...
ФІЛОСОФІЯ, ЇЇ РОЛЬ В ЖИТТІ ЛЮДИНИ І СУСПІЛЬСТВА PDF Печать E-mail


1.    Дофілософський світогляд і картини світу.
2.    Філософія як світогляд.
3.    Специфіка філософського знання його функції. Основні розділи філософії.
4.    Джерела філософського знання.
5.    Матеріалізм і ідеалізм – основні напрямки філософії.

1. Дофілософські світогляди і картини світу

Філософія – світоглядна форма свідомості. Однак не усякий світогляд можна назвати філософським. В людини можуть бути досить зв’язкові, але фантастичні представлення про навколишній світ і про себе самому. Кожний, хто знаком з міфами Древньої Греції (чи з міфами інших народів світу – єгиптян, вавілонян, ассірійців), знає, що протягом сотень і тисяч років люди жили як би в особливому світі мрій і фантазій. Ці вірування і представлення грали в їхньому житті дуже важливу роль: вони були своєрідним вираженням і збереженням історичної пам’яті, регулятивом їхньої соціальної організації.
Пішли міфи і міфологічна форма світогляду в минуле? ли не залишилося реліктів міфокультури в сучасній свідомості і культурі? в наше “освічене” час, мабуть, уже ніхто не вірить в “три кити”, на яких тримається Земля, або в змія-спокусника, який ввів в смертний гріх прабатьків людства. Але зате в широкій свідомості мас діються і живуть інші, не менш, а може бути, і більш ілюзорні ідеї (з повною підставою їх варто визнати ідеями світоглядними): про расову або національну перевагу, про непогрішність деяких політичних партій і нескінченної мудрості їх вождів, про комунізм, до якого ведуть “всі дороги”, і ін. Міфологічним світоглядом – незалежно від того, до далекого минулого або сьогоднішнього дня воно відноситься – ми назвемо такий світогляд (чи таку систему поглядів на об’єктивний світ і на місце в ньому людини), що заснована не на теоретичних доводах і міркуваннях, а або на художньо-емоційному переживанні світу, або на суспільних ілюзіях, до породжених неадекватним сприйняттям великими групами людей (класами, націями) щільних процесів і своєї ролі в них. Одна з особливостей міфу, що безпомилково відрізняють його від науки, полягає в тім, що міф пояснює “всі”, тому що для нього немає непізнаного і невідомого. Він є найбільш ранньої, а для сучасної свідомості – архаїчною формою світогляду.
Близьким до міфологічного, хоча і відмінним від нього став релігійний світогляд, що розвився з надр ще нерозчленованої, не диференційованої суспільної свідомості. Як і міфологія, релігія апелює до фантазії і почуттів (це можуть бути і дуже високі почуття – любові – віри, надії, благоговіння перед життям, буттям, світобудовою). Однак на відміну від міфу релігія не “змішує” земне і сакральне, а найглибшим і необоротним образом розводить їх на два протилежних полюси. Творча всемогутня сила – Бог – коштує над природою і поза природою. Буття Бога переживається людиною як одкровення. Як одкровення людині дано знати, що душа його безсмертна, що за труною його чекає вічне життя і зустріч з Богом.
Релігія, релігійна свідомість, релігійне відношення до світу не залишалися незмінними. Протягом історії людства вони, як і інші утворення культури, розвивалися, здобували різноманітні форми на Сході і Заході, в різні історичні епохи. Але всіх їх поєднувало те, що в центрі будь-якого релігійного світогляду існує пошук вищих цінностей, щирого шляху життя, і те, що і ці цінності, і ведучий до них життєвий шлях переноситься в трансцендентну, потойбічну область, не в земну, а в “вічну” життя. Всі діла і вчинки людини і навіть його помислів оцінюються, або схвалюються по цьому вищому, абсолютному критерію.
Релігія, безумовно, ближче до філософії, чим міфологія. Погляд в вічність, ціннісне сприйняття життя, пошук вищих цілей і змістів присущи обом формам свідомості. Однак є і розходження. Релігія – свідомість масове. Філософія – свідомість теоретичне. Релігія не вимагає докази, розумного обгрунтування своїх положень, істини віри вона вважає вище істин розуму. Філософія – завжди теоретизування, завжди робота думки.
Стосовно філософського світогляду дофілософські (дораціональні) світоглядні форми й історично і логічно виявляються їх необхідним, звичайним приходящим. Міфологічна свідомість була свідомістю глибокого, інтимного зв’язку людини і природи в епоху родового ладу. Релігійна свідомість (якщо говорити про його саму коштовну, гуманістичну сторону) було першим людським поглядом в вічність, першим усвідомленням єдності людського роду, глибоким відчутому універсальної цілісності буття.
За довгі століття свого існування кожна зі світових релігій створила свій образ світу, виробила свій імператив особистого і соціального поводження. Християнство усю свою двохтисячорічну історію виношувало одну головну ідею – есхатологічну: ідею “другого пришестя”, кінця світу, кінця історії. В буддизмі (виник в древній Індії в середині I тис. до н.е.) центральна ідея – “нірванам”, що означає “угасання”, “загасання” життя і прагнення до неї. Угасання життя, припинення бажань є, відповідно до навчання цієї релігії, єдиний шлях і до припинення страждань, тому що життя і страждання завжди нерозривне зв’язані між собою, не віддільний друг від друга. В людській культурі немає такого іншого приклада космічного песимізму. Третя світова релігія – іслам (виник в VII ст. н.е. В Аравії) – визнає абсолютну владу над світом єдиного Бога, воля якого навічно визначила долю кожного.
Взаємовідносини філософії і релігії в історії культури не було однозначним. В середні століття (і на Заході, і на мусульманському Сході), коли духовна влада релігії (і заснована на ній політична влада церкви) над людьми була безроздільної, філософії приділялася лише роль “служниці” богослов’я. В Новий час, особливо в епоху Освіти (XVIII ст.), філософія заявила про своїй “емансипації” від релігії, а потім – в особі найбільш радикальних атеїстів – почала дійсну атаку на релігію і її догмати. В XIX ст. Великий філософ-ідеаліст Гегель, будучи сам людиною помірно-релігійних поглядів (він був протестант-лютеранин), в ієрархії форм духу релігію і філософію відніс до самим його вищих форм, але все-таки на вершину піраміди поставив понятійне мислення, тобто філософію, а релігії “присудив” лише друге місце.
Дійсний ренесанс релігія (і релігійна філософія, що грунтувалася на ній,) пережили в Росії в другій половинні XIX ст.(Вл. Соловйов) і в перші два десятиліття XX ст., відомі як “срібне століття” російської культури (більш докладно про це див. В II главі).

2. Філософія як світогляд
У масовій свідомості філософія нерідко представляється чимось дуже далеким від реального життя. Про філософів говорять як про людей “не від світу цього”. Філософствування в такім розумінні – це велике, мрячне міркування, істинність якого не можна ні довести, ні спростувати. Подібному до думки, однак, суперечить той факт, що в культурному, цивілізованому суспільстві кожен мислячий людина хоча б “трошки” – філософ, навіть якщо він і не підозрює про це.
Прислухаємося до розмови “за коньячком”, що ведуть в романі Ф. М. Достоєвського “Брати Карамазови” в уїзному місті Скотопригонську Федір Павлович Карамазов і його сини: Іван і Альоша. Старий Карамазов звертається спочатку до старшого сина, Іванові:
–    ...А все-таки говори: є або бог немає? Тільки серйозно! Мені треба тепер серйозно.
–    Ні, немає бога.
–    Альошка, є бог?
–    Є бог.
–    Іван, а безсмертя є, ну там яке-небудь, ну хоч маленьке, малюсіньке?
–    Немає і безсмертя.
–    Ніякого?
–    Ніякого.
–    Тобто повний нуль або щось. Може бути, щось яке-небудь є? Все ж таки не ніщо!
–    Зроблений нуль.
–    Альошка, є безсмертя?
–    Є.
–    А бог і безсмертя?
–    І бог і безсмертя. В богу і безсмертя.
–    Гм. Імовірніше, що прав Іван. Господи, подумати тільки про те, скільки віддав людину віри, скільки всяк сил даром на цю мрію, і це стільки тисяч років! Хто ж це так глузує з людини? Іван? Востаннє і рішуче: є або бог немає? Я востаннє!
–    І востаннє немає. .
–    Хто ж глузує з людей, Іван?
–    Чорт, повинне бути, – посміхнувся Іван Федорович.
–    А чорт є?
–    Ні, і чорта немає.
–    Шкода. Чорт візьми, що б я після того зробив з тим, хто перший видумав бога! Повісити його мало на гіркій осиці
–    Цивілізації б тоді зовсім не було, якщо би не видумали бога.
Навряд або Федір Павлович Карамазов, людина малокультурний і малоосвічений, читав “Критику чистого розуму” Канта – головне і дуже складний добуток великого німецького філософа. А якби прочитав, те довідався б, що не він один мучився питаннями про бога, душ і безсмертя. По Канті, всі ці ідеї – трансцендентальні ідеї чистого розуму, об’єкти яких не можуть бути дані в досвіді, але які життєво необхідні людині як вищі принципи, регулятиви його морального поводження і моральної орієнтації в світі. Інтелектуальна дистанція між Федором Карамазовим і Еммануїлом Кантом – величезна (по глибині думки, методологічної старанності і перевірки формульованих висновків і проблем, що ставляться,). Але і перед вищою філософією (Платоном, Кантом, Гегелем, Вл.Соловйов) стояли і коштують ті ж проблеми, що II перед “простими смертними”. Тому що ці проблеми “придумують” не люди, а життя. Тут доречна така аналогія. “Музику, – говорить М.І.Глинка, – складає народ. Композитори її лише аранжують”. Так і філософи – лише “переводять” на свою, категоріальну мову назрілі проблеми культури, уловлюють і особливим образом виражають дух свого часу. В філософа – своє, “внутрішній” зір.
Філософська і художня інтуїції не суперечать, а навпроти, глибоко співзвучні моральному почуттю “простих” людей – їх впевненості в тім, що людське життя має неминущий, вищий зміст, зводи не к. Випадковості її емпіричного існування. (Деякі люди вважають це почуття релігійне.) Філософ – не “надлюдина”, ніщо людське йому не чуже. Дарунок філософа – особливий дарунок: з’єднати в собі мудрість старця, за плічми якого великий досвід життя, з безпосередністю, навіть наївністю дитини, що не втратив здатності щиро дивуватися тому, що для інших звичайно і звично. Філософ, звичайно, багато чого не знає. Але він знає про своє незнання.
Для людини і раніше і тепер самим дивної (а тому і найважливішим і найпершим об’єктом його інтересу й уваги був, залишається і залишиться він сам. Але якщо повсякденна свідомість “захоплюється”, фіксує лише випадковий (ситуативний) момент людської сутності, якщо навіть мистецтво проникає в світ людини, розсовуючи (і в минуле й в майбутнє) границі часу, то філософія “переступає” і через випадок, і через час – вона і є то “чарівне дзеркало”, дивлячись в який, людина бачить себе як істота космічне, вічне.
Філософська думка є думку про вічний. Але це не значить, що сама філософія поза історична. як і всяке теоретичне знання, філософське знання розвивається, збагачується всі новим і новим змістом, новими відкриттями. При цьому зберігається наступність пізнаного. Однак філософський дух, філософська свідомість – це не тільки теорія, тим більше теорія відвернена, безпристрасна-умоглядна. Науково-теоретичне знання складає лише одну (і при цьому навіть не основну, не головну) сторону ідейного змісту філософії. Іншу, безумовно домінуючу, ведучу його сторону, утворить зовсім інший компонент свідомості – духовно-практичний. Саме він виражає зміст життя, ціннісно-орієнтуючий, тобто світоглядний, тип філософської свідомості в цілому. Був час (античність, середньовіччя), коли ніякої науки ніде ще не існувало, але філософія знаходилася на найвищому рівні свого творчого розвитку. Більш того, сама наука (вже в Новий час) своїм походженням багато в чому зобов’язана філософії. З цього випливає, що й в сучасній філософській свідомості “першу скрипку” грає не розум, а моральна, цивільна інтуїція, внутрішнє почуття вищої правоти і справедливості.
Сказане означає також і то, що в лабораторії філософської творчості логічні аргументи і побудови грають хоча і дуже важливу, але все ж вторинну, головну роль. В своїх же вихідних положеннях і посилках філософські ідеї зверхраціональні і зверхлогічні – вони приймаються “за віру”, без обдумування. Кожен великий філософ надихався спочатку однієї його великою ідеєю, що опромінила, одним глибоким переживанням, що підказувало не тільки його розуму, але і серцю, де, на якому шляху шукати істину. Логіка лише розкривала, виводила наслідку, що або повинні можуть виникати з прийнятої системи відносин і цінностей, з його загальних представлень про світ і шляхи його пізнання. Логіка, дискурсивна мова філософського тексту є свого роду “поступка” автора читачу; вони потрібні для того, щоб пояснити, викласти філософське відкриття, але не для того, щоб це відкриття зробити. (Так і в мистецтві: жоден художник не створив скільки-небудь значний добуток розумовим шляхом, жоден творець не міг ніколи “згадати”, як, з яких попередніх міркувань і доводів прийшли до нього в голову ідея і задум утвору.)
Що ж спонукує філософа до творчості? Тільки або “подив”, як вважав Аристотель? А якщо подив, то чому? Чому дивувався, наприклад, Стагіріт? Можна сказати, що усьому. Однак більше всього його батька і творця логіки, дивувало те, що світ логічний, раціональний, що його можна пізнати. На почутті високого гносеологічного оптимізму діється наука. Все дійсне – розумно. Як би ні обгрунтовував раціонально Гегель свій абсолютний раціоналізм, для нього самого він не був ні дедуктивним висновком, ні досвідченим, емпіричним узагальненням.
Парадоксально, але факт: розумність світу не має під собою розумного обгрунтування. Не має тому, що в раціоналізму є своя “ахіллесова п’ята”: віра в всесилля розуму, як і будь-яка віра, зусиллями самого розуму не доказова. До того ж, якщо світ розумний, те чому в ньому так багато горя і страждань, чому існує світове зло? Добро не віддільне від зла, життя – від смерті, як світло не відокремимо від тіні, що він відкидає. Філософська свідомість є не що тільки пізнає, але й інтимно-особистісне, співпереживаюча і співчуваюча свідомість. “Подив”, про який говорив Аристотель, – це акт розуму. Воно означає безкорисливу, чисту допитливість, без чого дійсно не було би філософії і не було би науки. Але про іншу сторону філософського знання, зверненої не до зовнішньому світу, а до самої людини, дуже коротко і гранично виразно сказав Сократ: “Смерть – від надихаючого генія філософії”.
Смертний не тільки людина, смертні і тварини. Але лише людина знає про це. Саме тут найбільше близько сходяться, стикаються між собою в своїх джерелах, філософія і релігія. Обидві вони – але кожна по-своєму – звернулися зі словами розради до смертної людини. Філософський спосіб життя (як і спосіб життя щиро віруючої, релігійної людини) є насамперед усвідомлений, глибоко продуманий і відчутий практичний .відповідь людини самому факту кінцівки, тимчасовості свого існування. Питання про сенс життя кожна людина повинна вирішити для себе сам. Якщо наукова істина має загальний характер, то істина філософська, що укладається в собі визначений ціннісний момент і імператив поводження, призначена все-таки для “індивідуального користування”.
Якби життя було тільки веселощами і святом, якби в ній не було місця ні турботам, ні тривогам, ні прикростям, філософії, швидше за все, просто не було б. В людей би не було проблем, а виходить, не стало би проблем і філософських. Але той, хто постійно ясний, писав поет, той просто дурний. Самовдоволення – найперша і сама безперечна ознака бездуховності. Філософ – нещадний критик застою, для багатьох небезпечний, а тому і небажаний збудник спокою. На філософську критику влада завжди відповідала аж ніяк не теоретичними аргументами. Афінський суд присудив Сократа до смерті. Мученицьку смерть прийняли Томас Мор і Джордано Бруно. 27 років в злочин провів Томмазо Кампанелла, чверть століття нудився в якутській тундрі Чернишевський, ледве не позбавився голови Радищев. XX століття продовжило цю “традицію”: кращих, найвидатніших мислителів Росії або розстріляли, або насильно видворили в вигнання.
Несправедливої влади потрібна не істина, їй потрібний міф. В міфі бідує і “агресивна більшість”, що холопствує перед такою владою, що чекає подачки зі столу диктаторів. Не випадково філософія з’явилася там, де народилася демократія: в грецьких містах-полісах, в столиці Древньої Еллади – в Афінах. Ніякої філософії не могло бути і не був в Спарті (теж грецькій державі, що була сусідом і противником з Афінами), тому що там не було демократії, рівно як не було і вільного часу в спартанців. Весь їхній час був зайнятий гімнастикою, муштрою, або війнами підготовкою до них. В тоталітарному суспільстві “немає проблем”, тому що навіть приватне, особисте життя громадян знаходиться під постійним, невсипущим контролем державної влади. Індивіду не приходиться самому вибирати, самому вирішувати і самому відповідати за свій вибір і за свої рішення.
Філософствування ж завжди повинне бути вільно – від будь-якої зовнішньої для нього мети. Воно не може діятися “за замовленням” і “по указі”, інакше це вже буде не філософствування, а пропис директивної ідеології. Вже Аристотель вважав, що, філософствуючи, людина випробує вище блаженство, саме в цьому акті він більше всього наближається до Бога (Бог і є ідеальний філософ – всі знаючий, що вічно споглядає самого себе і свій утвір).
З найдавніших часів в лоні філософського знання склалися і викристалізувалися категорії (фундаментальні знаряддя життєвої орієнтації людини): буття, простір, час, рух, воля, розум, краса і т.п., мовою категорій будувалися світоглядні теоретичні системи, що виражали концептуальні представлення культури про природу (космосі), Бог і людину.
У різні епохи складалися різні типи світоглядних систем. Відзначимо з них наступні.
1. Космоцентризм – відмітна риса найбільш древньої (досократівської) філософії. За видимим нескінченним різноманіттям тіл і явищ природи еллінські мудреці (VII – VI ст. до н.е.) прагнули розпізнати єдину сутність. Нескінченна міць, гармонія космосу була в очах греків надійною опорою, основою того, що гармонічним і розумним повинно бути і їх суспільний світ, і їхня моральність.
2. Для філософії і культури середніх століть (як в Європі, так і на Сході) характерний теоцентризм (Теос –Бог). Це відповідало тому винятковому значенню, що в ту епоху мала релігія. Всі інші форми свідомості були підпорядковані їй, як васали в феодально-становому суспільстві були підлеглі своєму пану.
3. Інше світовідчування принесла із собою епоха Відродження (XIV – XVI ст.). Людина відчула й усвідомила себе центром всесвіту. Антропоцентризм (гуманізм) означав реабілітацію не тільки духу, але і тіла людини. Ні жодну іншу епоху ідеал цілісної, універсально розвитий особистості не був так близький до його реальному, дійсному втіленню в життя, як в цю велику, яскраву епоху, коли, звільнившись від ідеологічного і морального пресу середньовічного аскетизму, людина не виявилася ще в владі сили, що підпорядковує – твердого-одномірного, буржуазного поділу праці.

3. Специфіка філософського знання і його функції.
Основні розділи філософії
Наукове знання байдужне до змістів, цілям, цінностям і інтересам людини. Навпроти, філософське знання – це і є знання про місце і роль людини в світі. Таке знання глибоке особистості, імперативне (тобто зобов’язує до визначеного способу життя і дії). Філософська істина об’єктивна, але переживається вона кожним по-своєму, відповідно до особистого життєвого і морального досвіду. Тільки так знання стає переконанням, захищати і відстоювати яке людина буде до кінця, навіть ціною власного життя. В цій найголовнішій своїй функції філософія є не що інше, як стратегія життя – навчання про тім, “яким треба бути, щоб бути людиною”.
Англійський філософ Б.Рассел визначив місце філософії в духовному житті людини як “нічийну землю” між наукою і релігією – двома основними формами освоєння їм світу. Подібно науці, філософія покладається на розум, але в той же час філософські проблеми такі, що однозначної відповіді на них одержати неможливо. Інакше кажучи, питання філософії, питання світогляду не можна дозволити вичерпно, раз і назавжди саме тому, що з кожним кроком історії, спочатку з нової, з більш високим рівнем суспільних відносин, в суспільному світі людини складаються інші ситуації, дозрівають інші протиріччя. І щоб зрозуміти, осмислити, оцінити їх, потрібно напружена і невпинна робота філософської думки, що знаходиться в деякій іншій площині, ніж думка вченого.
Філософ не задовольняється об’єктивною картиною світу. Він обов’язково “уписує” в неї людини. Відношення людини до світу – вічний предмет філософії. Разом з тим предмет філософії історично рухливий, конкретний, “людське” вимір світу змінюється зі зміною сутнісних сил самої людини.
Таємна мета філософії (як і релігії) – вивести людини з сфери щоденності, потягнути його вищими ідеалам, додати його життя істинний зміст, відкрити шлях до самих зроблених цінностей. Але якщо релігія – це масова свідомість, то філософія – свідомість елітарна, потребуюча не тільки таланта, але і професійної виучки.
Органічна сполука в філософії двох начал – науково-теоретичного і практично-духовного – визначає специфіку її як зовсім унікальної форми свідомості, що особливо помітно виявляє себе в її історії – в реальному процесі спадкування, розвитку ідейного змісту філософських навчань, що історично, в часі зв’язані між собою не випадковим, а необхідним образом. Всі вони – лише грані, моменти єдиного цілого. Так само, як і в науці й в інших сферах раціональності, в філософії нове знання не відкидає, а діалектично “знімає”, переборює свій колишній рівень, тобто включає його в себе як свій окремий випадок. В історії думки, підкреслював Гегель, ми спостерігаємо прогрес: постійне сходження від абстрактного (відверненого, однобічного) знання до знання все більш і більш конкретному (повному, багатобічному). Послідовність філософських навчань – в основному і головному – така ж, як і послідовність в логічних визначеннях самої ідеї, тобто історія пізнання відповідає об’єктивній логіці пізнаваного предмета.
Однак закону сходження, закону прогресу, як і влади часу, не підкоряється практично духовна (ціннісна) складова філософського знання. Вона те саме що мистецтво, до історії якого теж не можна підходити з мірками “вище” – “нижче”. Учені, по образному вираженню Ньютона, стоять “на плечах” своїх попередників: всі вони своєю творчістю продовжують, розвивають одну загальну справу. Художники всі не “вибудовуються” в один ряд, тому що кожний з них – це особливий світ, особливий всесвіт (що не виключає наступності в художньому досвіді епох і поколінь. Великий художник – великий виразник свого часу, і саме в цьому творчість його має вічне, неминуще для людей значення.
А філософія? Історичне буття її двоїсте, а тому й унікально: як наука, що осягає реальні відносини в об’єктивному світі і пізнанні, вона розвивається, її побудови минущі (що і підкреслював в своїй історико-філософській концепції Гегель). Але як ціннісно-особистісний прояв духу, як змістовножиттєва орієнтація свідомості філософське навчання прориває завісу, часу, він звертається до Вічності, а тому ні “застаріти”, ні уступити своє унікальне, не замінне нічим і ніколи місце в культурі її новим утворенням воно не може. “Нове” і “старе” – на рівних – представляють світову філософію, як рівною мірою представляють нашу земну цивілізацію Будда і Христос, Есхіл і Шекспір, Вергілій і Данте, незалежно від століть і тисячоріч, що розділяють їх за часом.
Однак і теоретична складова філософського знання, тобто його внутрішня лотка, успадковується набагато більш складним образом, ніж знання спеціально-наукове. Складніше тому, що філософська ідея багатозначна, вона може бути розвита, продовжена в різні, навіть протилежні напрямки. Так, з філософії Локка (англійський філософ XVII ст.) його послідовники (співвітчизник Берклі і французькі просвітителі Дідро, Гольбах, Гельвецій) зробили прямо випливаючі висновки (Берклі – суб’єктивно-ідеалістичні, французькі мислителі – матеріалістичні). З філософських ідей Канта, Гегеля, Маркса виросла майже вся сучасна думка. Але в кожного кантіанця, гегелівця, марксиста (особливо в останнього) – “свій” Кант, “свій” Гегель, “свій” Маркс, своя інтерпретація попередників. До того ж жоден великий філософ не “виведений” з одного, єдиного джерела. Кант спирався на Лейбніца і Юма, Маркс – на Гегеля і Фейєрбаха, Вл. Соловйов – на Платона і християнську патристику (у кожнім випадку це були різні джерела, що особисто переборювалися потім в нових побудовах і шуканнях філософів). Все це малює багатомірну, аж ніяк не лінійну картину народження і долі нового філософського знання, де найважливіша, вирішальна роль належить творчому генію критики. “Ваш улюблений девіз?” – запитували в Маркса. – “Піддавай все сумніву.” Під такою відповіддю розписалися б багато філософів.
Особливого пояснення й уваги до себе вимагає сам факт існування і розвитку – в відносній самостійності стосовно світової філософії – філософії національної (філософії окремого народу). Це – ще одна відмінність філософії від науки. Немає і не може бути німецької (російської, китайської, японської) математики (фізики, хімії, біології). Не може бути національної таблиці множення, таблиці тригонометричних функцій. Однак російська, німецька, французька філософія – поняття не тільки припустимі, але і зовсім необхідні для того, щоб вести мову про реальний процес народження і життя філософських ідей в світі культури і цивілізації. Ідеї філософії (у першу чергу з боку їх соціального змісту і генезису) найглибшим чином виражають “душу” народу, його внутрішній духовний досвід, його таємні мрії і сподівання, осмислюючи цей досвід і тенденції, що полягають в ньому, як грані, момент загальнолюдського. Так, російська філософія (“російська ідея”), розвивалася в співтворчості, але й в визначеній “опозиції” до філософії Заходу. З глибинних надр народного духу і свідомості, з морального досвіду поколінь, із трагічного досвіду своєї історії вона зробила найглибші, проникливі висновки, сформулювала безкомпромісні імперативи про те, що цінність людського життя абсолютна, що експерименти, насильство над природним ходом життя людей неприпустимі, що ніякий “прогрес” – ні науковий, ні технічний, ні соціальний – не коштує сльозинки дитини, не може і не повинний бути куплений ціною руйнування особистості. Російські філософи не прийняли ідеал споживання, ситого благополуччя, як не прийняли вони і позитивістсько-раціоналістичної моделі людини, протиставивши всьому цьому свій погляд, своє бачення реальності. Це була ідея цілісності, ідея всеєдності. Розум, логіка складають істотну рису людського духу, але не вичерпують його. Цільне знання, як і цільна особистість, знаходяться сукупними зусиллями душі: емпірією, умоглядом і вірою. “У Росію можна тільки вірити” – слова "зі знаменитого чотиривірша Тютчева містять в собі той зміст, що вищі істини відкриваються людині безпосередньо, інтуїтивно, якщо тільки людина не байдужа до них, якщо вона натхненна, прояснена любов’ю до своєї землі і до свого народу.
Складаючи стрижень національної самосвідомості, національна філософія відкриває такі істини, виробляє такі цінності, що неможливо зрозуміти і прийняти, не беручи участь в житті і справах своїх співгромадян і співвітчизників. Такі імперативи і цінності не засвоюються і не передаються “книжним” шляхом, подібно будь-якій іншій (наприклад, науковій або науково-технічній) інформації. Всупереч представленню просвітителів, простий “експорт” філософських, світоглядних ідей з однієї країни (культури) в іншу, з іншим історичним досвідом і соціальним способом життя, з іншим менталітетом і іншою психологією не можливий, такі ідеї не прищепляться, не зіллються з духом народу, з масовою свідомістю, не викликають широкого інтересу, залишаючись – і то лише для любителів інтелектуалів – відверненим, нежиттєвим знанням (як, приміром, філософія йоги для європейців XX ст.).
Можливий і інший випадок. Яскравий приклад тому – “засвоєння”, але аж ніяк не адекватне, марксизму Росією. Основна ідея Маркса – про силу капіталу, що цивілізує, про те, що жодна суспільно-економічна формація нс зникне доти, поки не вичерпає цілком власний резерв розвитку продуктивних сил, – російським революційним марксизмом (більшовизмом) сприйнята і об’єктивно оцінена не була. Вона не була і не могла бути затребувана в умовах, коли широка масова свідомість (а на його основі і теоретик російського революційного марксизму – Ленін) горіло нетерпінням експропріації експропріаторів, чеканням і заклинанням світової революції. В 1917–1918 р. народна свідомість Росії впивалося “музикою революції”.
Яку ж струну російської народної свідомості так глибоко і так звучно торкнулася зовсім не російська (а власне кажучи своєму, по походженню і первісній соціальній адресі – західноєвропейська) філософія марксизму? Торкнулася не стільки розум, скільки серця тих, хто “діалектику учив не по Гегелю”, а по безпосередній грізній і жорстокій реальності життя? Ця “струна” натягалася і звучала задовго до 1917 р., задовго до Леніна. Але Ленін уміло “ударив” по ній. Ленін же сформулював і “надзадачу” вирішального моменту історії: з’єднати стихійний рух з такою ідеологією, що проголошує й обгрунтовує світову, глобальну місію пролетаріату як рятівника і визволителя людства. Те, що в Росії до початку XX ст. пролетаріат складав лише частки відсотка від загального числа самодіяльного населення, “замічене” не було. Не це було головне. “Місія пролетаріату”, “диктатура пролетаріату” – такі поняття призначалися для теорії і пропаганди. Однак масовою свідомістю вони легко і просто переводилися на свою мову: для нього, як і сотні років тому, мова йшла про особу, месіанської ролі Росії в світі, про її світове політичне і духовне лідерство. Те, що російський марксизм виявився зовсім не схожий на марксизм самого Маркса, не можна назвати ні перекручуванням, ні фальсифікацією, це по-своєму нормальний і навіть неминучий, що не залежить від чиєї б то ні було волі процес самостійного життя ідеї – самостійної і стосовно її автора. (Ніщо подібне відбувається і з долею наукового відкриття, технічного винаходу – вони викликають наслідки, яких самі дослідники і винахідники не могли заздалегідь передбачати.)
Як і будь-яке знання, філософське знання є єдність істини й омани. Але в філософії дані поняття наповняються своїм, особливим змістом. Цей зміст – соціально-історичний, соціально-моральний, він необхідно містить в собі оцінку не тільки нашої думки, але і зв’язаного з нею, заснованого на ній нашої дії. Однак лише та дія (той учинок, те рішення, той намір) щира, яка відповідає вищим цілям, вищому призначенню людини – розвитку його універсальних, фізичних, інтелектуальних і духовних сил. Істина, як щире життя, є проходження таким імперативам і цінностям, що не обмежують, не звужують, а розширюють і розвивають сутнісні сили і творчі здібності людини. Омана зі своєї сторони, – теж не проста логічна, суб’єктивна помилка, не “недогляд” або “недолік”, тим більше, не “підступ” зловмисників, а неминучий наслідок того, що “помиляється” сама історія.
Так, надії християн на прихід “царства божого”, як і запевнення комуністів про те, що “усі дороги” ведуть в наше століття до суспільства волі, рівності і братерства, можна “списати” в помилки, оскільки не підтвердилося ні те, ні інше! Але в цих помилках полягало і глибоко щирий зміст. Моральний імператив (ідеал, мрія), звичайно, не є ще сама реальність, але вона – це “знак” з майбутнього. Зміна моральних понять в суспільстві, “переоцінка цінностей” – самий чуйний і точний показник того, що або відбуваються грядуть великі, серйозні зміни в житті мільйонів і мільйонів людей. Адже ніякі ідеї не виникають “з нічого” і не падають з неба.
Суперечливе відношення суспільної моралі до самого існування приватної власності (то осуд її як джерела всіх лих, то виправдання – як основи і гаранта волі), що знайшло, сутнісне відтворення і відображення в філософських і соціологічних теоріях Нового часу, має глибинні корені в реальній діалектиці матеріального і духовного виробництва при капіталізмі. Тому критика приватновласницького суспільства не могла нс виникнути разом з появою самого суспільства, що позбавило більшість своїх громадян джерела самостійного життя й існування. Однак в істині такої критики (істині соціалізму) таїлася своя помилка, розглянути яку удалося не відразу, тому що це була помилка не економічного, а моральної свідомості (згодом позначилася і в сфері економіки). “Експропріація ексроприаторів”, що домагався (і подекуди домігся) соціалізм, не підняла, а навіть опустила – за вищими критеріями людяності – суспільство, в якому визискувача з ім’ям і прізвищем замінив надвизискувач – безіменна держава, що привласнила собі монопольне право на рішення долі всіх і кожного: кого страчувати, кого милувати.
Чому так відбулося? Тільки тому, що була допущена “маленька помилка” в соціальному проекті: для щирих, високих цілей були обрані засоби, не тільки їм не відповідні, але і прямо їм протилежні. І вибір цей був не випадковий. Він був породжений по мірках і поняттям того самого суспільства (з його свідомістю і з його мораллю), історичний вирок, над яким жадали здійснити його противники. І в тім трагедія народу. Його лихо (а не провина), тому що люди, в масі своєї, дійсно є “сукупність суспільних відносин” (К.Маркс). До честі великої російської літератури і великої російської філософії потрібно сказати, що саме вони підняли свій голос Попередження проти “прогресу” за рахунок життя і крові “маленької” людини. Але навіть цієї великої сили виявилося недостатньо. Тільки власний (а не книжковий) досвід і тільки дуже дорогою ціною здатний виправляти помилки історії, а потім – і помилки думки. Самі ж ці помилки, вплітаючи в живу тканину суспільної свідомості, не можуть і не повинні бути просто відкинуті, зігноровані як нібито плід або неуцтва “недомислу” наших попередників.
Ідейні побудови філософії володіють величезною притягальною силою. Ідеї виражають потреби часу, і якщо цей час прийшло, те ніякі перешкоди і перешкоди (цензура, адміністративно-карна боротьба з інакомисленням і т.п.) не в силах стримати, зупинити натиск філософських ідей, їхній могутній вплив на розум і серце сучасників.
Інтернаціоналізація, глобалізація громадського життя в XIX – XX ст. зблизили світові цивілізації і культури, зробили більш загальнозначущим, більш загальнолюдським зміст і зміст історичного досвіду. Світ став більш цільним і єдиної. Більш прямим і короткої став шлях трансляції, поширення філософських ідей від країни до країни, від народу до народу. Але і сьогодні доля філософських ідей багато в чому складна і неоднозначна, тому що й в наші дні ідеї випробують на собі глибокий вплив з боку соціальних, позатеоретичних факторів (стереотип масової свідомості, національної психології, особливостей мови і культури).
Відмітною рисою філософської творчості є ще і то, що вона глибоко особистісна. Особистість, спосіб життя філософа не віддільні від його думки. Заклик В.Маяковського – “Більше поетів гарних і різних” – можна поширити і на філософів. Так само, як поезія і мистецтво, філософія не терпить стандарту і сумовитої одноманітності. Справжній філософ, як і справжній поет, музикант, художник, – унікальний. Світ, що діється ним, ніхто інший створити не може. “Феноменологію духу” за Гегеля і замість нього написати б ніхто не зміг, як ніхто б не зміг за або замість Бетховена скласти “Місячну сонату”. І саме цим нам нескінченно дорога їхнього витвору. “Але адже різні філософи учать різному. Кому ж з них вірити?” – таке питання можуть задати прихильники точного і однозначного знання. Однак і на нього є відповідь. “Гете і Шіллер, Сервантес і Толстой теж писали по-різному, чи заважає це нам читати їх? учитися в них? любити їх?” Різноманіття, неповторність, несподіванка і навіть парадоксальність філософських ідей, концепцій, навчань – не слабість, а сила філософської творчості. Це різноманіття (плюралізм) для кожного мислячого людини є “запрошення” до співтворчості, “співбесіді” з великими розумами, є реальна умова зробити власний вибір своєї життєвої позиції, розміривши його з досвідом попередників.
Філософський плюралізм не потрібно змішувати з еклектикою – безсистемним, безпринципним змішанням різнорідних представлень і поглядів в голові однієї людини, без якої-небудь навіть спроби самостійного, критичного відношення до них. Саме про таке – еклектичне – “многознавство” ще древні філософи говорили, що воно не є ознакою мудрості, а тому зайве. Плюралізм же, не заміряючись на власні, внутрішні переконання особистості, жадає від людини лише одного: поваги і до інших думок, визнання і за іншими права на захист своїх ідей і цінностей. В цьому змісті філософський, світоглядний плюралізм – пряма протилежність ідеологічної нетерпимості, догматизму і фанатизму. Він є непорушною нормою демократичного суспільства. Про такий плюралізм сказав колись Вольтер: “Я не згодний з жодним Вашим словом, але готовий віддати життя за те, щоб Ви могли його вільно висловити”.
Вже антична філософія, стаючи самостійною системою знань, знаходила свою внутрішню композицію, свою структуру. В стоїків (IV ст. до н.е.) ця структура прийняла наступний вид: 1) філософія починалася з логіки; 2) після логіки випливала фізика, або навчання про природу; 3) після фізики – етика (навчання про людину, про шлях його до мудрого, осмисленого життя). Остання частина була головної, оскільки і логіка (навчання про пізнання), і фізика (навчання про буття), при усій важливості трактованих в них проблем, лише підготовляли, випереджали основні, змістовножиттєві положення і висновки філософа про призначення і долі людини, про відношення його до вічного і нескінченного світу. Запропонована стоїками схема зберегла своє значення і по сьогоднішній день. Хоча час вніс в неї і свої корективи. В XVII ст. (насамперед дякуючи Бекону і Декарту) в лоні загальних систем філософії заглиблену розробку і розвиток одержала теорія пізнання (гносеологія). В розуміють того часу гносеологія була ширше логіки, тому що розглядала не тільки абстрактно-теоретичний, але і почуттєвий рівень пізнання (відчуття, сприйняття, представлення). Те, що античні філософи іменували фізикою, в філософії більш пізній століть одержало іншу назву – онтологія. (Слово “фізика” в зв’язку з виникненням спеціально-наукового, досвідченого знання, наповнилося іншим, сучасним змістом.)
Істотну перебудову, переосмислення структури філософського знання здійснив основоположник класичної німецької філософії І. Кант. В одному з підсумкових своїх творів – “Критиці здатності судження” – це говорить про три частини філософії, співвідносячи їх із трьома “здібностями душі”, розуміючи під останніми пізнавальну, практичну (бажання, воля) і естетичну здатність, властиву людині від народження. Іншими словами, Кант розуміє філософію як навчання про єдність істини, добра і краси, що значно розширює її вузьке-раціоналістичне трактування як тільки або теорію методологію наукового знання, що висловлювалася спочатку просвітителями, потім позитивістами.
Гегель будує свою систему в виді “Енциклопедії філософських наук” Як і стоїки, і Кант, Гегель теж називає три частини філософського знання, позначені їм в строгій послідовності: 1) логіка, 2) філософія природи і 3) філософія духу. (До останньої він відносить комплекс філософських наук про державу і право, про всесвітню історію, про мистецтво, релігію і саму філософію).
Як бачимо, логіка, методологія пізнання давно складають теоретичне ядро філософії. Однак структура сучасної філософії тільки до свого ядра не зводиться. Соціальна філософія (або філософія історії), філософські питання природознавства (філософія науки), етика, естетика, філософська культурологія, історія філософії – коло філософських дисциплін може бути і розширений. Але або скасовує багатокомпонентна структура філософського знання його цілісність? Ні, не скасовує, тому що філософські дисципліни – ні механічні частини цілого, які можна відокремити від нього і розглядати поза зв’язком з іншими його частинами. Тут більш підходить інший образ: дорогоцінний кристал і його грані. З поворотом кристала висвітлюються все нові і нові його грані, хоча сам кристал залишається все тим же.
Так, естетика (всупереч досить розповсюдженій думці про неї) не є “частиною” філософії, оскільки уся філософія естетична. (Вищий акт розуму, як писав Гегель, був акт естетичний. Особливо глибоко і повно естетична природа філософської свідомості і творчості виявила себе в античній культурі, що підтверджується і таким фундаментальним дослідженням, як “Історія античної естетики” А. Ф. Лосєва. Також і моральний зміст, етичний аспект філософії: він проникає філософську свідомість цілком. Ні одна проблема не є філософською, якщо вона в той же час (якщо не безпосередньо, те в кінцевому рахунку) не виявляється етичною.
Про таку філософську дисципліну, як історія філософії, мова йтиме в другому розділі. Але уже зараз, в контексті питання про структуру філософського знання, варто вказати на те, що в філософії теорія й історія зв’язані між собою значно глибшим і більш сутнісним, необхідним чином, ніж в будь-якій іншій області людської творчості. Математик, фізик, тим більше люди практичних професій (лікар, інженер, юрист, учитель) на своєму робочому місці діють операційно, вони можуть і не знати, не віддавати собі свідомого звіту про історію, що передувала їхній діяльності й уможливила її. Вирішуючи конструкторську задачу, інженер-конструктор користується готовими формулами і схемами, як і лікар – сучасними йому засобами діагностики і лікування, майже нічого не зберегли від далекого минулого медицини. В цьому відношенні філософія виявляє собою повну протилежність всім іншим формам і сферам людської активності. Вона можлива лише в постійному процесі самоспрямованості, самоспогаду. І те й інше відбувається як акт рефлексії, тобто усвідомлено. А це значить, що сучасний філософ, як би оригінальний він мислить не тільки від свого імені, але і від імені філософів минулих століть, від імені філософії в цілому. Від чого історія філософії не “частина” її, а основа, її суть, її самосвідомість.

4. Джерела філософського знання. Матеріалізм і ідеалізм –
основні напрямки філософії

Як пояснити й обгрунтувати саму можливість філософії в якості об’єктивного, достовірного знання? Як переконатися в тім, що положення і висновки філософії не довільні, а мають щирий зміст, виражають дійсні відносини буття і пізнання? Таке питання стає, звичайно, і перед іншими науками, але там воно зважується значно простіше. По-перше, тому, що спеціальні науки спираються на досвід – у загальновизнаному, досить визначеному його розумінні. По-друге, в результаті плюралізму філософських теорій, що допускає не один, а кілька підходів до пояснення складних явищ реальності.
Чи не спирається на досвід філософське знання? Адже досвід (у звичайному його розумінні) свідчить лише про одиничному і випадковому. Філософського ж судження є судження загального. Це розуміли уже Аристотель і Кант (перший – говорячи про філософію як про навчання про надчуттєве буття, другий – указуючи, що філософський розум не безпосередньо зв’язаний з чуттєвістю, а опосередковано, через розум). Філософію, як світогляд, дійсно відрізняють від “досвідченої” науки, і для цього є підстави, якщо “досвід” розуміти обмежено, або як спостереження, експеримент, спеціально організовані індивідом або групою людей (спостерігачами й експериментаторами).
Однак можливий і існує й інший рівень досвіду – досвід людства, досвід історії. Людська історія ( історія думки, історія духу особливо) є самий вищий, самий розвитий і самий складний “зріз” реальності. Світ людини – найбільш багатий діалектикою. Для філософії ж людина завжди була “мірою всіх речей” (Протагор, VI ст. до н.е.). Пізнаючи цей світ, тобто глибинні процеси, що відбуваються в людській історії, осмислюючи радикальні перевороти в духовному житті, в свідомості, філософія тим самим пізнавала загальне, тому що в вищих проявах світового розвитку здійснена дійсно загальна потенція, загальна міць універсума.
Тільки цим можна пояснити ту величезну евристичну і прогностичну силу, що закладена в філософському знанні. Філософські прозріння нерідко і набагато випереджали відкриття і висновки науки. Ідеї атомістики, наприклад, були висловлені ще древніми філософами за кілька століть до нашої ери, тоді як в природознавстві (фізику, хімії) дискусії про реальність атомів продовжувалися навіть в XIX ст. Те ж можна сказати і про інші фундаментальні ідеї (законах збереження, принципі відображення), що були висунуті в філософії значно раніш, ніж одержали визнання і підтвердження в природознавстві, в науці.
Але, мабуть, самий яскравий і повчальний для філософії приклад – відкриття і розробка Гегелем діалектики як логіки і теорії пізнання. Лабораторія творчості великого мислителя описана, розкрита їм самим в чудовому програмному добутку – “Феноменології духу” (1807 р.), де крок за кроком на очах в читача будується величний будинок діалектики як глибинної, рушійної сили світового розвитку, як джерела вічного відновлення життя, як невтомного “крота” історії. По Гегелю, індивідуальна людська свідомість є скорочений, стиснутий в часі інваріант свідомості родового, суспільного. Йому залишається лише засвоїти, “розпредметний” шлях, уже пройдений, освоєною світовою культурою. Ступіні на цьому шляху – це категорії діалектики, що укладаються в собі величезну продуктивну творчу силу саме тому, що вони не “вигадані”, а узяті з всесвітньо-історичного досвіду, з життя і боротьби поколінь. Уже найближчими сучасниками і послідовниками Гегеля його діалектика була оцінена як “алгебра революції” (Герцен). Це була справедлива і образна характеристика. Революція – не тільки і навіть не стільки політична, скільки духовна, тобто радикальна перебудова в суспільній свідомості, – дала філософу ні з чим не порівнянний, найбагатший і найцінніший матеріал для роздумів, висновків і узагальнень. З цих узагальнень (центральне з них – навчання про протиріччя) був виведений категоріальний каркас діалектичної логіки, хоча й в ідеалістичному варіанті.
Що значить – в ідеалістичному варіанті? Ідеалізм є такий тип і такий спосіб філософствувати, що активну, творчу роль в світі відводить винятково духовному початку, лише за ним визнаючи здатність до саморозвитку. Ідеалізм не заперечує матерію, але розглядає її як нижчий рід буття – не як творчий, а як вторинний (створений) початок.
Безумовно, творча природа духовного виробництва помітніше”, зовні яскравіше, більш відкрита і для погляду теоретика, і для суспільної свідомості в цілому, в порівнянні з історико-творчим характером “грубого”, неелітарного, повсякденного-звичного процесу – виробництва матеріального. Дух (думка, – свідомість) є вищий колір матерії, без чого матерія не повна, не виражена в всю міць своїх глибинних можливостей. Діалектика природи – тільки “пролог” до діалектики духу. Тому ідеалістична діалектика (діалектичний ідеалізм) в історії філософії передує діалектиці матеріалістичної (діалектичному матеріалізму). Критичне подолання ідеалізму матеріалізмом не могло бути лише внутрішньо філософською справою – вона здійснювалася як сторона і складова частина більш загального соціального руху, що виводить на авансцену історії нові сили: працюючі маси, безпосередньо зайняті матеріальним виробництвом, продуктивним працею. В той же час щирий, діалектичний матеріалізм не відкидає раціональне зерно ідеалізму, а розуміє і приймає його як найглибше самовираження думки, як вічне свідчення того, що духовні цінності неминущі, що вони вище, значніше будь-яких матеріальних благ.
Зі своєї сторони матеріалізм, корені якого ідуть в матеріально-виробничу і соціально-перетворюючу практику людини, є в кінцевому рахунку не що інше, як переконаність свідомості, що пізнає, в перерізі природної і соціальної реальності, що для матеріалістів самокоштовна, і самодостатня, ніким не створена, тобто існує вічно!
Форми матеріалізму й ідеалізму різноманітні. Так, розрізняють об’єктивний і суб’єктивний ідеалізм, метафізичний і діалектичний матеріалізм і т.д. Розглянемо якості приклада, як в рамках однієї з форм матеріалізму а саме в рамках діалектико-матеріалістичного навчання зважувалася одна з найважливіших (особливо для матеріалістів) філософських проблем – проблема матерії).
Визначення, дане В.І.Леніном, є найбільш загальновизнаним в сучасному матеріалізмі.
Матерія є філософська категорія для позначення об’єктивної реальності, що дана людині в відчуттях його, що копіюється, фотографується, відображається нашими відчуттями, існує незалежно від них. Про що говорить це визначення? По-перше, про те, що головною властивістю матерії є властивість бути об’єктивною реальністю, тобто існувати поза нашою свідомістю. Цим визнається первинність матерії стосовно свідомості.
По-друге, якщо ознакою матеріальності є властивість “бути об’єктивною реальністю”, то ніякі тіла, речі, процеси, як природні, так і зроблені людиною, не можуть претендувати на своє виключне право бути матерією. Матерія існує тільки в різноманітті конкретних об’єктів. Люди відкривають всі нові і нові властивості природних тіл і процесів, роблять нескінченну безліч неіснуючих в природі речей. Це дає можливість затверджувати, що матерія невичерпна.
По-третє, матерія “копіюється, фотографується, відображається нашими відчуттями”. Цим визнається принципова пізнаванність матеріального світу, що означає узгодження, збіг між собою змісту законів мислення і законів об’єктивного світу. Порозумівається факт такого узгодження в такий спосіб: мислення – продукт людського мозку; але і людина, і його мозок – продукти природи, що розвиваються разом з нею. Отже, в кінцевому рахунку, мислення – продукт природи, а тому його закони збігаються з законами об’єктивного світу.
Поняття “матерія” виконує ту ж функцію, що і поняття “буття” Парменіда в античності або Бога в середньовіччя: виступає гарантом існування світу. Справа в тім, що матерії приписуються ті ж характеристики, що і Богу: вічність, незнищуваність, нестворення. Отже, вона може розглядатися як своєрідне обгрунтування існування не тільки матеріального світу, але і духовного. Матеріальний світ розвивається через взаємодію речей і прогинів. Це взаємодія (а не Бог) виступає, відповідно до матеріалізму, підставою світу.
Іншими словами, в питанні про існування тут дається перше й останнє слово тільки і виняткове самим конкретним речам. Це і є позиція науки. Наука і матеріалізм мають те саме розуміння буття: воно ототожнюється з існуванням почуттєвих речей, а функція обгрунтування цього існування приписується матерії.
Матерія невичерпна, тобто різноманіття конкретних об’єктів, в яких вона існує, нескінченно. Але нескінченний її зміст не хаотичний; він упорядкований. Спочатку, можна говорити про будівлю матерії на рівні неживої природи і живої природи.
У структуру матерії на рівні неживої природи, з погляду сучасної науки, входять елементарні частки, фізичний вакуум (особливий стан материн, де відбуваються складні процеси появи і зникнення елементарних часток)-, атоми, зірки, молекули, планети, планетні системи, галактики (сукупність взаємозалежних планетних систем і зірок), системи галактик, метагалактики (системи взаємодіючих скупчень галактик). Таємні будівлі матерії, що існують за межами елементарних часток і метагалактик, люди ще не пізнали.
Рівень живої природи включає два напіврівні: біологічну і соціальну (суспільну) життя. На біологічному рівні в структуру матерії входять нуклеїнові кислоти (ДНК і РНК присутні в клітках усіх живих організмів і виконують найважливіші функції по збереженню і передачі генетичної інформації), білки (доклітинний рівень життя), клітки й одноклітинні організми, багатоклітинні організми (рослини і тварини), популяції (сукупності об’єктів одного виду, що тривалий час займають визначений простір і відтворюють себе в потомстві; приклад популяції – зграя вовків; зграя риб, мурашник), біоценози (сукупність популяцій, що населяють дану ділянку суші, води і знаходяться в визначеному зв’язку між собою і навколишнім середовищем. Приклад біоценозу – ліс, в якому популяції живучих в ньому тварин, рослин, грибів, мікроорганізмів взаємодіють між собою, утворити цілісну рівноважну систему), біосфера (глобальна система життя, утворена в результаті взаємодії біоценозів).
На визначеному етапі розвитку в біоценозі виникають особливі популяції живих істот, що, завдяки своїй здатності до праці, переходять з біологічного рівня існування на соціальний. В рамках біосфери виникає людське суспільство. На соціальному рівні в структурі матерії можна виділити наступні елементи: родина, класи, раси, нації і т.д. Обов’язковою умовою функціонування як усього суспільства в цілому, так і окремих його елементів є духовне життя людей, їх мислення і свідомість. Тому на соціальному рівні матерії питання про первинність соціальних структур історичної свідомості не може зважуватися жорстко одно¬значно. Але більш докладно про це – в наступних главах.
Матерія має численні властивості: нестворюванність, незнищуванність, пізнаванність, невичерпність будови і т.д. Але серед них є такі, без яких вона не може існувати. Такі властивості називаються атрибутами. До них відносять рух, простір, час.
Філософське поняття руху позначає будь-які взаємодії, а також зміни стані об’єктів, що відбуваються в процесі цих взаємодій. Тому рух є зміна взагалі.
Всі речі навколишнього нас світу знаходяться в постійному русі, зміні. Є такі стани руху, що не змінюють якісних характеристик предметів. Наприклад, всі знають, що усередині предметів відбувається “скажений танець” електронів і інших елементарних часток, але при цьому зовнішній вигляд, місце розташування предметів зберігаються незмінними. Ми сприймаємо їх як знаходяться в спокої. Спокій – це стан руху, що не порушує якісної специфіки предмета, його стабільності. Існують стану руху, що приводять до зміни якісного стану предметів. Тут можливі два результати: розпад предмета на більш прості елементи (наприклад, в процесі гниття) і, навпаки, утворення нового, більш складного об’єкта.
Зміна, що супроводжується появою нових якісних станів, що являють собою розгортання можливостей, схованих в попередніх якісних станах, називається розвитком. Наприклад, в жолуді схована можливість стати дубом, і коли жолудь попадає в сприятливі для нього умови, ця можливість реалізується. Відбувається процес розвитку жолудя в дуб.
Кожному структурному рівню матерії відповідає своя форма руху матерії: механічна, фізична, хімічна, біологічна, соціальна. Форми руху матерії взаємозалежні. Так, механічний рух обумовлений глибинним процесами взаємоперетворення елементарних часток, взаємовпливом електромагнітних і гравітаційних полів, складними переплетінням сильних і слабких взаємодій в мікросвіті.
Взаємодія форм руху матерії лежить в основі розвитку Всесвіту. Доведено, що в особливостях взаємодії елементарних часток закладена можливість появи людини. Так, елементарні взаємодії мають постійну величину, числове значення якої 1/137. Завдяки саме такому її значенню утворяться атоми, молекули, і в людині-людину-підсумок-людина. Найменша зміна цієї величини зробило б наш Всесвіт іншої. Сучасна космологія затверджує, що людина і суспільство є така структурна організація матерії і руху, що обумовлений взаємодіями в масштабі всієї Метагалактики. Тому соціальна форма руху є космічне явище.
Простір – форма буття матерії, що виражає довжина складових її об’єктів, їхня будівля з елементів і частин. Простір нашого світу має три виміри, а тому його називають тривимірним. Воно є необхідною умовою існування стійких систем, що складаються з двох тел. Якби наш простір мав б більше розмірностей, то планети не змогли б рухатися по замкнутих орбітах, а значить не було б планетних систем.
Час – форма буття матерії, що виражає тривалість процесів, що протікають, послідовність зміни станів в ході зміни і розвитку матеріальних систем. Людина навчилася вимірювати час, порівнюючи різні процеси з одним, обраним за зразок (еталон).
Але людині властиво і інтуїтивне почуття часу. В нас як би вбудований “біологічний годинник”. І тут немає нічого надприродного, якщо врахувати, що людино –закономірний підсумок розвитку галактики, а тому може “почувати” її ритми. Медики відкрили, що наші внутрішні органи працюють з різним ступенем інтенсивності в рознос час доби. Між двома і чотирма годинами ночі підсилюється функціонування печінки, що очищає організм від отрути, а о четвертій годині ночі всі органи знижують свою активність. Не випадково в цей час найчастіше умирають хворі люди. Володіє своїми визначеними ритмами і людський мозок: Знання цих ритмів необхідно для гігієни розумової праці.
На початку XX ст. фізика виявила глибокий зв’язок між простором і часом. Виявилося, що час є четвертий вимір світу, а просторово-часовий зріз нашої Метагалактики характеризується формулою 3+1 (три просторових виміри і один тимчасове). Ця фундаментальна характеристика визначила матеріальне: будова метагалактики.
Сучасна наука вважає що можуть існувати світи з іншими просторово-тимчасовими параметрами. Учені припускають, що при народженні нашої метагалактики існувало десятимірний простір-час. Чотири виміри (формула 3+1) стали формами буття матерії на макроскопічному рівні, а шість – визначили структуру мікросвіту, розміри якого менше 10. Очевидно, що ця структура не має аналогів в макросвіті, в якому живе людині.
Чотирьохмірний простір-час, органічно зв’язане з матерією і рухом макросвіту. Кожному структурному рівню матерії відповідає специфічна форма простору і часу. Так, особливості біологічного простору-часу виявляються вже на рівні білкових молекул в формі асиметрії (порушення повної відповідності і розташування частин цілого щодо якогось центра) “лівого” і “правого” в угрупованнях атомів. Живі центри утворяться тільки з тих молекул, в яких мається “лівостороння” угруповання. В неживій природі немає розходження між “правим” і “лівим”. Каменю все рівно де лежати: або ліворуч праворуч. Рослина ж чітка розрізняє ці властивості простору, що особливо видно на кучерявих рослинах, що завиває “вусики” тільки праворуч або ліворуч. Має свою специфіку і тимчасову організацію живого. Рослини змінюють тривалість протікання в них біологічних і хімічних процесів в залежності від часу доби, погоди і т.д.
Свою специфіку має простір і час життя суспільства. Людство, на відміну від тварин, відразу ж почало формувати особливу просторову сферу своєї життєдіяльності: виготовляти знаряддя праці, будувати житла і цілі поселення, створювати пасовища, одомашнювати диких звірів і т.д. Поруч з незасвоєною природою з’явилася “друга”, “олюднена” природа. Якщо в неживій і біологічній формах матерії простір включає тільки зв’язок предметів, то в соціальний простір входить і відношення людини до предметів, до місця свого знаходження. Наприклад, поняття Батьківщина характеризує не тільки визначену територію, місце народження і життя людини, але і її відношення до цього місця: людина випробує почуття любові до ландшафту (це може бути ліс, гори, море, океан, поля) і тужить, якщо по якійсь причині змушена жити в іншім місці.
Час – форма буття суспільства, що виражає тривалість історичних процесів, їх зміни в ході діяльності людей. Соціальні процеси мають різну тривалість. Родоплемінні суспільства. і перші цивілізації древнього світу ідуть коренями в товщу століть, що складає кілька десятків тисяч років. Середньовічне суспільство проіснувало близько 1400 років, а сучасний спосіб життя триває усього близько 300 років. Зміна етапів розвитку суспільства характеризується прискоренням темпів соціальних змін, що знайшло своє відображення в розумінні часу. Древні цивілізації сприймали час як повторюваний цикл, в якому особливою цінністю володіло минуле, що зберігає необхідні для життя навички і знання. З появою християнства часовий цикл розгорнулася в лінію, вектор якої був спрямований в майбутнє.
Специфічне сприйняття часу сформувалося капіталістичним способом виробництва. Погоня за прибутком вимагала постійної інтенсифікації праці, ущільнення подій і процесів, що протікають в одиницю часу. Не випадково саме в цю епоху була винайдена секундна стрілка, як свідчення прискорення ритму життя. Почався “біг часу”, що перевищує рівень біологічного ритму людського тіла і фізіологічних процесів, що відбуваються в ньому. Прискорення ритму соціального життя продовжується, що негативно позначається на здоров’ї людей.
Соціальний час характеризується не тільки нерівномірністю протікання, але і багаторівневою структурою. В ній можна виділити час, що визначає історію походження роду людського, час утворення націй і народностей, час розвитку і зміни цілих епох і формацій, а також час індивідуального буття людини. В свою чергу індивідуальне буття людини підрозділяється на час дитинства, отроцтва, юності, зрілості, старості. І в кожнім з цих часів свій ритм і свої цінності. Наприклад, в старості людина перестає поспішати, “утихомирює” біг часу, а також частіше, ніж в молодості, міркує про сенс життя, смерті.
Викладене вище навчання про матерію базується на ленінському її визначенні. Але в даний час деякі філософи затверджують, що це визначення містить два взаємовиключних судження: 1. Матерія незалежна від нашої свідомості. 2. Матерія є об’єктивна реальність, дана нам в відчуттях. Перше судження заперечує друге і навпаки. Теза про незалежність материн від свідомості не так просто обгрунтувати, як це здається на перший погляд. Не випадково тому ще представники російської релігійної філософії відносили перше судження до розряду знань, що неможливо ні довести, ні спростувати. Труднощі з визначенням матерії будуть сприяти розвитку матеріалістичного навчання, більш глибокому аналізу його основних понять і принципів.
Матеріалізм і ідеалізм – протилежні філософські навчання. Протягом всієї історії філософії вони вели (і продовжують вести) складну, напружену і змістовну суперечку один з одним, знаходячи в суперечливій дійсності всі нові і нові аргументи для зміцнення і захисту своїх позицій. Визначеною спробою зближення, компромісу між ними можна вважати дуалізм – філософське навчання про співіснування двох не залежних друг від друга начал: матеріального і духовного. (Типовим прикладом такого роду поглядів були філософські побудови Декарта, Канта.) Однак дуалізм не можна назвати “третьою лінією” в філософії (рівнозначної матеріалістичний і ідеалістичної). Дуалізм – лише різновид ідеалізму, оскільки, як і ідеалізм в цілому, визнає незалежність, невиводимість духу з матерії (природної і соціальної).
Коли суперечка світоглядів матеріалізму й ідеалізму утримувалася в границях теорії, від неї вигравали обидві сторони, збагачувалася філософія в цілому. Але нерідко було інакше: проти “єретиків” і інакомислячих в умовах ідеологічного і політичного протистояння висувалися аж ніяк не доводи розуму, а аргумент грубої сили – моральної, а то і фізичної розправи над ними. На жаль, подібними прикладами багате і наше століття.
У зв’язку з цим необхідно уважно і коректно звертатися і з таким поняттям, як “партійність філософії”. В умовах твердого ідеологічного, командно-адміністративного тиску, що довгі роки тоталітарна влада робила на нашу інтелігенцію, під “партійністю” стосовно філософії розумілася вимога партійно-державної монополії на світогляд, тобто право на духовне насильство над особистістю в ім’я “вищих”, а по суті – міфічних цілей. Філософам пропонувалося “розробляти” проблеми, однак висновок, що їм покладалося одержати зі свого дослідження, нав’язувався і диктувався їм заздалегідь. Бути партійним в філософії в поняттях того часу означало беззастережно підкорятися своїй партії”; (фактично – “начальству”), виконувати лише замовлення “зверху”, “обгрунтовувати” уже висунуті від імені партії гасла і декларації.
Від такого роду “партійності” варто рішуче відмовитися. Але це не виходить, що потрібно відмовитися від принципу партійності взагалі. Філософська свідомість по природі своєї партійна в тому змісті, що вона не може бути “нейтральною” стосовно добра і зла, істині й омані, не може бути байдужою до мети і ідеалу людини.
У наш час, як і в попередні століття, філософія все ще залишається елітарною формою культури. І все-таки з розвитком суспільства, з подоланням усіх форм відчуження, з ліквідацією на цій основі людини твердого поділу, що поневолює, праці, з перетворенням усього життєвого часу під час справжньої вільної життєдіяльності, а людського в систему власне творчих актів, в гармонію інтелектуальних і естетичних устремлінь особистості філософія перестає бути чисто професійним заняттям, долею і монополією деяких. Крок за кроком вона невблаганно стає серцевиною способу життя й образи думки кожної людини, члена демократичного, цивілізованого суспільства. В такому суспільстві філософія є внутрішньою, необхідною умовою розвитку всієї соціальної дійсності, усіх сфер духовного буття людини.

 

Яндекс.Метрика >