...
Камю (Сamus) Альбер (1913-1960) PDF Печать E-mail

Камю (Сamus) Альбер (1913-1960)

Камю (Сamus) Альбер (1913-1960) – французький філософ, публіцист, письменник, драматург. Лауреат Нобелівської премії по літературі (1957). Основні філософські і літературно-філософські роботи: “Міф про Сізіфа” (1941), повість “Сторонній” (1942), “Листа до німецького друга” (1943-1944), есе “Бунтуюча людина” (1951), роман “Чума” (1947), повість “Падіння” (1956), “Шведські промови” (1958) і ін. Філософ екзистенціальної орієнтації. Особливості онтології, гносеології, філософії історії, філософії мистецтва визначені постановкою і вирішенням центральної для Камю проблеми: філософського виправдання стоїчної, бунтарської свідомості, протиставленій “безрозсудному мовчанню світу”. Творчість Камю – невпинний філософський пошук, що цілеспрямований жагучим переживанням за Людину, що виявилася жертвою, свідком і співучасником трагічного надлому часу й історії в ХХ ст. Камю показує, що життя в знебоженому світі з необхідністю веде до обожнення людини, історії і нігілізму ніцшеанської користі. Камю в “Міфі про Сізіфа” прагне відповісти на запитання: як, у чому знайти надію на позитивне буття в світі, у якому релігійна надія померла? Тлумачачи первинне світосприйняття людини як абсурд, Камю досліджує його як характеристику людського “буття-в-світі”, відчуженому і нерозу-мному. Одночасно він характеризує абсурд як межу усвідомленості і ясності розуміння буття. Сполучення онтологічного і гносеологічного смислі здійснюється в переживанні світу людиною, що випала з повсякденного плину життя чи історії. Бачення абсурдності, що здійснилося, буття означає бачення ним своєї людської долі. Мужня чесність перед собою, героїчна готовність до боротьби, тверезість оцінки безпосереднього досвіду Камю протиставляє самогубству і “філософському самогубству” (релігії, міфосвідомістю, утопії та ін.) як варіантам відходу життя і думки від страхітливо-тверезого бачення абсурдності існування. Думка Камю еволюціонує від проголошення тотального бунту проти всіх богів, який вибирає абсурдна людина (“Міф про Сізіфа”) до уявлень про те, що зберегти духовний світ людини і людства за допомогою нігілістичної моралі і філософії неможливо (п’єса “Калігула”). Від стану “все дозволено”, обмеже-ного суб’єктивною вимогою повноти самоутвердження, – до розуміння погрози самій культурі і цивілізації з боку людини, що втратили шкалу цінностей. Камю показує, що абсурдний, беззмістовний світ без Бога породжує героїв (совість, дух, мужність) і тиранів (брехня, насильство, цинізм), з необхідністю потребуючи оцінки бунту як стану моральної свідомості, з одного боку, і переосмислення “світу” як культурно-історичного процесу – з іншого. Недостатність моральної, соціальної, історичної виправданості “бунту проти всіх” переборюються Камю у процесі переосмислення його конструктивно-деструктивних можливостей, в пошуку критеріїв спрямованості бунтарської свідомості людини у визначенні міри абсурдності світу. У романі “Чума” Камю переходить до колективної моралі і прагнення знайти загублене в трагедії “вигнання” (чуми) єдність, радість спілкування. Світ знаходить зміст, який відкривається тільки через осмислений, спрямований на виродження абсурдності світу, бунт. Онтоло-гізація бунту як цілісної установки людської діяльності дозволили Камю трактувати його як інструмента, за допомогою якого світ (історична дійсність, життя) втрачає розрізнену незв’язність і знаходить розумну цілісність. В “Бунтуючій  людині” в аналізі метафізичного (філософського) і політичного бунту Камю рухається від моральної до соціально-історичної обумовленості трансформацій людини, що бунтує в абсурдному світі. Камю оголює умови переходу бунту як відмову від безглуздості і жорстокості в тиранію як примирення з жорстокістю. Саме злиття філософського (метафізичного) і політичного бунтів веде від людської солідарності, пошуку загальних смисложиттєвих орієнтирів до абсолютизму, всезнання, провіденціалізму, терору. У Росії така трансформація була перероблена, згідно Камю, так названою “німецькою ідеологією”, “злими геніями Європи” Гегелем, Марксом і Ніцше, творцями сучасної форми державного нігілізму ХХ ст. Державна ідеологія, що спирається на державний терор, ліквідуючи свободу і мільйони життів, виходить з релятивістського відношення до трансцендентних цінностей і абсолютизації прогресивістської довіри – до історії. Камю застерігав як мислителів від пророчої позиції у світі, де ідея здатна трансформувати канву історії, так і народи, які роблять ці пророцтва ідеологією свого бунту. Камю знаходить обмеження бунту в самій людині, що вийшла зі страждань і винесла з них бунт і солідарність. Така людина знає про свої права, виражає в бунті свій людський вимір і свідомість непереборності трагізму людського існування. Протест проти людської долі завжди приречений на часткову поразку, але він також необхідний людині, як власна праця – Сізіфову. Мистецтво для Камю служить засобом порятунку від нігілізму. Воно не робить людину щасливою, але людина стає вільною, звільняючись від ілюзій прогресу, звертаючи до власної особи, вдивляючись у недосконалість світу. Аналізу мистецтва в Камю рухається від мистецтва як естетичної втечі від реальності до твердження естетики природи й ідеалів все загальності людського спілкування.

 

Яндекс.Метрика >