...
Гуссерль (Husserl) Едмунд PDF Печать E-mail

Гуссерль (Husserl) Едмунд (1859-1938) – німецький філософ, засновник феноменології, одна з найбільш значних фігур у філософії 20 століття. Для фо-рмування його поглядів велике значення мали теорії описової психології Брен-тано і К.Штумпфа, логічні ідеї Лотці, Больцано, Фреге, історицизм Дильтея, трансцендентальний ідеалізм неокантіанства (Наторп). Крім того, у текстах Гуссерля помітний вплив Декарта, Канта, Лейбніца, Локка, Юма. Творчість Гуссерля можна розділити на кілька етапів. Перший з них, що характеризується емпірико-позитивістським нахилом, представлений роботою “Філософія ариф-метики“ (1894), спрямованої на розкриття психологічних основ логіки і матема-тики. У ключовій роботі другого етапу – “Логічних дослідженнях“ (1901) – на-мічений радикальний розрив із психологізмом і емпіризмом, сформульовані ос-новні категорії і програма нової філософської дисципліни – “феноменології“. У 1 томі (“Пролегомени“), критикуючи антропологізм і психологізм у логіку (прагнення редукувати істини логіки і математики до специфіки індивідуально-го або групового дізнання), Гуссерль прагне обгрунтувати “чисту логіку“, що покликана розкрити об’єктивно-ідеальну єдність теоретичного знання, що є не-залежним як від зв’язків між фізичними об’єктами, так і від зв’язків психічних переживань конкретного індивіда. Найбільш важливий 2 том, де позначені центральні проблеми всієї наступної творчості Гуссерля. У “Логічних дослі-дженнях“ есплікуються категорії і принципи феноменології, що покликана по-казати можливість “чистої логіки“ як фундаменту наукового пізнання. Феноме-нологія – до-теоретична наука, не зв’язана метафізичними поняттями, що, за Гуссерлем, безпосередньо описує процес конститування змісту свідомістю. Ця безпосередність обумовлена тим, що феноменологія “виносить за дужки“ як апарат умовиводів, так і традиційні метафізичні проблеми, з яких фундамента-льна – проблема трансценденції або ‘“зовнішнього світу“. Основною теоретич-ною передумовою “Логічних досліджень“ є теорія значення, а основі якої ле-жить розрізнення “позначень“ (Anzeichen) і “вираження“ (Ausdruck) як двох рі-зних функцій знака (Zeichen). У першому випадку знак використовується в по-всякденній комунікації і виконує власне знакову функцію – вказує на предмет або інший знак. Ця функція є вторинною або похідною стосовно “вираження“, що існує поза коммунікації і є носієм значення. Таким чином, для феноменоло-гії головним виявляється дослідження “самотнього“, виключеного з комунікації свідомості, що являє собою первинне джерело суті. Третій, “трансценденталь-ний“ період, охоплює велику частину творчої спадщини Гуссерля. В “Ідеях до чистої феноменології“ (1913) проблематика феноменологічного дослідження свідомості одержує подальший розвиток. На відміну від “Логічних дослі-джень“, полем дослідження феноменології стає “трансцендентальна свідо-мість“. Для досягнення “феноменологічної установки“ і сфери чистої свідомос-ті необхідно послідовне проведення особливої процедури – феноменологичес-кой або редукції “епосі“. Перший етап, що полягає у винесенні за дужки всіх суджень про предмети зовнішнього світу (область “природної установки“ чи повсякденної свідомості), дозволяє виділити індивідуальну свідомість або пси-хологічну суб’єктивність як область дослідження феноменологічної психології. Свідомість з’являється як феномен, не включений у каузальність природних процесів. Другий, етап – ейдетична редукція – спрямована на виявлення сутніс-ної архітектоніки або свідомості його а priori, що представляє собою поле чис-тих сутностей “ейдосов“, що іманентні психічним актам і в той же час несво-дими до них. Третій етап або трансцендентальна редукція, що полягає у вине-сенні за дужки психологічного життя свідомості, відкриває сферу дослідження власне феноменології, як філософської науки. Це трансцендентальна свідо-мість, що є носієм об’єктивно-ідеальної значимості досвіду і не може бути ско-рочена ні до причинно-наслідкового зв’язку фізичних речей, ні до зв’язку пси-хічних переживань окремого суб’єкта. У той же час, трансцендентальну свідо-мість не являє собою самостійною онтологічною сферою “ідей“ або ідеальну субстанцію в стилі Декарта. Термін “свідомість“ використовується Гуссерлем у специфічному розумінні, що виражає прагнення відмежувати феноменологію від метафізичної традиції. Трансцендентальна свідомість вже завжди імманент-но містить у собі будь-яку трансценденцію, будь то “зовнішній світ“ чи “річ у собі“: воно є передумовою і дійсною сферою конститування змісту, у тому чис-лі й умовою поділу “внутрішнього“ і “зовнішнього“. Будучи передумовою предметності, свідомість не може бути, опредмечено і досліджено методами, що об’єктивують. Фундаментальною характеристикою свідомості є інтенціона-льність – усяка свідомість, є “свідомість про“ – тобто свідомість існує лише як припущення або “думка“ предметів, як свідомість іншого, а не як свідомість власних актів. Інтенціональність описується як двочленна корелятивна струк-тура, що включає акт припущення предмета (ноезис) і нерозривно зв’язаний з ним предмет, що осмислюється, (ноема). Поетичні фази формують різноманітне і мінливе життя або свідомість його “реальний“ момент; ноема являє собою “ідеальний“ момент, предметний зміст, що зберігає ідентичність у різний актах свідомості. Ноема в кожнім ноетичнім акті представлена подвійно: як актуальне поле, “висвітлене“ даним актом, і як інші, потенційно можливі переживання предмета або “обрій“, що є умовою всякої актуальності. (Сприйняття однієї зі сторін куба припускає наявність інших його частин як чи обрій потенційності.) У підставі ноетико-норматиче-ских структур лежать темпоральние фази свідо-мості, що власне і формують первинні значеннєві розходження, засновані на розходженні тимчасових моментів потоку переживань. Темпоральность свідо-мості описується як структурна єдність трьох моментів: “тепер“ – крапка, її утримання (ретенция) і передбачення (протенция) або конститування умов на-ступного моменту. У “Картезіанських міркуваннях“ (1932) Гуссерль переосми-слює проблему інтенціональності в термінах декартівського соgito, визнаючи тим самим зв’язок феноменології з попередніми системами трансцендентально-го ідеалізму. Центральне поняття цього періоду творчості – трансцендентальна суб’єктивність его, що досліджується феноменологічною “егологією“. Сам тер-мін “суб’єктивність“ використовується Гуссерлем у двох значеннях. З одного боку, він позначає всю сферу трансцендентального досвіду або “монаду“, що володіє нескінченним потенціалом пізнання й описувала у вигляді інтенціона-льної структури ego cogitatio cogitatum (де cogitatum – синоніми ноезиса і ное-ми). З іншого боку, трансцендентальною суб’єктивністю називається перший елемент зазначеної тріади – чисте ego, абсолютна суб’єктивність, що представ-ляє собою стійкий полюс, що зберігає свою ідентичність у всіх різноманітних актах і тим самим підтримуючий єдність свідомості. Повернення до суб’єкта, здійснюване Гуссерлем, не означає відродження антропологізму, інтроспекції і “самопізнання“. Чиста свідомість або трансцендентальне “Я“ являє собою гра-ничну крапку досвіду, з яким сам цей досвід, що включає як індивідуальне “Я“, так і світ, що є завжди як корелят свідомості, обдивляється й описується незацікавленим спостерігачем. Феноменологія, що у ранніх роботах виступала як до-поміжна дисципліна для створення фундаменту чистої логіки, здобуває тут ста-тус “першої філософії“ і підстави будь-якого можливого знання, що повинне бути заново відбудоване на феноменологному фундаменті. Пізній етап філо-софствування Гуссерля характеризується частковим відмовленням від ідеї стро-го беспередпосилкового знання. Це продиктовано проблематикою останньої книги Гуссерля “Криза європейськ наук і трансцендентальної феноменологі“ (1938), присвячен сфері соціалістичної і повсякденної свідомості, що колись “виноси за дужки“. Ще в “Ідеях“ Гуссерль ввів термін “інтерсуб’єктивність“ для позначення зв’язку з іншими “Я“. Прагнучи уникнути ідеалізму і соліпсиз-му, він ретельно розробляє проблематику інтерсуб’єктивности в “Картезіансь-ких міркуваннях“, де інше “Я“ осягається монадой шляхом “відчуванния“, ана-логії, “відображення“, тобто необхідним, але вторинним образом. Ця вторинність робить проблему інтерсуб’єктивности власне кажучи нерозв’язної в рам-ках трансцендентально-феноменологичного ідеалізму. У “Кризі“ для рішення сформованого парадокса вводиться поняття “життєвого світу“, що покликана об’єднати еgо-монади і виявити конкретно-історичний шар конституювання змісту як корелят-трансцендентальної суб’єктивності. “Життєвий світ“ являє собою сферу дорефлексивних фундаментальних очевидностей повсякденної свідомості, що кореняться в практичній діяльності і є непереборною передумо-вою наукового знання. Ці очевидності, що володіють історичністю і релятивні-стю, будучи необхідними корелятами трансцендентальної суб’єктивності, по-рушують її чистоту і самодостатність. Тим самим ставиться під питання те, що раніше представлялося Гуссерлем безсумнівним, – можливість абсолютної і не-зацікавленої позиції феноменолога. Досліджуючи процес виникнення категорі-ального апарата науки Нового часу, Гуссерль показує, що “чисті“ поняття ма-тематики і геометрії споконвічно кореняться в первинних оче-видностях “жит-тєвого світу“, у дорефлексивной наївності повсякденної свідомості. У процесі історичного розвитку цей зв’язок виявляється втраченим, що веде до глобаль-ної кризи європейської раціональності, що втрачає смисловиття обрій людських ідеалів і цінностей. Гуссерль дуже вплинув на формування таких плинів як ек-зистенціалізм (Сартр), структуралізм (Дерріда), неотомізм; крім того, феноме-нологія була сприйнята багатьма школами соціології і психології. Серед тих, хто були учнями Гуссерля, – такі фігури як Хайдеггер, Левинас, Шелер, Р.Ингарден. В останні десятиліття інтерес до спадщини Гуссерля незмінно зро-стає; феноменологія одержала поширення в США, Великобританії, Японії й інших країн.

 

Яндекс.Метрика >