зокрема, можуть доводитися або спростовуватися гіпотези, що стосуються цієї властивості. Бекон свій метод ілюстрував на вивченні властивості тепла. Ця ілюстрація показала недоліки цього методу. Незважаючи на це, заслуга Бекона полягає в тому, що його «Новий Органон» є першою спробою у філософії Нового часу реалізувати загальний методологічний підхід отримання наукового знання, який мав практичне застосування. Він показав значення емпірії, чуттєвого пізнання й експерименту, що повністю відкидалися схоластичною філософією.

Методологія рене Декарта

«Очищення» філософії від гуманістичної орієнтації, прямування на «чисту» (без специфічного людського моменту), об’єктивну (безсуб’єктивну) природу, характерне для після-ренесансного етапу розвитку західноєвропейської філософії, було послідовно здійснено французьким філософом Рене Декартом (1596—1650), що привело його на дуалістичні позиції.

Найбільш видатні його філософські праці — це роботи, присвячені методологічній проблематиці. До них належить робота «Правила для керуванням розумом», написана в 1628—1629 р. У ній Декарт описав методологію наукового пізнання. У 1640—1641 р. Декарт пише «Роздуми про першу філософію», в якій повертається до аспектів своєї нової методології й надає їй більш глибокого філософського обґрунтування. У 1643 р. виходить його праця «Початки філософії», в якій повністю викладені його філософські погляди.

Філософія Декарта являє собою новий, цілісний і раціонально обґрунтований образ світу, який не лише відповідає стану природознавства, але й визначає напрямок його розвитку. Водночас вона вносить суттєві зміни в розвиток власне філософського мислення, нову орієнтацію у філософії, яку Гегель охарактеризував словами: «Декарт спрямував філософію в сучасне нове річище, що починає новий період філософії ...Він виходить із міркувань, що думка повинна починатись із самої себе. Усі попередні філософування, які виходили з авторитету церкви, віднині були відкинуті». Декартом був сформульований «метод сумніву». Все те, що піддається сумніву, тобто може бути або може й не бути, розмірковує Декарт, несе в собі момент суб’єктивізму і тому має бути відкинуте. Строго об’єктивним (безсуб’єктивним) в такому разі може бути лише щось безпосередньо дане, очевидне. «Оскільки чуття нас інколи обманює, — розмірковує Декарт, — то я готовий припустити, що не існує жодної речі, яка була б такою, якою вони нам її змальовують. Припускаючи, що і я здатний помилятися так само, як і будь-хто, я відкинув як помилкові всі настанови, що сприймались мною раніше за доведення. І, зрештою, беручи до уваги, що ті самі думки, які у нас є, коли ми не спимо, можуть з’являтися до нас уві сні, причому жодна з них не є на той момент істинною, я вирішив уявити, що будь-що, що коли-небудь спадало мені на думку, є не більш істинним, ніж химерні сновидіння.

Проте я одразу звернув увагу на те, що в той час, як я був готовий вважати все помилковим, необхідно, щоб я, який ще мислить, був чимось. Зазначивши, що істина «я мислю, отже, я існую» настільки стійка і вірогідна, що найхимерніші припущення скептиків не здатні її похитнути, я дійшов висновку, що можна без вагань прийняти її за перший принцип філософії».

Скептицизм Декарта, по суті, являється скептицизмом методологічним. Він виступає як скептик, який руйнує будь-які (уявні) достовірності для того, щоб знайти єдину первинну дійсність. «Первинна» дійсність може бути наріжним каменем, що покладений в основу всієї конструкції нашого пізнання. Цих висновків Декарт дійшов на основі досліджень і власного досвіду. Декарт ставить питання про досягнення дійсності самою собою, дійсності, яка повинна бути вихідним початком і тому сама не може спиратися на інші початки. Тому реальність він знаходить у мислячому Я — у свідомості, у його внутрішній свідомій очевидності.

Факт, що Декарт знаходить первинну достовірність в «ego cogito» (мислячому Я) і що із цієї достовірності він розробляє свою першу філософію, пов’язаний з розвитком природознавства, точніше, з розвитком математичних конструкцій природознавства. Математика, основою якої є ідеальна конструкція, вважається наукою, що досягає своїх істин з високим ступенем точності. Декарт наголошував, що достовірність арифметики, геометрії та інших подібних наук полягає в тому, що вони більше за інші науки залежать від мислячого Я і менше за все від «зовнішніх реальностей». Декартове мисляче Я є, як бачимо, чимось, що для свого існування не потребує нічого, крім самого себе. Тому він визначає його як «res cogitas» — мислячу річ, духовну субстанцію. «Таким чином Я, тобто душа, завдяки якій я є те, що я є, цілком незалежна від тіла і більш доступна для пізнання, ніж тіло, і навіть якби тіла зовсім не було, душа залишалась тим, чим вона є». Такий висновок прямо суперечить тезі про людину як «машину із кісток і м’яса» і водночас є послідовним розвитком засновників «методу сумніву», так само, як і «машинна модель людини» є цілком послідовним висновком з механістичних установок щодо людини як «частини природи».

Обидва висновки є результатом «об’єктивістського» тлумачення реальності, яке неминуче «розриває» реальний світ на дві замкнені (принципово не пов’язані між собою) «зони» — духовну і матеріальну. І єдиний спосіб, до якого вдається Декарт, щоб повернути світові втрачену цінність, — звернення до божественної могутності. У концепції Декарта функція Бога полягає в гарантії істинності пізнання. Пізнання, яке людина вважає дійсним, можливо, лише здається дійсним, проте не є таким. І лише Бог є гарантом істинності дійсних фактів.

В галузі теорії пізнання Декарт (на відміну від Ф. Бекона) однозначно відстоює раціоналістичну позицію. Декарт не відкидає чуттєве пізнання як таке. Але це пізнання слід піддати детальній (скептичній) критиці. Також необхідно піддати критиці й міркування розуму, який як, показує досвід, багато разів призводив до помилок. Істинність пізнання, за Декартом, складається з достовірності свідомості, що сумнівається — Я, що сумнівається. Тим самим він приходить до «суб’єктивізації» в розумінні істинного пізнання, але водночас створює нове розуміння, яке відповідало розвитку тодішньої науки, природознавства. Основним видом пізнання, за Декартом, є раціональне пізнання, інструментом якого виступає розум.

У «Роздумах про метод» Декарт говорить, що він не може навчити методу, який повинен наслідувати кожний, щоб правильно вести свій розум, а може лише показати, яким способом він сам спрямував свій розум.

Правила, яких він дотримувався і які вважає найважливішими:

• ніколи не сприймати будь-яку річ за істинну, якщо ти її не пізнав як істинну наочно; не виявляти поспішності й зацікавленості; не включати у свої судження нічого, крім того, що постало як ясне і видиме перед моїм духом, щоб не було ніякої можливості сумніватися в цьому;

• розділяти кожне з питань, які треба вивчити, на стільки частин, скільки необхідно, щоб ці питання були краще розв’язані;

• свої ідеї розкладати у відповідній послідовності, починаючи з предметів найпростіших і тих, що легше піддаються пізнанню, просуваючись потроху, наче зі сходинки на сходинку, до пізнання більш складних, дотримуючись порядку навіть серед тих, що насправді не слідують одна за одною;

• здійснювати повсюди такі повні розрахунки і такі повні огляди, щоб бути упевненим у тому, що ти нічого не проминув.

Перше із правил Декарта є концентрованим виразом його методологічного скептицизму. Воно має яскраво виражений гносеологічний характер. Це правило можна вважати головною передумовою для використання наступних правил. Якщо умови першого правила не виконуються, то решта правил не можуть гарантувати розуму, що він прийде до істинного пізнання.

Наступне правило вимагає аналітичності. Третє правило належить до міркувальних висновків. Умови, які воно містить, є в ході розвитку нової філософії та науки невід’ємною й ефективною складовою частиною основних методологічних принципів.

Заключне правило наголошує на необхідності певної систематизації як пізнаного, так і того, що пізнається.

Правила Декарта, як і всі його «Роздуми про метод», мали виняткове значення для розвитку філософії та науки Нового часу. Умови «очевидності» й «інтуїтивної наявності» — вихідних положень наукової теорії — є однією з основних характеристик наукового пізнання в наш час.

На відміну від Ф. Бекона, який у «Новому Органоні» вважає індукцію основним методом отримання істинних фактів, Декарт таким методом вважає раціональну дедукцію. Формулює він цей метод з протилежних позицій порівняно із середньовічною схоластичною філософією.

Значення Декарта для розвитку сучасної науки і філософії величезне. Крім того, що він утвердив «нові принципи філософії», він сприяв розвитку ряду спеціальних наукових дисциплін, зокрема математики. Він є засновником аналітичної геометрії. Його праці присвячені проблемам фізики, в тому числі оптики. Його ідеї, що стосуються природничих наук, вплинули на розвиток філософського й природничо-наукового мислення.

 

Захист учнівських проектів

• «Особливості філософської парадигми Нового часу».

• «На шляху подолання філософського дуалізму».

ІV. Підсумки уроку

V. Домашнє завдання

Підготувати запитання для опитування в парах за матеріалами лекції.

 

Яндекс.Метрика >