...
Керкегор (Kierkegaard) Серен (1813-1855) PDF Печать E-mail

Керкегор (Kierkegaard) Серен (1813-1855)

Керкегор (Kierkegaard) Серен (1813-1855) – датський філософ і пись-менник. Творчість Керкегор, вкорінене в інтимно особистих переживаннях і рефлексії самоспостереження, нерозривно пов’язано з його особистим життям, до найбільш істотних моментів якої відноситься: суворе християнське виховання, що проходило під визначальним впливом батька, з волі якого Керкегор став студентом теологічного факультету, сполучаючи заняття з захопленням естетикою і богемним способом життя; розрив з нареченою, що стала поворотною подією в житті Керкегора, після якого незабаром і почався новий етап у його житті – творче самітництво, а також почата ним в останні роки життя жагуча полеміка з офіційною церквою, за якої Керкегор не визнавав якої-небудь причетності до щирого християнства. Керкегор відрізнявся разючою працездатністю (майже всі основні добутки: “Або-або”, “Страх і тремтіння”, “Повторення”, “Філософські крохи”, “Поняття страху”, “Етапи життєвого шляху”, “Заключна ненаукова післямова до філософських крохам” – були опубліковані ним за чотири роки, з 1843 по 1846; у 1849 вийшла у світло “Хвороба до смерті”) і літературною плідністю (один тільки “Щоденник” Керкегора зайняв 14 друкованих томів). Свої праці (крім “Повчальних мов”, що носили характер релігійних проповідей) Керкегор публікував під різним псевдонімами, співзвучними ідеї добутку. Визначений вплив на світогляд Керкегор зробив романтизм (магістерська дисертація Керкегор була присвячена поняттю іронії). Прояснення власних філософських позицій здійснювалося Керкегором у руслі критики філософського раціоналізму Гегеля. Керкегор покритикував основний принцип гегелівської філософії про тотожність мислення і буття, вказавши на його тавтологічність і протиставивши йому існування (existenz) як те, що саме і розділяє мислення і буття. Постулюючи екзистенціальний характер істини, Керкегор виключає її зі сфери наукового знання з його принципами об’єктивності і систематичності. Об’єктивне мислення через його абстрактність і загально-значимість не торкається існуючої суб’єктивності, у якій, по переконанню Керкегора, і знаходиться істина. Філософська система, що може бути побудований тільки з погляду вічності, припускає виключення “щиро конкретного”, одиничного людського існування, чиєю визначальним умовою є “тимчасовість”. Думаючи як вихідний пункт філософії не позачасове загальне, але саму екзистенцію, Керкегор разом з тим заперечує здатність логічного мислення зрозуміти її, що обумовлено різними планами буття логічного й екзистенціального: а саме можливістю і дійсністю (відповідно). При цьому вирішальну роль, на думку Керкегор, грає несуміс-ність логіки і діалектики, що проявляється, насамперед, у нездатності логіки виразити рух, становлення. Розуміючи екзистенцію як щось по самій істоті своєму діалектичне, Керкегор протиставляє гегелівській діалектиці як логіці буття і мислення (Керкегор називає її “кількісною”) екзистенціальну діалектику (“якісну”, за його визначеням). В останньої, “стрибок” – як перехід у нову якість – непояснена (“кількість” не може бути передумовою “якості”, а протиріччя непримиренні, тому що “зняття принципу протиріччя для існуючого означає, що він сам повинний перестати існувати”). Діалектичний аспект проблеми, говорить Керкегор, вимагає мислення іншого роду, ніж мислення абстрактне, чисте від власного існування мислителя, а саме пристрасті мислення, здатного на втримання якісної діалектики існування і нескінченний інтерес, що припускає, існуючого індивідуума до своєї екзистенції. Взявши за критерій енергію відносини людини до Бога, Керкегор виділяє три стадії існування: естетичну, етичну і релігійну. “Естетична” людина, у своєму прагненні до насолоди орієнтований на зовнішнє, не є в Керкегора власне особистістю, що має свій центр у самій собі, – що виступає необхідною передумовою боговідношення. Справжнє існування носить етично-особистісний характер. При цьому особистість як конкретне виступає в Керкегора умовою здійснення етичного як загального, тобто має етичне (борг) не поза собою, а в самій собі. Етичний зміст існування концентрується в Керкегор у понятті вибору. Керкегор цікавить тільки абсолютний вибір, що, будучи здійсненням свободи, (визнаної ним винятково в сфері “внутрішнього” (Innerlichkeit), означає вибір людиною не “того чи іншого”, але самого себе у своєму вічному значенні, тобто грішним, винним і розккриваючим перед Богом. Осередком третьої, релігійної, стадії є в Керкегора мить стрибка віри, що відкриває щирий сенс існування, що складає в абсолютному відношенні до Бога, тобто парадоксальному зіткненні тимчасового і вічного, – що, у свою чергу, є екзистенціальним повторенням аб солютного Парадокса: існуючого (= тимчасового) вічного, коли Бог існував в образі людини. Як вища пристрасть віра здійснюється, згідно Керкегора, всупереч розуму й етичному, затверджуючи себе через абсурд. Підкреслюючи особистий характер боговідношения, Керкегор відкидає опосередкований зв’язок з Богом, визнаючи абсолютну невимовність досвіду віри, – виступаючи тим самим спадкоємцем тієї лінії в інтерпретації християнства, що йде від послань апостола Павла, через філософію Терту-лліана, Августина, середньовічної містики і Паскаля до знаменитого “Sola fide” – “тільки вірою” (врятується людина) – Лютера. Всякий екзистенціальний досвід знаходить у Керкегора справжній зміст і відноситься до сфери щирого існування остільки, оскільки сприяє усвідомленню людиною релігійного значення своєї особистості (на противагу існуванню неістинному, зв’язаному з розсіюванням суб’єктивності і, отже, що веде від Бога). Особлива увагу при цьому Керкегор приділяє страху, зв’язаному з переживанням особистістю свого існування як буття “обличчям до смерті”, а також розпачу як “вихідній точці для досягнення абсолютного”. Існування, згідно Керкегор, вимагає постійного духовного напруги і страждання (особливо на релігійній стадії). Основні екзистенціальні поняття, покликані описати непізнавану і немислиму у своїй таємниці екзистенцію, не виводяться послідовно одне з іншого, але взаємообумовлені таким чином, що кожне поняття вже містить у собі всі інші. Широку поширення філософія Керкегора одержала тільки в 20 ст., виявившись співзвучної й потяг до протестантської неоортодоксії, і шуканням екзистенціалізму, що зароджується. Загострення моральних і релігійних проблем людського існування зближає філософію Керкегора з творчістю Достоєвського. Ірраціоналістичний пафос філософії Керкегора, відмова розуму в пізнанні “останіх істин” буття, що відк-риваються в “раптовість загадкового”, співпадає з духом і основною ідеєю творчості Шестова.

 

Яндекс.Метрика >